Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

елементи політизації, кон’юнктури. Так, у відверто українофоб-

ській праці А. Дикого «Красная свитка. Неизвращенная история

Украины-Руси от запорожцев до коммунистов» у спеціальному роз-

ділі доводиться, ніби акція не мала жодного сенсу й успіху. Незва-

жаючи на виявлений героїзм і поневіряння «результат дорівнював

нулю»

. Головний аргумент зводиться до того, що абсолютною ома-

ною виявилися переконання українського керівництва про масш-

табність повстанського руху проти радянської влади, учасники яко-

го начебто якнайбільше прагнули про приєднання до петлюрівської

(уенерівської) армії

. Всупереч цьому, наполягає автор історичного

трилера, «дійсність показала, що населення України жодного ба-

жання підтримати Петлюру і його політику не мають»

Визнаючи, що певна доля правди у подібних міркуваннях зага-

лом є, все ж варто враховувати, що своєю метою ні керівництво

УНР, ні формації М. Омеляновича-Павленка, ні рядові її учасники

не ставили формування й збільшення республіканського війська,

тим більше – зміну політичної ситуації, режиму в УРСР. Завдання

було значно скромніше – зберегти кадри армії на українській тери-

торії, у ворожому запіллі, вдаючись якнайбільше до партизанських

дій. З цього погляду висувати завищені претензії чи критерії до ак-

ції, мабуть, не доцільно.

Дикий А. Красная свитка: неизвращенная история Украины-Руси от

за порожцев до коммунистов. – М., 2007. – С. 265.

Там же. – С. 265–266.

Там же. – С. 266.

аме такою формулою можна позначити

сутність стосунків, які складалися з

кінця 1919 р. – на початку 1920 р. в дещо розмаїтому комуністично-

му середовищі України – у КП(б)У з лівими течіями українських

партій. Мова, передусім, про боротьбистів – Українську комуніс-

тичну партію (боротьбистів), борьбистів і «незалежників», що утво-

рили ядро Української Комуністичної партії. Певною мірою таку

формулу можна застосувати і до характеристики взаємовідносин з

повстанським рухом, який, втім, був дуже неоднорідним і у бага-

тьох випадках вимагає дуже складних кваліфікацій і оцінок, особ-

ливо ж ставлення до нього.

Звісно, визначальними при цьому були позиції більшовиків, що

характеризувалися істотними трансформаційними тенденціями і

призвели до непростих колізій, рельєфно виявлених IV конферен-

цією Комуністичної партії (більшовиків) України, яка посідає в іс-

торичному досвіді особливе, навіть, унікальне місце. І пояснюється

це відразу цілою низкою, навіть цілим комплексом об’єктивних ре-

алій, які і за сутнісними, змістовними кваліфікаціями, і за органіч-

но пов’язаною з ними формою втілення практично не мають анало-

гів. Багато до яких аспектів тому доводиться підходити з оцінками

винятковості – «вперше», «востаннє» тощо

. Мова може йти про те,

що після трьох з’їздів вперше роль вищого партійного форуму було

відведено конференції. Вперше не було відкритої, гострої боротьби

між «лівими» і правими в КП(б)У, яка до того наповнювала голо-

вний зміст внутрішнього розвитку партійного організму, складала

його своєрідну пружину, детермінувала інтригу і височенну напру-

гу. Вперше були відсутні Георгій Пятаков і Микола Скрипник, не-

пересічні особистісні якості яких справили величезний, визначаль-

ний вплив на процес створення Компартії України, вибір орієнта-

цій, конкретних політичних кроків упро довж початкового етапу її

існування.

Вперше не звітував про політичну роботу ЦК діяч, який очолю-

вав до того виборний партійний орган (до речі, започаткувавши на

довгі роки традицію, коли ключова роль тут відводила ся главам

урядів і керівних радянських республіканських установ). Вперше не

виявилося очевидного лідера, моральна велич, інтелектуальний рі-

вень, організаторські здібності якого (знову доводиться згадати того

ж таки Г. Пятакова) дозволяли раніше убезпечити високе зібрання

від довготрива лих безплідних дискусій, пустих тупцювань на місці

з приводу в принципі-то не надміру складних питань.

Вперше було зроблено загалом перспек тивну спробу перейти

від конфронтації між різними політичними течіями, двома партій-

ними організаціями з комуністичною складовою у назвах (УКП(б) і

КП(б)У) не лише до координації зусиль, співпраці (хай навіть у ши-

роких чи високих сегментах – урядових), а до організаційного

об’єднання.

Вперше (втім, тут – і востаннє) організаційна перевага виявила-

ся на боці фракціонерів (окрема розмова – як те досягалося), а саме

– учасників і прихильників групи «демократичного централізму»,

які не відбивали інте ресів ані більшості комуністів республіки, ані

більшості трудящих України. Вперше (і знову востаннє) керувати

роботою з’їзду на заключній фазі дове лося офіційному представни-

ку ЦК РКП(б) Й. Сталіну. І хоча він мав також мандат делегата кон-

ференції від місцевих комуністів, сумнівів щодо того, якими чин-

никами передусім визначалася його позиція, ні у кого не виника ло.

Вперше (і востаннє) Центральний Комітет КП(б)У, обраний партій-

ною конференцією, було невдовзі розформовано (розпущено) Цен-

тральним Комітетом РКП(б) і, по-суті, призначено (не обрано) новий

склад керівного органу КП(б)У.

Врешті, згідно домінантних оцінок істориків, IV конференція

КП(б)У, більше за будь-який інший партійний форум, ухвалила не-

вірних, хибних рішень, стала втіленням антиленінських (за того-

часними уявами – невідповідних комунізмові) підходів до партій-

ного, державного і господарського будівництва.

Означене (хоч ним і не обмежується перелік того, що вибиваєть-

ся зі звичного логічного контексту) дозволяє характеризувати

IV конферен цію КП(б)У як справді оригінальне у своєму роді і, на-

віть, унікальне явище, як справді непростий феномен, а відтак ви-

магає ставитися до її перебігу, матеріалів з особливою увагою, ви-

важеністю, неупередженістю, розу мінням, виправданим прагнен-

ням розібратися у мотивації вчинків, рішень делегатів, по можли-

вості виключити їх позірно-зверхню, не аргументова ну оцінку.

З позицій сьогодення, вочевидь, не можна надійно орієнтува тися на

міркування, узагальнення і висновки, притаманні публікаціям, що

з’явилися багато років тому.

До речі, історіографія тут неймовірно бідна, обмежується лише

брошурою О. Юрченка

, статтею Р. Пирога

, стислою, енцик ло-

педичного характеру довідкою у книзі «Комуністична партія Укра-

їни. З’їзди і конференції»

, вступною статтею автора цих рядків до

видання стенограми форуму

. До того ж вона несе на собі до волі іс-

тотні відбитки, нашарування часу: наприклад, затримка з реабіліта-

цією деяких особистостей, що відігравали ключову роль на конфе-

ренції, таких, як Х. Раковський, не дозволяла до середини – кінця

80-х рр. ХХ ст. навіть згадувати про них; вільні чи невільні переко-

си тощо. В результаті окремі сюжети виглядали малозрозумілими,

навіть важкозбагненними. Читачеві залишалося багато про що

лише гадати, намагаючись віднайти істину, як мовиться, «між ряд-

ками». До того ж позначалася неповнота стенограми, що відклалася

в фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань

України, відсутність багатьох дуже важливих документів – проек-

тів резолюцій, заяв, звернень, протестів, списків і т. ін., на які є по-

силання у записах, що збереглися. На жаль, до водиться констатува-

ти, що, незважаючи на проведену спеціальну пошу кову роботу, зга-

дані матеріали так і не виявлені, доводиться змиритися з фактом їх

остаточної втрати, у всякому разі надій на те, що вони існують,

практично немає.

Відтворення ходу роботи конференції, оцінка ухвалених нею рі-

шень має принципове значення з точки зору проблеми, поставленої

в даному розділі, оскільки вони не просто стали одними з важливих

кроків на шляху її розв’язання, а й слугували платформою, на яку

мали погоджуватися, чи, навпаки, не погоджуватися націонал-ко-

муністичні групи і утворення, а також учасники протестно-по-

встанських рухів.

IV конференція КП(б)У проходила 17–23 березня 1920 р. в Хар-

кові. Вона мала права вищого партійного форуму – положення про

те, що компартії національних республік проводять не з’їзди, а кон-

Юрченко О. Четверта конференція КП(б)У. – К., 1961. – 184 с.

Пиріг Р. Четверта конференція КП(б)У» // Під прапором ленінізму.

– 1990. – № 2. – С. 61–66.

Комуністична партія України. З’їзди і конференції. – К., 1991. – С. 38–45.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня 1920 р. Стенограма. – К., 2003. – С. 5–22.

ференції на правах з’їздів, було включено до Статуту VIII конфе-

ренцією РКП(б) у грудні 1919 р.

З часу попереднього партійного форуму – III з’їзду КП(б)У

(1–6 грудня 1919 р.) – пройшов рівно рік. А вмістив він надзвичайно

багато: до літа 1919 р. – період інтенсивного радянського будівни-

цтва і боротьби з вій ськами Директорії УНР; літо-осінь 1919 р. – пе-

ріод денікінської навали, втрати радянської влади, відступу з Украї-

ни, підпільної діяльності; кінець 1919 р. – перші місяці 1920 р. – час

розгрому Денікіна, відродження УСРР, налагодження функціону-

вання радянської системи, легальних партійних організацій.

На початок весни 1920 р. майже вся територія України вже була

звільнена від денікінських військ. Однак процес переходу до мирно-

го життя відбувався у вкрай складних умовах. Прийшли у занепад

головні галузі про мисловості, транспорт. Знекровленим був робіт-

ничий клас. Посилилися економічні позиції куркульства. Активізу-

валися антисоціалістичні настрої, процвітала партизанщина, насе-

ленню дошкуляв бандитизм. Чергові зав дання більшовиків Украї-

ни, визначення їх політичного курсу, вироблення підходів до на-

гальних питань життя – господарчого, земельного, продо вольчого,

національного та ін. і була покликана розв’язати IV конференція

КП(б)У.

На момент її скликання в республіканській партійній організа-

ції досить істотні позиції завоювала група «демократичного цен-

тралізму». Вона ви никла в РКП(б) на самому початку 1919 р. і від-

разу розвинула бурхливу, галасливу діяльність. В умовах загальної

перевтоми, зниження соціальної активності, розвитку дрібновлас-

ницьких настроїв «децисти» виступили проти впровадження прин-

ципів єдиноначальності на виробництві, строгої дисципліни, за без-

бережну колегіальність у вирішенні господарських питань, відсто-

ювали право створення в партії груп і фракцій, домагалися обме-

ження керівної ролі ЦК РКП(б).

Частина положень платформи «децистів» була правильною по

суті, абстрактно-теоретично навіть бездоганною, однак не могла

бути реалізованою в конкретних складних умовах громадянської

війни, нагальної необхідності якнайоперативнішого одержання

обов’язкового, гаранто ваного економічного ефекту.

Спроби групи «демократичного централізму» нав’язати свої по-

гляди всій партії були засуджені VIII з’їздом (березень 1919 р.) і

VIII Всеросійсь кою конференцією (грудень 1919 р.) РКП(б). Але

«децисти» не змирилися з поразкою і обрали плацдармом для роз-

гортання нового етапу бороть би Комуністичну партію України.

Справа в тому, що в республіці тоді працювали активні діячі «де-

цистської» опозиції – Т. Сапронов, В. Максимовський, Л. Соснов-

ський, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл), О. Іванов та інші. Частину з

них було направлено сюди в порядку партійної мобілізації у про-

цесі боротьби з білогвардійцями, розгортання партійної і радян-

ської роботи, решту становили місцеві працівники.

Т. Сапронов очолював Харківський, а Я. Дробніс – Полтавський

губкоми КП(б)У. Прагнучи домогтися якнайбільшого представни-

цтва на конфе ренції своїх прихильників, вони спішно поповнювали

партійні лави нови ми, часто малопідготовленими, незрілими, моло-

дими членами партії.

Так, у ході партійного тижня в Міському районі Харкова, най-

більш міщансько му, до партії було прийнято 1033 чоловіка, тоді як

у пролетарському Основ’янському районі міста – лише 175. Загалом

губернська парторганізація всього за тиждень зросла до 7 тисяч чо-

ловік. Відповідно збільши лась і кількість делегатів на конференцію

КП(б)У – в основному за рахунок прихильників групи «децистів».

Подібно діяли і їх однодумці у Полтавській губернській партійній

організації.

Довідка

: САпРоНоВ тимофій Володимирович (1887–1937) – партій-

ний і радянський працівник.

У Комуністичній партії з 1912 р. До Лютневої революції 1917 р. пра-

цював у профспілках, проводив нелегальну партійну роботу.

В 1917 р. – земський працівник у Москві, Московській губернії.

З жовтня 1917 р. – до 1920 р. – член Московського комітету РСДРП(б)

– РКП(б), член правління профспілки будівельників, член ВЦВК, го-

лова Московського губернського виконкому рад.

З початку 1920 р. – секретар Харківського губкому КП(б)У і голова

губернського ревкому.

дРоБНІС (Самуїл) Яків Наумович (1890–1937) – партійний і радян-

ський працівник.

Член Комуністичної партії з 1906 р. В 1917–1918 рр. – член Полтав-

ського комітету РСДРП(б), Полтавської ради робітничих і солдат-

ських депутатів. В 1918 р. – на підпільній роботі. В 1919 р. – воєнком

2-ї зведеної дивізії, голова Полтавського губкому КП(б)У.

З 1921 р. – голова Одеського губвиконкому. Потім – на відповідаль-

них посадах в РНК РСФРР і СРСР. В 1936 р. заарештований у справі

«антирадянського троцькістського центру» і в січні 1937 р. засудже-

ний до розстрілу. Реабілітований посмертно.

Наміри децистів при цьому були очевидними – домогтися при-

йняття IV конференцією КП(б)У своїх резолюцій з корінних питань

внутріпартій ного життя та економічного розвитку, одержати біль-

шість у ЦК КП(б)У і протиставити його, всю республіканську пар-

тійну організацію Централь ному Комітету РКП(б), вступити з

останнім у конфронтацію, а то й у двобій на черговому, IX з’їзді

РКП(б), призначеному на 29 березня 1920 р.

На момент обрання делегатів на IV конференцію КП(б)У рес-

публі канська організація нараховувала у своїх лавах 25 тис. членів.

У роботі форуму взяло участь 242 делегати з ухвальним і 38 з дорад-

чим голосом.

З політичною доповіддю ЦК виступав Голова РНК України

X. Раковський. Справа в тому, що обраний після III з’їзду КП(б)У

секретарем ЦК Г. Пятаков з початком наступу Добровольчої армії,

за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) був направлений ще наприкінці

травня 1919 р. для термінової мобілізаційної роботи на Донбас, по-

тім перебував на відповідальній політичній роботі в діючій армії, а

в 1920 р. за наполяганням Л. Троцького став Головою Ради Першої

трудової армії, дислокованої на Уралі, .

С. Косіор, який виконував обов’язки секретаря ЦК КП(б)У після

Г. Пятакова, уже в процесі денікінського наступу припинив вико-

нання покладених на нього функцій, очоливши на початку липня

1919 р. Зафронтбюро ЦК КП(б)У, тобто не керував всією роботою

ЦК досить тривалий час. Він знову повернувся до виконання

обов’язків Секретаря ЦК КП(б)У лише 10 грудня 1919 р., після лікві-

дації Зафронтового бюро ЦК і відновлення Секретаріату ЦК КП(б)У.

Отже об’єктивно сталося так, що достатньо глибокого і всебічного

політичного звіту зроби ти було просто нікому. В результаті сам

Х. Раковський змушений був неод норазово пояснювати делегатам,

що він не володіє достатньою інформацією з багатьох питань, які

мали бути обов’язково висвітлені в повноцінному звіті і тому вда-

ється до матеріалів про діяльність РНК.

Доповідач наголосив на тому, що карколомна зміна обставин

протя гом року дуже вплинула на діяльність ЦК, його функції, змі-

ну обов’язків усіх, без винятку, членів ЦК. Мирний період (до трав-

ня 1919 р.) був дуже коротким.

З наступом А. Денікіна довелося істотно перебудуватися, адже

«питання про радянське будівництво покривалося, головним чи-

ном, єди ним питанням – питанням во єнним»

, а з відсту пом з Киє-

ва уряд довелося взагалі ліквідувати. На фронт було мобілізова но

всі можливі партійні сили.

Вся керівна робота тоді була сконцентрова на в руках двох трі-

йок (до ЦК, обраного III з’їздом КП(б)У, ввійшло 15 чо ловік): Х. Ра-

ковський, Г. Пет ровський і А. Іоффе уособили Раду Оборони і ЦК

КП(б)У, від’їхали до Москви; С. Косіор, Я. Дробніс і Р. Фарбман

склали Прифронтове (Зафронтове) бюро ЦК КП(б)У і залишалися в

Новозибкові для налагодження підпільної роботи. На перебіг подій

в Україні за таких обставин впливати було важко.

Делегати конференції висловили чимало критичних зауважень

на адресу ухвалених рішень, дій згаданих центрів, які втратили ре-

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня 1920 р. – С. 50.

альний зв’язок з більшістю місцевих організацій, не змогли надава-

ти їм своєчасної допомоги, що врешті негативно позначилося на

всій діяль ності КП(б)У у надскладних обставинах боротьби з дені-

кінщиною, пов станством і т. ін. Ухвалені ЦК РКП(б) з ініціативи ке-

рівництва КП(б)У доку менти (щодо національної, продовольчої,

господарської політики – в концентрованому вигляді вони втіли-

лись у резолюції «Про Радянську владу на Україні», підтвердженій

VIII конференцією РКП(б), при всій своїй винят ковій важливості,

не могли компенсувати браку практичної організа торської, коорди-

наційної роботи.

Як і Х. Раковський, С. Косіор в організаційній доповіді змуше-

ний був також застерігатися, що більш-менш вичерпного звіту про

діяльність ЦК він надати не може. Основну увагу він приділив роз-

гляду роботи ЦК у справі організації боротьби з денікінською нава-

лою. З 35 тис. членів КП(б)У влітку 1919 р. 20 тис. вступили до лав

Червоної армії.

За часів денікінщини Зафронтове бюро ЦК КП(б)У зосередило

головну увагу на розгор танні підпільної та партизанської боротьби.

У доповіді йшлося також про роботу ЦК напередодні конференції,

коли розпочали діяльність кілька відділів ЦК, налагодився випуск

газет, партійні комітети було забезпечено кадрами, літературою,

коштами. Вказувалося й на істотні недоліки у ро боті ЦК, зокрема

на слабкий зв’язок з місцевими організаціями.

Очевидна поверховість, уривчастість звітів ЦК, відсутність ді-

лового, предметного аналізу роботи керівних структур республі-

канської партійної організації апріорі робила вразливою для крити-

ки діяльність ЦК КП(б)У, чим і поспішили скористатися «децисти».

У затяжній дискусії, що набрала дуже гострого, напруженого ха-

рактеру, Р. Фарбман, О. Іванов, Ф. Скрипка, Я. Ліфшиць, В. Косіор,

Й. Бик, Б. Борисов не скупилися на найрізноманітніші негативні

оцінки, не зупинялися перед свідомим пере крученням фактів, під-

водили до однозначно-негативних оцінок поперед нього етапу пар-

тійного досвіду, кваліфікували ЦК КП(б)У як фікцію

, структуру,

нездатну реалістично орієнтуватися і діяти, керувати. Радянсь ка

влада, за їх твердженнями, не змогла розв’язати жодного з нагаль-

них, злободенних питань життя

Загальний висновок зводився до того, що треба докорінно змі-

нити лінію, характер діяльності ЦК КП(б)У, ввести до нього нових

людей, знайти нові параметри стосунків з ЦК РКП(б)

. Г. Петров-

ський, Д. Мануїльський та й Х. Раковський, С. Косіор у заключних

словах, не заперечуючи проти наявності серйозних недоліків, низ-

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня 1920 р. – С. 71.

Там само. – С. 73–74.

Там само. – С. 82.

ки прорахунків, особливо у земельній та національній сферах, на-

магалися пояс нити їх переважно складністю обстановки, новизною

розв’язуваних зав дань, водночас доводили, що партійна лінія, ско-

ординована, узгоджена з ЦК РКП(б), була принципово вірною, пер-

спективною.

Значна частина делегатів – Є. Бош, Ф. Кон та ін. – солідаризува-

лася з такою позицією, у своїх виступах позитивно оцінювала робо-

ту ЦК КП(б)У щодо розгортання соціалістичного будівництва, ор-

ганізації захисту радян ської влади, налагодження підпільної бо-

ротьби проти денікінців, анархо-бандитизму, зміцнення парторга-

нізацій.

На звіт ЦК КП(б)У було подано відразу кілька проектів резолю-

цій (В. Косіора, Ф. Кона, О. Фуфлянського), які істотно суперечили

одна одній. За таких обставин Х. Раковський запропонував прийня-

ти доповідь ЦК до відома і перейти до інших справ

. Однак на це

більшість деле гатів не погодилася. В результаті домагань «децис-

тів» 145 голосами про ти 79 була ухвалена резолюція, в якій відзна-

чалося, що головне завдання весни 1919 р. ЦК «було проведено, але

не досить задовільно». ЦК звину вачувався у відсутності «самостій-

ності у вирішенні питань партійної і ра дянської роботи на Україні».

Зазначалося також, що його члени «не мог ли справитися з величез-

ним завданням відновлення партійних організацій і керівництва

всіма галузями роботи на Україні»

Поряд із певною об’єктивною основою, рішення мало значну

долю суб’єктивного підходу до оцінки діяльності ЦК КП(б)У. При-

чини його крилися, зокрема, в упередженому ставленні «децистів»

до окремих членів ЦК, у намаганні набути політичний капітал, за-

хопити ініціативу, нав’язати форуму погляди і позиції фракції.

Принципового значення за умов загострення національних про-

блем, появи резолюції VIII конференції РКП(б) «Про Радянську

владу на Україні» набуло питання про державні взаємини УСРР та

РСФРР. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У опублікував спеціальні тези, в

яких була обґрунтована історич на, політична, економічна і воєнна

необхідність найтіснішого союзу двох республік.

У доповіді з цього питання Г. Петровський відзначив, що першо-

чергові завдання – «воєнне і необхідність подолання розрухи за

глибоким

одностайним переконанням ЦК і всіх товаришів кому-

ністів із губкомітетів можуть бути успішно розв’язані лише за най-

глибшої спай ки, за єдності планів і за одного центру»

. Він також

підкреслив, що радянська влада надає трудящим України широкі

можливості для розвит ку національної культури і мови.

Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України

17–23 березня 1920 р. – С. 111–113.

Там само. – С. 443.

Там само. – С. 132.

Довідка: петРоВСьКий Григорій Іванович (4(16.)ІІ.1878 р.,

м Харків – 9.І.1958 р., Москва) – професіональний революціонер, ра-

дянський державний і партійний діяч, один з провідних керівників

КП(б)У і УРСР.

Народився в родині робітника-кравця. З 11 років почав працювати –

учнем слюсаря, потім слюсарем і токарем на Брянському заводі в Ка-

теринославі. В 1897 р. познайомився з І. В. Бабушкіним і під його

впливом вступив до катеринославського «Союзу боротьби за визво-

лення робітничого класу». Керував нелегальними робітничими гурт-

ками, друкував і поширював листівки. В 1899 р. Г. Петровський пра-

цював токарем і провадив революційну роботу на Харківському па-

ровозобудівному і на Миколаївському суднобудівному заводах.

У Миколаєві брав участь в організації страйків суднобудівників. Ви-

сланий поліцією, повернувся до Катеринослава, де продовжував ре-

волюційну діяльність. Після арешту майже рік сидів у тюрмах Пав-

лограда, Полтави. Звільнкений 1901 р., зблизився з В. Шелгуновим,

соратником В. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визво-

лення робітничого класу», брав участь у поширенні ленінської газе-

ти «Искра». У зв’язку з масовими арештами виїхав на Нелєпо-Щер-

бинівський рудник (Донбас), де організував соціал-демократичний

робітничий гурток. У 1903 р. його знову заарештували і півроку три-

мали в тюрмі. З 1904 р. працював у Катеринославській організації.

В 1905 р. Г. Петровський – один з організаторів Катеринославської

ради робітничих депутатів і бойового страйкового комітету, який ке-

рував повстанням. Влітку 1906 р. емігрував до Німеччини. Повер-

нувшись в Україну восени 1906 р., працював на різних заводах у Ма-

ріуполі і водночас вів роботу в нелегальних соціал-демократичних

організаціях.

У 1912 р. Г. Петровського обрали депутатом IV Державної думи від

Катеринославської губернії по робітничій курії. Він виступав у Думі

з викриттям політики самодержавства, октябристів і кадетів, захи-

щаючи інтереси робітничого класу та селянства, тавруючи націо-

нальні утиски, що їх терпів український народ.

Як голова більшовицької фракції Державної думи Г. Петровський

брав участь у Краківській і Поронінській нарадах ЦК партії. Допо-

магав зміцнювати більшовицькі підпільні організації на місцях. Ак-

тивно спіробітничав у «Правде». З початку Першої світової війни він

викривав її імперіалістичні антинародні цілі, пропагуючи лозунги

більшовицької партії. В листопаді 1914 р., як і інші більшовицькі де-

путати, був заарештований і засуджений на заслання до Західного

Сибіру.

Після Лютневої революції 1917 р. Г. Петровський провадив партійну

роботу в Петрограді. За завданням ЦК РСДРП(б) виїжджав у про-

мислові центри України, викривав контрреволюційну політику Тим-