Шпаргалки на гос.экзамен по Политической экономии (укр. яз)

Подождите немного. Документ загружается.

3) зростання суспільних потреб у товарах і

послугах колективного користування (оборона,

транспорт, освіта, наука, зв'язок та ж.),

виробництво яких не стимулюе ринковий

механізм, ринок;

4) необхідність збереження невідтворюваних

ресурсів, захисту навколишнього середовища,

раціонального використання загальнолюдських

ресурсів, державного захисту недостатньо

інформованих споживачів про якість товарів,

терміни вживания тощо;

5) необхість перерозподілу доходів з метою

задоволенмя

соціальних потреб і соціального захисту

населения, що живе за межею бідності;

6) розвиток колективиих \ державної форм

власності, які містять у собі формальний засіб,

матеріальні умови розвитку нових

укладів і переходу капіталізму в нову соціально-

економічну систему (формацию, цивілізацію).

Механізм функціонування сучасної капіталістичної

змішаної економіки

Взаемодія двох механізмів господарювання.

Змішана економічна система — це насамперед

ринкова економіка, яка функціонуе на основі

взаемоди двох механізмів господарювання: стійкого

саморегулювання і свідомого регулювання.

Еволюція механізму господарювання йде від

товарного виробництва, розвинутої ринкової

економіки і стихійного ціноутворсння до

поступового відмирання товарних відносин,

свідомого контрольованого ціноутворення і

планомірного розвитку виробництва и обміну в

далекій перспективі.

Практикою, а відповідно, и економічною теоріею

переконливо аргументована необхідністъ державного

втручання в ринкові економічні відносини.

Визначальним фактором змішування двох форм

організації суспільного виробництва е необхідність

задоволенпя зростаючих сустльних потреб в умовах

панування капіталістичної власності (незалежно від

форм), отже — це мета суспільного виробництва.

Ринок у змішаній економіці В умовах товарного

виробництва пануючою формою економічних

відносин е ринкові (крім внутріфірмових відносин),

але ринок перестав бути единим стихійним

регулятором пропорцій суспільного виробництва,

розподілу доходів. За формою ринки вільної

конкуренції існують лише в деяких

немонополізованих галузях (у сільському

господарстві т.ін..), але це вже не суто ринкові

відносини, бо вони перебувають під визначальним

регулюючим впливом або монополій, або держави. I

хоч на ринку формуеться до 70% товарних цін - це

вже не ціни вільної конкуренції, що стихійно

встановлюються ринком, а ціни системи

недосконалої конкуренції. Існування

«адміністративних», «державних» цін впливае і на

механізм ціноутворення «монополізованого»

ринку в змішаній економіці. Ринок по суті стае

регульованим, тому що конкурсная е недосконалою,

потребуе державної підтримки і стае більш штучною,

регульованою. Ринок модифікуеться. Головні ринкові

елементи продовжують еволюціонувати: досконала

конкуренція в недосконалу, саморегулювання в

регулювання, стихійне ціноутворення у свідоме

встановлення цін і т. д. Поступово заперечуеться

ринковий механізм господарювання.

Держава у змішаній економіці. Усе більш

активним суб'ектом економічної діяльності у XX ст.

стае держава як представник суспільства і захисник

його інтересів. Материальною основою державного

регулювання економіки е розвиток державного сек-

тору, державноУ власності і монополія політичноУ

влади. Незалежно від частки держсектора і

власності в економіці роль держав и в організації

и управлінні виробництвом та суспільством зростае.

Вона володіе і розпоряджаеться зростаючою

часткою національного продукту, регулюе сукупне

пропонування та попит, грошовий обіг,

перерозподіляе до 50 % і більше національного

доходу тощо. Держава розробляе форми і методи

економічного та соціального регулювання соціально-

економічних відносин, координуе, регулюе,

програмуе суспільне виробництво і споживання,

здійснюе політику соціалізації риикових відносин і

демократизації. Але державне регулювання не може

вийти за межі системи, бо в ній пануе

капіталістична приватна власність і приватні

інтереси, а не суспільний інтерес, загальнокласові

інтереси не збігаються з приватними,

індивідуальними та груповими (корпоративними).

Отже, виникають нові суперечності в системі.

Метою державного регулювання в умовах змішаної

економіки є підвищення соціально-економічної

ефективності суспільного виробництва,

забезпечення економічного зростання і соціально-

економічної стабільності економіки та суспільства.

Тому головні завдання держави такі:

1) створення і вдосконалення правової основи

функцюнування економіки, створення правил гри

для суб'ектів економічної діяльності: законів, норм,

правил господарювання для всіх форм власності,

укладів, секторів; контроль за їх виконанням. Ця

форма впливу на організацію и управління

суспільним виробництвом є вирішальною в умовах

змішаної економіки;

2) підтримка конкуренції і антимонопольне

регулювання з метою

недопущения панування на ринку одного суб'екта

господарювання і зміни механізму ринкового

конкурентного ціноутворення;

3) проведения політики макроекономічної

стабілізації, структурного регулювання,

недопущения економічних криз, забезпечення

повної зайнятості, стабільності цін і грошового обігу,

економічного та соціально-економічного зростання

національної економікиі суспільства;

4) вплив на розміщення ресурсів і перерозподіл в

умовах їх обмеженості і стихійного ринкового

розподілу, який веде до необратимих соціально-

економічних наслідків і виникнення проблеми

нераціонального Ух розподшу;

5) перерозподіл доходів як об'ективна

необхідність в умовах

ринкового розподілу, який веде до соціальної

поляризації суспільства і бідності значних верств

населения. Держава проводить політику

соціального захисту, створюе умови для нормаль-

ного відтворення робочої сили завдяки певнній

податковій політиці, виплатам по соціальному

страхуванню, медичній допомозі, фінансуванню

різноманітних соціальних програм.

Метою перерозподілу доходів е забезпечення

соціальної справедливості в суспільстві.

39) Роль держави в економічній системі сучасного

капіталізму. Революція в управлінні і відносинах

власності в умовах змішаної економічної системи.

Механізм функціонування сучасної капіталістичної

змішаної економіки

Взаемодія двох механізмів господарювання.

Змішана економічна система — це насамперед

ринкова економіка, яка функціонуе на основі

взаемоди двох механізмів господарювання: стійкого

саморегулювання і свідомого регулювання.

Еволюція механізму господарювання йде від

товарного виробництва, розвинутої ринкової

економіки і стихійного ціноутворсння до

поступового відмирання товарних відносин,

свідомого контрольованого ціноутворення і

планомірного розвитку виробництва и обміну в

далекій перспективі.

Практикою, а відповідно, и економічною теоріею

переконливо аргументована необхідністъ державного

втручання в ринкові економічні відносини.

Визначальним фактором змішування двох форм

організації суспільного виробництва е необхідність

задоволенпя зростаючих сустльних потреб в умовах

панування капіталістичної власності (незалежно від

форм), отже — це мета суспільного виробництва.

Ринок у змішаній економіці В умовах товарного

виробництва пануючою формою економічних

відносин е ринкові (крім внутріфірмових відносин),

але ринок перестав бути единим стихійним

регулятором пропорцій суспільного виробництва,

розподілу доходів. За формою ринки вільної

конкуренції існують лише в деяких

немонополізованих галузях (у сільському

господарстві т.ін..), але це вже не суто ринкові

відносини, бо вони перебувають під визначальним

регулюючим впливом або монополій, або держави. I

хоч на ринку формуеться до 70% товарних цін - це

вже не ціни вільної конкуренції, що стихійно

встановлюються ринком, а ціни системи

недосконалої конкуренції. Існування

«адміністративних», «державних» цін впливае і на

механізм ціноутворення «монополізованого»

ринку в змішаній економіці. Ринок по суті стае

регульованим, тому що конкурсная е недосконалою,

потребуе державної підтримки і стае більш штучною,

регульованою. Ринок модифікуеться. Головні ринкові

елементи продовжують еволюціонувати: досконала

конкуренція в недосконалу, саморегулювання в

регулювання, стихійне ціноутворення у свідоме

встановлення цін і т. д. Поступово заперечуеться

ринковий механізм господарювання.

Держава у змішаній економіці. Усе більш

активним суб'ектом економічної діяльності у XX ст.

стае держава як представник суспільства і захисник

його інтересів. Материальною основою державного

регулювання економіки е розвиток державного сек-

тору, державноУ власності і монополія політичноУ

влади. Незалежно від частки держсектора і

власності в економіці роль держав и в організації

и управлінні виробництвом та суспільством зростае.

Вона володіе і розпоряджаеться зростаючою

часткою національного продукту, регулюе сукупне

пропонування та попит, грошовий обіг,

перерозподіляе до 50 % і більше національного

доходу тощо. Держава розробляе форми і методи

економічного та соціального регулювання соціально-

економічних відносин, координуе, регулюе,

програмуе суспільне виробництво і споживання,

здійснюе політику соціалізації риикових відносин і

демократизації. Але державне регулювання не може

вийти за межі системи, бо в ній пануе

капіталістична приватна власність і приватні

інтереси, а не суспільний інтерес, загальнокласові

інтереси не збігаються з приватними,

індивідуальними та груповими (корпоративними).

Отже, виникають нові суперечності в системі.

Метою державного регулювання в умовах змішаної

економіки є підвищення соціально-економічної

ефективності суспільного виробництва,

забезпечення економічного зростання і соціально-

економічної стабільності економіки та суспільства.

Тому головні завдання держави такі:

4) створення і вдосконалення правової основи

функцюнування економіки, створення правил гри

для суб'ектів економічної діяльності: законів, норм,

правил господарювання для всіх форм власності,

укладів, секторів; контроль за їх виконанням. Ця

форма впливу на організацію и управління

суспільним виробництвом є вирішальною в умовах

змішаної економіки;

5) підтримка конкуренції і антимонопольне

регулювання з метою

недопущения панування на ринку одного суб'екта

господарювання і зміни механізму ринкового

конкурентного ціноутворення;

6) проведения політики макроекономічної

стабілізації, структурного регулювання,

недопущения економічних криз, забезпечення

повної зайнятості, стабільності цін і грошового обігу,

економічного та соціально-економічного зростання

національної економікиі суспільства;

6) вплив на розміщення ресурсів і перерозподіл в

умовах їх обмеженості і стихійного ринкового

розподілу, який веде до необратимих соціально-

економічних наслідків і виникнення проблеми

нераціонального Ух розподшу;

7) перерозподіл доходів як об'ективна

необхідність в умовах

ринкового розподілу, який веде до соціальної

поляризації суспільства і бідності значних верств

населения. Держава проводить політику

соціального захисту, створюе умови для нормаль-

ного відтворення робочої сили завдяки певнній

податковій політиці, виплатам по соціальному

страхуванню, медичній допомозі, фінансуванню

різноманітних соціальних програм.

Метою перерозподілу доходів е забезпечення

соціальної справедливості в суспільстві.

Еволющя і перспективи розвитку сучасного

капіталізму

Еволюція відносин власності. Соціально-

економічною основою економічної системи е

відносини власності. Історичний розвиток суспільства

и економічних систем е розвитком відносин

власності, еволюції як їх історичної форми, так і

економічного змісту.

У сучаснш «змішаній економіці» взаемодіють різні

типи, види, форми власності. Пануючою е

капіталістична власність на засоби виробництва,

але не індивідуальна, а групова або акщонерна.

Сучасний розвиток продуктивних сил у більшості

галузей (б'ективно вимагае колективної та суспільної

(державної) власності. Ядром сучасних економічних

відносин е, з одного боку, капіталістична акціонерна

(групова) власність, яка визначае якісно нові

відносини між найманою працею і капіталом, а з іншо

боку — панівна роль у приватному секторі

монополії та фінансових магнатів.

Змінюеться як юридична форма акцюнерної

(корпоративної) власності, тому що співвласниками її

стають усі акціонери певноі фірми (це десятки або сотні

тисяч осіб на відміну від одніеї особи або декількох), так

і економічний зміст — виробництво і розподіл

створеного продукту і доходу.

Особливості корпоративної власності:

1) вона е колективною капіталістичною власністю,

яка заперечуе індивідуальну приватну власність, бо

відбуваеться депсрсоналізація та розаювання

власності;

2) співвласником її стае наймана робоча сила, яка купуе

певну

кількість акцій;

3) робітник—власник акцій отримуе і заробітну

плату, і певний дивіденд за власність, що стае

основою для розвитку відносин так званого

«социального партнерства»;

4) зростае розрив між відносинами власності та

економічними

відносинами або між юридично-правовою формою та

економічним змістом власності;

5) змінюеться управління груповою власністю (збори

акціонерів, рада директорів тощо), форма

господарювання;

6) монополістичний та олігополістичний характер

великих

корпорацій з точки зору їх влади на ринку та

виробництві.

В умовах «змішаної економіки» держава впливае на всі

форми, види власності шляхом зміни юридично-

правових норм власності. Відбуваеться

демократизація та соціалізація власності і, відповідно,

соціально-економічних відносин. Особливе місце в

системі форм, видів власності посідае державна

власність, яка стае основою загальнонародної

власності і нових соціально-економічних відносин на

цій основі. 3 часом докорінно зміниться соціально-

економічний характер монополістичних корпорацій.

Об'ективна необхідність соціальної оріентації. Змішану

економіку іноді ототожнюють з соціально-

реформістською та соціально оріентованою ринковою

економікою.

Обидві концепції мають спільні риси: необхідність

соціалізації ринкової економіки, оптимальне поеднання

ринкової економіки та індикативного планування,

регулювання економіки, соціальний захист населения.

Історичні перспективи змішаної економіки.

Ліберально-демократичний та соціально-реформістський

напрями змішаної економіки передбачають поеднання —

взаемодію — боротьбї різних вкладів і секторів

економіки, форм власності, ринкї і планування,

децентралізації і централізації ї формі індикативного пла-

нування та програмування, підпорядкївання

приватних, групових інтересів суспільним.

Закономірним вважаеться процес с-ціалізаціі

капіталістичноі ринковоі системи і перехід мирним

демократичним шляхом у нову посткапіталістичну

систему, постіндустрільну цивілізацію. Постае питания

про зародження нового вкладу (неосоціалістичночного)

в надрах змішаної економічної системи, нових форм

власності (колективної, акціонерної, муніципальної,

державної і нових економічних відносин ї межах

панування цих форм власності.

На наш погляд, змішана економіка е перехідним етапом,

перехідною економікою (системою) від переважно

капіталістичної до посткапіталістичної.

40) Соціалістична економічна система та механізм

її функціонування. Суперечності одержавленої

адміністративно-командної економіки, їх

загострення і розпад світової системи соціалізму.

Основш ознаки державного соціалізму. Економічна

система державного соціалізму — це економічний лад,

який характеризуєся державною власністю

практично на всі речові ресурси і сталою

економічних рішень через центральне економічне

планування. Сучасна економічна наука оцінюе цю

модель як прихід глибоких деформащй у розвитку

суспільства.

Сформулюемо основні ознаки державного

соігалізму.

1. Монополия державноі власності, яка веде до

загального одержавлення економічної та інших

сторш суспільства. Вона зароджувалась як наслідок

підміни реального усуспільнення виробництва

формальним (зміна юридичної форми власності на

засоби виробництва), що означав розподіл функцій

управління і розпорядження. Для створення

ринкових відносин і свободи підприємництва

необхідно подолати монополію держави на

власність (роздержавления і приватизащя).

2. Відносини адміністративноі залежності.

Більшість підприемств позбавлені самостійності щодо

формування программ, вибору ресурсів, партнерів,

розпорядження доходами тощо. Робота відбуваеться

за планом, управління базуеться на силі влади, тому як

регулятор господарських зв'язків використовуються не

економічні, а адміністративні розпорядження.

Супутником командної економікн виступае «тіньова

економіка», яка діе за своїми правилами. Відносини

адміністративної залежності, що використовувались для

позаекономічного «залучення» до праці і організації

виробництва, позбавляють економічної здатності до

саморозвитку \ саморегулювання.

3. Надцентралізація суспілъпого виробництва.

Через низьку

ефективність виробництва \ велику витратну частину

бюджету держава концентруе високу частку

виробленого продукту. Переважають великі

підприемства-монополісти, які низький рівень

рентабельности покривають високими цінами.

Демонополізація економіки означае передачу

основної частини повноважень на місця.

4. Бюрократизація управління. Бюрократизм - це

суспільні

відносини, що характеризують монополізацію

функцій керівництва економічним \ суспільним

життям відокремленим колом осіб.

При наявності спеціалізації в управлінні повністю

позбавитися

бюрократизму важко. Можна обмежити негативні

сторони (виборність, звітність, можливість заміни

керівництва тощо).

5. Жорстка заленітстъ економіки від

ідеології / политики. Ця

проблема виникае через зрощування

господарських \ політичних

структур, коли правляча партія глибоко вмонтована

в економіку і

діе як управлінське ядро економічної політичної

системи, як

вищий ешелон адміністративної влади. При цьому

держава втрачае свою Відносну незалежшсть від

партії, апарату, керівники державних закладів влади

господарських організацій зобов'язані регулярно

звітувати перед партіею. Економічне життя заганяеться

в жорсткий ідеолопчний «корсет». Офіційна наука і

пропаганда забезпечуе захисний ореол над

неефектившстю господарської системи.

6. Самоізоляція економіки, несприйнятливістъ до

сетевого досвіду. Як неринкова система державний

соціалізм розвивався за іншими законами, ніж

світове господарство, тому для нього характерні

замкненість, слабкий зв'язок із світовим ринком. Без

входження в світове співтовариство неможливо

перейти до нормальної ринкової економіки.

Механизм функціонування «державного

соціалізму»

Планомерна організація суспільного

виробництва. За планомірності одержавленого

соціалістичного виробництва над усім суспільним

виробництвом установлюеться безпосередній

державно-бюрократичний контроль, який свідомо и

цілеспрямовано організованим виробництво. Тим

самим забезпечуеться певний рівень планомірного

функціонування і розвитку суспільного виробництва.

Ключевою ланкою планомірної оргашзації

одержавленої економіки е народногосподарське

планування, яке мае директивний характер: планові

завдання е обов'язковими для всіх виробничих

(економіки в цілому, галузі, підприемства, цеху,

робочого місця і т. д.). Галузі і підприемства, що

включені за планом до системи суспільного поділту

праці, повинні виконувати планові завдання не

тільки за обсягом, асортиментом і якістю, але и за

игроками поставок. Унаслідок цього

забезпечуеться безперервний характер процесу

виробництва. План набувае сили юридичного закону,

а взаемні зобов'язання між підприемствами

(постачальниками і споживачами) виступають як

договори поставки.

Перегляд планів і планових зобов'язань

дозволяеться, проте, лише за умови, якщо вш

враховуе необхідність задоволення потреб.

Переглянутий план мае бути затверджений

відповідними вищими державними органами

управління і планування. На перегляд планових

завдань витрачалося багато часу, що знижувало

ефективність планування і здебільшого

перетворювало його в гальмо економічного,

науково-технічного і соціального прогресу.

Народногосподарським планом регулюються пропорціі

суспільного виробництва через балансове

погодження всіх ланок економіки. У зв'язку з цим

об'ектами народногосподарського планування етакі

економічні пропорції:

а) народногосподарські (пропорції між

виробиицтвом і споживанням, між виробництвом

засобів виробництва і предметів споживання, між

промисловістю і сільським господарством,

нагромадженням і споживанням);

б) міжгалузеві (співвідношення між

металургіею і машинобудуванням, добуванням

залізної руди і чорною металургіею, між

цукровою промисловістю і виробництвом цукрових

буряків);

в) внутрішньогалузев;

г) міжрайонні;

д) внутрішньорайонні.

Таким чином, всемогутній державно-бюрократичний

апарат намагався забезпечити пропорційність розвитку

економіки, сп-раючись на силу позатоварно-грошових

механізмів, що певною мірою йому вдавалося.

Централізоване управління народним

господарством. Керівництво одержавленою

соціалістичною економікою здійсню-еться шляхом

планування і оперативного управління. Воно

забезпечуе реалізацію народногосподарських планів,

тобто перетворення їх у реальну дійсність.

Адміністративне управління всіма галузями народного

господарства здійснюеться централізованими

господарськими органами — мистерствами, а в межах

галузі — виробничими об'еднаннями чи комітетами

міністерств.

Ринок в одержавленій економіці. За одержавленої

соціалістичної економіки зберігаеться категорія ринку, але

його параметри обмежені тим, що відсутня така його

основа, як приватна власність на |засоби виробництва,

вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, ринок праці

та ринки капіталів.

Ринок за одержавленого соціалізму регулюеться планом:

вищі органи затверджують підприемствам плани

виробництва товарів та ціни на них, плани реалізацп

цих товарів по шдприемствах сфери виробництва і

торгівлі тощо. Підприемства, скуті планами та

централізованими нормативами, позбавлені необхцшоУ

свобо-ми при функщонуванні на ринку на засадах

підприемництва.

Найболючішою точкою соціалістичного ринку е

планування і централізоване ціноутворення.

Загальна криза державного соціалізму. Криза

соціалізму розпочалася у другій половині 90-х рр. XX

ст.

Загальна криза державного соціалізму — це крах

соціалізму чи модели організації суспільної

економіки у кожній окремий у світоій системі.

Цьому сприяло ряд чинників. Серед них важливе

місце займае той факт, що економіка за

державного соціалізму виступае як недостатньо

ефективна, «витратна».

«Витратна» система «державного соціалізму»

пристосована до екстенсивного типу розвитку, що

дозволяв мобілізувати в руках держави величезні

ресурси, але не для вирішення питань ефективності

суспільного виробництва, а розв'язання вузького

кола проблем надзвичайної важливості

(обороноздатність, программ за окремими

престижними напрямами НТП і т. д.). Ця система

змогла проіснувати через паразитичне

використання природних запасів і традищ'йний

аскетизм народу. Це — система застиглих

адміністративних методів управлшня економікою з

відповідними їм нормами права, політичними

інститутами та ідеологічними настановами.

Основна причина деформації соціалізму пов'язана з

одержавленням власності, коли держава

опосередковуе майже весь процес привласнення.

Наслідком цього стали: зрівнялівка, утворення і

одержавлення нетрудових прибутків окремими

особами, пі-приемствами, галузями, регіонами;

зосередження прийняття господарських рішень у

центральних органах (відчуження трудівників від

засобів виробництва, продукту та управління

виробництвом і розподілом); зведення всіх форм

господарювання до одніеї — державної. У таких

умовах держава може здійснювати управління тільки

директивними адміністративно-командними

методами.

Загальна криза державно-монополістичного

соціалізму проявляеться також через: скорочення у

другій половині 80-х рр. валового національного

продукту і національного доходу; зневіру населения

щодо прогресивності цього ладу; скорочення

споживання матеріальних благ і послуг, зниження

життевого рівня; кризу фінсів і грошового обігу;

зростання дефіциту державного бюджету, оптових і

роздрібних цін; зовнішню заборгованість.

Радикальні перетворення економічного базису

можливі тільки на основі перебудови відносин

власності шляхом роздержавлення. Основою

роздержавлення економжи е перехід від

моноорганізованої системи до різноманітності

проявів економічного життя. Вирішальний момент у

даному процесі — поява різних рівнів, форм і

суб'ектів привласнення. Різноманітність форм

власності і привласнення лежить в основі

різноманітності форм господарської діяльності, що

створюе сприятливі передумови для нормального

функціонування товарного виробництва.

Історичш перспективи соціалізму

Аналіз показуе, що економічну модель «державного

соціалізму» не можна ототожнювати з

принциповими ознаками Марксом і моделі, де

головними е: і) ліквідація відчуження, 2) людина й

засіб, а мета суспільного виробництва (всебічний

розвиток особистості. Деякі з його положень

підтвердилися:

• наука стала продуктивною силою;

• людина стала поряд з виробництвом як

контролер і організатор;

• відбуваеться інтелектуалізація, гуманізація праці,

стираеться різниця

між фізичною і розумовою працею, між містом і

селом;

• на практиці широко використовуеться

планомірність;

• у розвинутих країнах реальністю е висока

соціальна захищеності трудящих (забезпечення

роботою, безкоштовна освіта і медичне

обслуговування, соціальне і пенсійне забезпечення,

гнучке регулювання доходів і т. д.).

У наш час зазнае поразки утопічний

ліворадикальний варіант побудови соціалізму.

Дійсний (оригінальний) соціалізм як підсумок і

продовження досягнень усіеї світової цивілзації ще

мае бути реалізованим.

Але для того щоб наповнити ринок потрібними

споживачу товарами, забезпечити ефективну

зайнятість, якісне обслуговування і освіту, масову

зацікавленість в освоенні науки і техніки, високий

рівень життя і т. д., потрібна інша економічна

модель. «Державний соціалізм», у принципі, не

може розкрити гуманістичний і демократичний

потенціал соціалізму, саме тому виходить з

історичної арени.

Вихід нашого суспільства з історичного глухого

кута потребує глибоких перетворень у всіх сферах

життя суспільства:

• політичшй — перехід від монополії на владу одже

партії до

системи багатопартійної парламентської демократії;

• економічній — роздержавлення і приватизація

власності,

становления регульованої ринкової економіки;

• соціальній — проведения державою політики

забезпечення

рівних стартових можливостей і надійних

сощальних гарантій за

принципом: «Свободу — сильним, надійний захист

— слабким»;

• духовній — принциповий розрив з ідеолопею

і мораллю

сталінізму і неосталінізму, оволодіння і засвоення

кращих досягнень світової культури.

Процес кардинального оновлення нашого

сусшльства супроводжуеться подоланням

традиційно усвідомлених відмінностей між

«капіталізмом» і «соціалізмом». Порівняння

економічних систем, формуванням свого,

синтетичного устрою демократичного

самоврядування на основі різноманітних форм

власності. Економічна модель, що формуеться в усіх

постсоціалістичних країнах, акумулюе досвід як

планового, так і ринкового господарства.

41) Закономірності та особливості розвитку

перехідних економік. Особливості ринкової

трансформації економіки України.

Сутність перехідної економіки. У з'ясуванні сутності

перехідної економіки слід виходити з того, що проблема

перехідних періодів не е новою для економічної науки.

Спочатку вона виникае у зв'язку з переходом від

аграрного суспільства до індустріального.

За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві

розглядаються у контексті трьох основних аспектів:

- перехідні процеси у розвинутих капіталістичних

країнах;

- перехідні процеси у країнах, що розвиваються;

перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.

У найіглъш загальному вигляді під перех1дною

розіється процес якісних змін в основах того чи

іншого суспілъства, спрямованих на переход до нового

соціально-екопомічного ладу.

Така дефініція відображае широкий підхід до

визначення перехідності як загальної характерної риси

сучасного розвитку людського сустльства.

Головний зміст перехідного періоду - це зміни в

економіці.

Риси перехідної економіки. Своерідність перехідної

економіки повністю проявляеться в рисах, до яких

відносять:

1) особливий характер невівноваженості

перехідної економіки.

Річ у тому, що неврівноваженість як елемент

розвитку характерна будь-якій економічній системі.

Але в усталені економічній системі неврівноваженість

й функціонування е своерідним способом досягнення

ціею системою врівноваженого, стійкого стану у

перехідній же економіці неврівноваженість мае

специфічний характер, оскільки переслідуе іншу мету, що

полягає у посиленні нестійкості існуючої системи, з тим

щоб вона згодом поступилась місцем іншій економічній

системі;

2) альтернативный характер перехідноі економіки.

Це означає,

що перехідна економіка повинна обов'язково перейти

до нового стану, якісно відмінного від попереднього

стану економіки.

Таким чином, перехідність виключае повернення до тіеї

економіки, яка передувала перехідній;

3) особливий характер суперечностей у перехідній

економіці.

Визначальними, домінуючими виступають тут

суперечності між

новим (прогресивним) і старим (регресивним).

4) наявнють у перехідній економіці особливих —

перехідних економічних форм. Ці форми, відображаючи

своерідний «проміжний» стан економіки, містять у собі

відповідний симбіоз, поеднання в собі елементів як

старого, так і нового;

5) історичшстъ перехідної економіки. Вона

пов'язана як з історичними умовами перехідної

економіки (насамперед з певним

історичним терміном функціонування перехідної

економіки), так

і національними особливостями останньої.

Зміст перехідної економіки вирішальним чином

зумовлений її чинниками. Вони можуть бути

представлені трьома групами: природно-кліматичні,

виробничо-економічні, соціокультурні.

Природно-кліматичні фактори пов'язані з природним

базисом суспільства: географічним розташуванням

країни, забезпеченням природними копалинами, рівнем

родючості грунтів і т. п.

До виробничо-економгчних факторів належать

засоби виробництва, технолопчні досягнення,

культурно-технічний рівень головної продуктивної

сили — робітника, форми організації виробництва,

форми власності т. д. Як правило, саме виробничо-

економічні фактори е водночас і критеріем

об'ективної необхідності переходу від одного стану

економіки до іншого, засобом здійснення цього

переходу.

Соціокультурш фактори характеризують

переважно духовний аспект життедіяльності людей.

Вони взаемопов'язані з виробничо-економічними

факторами, взаемовизначають один одного. До

соціокультурних факторів належать культура того

чи іншого народу, його традиції, ідеолопя, релігія

тощо.

Соціально-економічні перетворення у

постсоціалістичних країнах на шляху до социально

оріентованоі змішаної економіки

Перехідна економіка постсоціалістичних країн

належить до її реформаторсько-еволюційного типу.

Це передбачае необхідність свідомого регулювання

перехідних процесів з боку суспільства. Суспільство

вибирае насамперед кінцеву мету трансформації

економіки, що здійснюеться протягом перехідного

періоду. Такою метою е перехід до соціально

оріентованої змішаної економіки.

Одна зі сторін змішаної економіки характеризуе її з

позицій поєднання різних форм гласності. Погляд

на змішану економіку з цього боку е найбільш

поширеним. 3 іншого боку, змішану еко-помжу

часто визначають і як таку, що поеднуе в собі

ринковий і державний мехашзми УУ регулювання.

Змішану економжу розгля-дають також крізь призму

співвідношення економічних і поза-економічних

основ у структурі сучасного сусптьства. Нарешті,

іспуе погляд на змішану економіку як на поеднання,

співіснування капіталу приватного підприемництва і

соціальності (наявності соціальних гарантій).

Змішашстъ економіки характеризуе не лише

наявністъ різноманітних структуриых

елементів, але и утворення конкретних форм їх

поеднання та існування.

Прогресивні тенденції розвитку української перехідної

економіки пов'язані з формуванням соціально

оріентованої змішаної економіки. Соціальну

оріентацію слід розуміти не у вузькому,

споживацькому, контексті, а як об'ективний

результат розвитку змішаної економіки. У такому

розумінні соціально оріентована ринкова економіка

як різновид змішаної економіки — це:

1) економжа, яка склалась на основі розвинутої

ринкової системи відносин;

2) економіка підприемницького типу, розвиток

якої поеднується зі свідомим її регулюванням з боку

держави;

3) економіка, яка заснована на використанні

переважно інтенсивних факторів економічного

зростання;

4) економіка, сощ'альна оріентація якої випливае з

необхідності реалізації трьох попередніх її рис.

Ця характеристика визначае основні напрями

формування інституційних і економічних умов

переходу до соціально оріентованої змішаної

економіки

1нституційні умови — це умови для функщонування

ринкової системи, які створюються шляхом

заснування нових правових, економічних,

соціальних інститутів, формування нових відносин

між ними.

Економгчні умови пов'язані, насамперед, зі

становлениям різних форм власності шляхом

здійснення роздержавлення і приватизації, зі

становлениям і розвитком підприемництва шляхом

надання економічної свободи господарюючим

суб'ектам.

Формування сучасних ринкових відносин і ринкової

інфраструктури

Об'ективним змістом перехідної економіки України е

формування дійсних (а не формальних) ринкових

відносин. Формально елементи цих відносин існували і

в плановій економіці. Але зовнішні форми їх існування

не були наповнені адекватним змістом.

Перехід до ринкових відносин передбачае насамперед

лібералізацію економіки, здійснення якої пов'язане з:

• переходом до вільного ціноутворення;

• організацією торгівлі на основі використання

принципу свободи торгівлі для всіх суб'ектів

господарської діяльності;

• підпорядкуванням діяльності виробників

вимогам ринку.

Зазначені проблеми охоплюють лише

внутрішньоекономічну лібералізацію економіки. Але

для повноцінного функціонування ринку цього

замало. Необхідно здійснити також лібералізацію

зовнішньоекономічних зв'язків. Основними її формами є:

* лікв1дац1я повного одержавлення

зовнішньоекономічних

зв'язків;

* створення умов для припливу зарубіжних

інвестицій;

* помірна лібералізація експорту та імпорту;

* забезпечення конвертабельності національної

валюти — гривні.

Формування повноцінних ринкових відносин неможливе

без створення ринкової інтфраструктури —

системи економічних і надбудовних закладів

(інститутів), які покликані обслуговувати ринковий

механізм з метою безперебійного руху товарних і гр-

шових поток1в, їх відповідного розподілу в просторі и часі.

Процес формування ринкової інфраструктури у

перехідній економіці мае певні особливості, а саме:

• багато з інститутів ринкової інфраструктур и

створюються,

як кажуть, на «порожньому місці», тобто без аналогів

у минулому (біржі, комерційні банки тощо);

• створення цих інститутів не завжди базуеться на

належній

правовій основі, що призводить до масових

зловживань;

• новостворені інститути не завжди чітко визначають

свое місце у ринковш інфраструктурі, не завжди

усвідомлюють і виконують покладені на них функції;

• мае місце непропорційність у виникненні та

розвитку окремих елементів ринкової

інфраструктури;

• багато інститутів ринкової інфраструктури діють

мляво, висувать як головну мету проблему виживання.

Процес формування ринкових відносин і ринкової

інфраструктури супроводжуеться становлениям

ринкового і державного механізмів регулювання

економіки.

Особливості ринкової трансформації економіки України

можна визначити так:

1) вихіний стан ринкових перетворень — антипод

ринку -

планова економіка. Тому перехід до ринкових

відносин здійснюеться шляхом глибоких якісних

перетворень попередніх відносин;

2) глобальний характер трансформаційних

перетворень. Зміні

підлягае все: відносини власності, спосіб

розподілу ресурсів,

мотивація, цілі і засоби економічного розвитку,

елементи надбудови;

3) зростання ролі неекономічних факторів

розвитку. Це насамперед стосуеться правильності

вибраного курсу економічних

перетворень і засобів їх здійснення;

4) трансформациями економічний спад, зумовлений

значною

мірою прорахунками у виборі курсу перетворень і

засобів його

реалізації;

5) необхідність налагодження принципово інших

економічних

відносин із крашами колишнього СРСР;

6) складнють інтеграци України у світове

господарство;

7) затяжна тривалість трансформаційного періоду

порівняно з

рядом інших постсоціалістичних країн;

8) високий рівень тіньової економіки (понад 50 %

ВВП).

42) Світове господарство: суть, структура та

закономірності його розвитку.

Сутність світового господарства та віхи його

розвитку.

Світове господарство — це сукуптсть

націоналъних господарств, які беруть участь у

міжнародному поділі праці зв'язавши м1ж собою

системою міжнародних економічних відносин. Воно

являе собою глобальний економічний організм, в

якому склалися і зростають взаемозв'язок і

взаемозалежність усіх країн ї народів світу.

Світове господарство е історичною і

політекономічною категорією. Це пояснюеться тим,

що кожному конкретному історичному етапу його

розвитку притаманні певні масштаби і рівень

виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і

соціально-економічна структура.

Світове господарство почало формуватись досить

давно, проте остаточно як цілсна система склалося

близько ста років тому на рубежі XIX—XX ст.

Основою його поступового формування став

міжнародний ринок, утворення якого відбувалося

поетапно в XI—XVIII ст., а особливо інтенсивно —

з середини XIX ст., коли в країнах Заходу

домінуючим стае машинне виробництво.

Основними віхами у розвитку світового

господарства е:

• виникнепня міжнародних монополії, які поділили

між собою світові ринки збуту, джерела сировини і

сфери прикладання капіталу. Результатом став

економічний розподіл світу;

• територгальний поділ світу великими

державами і утворення величезних колоніальних

імперій. Сформувався колоніальний

розподіл праці, визначальною особливістю якого

стало нав'язування

кожним народам такої виробничої спеціалізації, яка

відповідае

погребам капіталу метрополій;

• виникненпя соціалістичної системи, що призвело

до розколу

всього світового господарства і поклало початок

протистоянню

всіх соціально-економічних систем.

Після Другої Світової війни почався процес

якісної зміни системи

світового господарства.

Три останніх десятиріччя XX ст. вважаються

початком нового періоду розвитку сучасного

світового господарства. Воно все більше набувае

ознак цілсності, що обумовлено діею певних

факторів. По-перше, прагненням народів світу

вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози

можливої ядерної війни, що спонукае держави

проводити політику мирного співіснування. По-

друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині

жодна країна світу не може самостійно використати

всі досягнення суспільної науки і техніки, тому вони

повинні об'еднувати свої зусилля в цій сфері. По-

трете, поглибленням та поширенням

інтернаціоналізації виробництва и обігу, всього

економічного і духовного життя. По-четверте,

необхідністю об'еднання зусиль країн для

вирішення глобальних проблем (екологічних,

сировинних, продовольчих, освоєння багатств

світового океану і космосу та ін. потребою у

взаемній допомозі в екстремальних ситуаціях.

Цей процес проявляе себе у функццінуванні

прямих зв'язків між підприємствами,

об'еднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації

та кооперування виробництва, створенні

міжнародних і господарських організацій, товариств,

спільних підприємств тощо. Сучасний етап розвитку

світового господарства перебувае під впливом

факторів, що надають йому високого динамізму. До

них, у першу чергу, належать: НТР, зростаюча

взаемозалежжсть національних господарств,

радикальна перебудова соціально-економічних

відносин у колишньому соціалістичному таборі.

Період 1980—90 рр. характеризуеться насамперед

тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом

переходу в еру постіндустріалізації, для багатьох

слаборозвинутих країн — активного подолання свого

відставання, для колишніх соціалістичних країн —

повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх

країн у цілому — лібералізації внутрішнього і

зовшшнього життя та його глобалізації.

Світове господарство належить до числа складних

систем, що характеризуються великою кількістю

складових елементів та рівнів, ієрархій,

структурованістю.

Суб'ектами світового господарства е ТНК, національні

господарства, міжнародні організації, міжнародні

інтеграційні об'еднання, які у свою чергу теж є

системами.

Відносини між окремими елементами світового

господарства утворюють його рівні. Так, відносини між

державами складають міжнародний рівень, який

регулюеться міжнародними правилами, нормами.

Відносини потоків, що виходять за межі національних

кордонів, утворюють транснаціональний рівень —

сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами

інформації.

Основою системи світового господарства е міжнародне

та обмежене рамками окремих держав національне

виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл,

обмін і споживання.

Світова економіка як система мае спільну мету — її

функціонування спрямоване на задоволення людських

потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета

модифікуеться за різних соціально-економічних умов.

Класифікація груп країн світового господарства.

Світове господарство як цілісна система складаеться з

різних частин, підсистем. Такими підсистемами е групи

національних економік, які мають певну спільність і

відмінності. їх визначають за такими ознаками, як рівень

економічного розвитку, соціально-економічна структура

економіки, тип економічного зростання, рівень і

характер зовнішньоекономічних зв'язків. Проте

найбільш поширеною е класифікація світового

господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі

групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються,

країни з перехідною економікою. Для включения країн

до тіеї чи іншої групи застосовують насамперед такі

критерії: характер економжи (ринкова або перехідна) і

рівень соціально-економічного розвитку (рівень

виробництва ВВП/ВНП на душу населения, галузева

структура ВВП, рівень і якість життя).

До групи розвинутш (промислово розвипутш,

ілдустріалъних) входять держави з ринковою

економжою і високим рівнем соціально-економічного

розвитку, в яких ВВП на душу населения нині складае

не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної

спроможності. Нині це приблизно 30 країн.

До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих),

входять держави з ринковою економікою і низьким

рівнем економічного розвитку. Дана група

характеризуеться різкою диференціаціею та

неодноріджстю соціально-економічного розвитку.

До групи краш з перехідною економікою належать

держави, що здійснюють перехід від адміністративно-

командної економіки до ринкової.

43) Світогосподарські зв’язки та форми

міжнародних відносин.

Взаемодія національних економік відбуваеться через

міжнародні економічні відносини, які являють собою, з

одного боку, условну, найбільш динамічну та масштабну

складову частину міжнародних відносин, а з іншого —

систему економічних зв'язків з приводу виробництва,

розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі

національних господарств.

Розвиток міжнародних економічних відносин базуеться на

міжнародному поділі праці, передумови якого

формуються в процесі суспільного поділу праці за

родом діяльності і його просторової диференціації.

Міжнародні економічні відносини, в основному

торговельні, (існували ще до виникнення світового

господарства, але мали міждержавний,

вузькорегіональний характер (наприклад, Європа—

Близький Схід, Європа - Північна Африка). 3

виникненням і розвитком світового господарства

міжнародні економічні відносини розширюють і

поглиблюють сферу свого існування, иабувають

глобального характеру, стають самостійним явищем,

що підпорядковуеться власним законам. Міжнародні

економічні відносини є формою існування \ розвитку

світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Традиційно в окрему форму міжнародних економічних

відносин виділяють історично перший тип

світогосподарських зв'язків — міжнародну (світову)

торгівлю товарами та послугами. Переміщення факторів

виробництва лежить в основі таких форм міжнародних

економічних відносин, як міжнародний рух капіталу,

міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля

знаннями (міжнародна передача технології'). В окрему

форму слід виділити міжнародні валютні відносини,

хоча вони і е похідними від міжнародноі торпвліі руху

факторів виробництва, але набули самостійності у

світовому господарстві.

Сучасний рівень міждержавних економічних зв'язків

характеризуеться:

• трансформаціею двосторонніх міжнародних

економічних відносин у багатосторонні, значним

поглибленням міжнародного моділу праці у світовому

господарстві;

• зростанням масштабів і якюними змінами

характеру традиційної міжнародної торпвлі — із суто

комерційної вона перетворюеться в інструмент

обслуговування національних виробничих

процесів;

• інтенсифікаціею і глобалізаціею міграцій капіталу;

• активним обміном науково-технічними

знаниями, прискореним розвитком сфери послуг;

• помітним зростанням масштабів

міграціУробочоУсили;

• прискоренням і розширенням процесів інтеграції

економік

країн та регіонів.

Основною рисою сучасної епохи стае не

протистояння, а тенденція до співробітництва та

взаеморозумшня. Можна говорити про процеси

конвергенції моделей національних економік,

економічних і соціальних цінностей і стосунків; про

зближення економічних рівнів розвитку різних країн.

У цілому можна робити висновки, що сучасні

міжнародні економічні відносини характеризуются

розвитком процесів їх інтенсифікації, глобалізації,

інтеграції. Особливості розвитку міжнародних

економічних відносин 1990-х рр. ще більше свідчать

на користь цього висновку.

44) Україна і світове господарство.

Жодна з держав світу в сучасних умовах не може

існувати відокремлено від інших країн та бути

ізольованою від тих процесів, які відбуваються в

регіоні або частині світу, де вона знаходиться. Країни,

їх національні господарства взаємодіють між собою у

виробничій, економічній, політичній, військовій,

культурній, гуманітарній, екологічній та інших

сферах. Для реалізації цих відносин між країнами

встановлюються дипломатичні стосунки, укладаються

угоди, договори, що регулюють різні напрямки

співробітництва. Країни прагнуть брати участь у

міжнародних глобальних організаціях (Організації

Об'єднаних Націй - ООН, Міжнародному валютному

фонді - МВФ, Світовій організації торгівлі - СОТ та

ін.), створюють міждержавні регіональні організації -

економічні (наприклад, Європейський Союз - ЄС),

військово-політичні (Організація

Північноатлантичного договору - НАТО) тощо.

Численні міжнародні зв'язки об'єднують країни світу в

тісну систему - світове співтовариство, а їхні

національні економіки - у світове господарство.

Світове господарство - це сукупність взаємодіючих

національних господарств країн світу, яка функціонує

на основі міжнародного поділу праці. Найважливішу

роль в об'єднанні країн у світову господарську

систему відіграють міжнародні економічні зв'язки.

Вони виражаються рухом товарів, послуг, капіталів,

робочої сили, інформації між країнами, регіонами й

частинами світу.

Національні господарства взаємодіють у системі

світового господарства за законами міжнародного

географічного поділу праці. Географічний поділ праці

проявляється: а) у формуванні господарської

спеціалізації територій, тобто виробництві певної

продукції, призначеної для вивозу на інші території.

При Цьому за певними територіями "закріплюються"

ті галузі спеціалізації, Для яких тут існують найкращі

природні та соціально-економічні умови; б) у

товарному обміні між територіями результатами

господарської діяльності - вивезенні продукції галузей

спеціалізації і ввезенні продукції інших галузей. При

цьому завозиться продукція, виробництво якої на

даній території або взагалі неможливе (у зв'язку з її

природними особливостями), або недостатнє для

власних потреб, або ж недоцільне (обходиться

дорожче, ніж ввезення з інших територій).

Географічний поділ праці може бути міжрайонним

(між окремими територіями в межах однієї держави) і

міжнародним (між окремими державами).

Господарську спеціалізацію територій визначають як

готова продукція (наприклад, автомобілі), так і її

частини (деталі, вузли, агрегати), окрім цього

сировина й напівфабрикати (залізна руда, кокс, чавун,

сталь тощо). Галузями спеціалізації територій можуть

бути галузі матеріального виробництва

(промисловості, сільського й лісового господарства,

рибальства), а також послуги виробничого й

невиробничого характеру (ремонтні, будівельні,

інженерні, транспортні, комунікаційні, фінансові,

науково-технічні, рекламні, інформаційні, страхові,

туристичні тощо).

Отже, міжнародний поділ праці полягає у спеціалізації

окремих країн на виробництві певних видів готової

продукції, її частин, а також послуг і в подальшому

товарному обміні ними на світових ринках. "Обличчя"

країни у міжнародному поділі праці визначають галузі

міжнародної спеціалізації, продукція яких значною

мірою зорієнтована на експорт (вивезення в інші

країни).

Основні чинники міжнародного поділу праці:

1) географічне положення країн. Наприклад,

приморські країни спеціалізуються на морському

рибальстві, приморські "вузлові" країни - на

обслуговуванні світової морської торгівлі (Сінгапур,

Кіпр, Панама, Греція), внутрішньоконтинентальні

європейські країни - на міжнародних транзитних

перевезеннях сухопутним транспортом;

2) природно-ресурсна база. Визначає спеціалізацію

країн на галузях добувної промисловості, сільського і

лісового господарства, лікувально-санаторного

господарства, відпочинку і туризму;

3) соціально-економічні умови. Різноманітні галузі

спеціалізації формуються під впливом історичних

особливостей розвитку країн, національних і

релігійних традицій населення, наявності масових або

кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження

капіталів, науково-технічного прогресу, впровадження

нових технологій тощо.

Міжнародні економічні відносини проявляються в

різних формах. Найдавнішою і найбільш розвиненою з

них є міждержавна, або зовнішня, торгівля товарами.

Зовнішню торгівлю конкретної країни за певний

проміжок часу (наприклад, за рік) характеризують такі

показники: експорт (вивіз товарів), імпорт (ввіз

товарів), зовнішньоторговельний обіг (сума вартості

експорту та імпорту), торговий баланс

(співвідношення вартості експорту та імпорту), сальдо

торгівлі (різниця між вартістю експорту та імпорту).

Якщо вартість експорту перевищує вартість імпорту,

то сальдо активне, якщо ж перша поступається другій

- сальдо пасивне.

Такі ж характеристики застосовують і до зовнішньої

торгівлі послугами. Є й інші форми міжнародних

економічних відносин:

кредитно-фінансові відносини - надання позик і

кредитів, експорт та імпорт капіталу;

науково-технічне співробітництво - обмін науково-

технічною інформацією, технічними, комерційними і

виробничими знаннями та досвідом (т. зв. "ноу-хау");

торгівля патентами й ліцензіями; обмін новітніми

технологіями; підготовка спеціалістів за рубежем;

здійснення спільних наукових розробок і проектів

(наприклад, у сфері дослідження космосу, охорони

навколишнього середовища, охорони здоров'я);

спільне підприємництво - створення підприємств,

об'єднань, організацій на основі вкладання іноземного

капіталу для спільного виробництва й збуту продукції,

надання послуг тощо.

За часів СРСР господарство України було залучене до

системи міжнародних економічних відносин. Однак

зовнішньоекономічні зв'язки українських підприємств

і організацій поширювалися, здебільшого, на колишні

соціалістичні країни і ряд країн, що розвиваються.

З початку 90-х років XX ст. Україна поступово

входить у світове господарство як повноправний

учасник. Розширюється коло зовнішньоекономічних

партнерів, урізноманітнюються форми зв'язків з ними.

Найбільш розвиненою формою таких зв'язків є

зовнішня торгівля товарами, її обсяги

упродовж певного часу зростали і в 1997 р. досягли

31,3млрд. дол., при цьому експорт товарів поступався

імпорту. Однак у подальші роки

зовнішньоторговельний обіг дещо скоротився, а

сальдо торгівлі вперше стало активним. Пасивний

баланс зовнішньої торгівлі формувався внаслідок

значного імпорту паливних ресурсів - нафти і

природного газу. Він негативно впливає на розвиток

економіки України, бо скорочує й без того обмежені

валютні резерви держави.

У міжнародному поділі праці Україна виділяється,

насамперед, сировинними, капітало- та

матеріаломісткими галузями (добувна промисловість,

сільське господарство та галузі, що розвиваються на їх

базі), а тому структура її експорту недосконала -

понад 4/5 в нійскладають сировинні товари та

продукція первинної переробки.

Основу експорту складають чорні метали та вироби з

них (прокат, труби), на які припадає понад 44%

валютних надходжень від експорту, продукція

хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості

(азотні добрива, продукти неорганічної хімії),

мінеральні продукти (залізна і марганцева руда,

концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали,

сіль та ін.), сільськогосподарські та продовольчі

товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо,

молоко і молокопродукти та ін.). Експорт машин,

устаткування і транспортних засобів складає менше

13% від загального його обсягу.

Основу імпортних надходжень становлять мінеральні

продукти (майже 47%), насамперед паливо

(природний газ, вугілля, нафта та продукти її

перегонки), машини, устаткування і транспортні

засоби. В Україну завозиться також продукція

хімічної, фармацевтичної, харчової і легкої,

деревообробної і целюлозно-паперової галузей.

Зовнішньоторговельними партнерами України є

приблизно 190 країн і територій. Майже половина

всього обсягу експортно-імпортних операцій припадає

на країни колишнього СРСР, насамперед Росію, яка є

основним партнером у зовнішній торгівлі, а також

Туркменистан, Білорусь, Молдову і Казахстан. Серед

інших країн найбільше операцій здійснюється з

Німеччиною, США, Туреччиною, Італією, Польщею,

Словаччиною, Угорщиною.

Помітне місце у міжнародній торгівлі України займає

торгівля послугами: у 2000 р. їх експорт склав 3,5

млрд. дол., а імпорт - 1,4 млрд. дол. Найбільша питома

вага серед послуг, які надавалися Україною іншим

країнам, - транспортних послуг (фрахт морських

суден, транзит через її територію нафти, газу, інших

вантажів, пасажирів), послуг зв'язку, різних ділових,

професійних та технічних послуг.

Кредитно-фінансові відносини. Україна, як держава з

перехідним типом господарської системи, потребує

значного фінансового забезпечення економічних

реформ. З цією метою країна співпрацює з

міжнародними валютними і кредитно-фінансовими

організаціями - Міжнародним валютним фондом

(МВФ), Світовим банком (СБ), Європейським банком

реконструкції і розвитку (ЄБРР). Крім цього вона

отримує позики і кредити від центральних і

комерційних банків економічно розвинених країн -

Німеччини, США, Італії, Франції, Японії та ін. В

результаті формується державний борг України

зовнішнім кредиторам, тому важливим завданням

уряду є вміле його обслуговування.

У системі міжнародних кредитно-фінансових

відносин дуже велике значення для країни має ввіз і

вивіз капіталів. Україна виступає здебільшого

імпортером капіталів, оскільки її можливості вкладати

їх в економіку інших країн надзвичайно обмежені.

Найбільш ефективними є прямі іноземні інвестиції в

українську економіку, тобто вкладання закордонними

компаніями, підприємствами, банками тощо капіталів

у грошовій або товарній формі в конкретні галузі

економіки, створення за їх участю

високорентабельних спільних підприємств та

організацій, які працюють на прибуток. Серед

найбільших інвесторів України - США, Німеччина,

Великобританія, Нідерланди, Росія, Південна Корея,

Кіпр, Швейцарія. Найпривабливішими галузями

української економіки для іноземних

капіталовкладників є харчова промисловість, торгівля,

машинобудування і металообробка. Однак обсяги

прямих іноземних інвестицій в Україну поки що

незначні: при загальній потребі не менше 40 млрд.

дол. в економіку країни наразі вкладено 3,3 млрд. дол.

закордонних інвестицій. Потенційних зарубіжних

партнерів відлякує економічна й соціальна

нестабільність у країні, відсутність стійкого

інвестиційного законодавства, корупція серед

державних чиновників тощо.

За участю іноземного капіталу в Україні створюються

спільні підприємства, які характеризуються різною

величиною статутного фонду, кількістю зайнятих

працівників, профілем діяльності тощо.

Досить розвиненою і перспективною формою

зовнішньоекономічної діяльності підприємств нашої

країни є кооперування виробництва, що поширене

здебільшого в машинобудуванні. Міждержавне

кооперування - це встановлення тісних зв'язків між

підприємствами різних країн, що спільно

виготовляють певну продукцію. Такі великі

комплекси, як Південний машинобудівний завод у

Дніпропетровську (випуск ракетоносіїв), Запорізький

завод авіадвигунів "Мотор-Січ" чи Київський

авіаційний завод ім. О. Антонова, мають численні

виробничі зв'язки із партнерами з країн колишнього

СРСР, насамперед, російськими підприємствами. Між

ними налагоджується кооперування і в науково-

технічній сфері.

В цілому Україна має значні перспективи розвитку

різних форм міжнародного науково-технічного

співробітництва: від підготовки зарубіжних

спеціалістів у вищих навчальних закладах до участі у

спільній зі США, Росією та Норвегією програмі

"Морський старт" (запуск космічних кораблів з океану

на базі українських ракетоносіїв "Зеніт").

Виїзд громадян України за її межі з метою відпочинку

чи заробітку, як і в'їзд на її територію громадян інших

країн з цією ж метою, супроводжується

міждержавними валютно-фінансовими потоками,

тому міждержавний рух туристів і робочої сили також

належить до зовнішньоекономічних зв'язків. Щорічно

українські курорти, будинки відпочинку, туристичні

бази, дитячі табори, а також власники приватних

будинків приймають сотні тисяч відпочиваючих із

країн колишнього СРСР, насамперед Росії й Білорусі.

Найбільше їх приваблюють Чорноморсько-Азовське

узбережжя, особливо Південний берег Криму, а також

Карпати. Через низький рівень обслуговування притік

іноземних туристів в Україну із-за меж колишнього

СРСР

надзвичайно низький. Здебільшого громадяни цих

країн здійснюють ділові поїздки в Україну. Натомість

зростає кількість українських громадян, які

відпочивають у країнах Середземномор'я (Туреччина,

Кіпр, Іспанія, Франція, Італія), країнах Середньої

Європи, Америки.

Останнім часом Україна стала значним

постачальником робочої сили в Росію,

постсоціалістичні країни Центральної Європи

(Польщу, Чехію), економічно розвинені країни

Південної і Західної Європи (Італію, Іспанію,

Португалію, Грецію, Німеччину, Великобританію та

ін.). Як трудові мігранти, немало громадян України

потрапляють в Ізраїль, США, Канаду, Аргентину,

Австралію тощо. За офіційними даними за межами

країни на заробітках перебуває понад 5 мільйонів

українців: багато з них нелегально і без гарантованого

робочого місця.

Масова трудова еміграція з України є в наш час

надзвичайно болісним і суперечливим явищем. З

однієї сторони, вона до певної міри розв'язує

проблему безробіття в Україні, приносить грошові

надходження в країну. З іншого - заробітчанство за

кордоном нерідко нівечить долі людей, піддає ризику

їх здоров'я і навіть життя.

З України виїжджає працездатне населення, значна

частина якого є висококваліфікованими спеціалістами.

Докорінно змінити цю ситуацію може розвиток

вітчизняної економіки, підняття рівня доходів

населення.

Ставши учасником міжнародного поділу праці,

Україна прагне зайняти в ньому гідне місце, розвивати

з іншимикраїнами взаємовигідні партнерські

стосунки, активніше інтегруватися у світове

господарство. Одним з основних завдань

зовнішньоекономічної діяльності країни є входження

у глобальні та регіональні валютно-фінансові й

торговельно-економічні організації. Україна вже є

членом Міжнародного валютного фонду, Світового

банку, Європейського банку реконструкції та

розвитку, а також подала заявку на вступ до Світової

організації торгівлі (СОТ). Участь у ній дає

можливість бути рівноправним партнером на світових

ринках товарів і послуг. Однак нерозвинутість

ринкових механізмів української економіки поки що

гальмує входження країни в СОТ. Перспективними

напрямками регіонального економічного

співробітництва України є східний (країни

колишнього СРСР), південний (країни

Причорноморського регіону) і західний (країни

Центральної і Західної Європи). Міждержавні

торговельно-економічні об'єднання в регіонах

створюються для активізації зовнішньоекономічних

зв'язків між їх учасниками. Це відбувається в

результаті зняття митних перешкод на шляху руху

товарів і послуг, формування зон вільної торгівлі

тощо.

Після розпаду СРСР усі колишні радянські

республіки, крім Естонії, Латвії та Литви, сформували

Співдружність Незалежних Держав (СНД). У її рамках

країни намагалися відновити втрачені і налагодити

нові економічні зв'язки, однак на принципово новій,

рівноправній, основі. З цією метою у 1993 р. ряд

держав підписали Договір про Економічний союз

країн СНД, відповідно до якого пропонувалося

формування єдиного економічного простору, де б

міждержавні відносини будувалися на ринкових

засадах.

Однак через численні протиріччя в економічних

інтересах різних країн СНД створення такого

простору поки що проблематичне. Україна в 1994 р.

увійшла до Економічного союзу країн СНД на правах

т. зв. асоційованого члена, тобто зі згодою брати

участь лише в тих проектах Економічного союзу, які

не обмежують її прав.

Окремі країни на території колишнього СРСР

об'єднуються в менші регіональні угруповання, як,

наприклад, Євразійський економічний союз -

ЄврАзЕС (митний союз п'яти країн: Росії, Білорусі,

Казахстану, Киргизстану, Таджикистану) чи ГУУАМ.

Остання організація, до якої входять Грузія, Україна,

Узбекистан, Азербайджан і Молдова, офіційно

створена у 2001 р. Економічне й науково-технічне

співробітництво між країнами, заради якого

створювалось дане угруповання, ще не набуло

належного рівня. Одним із перспективних завдань

ГУУАМ є також спільні дії щодо створення

Євразійського транспортного коридору, в т. ч. для

перекачування нафти із Прикаспійського регіону в

країни Європи.

Україна стала також одним з ініціаторів формування

Організації Чорноморського економічного

співробітництва (ОЧЕС), до якого входять 11 країн

Причорномор'я і прилеглих регіонів (Росія, Грузія,

Вірменія, Туреччина, Греція, Болгарія, Румунія,

Молдова та ін.). Створюється спільний банк країн

ОЧЕС, однак поки що вагомих проектів регіонального

співробітництва в рамках даної організації не було.

Надзвичайно важливе значення для України має

західний (європейський) напрямок

зовнішньоекономічної діяльності. Тут існує найбільш

розвинене міждержавне інтеграційне угруповання

світу - Європейський союз (ЄС), який на даний час

об'єднує 15 країн Західної Європи. Серед кандидатів,

що найближчим часом можуть увійти до складу ЄС, -

сусіди України (Польща, Угорщина й Словаччина) та

країни Балтії, тобто колишні соціалістичні країни, що

досягли найбільших успіхів у ринковому

реформуванні економіки.

Україна зацікавлена у зміцненні зв'язків з ЄС і навіть у

вступі до нього, однак це - віддалена у часі

перспектива. Наразі Україна співпрацює з

Європейським союзом на основі спеціальної угоди

про партнерство.

Значного поширення в Європі набуває прикордонне

співробітництво. Країни ЄС набули значного досвіду

у формуванні т. зв. єврорегіонів- відносно невеликих

територій, де активно взаємодіють адміністративно-

територіальні одиниці двох-трьох суміжних країн.

Країни Центрально-Східної Європи, в т.ч. Україна,

також прагнуть використати переваги прикордонного

співробітництва. Окремі області і райони України

залучені в єврорегіони "Карпатський" (спільно з

адміністративно-територіальними одиницями Польщі,

Угорщини, Румунії та Словаччини), "Західний Буг"

(спільно з білоруськими і польськими територіями),

"Нижній Дунай" і "Верхній Прут" (разом з

прилеглими районами Молдови і Румунії). Діяльність

зазначених єврорегіонів зосереджена здебільшого на

розробці проектів співробітництва, а не на їх

реалізації.

Таким чином, національне господарство України поки

що недостатньо залучене до регіонального

економічного співробітництва. Зовнішньоекономічна

діяльність України базується на двосторонніх

міждержавних угодах і договорах, укладених як із

сусідніми, так і з більш віддаленими країнами.

45) Економічне зростання і глобальні проблеми, їх

суть і класифікація.

Зміст і типи економічного зростання.

Сутність поняття «економічне зростання» можна

визначити як кількісне збільшення та якісне

вдосконалення за відповідний період результатов

виробництва (товарів, послуг) та його основних фа-

кторов.

Дійсно, головною метою економічного зростання е

збільшення обсягів економічних благ, що сприяе

поліпшенню життя населения, створенню

стабільної сприятливої соціально-політичної

ситуації в країні, підвищенню її міжнародного

авторитету. Економічний розвиток — це процес

переходу країни від одного стану економіки до

іншого, білъш досконалого — тобто якісно нового на

основі відпоі'дних структурних

таінституціональних зрушень. Комплексно це

проявляеться в якісному вдосконаленні всієї

економічної системи.

Виокремлюють два основних типи економічного

зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання

забезпечуеться за рахунок тимчасового

збільшення обсягів функціонуючих факторів

виробництва / практично за збереження

незмінними їх попередтх тенітко-технологічних

параметров, Інтенсивний тип економгчпого

зростання характеризуемся розширенням

виробництва на основі якісного поліпшення вс1х

його факторів, тобто раіоюнального

використання всъого виробничого потенціалу. Як

відхилення від закономірного процесу

економічного розвитку в окремі періоди для ряду

країн може мати місце регресивний тип

зростання, для якого характерне тривале

зниження обягів суспільного виробництва.

Щодо основних тишв економічного зростання, то на

практиці вони не існують в абсолютних формах. У

реальному житті вони проявляються або як

переважно екстенсивний, або як переважно

інтенсивний тип економічного зростання. Нині в

розвинутих країнах переважае інтенсивний шлях

економічного розвитку. В Україні після тривалого

спаду виробництва необхідно підготувати мате-

риальну базу для інтенсивного економічного

зростання. Чим раціональніше функціонуе процес

відтворення, тим вище ефективність суспільного

виробництва.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу).

Суспільне виробництво перебувае в постійному

русі, але він відбуваеться не просто по замкненому

колу, а по висхідній лінії, хоча и не рівномірно.

Джерелом економічного прогресу, як і кожного

іншого динамічного піднесення, е суперечность.

Тобто економічний розвиток мае діалектичний

характер, тому відсутнють внутрішніх суперечностсй

рівнозначна призупиненню розвитку явища чи

процесу, припиненню самого життя.

Нагольною основою рушійною силою розвитку

виробництва є його суперечлива взаемодія зі

споживанням

Глобальт проблеми — це всезагальт проблеми, що

вгдзнача-ються загалънотанетарним за своши

масштабами I значениям характером, пов'язаш з

життсвими штересами нароЫв усіх крат, становлять

загрозу життю для всъого людства / можуть бути

виршент стлъними дгями всіх крат сету.

Серед глобальних проблем найчаспше фігурують

проблеми миру та роззброення, еколопчна, демографічна,

енергетична, си-ровинна, продовольча, подолання бідності

та вщсталості. У міру розвитку людськоУ цивілізацп

можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми.

Так, до групи глобальних стали відно-сити проблему

освоения та використання ресурс'ш Світового океану,

освоения та використання космосу. Дослщження цих

проб- лем дозволяе помітити, що вони тісно

взаемопов'язані, зокрема, енергетична та сировинна

проблеми співвідносяться з еколопч-ною, еколопчна з

демографічною, демографічна з продовольчою 1 т. д.

Тому Тх аналіз, пошук шляхів вирішення являе собою

складне завдання.

Змши, що відбулись у 1970—80-ті і особливо в 90-ті

рр., до-зволяють говорити про змшу прюритетів у

глобальних проблемах. Якщо в 1960—70-х рр.

головною вважалась проблема запо-бігання св1товоУ

ядерноі війни, то нині на перше місце одні спещ'алюти

висувають еколопчну проблему, другі — демографіч-

ну, а треті -- проблему бідності та вщсталості. Проте з

певною умовжстю всі ці проблеми можна назвати

прюритетними, осюль-ки глобальні проблеми

безпосередньо пов'язані з виживанням людства, хоча

вони і породжені різними факторами, а отже, е

об'ектами дослідження ряду наук: світово'У економіки,

соцюлоп'Г, права, бюлогп, географп, екологп,

океанологі'і' та ін. Нині почала розвиватись глобалістика,

яка пропонуе вивчення зазначених проблем у трьох

послідовних рівнях -- глобальному, репональному,

нащональному.

Глобалистика -- це самостійна галузь знанъ про

найзагальніші, планетарні проблеми сучасного /

майбутнього розвитку людсъкої цивілізації.

Глобальні проблеми мають яскраво виражений

економічний аспект. Вони впливають на структуру

відтворення, на динаміку економічних процесів, на

пошуки ефективних форм і методів управління.

Успішне вивчення глобальних проблем можливе ли-

ше в рамках аналізу всіеї системи світового

господарства.

Незважаючи на всю різноманітність глобальних

проблем, вони мають загальну специфіку, що виділяе їх

на фоні інших проблем свггової економіки. Специфіка

глобальних проблем полягае в наявності ряду спільних

рис:

1) кожна з проблем і всі разом принципово важливі

для майбутнього людства. Затримка з їх вирішенням

являе собою смертельну загрозу цивілізації або

деградацію умов життя і виробничої діяльності на Землі;

2) у них проявляеться поглиблення і ускладнення

світогосподарських зв'язків та інтернаціоналізація

інших суспільних процесів на Землі;

3) їх розв'язання можливе лише за умови об'еднання

зусиль

усіх держав і народів. Знайти рішення глобальних

проблем -

значить забезпечити умови виживання всіх народів і

подальший

розвиток цивілізації.

Класифікащя глобальних проблем. За

походженням, характером і способам вирішення

глобальні проблеми класифікуються

на такі три групи.

До першог групи належать проблеми, які виникаютъ

у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне

забезпечення людства сировиною, енергіею,

продовольством тощо, збереження природного

навколишнього середовища, освоения ресурсів

Світового океану, оволодіння космічним простором).

Друга група — це проблеми соціапъно-економічних /

военно-політичних відносин, а саме: відносини між

розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;

відносини між розвинутими країнами і

постсоціалістичними країнами та державами різних

соціально-економічних устроїв, подолання економічної

відсталості багатьох країн, проблеми розброення і

збереження миру, локальні, регіональні та міжнародні

кризи. Третя група охоплюе проблеми, пов'язані з

розвитком л-дини, забезпеченням майбутнього,

зростанням народонаселения, боротьбою із зубожінням,

голодом, хворобами, наркоманіею тощо.

Глобальні проблеми відрізняютъся

загальнопланетарним характером, пов'язані з

життевими інтересами народов усіх країн незалежно

від їх соціалъного ладу, рівня економічної зрілості,

географгчного положения і можуть бути вирішені

шляхом взаемодії всіх держав.

Їх невирішеність породжуе загрозу для майбутнього

всіх людей.

46) Міжнародне співробітництво в розв’язанні

глобальних проблем і розвитку світового

господарства.

Глобальт проблеми — це всезагальт проблеми, що

вгдзнача-ються загалънотанетарним за своши

масштабами I значениям характером, пов'язаш з

життсвими штересами нароЫв усіх крат, становлять

загрозу життю для всъого людства / можуть бути

виршент стлъними дгями всіх крат сету.

Серед глобальних проблем найчаспше фігурують

проблеми миру та роззброення, еколопчна, демографічна,

енергетична, си-ровинна, продовольча, подолання бідності

та вщсталості. У міру розвитку людськоУ цивілізацп

можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми.

Так, до групи глобальних стали відно-сити проблему

освоения та використання ресурс'ш Світового океану,

освоения та використання космосу. Дослщження цих

проб- лем дозволяе помітити, що вони тісно

взаемопов'язані, зокрема, енергетична та сировинна

проблеми співвідносяться з еколопч-ною, еколопчна з

демографічною, демографічна з продовольчою 1 т. д.

Тому Тх аналіз, пошук шляхів вирішення являе собою

складне завдання.

Змши, що відбулись у 1970—80-ті і особливо в 90-ті

рр., до-зволяють говорити про змшу прюритетів у

глобальних проблемах. Якщо в 1960—70-х рр.

головною вважалась проблема запо-бігання св1товоУ

ядерноі війни, то нині на перше місце одні спещ'алюти

висувають еколопчну проблему, другі — демографіч-

ну, а треті -- проблему бідності та вщсталості. Проте з

певною умовжстю всі ці проблеми можна назвати

прюритетними, осюль-ки глобальні проблеми

безпосередньо пов'язані з виживанням людства, хоча

вони і породжені різними факторами, а отже, е

об'ектами дослідження ряду наук: світово'У економіки,

соцюлоп'Г, права, бюлогп, географп, екологп,

океанологі'і' та ін. Нині почала розвиватись глобалістика,

яка пропонуе вивчення зазначених проблем у трьох

послідовних рівнях -- глобальному, репональному,

нащональному.

Глобалистика -- це самостійна галузь знанъ про

найзагальніші, планетарні проблеми сучасного /

майбутнього розвитку людсъкої цивілізації.

Глобальні проблеми мають яскраво виражений

економічний аспект. Вони впливають на структуру

відтворення, на динаміку економічних процесів, на

пошуки ефективних форм і методів управління.

Успішне вивчення глобальних проблем можливе ли-

ше в рамках аналізу всіеї системи світового

господарства.

Незважаючи на всю різноманітність глобальних

проблем, вони мають загальну специфіку, що виділяе їх

на фоні інших проблем свггової економіки. Специфіка

глобальних проблем полягае в наявності ряду спільних

рис:

4) кожна з проблем і всі разом принципово важливі

для майбутнього людства. Затримка з їх вирішенням

являе собою смертельну загрозу цивілізації або

деградацію умов життя і виробничої діяльності на Землі;

5) у них проявляеться поглиблення і ускладнення

світогосподарських зв'язків та інтернаціоналізація

інших суспільних процесів на Землі;

6) їх розв'язання можливе лише за умови об'еднання

зусиль

усіх держав і народів. Знайти рішення глобальних

проблем -

значить забезпечити умови виживання всіх народів і

подальший

розвиток цивілізації.

Класифікащя глобальних проблем. За

походженням, характером і способам вирішення

глобальні проблеми класифікуються

на такі три групи.

До першог групи належать проблеми, які виникаютъ

у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне

забезпечення людства сировиною, енергіею,

продовольством тощо, збереження природного

навколишнього середовища, освоения ресурсів

Світового океану, оволодіння космічним простором).

Друга група — це проблеми соціапъно-економічних /

военно-політичних відносин, а саме: відносини між

розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;

відносини між розвинутими країнами і

постсоціалістичними країнами та державами різних

соціально-економічних устроїв, подолання економічної

відсталості багатьох країн, проблеми розброення і

збереження миру, локальні, регіональні та міжнародні

кризи. Третя група охоплюе проблеми, пов'язані з

розвитком л-дини, забезпеченням майбутнього,

зростанням народонаселения, боротьбою із зубожінням,

голодом, хворобами, наркоманіею тощо.

Глобальні проблеми відрізняютъся

загальнопланетарним характером, пов'язані з

життевими інтересами народов усіх країн незалежно

від їх соціалъного ладу, рівня економічної зрілості,

географгчного положения і можуть бути вирішені

шляхом взаемодії всіх держав.

Їх невирішеність породжуе загрозу для майбутнього

всіх людей.

Міжнародне співробітництво в розв'язанж

глобалышх проблем та розвитку свггогосподарства

Необхідність співробітництва в планетарному

масштабі.

Глобальні проблеми — це нехаотичні явища і процеси:

вони тісно взаемопов'язані. Для їх вирішення потрібні

нові підходи і практичні заходи, які б виходили із

цілсності світу, необхідності співробітництва в

планетарному масштабі.

Між країнами світового співтовариства існують

суперечності, що часто призводять до репональних і

міжрегіональних конфліктів із застосуванням зброї. У

XXI ст. глобальні проблеми ставлять перед людством

завдання, яке мае доленосне значения: подолати

політичні і военно-політичні суперечності і

конфлікти заради усшшного вирішення глобальних

проблем. Треба будь-що зберегти мир на планеті. А це

означав, що народи світу мають засвоїти нове політичне

мислення.

Нове політичне мислення зноменуе усвгдомлення

важсливості / негайного вирішення глобальних проблем,

включаючи розробку системи ефективних міжнародних

процедур і механізмів, здатних забезпечити збереження

і розвиток людсъкої цивілзації в цілому.

Глобальні проблеми неможливо вирішити швидко на рівні

окремих країн. Потрібен единий міжнародний механізм їх

розв'язання і регулювання, визначення міжнародних

правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні

глобальних проблем покладаються па ООН, МВФ, ВТО,

регіональні і галузеві організації, котрі мають великий

досвід координації міжнародних зусиль, використання

ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

Із глобальними проблемами людство може

впоратися. Для цього воно вже мае в розпорядженні

достатні науково-технічні і матеріальні досягнення.

Можна навести численні приклади успішних спроб

щодо розв'язання, хоча б часткового, ряду глобальних

проблем. Так, на міжнародному рівні приділяеться

велика увага еколопчним проблемам. Міжнародна

комісія з навколишнього середовища і розвитку

розробляе програми покращання якості природного

середовища та загального еколопчного стану. Ця

комісія і ряд шших міжнародних організацій визначають

критеріУ еколопчноУ безпеки, розробляють

короткострокові та довгостро-кові профами. У 2000 р.

витрати на природоохоронні заходи зрос-ли приблизив

у 6 разів проти рівня витрат 1970 р.

Важливу роль в охороні навколишнього середовища

відіграе регіональне співробітництво. Зокрема, у

документах СС неодноразово шдкреслювалась

необхідність розвитку регіональної стратегії у цій сфері і

раціонального використання природних ресурсов

европейського репону, який сьогодні е найбільш

кризовим в екологічному плані. В СС навіть система

оподаткування будуеться таким чином, щоб

стимулювати збереження природного середовища.

У вирішенні демографічної проблеми значну роль

відіграла п'ята Всесвітня конференция ООН з

народонаселения, що відбулася у Каїрі у 1994 р., на якій

було прийнято Програму дій щодо визначення політики

народонаселения в усьому світі на перюд до 2015 р.

Вона містить положения, що стосуються чисельності

населения, його приросту та структури, міжнародної

міграції, освіти, а також визначають шляхи

співробітництва у розв'язанні демографічної проблеми.

Одночасно було встановлено і суму коштів, необхідних

для її реалізації, — близько 17 млрд дол.

Джерела подолання глобальних проблем. Подолання

проблеми зубожіння і відсталості для більшості

країн, що розвиваються, неможливе без

міжнародного сприяння. Воно здійснюеться перш за

все по ліше так званої офіційної допомоги з боку

розвинутих країн у формі надання фінансових

ресурсів. Для найбільших країн, що е основними

одержувачами цієї допомоги, вона становить близько

3 % відносно їх ВВП.

Питания позитивного вирішення глобальних

проблем, пов'язаних із загальнолюдською

діяльністю в тій чи іншій конкретній сфері,

упираеться, головним чином, у ресурспе

забезпечення програм, що розробляються

міжнародними організаціями. За масштабністю і

комплексністю завдань, які передбачаеться

вирішити, на перше місце висуваються питания, з

одного боку, щодо джерел таких ресурсів,

можливості їх одержання та використання, а з іншого

— організації екологічно безпечного розширеного

відтворення суспільного виробництва в усіх країнах

світу.

Слід зазначити, що національні програми

охорони природного навколишнього

середовища будуть ефективними лише тоді, коли

відповідатимуть міжнародним вимогам. Зараз

організатором і координатором ціеї діяльності

виступае Організащя Об'еднаних Націй та и

спеціалізовані організації, насамперед створена в

1972р. у системі ООН Програма з навколишнього

середовища (ЮНЕП). За ініціативою було

розроблено і прийнято Декларац1ю з розвитку

навколишнього середовища (1992 р.) — своєрідну

міжнародну екологічну конституцію. Нині ЮНЕП

домагаеться прийняття міжнародної конвенції про

збереження глобальноі біологічної різноманітності.