Шпаргалки на гос.экзамен по Политической экономии (укр. яз)

Подождите немного. Документ загружается.

«Політична економія»

1. Предмет і метод політичної економії та їх

тлумачення різними школами.

Визначення предмета політичної економії. Политична

економія поряд із правоведенням, історією, соціологією

та іншими науками належить до системи сусшльних

наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності

суспільних відносин ті відносини вид чи групу, котрим

властиві певні закономірності. Політична економія

вивчае такі суспільні відносини і закони, які належать

до базових у житті суспільства, оскільки вони є

складовою суспільного виробництва (економіки).

Суспільство — це найзагальніша система зв'язків і

віносин між людьми, що складається в процесі їхньої

життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і

духовну культуру, систему інших соціальних

цінностей. Усі сторони сусшльного життя пов'язані

між собою, але таким чином, що його основою є

економічне життя, тобто виробництво матеріальних

благ і послуг для задоволення різноманітних потреб

людей. Щоб жити, людині потрібна їжа, одяг, житло і

безліч інших матеріальних благ та послуг. Необхідні

засоби до існування вона повинна виробляти: сіяти

зерно, добувати вугілля, плавити сталь, робити

машини, вирощувати хліб, друкувати газети.

Об'єктом полшичної економіки є економгчне життя

суспільства, тобто його економіка, а економіка — це

суспільне виробництво.

Політична економія також мае свій предмет.

При виробництві матеріальних благ люди взаємодіють з

природою, використовуючи різноманітні засоби

виробництва (машини, споруди, будівлі тощо), які в

поєднанні з людьми, що приводять їх у дію,

виступають як продуктивні сили суспільства. У

процесі виробництва люди створюють блага не

ізольовано один від одного, а об'еднуючись певним

чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи.

Отже, в процесі виробництва люди вступають у

відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто

вступають в економічні відносини.

Люди як ноа'Г економічних відносин водночас є

рухлями системи інших суспільних відносин:

політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з

якими економічні відносини теж пов'язані і

взаємодіють. Політична економія досліджує економічні

відносини обов'язково в їх зв'язку і взаемодії з іншими

сусшльними відносинами та інститутами.

Таким чином, предметом политичноі економії є

економічні відностш людей в їх взаемодії з

продуктивними силами та політичними, ідеологічними,

соціальними інститутами сустпільства.

Існують також інші трактування предмета політичної

економії. Вони зумовлені тим, що ця наука

розвивається та диференціюється на різні

політекономічні школи та напрями.

Виходячи зі сказаного, можна сформулювати предмет

науки так: політична економія вивчає всю систему

економічних відносин в їх єдності і взаємодії з

обмеженими продуктивними силами та політичними,

ідеологічними і соціальними інститутами су-

спільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і

суспільство мають здійснювати кінцевий вибір

рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні

товари та послуги, розподіляти і обмінювати іх з

метою досягнення максимального задоволення

потреб людини.

Зародження і розвиток політичної економії, її

напрями і школи. Політична економія як самостійна

наука виникла в період зародження капіталізму,

формування національного ринку. Вона виражала

інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту по-

ру. Як зазначалося раніше, термін «політична

економія» ввів до наукового лексикону французький

економіст Антуан де Монк-ретьєн (1575—1621),

який у 1615 р. опублікував працю «Закони

суспільного господарств)», де йшлося про закони

розвитку суспільного господарства.

Капіталістичні відносини в пору їх зародження

одержали найбільший розвиток у торпвлі.

Відповідно, і перший напрям політичної економії —

меркантилізм — виходив з того, що торпвля є

джерелом багатства.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва

формувалася класична політична економія. Перші її

представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене

(1694—1774) — перенесли питания про походження

суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробниц-

тва.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла

в працях видатних англійських економістів Адама

Смгга (1723—1790) і Давида Ржардо (1772—

1823). Основним об'єктом дослідження цих

економістів було виробництво як таке, незалежно

від галузевих особливостей, а також розподілу

благ. Вони висунули и обгрунтували систему понять

і категорій, що являють собою наукове відображення

багатьох економічних процесів.

У середині XIX ст. сформувався пролетарсъкий

напрям у політичнй економіці, який розробив ії

основоположник Карл Маркс (1818—1883).

Марксизм висунув положення, що предметом

політекономії є виробничі відносини людей у їх

взаємозв'язку з продуктивними силами.

У другій половині XIX ст. було сформульовано

теорію граничної корисності — маржиналізму, в

становленні якої видатна роль належить

австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру

і Бем-Баверку. Тоді ж виникла и американська

школа граничної продуктивності на чолі з її

основоположником Джоном Кларком. Велике

значения для розвитку політекономії мали праці

видатного англійського економіста Альфреда

Маршалла, який 1890 р. опублікував «Принципи

економічної науки». Дана праця започаткувала

новий напрям у політекономії — неокласичний.

У друпй половині XX ст. неокласичну

політекономію успішно розробляє видатний

американський економіст, лауреат Нобелівської

премії Пол Самуельсон. У його визначенні нова

політекономічна школа трактуеться як

«неокласичний синтез».

Одним з напрямів політекономії є

інституціоналізм, який склався наприкінці XIX—на

початку XX ст. у різних модифікаціях. Прихильники

інституціоналізму основою розвитку економіки

суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні

інституціоналісти Уєслі Мітчел, Джон Гелбрейт,

Рональд Коуз критикують неокласичні теорію, вони

виступають за реформування капіталізму.

3 другої половини 70-х рр. в політичній економії

виступила монетаристська школа. Монетаристи

підтримали гасло «Назад до Сміта», що означало

відмову від методів активного державного

втручання в економіку. Глава монетаристів

Мелтон Фрідмен доводить, що «грошові імпульси»,

грошова емісія є головними регуляторами, які

впливають на господарське життя. Нагадаємо, що

економічний курс, названий «рейга-номікою»,

значною мірою спирався на погляди монетариспв.

Методи політичної економії

Загальноиаукові методи шзнання. Щоб політична

економія повною мірою могла виконувати свої

завдання як наукова дисципліна, вона має

застосовувати методи досліджень, які дають їй

можливість розкривати сутність економічних явищ і

процесів, поглиблювати розумшня закономірностей

розвитку економіки та їх особливостей на певних

етапах, історичних періодах. Головною метою

політекономічних узагальнень є розкритгя основних

напрямів розвитку економічної системи на

передбачувану перспективу.

Під методом пізнання розуміютъ спосіб, шлях

дослідження предмета науки.

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-

яке економічне явище:

1) перебувае в русі: воно зароджуеться, розвиваеться,

занепадае і відмирае;

2) має притаманні йому тотожність, відмінність,

протилежність і суперечність, конфліктність;

3) розвивається, що означае відмирання старого і

зародження нового, боротьбу між ними, спосіб розв'язання

суперечностей та повне утвердження нового.

Структурно-функціоналъний метод розглядае будь-яке

економічне явище як системне з обов'язковим аналізом

функції взаємодіючих елементів. Однією з ознак системи є її

цілісність. Цей метод зосереджує свою увагу на

функціональних зв'язках між структурними елементами системи

та кількісних характеристиках.

Західними економістами активно використовується

емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки —

емпіричні. Це означае, що вони базуються на фактах,

тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через

вісомі факти або певні явища.

При дослідженні розвитку виробничих відносин

застосовується формацтний метод пізнання. Вш

дозволяе розкрити соціально-економічний характер

капіталістичного, соціалістичного та інших суспільств.

Спеціалыні (конкретні) методи пізнання. Наука розробила

і застосовуе різні конкретні способи і прийоми пізнання. До

них належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція,

принципи єдності логічного й історичного, статистичного

спостереження, моделювання процесів, економіко-

математичні методи і т. д.

Розглянемо деякі з названих методів дослідження.

У політичній економії велике значения мае такий метод

поглибленого пізнання дійсності, як метод наукової

абстракції. Саме завдяки методу абстракції вдається

виявити сутність явищ, від сутності одного рівня

переходити до сутності вищого рівня, описувати закони і

категорії науки, що виражають ії сутності.

Економісти застосовують також дедуктивний та

індуктивний методи. Індукція — це форма умовиводу, де

на підставі знания про окреме родиться висновок про

загальне.

Дедукция означае перехід від загального до окремого.

Дедуктивний метод є водночас і гіпотетичним.

Дедукція та індукція являють собою не протилежні один

одному, а взаємодоповнюючі методи дослідження.

Завдання політекономії полягає в тому, щоб привести

в систему зібрані факти, дослідити їх, виявити суттєві

риси явища, тенденції його руху, вивести

економічний закон. Закономірності і закони —

центральна ланка політекономічного дослідження.

Вони пояснюють чинники буття фактів економічної

дійсності.

2. Закони і категорії політичної економії та їх

системи. Функції політичної економії та її місце в

системі економічних наук.

Закони і категорії політичної економії.

Економічна категорія - це наукове поняття, яке

характеризує окремі сторони економічного явища.

Сутність економічної категорії визначається такими

критеріями:

• відображає не природні властивості речей і

предметів, а характерну властивість певної системи

(елементу, ланки) економічних відносин людей;

• має об'єктивний характер, оскільки відбиває

об'єктивну дійсність;

• має історичний характер, оскільки значна частина

категорій політичної економії на певному етапі

розвитку суспільного виробництва відмирає.

У курсі політичної економії широко

використовуються такі категорії: власність, товар,

вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок,

наймана праця, заробітна плата та багато інших.

В економіці діє низка економічних законів.

Економічний закон виявляє суттєві, стійки і

необхідні причинно-наслідкові зв 'язки і

взаємозалежності даного економічного процесу.

Економічна наука класифікує економічні закони

суспільства за такими великими групами:

• усезагальні закони, які властиві будь-якому

типу економічної системи. Вони виражають напрями

поступального розвитку суспільного виробництва,

об'єктивні основи зростання його ефективності,

розвитку відносин власності тощо;

• особливі економічні закони, що виражають такі

особливості

економічних відносин, які є спільними для

декількох типів економічних систем. До них

належать насамперед закони товарного виробництва і

ринку;

• специфічні економічні закони, які діють лише в

умовах певного економічного ладу, наприклад

капіталістичного чи соціалістичного.

У сукупності всі ці закони формують систему законів

економіки та закономірності її розвитку.

Таким чином, економічні закони є складовою

предмета політичної економії. Вивчаючи об'єкт свого

дослідження, тобто суспільне виробництво,

політична економія стикається з проблемою

обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель,

корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів,

робочої сили тощо) та раціонального їх використання

для найповнішого задоволення потреб людей.

Пізнаючи закони, які управляють виробництвом,

розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі

суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує,

як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий

вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні

блага, розподіляти і обмінювати їх.

З іншого боку, як зазначалось, економічні відносини

людей нерозривно пов'язані з політичними,

соціальними та іншими відносинами і соціальними

інститутами. Наука досліджує вплив цих відносин на

економічні процеси.

Функци політичної економії. Політекономія виконує

насамперед пізнавольну функцію. Вона покликана

вивчати і пояснювати процеси і явища економічного

життя суспільства на основі наукового доказу.

Будь-яке знання цінне тим, що може служити

керівництвом до практичних дій для суспільства.

Тому полігична економія не повинна обмежуватися

простою констатацією фактів. Наука зобов'язана

відкривати закони, що управляють економічними

процесами, і розробляти шляхи їх використання.

Отже, з пізнавальною функцією політичноі

економіі тісно пов'язана й практична функція.

Практична функція політичної економії полягає в

тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше

суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати

економічний прогрес.

Політична економія виконуе також ідеологічну

функцію. Багато питань політичної економії мають

прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають

ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю

яких виражають відповідні партіії.

Ще одна функція політекономії — методологічна.

Політична економія виступає як теоретичний

фундамент цілого комплексу економічних наук —

галузевих. Крім того, низка економічних наук

перебувають на стику різних галузей знання —

економічна географія, теорія управління

(менеджменту), історія народного господарства та

ін., і для яких політична економія теж є теоретичною

основою.

1. Політична економія досліджує явища

багатогранної економіки дійсності не в локальному

розрізі, а в системній цілісності. 2. Політична

економія — це така наука, яка досліджує

найбільш суттєве, найбільш глибинне в явищах і

процесах економічного життя суспільства. Вона

акцентує увагу не на одному явищі, а на безлічі, які

є загальними або для всіх економічних наук, або

для більшості з них. I ці загальні принципи чи

закони, теоріі чи моделі, що їх розробляє

політекономія, стають позитивним надбанням для

всього комплексу економічних наук. 3. Ніяка

галузева чи міжгалузева економічна наука не

може замінити політекономію в дослідженні сутності

соціально-економічноі системи суспільства,

закономірностей й розвитку, властивих її соціально-

економічних суперечностей, причин відмирання та

заміни новою системою певного типу. Це

безпосередньо є прямою функцією саме політичної

економії.

Завдання вітчизняної політичної економії:

1. Дослідження проблем ефективного

використання обмежених виробничих ресурсів і

управління ними з метою досягнення

максимального задоволення потреб людини, у

тому числі и проблем, «що, як, для кого і скільки

виробляти?».

2. Розкриття суті і тенденці у розвитку соціально-

економічних відносин у їх взаємозв'язку з

продуктивними силами. Важливо при цьому

розкрити і описати перспективну модель

економічної формації України.

3. Вивчення системи законів, які управляють

виробництвом, розподілом, обміном і

споживанням матеріальних благ як у ринковій, так

і в інших економічних системах, а також

дослідження поведінки індивідів та інститутів, що

займаються виробництвом, розподілом, обміном і

споживанням продукції.

4. Дослідження змісту і стратегічних тенденщй

еволюції соціально-економічних систем в

останні століття та на рубежі XXI ст.

3. Виробництво, потреби, і межа виробничих

можливостей. Виробництво та проблеми

задоволення зростаючих потреб суспільства.

Людина здійснює виробництво для задоволення своїх

різноманітних потреб, підвищення рівня свого

матеріального і соціально-духовного споживання.

Потреби мають свої закони розвитку, які не

збігаються із законами виробництва. Основним

законом сфери виробництва є закон обмеженості

ресурсів.

Виробництво є складною системоютрудової

діяльності людини.

Суспільне виробництво являє собою взаємодію

трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто

називають, праці, засобів виробництва і землі. У

ринковій економіці сформувався ще один фактор –

підприємницький талант.

Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових

здібностей людини, її здатність до праці. Праця

представлена інтелектуальною або фізичною

діялъністю, спрямованою на виготовлення благ і

надання послуг. Сукупність здібностей особи,

зумовлена професіональним навчанням.

Засоби виробництва - це створені у процесі

виробництва всі види засобів праці і предметов праці.

Засоби праці — це річ або комплекс речей, за

допомогою яких людина діє на предмети праці.

Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей

використовуються для створення необхідних людині

продуктів. Виробничий потенціал і межа виробничих

можливостей

Виробничий потенціал і обмеженість ресурсів. На основі

виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал

суспільства, галузі чи окремого підприємства.

Виробничий потенціал суспільства являє собою

сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів

виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури,

технічного рівня та якості. Він характеризує максимально

можливий обсяг виробництва продукції за умови повного

використання робочої сили, підприємницького ресурсу,

капіталу і землі. Нині особливе місце у виробничому по-

тенціалі суспільства посідають природні ресурси -

розвідані та освоєні природні багатства

(сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, вода

тощо).

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт

обмеженості ресурсов. Фундаментальним принципом

політичної економії е безперечна істина, яку називають

законом обмеженості ресурсов. Цей закон стверджує, що

блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби

виробляти всі блага, що їх люди потребують для

споживання.

Межа виробничих можливостей і проблеми

економічного вибору. Якщо ресурси землі, робочої сили і

капіталу обмежені, це означае, що в усякий даний

момент існує межа виробничих можливостей,

виробничого потенціалу суспільства. У певний

момент часу країна може виробляти лише певну кількість

зерна, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо

збільшити кількість одного продукту, то це можливо

лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту.

П. Самуельсон називає цю можність виробничого

потенщалу країни межею виробничих можливостей. Межа

виробничих можливостей відбиває максимальні кількості

продуктів, послуг, які можуть одночасно виробляти сфера

даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю

використовуються.

Таким чином, межа виробничих можливостей показує

максимальну кількість продукції, що її може виробити

економіка за даного рівня технологічного розвитку і

наявних факторів виробництва.

Проте на практиці між виробничим потенціалом

суспільства і рівнем його фактичного використання є

різниця, яка полягає в тому, що люди з тих чи інших

причин не повністю використовують наявні виробничі

ресурси, наприклад, через низьку дисципліну праці,

недосконале економічне законодавство,

розбалансованість виробничих ресурсів і т. п.

4) Економічні потреби суспільства їх суть і

класифікація. Економічні інтереси, їх сутність.

Економічні потреби, їх сутність і структура.

Кінцевою метою виробництва є задоволення

різноманітних потреб людини як особистості,

споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з

метою задоволення потреб людини чи суспільства,

тобто заради власне виробництва, є безглуздою

витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин,

довкілля, економічних благ і робочої сили.

Сутність економічних потреб. Що ж таке потреба?

Загалом потреба — це бажання людини в будь-чому, що

забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її.

Отже, потреба — категорія, що відбиває ставлення

людей, а звідси і поведінку, до умов їх

життєдіяльності. Структура потреб велика. Крім

економічних потреб, існує низка інших — культурних,

політичних, ідеологічних, національних і т. ін.

Економічні потреби — це ставлення людей до

економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм

задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до

діяльності, до того, щоб мати і володіти такими

умовами.

Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний

характер.

Різноманітні потреби можна певним чином

класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.

За суб 'єктами потреби поділяють на:

• індивідуальні, колективні та суспільні;

• домогосподарств, підприємств і держави;

• суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об'єктами потреби класифікуються так:

• породжені існуванням людини як біологічної істоти;

матеріальні і духовні;

• першочергові і непершочергові.

Розглядаючи структуру економічних потреб, слід

звернути увагу на те, що за способом їх задоволення вони

поділяються на дві великі групи: потреби в предметах

споживання і потреби у засобах виробництва. Перші

характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі —

виробничі.

Ясна річ, що між цими потребами завжди існують

суперечності, які суспільство повинно розв'язувати таким

чином, щоб забезпечити розвиток виробництва і

задоволення зростаючих особистих і виробничих потреб.

Саме найповніше задоволення особистих потреб

суспільства є основним стрижнем кінцевої мети

виробництва. У зв'язку з цим потреби в засобах

виробництва є похідними від потреб суспільства у

споживчих благах. Під особистими потребами слід

розуміти усвідомлене прагнення людини або соціальних

спільнот до забезпечення найкращих умов життя.

Особисті потреби окремої людини функціонують разом з

потребами всього суспільства і в єдності з останніми

виступають спонукальними мотивами діяльності людей.

Особисті потреби задовольняються предметами і

послугами особистого споживання.

Безмежність потреб. Одне з фундаментальних

положень політичної економії полягає в тому, що

особисті потреби людини є безмежними, а

виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих

потреб, — обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують

дію двох законів суспільного розвитку — закону

зростання потреб і закону розвитку факторів

виробництва. Ці закони взаємопов'язані і

характеризують дві сторони соціально-економічного

прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими

потребами; 2) підвищення ефективності виробничих

ресурсів за послідовного нарощування обсягу

відтворюваних ресурсів та їх якісних показників

(продуктивності, корисності тощо).

Виробничі фактори, безперервно розвиваючись, не лише

створюють умови для задоволення потреб, які склалися,

а й стають підґрунтям для виникнення нових потреб.

Поява нових благ спочатку має обмежений характер, а

згодом вони стають суспільною потребою. Оскільки

зразу виробництво неспроможне задовольнити нові

потреби в нових благах, то між попитом на них і

пропонуванням виникає суперечність. Остання може

бути використана для розвитку виробництва шляхом

економічного стимулювання (підвищення рівня цін,

додатковим прибутком і т. ін.).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і

послугах можна класифікувати як дійсні,

платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню

розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути

задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити

відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби — це такі потреби в матеріальних

благах і послугах, які породжені сучасним рівнем

розвитку економіки і виробництво яких лише починає

освоюватися.

Задоволення потреб — це функція виробництва. У

зв'язку з цим існує діалектичний взаємозв'язок між

виробництвом і потребами людей, тобто між

об'єктивними і суб'єктивними факторами. Об'єктивні

фактори формування і розвитку потреб складаються у

самому виробництві. Так, щоб добувати термоядерну

енергію потрібно спочатку створити відповідні засоби і

предмети праці, підготувати кадри високоосвічених

спеціалістів. Виробництво, виготовляючи корисні товари

та послуги, створює і потребу в них, породжує здатність

людини до їх споживання.

Проте формування потреб започатковує людина, тобто

суб'єктивний фактор. Людина є їх творцем — новатором,

дослідником, підприємцем. Перш ніж щось виробляти,

людина усвідомлює це, розробляє критерії продукта як

корисної споживної вартості, його цільове призначення,

вартість виробництва, вирішує з чого, як і для кого

виробляти. Тим самим процес цілеспрямованого вироб-

ництва забезпечується задоволенням різноманітних

потреб людини і суспільства.

Економічний інтерес — це реальный, зумовлений

економчними відносинами та принципом економічної

вигоди мотив / стимул соціальних дій людей щодо

задоволення потреб.

Економічний інтерес є перш за все породженням і

соціальним проявом потреби, и усвідомленням. Але

реалізуються інтереси через трудову, господарську

діяльність людей, їхні економічні відносини.

Зміст інтересів визначаеться матеріальними умовами

життя, місцем, яке вони посідають в історико-

конкретних виробничих відносинах, а також

політичними, моральними та соціальними факторами.

Сучасні суспільства є класовими. У зв'язку з цим в

інтересах людей знаходить своє відображення їх

класова належність. Так, клас капіталістів має інтереси,

відмінні від інтересів робітничого класу чи селянства.

Капіталісти є власниками промислових, торговельних

підприємств, різних посередницьких структур,

рекламних агентств, земельних ресурсів, транспортних

систем тощо. Їх економічний інтерес полягає в

розширенні масштабів власного виробництва,

нагромадженні капиталу, зростанні особистого

багатства і споживання. У робітника свій інтерес —

знайти роботу, підвищити кваліфікацію, заробити на

життя, мати можливють утримувати сім'ю, своєчасно

заплатити за квартиру чи за лікування. Інтереси

визначаються становищем відповщного класу чи

соціальної групи в суспільстві, а в кінцевому результаті

— пануючими формами власності.

Розглядаючи значения об'єктивних факторів, які

впливають на суть економічних інтересів, варто

наголосити і на тому, що вони залежать також від

самого соціального суб'єкта, його свідомості,

соціальної активності, місця в суспільстві тощо. Ці

обставини ускладнюють структуру економічних інтересів,

оскільки людина виступає не тільки як представник

певного класу, а і як індивид, який має певний рівень

свідомості, особисту позицію до економічного життя та

участі у трудовому процесі.

Крім особистих і класових інтересів існують також

інтереси |трудових колективів та економічні інтереси

держави.

Суперечності, властиві економічним інтересам, мають як

суб'єктивну, так і об'ективну основи. Перша

зумовлена суб'ективним підходом людей до інтересів,

а друга заснована на відміностях становища фізичних

і юридичних осіб в економічних умовах діяльності з

реалізації економічних інтересів.

Реальною потребою економічного життя є досягнення

єдності інтересів суб'ектів економічних відносин через

реалізащю кожного з них на основі взаемодії і

консенсусу. Інтерес власника капіталу не може бути

реалізованим, якщо не будуть на певному рівні

реалізоваш інтереси найманих працівників

підприємства.

У суспільстві кожен індивідуалъний інтерес органічно

пов'язаний з колективним суспілъним інтересом. Цим

створюєтъся об 'ективна основа для співробітництва

людей в узгоджені економічних інтересів та їх

своєчасного розв'язання.

Це є важливою умовою для розвитку суспільного

виробництва і більш повного задоволення зростаючих

потреб.

5) Економічна система: її сутність та структурні

елементи і суб’єкти. Типи і еволюція економічних

систем та критерії їх класифікації.

Сутність і основні структурні елементи економічної

системи. Економічна система — це об'єктивна єдність

закономірно пов 'язаних між собою явищ і процесів

економічного життя. Вона характеризується

багатогранністю, усі її елементи перебувають в

органічному взаємозв'язку один з одним і не існують

поза її межами. Функціональна подібність до живого

організму надає елементам економічної системи

органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від

інших, так званих сумативних систем, що складаються з

об'єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і

може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна од-

норідність системи не є абсолютною. Вона допускає і

передбачає появу елементів нової якості, що відповідають

етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний

тип власності на ресурси; 2) основні групи суб'єктів

суспільного виробництва і відносини між ними; 3)

економічну форму результатів виробництва; 4) принципи

організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

5) загальні економічні закони. У літературі така структура

економічної системи розглядається, як правило, через

призму взаємозв'язку продуктивних сил, виробничих

відносин (соціально-економічних, організаційно-

економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині,

яка «обслуговує» економіку через формування

«стереотипів» господарської поведінки людей. У даному

разі класифікація економічних систем базується на такому

критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу

економічних процесів, побудований на характері власності,

не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні

відмінності в організації господарства в країнах однієї

суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується

від реальних товарно-грошових відносин.

Класифікація економічних систем та її критерії.

Класифікація економічних систем в економічній

літературі здійснюється по-різному, вона залежить від

різних критеріїв.

Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на

загальній теорії систем і застосуванні відповідних

принципів господарських процесів (наприклад за Я.

Корнаї). З позиції цього підходу економічна система

розглядається як загальна система функцій, тобто як

сукупність функціональних зв'язків у економіці, що

відображують у межах певного «організаційного ме-

ханізму» діяльність з використання обмежених

ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних

потреб людей. При цьому існування економічної

системи можливе лише за наявності зв'язку між її

базисними елементами, потоками і формами

продуктообміну.

Можливий ще один підхід до системно-теоретичних

уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття

господарської організації або господарського порядку

відповідної економічної системи (наприклад за В.

Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого

порядку є форми планування та управління, власності, рин-

ку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового

обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм,

що становлять у сукупності господарський порядок, може

існувати в різних варіантах. Так, управління економічними

процесами може бути централізованим і

децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-

якій формі власності, а обмін товарів може

здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на

монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній

економічній системі сукупність організаційних форм

закріплюється в законах і нормативних актах, державних

адміністративних настановах. До них належать також

норми, яким підпорядковується підприємницька

діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало

назву господарської конституції. Що ж до економічної

системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох

складових: 1) відносин між господарюючими суб'єктами,

котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і

споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх

взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.

На підставі господарського порядку можна доповнювати і

конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для

даної економічної системи.

Таким чином, об'єктивна різноманітність якостей

економічних систем та їх властивостей обумовлює

наявність багатокритеріального поділу в типології систем.

В узагальненому вигляді критерії економічних систем

можна поділити на структуроутворюючі, сощально-

економічні (змістовні), об'ємні і динамічні. За

структуроутворюючими критеріями економічні системи

класифікуються на основі структурних елементів, що

становлять предмет політекономії. За соціально-

економічними — на основі виділення ключових змістовних

сторін економічної системи (наприклад, за способом

поеднання виробництва та споживання; за способом

поеднання безпосередшх виробниюв із засобами

виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю

соціокультурного фактора; за ступеней індустріального та

економічного розвитку). Класифікація за об'єктами і

динамічними критеріями здійснюеться за ступенем

складності систем та їх мінливості.

Відповщно, економічні системи розподіляються за цими

групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи

функціональних зв'язків, інституціональш системи; 2)

економічні системи за формами господарювання, за

формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і

за типом технолопчного розвитку; 3) економічні системи

«чисті» та «змішані», статичні та ті, що історично

розвиваються.

Таким чином, економічна система — це сукуптсть видів

економічної діяльності людей у процесі ії взаемодії, спрямованих

на виробництво, розподіл, обмін та споживання товаров /

послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до

мети суспілъства.

Формаційний підхід і класифікація типів економічних

систем.

Категорія «економічна формація» характеризує суспільне

виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це —

специфічне формоутворення, яке характеризується

певною цілісністю і системністю. Кожній економічній

формації властива певна структура, тобто єдність

розгалуженої системи елементів, що перебувають у

глибокому взаємозв'язку і взаємодії.

К. Маркс обгрунтував роль і значення кожної економічної

формації (способу виробництва) в суспільно-

економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру.

Визнаючи велику роль у формуванні певного типу

економічної системи, К. Маркс і його послідовники

визначальним елементом економічної формації вважали

соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини.

Формаційний підхід дав можливість марксистам

обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки,

послідовність переходу суспільного виробництва від

економічної формації нижчого типу до економічної

формації вищого типу.

К. Маркс досить детально розкрив сутність таких

економічних формацій (способів виробництва), як

первіснообщинна, рабовласницька, феодальна,

капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних

соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і

характером розвитку продуктивних сил.

З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі

політичної економії розглядати дві протилежні, можна

сказати антагоністичні економічні системи або формації

— капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і

комуністичну (соціалістичну).

Чистий капіталізм характеризується приватною

власністю на ресурси і використанням системи ринків

для координації економічної діяльності та управління

нею. У такій системі поводження кожного її учасника

мотивується його особистими, егоїстичними

інтересами. Кожна економічна одиниця намагається

максимізувати свій дохід на основі індивідуального прий-

няття рішень.

Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як

механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та

уподобання є гласними і координуються. Той факт, що

товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в

умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно

діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У

результаті економічна влада широко розосереджена. За

такої моделі капіталізму роль держави в економічному

регулюванні зведена до мінімуму.

Комуністична економіка характеризується суспільною

власністю практично на всі матеріальні ресурси,

централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією

через директивне планування, інструкції і команди.

Підприємства є державною власністю і здійснюють

виробництво на основі централізованих планових

показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і

фінансові ресурси розподіляються централізовано між

галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових

відносин в економічних відносинах мінімізована.

Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні

системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз

немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму

(соціалізму). Правда, економіка одних країн більше

відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших —

більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії.

Так, економіка США ближче ніж економіка Франції до

чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії

ближче до економіки соціалізму. Соціалістичною країною

вважається Китайська Народна Республіка.

Цивілізаційний підхід до класифікації економічних

систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці

дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який

по-іншому визначає закономірні ступені розвитку

економічної системи.

Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична

спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою

метою виробництва. Задоволення потреб у свою чергу

народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен

подальший розвиток виробництва. Отже, суперечнють

між потребами та штересами людини, з одного боку, і

рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія

між ними є — рушійною силою економічного прогресу,

тобто розвитку суспшьного виробництва і людини.

Людина — не лише головна продуктивна сила

виробництва, але і його безпосередня мета.

У друпй половині XX ст. розгорнулася науково-технічна

революція, яка зумовила глибокі зрушення в засобах

виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил

до нового технологічного способу виробництва, коли

знання, наука, інформащя стають основними джерелами

економічного піднесення і відкривають нові можливості

зростання ефективності економіки.

Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо

виділити три типи економічних систем:

• аграрну, або традиційну;

• індустріальну;

• постіндустріальну.

6) Власність як економічна категорія та її

історичні типи, види і форми. Закон України «Про

власність». Суб’єкти і об’єкти власності.

Сутність власності. Власність є однією з найбшьш

фундаментальних і основоположних економічних

категорій. Разом з тим — це одна з найскладжших

категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і

систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність

власності, але і до цього часу проблема власності до

кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те,

що власність є певним зліком даної економічної

системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у

певному русі, зазнае змін, існуе в перехідних формах

розвитку, так і власнють зміцнює свої типи, форми і

системи. Тому відносини безпосередніх власників умов

виробництва з безпосередніми виробниками розкриває

найбільш глибоку таемницю, приховану основу всього

сусшльного ладу.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави

зумовили необхідність суспільного регулювання

відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей

процес досяг у римську епоху і знайшов свое

узагальнення в римському праві.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності

економічні відносини, проте, одні економісти

визначають власність як сукупність усіх

економічних відносин, інші – як основні економічні

відносини, а треті — як вихідні чи первинні економічні

відносини даного ладу.

Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми

з приводу виробництва і привласнення речей—

продукт праці. Це - відношення індивідів один до

одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь

і продуктів праці.

Власність існуе також там, де існуе и сукупна праця —

суспільне виробництво, бо и тут у единому процесі

суспільної праці люди вступають у відносини між

собою з приводу як виробництва і, так і присвоєння

результата спільної праці.

Суб'екти та об'екти власності. Відносини

власності, як видно, виникають лише за наявності

принаймі двох суб'ектів.

Суб'екти власності — це індивиди, фізичні особи, які в

процесі відчуження—привласнення матеріальних

благ / послуг можутъ вступати між собою у відносини з

цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні,

економічно відособлені учасники суспільного

виробництва - окремі працівники, трудові колективи та

державні установи і відомства тощо.

Об'єктами власності може служити все різноманіття

національного богатства, включаючи землю з її

надрами, водний і повітряний простір, а також твори

інтелектуалъноі праці.

Типи власності. Структура власності являе собою

сукупність різних типів, видів, форм і систем

власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У

структурі власності насамперед слід виділяти два її

типи: перший — трудова, неексплуататорська, другий -

експлуататорсъка власністъ. Тип власності характе-

ризуе спосіб поеднання робочої сили і засобів

виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів

виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його

повному володінні, розпорядженні і користуванні, і

якщо цей виробник власною працею використовує їх

у своему виробництві, то в основі такого поеднання

лежить трудовий, неексплуататорський тип власності.

До цього типу належать такі форми власності, як

общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича

власність.

Якщо ж безпосередшй виробник відокремлений,

відчужений від засобів виробництва, позбавлений

права володіння і розпорядження ними як своїми, то це

характерні ознаки експлуататорською типу власності,

бо, як відомо, хто володіе засобами виробництва, його

умовами, той володіє і виробленим продуктом.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох

тишв власності слід розрізняти два її види: приватну

(індивідуальну) та суспільну (колективну) власністъ.

Приватна власність — це такий вид, при якому три

функцїї права власності належать окремій приватній

особі. Тут приватна власність реалізуеться як приватне

присвоения і споживання.

Суспільна власність — така, де три и функцїї —

володіня, розпорядження, користування — належать

не одному приватному суб'екту, а багатъом,

колективу чи суспільству в цілому. Така форма

власності реалізуеться через суспільне присвоєння и

управління. Суспільна власність протистоїть

приватній.

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва

збільшуються масштаби і виникають нові форми

суспільної власності. За сучасних умов суспільна

власність реалізуеться у таких формах: групова,

акціонерна, колективна, муніципальна, власність

громадських організації — профспілок, партій,

товариств, фондів та ін. історичних відмінностей між

ними небагато. Головні з них полягають у призначенні,

цілях, способах утворення, у формах розподілу

продукту чи прибутку.

У процесі історичного розвитку суспільства відносини

власності зазнавали змін, під діею багатьох факторів

трансформувались у різні типи, види, форми власності.

Серед них у кожному історично визначеному

суспільстві певний тип і вид власності сприймав

панівне становище, був головним стрижнем, навколо

якого оберталась уся економічна система даного

суспільства. Сукупність різних типів, видів і форм

власності, що визначають спосіб поеднання двох

факторів виробництва і соціально-економічне становище

безпосереднього виробника, становить систему

власності.

Первинні форми власності.

Первинні форми власності мали своею передумовою

природний фактор — землю з її плодами, оскільки

впродовж тисячолітъ, що передували буржуазному

суспільству, панівне становище в економщі посідало

сільське господарство. Тому визначальна роль тут

належала земельній власності, історично першим

суб'ектом власності на землю була община. Окремий

індивід міг лише користуватися землею, але не міг

бути приватним власником.

Усю багатогранність первинниід відносин власності

можна звести до трьох основних форм: азіатсъка

(східна), антична (греко-римська), германо-

слов'янська форми земельноі власності. За азіатської

форми вся земля розподілялась між общинами, а

індивиди (окремі сім'ї) продуктивно користувались

земельним наділом.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті

зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці,

обміну, відокремлення виробників виникла приватна

власність на основі експлуатації рабської, кріпацької

праці. За рабовласництва самі раби були об'ектами

власності рабовласників. У середні віки пануючою

стала феодальна земельна власність, за якої земля не

належала виключно окремій особі. Взаемні відносини як

усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між

земельними власниками і безпосередніми виробниками

базувались на особистому володарюванні, підкоренні. Як

за рабства, так і за феодалізму сільське господарство

поеднувалось і доповнювалось промислами в межах

рабовласницького чи феодального маетку, що й

формувало тип замкнутого натурального господарства, де

обмін товарами був відсутнім.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної

власності товаровиробників підірвали підвалини

феодальних відносин. Первинне нагромадження

катталу прискорило настання епохи буржуазних

революций, які вже юридично утверджували нову

капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Капіталістична власність. За економічним змістом

капіталістична власність принципово відрізняеться від

попередшх систем: по-перше, для неї характерна

повне відчуження безпосередніх виробників від

матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній

виробник в умовах капіталістичної власності е юридично

незалежною особою; по-трете, реалізація буржуазноі

системи власності базуеться на капіталютичному

присвоенні, опосередкованому купівлею-продажем

робочої сили; по-четверте, економічною формою

капіталістичного привласнення може виступати

додатковий продукт (економічна рента), створений

працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в

системі капіталістичної власності посіла власнють на

промислові товари, послуги шляхом остаточного

усунення феодальних вщносин і значної частини

власності дрібних ремісників.

Проблеми трансформації приватноі власності у

суспільну. Концентрація і централізація капіталу і

виробництва привели до виникнення акціонерних

компаній, які перетворились у панівну форму

капіталістичного виробництва і зумовили появу

корпоративноі форми власності. Прогресуючий розвиток

останньої е водночас процесом усунення

капіталютичного способу виробництва в класичних

формах. Якщо раніше основною формою капіталістичної

організації виробництва була система приватного

підприемництва, то нині вона доповнюється системою

колективних форм власності і зростаючим державним

сектором. Якщо раніше буржуазна держава

виконувала роль нічного сторожа буржуазної

власності, то нині вона виступае активним суб'єктом

економічних відносин.

У сучасних умовах економічною основою ринкової

економіки є як приватна власність, так і економічна

самостійність, юридична свобода товаровиробників, і

цими останніми можуть бути як фізичні, так і

юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні

трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть

господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації е створення класу нових

приватних власників, то цього швидко можна досягти

через продаж існуючих державних підприємств тим,

хто мае гроші. Але цей шлях досить тернистий і

соціально небезпечний, бо фактично позбавляє

безпосередж трудівників права володіння

створеним виробничим потенціалом, що може

призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо

держава при цьому не в змозі буде твердо управляти

цими процесами в інтересах всього народу.

7) Власність на засоби виробництва та способи

з’єднання факторів виробництва. Тенденції в

розвитку відносин власності в Україні та у світі.

Відносини привласнення засобів виробництва та його

результатів - основа відносин власності. Саме

власність на засоби виробництва характеризує

сутність усієї сукупності відносин власності. Власник

засобів виробництва значною мірою привласнює і

результати виробництва. Особливість природних

ресурсів як засобів виробництва полягає в тому, що

вони не є результатом людської праці. Принципово

нових рис набувають відносини власності у зв'язку з

розвитком сучасної технологічної революції та

становленням постіндустріальної структури

виробництва. Докорінна перебудова економічних

відносин здійснюється на грунті глибоких якісних

змін передусім у структурі власності на засоби

виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне

самозаперечення і формування на її місці економічних

відносин прямого поєднання робочої сили та засобів

виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі

“дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок

поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Право власності - це зовнішня форма, що законодавчо,

інституціонально закріплює реальні економічні

процеси. Права власності:

право володіння, тобто право виключного фізичного

контролю над благами;

право користування, тобто право застосування

корисних властивостей благ для себе;

право управління, тобто право вирішувати, хто і як

буде забезпечувати використання благ;

право на доход, тобто право володіння результатами

від використання благ;

право суверена, тобто право на відчуження,

споживання, зміну або знищення блага;

право на безпеку, тобто право на захист від

експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього

середовища;

право на передачу благ у спадок;

право на безстроковість володіння благом;

право на відповідальність увигляді стягнення;

право на залишковий характер.

Власність на засоби виробництва та способи

з”єднання факторів виробництва.

Відносини привласнення засобів виробництва та його

результатів - основа відносин власності. Саме

власність на засоби виробництва характеризує

сутність усієї сукупності відносин власності. Власник

засобів виробництва значною мірою привласнює і

результати виробництва. Принципово нових рис

набувають відносини власності у зв'язку з розвитком

сучасної технологічної революції та становленням

постіндустріальної структури виробництва. Докорінна

перебудова економічних відносин здійснюється на

грунті глибоких якісних змін передусім у структурі

власності на засоби виробництва. Йдеться про її

еволюційно позитивне самозаперечення і формування

на її місці економічних відносин прямого поєднання

робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це

відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення”

власності внаслідок поширення відносин

акціонування, корпоратизації.

Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва

передує їхнє поєднання. Характер і спосіб поєднання

факторів виробництва - це однопорядкові, але не

тотожні категорії. У характері поєднання факторів

виробництва відображається сукупність важливих

соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної

системи, її виробничих відносин, а у способі їх

поєднання - конкретно-історична комбінація засобів

виробництва та робочої сили, порядок їх застосування,

тобто особливості продуктивних сил. У способі

відбивається організаційно-трудове поєднання

факторів виробництва. Йому відповідають

організаційно-трудові відносини (спеціалізації,

кооперації, наукової організації праці, управління

стандартами, якістю тощо), які походять з відносин

організації безпосереднього використання факторів

виробництва як елементів продуктивних сил.

Поєднання факторів виробництва - це динамічне

явище. Проблеми, що виникають при поєднанні такі:

1) забезпечення збалансованого розвитку засобів

виробництва і трудових ресурсів; 2) формування і

підтримка мотивації до впровадження більш

прогресивних засобів виробництва; 3) забезпечення

заміни ручної праці на технологічно оснащену; 4)

досягнення доцільних пропорцій при формуванні

техніко-технологічної бази виробництва; 5) створення

і утримання на належному рівні механізму

економічного управління процесом поєднання і

використання факторів виробництва.

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі

позиції корпоративну (акціонерну) форму власності.

Тепер в економіці розвинених країн світу корпорації

(акціонерні підприємства) є найбільш динамічною

провідною структурою економіки. У США їхня частка

у загальному обсязі реалізованої продукції становить

майже 90 відсотків. У західних країнах на

корпоративну форму власності припадає 80-90

відсотків загального обсягу виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною

формою приватного підприємництва? Що забезпечило

їй вихід на провідні позиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що

йдеться про різноманітні чинники, які слід

ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що.

Особливість корпоративної форми власності полягає у

тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння

окремими особами акціями все те позитивне, що несе

в собі приватна власність (підприємницький інтерес,

ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за

нагромадженням особистого, а отже, і суспільного

багатства, право безстрокового успадкування). Більше

того, корпорація примножує приватну власність.

Особами, що володіють апіталом і отримують з цього

прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну

класичній формі приватної власності. Формуючи

загальну структуру корпорації та зберігаючи себе в

ній лише як юридичну інституцію володіння,

приватно-капіталістична власність разом з тим

заперечує себе економічно: вона реалізується через

більш зрілі — колективні — форми організації

виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру

корпорації відомої формули про «позитивне

заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і

розвитку корпорації. Перші акціонерні товариства

з'явилися ще на початку минулого століття. Однак,

попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко

стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для

того щоб отримати дозвіл на створення корпорації,

потрібно було спеціальне рішення законодавчих

органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього

століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох

країн світу корпорації можуть створюватися для будь-

яких цілей, причому без обов'язкового дозволу

законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми

власності, що визначають її конкурентоспроможність.

Це виключно висока виробнича гнучкість і

можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти

будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для

мобілізації найбільших сум капіталу. Це —

найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція

корпорації. Якщо приватно-капіталістична власність у

її класичному втіленні дезінтегрує суспільство,

породжуючи цим самим складні соціальні проблеми

суспільного розвитку, то корпорація, навпаки,

створює економічні передумови для соціальної

інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з

цим слід звернути увагу на те, що у процесі

функціонування корпорації відбувається так званий

процес деперсоніфікації великої приватної власності

на засоби виробництва. Це знаходять вираження у

втраті окремими власниками капіталу контролю над

його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як

правило, наголоувалося, що вона є засобом

«пограбування» мільйонів акціонерів особами, що

утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуа-

ція багато в чому змінилася. Якщо у 1929 р. у США з

200 найбільших корпорацій контрольним пакетом

акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких

взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ

(вироби телекомунікації), яка входить до першої

десятки найбільших компаній США. Нині її

акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не

володіла акціями більш як 1 відсоток загальної суми

акціонерного капіталу. Таке розпорошення акцій

характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме

завдяки цьому управління ними здійснюють не при-

ватні власники, а професійні управляючі, яких Дж.

Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада людей, що

управляють нею (корпорацією. — А. Г.), — писав він,

— не залежить більше від приватної власності»

(Новое индустриальное общество. — М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму

реалізації приватної власності, її структурної

перебудови. Розпорошення власності, як пише з

приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в май-

бутнє. — К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це

зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки

економічних відносин у системі підприємства,

зменшує можливість здійснення приватним власником

прямого контролю над засобами виробництва. У

кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст

твердження «власність без влади і влада без

власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була

похідною від власності. Згодом влада змістилася у бік

компетенції, технічної спроможності забезпечувати

економічне ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою

власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на

якісно нове явище у розвитку корпоративної

власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні

десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі

корпорації, пов'язану з передаванням певної частини

акціонерного капіталу найманим працівникам того

підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної

власності, що розглядаються, було покладено

прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з

спеціальним планом розвитку акціонерної власності

законом. Зміст його зводиться до здійснення широкої

системи заходів, спрямованих на залучення

працівників до акціонування. У наступні роки Конгрес

США прийняв ще понад 20 законодавчих актів, які

сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років

було прийнято також у 19 американських штатах. За

рахунок отриманих прибутків або кредитних ресурсів

корпорації скуповують частину своїх акцій і

створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з

коштів якого формуються акції працівників цієї

компанії. Відповідно до рішення Конгресу США

компаніям, що здійснюють таку соціалізацію

корпоративної власності, надають довгострокові

податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося

1601 компанія, що повністю перейшли в управління

трудових колективів, а у 1988 р. — 9700. Відповідно

збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7

млн. У 1990 р. кількість таких компаній зросла до 10

275, а число зайнятого на них персоналу — до 10,5

млн осіб, що становить майже 10 відсотків активної

робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі

фірми, як «Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-

лароїд». Підраховано, що продуктивність праці та

рентабельність в корпораціях цього типу є вищою, ніж

на аналогічних підприємствах інших форм власності.

За оцінками фінансової комісії Сенату США до 2000

р. 25 відсотків усіх робітників і службовців може

стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку

виробництва сприяло істотному зростанню числа

власників акцій. На початку 50-х років у США

налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні

кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах

Заходу кожен третій дорослий мешканець є

акціонером. Та справа не лише у кількісних

перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у со-

ціальній структурі суспільства, що відбуваються

завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить

суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з

засобами виробництва. На основі формування

елементів прямого поєднання їх долається відчуження

робітника (працюючого) від засобів і результатів

праці, управління виробництвом. У кінцевому

підсумку відбувається процес перетворення працівни-

ка на співвласника засобів виробництва. Досягається

тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає

працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої

реалізації індивідуальної власності людини на

продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї

основної ланки економічних відносин на рівень

загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та

приватизації в Україні переважного розвитку набула

корпоративна форма власності. Корпоративний сектор

тепер є домінуючим в українській економіці. Станом

на 1 січня 1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка

загальної кількості підприємств, на яких вироблялося

55,7 відсотка промислової продукції. Показовим є й

те, що 21 млн громадян України стали власниками

акцій та земельних паїв (табл. 4). Однак незрілість

ринкових відносин в Україні заважає повній реалізації

громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом цей

недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом,

що докорінно змінює відносини приватно-

капіталістичної власності, позитивно заперечуючи її

сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у

виробництві валового національного продукту, в

країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки,

зростає кількість підприємств, що

Таблиця 1. Структура власності промисловості

України за 1998 р.

Форма

власності

Частка

за кількістю

підприємств

за обсягом

виробництва

Державна 19,9 32,1

у тому числі:

загальнодержавна

комунальна

16,3 3,6 31,7 0,4

Колективна 79,1 67,7

Приватна 0,7 0,1

Власність міжнарод-

них організацій та

юридичних осіб інших

держав

0,2 0,05

безпосередньо перебувають в індивідуальній

приватній власності. Це так звані малі підприємства,

які в останні десятиріччя отримали значний розвиток.

В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і

більше відсотків виробленої продукції. З погляду

перспектив економічного розвитку, розуміння того,

що приватно-трудова власність, на якій грунтується

діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а

й кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм,

здатність, з одного боку, швидко пристосовуватися до

ринкового попиту, який постійно змінюється, з

іншого, — акумулювати технічні нововведення. В

Україні малі підприємства також швидко

розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у

зв'язку з перетворенням інформатики на провідну

ланку виробничого процесу, а самої інформації — на

домінуючий об'єкт власності, основну форму

багатства суспільства. Формуючи основу

інтелектуальної власності, остання, на відміну від

власності на матеріально-уречевлені і засоби

виробництва, не може себе реалізувати на суто

приватній І основі. Наслідком цього є те, що

прогресуюче звуження на основі І розвитку

постіндустріальної технології сфери праці як

діяльності зі створення предметно-уречевлених

матеріальних благ І означає одночасне згортання

сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід

передусім виявити специфічні риси інформації як

товару, що поступово перетворюється на основний

виробничий ресурс постіндустріального суспільства.

Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й

продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється

від звичайного І товару — послуги, що є об'єктом

приватної власності. У країнах, що стають на шлях

постіндустріального розвитку, посилюється

конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того,

відбувається процес монополізації інформації,

перетворення її на безпосередній В об'єкт приватної

власності, інституцію економічної влади. Відповідно

до цього формується новий соціальний прошарок

людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої

стимулює розвиток зворотного процесу — знецінення

відносин приватної власності. Йдеться про специфіку

споживчого використання інформації як товару.

Інформація у процесі свого продуктивного

споживання не зникає. На відміну від звичайного

товару інформація при її продажу не відчужується від

свого власника. Останній позбавляється лише повної

монополії на її використання. Проте він може продати

її повторно. Те саме може зробити і покупець. У

кінцевому підсумку дістають подвійний результат.

Інформація втрачає здатність відчуження від свого

безпосереднього виробника — людини. Водночас на

грунті її всебічного розвитку формується спільна ду-

ховна власність, яка є фундаментом нагромадження

інтелектуального потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось

володіє землею і вирощує на ній урожай, то ніхто

інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі

свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності

збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може

використовуватись як об'єкт власності ще кимось

іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє

інформацією, то ця сама інформація може стати

власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси,

американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку,

головним матеріальним елементом у структурі

власності була власність на землю, будівлі, машини,

засоби промислового виробництва, то нині, коли США

переходить до інформаційного суспільства, основою

власності стає неречова субстанція. Найважливішим у

її характеристиці є те, що вона стає спільним

суспільним надбанням, перетворюється на спільну

духовну власність. Кожен може користуватися цією

власністю спільно. Це принципово нова форма

власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу

відбувається не просто економічне заперечення

специфічної для індустріальної системи приватно-

капіталістичної власності, а діалектичне зняття відно-

син власності взагалі. Ці відносини поступово

відходять у підвалини всієї економічної системи

суспільства, поступаючись місцем принципово іншим

системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв

формаційного розвитку — критерій власності —

зазнає настільки глибоких перетворень, що у

кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати

свою головну формаційно-утворюючу функцію.

Функція власності, що є основою формування

соціально-класових відносин, владних та

управлінських структур суспільства, поступово

самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована

теорія граничної корисності, на якій засновані

неокласичні школи економічної теорії.

Найважливішим постулатом цієї теорії є положення

про те, що будь-які виробничі структури можуть бути

предметом економічних відносин, якщо вони є

рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна

значимість обернено пропорційна до їхньої наявності.

Це стосується оцінки економічної корисності не

тільки певного товару, а й, як про це писав один із

засновників теорії граничної корисності відомий

австрійський економіст Карл Менгер (Основания по-

литической зкономии. Общая часть: Пер. с нем. —

Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як

економічна категорія, зазначав він, є не довільним

винаходом, а навпаки, єдино можливим знаряддям

вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою,

тобто невідповідністю між потребою і доступною

кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає

змогу, підкреслює австрійський учений, зробити

висновок про те, що за умов, коли буде досягнута

рівновага між потребою і доступною кількістю благ,

власність на них взагалі втратить свою економічну

значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності

розвиваються за більш складною схемою. Проте у

своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не

може піддаватися сумніву. Вона не лише науково

коректна, а й така, що створює відповідну

методологічну основу для розуміння принципу

історизму відносин власності, логіки їхнього

еволюційного самозаперечення.

8) Натуральна та товарна форми організації

виробництва.

Сутшсть і риси натурального господарства.

Натуральне виробництво — це тип господарства, в

якому виробництво спрямовано безпосереднъо на

задоволення особистих потреб / потреб виробництва.

Для натуральних господарств характерною є

економічна замкнутість. Це означае, що такі

господарства повшстю або майже повшстю ізолювали

себе від суспільного поділу праці. Натуральне

господарство протилежне товарному, яке виробляе

продукти для продажу.

В умовах натурального господарства проявляються

такі риси економії:

1) господарська одиниця не бере участі в суспільному

поділі праці, хоча останнє може мати певний ступінь

розвитку і використовується більшою чи меншою

кількістю інших господарських одиниць. До розкладу

первинообщинного ладу, виникнення першого великого

поділу сусшльної праці натуральне господарство було

абсолютною формою його організації в суспільстві;

2) кожне натуральне господарство намагаеться

виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд

життєвих благ для виробника і членів його сім'ї. Цей

фонд виступае засобом людей до життя, відтворення їх;

3) засоби виробництва виробляються безпосередньо

в господарські одиниці з тим, щоб процес

виробництва був забезпечений не тільки земельними

ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в

даному господарстві.

Економічною основою натурального господарства є

сільське господарство і домашня промисловість.

Домашня промисловість являє собою виробництво в

сільському господарстві готових продуктов для

особистого і виробничого споживання.

Виготовляються вони із сировини, яка добувається чи

виробляється в цьому ж господарстві. Домашні

промисли є необхідною складовою натурального

господарства.

Історичне значения натурального господарства

полягае в тому, що:

1) воно є історично першим типом господарської

діяльності людей;

2) з'явилися перші галузі господарства:

землеробство і тваринництво;

3) на базі домашньої промисловості створювались

умови для виникнення ремесла і кустарного

виробництва, а також для нового великого поділу

суспільноі праці;

4) людина вперше оволоділа методами

виробництва засобів

виробництва для землеробства, тваринництва і

домашньої промисловості;

5) розширене застосування примітивних засобів

праці.

Виникнення товарного виробництва і його сутність.

Товарне виробництво виникло в період розкладу

первинообщинного ладу. Воно мало значне

розповсюдження в рабовласницькому суспільстві і за

феодализму, а за капіталізму набуло всезагального

характеру. Товарне виробництво, яке виникло на базі

натуральної форми виробництва.

Необхідною умовою виникнення товарного виробництва

і обміну є суспільний поділ пращ. В міру розвитку

продуктивних сил за натуральноі форми виробництва

праця стає вже бшьш спеціалізованою. Поділ праці, який

спочатку формувався в межах первинообщини або роду, з

часом виходить за них. Складається система суспільного

поділу праці.

Внаслідок появи надлишків продукту в

спещалізованих племенах виникае обмін продуктами

між племенами і общинами. Займаючись в

основному виробництвом продуктів тваринництва

(м'яса, молока, шкір), пастушеські племена

потребували продуктів землеробства (зерна, плодів,

борошна), землероби, навпаки, продуктів тваринництва

(м'яса, шкур, шерсті). Таким чином, на стадії першого

великого поділу пращ виникае обмін надлишками

вироблених продуктов між племенами \ общинами.

У міру зростання виробництва поряд із землеробством

і тваринництвом розвивалися й інші види виробничої

діяльності людей. У тваринницьких і особливо

землеробських общинах і племенах розвивалось

ремісниче виробництво. Ремесло — це дрібне

виробництво, яке основане на особистій праці

виробника і ручному інструменті. Виробництво більш

досконалих знарядь праць та зброї, що все частіше

виготовлялися з металу, вимагало великоіі1 вмілої праці,

з'явилася об'ективна необхідність виокремлення

ремесла від землеробства і тваринництва. Ремесло

стає спеціальністю окремих осіб. Праця ремісників

поступово відокремлюеться вщ праці землеробів і

тваринників, ремесло виділяеться в самостійну галузь

ниробничої діяльності людей.

3 відокремленням ремесла від сшьського господарства

настав другий великий суспільний поділ праці.

Виокремлення ремесла сприяло виникненню

виробництва продуктів спеціально для обміну.

Продукт, що виробляеться не для особистого

споживання, а для обміну, називаетъся товаром.

Виробництво товарів мало місце ще до другого

великого суспільного поділу пращ, але після

виокремлення ремесла в самостійну сферу діяльності,

воно стає більш регулярним, стійким. Спочатку товар

безпосередньо обмінювався на інший товар, тобто за

формулою Т—Т. 3 розгортанням відносин купівлі-

продажу товарів у сфері обміну сформвався ринок.

Основні риси товарного виробництва. Товарне

виробництво — це така організацшна форма

суспільного виробництва, за якої продукти

виробляються не для власного споживання, а для обмшу

через купівлю-продаж на ринку.

Товарне виробництво має такі основні риси:

1) суспільний поділ праці. В умовах товарного

господарства

виробництво складається з різнорідних і

відокремлених господарських одиниць. Кожна з них

спеціалізується на виробництві певного продукту;

2) приватна власність на засоби виробництва. В

процесі розкладу первіснообщинного ладу виникла

приватна власність на землі та на засоби

виробництва. Суспільний поділ праці створив умови

для виникнення та утвердження приватної власності;

3) обмін товарами як форма економічного зв'язку

між виробниками. В умовах спеціалізованого

виробництва, коли кожен товаровиробник виробляеє не

для себе, а на ринок, і через ринок отримує все необхідне,

то єдиною формою зв'язку між товаровиробниками

виступае обмін товарами;

4) стихійний характер товарного господарства.

Суспільний поділ праці та приватна власність на

засоби виробництва дроблять економіку на безліч

відокремлених, автономних підприємств, які

виробляють продукщю на ринок і які залежать від ринку;

це об'єктивно породжує стихію виробництва;

5) наявшсть ринку, тобто особливої сфери, в якій

відбуваеться обмін товаров, зіткнення та узгодження

інтересів виробників і споживачів товарів. Простий

обмш (Т—Т) поступово замінюється товарним обігом, а

разом з грошима з'являються ціни.

Суб'єкти та об'єкти товарних відносин.

Об'сктами товарного виробництва є все те, що

виробляєтъся ним на ринок: різноманітні предмети

споживання (їжа, одяг, взуття, меблі, посуд тощо);

предмети праці (сировина, матеріали, комплектуючі

вироби); знаряддя пращ (інструменти, верстати, лемехи,

засоби транспортування), такі засоби пращ, як будівлі і

споруди. 3 розвитком товарного господарства

розширюються межі його об'єктів.

Суб'єктами товарних вщносин є перш за все

товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично

виступає суб'єктом товарного господарства і товарних

відносин. Водночас, товаровиробник виступає і як

суб'ект пропозиції товарів на ринку. В даному випадку

він уже виступае як торговець.

Товарна форма продукту. В умовах глибокого

суспільного поділу праці та наявності приватної власності

об'єктивно виникають і розвиваються товарні відносини як

особлива економічна форма економічних зв'язків. Товарні

відносини між економічними агентами спеціалізованого

виробництва об'єктивно матеріалізуються в продукті

виробництва, надаючи їм товарной форми. Товаром є не

будь-який продукт виробництва, а той, що спеціально

виробляється для відчуження його на ринку за гроші.

9) Товар та його властивості.

Властивості товару та його суперечность В умовах

товарного виробництва кожне благо виробляється як

товар. Він являе собою економічну клітинку товарних

відносин. Обмін товарів — складне явище економічного

життя, саме в обміні приховані і зосереджені таємниці

ринкової економіки.

Товар е попередником багатьох інших економічних

категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої

праці, капіталізму та ін.

Товар — це економічне благо, яке є відносно рідким Таке

визначення скоріше стосується властивостей товару, а не

його сутності. Товар — це насамперед продукт вироб-

ництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і

призначений для обміну.

Кожен товар має декілька властивостей. Традиційно

називають дві властивості товару: споживчу вартість і

вартість.

Термін «споживна вартість» є ідентичним поняттю

«корисність». Властивість товару задовольняти

будь-яку потребу людини називається його

корисністю. Інша властивість товару — це його

відносна рідкість. Все те, що продається, мае бути

обмеженим, тобто рідкісним.

Наступна властивість товару — це його вартість.

Продукт, який суспільство виробляє в

необмежешй кількості, не може бути товаром, він

не може містити в собі таке економічне явище, яке

полігична економія називає вартістю. Вартість є

категорією відносно рідкісних благ, які за цих умов

виступають як товари спеціалізованого

виробництва, з іншого боку, вона є категорією

спеціалізованого виробництва та відносин обміну.

У сфері обміну товарами виникає і функціонує

категорія мінової вартості. Минова вартістъ

характеризується перш за все як кількісне

співвідношення, пропорція, в якій один товар

обмінюеться на інший.

Таким чином, товар як продукт виробництва являє

собою єдність трьох основних властивостей:

корисності, відносної корисності і вартості. Ці

властивості є спільними для всіх товарів, що

виробляються. Минова вартість є синтетичною

формою прояву цих його властивостей. 3 іншого

боку, наявжсть трьох властивостей товару є

свідченням існування суперечностей у товарі.

Так, кориснють виробленого певного продукту

залежить від суб'єктивних уподобань кожної окремої

людини.

10) Проста та розвинена форми товарного

виробництва. Функціонування товарного

виробництва та його закони.

Проста форма товарного виробництва. Товарне

господарство, в якому продукти виробляються для

обміну самостійними дрібними виробниками -

ремісниками, кустарями, селянами тощо являє собою

просту форму товарного виробництва. Вона

представляє клас приватних власників міста і села, який

займається дрібним виробництвом або дрібною торгівлею,

застосовуе особисту працю або працю членів сім'ї, іноді

найману працю і живе на доходи свого господарства.

Просте товарне виробництво виступае як перша форма

товарного виробництва.

Навіть в умовах рабовласництва за дуже нерозвинених

товарних відносин існували вільні землероби і ремісники,

які виробляли продукти не тільки для себе, для власного

споживання, але и для продажу. За феодалізму білышість

селян перебувала в кріпацькій залежності від

поміщиків, господарства мали натуральний або

напівнатуральний характер, але водночас у селян, які

відбували панщину, або тих, які платили натуральний

оброк, утворювалися надлишки, що надавало їхньому

господарству напівнатурального характеру і дозволяло

певну частину цих надлишків продавати на місцевих

ринках. Крім того, були некріпацькі селями, яких

зобов'язували сплачувати податки. Це були дрібні

самостійні виробники, що вивозили частину створеної ними

продукціі (землеробства і тваринництва на ринок для

продажу з метою сплати податків і придбання необхіних

товарів. Самостійні ремісники майже всю продукцію

виробляли для продажу. Цьому сприяло існування

селянського ринку, де ремісники збували свою продукцію

і купували сировину та продовольство.

3 розвитком капіталізму, концентрацією і централізацією

виробництва значения простого товарного виробництва

в розвинутих країнах швидко зменшується. Розвиток важкої

промисловості привів до обмеження ремесла там, де воно

тривалий час мало масову базу. Виробництво скла, бронзи,

кераміки, шпалер, килимів, багатьох видів художніх

промислів давно вже пов'язані з важкою промисловістю.

Велика кількість ремісників перейшла від виробництва

виробів до ремонту фабричних і заводських. До таких

професій належать слюсарі, ковалі, механіки та ін.

Дрібне товарне виробництво є досить значним у країнах,

що розвиваються. Там просте товарне виробництво

виступае важливим фактором господарського розвитку. У

цих країнах дрібне товарне виробництво сприяє прогресу

національної економіки.

Розвинена форма товарного виробництва. На різних

історичних ступенях розвитку товарне виробництво мае

особливий зміст і відігрєе різну роль, що визначається

насамперед формами власності. У рабовласницьких \

феодальних економічних формаціях товарне виробництво

було простим \ не мало повного значения. Воно

виконувало підпорядковану роль. Повними були

натуральне виробництво \ натуральні відносини. Однак

товарне ииробництво і товарний обмін теж мали суттєве

значення. В рабовласницькому суспільстві вони частково

виражали відносини, пов'язані з експлуатаціею рабів За

феодалізму вони виражали відносини, пов'язані з

експлуатащєю кріпосних селян феодалами.

У XIV—XV ст. з'являються елементи розвиненої форми

товарного виробництва. Його вищий ступінь являе собою

такий стан розвитку, коли товаром стають не тільки

ресурси \ продукти, що можуть відтворюватися людиною,

а и такий ресурс, як робоча сила. Крім того, виникають і

одержують товарну форму акції, облігації, кредитні

ресурси. Об'ектами купівлі-продажу стають фабрики,

заводи, шахти, а також гігантські корпорації. Класичним

вираженням розвиненої форми товарного виробництва е

капіталістичний спосіб виробництва. Капіталістичне

виробництво ведеться на основі використання найманої

робочої сили. Розвиненій формі товарного господарства

характерне формування широкого внутршнього ринку, а

також швидкий розвиток світової торгівлі, формування та

удосконалення світового ринку. Розвинена форма

товарного господарства є характерною і для змшаної

економіки.

Між простим і розвиненим товарним виробництвом

існують суттєві відмінності:

1) простому товарному виробництву властиве пряме

поєднання виробника із засобами виробництва, а

розвиненому, навпаки, властиве видокремлення

виробиика від засобів виробництва, перетворення маси

виробників у найманих працівниюв, які позбавлені засобів

виробництва;

2) просте товарне виробництво основане на особистій

праці, а розвинене товарне виробництво — на

найманій;

3) в умовах простого товарного господарства селяни і

ремісники виробляють товар одноосібно, а при

розвиненому товарно му виробництві на кожному

підприємстві колективно працюють десятки, сотні і тисячі

найманих робітників;

4) просте товарне господарство породжує розвинене

товарне

господарство, але останне, навпаки, намагаеться знищити

просте товарне господарство.

Незважаючи на ці відмінності, просте і розвинене товарне

виробництво мають одну і ту саму економічну основу —

приватну власність на всі ресурси і продукти.

Спільна риса простого і розвиненого товарного

виробництва — існування ринку та грошей.

Функціонування товарного виробництва і його

закони. Функціонування товарного господарства

органічно пов'язане з приватною власністю на ресурси, а

також з використанням системи ринків і цін для координаци

економічної діяльності й управління нею. В такій

господарській системі поведінка кожного її учасника

мотивується його особистими, егоістичними інтересами:

кожна економічна одиниця намагається максимізувати

свої доходи на основі індивщуального прийняття

рішення. Ринок функціонує як механізм, завдяки якому

індивідуальні рішення і потреби стають гласними і

координуються.

За товарної форми господарювання існує безліч самостійно

діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. Як

наслщок, економічна влада широко розосереджена.

Велику роль у функціонуванні товарного господарства

відіграють такі закони виробництва, обміну, як:

• закон вартості;

• закони попиту і пропонування;

• закон конкуренції;

• закони грошового обігу.

11) Виникнення і розвиток грошових відносин.

Функції грошей.

Виникнення загальної, чи грошової форми вартості.

Гроші є категоріею товарного господарства, і історія їх

появи нерозривно пов'язана з товарообміном. На

ранніх етапах розвитку людського сустльства, коли

суспільний поділ праці тільки започатковувався,

відбївався безпосередній обмін товару на товар.

Подальше поглиблення суспільного поділу праці,

зокрема, поява спочатку ремісників, а потім і купців,

сприяло розвиткї товарних відносин. Відбувся

перехід від випадкового, епізодичного обміну до

регулярного.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це

така форма, за якої одних товарів, що перебувае ї

відностй формі вартості, відповідае безліч інших

товаров, що перебуваютъ і еквівалентні формі

вартості.

Проте розгорнута форма вартості має суттеві

недоліки, які взагалі властиві догрошовому обміну і

створюють відповідні труднощі у відносинах між

товаровиробниками. До них належать, по-перше,

незавершеність еквівалентної форми вартості, через

якї кількість товарів-еквівалентів з розвитком

обміну могла нескіченно зростати. По-друге, велика

кількість таких еквівалентів зумовлювала велику

кількість різних мшових пропорцій, що складувало

проведення обмінних операцій. По-третє —

неможливість ї багатьох випадках безпосереднього

обмін товарів внаслідок юнївання невідповідності

між попитом і пропонїванням окремих товарів на

конкретномї ринкї. По-четверте - зумовленість

пропорцій обміну значною мірою споживчими

властивостями товарів.

Загальна, чи грошова, форма вартості — це така

форма, за якої безлічі торгівців, що перебуваютъ у в

формі вартості, відповідає один товар, що перебувае

в еквгвалентній формі, внаслідок чого ціна товар

перетворюетъся у загалъний еквгвалент і набувае

властивості загалъної обмінюваності.

3 того моменуї, коли певний товар почав виконувати роль

загального еквівалента, виникають, а потім розвиваються

грошові вщносини. Товарні відносини, які

встановлюються між товаро-виробниками, доповнюються

складною системою грошових відносин. Гроші являють

собою один з найважливіших винаходів людства за всю

його тривалою історію існування.

Сутність грошей та її трактування економістами.

Люди завжди намагались зрозуміти природу грошей та

описати їх властивості. Ці прагнення історично

втілювались у різні теорії, що описували феномен грошей

з різних боків.

Оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну

товарів і є одніею зі сторін обміну, то можна дійти

висновку, що гроші самі е товаром, але товаром

особливим, таким, який служить загальним

еквівалентом вартості, і представником. Якщо

виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей,

які е способами реалізації їх сутності.

Функції грошей. Отже, являючи собою еквівалент

вартості, гроші тим самим виступають засобом виміру

вартості іншого товару в обігу. Тому насамперед

вони виконують функцію міри вартості. Її здійснення

дістае прояв у категорії цін як грошового вираження

вартості товарів. А сама вартість, представлена у

грошовій одиниці, виступае як масштаб для цін. Коли

роль грошей виконували благородні метали, масштаб

цін визначався держаною через золотий чи срібний

вміст грошової единиці, і вагова кількість металу була

його основою.

12) Грошовий обіг та його закони. Еволюція

грошей. Сучасна грошова система.

Еволющя і типи грошей. Виникнення грошей

вщбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із

загальної маси товарів такого, який починав відігравати

роль головного предмета обміну. При цьому треба

зауважити, що в того товару, який стае ще і грішми, з

'являеться крім основної корисності (споживної вартості)

як предмета побуту та споживання ще й додаткова

користстъ загалъного еквівалента.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені

певними споживчими продуктами, які виступали

матргалъними носіями вартості, що дорівнювала

витратам виробництва цих продуктов. Такі гроші за

ознаками свого матеріального тіла отримали назву

продуктових грошей.

Проте худоба, зерно, хутро та інші види продуктових

грошей мали певні вади як загальний еквівалент. Це, в

першу чергу, неможливють довільного поділу таких

продуктів без втрати ними своїх споживчих властивостей,

а також неможливють тривалого зберігання деяких з цих

продукті в. Саме через ці обставини поступово почався

перехід до нових грошей, які отримали назву металевих.

Металеві гроші — це тат гроші, матергалъне тіло яких

виготовлено з певного метолу, а загалъним

еквгвалентом вони стаютъ завдяки великим витратам

виробництва на видо-буток цъого металу.

Такі споживчі властивості матеріалу, з якого

виготовлялись металеві гроші, як однорідність, легка

подільність, здатність до тривалого зберігання та висока

трудомісткість за невеликої ваги привели до того, що цей

вид грошей набув значного поширення. Слід додати, що

протягом ютори людства різні метали визнавались у

різних суспільствах як гроші. Тстори відомі мідні, залізні,

свинцеві, бронзові, олов'яні та інші металеві гроші. Так,

залізні гроші використовували стародавні спартанці,

бритти, японці, де-які африканські народи. Олов'яні

вживались у стародавнш Мексиці, Римській імперії,

середньовічній Англії, на острові Ява. Свинцеві кульки

використовувались для дрібних платежів у Пів-нічній

Америці. I тільки з IV—III ст. до н. е. функції грошей

перебирають на себе благородні метали — срібло та

золото. При цьому протягом тривалого часу ці два метали

використовувались як гроші паралельно. Через це

система грошового обігу, яка б зуваласъ на використанні

як грошей двох різних металле, отри-мала назву

біметалічноі. Проте потрібно зазначити, що паралельне

використання двох металів як грошей мало свої вади.

Найважливіша полягала в тому, що юлькюне обмінне

співвідношення між цими металами мало бути закріплене

державою законодавчо. У той самий час реальне обмшне

сшввщношення, яке визначалось сівввідношенням

витрат виробництва на видобуток цих металів, постійно

зміцнювалось під впливом багатьох чинників. А це

викликало необхідність постійноі змши законодавчо

встановлених пропорцій обміу цих металів між собою, що

фактично ніколи своечасно та оперативно не робилось,

тому призводило до значних втрат як для окремих

суб'ектів економіки, так і для держави. Через це остання

робила дуже багато для того, аби суспільство визнало як

гроші лише один метал. I в XIX ст. під впливом зростання

сили та могутності держави в більшості країн роль

грошей монопольно була закріплена за золотом, що

означало встановлення золотого стандарту та перехщ від

біметалічно грошово системи до монометалічної.

Монометалічною називаетъся така грошова система, в

межах яко лише один певний метал визнаетъся за

матеріалъну основу грошей.

Система організації металевого грошового обігу також

постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах

функціонування цих грошей в обігу були зливки (зливок

— переплавлений у певну форму шматок метолу), вага та

проба яких іноді досить суттево різнились (проба —

вмгст чистого метолу у сплаві), то в подальшому Тх

замінила монета (певна кглькштъ метолу визна-чено'і

формы, ваги та пробы з вгдповгдним державним клеимом).

Монета з'явилась як розвинута форма зливка і початково

відрізнялась від нього лише зовнішньо. Проте за зовнішнім

переходом від одного виду грошей до шшого приховуеться

більш глибока відмінність, пов'язана з тим, що повноцінна

монета — це не тіль-ки товар, який відіграе роль загального

еквівалента, але и знак вартості. У монеті не тільки

міститься, а и зовні позначена наявність певної вартості чи

певних витрат на її виробництво, що и надае їй можливості

бути грішми — загальним еквівалентом. Тобто, з одного

боку, повноцінна монета — це не стільки грошовий знак,

скільки реальні гроші, а з іншого — реальні гроші

виступають у цій формі саме як грошовий знак. Таким

чином, повноцінна монета — це безпосередня едність

грошового знаку та реальноі кількості грошей. При

цьому сам по собі грошовий знак е зовнішнім Відносно

вмісту, позначуваного ним. Тому вміст може змінитсь, а

грошовий знак залишиться тим самим і буде

позначати зовсім інший вміст, ніж той, що був на

початку.

Повноційна монета як певний вид грошей та форма

прояву металево-грошової форми вартості являе собою

зародок появи нового типу грошей — неповноцінних та

нової форми грошової вартості - знаково-грошової. Але

власний розвиток останньої починаеться тільки з

моменту відокремлення грошового знака від

повноцшних грошей. Її першим щаблем є монетно-

знаковий, що має власні етапи розвитку. Першим з них

став обіг неповновагових монет з дорогоцтних

металів, які втратили частину ваги внаслідок

природного стирання у процесі обміну. Особливють, з

огляду на яку в обігу неповновагова монета може

представляти повновагову, потім була використана для

цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з

неблагородных металів, поява яких стала ознакою

переходу до другого етапу монетно-знакової форми

грошової вартості. Перехід до неповноцінних монет

дозволив не тшьки уникнути втрат, пов'язаних зі

стираниям монети з до-рогощнних металів, але и дав

змогу значно зменшити потребу у видобутку самих

цих металів, що дозволило більш доцільно

використати виробничі ресурси суспільства. Через

значно менші витрати виробництва на виготовлення

неповноцінних монет їх реальний вартісний зміст уже

майже зник. Залишився лише його грошовий знак,

який позначений на матеріальному тілі, що просто

нагадуе матеріальне тіло попередника. 3 переходом до

паперових грошей зникає і будь-який натяк на цю

згадку, а грошовий знак остаточно вцюкремлюється

від реальної вартості, позначуваної ним.

Паперові гроші — це такі гроші, які є лише знаками

вартості, виготовленими з паперу, і які замінують в

обігу певну кількістъ повноціних грошей. Паперові

гроші початково випускали-ся державними

казначействами у формі казначейських білетів для

покриття дефіциту державного бюджету і були

обов'язковими для приймання за всіма видами платежів

відповідно до того номіналу, який на них зазначався.

Якщо монетно-знакова форма грошової вартості являє

собою початок зникання ідеального вартісного змісту

грошей, то паперово-знакова значно розширюе і

поглиблює цей процес. Паперові гроші е моментом

заперечення реальної вартості, оскільки паперові гроші

- це не стільки реальна вартість, скільки знаки

вартості. Оскільки реальна вартість паперових грошей

майже відсутня, то запровадження їх в обіг відбувалося

на основі законодавчого зобов'язання та відповідного

примусу з боку держави. При цьому методом

підтримання їх примусового курсу на початкових етапах

запровадження було часткове збереження їх обміну на

золото. Тобто реальна вартість паперових грошей

зникае настільки, наскільки грошові знаки перестають

мати внутрішню вартість, але зберігаеться тіею мірою,

якою залишаеться зв'язок руху повноцінних грошей з

цими знаками.

Дальшим запереченням реального вартісного змісту

повноцінних грошей є кредитні гроші. Кредитні гроші

— це такі гроші, які являють собою боргові зобов 'язання

суб 'ектгв економіки і завдяки цьому виконуютъ роль

знаків вартості в обігу. Першою формою кредитних

грошей став вексель. Вексель — це торгове боргове

зобов 'язання, яке передбачає оплату певної суми

грошей певною особою у визначений строк. Поява

векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли

покупець, не маючи в даний момент грошей,

зобов'язуеться сплатити їх продавцю за отриманий від

останнього товар тоді, коли гроші в нього

з'являться. Тобто продавець стає кредитором, а

покупець боржником. У цьому разі отриманим від

власного боржника зобов'язанням кредитор сам може

розрахуватись за придбані ним товари у третіх осіб,

поставивши попередньо на векселі свій іменний підпис

— індосамент. Таким чином векселі переходять із рук

у руки і породжують вексельний обіг. Однак його

межі дуже вузькі, оскільки не всі продавці можуть

погодитись отримати у сплату за свій товар боргове

зобов'язання невідомої особи. Цю проблему вирішила

поява банкнота — боргового зобов 'язання (векселя)

банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі,

розплачуювались за них своїми власними векселями. У

цьому разі векселедавцем виступала не окрема особа, а

банк, який був не тільки більш відомим, а й більш

платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний

векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу

кредитних відносин.

Потрібно зазначити, що і нині процес розвитку

матеріальної основи грошовоУ форми вартості не

припинився. Сьогодні у грошовому обігу все більше

відбувається заміна руху навіть кредитно-паперових

знаків вартості (монети та банкноти), які е борговими

зобов'язаннями центральних банків відповідних країн, на

рух певних доручень (чеки, квитанції тощо).

Виникнення цих доручень е результатом існування

депозитив, тобто внесків певних сум грошей кліентгв

банку на власний рахунок у цьому банку, а чеки та

квитанци е дорученнями банку перерахувати кошти з

належного власникові рахунку на інший. Усе це дає

підстави говорити про появу нового різновиду кредитних

грошей — грошей депозитних, які існують у формі записів

на банківському рахунку, і хоча самі по собі ці доручення

ще вшьно не обертаються, але така перспектива не

виключена.

Також досить значного поширення у промислово

розвинутих країнах набули кредитш картки, що являють

собою пластиковый ноет, на якому записана в

електроншй формі шформацгя про розмгри кредиту, що

наданий власнику картки банком. У цьому разі під час

купівлі товарів продавець відразу одержує свої гроші від

банку, а покупець — банківський кредит на суму

конкретної покупки. Через певний час цей кредит має

бути повністю погашений власником картки. Кредитні

картки є іменними і не обертаються.

Починають широко застосовуватися також і дебетт

картки. Вони не тільки виконують усі функції кредитних,

але и дозволяють попередньо вносити гроші на рахунки

своїх власників. Сфера поширення дебетних карток поки

що не велика, але активно розвивається. Потрібно

зазначити, що кредита та дебета картки є носіями

електронної інформації, а тому нині все частіше говорять про

появу електронних грошей, які, будучи одним з

різновидів депозитних грошей, існують у вигляді

електронного запису в пам 'яті банківсъкого комп'ютера.

Розглянутий вище процес характеризує логіку

историчного розвитку грошової форми вартості. Він е

одночасно і логічним, оскільки відображае закономірний

рух, і історичним, оскільки фіксуе реальні історичні

переходи. Інакше кажучи, у ньому реалізовано едність

логічного та історичного. Узагальнено цей процес та його

етапи може бути подано у вигляді такої логіко-історично'і

схеми еволюії грошової форми вартості:

А. Товарно-продуктово-грошовий етап.

Б. Товарно-металево-грошовий етап

В. Знаково-грошовий етап

Сутність закону грошового обігу. Виконуючи функцію

засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від

одного суб'єкта економіки до іншого. Такий рух грошей

прямо чи опосередковано обслуговує купівлю-продаж

товарів і послуг, тобто реалізацію створеного суспільного

продукту. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію

суспільного продукту, називається грошовим обігом.

Між процесами реалізації суспільного продукту та

грошовим обігом існує внутрішній зв'язок, який дістав

назву законів грошового обігу. Ці закони визначають

кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного

продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості

кредитних відносин сутність закону грошового обігу

полягає в тому, що кількість грошей, які є в обігу,

визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що

підлягають реалізації,

поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей

зв’язок можна виразити формулою:

гр

= Т*Ц/Ш,

де М

гр

– кількість грошей, які перебувають в обігу; Т –

кількість товарів; Ц – ціни товарів; Ш – швидкість обігу

грошової одиниці.

Особливості дії законів обігу за повноцінних і

неповноцінних грошей. Проте потрібно окремо

зазначити, що закони грошового обігу діють по-різному за

функціонування повноцінних і неповноцінних грошей. За

функціонування повноцінних грошей, вартість яких

визначається значними витратами на виготовлення їх

матеріального тіла, поява в обігу певного надлишку

таких грошей не викличе зміни загального рівня цін (за

умови незмінності витрат виробництва на виготовлення

як самих грошей, так і товарів). Такі гроші у разі появи їх

надлишку в обігу просто тимчасово випадуть з нього,

утворюючи скарб для своїх власників. Оскільки

повноцінні гроші можуть зберігатись тривалий час без

втрати своєї купівельної спроможності, то вони і

лежатимуть у запасах до того моменту, коли в обігу не

з'явиться дефіцит грошей, який приведе до їх зворотного

залучення в обіг. Нагромадження таких повноцінних

грошей (а в сучасних умовах золота) отримало назву

тезаврації. Тобто в умовах функціонування повноцінних

грошей не рівень цін товарів залежить від кількості

грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які

перебувають в обігу, залежить від рівня цін.

У той самий час перехід до неповноцінних грошей

зумовлює зовсім інші наслідки. Оскільки витрати

виробництва на виготовлення матеріального тіла

неповноцінних грошей є незначними, то випадіння їх з

обігу та утворення скарбів з таких грошей за появи їх

надлишку не відбувається. Тобто, якщо з'являється

надмірна кількість неповноцінних грошей, останні не

зникають з обігу, а продовжують там перебувати. Це

приводить до того, що в умовах, коли кількість грошей

перевищує потреби в них у грошовому обігу,

відбувається загальна зміна номінального рівня цін.

Тобто можна говорити про те, що з переходом до

неповноцінних грошей відбулась зміна механізму

підлаштовування економічних

параметрів і відновлення рівноваги, внаслідок чого

змінюється не кількість грошей в обігу, а рівень цін

товарів.

13) Перетворення грошей в капітал. Загальна

формула руху капіталу та її протиріччя.

14) Капітал як економічна категорія.

Альтернативні теорії капіталу.

Перетворення грошей у капітал. Розглянемо категорію

«капітал» у тісному зв'язку з грішми. Ще в

середньовічній Західній Європі гроші виступали не тільки

як загальний еквівалент, а і як найбільш абстрактна форма

суспільного багатства та абсолютний ліквідний засіб.

Саме ці характеристики сприяли перетворенню грошей у

капітал. Спочатку розглянемо механізм перетворення

грошей у капітал і формулу руху грошового капіталу.

Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх

пускають в обіг для наживи, тобто для одержання

грошової суми більшої ніж: первісна вкладена.

Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі

іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т

—Г— Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у

функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми

товарного обігу в руках окремих осіб можуть

сконцентруватися значні суми грошей. Виникне

майнового розшарування, але воно не розкривае

сутності категорії «капітал».

Загальна формула руху кашталу така: Г—Т—Г',

де Г' = Г + ДГ, а ДГ — це приріст грошей над

первюною сумою.

Таким чином, первісно авансована вартють Г не

тільки зберігаеється в обігу, але й зміцнює свою

величину, долучае до себе додаткову суму грошової

вартості ДГ, тобто зростае. I саме цей рух перетворює

гроші в каштал.

Гроші використовувались як каштал, тобто з метою

збагачення, ще за рабовласництва і кршацтва. У цих

суспільствах існували так звані допотопт форми

катталу — торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діяли у сфері

обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу

виробництва, де продовжували панувати відповідно

рабовласницькі і феодальні порядки. Докорінний

поворот відбуваеться тоді, коли поряд з грошовим

кашталом виникає продуктивний капітал, формуючи

специфічний спосіб організації виробництва.

Формула руху кашталу Г—Т—Г' є загальною, тому що

в усіх галузях розвинутого товарного господарства рух

кашталу виступає в цш формі. Крайні буквеш члени

ціеУ формули свідчать, що ій властива суперечність.

Осккільки Г' > Г, то виникає питания, що є джерелом

ДГ, прибутку. Це є однією з ключових проблем даного

курсу політичної економії.

Первісне нагромадження капіталу. Формування

продуктивного капіталу історично пов'язуеться з

передним нагромадженням капіталу і становлениям

капіталістичного підприємництва.

Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах

феодалізму, Відрізнялось в попередніх форм товарного

господарства перш за все як велике виробництво, що

використовує кооперации праці багатьох найманих

робітників. Виникнення кашталютичного

підприемництва пов'язане з первісним

нагромадженням підприємницького капіталу.

Передне нагромадження катталу, що створює

капіталістичні вщносини, е процесом, який перетворюе,

з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя

в каттал, а з іншого — безпосередніх виробників у

найманих робітників.

Процес первісного нагромадження являв собою

передісторію капіталізму та утвердження

капіталістичного способу виробництва. Основу цього

процесу становив розвиток товарною виробництва.

3 розвитком ремесел і торгівлі відбувалась усе

подальша диференціащя ремісників, причому багаті

цехові майстри перетворювались спочатку в

скупників, а потім у промислових підприємців, що

створювали капіталістичні майстерні та мануфактури.

У процесі первісного нагромадження кашталу велику

роль відігравали торговельний та лихварський капітали,

які сприяли розвиткові товарно-грошових відносин.

Торговельний капітал часто вкладався в промисловість, і

купець у цьому разі перетворювався в капіталіста-

мануфактурника. Лихварі ставали іноді банкірами.

Водночас із формуванням верстви найманих

робітників відбувалось виникнення буржуазії -

власників грошового і продуктивною капіталу.

У процесі первісного нагромадження капиталу певну роль

відігравало насилля. Класичним прикладом того, як

здійснювалось первісне нагромадження капіталу, були

драматичні подіі, що розгорнулися в XVI-XVII ст. в

Англії. Тут обуржуазнене дворянство насильно зганяло

із земель селян, вільних від кріпосної залежності.

Обезземелені селяни вимушені були найматися до

капіталістичних підприємців. Паралельно з цим ішов

процес формування верстви капіталістичних фермерів —

сільськогосподарських підприємців. Розорені и

пограбовані селяни перетворились у бідняків, готових за

будь-яку платню працювати на капіталіста-підприємця.

Велику роль відіграли й інші методи нагромадження

багатств, такі як система колоніального грабунку

народів, колоніальна торгівля, розкрадання державного

майна, система державних позик і податків, митна

политика держави тощо.

У процесі трансформаци економіки

постсоціалістичних країн в ринково-підприємницьку

також здійснюеться первісне нагромадження капиталу

— формування капіталістичного підприємництва і

найманої робочої сили. Особливостями українського

первісного нагромадження капіталу є: «приватизація»

багатства в процесі роздержавлення і приватизації

майна державних підприємств; розкрадання

державного майна; створення підприємницьких структур;

хабарництво державних чиновників; податкові пільги для

«своїх» тощо. Особливою формою первюного

нагромадження капіталу в Україні та в інших

постсоціалістичних країнах є становлення тіньового

капіталу і тіньового капіталістичного підприємництва.

Сутність категорії «капітал». Капітал виникає тільки

там, де підприємець, будучи власником засобів

виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку

вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає

його і здійснює процес виробництва товарів з метою

одержання більшої вартості, що виступає у формі

прибутку.

Умовами, за яких функціонує категорія капітал, є:

1) високорозвинуті товарне виробництво, обіг і ринок;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як

особисте збагачення за рахунок одержання прибутку;

3) зосередження в частини господарюючих суб'єктів

значної кількості засобів виробництва і грошових

ресурсів;

4) наявність людей праці, юридичне вільних, але які

позбавлені засобів виробництва і життєвих благ, що

змушує їх найматися.

Отже, капітал — це категорія, що виражає не стільки

технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні

відносини. Ми розглядаємо капітал як явище соціально-

економічне.

Капітал — це авансовані підприємцями у виробництво

товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на

оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної

взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення

підприємців.

Багато дослідників уважають, що капітал - це

сукупність засобів виробництва, які приносять дохід

їхньому власникові.

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з

факторів виробництва, що поряд з працею, землею і

підприємницькою діяльністю приносить дохід.

Основоположником такого підходу можна вважати

французького економіста Ж. Б. Сея.

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати

як політекономічні. З погляду ж підприємця капітал є

сумою вартісної оцінки майна і коштів, які він може

використати для здійснення господарської діяльності та

одержання прибутку.

15) Капітал і робоча сила та її вартість.

Наймана праця і робоча сила як товар. Капітал

підприємця є його приватною власністю. Але його

власність не поширюється на інший фактор виробництва

— робочу силу вільних робітників. Останніх він може

залучити через механізм наймання. Наявність найманої

праці — обов'язковий соціально-економічний чинник

функціонування в економічній системі суспільства

категорії капітал.

Економічна теорія розглядає дві основні форми

працевлаштування людей: пряму і побічну.

Пряме (безпосереднє) працевлаштування є

характерним для дрібного товарного виробництва та

сектору підприємств колективної власності. Пряме

поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе

лише тоді, коли власник робочої сили водночас є

власником (чи співвласником) підприємства, на якому він

працює.