Сич О.І. Всесвітня історія (1918-1945 рр.)
Подождите немного. Документ загружается.
прогрес людства був пов’язаний з християнськими традиціями й уявленнями про людину
й людство, а також з життєвою сутністю західної цивілізації. Навпаки, фашизм
пропагував боротьбу за піднесення й щастя лише раси «обраних» або «обраного народу»
(арійців у тлумаченні німецьких нацистів, «нащадків римлян» у італійських фашистів), за
відродження «величі античного Риму», створення «тисячолітнього рейху», причому за
рахунок інших народів і рас, яким призначалася стати рабами «пануючої раси». Ідейними
витоками таких переконань було протестантське вчення про «обраність до спасіння» не
всіх людей і народів, а лише знов-таки «обраних», позначених небесами. Західна
цивілізація розглядалася ними як «гнила», як така, що неспроможна реалізувати зазначені
вище цілі.
По-друге, ідеології комунізму й фашизму мали різні засади. Як відомо,
антидемократизм і антилібералізм були родовими ознаками фашистської ідеології, тоді як
комуністи не тільки не відкидали демократичні та ліберальні ідеї, а навпаки, декларували
свій намір якомога повніше втілити їх у життя (хоча на практиці рідко цього
дотримувалися). Комуністи підкреслювали, що їхня ідеологія базується на ідеалах
гуманізму, справедливості, рівності, братерства, на інтернаціоналізмі та дружбі народів.
Фашисти проповідували жорстокість, антигуманність, несамовитий націоналізм,
ворожнечу й ненавість до багатьох народів, характерна для них «етика» вітала фанатизм,
а «мораль» вчила, що немає більшого щастя, ніж вигляд помираючого ворога, ніж
пролиття чужої крові, ніж героїчна смерть в ім’я нації. Культ героя-надлюдини,
характерний для фашистської доктрини, відсутній у комуністичній ідеології, де
домінували настанови на виховання людей у колективістському дусі. Гітлер закликав
німецьку молодь бути варварами («Так, ми - варвари, і хочемо ними бути. Це - почесне
звання»), що принципово відрізнялося від закликів комуністів до молоді вчитися, щоби
оволодіти усіма культурними багатствами, які створила людська цивілізація.
По-третє, радянська і фашистські держави споконвічно будувалися на
різних принципах влади. Фашисти категорично відкидали будь-яке самоуправління, їхня
держава була корпоративною і вкрай ієрархічною. У Радянському Союзі в перші
десятиріччя його існування досить велика частина державних функцій здійснювалася в
межах самоуправління: в сільських радах, колгоспах, трудових колективах підприємств;
ще більшого поширення це набуло в Югославії часів Тіто.
Нарешті, як засвідчив історичний досвід ХХ ст., комунізм виявився здатним до
позитивних змін, робив спроби самореформування. Як правильно зазначив
американський історик Джон Маккей, сталінський соціалізм був потворним збоченням
соціалізма як такого, але навіть у найпохмурніші, темні періоди своєї історії він мав
потенціал для самовдосконалення й створення більш гуманного суспільства (який почав
виявлятися в роки так званої хрущовської «відлиги», а згодом горбачовської
«перебудови»). У фашизма такого потенціалу не було (та він у ньому і не був
зацікавлений). Тому, мабуть, все ж таки закономірно, що в роки Другої світової війни
демократичні країни Заходу пішли на союз саме з комуністичним СРСР проти
фашистських держав, а не навпаки, що і врятувало людську цивілізацію.
У ХХ ст. фашизм призвів до встановлення в ряді країн авторитарних і
тоталітарних режимів, масових репресій проти всіх інакомислячих і геноциду
проти цілих народів, сприяв розв’язанню Другої світової війни з її
величезними людськими жертвами та матеріальними втратами. Сьогодні його
«спадщиною» послуговуються різні правоекстремістські рухи, зокрема
неофашизм, які, спекулюючи на реальних проблемах і протиріччях
сучасного суспільства, розпалюють ниці інстинкти, намагаються представити
себе «національною альтернативою» демократії, яка, мовляв, вироджується,
деградує, а тому проголошують - завуальовано чи відкрито - необхідність
встановлення режиму «твердої руки», «нового порядку», диктатури.
Частина третя
Розвиток культури та науки в
міжвоєнний період
Наука. У природничих науках провідні позиції продовжувала зберігати
атомна фізика, розвиток якої позначений низкою видатних наукових
відкриттів. Так, німецький фізик Макс Планк відкрив квантову енергію,
Альберт Ейнштейн створив теорію відносності часу й простору, в 1919 р.
англійський вчений Ернест Резерфорд, розщепивши атом азота, здійснив
штучну ядерну реакцію. Датський фізик Нільс Бор створив модель атому.
Французькі фізики Ірен і Фредерік Жоліо-Кюрі вперше штучним шляхом
отримали радіоактивні ізотопи, що випромінювали нейтрони й інши частиці в
результаті розпаду атомних ядер. Німецький фізик Гейзенберг сформулював
«принцип невизначеності», який доводив неможливість точно встановити
розміщення й визначити швидкість окремого електрона, а отже, і
передбачити його «поведінку». В 1939 р. Енріко Фермі, який емігрував з
фашистської Італії до США, сформулював ідею ланцюгової реакції
ділення урану. Водночас у різних країнах почалися розроблятися проекти
першої атомної бомби.
Великі успіхи були досягнуті математичними школами в Німеччині,
Франції, СРСР і США. Хіміки навчилися здобувати штучні тверді речовини
із заданими якостями й структурой. Австрійський лікар Зигмунд Фрейд
застосував гіпноз для вивчення психіки своїх пацієнтів і розробив на підставі
цього метод психоаналізу. У розвиток генетики важливий внесок зробили
американець Т.Х.Морган і радянський вчений М.І.Вавілов.
Вчені проникли в таємниці побудови білка, почали вивчати процеси
обміну речовин, штучним шляхом отримали перший вітаміни й антібіотики.
В 1928 р. шотландський вчений Олександр Флемінг отримав перший
антибіотик - пеніціллін, який був здатний руйнувати стінки кліток бактерій,
що викликають інфекцію в організмі людини і завдяки цій своїй властивості
врятував багато життів в роки другої світової війни. В 1945 р. разом із своїми
колегами Флорі та Чейном за це досягнення Флемінг отримав Нобелівську
премію.
У галузі економічної науки видатним явищем стали твори відомого
англійського вченого Джон Мейнард Кейнс, який обгрунтував необхідність
державного регулювання економіки для підтримання ринкової рівноваги й
запобігання характерних для капіталізму руйнівних криз.
Технічний прогрес. Характерною рисою техніко-технологічного
розвитку 20-х і особливо 30-х рр. став перехід до масового виробництва та
використання електрики, яка перетворилася на вирішальний чинник
становлення нових галузей промисловості й здійснення механізації та
автоматизації технологічного процесу. Створення й запровадження двигунів
внутрішнього згорання стало справжньою революцією. Потяги замінялися
тепловозами, пароплави - теплоходами. Технічні новинки змінювали
повсякденне життя людей. На ринку споживчих товарів індустріально
розвинутих країн, насамперед у США, з’явилися перші радіоприймачі,
холодильники, пральні машини, електропраски та інші електропобутові
прилади, хоча до їх масового споживання було ще далеко через низьку
купівельну спроможність населення.
Перша світова війна сильно стимулювала поступ авіаційної справи та
швидкі темпи розвитку літакобудування, яке поступово стає однією з
провідних галузей промисловості взагалі. Якщо до війни авіація була лише
свого роду спортом або різновидом розваг, то в міжвоєнний період вона
перетворилася в новий - і дуже важливий! - вид транспорту, спочатку для
перевезення пошти, а згодом - пасажирів і вантажів.
В 1918 р. відкрилася поштово-пасажирська авіалінія Нью-Йорк -
Вашингтон. В 1919 р. англійські військові льотчики Д.Олкок і А.У.Браун на
бомбардувальнику «Віккерс» вперше перелетіли через Атлантичний океан.
Того ж року компанія «Еркрафт транспорт енд тревел» започаткувала першу
в світі міжнародну авіалінію з щоденними рейсами між Ханслоу (Британія) і
Ле-Бурже (Франція), під Парижем, а поштово-пасажирська авіалінія з’єднала
Берлін із Веймаром. У наступному році пасажирські рейси стали
здійснюватися між Лондоном і Амстердамом. Незабаром усі великі
європейські міста мали власні аєродроми й були об’єднані мережею
повітряних ліній сполучення. У Радянському Союзі регулярний авіарух
розпочався в 1923 р. між Москвою та Нижнім Новгородом.
Таким чином, на початку 20-х рр. виникла регулярна цивільна авіація,
а в 30-х рр. вона вже обслуговувала внутрішні й міжнародні шляхи
сполучення більшості країн світу. Літаки вже регулярно літали через
Атлантичний океан, з’явилися великі гідролітаки. Постійно поліпшувалися
технічні характеристики літаків і технологія їх виробництва: зростала
потужність двигунів, вдосконалювалися аеродинамічні форми літаків,
зростала їх швидкість, відбувався перехід від біпланових до монопланових
конструкцій, застосовувалися нові аеронавігаційні прилади, в 1937 р. був
винайдений реактивний двигун, а невдовзі німецькі інженери створили
перший тоді реактивний літак. Прогрес в авіації зробив можливими рекордні
для того часу перельоти. У травні 1927 р. американський пілот Чарльз
Ліндберг здійснив перший безпосадковий переліт через Атлантичний океан
за 33 години, який викликав таке захоплення людей, як, мабуть, жодна з
подій 1920-х рр. Через 10 років радянські льотчики Чкалов, Байдуков.
Беляков здійснили безпосадковий політ за маршрутом Москва - Північний
полюс - Ванкувер (Канада), що стало видатним досягненням радянської
технології. Разом з тим продовжувалося використання дирижаблів. Так, в
1929 р. німецький дирижабль «Граф Цеппелін» облетів земну кулю.
В 1920 - 1922 рр. у США, СРСР, Англії та Франції почало розвиватися
регулярне радіомовлення. В середині 20-х рр. в Англії, США і СРСР
здійснили перші пробні телевізійні передачі.
Філософія. Видатним філософом того часу був Анрі Бергсон, який
обгрунтовував, що для розуміння оточуючої реальності інтуїція та досвід
людини (власний чи релігійний) важливіші за раціональне, наукове мислення,
як це вважалося раніше.
Одним з найвидатніших філософів ХХ ст. вважається і Мартін
Хайдеггер, який у своїй головній книзі «Буття і час» (1927) доводив, що
нігілізм, тобто втрата вищих цінностей, є домінуючою рисою західного
суспільства: «Захід - це мишоловка, в якій відбулася повна втрата сенсу
буття». З цією книгою, де розглядаються фундаментальні проблеми про
смисл буття, призначення людини, смерть тощо, пов’язують зародження
нового філософського напрямку - екзистенціалізму, тобто філософії
існування (від латинського «екзистенція» - існування). Екзистенціалізм
намагався допомогти людині подолати відчуження від суспільства й інших
людей, визначити своє місце в світі, знайти своє «Я» (свою екзистенцію).
пропагував ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що
відбувається з ним і з іншими людьми. Його
найвидатнішими представниками в Німеччині були, крім Хайдеггера, К.
Ясперс, у Франції - письменники і філософи Ж. П. Сартр, А. Камю, Г.
Марсель, в Іспанії - Х. Ортега-і-Гассет.
Найбільш радикальним звинувачувальним актом «масового
суспільства», що виникало, стала праця іспанського філософа Хосе Ортегі-і-
Гассета «Повстання мас» (1930), який вважав, що західні країни будуть
зруйновані масами, занадто численними і тому не настільки освіченими, щоб
оволодіти мистецтвом критичного мислення, яке дуже суттєве для
збереження свободи. Маси, керовані культурною меншиною, можуть
нав’язати свої низькі стандарти моралі і культури на все - від мистецтва до
політики, зруйнувавши тим самим послаблені підвалини західної цивілізації.
Німецький соціолог Макс Вебер вважав, що в західних країнах зростання
участі народу в політичному життя як ознака демократії є менш важливою
тенденцією, ніж свого роду експансія влади бюрократії, здатної
контролювати все населення, підпорядковуючи його стандартизованим
правилам поведінки. Він також попереджав, що маси будуть йти - з
релігійним завзяттям - за харизматичними лідерами, що незабаром і сталося,
коли Мусоліні і Гітлер прийшли до влади.
Література також відобразила загальний інтелектуальний клімат
песимізму, релятивізму й відчуженості, що запанував у західному суспільстві
після війни. Чимало письменників шукало нових методів виразу
післявоєнної реальності. Найвидатніші письменники ХІХ ст. описували в
реалістичній манері типові характери людей та їх взаємини із зрозумілим,
хоча й жорстоким суспільством. У ХХ ст. все більше письменників вдавалося
до художнього дослідження думок, духовного світу окремої людини. Під
впливом праць Фрейда та поглиблення знань у царині психології вони
зосередили свою увагу на складності й ірраціональності людського духу,
людської душі, де почуття, спомини, бажання перебувають у стані постійної
боротьби, позначилося на літературі та мистецтві. Такі письменники, як
Марсель Пруст, Джеймс Джойс, Вірджинія Вульф, Генрік Ібсен, у своїх
творах досліджували внутрішній світ людини, намагалися розкрити складну
природу людських стосунків.
Для літератури післявоєнних років характерним був модерністський
напрямок, представники якого прагнули, так само як авангардисти в
образотворчому мистецтві, відобразити нові явища й зміни в суспільній
свідомості, відмовляючись при цьому від звичних канонів (сюжет, характери,
композиція), тобто змінюючи не тільки зміст, але й саму форму літературних
творів. Одним із найвпливовіших представників цього напрямку й водночас
одним із найвидатніших французьких романістів і стилістів вважається
Марсель Пруст, який у своєму напівавтобіографічному творі «В пошуках
втраченого часу» (всього сім романів) обрав жанр внутрішнього монологу, де
предметом авторської уваги є не дія, розглядувана ззовні, а почуття, що
споглядаються зсередини; внутрішнє життя героя, його суб’єктивне
сприйняття простору і часу, особливо мимовільної пам’яті, відтворюються як
«потік свідомості». Пруст намагався показати недостовірність, відносність
уявлень людини про себе, про світ і суспільство, розхитаність і нестійкість
самого суспільства. Щоби написати такий твір, письменник жив, як
пустельник, 10 років у Парижі у звуконепроникненому помешканні. Цей
метод - «потік свідомості» - застосувався багатьма іншими серйозними
письменниками, зокрема В. Вульф у творі «Кімната Якоба» (1922), одним з
найвидатніших американських романістів Уїльямом Фолкнером у книзі
«Шум і лють», де події значною мірою розглядаються очима ідіота (хоча
більшість творів цього письменника написана все ж таки в жанрі критичного
реалізму).
Але найвідомішим романом, де використаний метод «потоку
свідомості», був «Улісс» ірландського письменника Джеймса Джойса,
надрукований у 1922 р. Це розповідь про звичайний день звичайної людини,
дублинця Блума, подана через його внутрішній світ і різноманітні реакції.
Автор нібито проводив паралелі між безцільним блуканнями свого героя
вулицями та пабами Дубліна й пригодами гомерівського Улісса (Одісея) під
час його повернення з Трої.
Відчуття духовної безвиході яскраво описано в поемі Томаса Еліота
«Безплідна земля» (1922), в якій звучить мотив вичерпаності творчої енергії
людства. Цикл віршів «Порожні люди» (1925) закріпив за ним славу «поета
відчаю», породженого Першою світовою війною. Безкомпромісно
відкидаючи буржуазну цивілізацію, Еліот поступово прийшов до проповіді
християнсько-етичних норм і навіть до монархізму. У творах австрійського
письменника Франца Кафки втілені трагічне безсилля, приреченість
«маленької людини» перед нещадною жорстокістю й безглуздістю
капіталістичного суспільного ладу, його законів, звичаїв, моралі.
Реалістичний напрям у літературі цього періоду представлений такими
видатними майстрами, твори яких набули міжнародного визнання, як Ромен
Роллан (роман-епопея «Зачарована душа»), Джон Голсуорсі («Сага про
Форсайтів» і «Сучасна комедія»), Теодор Драйзер («Американська трагедія»),
Стефан Цвейг (збірки новел «Амок» і «Збентеження почуттів», роман
«Нетерпіння серця» і «Магеллан»). Одним із найвидатніших драматургів у
міжвоєнний період залишався англієць Бернард Шоу, в п’єсах якого
проводилася думка, що капіталістичне суспільство зайшло в глухий кут,
втрачає духовні цінності, а буржуазна демократія переживає гостру кризу
(«Дім, де розбиваються серця»); засуджувався фашизм («Женева»).
Неабиякий внесок у загальнолітературний процес зробив визнаний
представник критичного реалізму і водночас фундатор науково-фантастичної
літератури жанру англійський письменник Герберт Уеллс. Серед його творів
цього періоду роман-утопія «Люди як боги», антифашистський романи
«Напередодні» і «Самодержавство містера Паргема», праці з історії та
педагогіки («Нарис історії», «Коротка історія людства»), відома книга «Росія
в імлі». Деяким письменникам стали близькі революційні ідеї (Анрі Барбюс,
Джон Рід ті ін.). Арнольд Цвейг створив епічний цикл - низку романів
«Велика війна білих людей».
Особливе місце в розвитку реалізму займала творчість молодих митців
- учасників світової війни, за якими закріпилася назва письменників
«втраченого покоління». Найбільш відомими серед них були Ернест
Хемінгуей і Д. Дос Пассос (США), Еріх Марія Ремарк (Німеччина), Річард
Олдінгтон (Англія). Їх творчість стала новим явищем у літературі 20-х рр.
Вони найбільш гостро відчули й відповідно віддзеркалили у своїх творах
внутрішній світ того покоління, яке пройшло війну і якому важко - а часто й
неможливо - пристосуватися до післявоєнного життя.
Наприкінці січня 1929 р. у Берліні вийшов з друку роман Ремарка «На Західному
фронті без змін», який він написав за 6 тижнів. Книга мала приголомшуючий успіх,
ставши справжнім бестселером. До кінця року в Німеччині кількість проданих
примірників наблизилася до одного мільйона, ще один мільйон розпроданий у
Великобританії, Франції та США. Відома в Англії публічна бібліотека Берроу повідомила
своїм читачам, що черга на книгу розписана на 2 роки наперед (!). Протягом першого
року роман був перекладений майже на 20 мов, в тому числі на китайську й есперанто, а
німецьке видавництво «Ульштейн» підготувало й безкоштовно розіслало спеціальне
видання книги для сліпих ветеранів війни, які замовили цю книгу. У 1930 р. екранізація
роману отримала нагороду Американської академії мистецтв як кращий фільм року. У
Німеччині, однак, під тиском правих сил, зокрема гітлерівців, книгу заборонили в грудні
1930 р., а після приходу до влади нацистів вона разом із іншими творами видатних
німецьких письменників була прилюдно спалена .(на території Берлінського
університету!) в травні 1933 р. як «політично й морально антигерманська».
Музичне життя. Цей період позначений кризою музичних стилів,
характерних для попередньої доби, і появою тенденцій до оновлення
класичних традицій.
Одним з найпомітніших явищ музичного життя став експресіонізм.
Композиторів дуже приваблювали глибина, енергія, сила, яскравість цього
напряму в живопису. «Першою ластівкою» експресіонізму в музиці став
балет російського композитора Ігора Стравинського «Весна священна»,
поставлений відомою трупою С. Дягілєва в Парижі в 1913 р. Поєднання в
ньому пульсуючих ( «варварських» з точки зору тодішніх музичних критиків)
ритмів, натуралістичний показ фізичної близькості танцювальниками
здавалися публіці шокуючими. Після війни, коли відбувався бурхливий і
болісний переворот в оцінці традиційних ідейних і моральних цінностей,
притаманні експресіонізму психологізм, надмірність у виразі емоцій,
підкреслений натуралізм у зображенні деяких сторін оточуючої дійсності
знайшли відображення в музиці. Композитори-експресіоністи намагалися
передати у своїх творах страшний досвід, який набуло людство в роки
світової війни, відчуття розпачу й безсилля окремої людини, яка опинилася у
вирі непідвладних і незрозумілих їй, а тому лякаючих, подій, а також під
впливом фрейдизму прагнули втілити в музиці світ підсвідомого.
Найповніший вираз музичний експресіонізм знайшов у творчості
австрійського композитора Арнольда Шьонберга та його послідовників
(А.Берга, Е.Кшенека, А.Веберна та ін.), які відмовилися від традиційної для
музичних творів гармонії й тональності, а мелодію оголосили архаїчним,
безнадійно відсталим засобом музичної виразності. В їх творах ноти вже не
об’єднувалися й відповідно не організовувалися музичним ключем, а тому
їхня музика була позбавлена наспівної мелодії, і звичайними слухачами
сприймалася як якась какафонія, хаотичне нагромадження звуків, різних
тонів. Один із найвідоміших зразків такої атональної музики - опера
«Воццек» Алана Берга (вперше поставлена в Берліні в 1925 р.), яка являла
собою напівспів, напіврозповідь.
Іншим модерністським напрямом у музиці був конструктивізм,
прихильники якого зосередилися на формальних проблемах композиції
музичних творів, часто механічно поєднуючи декілька незалежних
мелодичних ліній (т.зв. лінеарізм). Типовим представником цього напряму
вважається німецький композитор Пауль Хіндеміт. Риси конструктивізму
виявлялися у творах французьких композиторів, насамперед Еріка Саті та
так званої «Шістки» (музичне об’єднання, куди входили Жорж Орік, Артюр
Онеггер, Френсіс Пуленк та ін.).
Серед музичних жанрів найбільшою популярністю продовжувала
користуватися масова пісня, зокрема пісні революційних рухів і
антифашистської боротьби. У Німеччині в цьому жанрі успішно працював
композитор і громадський діяч Ганс Ейслер, а виконавцем його пісень став
відомий співак Ернст Буш. Після приходу до влади в Німеччині нацистів
Ейслеру довелося емігрувати. Кошти за концертне турне по США, під час
якої він виконував і пропагував хорову музику німецьких, американських і
радянських композиторів, Ейслер віддав у фонд захисту дітей, які
постраждали від нацистів. Великої популярності в усьому світі набули пісні
радянських композиторів Ісаака Дунаєвського, Матвія Блантера та ін.
У 20-х рр. у США також підвищився інтерес до традиційного
національного пісенного мистецтва. Популярними стали пісні в стилі
«кантрі», одним із перших виконавців яких був Джіммі Роджерс. Сполучені
Штати стали батьківщиною нового жанру - джазу, що виник на основі
народної негритянської музики з чітко означеним ритмом, притаманною їй
імпровізаційністю. Джазова музика - переважно танцювальна, хоча її вплив
відчувався і в симфонічній і навіть оперній музиці. Прикладом може бути
творчість видатного американського композитора Джорджа Гершвіна, в якій
оригінально синтезувалися традиційний джаз, елементи негритянського
фольклору з формами європейської музичної класики. Відомі його «Рапсодія
в стилі блюз» для фортепіано з оркестром і опера «Поргі і Бесс» - перша
американська опера, що здобула визнання не тільки в США, але й за їх
межами. Світової слави набули американські симфонічні колективи -
Бостонський і Філадельфійський.
Взагалі, на міжвоєнний період припадає творчість таких видатних
музикантів ХХ ст., як композитор і піаніст Сергій Рахманінов, диригенти
Артуро Тосканіні і Леопольд Стоковський, скрипаль Яша Хейфец
піаніст Артур Рубінштейн. Світове визнання прийшло до радянських
композиторів Д. Шостаковича, С. Прокоф’єва, Д. Кабалевського, Б. Бартока
і З. Кодая з Угорщини, Б. Бріттена з Великобританії, К. Шимановського з
Польщі.
Живопис. В перші післявоєнні роки відмічалося піднесення
абстрактного мистецтва (К. Малевич, П. Мондріан, В. Кандинський).
Художники Пабло Пікассо та Жорж Брак стали фундаторами нового
напрямку в живопису - кубізму; предмети на їх полотнах зображені
одночасно в декількох ракурсах. Художників цікавило не стільки реалістичне
відображення світу, скільки його власне бачення й розуміння або думки та
почуття, які цей світ викликав у людини. Взагалі ірраціональні течії набули
досить помітного поширення в живопису. Серед них слід згадати
сюрреалізм, фундатори якого Сальвадор Далі та Рене Магріт запозичали свої
сюжети зі світу снів і марень. Сюрреалізм розглядав світ як нагромадження
незрозумілих парадоксів, страхіття й соціального божевілля, стверджуючи
абсурдність буття. В 30-ті рр. вплив цього напряму поширився за межі
Європи, досягнувши Латинської Америки та Японії.
Кіно. Після війни пануюче місце на екранах капіталістичних країн
захопила кінопромисловість США, яка випускала переважно розважальні
стрічки. Проте в окремих фільмах провідних режисерів знайшли
відображення і гострі соціальні протиріччя американського суспільства.
Чарльз Чаплін у багатьох своїх фільмах через комічний гротеск розкривав
трагедію «маленької людини». Ерік Штрогейм викривав владу грошей, яка
ламає людські долі (напр., стрічка «Жадібність», 1923). Кінг Відор у 1925 р.
зняв один з найкращих антивоєнних фільмів «німого» кіно «Великий парад».
Демократичні традиції американської культури мали місце і в деяких інших
творах кіномитців США.
У Німеччині, де післявоєнна криза капіталістичного суспільства
проявилася найгостріше, поряд із комерційними стрічками розважального
характеру, які виконували свого роду «втішаючу» функцію, ставилися й
серйозні фільми, зокрема експресіоністського напряму, присвячені
психопатологічним переживанням людей, що втратили контакт з оточуючою
їх дійсністю. Найвідомішим із них став «Кабінет лікаря Калігарі» режисера
Віне. Антибуржуазні настрої й протест проти комерційної антихудожньої
кінопродукції визначив пошуки передових французьких кінематографістів,
що об’єдналися в групу «Авангард». В цій групі починали свою творчу
діяльність такі відомі режисери реалістичного кіно, як Жан Ренуар і Рене
Клер.
Великий вплив на розвиток світового кінематографу мали радянські
фільми «Страйк», «Броненосець «Потьомкін» (1925) і «Жовтень» (1927)
режисера Сергія Ейзенштейна; «Мати» (1926), «Кінець Санкт-Петербургу»
(1927) і «Нащадок Чінгіс-хана» (1929) Всеволода Пудовкіна; «Арсенал»
(1929) і «Земля» (1930) Олександра Довженко; «Елісо» (1928) Миколи
Шенгелая, в яких вперше засобами кіно створено образ народних мас, що
борються за своє соціальне визволення. Ідейно-тематичні пошуки радянських
кіноноваторів привели до збагачення й розвитку мови кіно, особливо
монтажу як засобу ідейного тлумачення подій, що відображаються. С.
Ейзенштейн, Вс. Пудовкін, Л. Кулешов вже в ті роки створили
фундаментальні праці з теорії кіно.
У 1927 р. у США знято перший звуковий фільм «Співак із джазу».
Поява на межі 20 - 30-х рр. звукового кіно змінило художню природу кіно,
наблизило його до літератури і театру, більш глибокому дослідженню
людських характерів і суспільних явищ засобами кіно.
У США перехід до звукового кіно стимулював випуск великої кількості
стандартних комерційних фільмів-рев’ю, екранізацій бродвейських оперет,
естрадних шоу, гангстерських кінокартин; великої популярності набула
мультиплікація, в розвитку якої велику роль зіграла творчість Уолта Діснея.
Соціально-критичними тенденціями позначені фільми Відора «Хліб наш
насущний» (1934), «Нові часи» (1935) Чапліна, «Тупик» (1937) Уайлера,
«Грона гніву» (1940) Форда. Видатним досягненням американського
кінематографу став фільм «Віднесені вітром» (екранізація одноіменного
роману Л. Мітчел) з Вів’єн Лі та Кларком Гейблом у головних ролях. Але на
екранах все ж таки переважала розважальна, розрахована на невибагливі
смаки кінопродукція, головною метою якої був комерційний успіх. У США
виробництво фільмів перетворилося в справжню кіноіндустрію, що
приносила її власникам величезні прибутки.
Під час першої зустрічі з С.Ейзенштейном, Гр.Александровим, Ед.Тіссе, які
приїхали в 1930 р. у США, знаменитий Ч.Чаплін запитав: «Навіщо ви приїхали до
Голівуду?» - «Ми приїхали, щоби дізнатися, як тут роблять звукові картини», - відповіли
радянські кінематографісти. «Тут ніхто не робить картин, - сказав Чаплін. - Тут роблять
гроші за допомогою картин. Якщо ви хочете побачити, як роблять гарні фільми, їдьте
туди, де знімався «Броненосець «Потьомкін».
У західному кінематографі 30-х рр. найзначнішими були досягнення
французького кіно, кращим зразкам якого притаманні поетичне відображення
життя, глибина психологічної розробки характерів, достовірність атмосфери
дії, пошук нових виражальних засобів. Серед кращих французьких фільмів
цього часу слід назвати такі, як «Під дахами Парижу» (1930) і «Останній
мільярдер» (1934) Р. Клера, «Нуль за поведінку» та «Аталанта» (1932) Ж.
Віго, «Велика ілюзія» (1937) і «Марсельєза» (1938) Ж. Ренуара, «Набережна
туманів» (1938) і «День починається» (1939) Марселя Карне.
30-ті рр. стали періодом піднесення радянського кіно, до видатних
досягнень якого можна віднести такі фільми, як «Зустрічний» (1932)
режисерів Ф. Ермлера та С. Юткевича, «Чапаєв» (1934) братів Васильйових,
«Ми з Кронштадту» (1936) Є. Дзігана, «Депутат Балтики» (1937) А. Зархі та
І. Хейфеца, «Щорс» (1939) О. Довженка, трилогію про Максима (1935 - 1939)
Г. Козінцева і Л. Трауберга, «Олександр Невський» (1938) С. Ейзенштейна.
З’явилася ціла плеяда чудових акторів: Л. Орлова, М. Черкасов, Б. Бабочкін,
Б. Чірков, М. Жаров, М. Крючков, Б. Андреєв, В. Марецька та багато інших.
Частина четверта
Міжнародні відносини в 1924 - 1939 рр.
У контексті післявоєнних міжнародних відносин важливе місце
належить Генуезькій конференції, присвяченої питанням економічного
відродження Центральної та Східної Європи, а також можливості офіційного
визнання Радянської Росії. Її головною подією стало підписання 16 квітня
1922 р. Рапальського договору між Радянською Росією та Німеччиною, які
були виключені зі світового співтовариства й пригноблювалися ним і у такий