Шульженко Ф.П., Гайдулін О.О., Кундрик Р.С. Транспортне право (укр)

Подождите немного. Документ загружается.

160

судна мала місце подія, що може бути приводом для пред’яв-

лення судновласнику майнових вимог, капітан із метою забез-

печення доказів для захисту прав і законних інтересів суднов-

ласників робить у встановленому порядку заяву про морський

протест.

Заява про морський протест повинна містити опис обставин

події і заходів, вжитих капітаном для забезпечення цілості дові-

реного йому майна. Морський протест забезпечує фіксацію і на-

ступне доказування фактів, які мають юридичне значення при ви-

значенні підстав та меж відповідальності.

Морський протест заявляється: у порту України — нотаріусу

або іншій посадовій особі, на яку законодавством України покла-

дено здійснення нотаріальних дій; в іноземному порту — консу-

лу України або компетентним посадовим особам іноземної дер-

жави у порядку, встановленому законодавством цієї держави.

У порту України заява про морський протест робиться протя-

гом двадцяти чотирьох годин із моменту оформлення приходу

судна в порт. Якщо подія, що зумовлює необхідність заяви мор-

ського протесту, сталася в порту, протест повинен бути заявле-

ний протягом двадцяти чотирьох годин із моменту події.

На підтвердження обставин, викладених у заяві про морський

протест, капітан судна одночасно з заявою чи в термін не більше

семи днів з моменту прибуття в порт або з моменту події, якщо

вона мала місце в порту, зобов’язаний подати нотаріусу або ін-

шій посадовій особі (ст. 342 Кодексу торговельного мореплавст-

ва України) на огляд судновий журнал і завірений капітаном ви-

тяг із суднового журналу.

Нотаріус або інша посадова особа (ст. 342 Кодексу торгове-

льного мореплавства України) на підставі заяви капітана, даних

суднового журналу, опитування капітана, а в разі потреби —

інших свідків зі складу суднового екіпажу складає акт про мор-

ський протест і засвідчує його своїм підписом і гербовою пе-

чаткою.

Прийняття заяви про морський протест від капітанів інозем-

них суден і складання у таких випадках актів про морський про-

тест може здійснюватися відповідними консульськими представ-

никами іноземних держав в Україні на умовах взаємності.

Судновласник відповідає за своїми зобов’язаннями майном,

що йому належить, на яке згідно з чинним законодавством Ук-

раїни може бути накладено стягнення.

Відповідальність судновласника обмежується межами, пе-

редбаченими у ст. 352 Кодексу торговельного мореплавства

161

України щодо вимог, які незалежно від їх правової основи ви-

никли внаслідок:

1) заподіяння смерті або ушкодження здоров’я особі, яка зна-

ходилася на судні, чи втрати або заподіяння шкоди майну, що

знаходилося на судні;

2) заподіяння у зв’язку з плаванням або експлуатацією судна

шкоди особам або майну, що не знаходилися на судні.

Якщо шкода заподіяна особою, яка не знаходилася на судні,

судновласник, відповідальний за дії і упущення цієї особи, може

обмежити свою відповідальність, якщо дія або упущення були

пов’язані з судноводінням або управлінням судном, із заванта-

женням, перевезенням чи вивантаженням вантажу, багажу або

ручної кладі чи з посадкою або висадкою пасажирів.

Відповідальність судновласника не може бути обмежена, як-

що доведено, що шкода стала результатом його власної дії з на-

міром заподіяти таку шкоду або через самовпевненість з усвідом-

ленням можливості її заподіяння.

Обмеження відповідальності на підставі ст. 349 Кодексу тор-

говельного мореплавства України не застосовується у випадках,

передбачених у ст. 351 Кодексу торговельного мореплавства Ук-

раїни.

Встановлено черговість задоволення вимог у ст. 358 Кодексу

торговельного мореплавства України, зокрема в переважному

порядку задовольняються вимоги щодо трудових взаємовідно-

син, вимоги щодо ядерної шкоди і забруднення моря, тощо —

всього встановлено вісім категорій черговості по задоволенню

вимог. Вимоги, зазначені у ст. 358 Кодексу торговельного мореп-

лавства України, відшкодовуються у порядку черговості та у ме-

жах кожної черги пропорційно розміру вимог.

Іпотечні заставодержателі набувають пріоритетного права на-

класти стягнення на судно, що знаходиться під заставою, якщо до

моменту настання терміну виконання зобов’язання, забезпечено-

го іпотекою, воно не буде виконано, за винятком випадків, коли

за законом або договором про іпотеку таке право виникне пізні-

ше або може бути здійснено раніше.

Порядок організації позовної і претензійної роботи на морсь-

кому транспорті встановлюється Господарським кодексом Украї-

ни в ст. 315, Кодексом торговельного мореплавства України і

Правилами перевезень.

Право на заявлення претензій і позовів мають:

1) у разі неподачі судна або подачі його з запізненням — відп-

равник вантажу;

162

2) у разі втрати вантажу — його одержувач або відправник за

умови представлення коносамента;

3) у разі нестачі або пошкодження вантажу — одержувач або

відправник за умови подання коносамента, а також комерційного

акта або відповідного документа, складеного за правилами, що

існують в іноземному порту;

4) у разі прострочення доставки або затримки видачі ванта-

жу — одержувач за умови представлення коносамента;

5) у разі втрати або прострочення доставки багажу — пред’яв-

ник багажної квитанції, а у разі нестачі або пошкодження бага-

жу — пред’явник комерційного акту;

6) у разі перебору провізних платежів — відправник або одер-

жувач вантажу за умови представлення коносамента.

Передача іншим організаціям або особам права на заявлення

претензій і позовів не допускається, за винятком випадків передачі

такого права відправником одержувачу вантажу і навпаки, а також

одержувачем або відправником вантажу — органу, до сфери

управління якого вони відносяться, транспортно-експедиторській

організації чи страховику.

Передача права на заявлення претензії або позову засвідчується

переуступним написом на коносаменті, накладній або квитанції.

Обставини, що можуть бути підставою для майнової відповідаль-

ності перевізника, відправників, одержувачів вантажу і пасажирів,

засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми.

В іноземному порту ці обставини засвідчуються за правилами, що

існують у даному порту. Форма актів, порядок їх складання і по-

рядок засвідчення обставин, які не потребують складання актів,

встановлюються правилами, що видаються згідно зі ст. 3 Кодексу

торговельного мореплавства України.

У разі відшкодування вимог, що випливають із передбачених

Кодексом торговельного мореплавства України відносин, на спла-

чувану суму нараховуються відсотки у розмірі середньої ставки

банківського відсотка, що існує в місці знаходження кредитора.

До вчинення перевізникові вантажу позову, що виникає з мор-

ського перевезення вантажу, обов’язковим є заявлення йому пре-

тензії. Претензії заявляються перевізнику, який здійснював морсь-

ке перевезення вантажу, а якщо перевезення не було здійснено, —

перевізнику, який згідно з договором морського перевезення ван-

тажу повинен був здійснити перевезення.

Претензії, що виникають із перевезення багажу, можуть бути

заявлені перевізнику чи порту відправлення або призначення на

розсуд заявника претензії.

163

Претензії, що виникають із морського перевезення вантажів

у прямому змішаному і прямому водному сполученні, заявля-

ються тому перевізнику, транспортним засобом якого вантажі

були доставлені або повинні бути доставлені у порт призна-

чення.

У тих випадках, коли кінцевим пунктом транспортування є за-

лізнична чи автомобільна станція або аеропорт, претензія заявля-

ється відповідному перевізнику за правилами, встановленими для

цього виду транспорту.

Претензія повинна бути заявлена у письмовій формі. До

претензії повинні бути додані документи, що підтверджують

її. Перевізні документи подаються в оригіналі. До претензії

про нестачу, пошкодження або псування вантажу, крім до-

кументів, що підтверджують право на заявлення претензії

(ст. 379 Кодексу торговельного мореплавства України), пови-

нен бути доданий документ, що засвідчує вартість відправле-

ного вантажу.

Претензії до перевізника, що випливають із договору переве-

зення вантажу, пасажирів і багажу, можуть бути заявлені протя-

гом перших шести місяців строку позовної давності незалежно

від того, здійснювалось перевезення у каботажному чи закордон-

ному сполученні.

Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію про-

тягом трьох місяців і сповістити заявника про задоволення чи ві-

дхилення її, а претензії, що випливають із перевезення у зміша-

ному сполученні, — протягом шести місяців. З дня заявлення

перевізнику претензії відлік терміну позовної давності припиня-

ється до одержання відповіді на претензію або закінчення термі-

ну, встановленого для відповіді.

До вимог, що виникають із договору морського перевезення

вантажу, застосовується річний строк позовної давності незалеж-

но від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закор-

донному сполученні.

Зазначений термін обчислюється за загальним правилом із дня

настання події, що стала підставою для заявлення вимоги та у ві-

дповідності до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства Ук-

раїни.

До вимог, що виникають із договорів перевезення пасажи-

рів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування суд-

на на певний час, лізингу судна, буксирування, надання лоц-

манських послуг, морського страхування, угод, укладених

капітаном судна в силу наданих йому законом прав, зіткнення

164

суден, здійснення рятувальних операцій, застосовується дво-

річний строк позовної давності. Цей строк обчислюється згід-

но з вимогами ст. 389 Кодексу торговельного мореплавства Ук-

раїни.

За зворотними вимогами (зворотна вимога при солідарній від-

повідальності), передбаченими ст. 302 Кодексу торговельного

мореплавства України, застосовується річний строк позовної дав-

ності, обчислюваний із дня сплати відповідної суми.

До вимог про відшкодування шкоди від забруднення з суден і

ядерної шкоди застосовується трирічний строк позовної давності.

Строк обчислюється з дня, коли потерпілий дізнався або повинен

був дізнатися, що йому заподіяна така шкода, але не більше шес-

ти років із дня події, що спричинила забруднення, і п’ятнадцяти

років — із дня події, що викликала ядерну шкоду. Якщо відпові-

дальність оператора ядерного судна згідно із законодавством дер-

жави, що видала дозвіл на експлуатацію такого судна, або спеці-

альною постановою цієї держави, прийнятою у зв’язку з конкрет-

ним інцидентом, застрахована або забезпечена у фінансовому ві-

дношенні іншим способом на строк, що перевищує п’ятнадцять

років, вимога про відшкодування шкоди задовольняється після

закінчення строку, на який відповідальність була фактично за-

безпечена.

До вимог, для яких строки позовної давності Кодексом торго-

вельного мореплавства України не передбачені, застосовуються

загальні строки позовної давності, встановлені цивільним зако-

нодавством України, якщо у міжнародних договорах України для

цих вимог не встановлені інші строки давності.

Якщо обчислення суми вимоги залежить від розрахунків у

зв’язку із загальною аварією, відлік строку позовної давності зу-

пиняється з дня винесення диспашером постанови про наявність

загальної аварії і до дня одержання диспаші (розрахунку загаль-

ної аварії згідно зі ст. 265 Кодексу торговельного мореплавства

України) заінтересованою особою.

Строки позовної давності, встановлені для вимог, передбаче-

них Кодексом торговельного мореплавства України, подовжу-

ються до трьох років у випадку, якщо судно, якого стосуються ці

вимоги, протягом строку позовної давності не могли застати у

водах України.

Разом з тим, при оцінці строків новації законодавства слід

враховувати уніфіковані строки, визначені в Цивільному та Гос-

подарському кодексах для всіх видів транспорту, зокрема, поло-

ження ст. 315 ГКУ, ст. 925, 926 ЦКУ.

165

Нормативно-правові акти

 Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.;

 Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.;

 Закон України «Про транспорт» від 11 січня 1995 р.;

 Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня

1995 року (із змінами і доповненнями);

 Господарський процесуальний кодекс України від 6 листо-

пада 1991 року (із змінами і доповненнями).

 Положення про Державний департамент морського і річко-

вого транспорту України, затверджене Постановою Кабінету Мі-

ністрів України від 29 лютого 1996 р. № 260;

 Положення про службу загальної безпеки Державної адмі-

ністрації морського транспорту України, затверджене Постано-

вою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1992 р. № 250;

 Статут внутрішнього водного транспорту, затверджений

Постановою РМ СРСР 15 жовтня 1955 р. № 801;

 Правила судноплавства на внутрішніх водних шляхах

України, затверджені Наказом Міністерства транспорту від

16.02.2004 р. № 91;

 Положення про систему управління безпекою судноплавст-

ва на морському і річковому транспорті, затверджене Наказом

Міністерства транспорту від 20.11.2003 р. № 904;

 Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької

діяльності ліцензій на здійснення внутрішніх і міжнародних пе-

ревезень пасажирів і вантажів морським та річковим транспор-

том, затверджена Наказом Міністерства транспорту України від

5 серпня 1994 р. № 424.

Література

Транспортне право України: Навч. посіб. / Демський Е. Ф., Гіжевсь-

кий В. К., Демський С. Е., Мілошевич А. В.; За заг. ред. В. К. Гіжевсь-

кого, Е. Ф. Демського — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 170—189.

Таран В. М. Морские порты Украины в системе международных

транспортных коридоров. — Одесса, 1998.

Ходунов М. Е., Колпаков Н. Т. Коментарій до статуту внутрішнього

водного транспорту — М., 1986.

Шульженко Ф. П., Кундрик Р. С. Транспортне право: Навч.-метод.

посіб. для самост. вивч. дисц. — К.:КНЕУ, 2004. — С. 134—166.

166

Основи річкового транспорту

9.1. Річковий транспорт України, його склад і система

управління.

9.2. Договори річкового перевезення.

9.3. Відповідальність перевізника, відправника та одер-

жувача вантажів.

9.1. Річковий транспорт України,

його склад і система управління

Обсяги вантажних і пасажирських перевезень річковим транс-

портом незначні, але є найбільш рентабельними за рахунок

міжнародних сполучень із використанням басейнів рік Дніпра і

Дунаю, а також прибережних вод Чорного моря у напрямку

країн Центральної і Південно-Східної Європи. Ефективність

функціонування річкового транспорту України значно нижча

(близько 20 %) у порівнянні з розвинутими країнами Заходу.

Річковий транспорт як галузь народного господарства є одним

із найважливіших видів транспорту, який у взаємодії з залізнич-

ним та іншими видами транспорту сприяє забезпеченню норма-

льного виробництва і обігу продукції промисловості, сільського

господарства і задовольняє потреби населення в пересуванні по

внутрішніх водних шляхах.

Правове регулювання річкового транспорту як підгалузі транс-

портного права здійснюється загальним законодавством (Законом

України «Про транспорт» і галузевими актами, зокрема, Стату-

том внутрішнього водного транспорту та законодавством, яке ре-

гулює перевезення як морським, так і внутрішнім водним транс-

портом (Кодекс торговельного мореплавства і т. д.).

Відповідно до Закону України «Про транспорт» до складу річ-

кового транспорту входять підприємства річкового транспорту,

що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і прис-

тані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-екс-

плуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також

підприємства зв’язку, промислові, торговельні, будівельні та пос-

167

тачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони

здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конст-

рукторські організації та інші підприємства, установи і організа-

ції незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річко-

вого транспорту.

Державне управління річковим транспортом здійснюється га-

лузевим органом державного управління — Міністерством транс-

порту та зв’язку України та спеціальним урядовим органом —

Державним департаментом морського і річкового транспорту,

який діє у складі Міністерства транспорту та зв’язку та підпоряд-

ковується йому.

Департамент морського і річкового транспорту створено Пос-

тановою Кабінету Міністрів України 30 березня 2000 р. на базі

Державної адміністрації морського і річкового транспорту, яка

ліквідована. Державний департамент морського і річкового транс-

порту діє на підставі Положення, яке затверджене Постановою

Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р. № 584.

Згідно з Положенням основними завданнями Укрморріч-

флоту є:

 участь у межах компетенції у реалізації державної політики

в галузі морського і річкового транспорту;

 забезпечення розвитку морського і річкового транспорту з

метою задоволення потреб населення і суспільного виробництва

у морських і річкових перевезеннях;

 здійснення державного контролю за додержанням суб’єкта-

ми господарювання, що виконують перевезення пасажирів та ван-

тажів морським і річковим транспортом, вимог нормативно-пра-

вових актів, стандартів і правил, які регулюють перевезення

пасажирів та вантажів морським і річковим транспортом;

 додержання вимог законодавства щодо гарантування без-

пеки судноплавства.

З метою реалізації покладених на нього завдань департамент

здійснює різні функції, зокрема, забезпечує проведення єдиної

економічної, тарифної, соціальної, науково-технічної та інвести-

ційної політики в галузі морського і річкового транспорту, здійс-

нює державний нагляд у морських торговельних і річкових портах,

територіальних водах України законодавства про судноплавство,

а також вимоги міжнародних договорів України усіма морськими

і річковими суднами незалежно від форми власності, галузевої на-

лежності та прапора держави, під яким плаває судно, тощо.

Інша складова системи управління — спеціалізовані устано-

ви та підприємства, зокрема, завдання навігаційно-гідрографіч-

168

ного забезпечення плавання торговельних, риболовних, спеціа-

льних та інших річкових суден на внутрішніх водних шляхах

здійснюється державним підприємством «Укрводшлях», що під-

порядковано Державному департаменту морського і річкового

транспорту.

Місцеві органи державної влади мають у галузі річкового тра-

нспорту компетенцію, яка визначається Законом України «Про

місцеві державні адміністрації».

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Консти-

туцією і законами України, здійснюють на відповідних територі-

ях державне управління шляхом здійснення контролю за дотри-

манням правил транспортного обслуговування, дотриманням гро-

мадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту,

залученням під час ліквідації надзвичайних ситуацій необхідних

транспортних засобів і послуг.

Органи місцевого самоврядування в свою чергу у відповід-

ності до Закону України «Про місцеве самоврядування» у галузі

річкового транспорту встановлюють у порядку і межах, визна-

чених законодавством, тарифи щодо оплати транспортних пос-

луг, які надаються підприємствами та організаціями комуналь-

ної власності відповідної територіальної громади, погоджують в

установленому порядку ці питання з підприємствами, установа-

ми та організаціями, які не належать до комунальної власності,

затверджують маршрути і графіки руху місцевого пасажирсько-

го транспорту незалежно від форм власності; здійснюють відпо-

відно до законодавства контроль за належною експлуатацією та

організацією обслуговування населення підприємствами транс-

порту.

Основним господарюючим суб’єктом у сфері річкового транс-

порту є пароплавства (ВАТ «Українське Дунайське пароплавст-

во», Азовське морське пароплавство) та інші перевізники різних

форм власності, які отримали у встановленому порядку ліцензію

на надання послуг із перевезення пасажирів та вантажів морсь-

ким, річковим транспортом.

Пароплавства мають особливий правовий статус — статус на-

ціональних перевізників, отриманий у відповідності до Постано-

ви Кабінету Міністрів України від 21 червня 2001 р. № 668, яким

затверджено «Положення про порядок надання морським і річко-

вим судноплавним компаніям статусу національного перевізни-

ка». Статус національного перевізника передбачає обов’язкове

виконання державних замовлень та зобов’язань, які випливають

із міжнародних договорів України.

169

Основна матеріальна складова річкового транспорту — річко-

ве судно. Річкове судно — це самохідна чи несамохідна плавуча

споруда, призначена для пересування по внутрішніх водних шля-

хах (річках, озерах, каналах). Правове регулювання статусу річ-

кового судна здійснюється Статутом внутрішнього водного тран-

спорту, Кодексом торговельного мореплавства України та

спеціальним законодавством.

Окремий вид річкового судна — річкове судно «річка—море» —

судно змішаного типу, призначене для судноплавства по внутрішніх

водних шляхах (річках, озерах, каналах) з правом виходу в море.

Судно «річка—море» має особливий статус і зазнає правового регу-

лювання морського і річкового права у зв’язку з характером вико-

ристання судна на морських і внутрішніх водних шляхах.

Реєстрація та облік торговельних суден України здійснюється

Головною державною інспекцією України з безпеки судноплав-

ства (Держфлотінспекція України) під загальним керівництвом та

контролем Інспекції Головного державного реєстратора флоту,

яка входить до сфери управління Мінтрансу.

Реєстрація судна в Україні означає внесення відомостей про

нього до реєстраційного документа — Суднової книги України,

що ведеться за встановленою формою.

Зареєстрованому в Судновій книзі України судну присвоюєть-

ся реєстраційний номер з літерою К (наприклад, 14-К). У разі ви-

ключення судна із Суднової книги України його номер для ре-

єстрації нового судна не використовується. Після державної

реєстрації у п’ятиденний термін з моменту прийняття заяви суд-

новласникові видаються такі суднові документи:

а) судновий білет, зразок якого затверджується Мінтрансом;

б) довідка про зареєстровані іпотеки за наявності звернення

про це судновласника, заставодавця або заставодержателя.

У разі виникнення змін, що викликають необхідність виправ-

лення відомостей, внесених до Суднової книги України, орган

державної реєстрації судна за місцем його реєстрації видає нові

документи та вносить відповідні зміни до Суднової книги України.

Виключення судна з Суднової книги України здійснюється

шляхом припинення записів про його реєстрацію і вилучення су-

днових реєстраційних документів. Виключення може бути пос-

тійним (загибель і т.д.) або тимчасовим (передача в користування

іноземній особі).

Судно набуває права плавання під Державним прапором Ук-

раїни після його реєстрації у Судновій книзі України та після

одержання суднового білета.