Субтельний О. Україна: Історія

Подождите немного. Документ загружается.

Орест Субтельний.

Україна:

Історія.

Учебное пособие

Київ : Либідь, 1993. - 720 с. ; 20 см. - ISBN

5-325-00451-4

«Історія України» Ореста Субтельного -

ґрунтовний підручник з української історії

нерадянського штабу, на якому згодом

вчилося не одне покоління вітчизняних

студентів. Підручник став справжньою

класикою навчально-історичної літератури,

перевидавався в нашій державі десятки

разів.

ЗМІСТ

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

Перші поселенці

Грецькі колонії на Україні

КИЇВСЬКА РУСЬ

ПІДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Східні слов'яни

Суперечки з норманістами

Піднесення Києва

Перші правителі Києва

Київ у зеніті слави

Занепад Києва

СУСПІЛЬСТВО Й КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Політичний устрій

Суспільна організація

Господарська діяльність

Культура Київської Русі

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Роздробленість

Південно-Західна Україна: Галицько-Волинське князівство

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ

Експансія литовців на Україну

Експансія Польщі на Україну

Польсько-литовська унія

Люблінська унія 1569 р.

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ

Українці у Речі Посполитій

Система власності на Україні

Традиційне господарство

Зміцнення шляхти

Закріпачення селянства

РЕЛІГІЯ ТА КУЛЬТУРА

Церковне та культурне життя

Полонізація української знаті

Відродження православ'я

Берестейська унія 1596 р.

КОЗАЦЬКА ЕРА

ЕТАП ФОРМУВАННЯ

Порубіжне суспільство

Козаки

Перші повстання

Події церковного й культурного життя

ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ

Напередодні Великого повстання

Богдан Хмельницький

Переяславська угода

Завершальна стадія Великого повстання

РУЇНА

Новий устрій

Зміни в суспільному устрої

Початок Руїни

Лівобережжя під владою Росії

Територіальний поділ

Культурне життя

Зміни в церковному житті

ГЕТЬМАНЩИНА

Козацький уряд

Переломний момент

Занепад української автономії

Російська експансія

СУСПІЛЬСТВО, ЕКОНОМІКА Й КУЛЬТУРА

Економіка

Соціальні зміни в Гетьманщині

Відкриття Півдня

Демографічна й територіальна статистика

Правобережжя під владою Польщі

Культурне життя

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ

УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Російська імперія

Політичні події

Реформи в Російській імперії

Австрійська імперія

Українці під владою Габсбургів

Реформи Габсбургів і західні українці

ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Концепція нації

Інтелігенція

«Будівельні блоки» національної ідентичності

Тарас Шевченко

Кирило-Мефодіївське товариство

Зростання національної свідомості на Західній Україні

ІМПЕРСЬКІ РЕФОРМИ

Зміни в Австрійській імперії

Зміни в Російській Імперії

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ

Нужденне село

Індустріалізація

Національні меншості на Україні

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Українофіли

Російський революційний рух на Україні

Українські політичні партії

Революція 1905 р.

Розвиток культури

СХІДНА ГАЛИЧИНА:ОПЛОТ УКРАЇНСТВА

Соціально-економічний аспект

Новий політичний лад

Реакція українців

Зростання організованості

Польсько-українська конфронтація

Буковина і Закарпаття

УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ

ВІЙНА І РЕВОЛЮЦІЯ

Українці в першій світовій війні

Російські революції

Революція на Україні

Більшовицький переворот і Центральна Рада

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Гетьманщина

Анархія

Директорія

Більшовики

Боротьба на заході

Розв'язка

Перемога більшовиків

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: НОВАТОРСЬКІ 20-ті

Воєнний комунізм і НЕП

Створення Радянського Союзу

Українізація

Національний комунізм

Розвиток культури

Церковне життя

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ДРАМАТИЧНІ ЗО-ті

Сталін і сталінізм

Великий перелом

Голодомор 1932—1933 рр.

Великий терор

Кінець українізації

ЗАХІДНА УКРАЇНА МІЖ ВІЙНАМИ

Новий статус західних українців

Політика Польщі щодо українців

Соціально-економічні умови

Реакція українців

Революційний рух

Українці під владою Румунії

Українці в Чехословаччині

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Війна на Україні: перший етап

Війна на Україні: другий етап

ОУН і нацистська Німеччина

Нацистська влада на Україні

Рух Опору

Повернення радянської влади на Україну

ВІДБУДОВА І ВІДНОВЛЕННЯ

Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення

Відбудова

Поглинення Західної України

Ідеологічний наступ сталінізму

ВІДЛИГА

Нове керівництво

Україна: «друга серед рівних»

Десталінізація

Експерименти в економіці

Активізація інтелігенції

Реакція

ЗАСТІЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ

Люди «нагорі»

Дисидентський рух

Русифікація

Суспільні зміни

Ера Горбачова

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни,

розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах

Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися

від небезпеки, і відкритим степом. Іншою суттєвою рисою географії краю є відсутність

природних бар'єрів. За винятком Карпатських гір на заході й невеликого Кримського кряжу

на півдні 95 % території України — це рівнина, котра поступово спадає з покритих лісом

Галицького, Волинського та Подільського плато до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й

переходить в неосяжний відкритий Причорноморський степ. Неозорі рівнини настільки

переважають в українському краєвиді, що один географ писав на початку нашого століття:

«Дев'ять десятих українців звичайно ніколи не бачили гір і навіть не знають, які вони на

вигляд». Тут на розлогих степах — знамениті, надзвичайно родючі українські чорноземи, які

займають мало не дві третини території краю. Проте на півночі та північному сході чорноземів

немає — тут переважають менш родючі грунти й ліси (на останні припадає лише одна сьома

всієї площі). Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що

залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна. Можна навіть сказати, що за

природними ресурсами це найбагатша країна Європи.

З півночі до Чорного моря течуть три великі ріки, що разом із притоками забезпечують

Україну достатньою кількістю -води: це могутній Дніпро довжиною 2285 км, який ділить

країну навпіл. Південний Буг та Дністер. Клімат хоч і допускає ' різкі перепади температур,

але загалом помірний. У своїх сучасних межах Україна займає понад 600 тис. кв. км і

простягається на 1300 км із заходу на схід і 900 км із півночі на південь. За територією це

друга після Росії країна Європи, а за чисельністю населення (близько 52 млн) вона

наближається до Франції.

Наука й техніка значно зменшили залежність сучасних людей від природи. Тому вони

часто забувають про те, який величезний вплив справляло на їхніх предків фізичне оточення.

Нерозуміння цього чинника на Україні подвійно дивує, оскільки в самій назві країни

підкреслюється її положення. Велика частина української історії пояснюється саме цим.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об'єктом

впливів різних, часом протилежних культур. Через Причорномор' я вона зазнавала

благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Зате, знаходячись

на західному кінці великого Євразійського степу, Україна часто ставала жертвою нападів

войовничих кочовиків, і запекла боротьба з ними вичерпувала людські та матеріальні ресурси.

Пізніше тут з'явилися оборонці її кордонів — козаки, котрі стали центральними постатями

української історії та культури.

Неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю — серед найзначніших в усьому

світі, також лишили відбиток на населенні краю. Власне, саме на території України

розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи. І до зовсім недавнього часу

землеробство було символом українського способу життя. Вплив родючих грунтів України на її

жителів особливо вражає у порівнянні з відбитком, що його наклали на селян сусідньої Росії її

убогі землі. На російській Півночі неродючі піщані грунти, суворий клімат і короткий

вегетативний період — принаймні на місяць коротший, ніж на Україні,— все це змушувало

російських селян об'єднувати ресурси для спільної обробки землі. Зате на Україні куди

більшого поширення набуло одноосібне господарство. Ці розходження зумовили появу

суттєвих відмінностей у ментальності, культурі та суспільно-економічній організації двох

споріднених народів. І вони ще більше поглиблювалися в умовах низької врожайності, що з

часом змушувало російських селян шукати кращого життя в містах. Водночас українські

селяни лишалися в своїх ідилічних і разом із тим архаїчних селах.

Якщо природа виявлялася лагідною до України, то цього не скажеш про її історію. З

давніх-давен аж до новітніх часів через свої природні багатства й незахищеність Україна —

можливо, більше, ніж будь-яка інша країна Європи — зазнавала спустошливих нападів і

завоювань. У результаті тема чужоземного поневолення й боротьби з ним стала домінуючою в

її історії. Розгортаючись на неозорій, відкритій і щедро прикрашеній сцені, ця історична

епопея була довгою, барвистою, сповненою бурхливих подій.

Перші поселенці

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до

берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали

ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні

щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже

цілком сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового

періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) — особина, від якої походить сучасна

людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими

розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у

добуванні поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене

розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні гачки,

гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе

характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Так, у

період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших

змін, ніж за попередні 2—3 млн років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним

віком, він мав мало спільного з каменем. «Революційне» значення неолітичної цивілізації

полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи добування поживи.

Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли

на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини.

Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях. Так з'являлися поселення.

Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої

робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали

примітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з

так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту,

сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили

великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких

спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгород жену на кімнати, частину житла з

окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному

посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого

кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі

трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій —

свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської

культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому

землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним

нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи,

зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі.

Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у

непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле

перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена,

решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини,

Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її

перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам цю рівнину

порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і

родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику

роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно

сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні

кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у Євразійському

степу, й землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарі перетворилися на справжніх

кочовиків і стали мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на

місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була войовничість.

Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння

воювати. Часті сутички з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання

величезних відстаней сприяли появі племінної знаті.

Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е. лівий

берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на

яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних століть

переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції — ця типова особливість

ранньої історії України,— ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від

Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на

периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські

племена.

Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший

погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є

також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у

своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це,

напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що

населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про

кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських

земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько

1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й

стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці

населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших

кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині

джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого

молока», як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що

перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє

військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами

металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів

зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися

поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із

Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий

він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна

людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як

відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і

дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста

твої, на які ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті

осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике

політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її

населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що

тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На

правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними

мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі

історики вважають, що вони були предками слов'ян.

Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали

себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України

сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване

кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров

першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші,

знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували

понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по

батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із

померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні

поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті

могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне

розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у

війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у

Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом

уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина,

ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про

це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне

мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного св іту. Воно з великою

майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації

Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою

цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували

скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило

землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його

ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили

фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх

із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали

страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу

частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу.

Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та

Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно

змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному

Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі

агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число

простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине

однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен,

таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування

на Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями

племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у

центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало,

навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала

гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході. З наявних нині

розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом

господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один

сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх

очах вселяє жах». Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої

шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у

шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика

роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати

походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як

колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також

одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок часто ховали

разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Коли війна не могла

задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. їхні каравани мандрували у

найдальші краї, з яких везли до Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон,

китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне- каміння з Ірану та Індії. На думку

Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали

сарматам більше шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, поширивши серед

них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення

яких робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші

кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після

них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

Грецькі колонії на Україні

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років до н. е.

крихітний грецький материк уже був перенаселений навдивовижу творчим, енергійним і

невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині багато греків стали

розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні

найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу, «наче

жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у

Північному Причорномор'ї. Протягом усього наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть

аванпостами міської цивілізації на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському

узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу,

вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями.

До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму,

Пантікапеи (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському

Боспорі у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними

почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й

нижчими верствами населення, що головним чином складалися з ко- лишніх рабів. Нові

напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало

життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в

еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними

династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає

поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває

Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам

на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери,

з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм, існувати

причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищівного удару

готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни. Якщо окинути поглядом розвиток

людського життя на території України початку 1 ст. н. е., то належало б виділити три окремих

типи суспільства, що сформувалися у трьох різних географічних зонах. Лісисті рівнини півночі

та північного заходу населяли землероби. Захищене від нападників лісами та болотами, це

найдавніше населення краю не знало політичної організації, було слабким у воєнному

відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізнялися

надзвичайною витривалістю: завойовники не раз приходили і зникали, а вони й далі чіпко

трималися землі, що їх годувала. Кочовики неподільно панували на широких просторах степу.

Намагаючись захопити якнайбільше території, ці прибульці зі сходу створили на території

України перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони

встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто ворогували

між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі політичні структури,

створені іншими. Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинули

міську цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста

прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще

одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.

КИЇВСЬКА РУСЬ

ПІДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації

причорноморських міст, ізольо ване від решти світу населення Північної України протягом

багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких подій, що

розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст. н. е., з повільним, але неухильним

перенесенням центру історичних подій з Причорномор'я та Степу на лісисті рівнини, цей

землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на історичній сцені,

землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних істориків. Дослідження

їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що люди ці були слов'янами —

прямими предками нинішнього населення України.

'Східні слов яни

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи.

Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили

Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в

усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії

Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік

колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували

родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією

кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у

процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі

території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок

на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не

загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного

російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови

слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови,

як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська,

македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська,

російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись

установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені

обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням

регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що

східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни

продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що

заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в

Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України

належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці

— на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими.

Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител.

Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль. У центрі зводилися гради,

тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових

обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених

пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали

верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли

патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися

шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-

економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною

власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні

витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих

рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки.

Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі

Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на

дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати