Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

Зусиллями Запорозької дивізії, окремі підрозділи якої очолювали

полковники Дяченко та І. Литвиненко, за участі повстанців під ору-

дою отаманів Нестеренка і Сірка, в двадцятих числах березня було

захоплено міста Богопіль, Орлик і Голту. Оперативно було здійснено

низку агітаційно-пропагандистських заходів. Зокрема, за підписом

командуючого Запорозькою дивізією і повстанцями Херсонщини та

Катеринославщини отамана Гулого-Гуленка великим накладом від-

друковано й поширено листівку «Народе український!» В ній повніс-

тю відтворювалася інструкція наркома військових справ Л. Троць кого

агітаторам-комуністам, яких направляли в Україну, спро с товувалося

її спрямування і на противагу десяти сформульованим завданням

(«заповідям») було висунуто 12 власних положень:

«І. Ми воюєм за те, що і зразу воювали – за право українського

народу порядкувати на своїй землі, за народню владу.

ІІ. Йде весна, Гартуйтесь! Будемо випроважати непроханих гос-

тей. Рушниці мусять бути прочищені.

ІІІ. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтесь і че-

кайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлю-

рою.

IV. Під час повстання ні один ворог не повинен утікти з України.

Вся зброя однята у ворогів мусить бути в руках Українського народу.

V. Не вірьте, що українського війська немає, що ніби-то Голов-

ний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Народу. Брех-

ня и провокація! Зброя не буде положена, поки хоч один ворог буде

сидіти на шиї українського селянина.

VI. Міняйте хліб тільки на сукна, мануфактуру, сіль, цукор. Не

беріть совітських грошей, за які нічого не купите, тому що вони ска-

совані Правительством Української Народньої Республіки.

VII. Земля тому хто на ній працює. Геть дармоїдів!

VIII. Чужинців хто б вони не були у себе на шиї не потерпимо.

Геть від влади чужинців спекулянтів і жуликів.

IX. Всі держави світу визнали самостійну Україну тільки росіяне

добровільці та комуністи проти нас.

X. Засівайте землі. Хліб збере той, хто засіє.

XI. Вся влада мусить бути в руках українського трудового люду.

XII. Україною будуть правити люди, яких вибере народ»

Паралельно була поширена за тим же підписом й інша проклама-

ція «Селянин!». Безпосередньо звернена до сільських трударів, вона

переслідувала мету довести, що радянська влада чужа українству й

воно має піднятися за свої права й інтереси на підтримку повстанців.

«Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? – запитував отаман

Гулий-Гуленко й тут же відповідав, – З’явились ревкоми, ісполкоми,

профкоми, наркоми, комбіди і інші «беди» в яких сидять зовсім чужі

тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко коммунист

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 286.

якому все ідно, як би тільки добре пожити – чи те на Москівщині, чи

на Вкраїни, чи в Німеччині? Цей інтернаціоналіст не маючи сєї хати,

чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?

А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з ворога-

ми за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скиль-

ки їх сидить по в’язницях та порострілюване по черезвичайках.

Скільки кращіх синів України гине під ярмом комуни.

До якого ж часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?

Годі! Терпець увирвався. Треба раз на завжди покінчить з такими

катами. Бери рушницю, вила, лопату, і гони з рідної землі дармоїдів.

Ти їх виженеш як вигнав Деникіна, як вигнав і уже два рази.

Геть чужинців з України!

Хай живе Українська селянська Республика!»

У ніч з 24 на 25 березня загін червоноармійців зненацька атаку-

вав с. Ємилівку, де розташувався штаб Запорозької дивізії. і після за-

пеклого бою, захопив його разом з допоміжними підрозділами. Це

призвело до загального відступу всієї формації, проти якої букваль-

но щоденно збільшувалися радянські сили.

Здійснюючи рейд поміж невеликими населеними пунктами пів-

денної Херсонщини, українські вояки на короткий час оволоділи

м. Бобринець і залізничною станцією Долинська, але, не затримую-

чись надовго, рушили в район м. Вознесенська, який захопили

16 квітня

. Цю перемогу, яка далася в надзвичайно скрутних обстави-

нах, за умов величезного браку набоїв М. Оме лянович-Павленко на-

звав днем «нагороди нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний

похід»

Власне, завдяки цій операції вдалося зберегти формацію Зимово-

го походу, оскільки українські вояки практично не мали вже боєпри-

пасів і могли продовжувати боротьбу лише холодною зброєю. Прав-

да, в наказі по Запорозькій збірній дивізії від 1 квітня 1920 р., вида-

ному отаманом Гулим-Гуленко і начальником штабу дивізії полков-

ником Кратом, а також у звіті Голові Директорії та Голові Ради на-

родних міністрів політичного референта при Запорозькій дивізії

старшини В. Савенка перебіг бою подано з очевидними перебіль-

шеннями щодо звитяги козаків, котрі начебто майже беззбройні по-

долали спротив дуже добре озброєного червоного гарнізону

. Від-

чайдушність тих, хто наступав, викликана переважно безвихіддю їх

становища, звісно, багато що пояснює, як втім і накази воєнної доби,

покликані піднімати солдатський дух. Однак беззастережно прийма-

ти й повторювати явно сумнівні факти і оцінки без скільки-небудь

Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 287.

Там само. – С. 100–101; Омелянович-Павленко М. Назв. праця.

– С. 334–345.

Доценко О. Назв. праця. – С. 102.

Див.: Там само. – С. 160–161, 303.

реалістичної їх оцінки, як це допускаіється в деяких сучасних публі-

каціях, не варто.

Взагалі на подібні перебільшення щодо бойової поведінки, втрат

з обох боків (сотні знищених, добре озброєних червоних військовос-

лужбовців у кожній операції і буквально одиниці малоозброєних

українських вояків) можна було б звертати увагу неодноразово, ска-

жімо, у хронологічно найближчому епізоді під Ананьївим

. Це не-

важко зробити, звертаючись до простої логіки, виявляючи супереч-

ності документів, історичних розвідок при їх співставленні, пере-

хресній критиці тощо.

Однак кожного разу стримують моральні гальма – неначебто по-

дібна, загалом цілком природна, дослідницька робота має на меті

якщо не явно, то десь там підспудно викликати не

зовсім позитивну

реакцію на дії людей, які волею долі опинилися в екстремальних об-

ставинах, у яких навіть вижити вже значило багато, було мало не по-

двигом.

І все ж жодна міра співчуття до учасників бойових дій, з найглиб-

шим розумінням мотивації їх поведінки, зовсім не привід для свідо-

мого переінакшення суті подій. А полягала вона в тому, що відірвані

від керівних державних центрів, без скільки-небудь сталої матері-

альної допомоги, за надзвичайної втоми від нескінченної війни насе-

лення, яке щонайбільше прагнуло припинення кривавої вакханалії,

рештки армії УНР могли розраховувати лише на тимчасовий успіх в

слабких для радянської влади пунктах, що з часом дедалі зміцнюва-

лася. Не випадково, навіть у порівнянні з махновцями, невелика фор-

мація українських вояків (вся вона могла розташуватися на околицях

маленького провінційного Ананьїва

) жодного разу не затрималася

бодай на короткий час (тиждень-два) в одному пункті, регіоні. Тоб-

то, з точки зору військової стратегії вона могла здійснювати окремі,

часом дошкульні «уколи», «прориви» – перемоги не на голов них на-

прямах протиборства з червоними, а в їх слабких – «вузьких» міс-

цях, які не були визначальними для загальнонаціональних, україн-

ських процесів. Тож і пропагандистський ефект мав усе ж більше ло-

кальне, а не загальне значення.

Слід, мабуть, враховувати й ту обставину, що радянська влада не

тільки не могла своєчасно виділяти належних військових сил для бо-

ротьби з українськими козаками, а й далеко не відразу встигала при-

стосуватися до повстанчих по-суті дій, не дуже оперативно врахову-

вала природні коливання в настроях населення, особливо селянства,

а то й припускалася істотних помилок, зокрема в аграрному й націо-

нальному питаннях, викликаючи антипатії й спротив жителів цілих

регіонів.

Доценко О. Назв. праця. – С. 103, 161–162, 262 та ін.; Омелянович-

Павленко М. Назв. праця. – С. 348–355.

Доценко О. Назв. праця. – С. 105, 162.

Однак потенціал червоних неухильно наростав. Силами 14-ї ар-

мії вони майже оточили військові підрозділи УНР в районі Ольгопо-

ля, звідки довелося відступати на Бершадь–Тульчин–Ямпіль

. Укра-

їнські вояки, дедалі відчуваючи скруту, нервували, давали ненависті,

люті (нерідко – показники безсилля) виходити на перший план у мо-

тивації поведінки

Накази, звіти, інші документи зарясніли згадками про сотні по-

рубаних, потоплених супротивників тощо

: «Те, що творила наша

кіннота над ворогом, який палив села, трудно уявити, – констатував

політичний референт УНР В. Савенко. – То було щось нелюдсько-

страшне»

. І хоча така поведінка нерідко пояснювалася реакцією на

червоний терор, антинародні й антинаціональні дії, зокрема на спа-

лення каральними відділами навколо Ананьїва п’яти повстанських

сіл

, мирне населення вона й насторожувала, й лякала, особливо з

точки зору суспільної перспективи, яка ставала дедалі прозорішою,

прогнозованішою.

Та й взагалі акти крайньої жорстокості, коли вони й мали ту чи

іншу ступінь причинності, все одно не могли сприйматися всіма од-

нозначно. Тож і говорити про тотальну підтримку місцевим населен-

ням українських вояків і масовій його ворожості до радянської вла-

ди не доводиться, або ж – слід вести мову з певними застереження-

ми. Не випадково в документах не наводиться даних про приєднан-

ня до армії під командуванням М. Оме ляновича-Павленка скільки-

небудь значимих контингентів повстанців, патріотів, готових до бо-

ротьби за відновлення влади УНР.

Все ж, як це часто бувало в ході громадянської війни, ситуацію

різко змінили привхідні чинники.

Зайнявши на марші Балту, витиснувши червоних до Бірзули

(«по щастило» – вважав М. Омелянович-Павленко

), армія Зимового

походу 25 квітня 1920 р. зненацька біля Бершаді натрапила на Га-

лицьку кінну бригаду під командуванням полковника Шепаровича,

яка ще з початку квітня вийшла з покори червоному командуванню й

зчинила бунт проти радянської влади. Галичани влилися у формацію

під командуванням М. Омеляновича-Павленка

. Тоді ж виступили

проти більшовиків й інші підрозділи ЧУГА.

Дії ж галичан, своєю чергою, були зумовлені змінами міжнарод-

ного плану, початком наступу польської армії в Україну, що стано-

вить предмет спеціальної розмови, в якої була своя передісторія.

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 403.

Там само. – С. 341–342.

Там само. – С. 343; Доценко О. Назв. праця. – С. 161–162.

Там само. – с. 162.

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 348.

Там само. – С. 357.

Там само.

***

На початку 1920 р. Українська Галицька армія все ще ба лансувала

на межі катастрофи. Хоча формально вда лося зберегти її єдність як

військової формації, але вона не могла відновити своєї боєздатності,

тобто не в спро мо зі була виконувати свої функції.

Питання ж про те, як скоро це вдасться зробити (якщо вдасться

взагалі!) керівництво УГА намагалося відганяти від свідомості. Та й

об’єктивно його заступали інші, значно склад ніші і потужніші чин-

ники.

Розгром Добровольчої армії генерала А. Денікіна по вертав керів-

ництво УГА до розв’язання старих проблем, однак навіть не з нульо-

вої позначки, як це було, скажімо, у жовтні-листопаді 1919 р., а в

незрівнянно гірших стар тових обста винах. Якщо на момент заклю-

чення договору з білогвардій цями наочно виявилися ознаки вже

недале кого краху білого руху (хоча «перечекати» до того часу мож-

ливості у галичан теж не було), що в недалекій пер спективі давало

надію увіль нення від вимушених, неви гідних зобов’язань, то Черво-

на армія, що переможно насту пала в Україні, знищуючи до бро-

вольців, була на небу валому піднесенні, переживала ста дію енергій-

ного, мас штаб ного організаційного і воєнно-полі тичного зміцнення.

Вона спиралася на чималу підтримку населення, яке після білогвар-

дійського терору здебільшого було переконане, що червоні – то все

ж «менша з двох бід», пле кали надію, що стабілізація будь-якої вла-

ди, врешті, по кла де край мукам страшного воєнного лихоліття.

Отже, не в силах протистояти Червоній армії ні зі своїм уже над-

то заслабким союзником (Добровольчою армією), ні – тим паче – са-

мотужки, на горизонті замаячила ще зов сім недавно малоочікувана,

маловиразна перспектива пошуку шляхів замирення з більшовиками

і вироблення тактичної лінії щодо вчорашнього суперника, який був

незрівнянно силь нішим і дедалі нарощував свій потенціал. Сподіва-

тися, що ця тенденція скоро урветься, було годі.

Тобто, з будь-якого розрахунку, прийняти дуже відпо відальне рі-

шення командуванню Галицької армії було неймовірно важко – на-

стільки малою, просто мізерною ви глядала перспектива виживання

вкрай знесиленої війсь кової формації.

Однак і не використовувати щонай меншу мож ли вість у боротьбі

зі смертю, що наблизилася впритул, будь-який живий організм (а ар-

мія – такий же організм, що об’єднує тисячі живих істот, індивіду-

мів), хай навіть інстинктивно – все ж не може. І якою б ненадійною

не ви глядала та «ря тівна соломинка», за яку мала вчепитися на ново-

му відтинку своїх випробувань Українська галиць ка армія, іншого

ва рі анту історія знову, здається, їй не залишала.

Очевидно, свою роль відігравав і попередній досвід пе реговорів,

угод, який породжував віру в те, що головне пе режити скруту у да-

ний, найближчий момент, самозбе регтися, а далі – видно буде. Мож-

ливо, доля врешті-решт і зглянеться над бідолахами – не може ж не

таланити без кінця. Тим більше у такий непевний, багатий на неспо-

діванки час, який переживало людство наприкінці другого десяти-

ліття ХХ віку.

Не «дрімали» й більшовики, для яких уже звичною стала бороть-

ба проти багатьох суперників відразу, а виключення з ланцюга воро-

гів хоча б однієї ланки («розрив кільця фрон тів») – завжди бажаний

результат, на який спрямовувалися чималі дипломатичні та ідеоло-

гічні (агітаційно-пропагандистські зусилля).

Намагаючись зрозуміти витоки нової, прийдешньої віхи історич-

ного поступу Галицької армії, розібратися у моти ваціях поведінки,

що сприймається часом просто незбаг ненною – настільки вона

позір но виглядає буцімто протиприродною, гідною лише безпорад-

ного жалю, варто, га да ється, заперечити досить усталеній історіо-

графічній тради ції.

Сутність її полягає в тому, нібито галичани мали «менше досві-

ду» у стосунках з більшовицькою Росією, тому покла дали «більше

надій» на порозуміння з нею, ніж над дніп рянський табір, який, за-

ймаючи «непримиримі пози ції» до біль шо виків, покладався виключ-

но на свої сили

. Неодмінною складовою подібних міркувань є твер-

дження й про демаго гічну, облудну політику більшовиків, ра дянсь-

кої влади, у якій довірливі галичани ще не мали змоги розібратися

Це не зовсім так. Адже сумнозвісна «змова орієнтацій» одна ко вою

мірою опанувала як наддніп рян ський, так і галицький табори, проте

їхні лідери шукали різні шляхи виходу з кри тичного становища.

Можливість та й спрби досягти угоди між українськими арміями

(Наддніпрянською і Галицькою) та більшовиками мали місце, як ві-

домо, й раніше.

Зокрема, в попередній книзі детально йшлося про специфічну

«місію» у вересні 1919 р. швейцарського комуніста Ф. Платтена до

Москви, що закінчилася безрезультатно, про намагання С. Петлюри

від’їздом з України «розв’язати руки» своїм прибічникам у налаго-

дженні контактів з більшовиками у екстремальній ситуації наприкін-

ці листопада, зрештою – про союз галичан (через Вінницький рев-

ком) з більшовиками в останні дні грудня цього ж року

Звісно, більшовики, загалом з недовірою ставлячись до ініціатив

українців, були зовсім не проти того, щоб у окремих випадках ско-

ристатись обставинами, що виникали. Так, заключивши в ніч на 1

січня 1920 р. вінницьку угоду з УГА, вони спробували пришвидши-

ти події, якомога оперативніше продемонструвати ефект здійс-

Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919–1920 рр. – Нью-Йорк, 1966. – С. 48.

Там само.

Див. Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хро-

ніки. – Т. ІІІ. – К., 2010. – С. 400–402, 423–424, 436–439.

неного кроку. Так, А. Хвиля вимагав негайно вислати га лицькі час-

тини на про тиденікінський фронт, де вони вістрями багнетів дове-

ли б, що «це не армія тифозників і трупів», а реальна військова

сила

. Щоб продемонструвати щирість своїх намірів, Вінницький

ревком вирішив здійс нити такий виступ під Калинівкою.

Щоправда, «важку руку» нових союзників галичани впер ше

відчули вже на нараді у штабі 12-ї радянської армії, що відбулася

тієї ж Новорічної ночі 1920 р. Головував на ній член ЦК КП(б)У та

революційної військової ради Чер воної армії В. Затонський. Він за-

явив, що можливість об’єднання ЧУГА в «одне оперативне тіло»

з’явиться лише тоді, коли її корпуси, реформовані на три червоні ди-

візії, «пе реваряться в революційному котлі» та «пройдуть по лі-

тичний пере виш кіл»

. Самі більшовики виявляли певну осторогу

щодо но вого союзника. Вони, зокрема, намагалися запобігти спілку-

ванню червоногвардійців з галичанами на тій підставі, що останні,

як носії вірусу, несуть загрозу епідемії. На справді ж контак там пе-

решкодити було неможливо, а при водили вони нерідко до грабун-

ків і брутального насильства над військови ками УГА.

Через брак архівних матеріалів, спираючись головно на біль-

шовицькі видання, а також на мемуаристику, де з на званої пробле-

ми висловлювалося багато суб’єктивних і супе речливих думок,

важко з’ясувати справжні тогочасні настрої стрілецтва, яке в черго-

вий раз без його згоди зму сили пере йти з одного ворожого табору

до іншого.

Для при кладу, Н. Гірняк, критикуючи договір з Добр ар мією,

прагнув водночас усіляко довести, нібито угода із біль шовиками

була значно прийнятливішою та доціль нішою, а її укладення під-

тримала більшість галичан. При цьому він намагався переконати,

що «ми ні на хвилину не до пус кали думки про компроміс з чужою

та ворожою... біль шовицькою ідеологією», що ревкомівці навіть «не

збира лися грати в їхню дудку», а вели «дуже небезпечну ризи-

ковану гру», зберігаючи армію для подальших змагань

Насправді ж договір із більшовиками, як і з Денікіним, був укла-

дений таємно та без відома і згоди маси вояцтва. Йо го оприлюдни-

ли на віче 1 січня 1920 р. у Вінниці й зро би ли це головним чином для

того, щоб публічно заде кларувати відданість новому союзникові.

Мемуаристи докладно переоповідають про «пережи вання» рев-

комівців, які буцімто, побоювалися, щоб впливи більшо вицької

пропаганди не позначилися на поглядах стрі лецтва. Проте самі

вони навмисно або й несвідомо по си лювали такі прокомуністичні

Гірняк Н. Останній акт трагедії Української Галицької Армії. Спога-

ди учасника подій за час від половини грудня 1919 до половини вересня

1929 р. – Нью-Йорк, 1959. – С. 25.

Там само. – С. 27.

Там само. – С. 5–30.

настрої. Видана Вінниць ким ревкомом 1 січ ня 1920 р. відозва «До

галицьких стріль ців і старшин» при голомшувала окресленими в

ній перспективами боротьби, які вже викладалися у формі більшо-

вицької революційної фразеології. Після повідом лення про виник-

нення у Вінниці ревкому Галицької армії, який стоїть на «плятфор-

мі Україн сь кої Радянської Соціялістичної Республіки», у цьому

доку менті проголо шу валося, що УГА «має стати Червоною в ці-

лосності... і заховати [зберігати] повну дисципліну». Відзна чалося,

що вона «понесе разом із синьо-жовтим прапором – червоний пра-

пор революції» як відповідь «Денікіну за ки ївську зра ду» і як про-

тест Антанті за «торг нашою кров’ю»

. Про визволення Галичини

від поляків тут не говорилося жод ного слова.

У першому числі нового друкованого органу Галицької армії

«Червоний стрілець», що з’явився 6 січня 1920 р., були вміщені про-

грамні статті ревкому. Їхній зміст також ґрун тувався на більшо-

вицькій доктрині. У першій з них під на звою «Всесвітня революція

і Українська Галицька Армія» проголошувалося, що «великий во-

гонь соціяліс тичної рево люції... докотився аж до галицьких кордо-

нів... Він творив Українську Галицьку Армію». Хоча «тодішні про-

відники ре волюції знехтували національним питан ням», проте

«обста вини змінилися» і «такі велети рево люції, як тов. Ленін і

Троць кий, признали справедливими домагання українських тру-

дових мас на самостійне життя національне... Повне право самому

свобідно собі вибирати форму державного устрою і життя»

. У дру-

гій статті-про кламації під назвою «Чому Українська Галицька Ар-

мія приєдналась до Червоної армії?» наголошувалося, що УГА як

«армія українських га лиць ких селян та робітників» через «ряд при-

крих непоро зумінь» була спрямована проти Червоної армії. Але те-

пер вони з’єдналися, щоб «спільно виступити проти польської

буржуазії»

Важко погодитись із твердженнями мемуаристів, ніби то такі ви-

ступи переслідували лише одну мету – переконати більшовиків у

щирості прагнень Вінницького ревкому, який від самого початку

вів «подвійну гру». Тим більше, не від повідають дійсності виправ-

довування, що він не по рушував політичних питань і більшовиць-

ких гасел серед стрілецтва не пропагував

Справа в тому, що маса вояцтва не могла знати про всі, та й вза-

галі – будь-які, «тонкощі» такої «подвійної гри». Отже, прокомуніс-

тична агітація галицьких офіцерів, які завжди користувалися пова-

гою та довірою серед стрілецтва, нехай і проти їх бажання й волі,

безумовно, мала реальні впливи на погляди рядового загалу. Умови

Цит. за: Тютюнник Ю. Назв. праця. – С. 47.

Червоний стрілець. – 1920. – 6 січня.

Там само.

Див.: Гірняк Н. Назв. праця. – С. 33.

договору з біль шовиками передбачали нагальні заходи щодо віднов-

лення боєздатності Галицької армії. Одним із перших був викона-

ний пункт про створення комуністичної організації. Вже в січні

1920 р. за ходами Є. Коханенка та А. Хвилі виник «Комітет Україн-

ської Компартії Прикарпаття» зі своїм друкованим органом «Кому-

ніст Прикарпаття». За на поляганням В. Затонського в лютому він

злився з Комі тетом Компартії Східної Гали чини і таким чином

утвори лася Комуністична партія більшо виків Галичини і Букови-

ни, яка підпорядковувалась безпосе редньо РКП(б)–КП(б)У.

З січня 1920 р. Галицька армія почала розвиватися у площині

якісно нових військово-політичних процесів, що зумовило її оста-

точний розкол і втрату внутрішньої органі заційної єдності (тобто

якраз те, чого найбільше боялися і заради відвернення чого вдава-

лися до непростих війсь ково-політичних комбінацій, ішли на ризи-

ковані, сумнівні, не популярні кроки тощо). Відбулося «роздвоєння»

УГА: з од ного боку, частини, підпорядковані Начальній команді,

продовжували орієнтуватися на Добровольчу армію, фак тично за-

лишаючись в її військово-політичному фарватері, а, з другого, вій-

ська, що опинилися під командою Вінниць ко го ревкому, стали пе-

ретворюватися на складову Черво ної ар мії. Відновлення боротьби

соборницьким фронтом стало неможливим, а стосунки між УГА та

армією УНР, яка і далі спиралася на власні сили, стали ще однією

тра гічною сто рінкою історії Української національно-демо кра тич-

ної ре волюції.

Після залишення Вінниці, керовані Начальною Коман дою го-

лов ні частини УГА продовжували відходити у пів денному напрям-

ку. Командування кількаразово змінювало ра йони, призначені для

відпочинку перевтомленого війсь ка, але реалізувати це першочер-

гове завдання так і не вда лося. Дезертирство не припинялося, при-

чому нерідко до нього підштовхували самі денікінці. Про це промо-

висто свід чить епізод, коли на станції Демків добровольці по-

милково роззброїли стрілецький курінь, а коли дізналися, що це

со юзники-галичани, то почали питати, чому ті про довжують вою-

вати у такому лахмітті, а не повертаються до домівок. Після цього

випадку відразу розбіглася біль шість вояків 6-го піхотного полку,

до якого належав цей курінь

. У той же час багато стрільців втікало

до більшо виків. Зокрема, після того, як з кінного полку I корпусу

УГА до Червоної армії до бровільно перейшло 30 вояків разом із

кіньми та зброєю, у цього полку залишилося лише 20 офіцерів та

обози

Незважаючи на те, що УГА вийшла з районів поширення епіде-

мії та залишила хворих вояків, тиф в її частинах і далі лютував.

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – Нью-Йорк,

1974. – С. 165–167.

Там само. – С. 164.

Лише в II корпусі протягом одного місяця за хворіло 500 чоловік. На

кінець січня 1920 р. у трьох га лицьких кор пусах залишилося

1372 офіцери та близько 14 тис. вояків, з яких бойовий склад стано-

вив лише 10%

. Тоді через висна ження почало вмирати багато

стріль ців, які після перенесеної хвороби не мали можливості відно-

вити сили.

У січні 1920 р. зіткнень між УГА та Червоною армією майже не

було, але галичанам дедалі більше дошкуляли повстанці, що нібито

відплачували їм за брутальний терор проти українського населення

з боку Добрармії, яка відступала. В Монастирищі, наприклад, дені-

кінці вбили ти сячу та важко поранили 8 тис. мешканців. Вони

влашто вували жорстокі погроми у місцевостях з численним єв рей-

сь ким на селенням. Зокрема, в Одесі грабіжництво і бан дитизм до-

сягли небачених за все воєнне лихоліття масштабів. Тут зберігався

відносний порядок лише в районі Збірної Станиці УГА, до якої у по-

шуках захисту та зі спо діваннями вирішення різних життєвих про-

блем щодня зверталися сотні галицьких військовополонених та

цивіль них осіб. Жовто-блакитний прапор і Тризуб над станицею

символізували присутність в Одесі українського війська

Складного характеру набирали стосунки між «денікін ською» та

«більшовицькою» частинами Галицької армії, які передусім зводи-

лися до вирішення питання про вибір шляхів продовження бороть-

би. Починаючи від 13 січня 1920 р., Він ницький ревком став надси-

лати до Начальної команди і безпосередньо до корпусів УГА накази

з вимо гами негайно припинити відступ та вивезення хворих, а та-

кож із закли ка ми про обов’язкове «примирення» у разі зіткнення з

війсь ками Червоної армії тощо. За їхнє неви конання погро жу ва лося

революційним трибуналом. Поряд з цим, до Начальної команди

надходили пропозиції щодо створення нового спіль ного ревкому

ЧУГА та ін.

Зі свого боку, Начальна команда видала наказ, щоб га лицькі вій-

ська не реагувати на домагання Вінницького рев кому. Командуван-

ня вдавалося до рішучих заходів, щоб при пинити поширення про-

більшовицьких настроїв. Ще не пов ністю видужавши від хвороби,

15 січня генерал О. Ми кит ка повернувся до виконання обов’язків

командувача армією і відразу видав два досить категоричних, го-

стрих розпо ряд ження. В них йшлося про необхідність за будь-яку

ціну збе регти «теперішній склад» і дисципліну УГА, від новити її

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – С. 177,

183–184.

Див.: Бистренко О. В більшовицьких лабетах // Літопис Червоної Ка-

лини. – 1933. – № 9. – С. 11–12; Паліїв Д. З моїх споминів. – Львів, 1929.

– С. 6–8.

Денник Начальної Команди Української Галицької Армії.– С. 179–180;

184–185.