Шпаргалки на гос.экзамен по Политической экономии (укр. яз)

Подождите немного. Документ загружается.

Але в ринковій економіці більшість підприємств є

приватною власністю підприємців-капіталістів. Певна

частина підприємств є державною власністю.

Наймана праця здійснюється за допомогою засобів

виробництва, які не належать працівникові, тобто

відчужені від нього; процесом праці керує власник

засобів виробництва; результати виробництва

присвоюються власником капіталу.

Наймання праці — це письмовий чи усний договір

між власником підприємства або його представником і

працездатною особою про використання робочої сили

суб 'єкта, що працевлаш-товується, у виробничому

процесі підприємства за відповідну грошову винагороду.

Грошова винагорода має назву заробітна плата.

Розглядаючи суть наймання варто звернути увагу на

таке. За капіталізму власник робочої сили є вільною

особою і з точки зору буржуазного права може

розпоряджатися своїми здібностями за власним

вибором. Проте реалії життя такі, що робітник, будучи

юридичне вільним, позбавлений власності на засоби

виробництва і засоби до життя. Заводи, фабрики, банки,

торговельні центри належать капіталістам, які

представляють меншість нації, але уособлюють у собі

найбагатішу її верству. Як за цих умов люди праці мо-

жуть реалізувати свою здатність до життя? Вихід один:

винести свою робочу силу на ринок праці і продати її

наймачеві як товар.

Отже, юридична свобода робітника за відсутності в

нього джерел до життя є тим економічним чинником,

який перетворює його здатність до праці у товар. З

виникненням капіталізму створюється особливий

ринок —ринок праці.

Властивості товару робоча сила. У загальному

вигляді властивості товару робоча сила ті самі, що й

для інших товарів. Але є і відмінності, зумовлені

специфічністю цього товару. По-перше, у даному разі

товаром є не річ, а здатність людини до праці. По-

друге, здатність до праці, на відміну від звичайних

товарів, відчужується на строк через ринок праці у

формі наймання. По-третє, реальне відчуження

здатності здійснюється у процесі праці найманого

виробника. По-четверте, корисність робочої сили про-

являється в її продуктивній силі, якості, культурному

розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом

корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і

«співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва).

По-п'яте, вартість товару робоча сила виступає як

вартість життєвих засобів, необхідних для нормаль-

ного відтворення робочої сили індивіда та членів

його родини, (крім того, на вартість робочої сили

впливають: гранична продуктивність праці, моральний

фактор, звичаї і традиції, національні особливості,

рівень культури та людяності в суспільстві.)

Є й інші точки зору щодо вартості робочої сили.

Класики політичної економії під товаром розуміли не

робочу силу, а саму працю.

Дослідження показують, що Рікардо був схильним

зводити природну ціну праці (тобто вартість робочої

сили) до вартості (ціни) мінімуму засобів існування.

16) Заробітна плата: сутність, форми і системи.

Теорії заробітної плати.

Заробітна плата: неокласичний підхід. Заробітна

плата - є трудовим доходом, тобто доходом,

одержаним робітником від праці. Трудові доходи є

основним джерелом доходів для величезної більшості

людей. Заробітна плата та інші різновиди заробітку

становлять сьогодні в розвинутих країнах до 80%

національного доходу.

Що являє собою категорія «заробітна плата»? Різні

економічні школи дають на це питання неоднакову

відповідь. Сучасна неокласична політична економія

вважає, що «.. .заробітна плата, або ставка заробітної

плати, — це ціна, яку платять за використання праці».

Положення цієї теорії ґрунтуються на теорії граничної

продуктивності, яка вперше була викладена американ-

ським економістом Дж. Б. Кларком у його книзі «Розподіл

багатства».

Нормативна верая теорії граничної продуктивності

виражаеться старою істиною: «Від кожного - за

здібностями, кожному — за працею»,

сформульованою у верен неокласичної теорії.

Проте неокласична теорія має низку недоліків.

Наприклад: чому менш продуктивна праця в

нічний час оплачуеться вище; чому високо

оплачуеться важка фізична праця, яка, однак, не е

високопродуктивною; чому за тіеї самої

продуктавності праці є дуже великі відмінності між

країнами в диференц1ацїї оплати праці?

Заробітна плата: марксистський підхід.

Протилежною неокласичній е марксистська теорія

заробітної плати за капіталістичної ринкової

системи. К. Маркс розглядав заробітну плату в

органічній едності з вартістю товара робоча

сила. «...Вартість робочої сили - це вартість

життевих засобів, необхідних для підтримання

життя її власника... У життеві блага, що необхідні

для нормальноії життедіяльності трудящого

індивща, К. Маркс включав:

1) блага, необх1дні для задоволення природних

потреб, як от: їжа, одяг, житло, паливо т. д.;

2) блага, необхідні для утримання дітей робітника

та виробництва робочоУсили;

3) витрати на навчання, підготовку, виховання,

необхідні для того, щоб людина набула

підготовки і навиків у певній галузі праці, стала

розвиненою і специфічною робочою силою.

На противагу іншим товарам вартють робочої сили

включае в себе історичний і моральний елемент. На

вартість робочої сили впливають також умови праці,

і перш за все ті, які небезпечні для життя носія

робочої сили або є тяжкими для її здійснення.

Посилена затрата праці передбачае посилене

заміщення.

Недолік Марксової теорії полягае насамперед у тому,

що в ній заробітна плата не пов'язуеться з

результатами праці трудящого.

Отже, заробітна плата — це плта, що

витачуетъся за використання праці. Вона як

економічна категория розвинутих товарно-ринкових

відносин виражае вартість товару робоча сила і

оплату за працю, за витрати и результати и, що

визнані ринком.

При цьому під результатом праці слід розуміти і

граничний продукт.

Основні форми заробітної плати. Заробітна

плата мае дві форми: відрядну / почасову. У

свою чергу кожна з них мае відповідні системи.

Історично і логічно першою формою заробітної

плати є почасова заробітна плата. Вона може

бути погодинною, поденною, щотижневою,

щомісячною. Отже, за цієї форми розмір

заробітку обчислюється відповідно до

відпрацьованого часу.

Погодинна заробітна плата зазвичай

застосовуеться на піприємствах, де переважає

чітко регламентований технологічний режим.

Особливо вигідно застосовувати погодинні

ставки заробітної плати, оскільки у цьому разі

робітникові оплачуеться не денна (або тижнева

чи місячна) вартість його робочої сили, а тільки

фактично відпрацьована кількість годин.

Переводячи робітників на погодинну оплату

пращ, підприемець таким чином може

зменшувати оплату пращ відповщної кількості

працюючого персоналу.

Сутність відрядноі (поштучноі) заробітноі плати

полягае и тому, що за нею заробіток залежить від

розмірів виробітку за одиницю часу. Затрати

робггника за ціею формою заробітної плати

вимірюються кількістю якістю виробленої

продукції. Відрядна заробітна плата

використовуеться для підвищення інтенсивності

праці, скорочення витрат на контролювання

робітників, посилення конкуренції між ними.

На основі погодинної і відрядної форм

заробітної плати підприемства застосовують

різні, часом надто складні, система оплати праці,

які спрямовані на стимулювання зростання

кількості та якості вироблюваної продукції, на

інтенсифікацію праці.

Для сучасного ринкового господарства

характерно використання різноманітних систем

оплати пращ. Кожне підприемство вирішуе цю

проблему по-своему, намагаючись реагувати на

зміни як у масштабі суспільства, так і на

підприемстві.

У сучасних умовах найпоширенішими є такі

системи оплати праць: тарифні, преміальні та

колективні форми, які кожне підприемство

використовуе відповідно до конкретних обставин

та модифікацій.

В останні десятеліття зарубіжні фірми для

посилення мотивації працівників успішно

використовують різні системи участі працівників

у прибутках і створенні робітничої власності.

Досвід показує, що застосування такої системи

приводить до додаткового приросту

продуктивності праці.

В українськш перехідній економіці функціонує

значна кількість колективних підприемств. До

них слід віднести кооперативи, які засновані на

кооперативній власності, а також шдприемства,

засновані на спільній праці та власності, що

складаеться з індивідуальних паїв. Члени

кооперативу — співвласники колективних

підприємств — не продають свою робочу силу. Їх

особисті доходи виникають у результаті реалізації

товарів і одержання валового виторгу (доходу).

Розрізняють також доходи від індивідуальної трудової

діяльності, яка являе собою суспільно корисну

одноосібну діяльність громадян з виробництва

товарів та издания платних послуг (перукарі,

ремісники, лікарі, викладачі, ремонтники,

домотехнжи тощо). Їхня грошова виручка за

вирахуванням зовнішшх витрат та податків

становить їх дохід.

Номинальна і реальна заробітна плата. Визначення

розміру зарплати мае два підходи: з боку найманого

персоналу і з боку роботодавця.

Роботодавець обчислюе не тільки ту частину

витрат, що визначаеться ставками заробітної

плати, а и валові витрати на наймання

працівників. Найманий персонал під

заробітною платою вважае той заробіток, який він

одержуе на руки в касі шдприемства.

Номінальна заробітна плата — це сума грошей,

яку одержуе працівник за годину, день, тижденъ,

мгсяцъ у касі підприемства. Включає в себе

відрахування на соціальне страхування і прибутковий

податок. Вона характеризує рівень заробітної плати

незалежно від зміни цін на товари і послуги, тому є

одним з факторів підвищення добробуту і рівня

життя трудящих. На одержану номінальну

заробітну плату працівник має придбати продукти

харчування, одяг, взуття, заплатити за комунальні

послуги та інші товари, необхідні для існування його

самого та його сім’ї. Суттєво знижують номінальну

заробітну плату чисельні податки та платежі. До

того ж ціни на товари та послуги не е постійними,

вони, як правило, зростають. Тому розміри

номінальної заробітної плати не дають реального

уявлення про реальний життевий рівень трудівника.

На це вказує реальна заробітна плата.

Реальна заробітна плата — це та кілъкістъ товарів і

послуг, яку працівник може придбати на свою

номіналъну заробітну плату, очищену від відрахувань

на прибутковий податок.

Виділяють такі фактори, які визначають рівень

заробітної плати: і) розмір номінальної заробітної

плати; 2) рівень цін на товари та послуги; 3) розмір

сплачуваних податків.

Номінальна і реальна заробітна плата необов'язково

змінюються в одному и тому самому напрямі. Так,

номінальна заробітна плата може зростати, а

реальна заробітна плата знижуватись або

залишатися незмінною. Бувають випадки, коли

номінальна заробітна плата зростає меншими

темпами, ніж знижуються ціни. У даному разі

реальна заробітна плата зростє швидше номінальної

заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата. В умовах

державного регулювання розподілу національного

доходу і доходів населения майже в усіх країнах

законодавчо встановлюеться мінімальна заробітна

плата. Вона націлена на зниження бідності в країні.

Мінімальна заробітпа плата — це законодавчо

встановлений розмір заробтної плати за просту,

некваліфіковану працю, нижче якого не може

проводитися оплата за виконану працівником

місячну, погодинну норму працї (обсяг роботи).

17) Ринок: суть, функції та умови формування.

Ринок і його сутність. Ринок — економічна категорія,

яка протягом останніх 300 років є центральною в

економічній науці. У міру розвитку самого ринку як

економічної форми суспільства уточнюються та

наповнюються новим змістом також теоретичні його

трактування та формулювання.

Тлумачення категорії «ринок» необхідно розмежовувати

на різних рівнях. 3 погляду буденної свідомості, ринок

— це місце, де можна придбати товар, тобто де

зустрічаються покупець і продавець. Економічна наука

розглядає ринок двояко, як сферу товарного обміну та

як одну з форм економічної організації суспільства. У

вузькому розумінні слова ринок — це сфера товарно-

грошового обміну, в якій реалізуються відносини

купівлі-продажу та здійснюеться конкретна

господарська діяльність щодо просування товарів та

послуг від їх виробників до споживачів. Такий підхід

відображає мікроекономічний рівень розуміння ринку.

Основні складові ринку індивідуальних товарів —

попит, пропонування і ціна.

Ринок — це обмін, що здійснюеться відповідно до

законів товарного виробництва /обміну. Сутнісну

основу цього обміну становить ціна, що визначається

співвідношенням попиту та пропонування.

Попит і пропонування. Ключовими категоріями

ринку є попит і пропонування. Попит — сукупна

потреба в товарах (послугах), яка зумовлена

платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він

показує кількість продукту, що може бути куплений за

різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну

залишаються незмінними.

Попит з позиції одного споживача називають

індивідуальним. Ринковий попит — це сукуптстъ

попитів усіх споживачгв за різних можливих цін.

Величина попиту залежить від таких чинників: 1)

грошові доходи споживачів; 2) кількість споживачів на

ринку; 3) ціни на суміжні товари; 4) смаки та

уподобання споживачів тощо.

Пропонування — це кількістъ продукту, що може

бути доставлена на ринок для продажу за кожної

можливої ціни.

18) Конкуренція та її місце в ринковій економіці.

Конкуренція, ії сутність і функції. Необхідним і

важливим елементом ринкової економіки є конкуренція.

Конкуренція — це економічне змагання за досягнення

кращих результатов у області будъ-якої діялъності,

боротъба товаровиробників за найбиьш вигідні умови

господарювання, одержання максимального прибутку.

Зміст конкуренци полягає в широкому розсіюванні

економічної влади всередині двох головних сукупностей,

які становлять еконо-міку, — підприемств і

домогосподарств. Коли на конкретному ринку є велика

кількість покупщв і продавців, тоді покупець чи

продавець не може пред'явити попит або пропонування

на таку кількють продукції, котрої було б достатньо, щоб

помітно вплинути на ціну.

Якщо коротко, конкуренція означає, що кожен

продавець робить маленький внесок у загальний обсяг

пропонування. Дрібні продавці неспроможні помітно

вплинути на загальний обсяг пропонування, тому

продавець, що виступае одним з численних

індивідуальних продавців, не може маніпулювати

ціною товару. Саме тому дрібний продавець, беручи

участь у конкуренції, «відданий на милість ринку».

Така сама характеристика справедлива і для дрібних

покупців.

Широке розосередження економічної влади, що

становитъ основу пропонування конкуренції, регулює

використання влади і обмежує можливості

зловживання нею.

За чистої конкуренції дуже велика кількють фірм

виробляеє стандартизований продукт, а новостворені

фірми можуть вільно ввійти в цей ринок. Зовсім інша

ситуація за чистої монополії: на ринку однорідного

продукту чи послуги працює едина фірма, входження

нових фірм у галузь заблоковане з низки причин, а

диференціації послуг немає. Монополистична

конкуренция означае ринкову ситуацію, за якої

відносно велика кількість невеликих виробників

пропонуе схожу, але неоднакову продукщю. В умовах

монополістичної конкуренції економічне суперництво

зосереджуеться не лише на ціні, але и на нецінових

чинниках збуту товарів (упаковка, реклама, якість

тощо). За олігополістичного на ринку є лише декілька

продавців, які узгоджують між собою ціни та обсяги

виробництва.

У теперішній економіці панує недосконала

конкуренція. Вона переважає в галузі, в якій окремі

продавці мають певний контроль за ціною продукціі

ціеї галузі. У недосконалого конкурента є певна

свобода дій стосовно його цінових рішень.

Конкуренція, окрім економічного, має соціальний

вимір, оскільки забезпечує творчу свободу кожного.

Економічною основою конкуренції є різність між

вартістю товару та витратами на його виготовлення.

На ринку мають дотримуватись такі умови: має бути

однорідний товар; продавець та покупець не повинні

мати будь які персональні преференції; ринок повинен

бути повністю прозорим. На цьому ринку досконала

конкуренція виступає більше як ідеальний стан

ринкового господарства. Але у практиці домінує

обмежена конкуренція. Інтенсивність конкуренції

перебуває у зворотній залежності від числа учасників

ринку: чим менше залишаєтьмя продавців, тим

більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту

вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх

конкурентів. Існує нецінова конкуренція - в умовах

приблизно однакових фінансово-технологічних

ресурсів переважна більшість конкуруючих

корпорацій відмовляється від застосування цінових

методів впливу на суперника. Економічно вигіднішим

є застосування нецінової конкуренції. Також можна

виділити конкуренцію дрібного та середнього

підприємництва з великими фірмами.

Сучасна конкуренція державно регульована. Державне

регулювання конкурентних відносин полягає в

дотриманні оптимального поєднання монопольно-

регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших

ринках. Засобами державного впливу є законодавство

про правила створення, функціонування та

припинення діяльності підприємтсв і регулярний

вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому

числі через аудиторську систему.

Функції конкуренції:

регулююча;

аллокаційна або функція розміщення (концентрування

ресурсів там, де вони дають максимальну віддічу);

інноваційна та адапційна (орієнтація на збільшення

продуктивності праці);

розподільна ( розподіл соціального продукту по

критерію дефіцитності того чи іншого виробничого

фактору);

контролююча .

19) Умови формування та особливості розвитку

ринкових відносин в Україні.

Формування ринкової економіки в Україні

розпочалося зі створенням ринкових інституцій.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала

високорозвинених товарно-грошових відносин.

Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування

кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні феодальних

пережитків. Втручання держави в економіку було

значним.

Після 1917 р. упродовж майже 70 років економіка

країни розвивалася у напрямі, який ігнорував ринок,

вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому

світі. Результат відомий: було створено суспільство з

низькою ефективністю виробництва і низьким рівнем

життя людей, загальним одержавленням і

монополізованою, негнучкою економікою,

підпорядкуванням особистих і колективних інтересів

відомчим, для якого характерна відсутність

демократичних інституцій. Це сприяло проведенню

політики автаркії, тобто економічного відособлення

від світового ринку. В Україні була відсутня

визначальна ринкова інституція — економічна

самостійність господарюючих суб'єктів. Саме її

наявність гарантує незалежність суб'єктів ринкової

економіки, їхню економічну відповідальність, без чого

не може існувати ринок. Більшість підприємств

України належали державі, управлялись її органами,

що зумовлювало високий ступінь монополізму.

Формування інституцій багатосуб'єктних власників

відбувається через роздержавлення власності, її

трансформацію у різні форми — колективну,

приватну. Це сприяє розвитку різних форм

господарювання та створенню конкурентного

середовища.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за

допомогою яких в умовах конкурентного середовища

здійснюється еквівалентний обмін, а отже,

реалізуються інтереси продавця і покупця,

відтворюється рівновага в економіці. Проте це

класичне положення економічної теорії діє лише за

наявності інших ринкових умов: демонополізації сфер

розподілу, обміну і виробництва, наявності форм

господарювання, різних за масштабами, які

управляються не з єдиного центру, а економічно та

юридично самостійними товаровиробниками. В

Україні усіх цих передумов поки що немає.

Лібералізація цін за високого рівня монополізму

обов'язково призводить до їх зростання і не створює

стимулів для виробництва. Навіщо виробляти

додаткову продукцію, якщо прибуток в умовах

монополії залежить від зменшення її кількості? Отже,

те, що є правильним теоретично і діє за умов, які

відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні,

не може бути правильним для економіки, де не

створені відповідні ринкові інституції. Для того щоб

суб'єкти національного ринку могли реалізувати право

власності на засоби виробництва і продукцію, крім

економічних потрібні ще й правові передумови. Нині

в Україні триває процес відпрацювання і прийняття

юридичних законів, які б сприяли формуванню

ринкового середовища. Проте цей процес відбувається

досить повільно, часто у прийняті закони вносяться

істотні зміни, відсутня узгодженість між

законодавчими актами, невідпрацьовано механізм

реалізації цих законів.

Ринкова модель для України характерною рисою

перехідної економіки є нестабільність, оскільки в її

основі лежить суперечність між старими і новими

формами господарювання, що зумовлює якісні зміни в

економічному і соціальному житті суспільства. У

зв'язку з цим слід передбачити альтернативні шляхи її

розвитку: від авторитарно-бюрократичної системи до

постіндустріального суспільства; від корумпованої

тіньової економіки до праволіберальних, заснованих

на приватній власності систем. Слід ураховувати, що

альтернативність має певні межі, які зумовлені

об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед

багатьох варіантів потрібно обрати найоптимальніший

для певної країни. Критеріями цього вибору є як

загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і

врахування наявних ресурсів, національних

особливостей, історичних традицій, географічного та

геополітичного положення. Отже, формувати

економічну стратегію, спрямовану на побудову певної

моделі ринкової економіки, слід, спираючись на

перелічені чинники. Особливістю економіки України є

те, що перед початком ринкових трансформацій вона

була адміністративно-командною, характерною рисою

якої був тотальний монополізм. Багато підприємств

виробляли 60— 100 % певного виду продукції. Така

монополія не є ринковою. Вона не передбачає

конкуренції, ринкових відносин, робить

господарюючим суб'єктом систему державних

установ, а підприємства виконують лише виробничі

функції. Економіка країни була великомасштабною, з

незавершеним циклом виробництва, в ній домінували

важка промисловість, воєнно-промислове

виробництво і видобувні галузі. Це зумовило нестачу

товарів народного споживання, з одного боку, і

технічну та технологічну відсталість — з другого.

Країна відчуває велику потребу в нафті та газі, які

вона змушена купувати, а це спричиняє проблеми з

торговельним балансом, перекоси у цінах на

внутрішньому ринку.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні,

які б сформували конкурентне середовище, може

відбуватися двома шляхами: реформуванням

існуючих підприємств і створенням нових. Перший

шлях передбачає демонополізацію, роздержавлення і

приватизацію, залучення вітчизняних та іноземних

інвестицій для структурної перебудови підприємств,

диверсифікацію. Другий — сприяння розвитку малого

й середнього бізнесу; залучення вітчизняних та

іноземних інвестицій для створення нових

підприємств і реструктуризації старих. Ураховуючи

те, що Україна має могутній індустріальний і науково-

технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно

обирати модель ринкової економіки, в якій переважає

дрібна приватна власність, а економіка регулюється

тільки ринковими законами. Цей шлях був би не

прогресом, а регресом. Модним є так званий

лібералізований підхід, згідно з яким, якщо не

заважати економіці розвиватися природним шляхом,

то Україна незабаром вийде на світовий ринок.

Поширене гасло «повну свободу переміщенню

капіталів, товарів, людей» — не тільки популістське, а

й некоректне. Кожна країна, вступаючи в економічні

відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше

реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить

квоти, ліцензії, митні бар'єри для іноземних

товаровиробників. Відповідна політика здійснюється

щодо міграції робочої сили. Адже, якщо дешева

робоча сила поповнить країну без будь-яких

обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну

спроможність національного ринку країни, оскільки

знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, де

буде задіяна ця робоча сила, а з другого — призведе

до соціальної напруженості у країні внаслідок

зменшення заробітної плати і зростання безробіття.

Залучаючи іноземний капітал в економіку, слід

регулювати цей процес, адже він може призвести до

втрат у певних галузях виробництва, подальшого

спотворення економіки, перетворення держави на

технологічний придаток розвинених країн, які

використовуватимуть її для розміщення екологічно

шкідливих або трудомістких виробництв. Досвід

перехідного періоду постсоціалістичних країн,

зокрема України, свідчить: шлях до ринку в

«стихійному режимі» не тільки не ефективний, а й

призводить до надзвичайно великих втрат у всіх

сферах життя. Орієнтиром дія України при переході

до ринкової економіки мають бути сучасні розвинені

країни, для яких характерна економіка, що

ґрунтується на різних формах власності за

домінування корпоративної власності, з

притаманними їй високим соціальним захистом

населення і соціальною орієнтацією економічного

розвитку. Україна мас будувати таку модель ринкової

економіки, яка найбільше відповідатиме особливостям

її розвитку, структурі економіки, географічному

положенню, менталітету народу. Для України

найсприйнятнішою є модель соціально орієнтованого

ринку, який підпорядковуватиме діяльність своїх

функціональних структур задоволенню матеріальних і

духовних потреб людини. Така стратегія має

ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах

економічного розвитку, які сприятимуть досягненню

зазначених цілей. Важливо обрати правильний шлях

переходу до ринку.

Еволюційний шлях переходу до ринку ґрунтується на

поетапному і поступовому введенні ринкових

відносин упродовж тривалого періоду (10—15 років).

Прискорений шлях, або «шокова терапія», приваблює

тим, що мета досягається швидко (за 400—500 днів, 2

—3 роки). Сутність його полягає в тому, що на

основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні

ціни. Зростання їх обмежується здійсненням гранично

жорсткої фінансово-кредитної політики. Вона є

ключовим елементом цього варіанта. Максимально

скорочується державний сектор. Соціальна підтримка

населення встановлюється на мінімальному рівні.

Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було

вдосталь, як і радників з різних західних шкіл, зокрема

чиказької (монетаристської школи), на яку

покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-

перше, не враховують відмінностей між Україною та

іншими країнами, між селянином, сформованим

колективним веденням господарства, і фермером,

який працює у ринковому середовищі, тощо. По-

друге, вони всі без винятку піклуються не про

інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси

своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його

класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де

рівновага у суспільстві досягається за рахунок

грошової політики, вільного ціноутворення. У наших

умовах багаторівневого монополізму (власності,

технології, управління) це зумовило б руйнацію

економіки, дестабілізацію суспільства.

Засади ринкової економіки в Україні мають уводитися

прискорено, проте не шоковим шляхом.

Поелементний, еволюційно-радикальний шлях

поєднує поступовість, поетапність і державне

регулювання цін на найважливіші товари, з одного

боку, і прибутків — з другого. Швидко перейти до

ринку не вдасться, оскільки в Україні, по суті, немає

розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати

сучасний ринок. Економіка потребує радикальної

структурної перебудови. Без цього неможливо

наповнити внутрішній ринок споживчими товарами,

вийти на міжнародний ринок. Потрібні величезні

капітальні ресурси. Сподівання на допомогу ззовні —

нереальні, можливості слід шукати всередині країни, в

її економіці. Гострим є дефіцит кваліфікованих

підприємницьких кадрів для роботи у банках, на

біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної

ринкової економіки Україна має демонтувати стару

господарську систему і поступово вводити ринкові

елементи.

Головним чинником створення ринку має бути

послідовна діяльність держави щодо формування

необхідних інституцій ринку. Для цього слід

розробити цільові програми розвитку пріоритетних

напрямів економіки, надати для цих цілей кредити,

зменшити податки; стимулювати розвиток

виробництва, а не посередницької діяльності,

створити сприятливі умови для залучення в країну

приватного іноземного капіталу, передусім у формі

прямих інвестицій у виробничу сферу, галузі, де

виробляються споживчі товари.

Держава має регулювати випуск національної

грошової одиниці, здійснювати контрольовану емісію,

забезпечувати взаємодію національного ринку з

міжнародним. Результати економічних перетворень,

здійснюваних на таких засадах, будуть

детермінованими, незворотними, прискореними і, що

особливо важливо, досягнутими в умовах соціальної

злагоди.

20) Принципи класифікації ринків та їхня

структура.

Принципи класифікації ринків. Сучасний ринок є

складним, полісистемним утворенням. Пізнати ринок

неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто

елементів, з яких він складається і які взаємодіють між

собою. Ринок розмежовують на різні елементи (сектори або

сегменти) за такими критериями: економічне призначення

об'єктів ринкових вщносин; ступінь зрілості ринкових

відносин; відповідність окремих рівнів чинному

законодавству; територіально-адміністративна ознака.

За економічним критерієм складовими елементами ринку

є: 1) ринок предметів споживання; 2) ринок виробничих

ресурав — землі, робочої сили і засобів виробництва; 3)

ринок капіталів; 4) ринок фінансово-кредитних ресурсів;

5) фондовий ринок; 6) ринок науково-технічних розробок

та інформації.

Ринок предметов споживання. Один з найважливіших

компонентов суспілъного ринку —ринок предметов

споживання, призначений для задоволення різноманшних

особистих потреб людей.

Цей ринок безпосередньо характеризуе взаемозв'язок

виробництва і особистого споживання, належність

виробництва на максимальне задоволення фізіологічних,

соціальних і духовних потреб членів суспільства. Кожна

економіка має вибирати кошик споживчих товарів, які

повинні бути вироблені. Безпосередньо споживчі товари і

послуги виробляе так званий другий підрозділ суспільного

виробництва, а в промисловості — галузі групи «Б». До

галузей, які безпосередньо виробляють споживчі блага,

належать легка і харчова промисловості, значна частка

виробництва машинобудівного, аграрного, будівельного,

транспортного комплексгв і галузей нематеріального

виробництва (охорона здоров'я, освіта, культура тощо).

На ринку споживчих товарів функціонують товари

особистого споживання.

Усезростаючу роль на ринку споживчих товарів

виконують послуги.

Послуги — відповідна діяльність людини, що спрямована

на (задоволення особистих потреб, але не набуває

речовинно-матеріальної форми. Відмінність корисності

послуг від корисності речових благ полягає в:

• фізичній невідчутності, тому що їх неможливо відчути

органами чуття;

• невід'ємності від свого джерела (трудової діяльності),

ході як продукт у вигляді речі існує незалежно від

наявності або відсутності джерела його виникнення;

• неможливості їх накопичення та зберігання; послуга

існує

одночасно в момент «виробництва» та «споживання»;

• індивідуальності та плинності якості: однакові

продукти

мають одні й ті самі якості, тоді як однакові послуги можуть

надаватися на більш високому або більш низькому рівні.

Особливим елементом ринку товарів особистого

споживання є духовні блага: книжки, журнали, газети,

наукові відкриття, частка яких на ринку товарів

особистого споживання неухильно зростає.

У сучасній економіці України прийняття більшості

важливих рішень щодо особистого споживання

ґрунтується на системі ринків і цін. У ринковій системі

споживачі віддають свої гроші, щоб купувати те, що

найбільше хочуть, подібно до виборців, які віддають

голоси на виборах. Ті споживачі, що мають

найбільше грошей, справляють найбільший вплив на

вибір того, що виготовляти і хто користуватиметься

благами.

Отже, виробництво взаємодіє з особистим

споживанням людей через такі ключові категорії, як

пропонування, продуктивність праці, витрати

виробництва, якість продукції, уподобання споживачів

і їх платоспроможний попит.

Таким чином, щоб збільшити обсяги виробництва і

пропонування галузі, потрібно:

• піднімати продуктивність праці;

• знижувати вартість продукції та ціну;

• підвищувати рівень оплати праці, тобто грошові

доходи працюючих.

21) Інфраструктура ринку і капітал сфери обігу.

Поняття ринкової інфраструктури. Однією з важливих

умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої

ринкової інфраструктури. Від того, насккіьки добре вона

розвинута залежить у кінцевому підсумку і ефективність

функціонування ринкової економіки. У свою чергу за рівнем

розвитку ринкової інфраструктури можна судити і про

ступінь розвитку ринку, ринкових відносин у тій чи іншій

країні. Тому необхідною умовою дієвості ринкових

відносин є створення відповщної інфраструктури ринку.

Інфраструктура — сукупність галузей підприємств,

зайнятих обслуговуванням суспілъного виробництва.

Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову (сфери обігу)

інфраструктуру.

Інфраструктура ринку — це система підприємств /

організацій, які забезпечуютъ рух товаров, послуг, грошей,

цінних паперів, робочої сили.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі

основні функії: здійснюе правове та економічне

консультування підприємців і захист їх інтересів у

державних і приватних структурах; забезпечуе фінансову

підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит,

страхування нових господарських формувань тощо;

сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації

продукції підприємств; регулює рух робочої сили; створює

необхідні умови для дійових контактів підприємців;

здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне

обслуговування і т. д., що в кінцевому результаті

забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг від

виробника до споживача.

Основні елементи ринкової інфраструктури. Елементи

ринкової інфраструктури, через які реалізуються ії функції,

можна згрупувати у три блоки: організацшно-технічна

інфраструктура, куди входять товарні біржі та аукціони,

торговельні дома і торгові палати, холдингові і брокерські

компанії, інформаційні центри та ярмарки, пункти прокату і

лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації

підприємців і споживачів, транспортні комунікації та засоби

оперативного зв'язку; фінансово-кредитна

інфраструктура ринку, куди входять банки, фондовіі

валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди

профспілок та інших громадських організащй, тобто всі ті,

хто може і займається мобілзацією тимчасово вільних

ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в

капіталовкладення; організащйно-дослідна інфраструктура

ринку включае наукові інститути, що вивчають ринкові

проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські

організації, спеціальні навчальні заклади, інститути та

організації, що входять у цю інфраструктуру, вивчають

динаміку ринкової ситуації, розробляють стратегію і тактику

поведінки підприемців на ринку, розробляють прогнози

для уряду і підприємців, моделюють наслідки тих чи

інших рішень, консультують, залагоджують конфлікти

між партнерами, готують економістів, менеджерів і

спеціалістів з маркетингу.

Крім загальної інфраструктури, яка обслуговуе весь обсяг

ринкових вщносин, існує спеціалізована інфраструктура,

яка забезпечуе ефективне функціонування окремих ринків:

товаров, капіталів, пращ та ін. Так, ринок капіталу

обслуговують фондові біржі, страхові та аудиторські

компанії, брокерські контори, комерційні банки,

інноваційні фонди, інвестиційні фонди регіонального

регулювання, страховий нагляд, інспекції з контролю за

цінними паперами, валютні біржі; ринок товарів —

товарні біржі, торговельні дома та торгово-

посередницькі фірми, брокерські контори, комерційні

центри бізнесу, лізингові компанії, аукціони, ярмарки,

державні резерви і страхові фонди, державні інспекції із цих

стандартів; ринок праці — біржі праці, центри підготовки

кадрів, державні фонди сприяння зайнятості,

підприємництва, пенсійні фонди, фонди зайнятості.

22) Домогосподарство як суб’єкт ринкових

відносин та його роль в економіці. Доходи

домогосподарства та їх розподіл.

Сутність домогосподарства. У сучасних

цивілізованих країнах світу найпрогресивнішою

суспільною системою вважається змішана економіка.

Вона передбачає співіснування в межах однієї

держави різних економічних секторів. Одним з таких

секторів є домашні господарства.

Сьогодні інтерес до них посилюється як з боку

науковців, так і з боку практиків. Візьмемо хоча б для

прикладу той факт, що нині спостерігаються

надзвичайно високі темпи зростання питомої ваги

продукції особистих підсобних господарств у сукупному

сільськогосподарському продукті. З утвердженням

товарних відносин і плюралізму форм власності роль

домашніх господарств у економічному розвитку все

більше зростає. Цим і визначається актуальність даної

проблеми. На сучасному етапі, коли в Україні

відбувається перехід до ринкової системи

господарювання, домашні господарства мають посісти

чільне місце в економічній політиці держави.

Для вивчення теми важливе значення має з'ясування

суті поняття «домогосподарство». У вітчизняній

навчальній літературі немає визначення цього терміна.

Така ситуація склалась невипадково. Адже в різних

культурах практично не існує єдиного поняття, яке б

визначало термін «домогосподарство». Виникають

труднощі з поняттям сумісного проживання, власності,

загального доходу, відтворювальних відносин. Для

остаточного з'ясування суті категорії

«домогосподарство» найкраще звернутись до трак-

тування цієї категорії в матеріалах ООН. Згідно з

рекомендаціями домогосподарство визначається як

«особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення

всім необхідним для життя», тобто об'єднаних

спільним веденням господарства. Поняття «домогоспо-

дарство» ні в якому разі не слід ототожнювати з поняттям

«сім'я».

Сім 'я — це сукупність осіб, що живуть разом, пов

'язаних родинністю та спільним бюджетом.

Відповідно до системи національних рахунків ООН до

домашніх господарств відносять домашню прислугу та

населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці

будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці

строкової служби, інваліди в будинках інвалідів,

ув'язнені та ін. В Україні налічується 13,2млн

домогосподарств, які є дуже важливою складовою

приватного сектору країни.

Термін «домогосподарство» більш чітко прив'язаний

до територіальних меж окремої господарської

одиниці, включає членів домогосподарства, що не є

родичами, і передбачає існування економічних

відносин власності всередині домогосподарства та

виробничих відносин (якщо вони існують). Важливо

уявити домогосподарство як основну одиницю

соціального і біологічного відтворення, пов'язану із

соціально-економічною макроструктурою.

Функції домогосподарств. З'ясувавши основний

зміст категорії домогосподарства, можна перейти до

розгляду функцій домогосподарств, тієї ролі, яку

вони виконують в економічному розвитку

суспільства. Перш за все в будь-якій економіці

домашні господарства є постачальниками ресурсів.

Виникає питання, які саме ресурси домогосподарства

можуть давати країні? У першу чергу — це робоча

сила людини, її особиста праця. Кожен господарник,

працюючи на підприємстві чи в установі, а також

виробляючи власну продукцію та реалізуючи її на

ринку, приносить користь державі, забезпечуючи її

ресурсом праці.

Працею не обмежується внесок домогосподарників у

ресурсний потенціал суспільства. Згідно із Законом

України «Про власність» кожен громадянин України

може мати в індивідуальній власності майстерні, малі

підприємства у сфері побутового обслуговування,

торгівлі, громадського харчування, землю, житлові

будинки і господарські будівлі, машини, обладнання,

транспортні засоби, сировину, матеріали та ін.

Застосовуючи майно, що є в особистому

розпорядженні, з метою виробництва товарів, домо-

власник ставить на службу інтересам суспільства

такий важливий економічний ресурс, як капітал.

Крім праці та капіталу домогосподарства можуть

постачати і грошові ресурси, які необхідні для

організації суспільного виробництва. Вони купують

акції великих промислових корпорацій і банків,

кладуть гроші на ощадні рахунки, придбавають

облігації.

Даючи економічну оцінку домашнім господарствам,

слід проаналізувати не тільки функції, які вони

виконують у суспільстві, а і їх сумарні доходи та

розподіл.

Доходи домогосподарств та їх розподіл.

Доходи домогосподарств та їх джерела. Щоб

домогосподарства успішно виконували свої функції,

вони повинні отримувати певний обсяг доходів за

рахунок певних джерел. Звідки домогосподарства

можуть отримувати грошові кошти у своє

розпорядження? Частково в даній темі відповідь на

поставлена запитання вже дана. Головне джерело

доходов — це доходи від ресурсів, які

домогосподарства поставляють суспілъному

виробництву, або ж доходи від факторів

виробництва. Але цим не вичерпуються доходи, що

отримують домогосподарства, слід враховувати

також трансферти.

Трансфертна платежі - це витрати, які

вгдповідаютъ його реальному економічному внеску,

але не еквівалентт виробничим витратам.

Статистика УкрїУни виокремлює такі статті доходів

населення:

• оплата праці членів сім'ї;

• пенсії, стипендії, допомоги, субсидії, дотації на

путевки до

санаторно-курортних установ для дорослих і дітей,

на утримання дітей у дошкільних закладах;

• надходження від особистого підсобного

господарства;

• дохід з інших джерел.

Структура доходів населения за джерелами досить

різноманітна і залежить від структури суспільних

відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил.

Отже, сукупний дохід домогосподарства — це вся

сума доходів, які воно отримує в грошовій чи

натуральній формі з будь-яких джерел.

Сукупний дохід домогосподарства не повинен бути

нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий

ніж вартістъ набору товарів і послуг, розрахована за

нормами і нормативами споживання і забезпеченості

населения першочерговіши життєвими засовами.

Прожитковий мінімум використовується для

встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також

мінімальних розмірів заробітної плати, пенсії,

стипендій та інших соціальних виплаті пільг.

Для оцінки доходів населения, крім прожиткового

мінімуму, має враховуватись і оптимальний

споживчий бюджет — вартість набору життєвих

засобів, розрахована за нормами / нормативами

споживання, які задовольняють розумні

раціональні і людей.

Розподіл доходів між домогосподарствами. Даючи

економічну оцінку домашнім господарствам, слід

проаналізувати не тільки джерела їхніх доходів, а їх

розподіл їх між собою. Розподіл доходів дає змогу

отримати уявлення про рівень життя в країні,

вирішення і суспільних проблем, спосіб існування

пануючої сощально-економічної системи. Кожному

типу суспільства відповщають певні принципи

розподілу доходів. Історія знає розподіл за працєю,

власністю, факторами виробництва. У змішаній

економіці,і форми співіснують, переплітаються,

взаємодіють між собою, удосконалення сприяє

підвищенню суспільного добробуту. У викладенні

проблем розподілу доходів зарубіжна економічна

наука виділяє два основних підходи:

функціоналъні розподіли доходів та чистий

розподіл доходов. Перше означає, що грошовий

дохід поділяється на заробітну плату, ренту, процент

і прибуток. Сукупний дохід суспільства розподіляеться

відповідно до функцій, які виконують отримувачі

доходов. Заробтна плата виплачується за роботу;

рента / процент — за ресурси, що перебуваютъ у чиїсь

власності, прибуток подходить до власників

тдприемств.

Особистий розподіл доходов пов 'язаний зі

способом, за допомогою якого сукупний дохід

суспільства розподіляетъся серед самих

домогосподарств.

Розуміння як функціонального, так і особистого

розподілу досі є ключовим моментом в оцінці ролі

домогосподарств у економіці. Статистичні дані

свідчать про значну нерівність розподілу

особистих доходів населения. Подібна тенденція

спостерігається і в Україні. Питания

нерівномірності розподілу доходів виносить одну з

фундаментальних проблем зарубіжноУ економічної

науки. Дане явище пояснюеться різними

причинами: здібностіі кожної окремо взятої людини,

здобута освіта, види діяльності. Для нерівномірного

розподілу доходів створюють: володіння

нерухомістю, засобами виробництва,

сільськогосподарськими угіддями тощо; становище

на ринку; інші фактори, а саме —випадок,

наявність особистих контактів із членами, сила

політичного впливу, дискримінація і т. ін. Вітчизняні

економісти все більше переконуються в тому, що

надто високу діференціацію в доходах населения

України обумовлюють не вище перелічені

причини, а и труднощі економічного характеру, з

якими доводиться стикатися Україні сьогодні,

загальним низьким рівнем життя основної частини

населения.

23) Підприємство як суб’єкт ринкової економіки,

форми і види підприємств. Закон України «Про

підприємства в Україні».

Сутність, функції і форми підприємства.

Підприємство — первична ланка суспілъного поділу

праці / водночас основна ланка народногосподарського

комплексу, яка є товаровиробником / забезпечує

процес відтворення на основі самостійності та

самоокупності. Як самостійні господарські одиниці

підприємства користуються правами юридичної особи,

тобто мають право розпоряджатися майном,

одержувати кредит, укладати господарські договори

з іншими підприємствами.

Підприємство виконуе такі функції: організаційну —

забезпечення виробництва товарів і послуг, їх

реалізації; відтворювальну - інвестування капіталу

на розвиток, оновлення, розширення всіх його

підрозділв; соціальну - задоволення суспільних

потреб споживачів, надання засобів існування для

найманих робітників.

Підприємство необхідно розглядати з двох боків: 1)

організаційно-технічного — як певну єдність

технічного комплексу (системи машин) і сукупного

робітника; 2) соціально-економічного — як суб'ект

виробничих відносин і певну сукупність цих відносин,

характер яких визначаеться власністю на засоби

виробництва.

Форми і види підприємств. Формування ринкової

структури економіки приводить до появи різноманітних

форм сучасних підприємств (суб'єктів

господарювання). Їх можна класифікувати за різними

критеріями: 1) формами власності; 2) формами

організації; 3) розмірами; 4) сферами діяльності.

Відповідно до форм власності розрізняють

підприємства таких видів:

• індивідуальне, засноване на особистій власності, де

використовується виключно особиста праця,

самостійно здійснюється

виробництво, весь дохід належить виробнику;

• сімейне, засноване на власності та праці членів однієї

сім'ї;

• приватне, засноване на власності окремого

громадянина з

правом наймання робочої сили;

колективне, засноване на власності трудового

колективу

підприемства, кооперативу або іншого статутного

товариства, громадської та релігійної організації;

• державне, засноване на загальнодержавній

(республіканській) власності;

• комунальне (муніципальне), засноване на власності

адміністративно територіальних одиниць;

• спільне, засноване на об'еднанні підприємств

різних форм

власності;

• орендне — пщприємства різних форм власності,

що їх держава на певних умовах і на певний час

передае в користування трудовим колективам.

Відповідно до форм організації шдприємства

виступають як:

•партнерство, або товариство — форма організації

підприємства, що базуеться на об'еднанні (пайовому,

частковому) різних власниюв. Дохід між членами

товариства розподіляється пропорційно до вкладів

(після сплати податків і виділення засобів на

нагромадження капіталу). Розрізняють такі види

партнерства: повне товариство (товариство з

необмеженою відповідальністю); товариство з

обмеженою відповідальністю; змішане (командитне)

товариство;

ассоціації - об'єнання, створені з метою постійної

коорпорації господарської діяльності (вони не повинні

втручатися у виробничу або комерщйну діяльність

будь-кого з учасників);

корпорації (акцюнерш товариства) - об'єднання,

створені на основі поєднання виробничих, наукових або

комерційних інтересів. Вони належать до товариств з

обмеженою відповідальністю. Їх особливість полягае

в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі

та поділяеться на однакові за номінальною величиною і

неподільні паї у вигляді акцій. Рішення приймаються тими

акціонерами, які володіюгь контрольним пакетом акщй

(50% +1 акція). Особливим видом сучасної корпорації є

холдингові компанії, які виступають власниками

контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг

відносно останніх виступає материнською ком-м.имею, а

компанії, акціями яких володіє холдинг, є відносно нього

и ппрними. Такий механізм називають системою участі;

консорціуми - об'єднання промислового та

6анківського капіталу на певний час для досягнення

единої мети;

концерни - об'єднання підприємств промисловості,

научних організацій, транспорту, банків, торпвлі тощо

на основі повної фінансової залежності від одного або

групи підприємців.

Крім того, функціонування ринкових відносин

пов'язане з виникненням цілого ряду фірм, що

обслуговують ринок. Лізингові фірми — це фірми,

що надають кредити орендарю з правом

користування певними об'ектами.

Найпоширенішими об'єктами лізингу є

транспортні засоби, обладнання, технологи,

«ноу-хау», програмне забезпечення і т. ін.

інноваційні фірми впроваджують винаходи,

науково-технічні розробки та послуги, реалізують

різні проєкти. Венчурні фірми проводять

комерщйну обробку науково-технічних розробок.

Брокерсьш (маклерсьш) фірми виступають як

посередники в торгівлі товарами та послугами, під

час виконання біржових операщй з товарами та

цінними паперами, а також фрахтування суден і

страхування. Вони можуть надавати додаткові пос-

луги для вивчення ринку, реклами,

кредитування тощо. Ауд-торські фірми

(контори) за замовленням пщприємств

перевіряють їх фінансово-господарську діяльність,

а також видають рекомендації щодо поліпшення

справ.

У країнах з ринковою економікою помітна роль в

економічно-му житті належить фтансово-

промисловим групам. Вони здійснюють контроль над

виробничо-розподільним циклом з одного центру. Це

дае можливість сформувати потужні виробничі

комплекси, які здатні конкурувати з найбільшими

світовими компаниями.

Класифжащя підприємств за розмірами.

За розміром підприємства розрізняються як малі,

середні та великі. Перехід до ринкової економіки

передбачає оптимальне поєднання великих,

середніх і малих підприемств. До малих

тдприемств українським законодавством віднесено

підприемства з кількістю зайнятих 15—200 осіб

залежно від галузі або виду діяльності. Малі

гпдприемства засновуються на будь-якій формі

власності та здійснюють діяльність у виробничій,

комерційній, фінансовій, страховш та інших сферах.

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій

економіці. Вони роблять її гнучкою, активно

впливають на кон'юнктурні зміни, забезпечують

насичення ринку товарами, послугами, сприяють по-

слаблению монополізму.

Середш підприемства здійснюють виробництво

невеликої, стійкої номенклатури виробів у значних

кількостях.

Великі тдприемства виготовляють масову

продукцію стабільного асортименту, здійснюють

великомасштабне фінансування у розробку науково-

техшчних проектів. Вони існують з багатьох

причин, але найважливіші полягають у тому, щоб

використати переваги, зумовлені зростанням

масштабів виробництва. До великих, як правило

відносять підприемства з кількістю зайнятих понад

1000 осіб.

Спорщненою функціею великих підприемств є

мобілізація ресурсів для виробництва.

Підприемства класифікують також за сферою,

видом господарської діяльності. Зумовлене це тим,

що існуе суспільний поділ праці, відповідно до

якого утворюються підприемства

сільськогосподарські, промислові, будівельні,

транспортні, фінансові, торгівельні, наукові, сфери

обслуговування. Виходячи з цього підприємства

різних галузей можна згрупувати за видом

діяльності: виробничі, фшансові, посередницькі,

страхові.

24) Суть підприємництва та його роль в ринковій

економіці. Закон України «Про підприємство».

Сутність підприємництва, його ознаки і функцн.

Підприємець є одним з людських факторів

виробництва, без якого ринкова економіка не

можлива.

Також необхідно і важливо відрізняти

підприємництво від менеджменту, а підприємця

від менеджера (керівника). Підприємець — це

самостійний агент ринку, котрий діе на свій страх і

ризик, під особисту відповідальність за результати

бізнесової діяльності. Менеджер — найманий

пращвник, який організовуе рекламацію завдань,

поставлених підприємцем.

Підприємець зазвичай є власником капіталу, а також

тією чи іншою мірою менеджером.

Щодо суспільної функції підприємця, то вона

зводиться до вивчення потреб сусшльства та їх

задоволення. У ринковій економіці саме

пщприемець першим повинен розгадати, які

товари та послуги завтра знадобляться покупцям.

Діяльність підриємця дає суспільству такі

переваги. По-перше, підприємець, як правило,

завжди мае можливість досягти кращих результатів,

тому що він е висококваліфікованим спеціалістом,

який добре знае свою справу. Саме вміння

примножувати багатство, розкривати і розвивати

свої здібності та здатнють інших людей до

творчості, раціонального використання наявних

ресурсів вигідно вирізняе його в суспільстві. По-

друге, підприємець може краще працювати на

споживача. Прогнозуючи його запити, підприемець

намагається виходити не тільки з поточних, а и з

майбутніх потреб і спрямовувати суспільне

виробництво на їх задоволення. По-трете, лише

підприемець здатний організовувати суспільне

виробництво таким чином, щоб витрачені ресурси

дали найбільшу віддачу. Отже, задоволення

суспільних потреб тут досягаеться

найефективжшим способом.

Отже, підприємництво - це багатопланове явище,

що може бути описании з економічної та політичної

точок зору.

Підприемпицтво — це самостшна господарська

діялъністъ громадян, що спрямована на отримання

прибутку (доходу) / здійснюєтъся від свого імені на

власний ризик та на свою особисту майнову

відповідалъністъ чи юридичній особи — підприємства.

Щодо Закону УкраТни «Про підприемництво», то там

зазначено, що підприємництво — це самостійна

ініціатива, систематична на власний ризик діяльнють з

виробництва продукції, виконання ро6іт, надання послуг

та заняття торгівлею з метою отримання прибутку. Якщо

діяльшсть фізичних або юридичних осіб не

пов'язана з отриманням прибутку, то вона не може

вважатися шдприемницькою. Сучасна економічна

наука вивчае підприємництво як вид діяльності, в

основу якого покладені такі ознаки:

і) свобода вибору термінів і методів діяльності,

самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявшсть фактора ризику;

3) оріентація на досягнення комерціиного успіху;

4) інноващйний характер діяльності.

Підприємництво — не лише особливий вид

діяльності, а и певний стиль і тип господарської

поведінки, яким притаманні:

• ініціативність і пошук нетрадицжних рішень у

сфері бізнесу;

• готовнють наражатися на ризик;

• гнучкють і постійне самооновлення;

ці'леспрямоважсть і наполегливість у бізнесовій

діяльності.

Крім того, підприємництво - це комплекс

особливих функцій, що виконуються в економщі,

спрямований на забезпечення розвитку та

вдосконалення господарського механізму, постійне

оновлення економіки господарюючих суб'ектів,

створення інноваційного поля діяльності. Сучасна

економічна література виокремлюєт три головних

функції сфери підприемницької діяльності:

• ресурсну (формування і продуктивне

використання капіталу, трудових, матеріальних та

жформацжних ресурсів);

• організаційну (організація маркетингу,

виробництва, збуту і

реклами та шших господарських прав);

• творчу (новаторські ідеї, генерування та активне

використання інщіативи, уміння ризикувати).

із зазначеного вище випливае такий важливий

висновок: під-нриемництво мае завжди

супроводжуватись науково-технічною,

організаційною і комерційною, економічною

творчістю, новими підходами до вирішення

господарських завдань; воно зумовлюе особливий,

антибюрократичний стиль господарської поведінки,

підвалинами якої є, з одного боку, постійний пошук

нових можливостей і ресурсів, а з іншого -

персональна відповідальність та наслідки своєї

діяльності.

В Україні суб'ектами підприемницькоУдіяльності

можуть бути:

— громадяни України, шших держав, не обмежені

законом правоздатності та діездатності;

- юридичні особи всіх форм власності,

установлених Законом України «Про власнють».

Об'ектами підприемницької діяльності є товари,

продукти, послуги.

Підприемницька діяльність здійснюеться згідно з

чинним законодавством:

• без використання найманої праці;

• з використанням найманої праці;

• без утворення юридичної особи;

з утворенням юридичної особи.

Одержання прибутку — дуже важлива мета для

підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне

— використання прибутку для більшого його

зростання шляхом розширення, модернізацй,

структурноі перебудови виробництва. В умовах

пщприемництва змінюеться співвщношення між

матеріальною зацікавленістю і мотивацією трудової

діяльності. Для підприємця остання висувається на

перший план.

Крім того, підприємництво мае грунтуватися на певних

економічних важелях, які б реально забезпечували, а не

просто декларували самоврядування, свободу

господарського вибору, можливість інвестування

доходу тощо. іншими словами, мае існу-вати ринково-

конкурентний режим господарювання. Необхідна

також система чинних законів, які б захищали

підприємництво и забезпечували стабільне ринкове

середовище та стійкі «правила гри» на ринку.

Актуальною рисою шдприемництва є прозорість його

виробничо-комерцшної діяльності відповідно до

чинного законодавства та принципово добросовісної

конкуренції.

Сьогодж стае очевидним, що становления та розвиток

підприемництва в Україні, формування

сприятливого конкурентного середовища неможливе

без аналізу світового досвіду підприемництва, а саме

досвщу США, Японії, Німеччини та інших розвинутих

країн, що дозволить зробити узагальнення,

Проблеми розвитку цивілізованого

підприємництва в Україні. Створення умов

становления та розвитку национального

підприемництва, у першу чергу дрібного, малого та

середнього бізнесу, е головним напрямом політики

ринкової трансформації економіки України. Світовий

досвід і практика господарювання доводять, що саме

існування і взаемодія великих, середшх, малих і

дрібних підприємств, їх природне регулювання (в

тому числі і за рахунок співробітництва)

становлять характерну рису ринкової економіки.

Найважливішими об'ективними умовами розвитку

підприемнимцтва в Україні е наявшсть ринкових

відносин і різноманітних форм власності,

економічна свобода та самостійність

товаровиробників і діездатність товарно-грошового

мехашзму; розвиненість фінансово-кредитної

системи; послідовність і стабільність економічної та

соціальної політики держави; наявність розвинутої

інфраструктури підтримки підприемництва,

сформованість економічноі культури та позитивний

соціальний фон підприемницької діяльності.

Негативно впливають на розвиток дрібного і

малого бізнесу такі стримуючі фактори, як

загальний спад виробництва, зростання цін,

низький рівень платоспроможності населения,

надмірний контроль за Діяльшстю суб'ектів

підприемництва з боку державних органів

виконавчої влади, корупція, рекет тощо.

Результати досліджень показали, що основними

причинами, які стримують розвиток дрібного і малого

пщприемництва в Україні, е:

• недосконалють законодавства з питань розвитку

дрібного та малого бізнесу, як і підприемництва в

цілому;

• високі податки, що примушуе деяких суб'ектів

дрібного малого пщприемництва йти в тіньову

економіку;

• недостатня державна фшансово-кредитна

підтримка дрібних і малих пщприемств;

• вщідсутність діевого механізму реалізаії державної

політики

з підтримки дрібного та малого бизнесу;

• недосконалість системи обліку та статистичної

звітності дрібних і малих пщприємств;

• обмеженість інформаційного та консультативного

забезпечення;

• недосконалють системи шдготовки,

перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для

підприемницької діяльності;

• відсутність стимулів для інвестищй;

• психолопчне несприйняття позитивної ролі

підприемців у ринкових перетвореннях серед

окремих верств населения.

На наш погляд, основними напрямками подальшого

розвитку дрібного та малого підприемництва в

Україні в найближчій перспективі е:

1) формування належної законодавчої бази,

сприятливої для розвитку дрібного та малого

бізнесу;

2) удосконалення фшансово-кредитної підтримки;

3) забезпечення матеріально-технічних та

інноваційних умов для розвитку дрібних і малих

підприемств;

4) інформащйне та кадрове забезпечення бізнесу;

5) стимулювання зовнішньоекономічної діяльності

суб'єктів дрібного і малого підприемництва.

Формування відповідної законодавчої бази розвитку

дрібного і малого підприемництва передбачае

встановлення правових гарантій для забезпечення

свободи та захисту приватної власності; знищення

правових суперечностей та скасування положень,

що стримують розвиток приватної ініціативи;

створення бшьш спри-ЧИіИВОГО податкового,

інвестищйного, цінового режимів для об'ектів

дрібного та малого підприемництва; впорядкування

механізму державного регулювання та контролю

підприемницької діяльності, подолання тіньового

підприемництва.

25) Специфіка підприємництва в аграрній сфері.

Рентні відносини і особливості формування доходів

в сільському господарстві.

Аграрні відносини. Специфика сільськогосподарського

виробництва виражаеться в аграрних вщносинах.

Вгдносини в сільському господарстві як складова

економгчних відносин виникаютъ між людьми перш за

все з приводу володіння землею та використання землі

як головного фактора виробництва, з одного боку, як

об 'екта власності — з іншого.

Але земельні відносини - це лише один бік аграрних

відносин. Другий пов'язаний із процесами

агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток

продуктивних сил закономірно веде до переплетіння

зв'язків по горизонталі та вертикалі як у самому сіль-

ському господарстві, так і між сільським господарством

і взаемопов'язаними з ним галузями. Це насамперед ті

сфери господарювання і ті підприемства, які

виробляють для нього засоби виробництва чи

переробляють сільськогосподарську продукцію,

займаються іх збереженням і реалізаціею. На цьому

шляху поступово створюеться агропромисловий

комплекс, який дозволяе підвищити ефективність

виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечуе

населения продуктами харчування, а промисловість —

сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як

аграрно-промислові.

Провідними в системі аграрних відносин виступають

відносини власності, які визначають характер усієї

сукупності економічних відносин. Тобто аграрні

відносини — це сукупністъ економічних відносин, які

виникаютъ між власником засо-б1в виробництва (в

тому числі і в особі держави) і суспілъством у цілому,

сілъсъкогосподарсъкими чи промисловими орендними

колективами, державними підприемствами,

окремими працівниками й іншими

землекористувачами з приводу виробництва,

розподоілу, обміну та споживання створеного в

галузях агропромислового комплексу продукту.

Земельна рента та її форми

Диференціальна земельна рента. Складовою

аграрних відносин е рентні відносини, які виникають

у зв'язку з виробництвом і привласненням

додаткового продукту на основі використання землі.

Відомо, що ефективність сільськогосподарського

виробництва залежить від багатьох факторів і

насамперед від раціонального використання землі, її

родючості. Розрізняють природну та економічну

родючість грунтів. Природною родючістю є

сукупність фізичних, хімічних і біологічних

властивостей грунту, а екоиомічні - це результат

поліпшення цих властивостей чи рахунок проведения

людьми заходів, спрямованих на покращання методів

землеробства та проведения різних видів меліораци.

Таким чином, земельна рента є економічною формою

реалізації земельної власності. Виділяють такі основні

різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна,

монопольна. Конкретною формою земельної ренти є

орендна плата, яка включає ренту, процент на

капіталовкладення, інші платежі.

Незалежно від форм власності на землю утворюється

дифереціальна рента, її причиною є монополія на

землю як на об 'єкт господарювання. Виникнення цієї

монополії означає існування відособлених виробників у

системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний

синтез існуючих природних і економічних умов для

утворення диференціальної ренти.

Природною умовою існування диференціальної ренти є

відмінності у природній родючості землі, а також

місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку (місць

реалізації). Розвиток науки і техніки, широке використання їх

досягнень у сільському господарстві змінюють ці відмінності,

але повністю усунути їх не можуть.

Господарства, що розташовані на кращих землях,

створюють додатковий чистий дохід. Такого доходу

позбавлені інші господарства. Якби вони його

одержували, то монополія на землю як об'єкт

господарювання зникла.

Господарства, які використовують свою працю та інші

виробничі ресурси на кращих земельних ділянках, мають

більше продукції з одиниці земельної площі. Вони

отримують додатковий продукт, який є матеріальною

основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення

додаткового продукту в диференціальну ренту є

наявність товарно-грошових відносин і особливість дії

закону вартості в сільському господарстві.

Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість

сільськогосподарської продукції визначається середніми

витратами суспільне необхідної праці в господарствах, що

розташовані на гірших за родючістю та

місцезнаходженням землях за середнього

рівня досконалості організації виробництва. Отже,

господарства, які розташовані на кращих і середніх землях,

мають нижчу індивідуальну вартість

сільськогосподарської продукції, але реалізують її за

цінами, які визначаються вартістю продукції на гірших

землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий

дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.

Форми диференціальної ренти. Слід розрізняти дві форми

диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна

рента І в свою чергу поділяється на:

• диференціальну ренту за родючістю (І

);

• диференціальну ренту за місцезнаходженням (І

Диференціальна рента І

виникає із різної природної

родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці

між суспільною вартістю сільськогосподарської

продукції та її індивідуальною вартістю на більш

родючих земельних ділянках.

Диференціальна рента І

виникає через те, що земельні

ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту.

Тому транспортні витрати, що входять у виробничі

витрати, і вартість товару з різ-новіддалених земель

неодинакові. Для віддалених від ринку земель ці витрати

будуть більші. Але кількість близьких до ринку збуту

земель обмежена, вони не можуть задовольнити платіжний

попит суспільства в сільськогосподарських продуктах,

тому виникає необхідність в обробці віддалених від ринку

земельних ділянок. Щоб ці землі вступили в обробіток,

повинні бути покриті виробничі витрати і отриманий

нормальний прибуток. Це можливо, коли суспільна

вартість регулюватиметься умовами виробництва на

гіршій за місцезнаходженням ділянці. На близько роз-

ташованих до ринку землях індивідуальна вартість буде

нижчою від суспільної. Якщо реалізація товарів

відбуватиметься за суспільною вартістю, то на кращих за

місцезнаходженням ділянках виникатиме надприбуток,

який перетворюється в диференціальну ренту І„.

Диференціальна рента І

являє собою різницю між

суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської

продукції та індивідуальною вартістю

сільськогосподарських продуктів, одержаних із

земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.

Диференціальна рента І відповідає екстенсивному веденню

сільського господарства, коли збільшення виробництва

сільськогосподарської продукції здійснюється за рахунок

розширення посівних площ. Отже, диференціальна рента

І — це додатковий чистий дохід, який утворюється в

господарствах, що користуються кращими землями, а

також ближче розташовані до ринків збуту продукций

шляхів сполучення. Господарства, що користуються

кращими землями, витрачають на одиницю

продукцп менше пращ та шших виробничих ресурсів

порівняно з господарствами, що розташовані на прших

дшянках. Тому індивідуальна вартість единиці

продукціУ нижча в господарствах, де кращі умови вироб-

ництва. Різниця між суспільною та індивідуальною

вартютю продукції 1 е диференціальною рентою I.

Поряд з диференціальною рентою I утворюеться

диференціальна рента II. Остання е одшею з форм

надлишкового додаткового продукту, який одержують

унаслідок різної продукта в ноеті витрат, що послідовно

робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто

внаслідок інтенсифікації землеробства.

Інтенсифікація в сільському господарстві означав

збшьшення основних виробничих фондів і поточних

виробничих витрат на обробіток однієї і тіеї самої

земельної площі, що супроводжуеться зростанням виходу

продукції в тих господарствах, які краще забезпечені

основними засобами виробництва, мають більше ма-

шин, уносять більше добрив і т. д., мають широкі

можливості для виконання всього комплексу

сільськогосподарських робіт в оптимальні агротехшчні

строки, для піднесення культури землеробства та його

ефективності.

Вкладення додаткової праці та ресурсів дае змогу вести

господарство інтенсивніше, виробляти більше продукції

на кожному гектарі землі, домагатися вищої

продуктивности. Природна родючість все більше

доповнюеться і замінюеться економічною родючістю

грунту.

Якщо правильно використовувати додаткові кошти для

комплексного полшшення обробітку грунтів, то вони

забезпечують такий приріст продукції, який не тільки

окупав ці витрати, але и дае надлишковий додатковий

дохід, який перетворюеться на диференціальну ренту

II.

Диференцгалъна рента II е додатковим чистим

доходом, який виникае в результат/ додаткових

вкладенъ у дану ділянку землі.

Абсолютна земельна рента. При розгляді суті і

механізму утворення ренти передбачалось, що на

перших за якютю і розташуванням землях рента не

виникае. У реальній дійсності землевласник ніколи не

надасть у користування орендарю безоплатно навітъ ці

землі, оскільки існуе монополія на землю як об'ект

власності. Цей вид монополії породжуе абсолютну

ренту, що сплачуетъся з усіх видів землі, незалежно

від якості.

Джерелом абсолютноі ренти е додатковий

продукт, який створюетъся не лише в сілъсъкому

господарствг, а в інших галузях виробництва —

промисловостг, торгівлі, будівництві тощо.

Монопольна земельна рента. У країнах з

різноманітними природними і кліматичними умовами

крім диференціальної та абсолютноі ренти існуе також

монопольна рента. Умовами її утворення е обмеженють і

невідтворюваність земель особливої якості чи певні

кліматичні. Це виявляеться в тому, що лише на даних

землях, лише в даних природно-кліматичних умовах

можливе виробництво сільськогосподарських

продуктів з особливими якісними характеристиками.

Джерело монопольної ренти, як і абсолютноі, с поза

сільським господарством.

Як правило, це доходи, створені в інших галузях

виробництва, що надходять землевласнику на основі

перерозподілу. Це не означае, що власник землі

обов'язково фізично відділений від землі як засобу

виробництва. Рента привласнюеться і тоді, коли і

власник, і землекористувач об'еднані в одній

юридичний особі.

Орендна плата.

Орендна плата включае ренту, процент на вкладений

землевласником капітал та амортизації нарахування на

цей капітал. У разі встановлення досить високого розміру

орендної плати сюди може бути віднесена частина

підприемницького доходу орендаря.

Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною

заборгованістю привласнюеться банками, страховими

компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право,

як і право землевласника, на отримання ренти може

продаватись, і земля в цьому разі набувае форми

товару.

26) Витрати виробництва та їх види.

Сутність витрат виробництва та їх види. У процесі

виробництва здійснюються витрати ресурсів, більшість

яких купується на ринках і мае вартісну форму. Деякі

ресурси витрачаються, але не оплачуються. Наприклад,

вода з криниці. Вона е для багатьох дарунком природи.

Тому витрати — це не просто витрати, а витрати

ресурсів, що набувають на ринку вартісної форми. У

спрощеному вигляді витратами називають грошове

вираження використання виробничих ресурсів, у

результаті якого здійснюеться виробництво і реалізація

продукції.

Існуе деюлька підходів до розгляду витрат

виробництва. По-перше, з точки зору всього

суспільного виробництва витрати виробництва

поділяються на витрати сусппіьства і витрати його

первинних ланок — підприемств. 3 позиції суспільного

виробництва до витрат належать витрати, що

відображені у вартості кінцевої продукції.

Витрати підприемства на виробництво являють

собою важливий елемент відтворювального процесу

первинної ланки і відтворюють у собі витрати

підприемства на всі сложиті ресурси на виробництво

продукції.

По-друге, на рівні підприемства одночасно існуе два

підходи до визначення витрат виробництва:

бухгалтерський та економічний. В економічних

дослідженнях особливу цінність мають економічні

витрати, а в господарській практиці — бухгалтерські

витрати. Саме бухгалтерські витрати законодавчо

закріплені в законах про податок на прибуток

підприемств.

При з'ясуванні сутності витрат слід пам'ятати, що їх

існування в економіці зумовлено рідкістю ресурсів і

можливістю їх альтернативного використання. Якщо

для виробництва деякого конкретного товару

використано певні ресурси, то це означае, що їх

застосування вже неможливе для виробництва

якогось іншого товару. Витрати в економіці пов'язані з

відмовою від можливості виробництва альтернативних

товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати

при прийнятті економічних рішень, - це завжди

альтернативна витрати, тобто альтернативна

вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому,

альтернативному варіанті їх застосування.

Економічш витрати — це то виплати, які

підприемство повинне зробити, або то доходи, які

підприемство повинно забезпечити постачалънику

ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси для

використання в альтернативних виробництвах.

Виходячи з цього визначення категорія витрат

виробництва, або економічних витрат, належить до

мікроекономічного рівня, хоча и не виключений

вплив на неї з боку макроекономічних структур.

Економісти вважаютъ витратами всі платежа — явні

та неявні, — які потрібні для залучення ресурсов до

конкретного виду діялъності.

Виплати фірми, пов'язані з виробництвом продукцй

або наданням послуг, можуть бути або зовнішними,

або внутрішніми.

Зовнішні витрати являють собою плату

постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії т.

д.), які не е власністю даного підприемства. Але

підприемство може використовувати ресурси, що

належать до його власності.

Використання будь-якого ресурсу пов'язано з певними

витратами, незалежно від того, кому він належить, і

власні ресурси підприемства хоча й не оплачуються,

але чогось коштують. Виходячи з логіки економічноїГ

доцільності власні ресурси теж підкоряються загальним

закономірностям альтернативності використання

ресурсів.

Витрати на власний і самостійно використаний ресурс

е внутрішними

витратами.

Крім того, як зазначалося, до економічних витрат

належать нормальний прибуток — мінімальна

плата, необх1дна для утримання тдприемнщъкого

таланту в межах даного тдприемства. Якщо ця

мінімальна винагорода не буде забезпечена, то

підприємець переоріентуе свій підприемницький хист

на інший напрям діяльності, в іншу сферу або навіть

відмовиться від підприемницької діяльності на заради

одержання заробітної плати.

Економічні витрати — це сума зовтнішніх і

внутрішніх платежів, включаючи в останій і нормальний

прибуток, необхідних для того, щоб залучити / утримати

ресурси в межах даного напряму діяльностг.

Постійні і змінні витрати.

Постійні витрати (ПВ) — це витрати, величина яких

не залежитъ від зміни обсягу продукції. Такі як

орендна плата, амортизащя основного капіталу,

страхові внески, утримання управлінського персоналу.

Постійні витрати виплачують навіть тоді, коли

продукцію взагалі не виробляють.

Змінні витрати (ЗБ) — це витрати, величина яких у

короткостроковому періоді зменшуєтъся залежно від

зміни обсягу продукції. Вони складаються з витрат на

сировину, заробітну плату, пальне, тобто містять усі

витрати, які не належать до постійних.

Валові, середні і постійні витрати. Постійні і змінні

витрати у сукупності становлятъ валові витрати (ВВ).

За означениям завжди ВВ = ПВ + 3В.

Поділ витрат на постійні і змінні мае важливе значения

для аналізу діяльності підприемства, особливо в разі

прийняття рішення про скорочення обсягів

виробництва або навіть про закриття підприемства

через його збиткову діяльність.

Аналіз динаміки змінних витрат необхідний для

вирішення питания про обсяги випуску продукції.

Змінні витрати, а отже, і валові, зростають зі

збільшенням обсягів, але постійні не змінюються, і

тому витрати на одиницю продукції

зменшуються. Це зменшення мае свої межі, після

чого витрати збільшуються. Ця межа — граничні

витрати.

Граничні витрати (ТВ) є одним із найважливіших

понять у політичній економії. Вони визначають

додаткові витрати на одну додаткову одиницю

продукції.

Граничні витрати виробництва — це додаткові

витрати на виробництво однієі додатковоі одиниці

обсягу продукци.

Закон спадної віддачі. Витрати на виробництво будь-

якого продукту підприемства залежать не тільки від цін

необхідних ресурсів, але й від технології - кількості

ресурсів, які необхідні для виробництва. Протягом

короткострокового періоду підприємство може змінити

обсяг виробництва через поеднання кількості ресурсів з

фіксованими потужностями. Так, кожна одиниця при-

росту витрат праці додае щоразу менше одиниць

продукціі, якщо інші фактори виробництва

залишаються сталими.

Згідно із законом спадної віддачі продукт кожноі

додатковоі одиниці фактора виробництва буде

зменшуватися, якщо величина витрат цъого фактора

збілъшуеться, а фактори залишаються сталими.

Дія закону спадної віддачі пояснюе нам динаміку

граничних витрат. Отже, взаемозв'язок між законами

продуктивності і кривими витрат такий: у

короткостроковому періоді, коли фактори виробництва,

такі як капітал, е сталими, віддача змінних факторів

спочатку зростае, потім знижуеться. Відповідно криві

граничних витрат спочатку зменшуються, а потім

зростають, після того як віддача починае

зменшуватися.

Середні витрати — це витрати на одиницю випуску

продукції, які дорівнюютъ валовим витратам,

подменим на вироблену кілъкістъ товару, виходячи з

того що валові витрати е сумою постійних і середніх

змінних. Середні постійні витрати являють

собою постійні витрати, подмені на обсяг випуску

продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні

витрати. Слід зауважити, що валові середні витрати

безпосередньо залежать від середніх постійних і

середніх змінних. Середні витрати мають велике

значения для підприемця, оскільки вони дають змогу

визначити, за якого обсягу виробництва витрати на

одиницю продукції будуть мінімальними. Порівнюючи

середні валові витрати з ціною продукції, можна

визначити ступінь прибутковості виробництва.

27) Прибуток як економічна категорія та фактори,

що впливають на норму прибутку.

Сутність прибутку і його структура. Підприемницька

діяльність господарюючих суб'ектів спрямована на

одержання прибутку. Саме наявність прибутку або

можливість його одержання спонукае їх входити в

певну сферу діяльності, а за відсутності прибутку або

навіть загрози його відсутності — покидати певний

сегмент ринку.

Найчастіше прибуток визначаеться просто як валова

виручка, що перекриває валові витрати. Після того як

фірма оплатила всі витрати, залишився прибуток або

чиста виручка. Ще простіше кількісно можна

визначити прибуток як різницю між сумою, що

отримана від продажу,і собівартістю продукції. Але

перед тим як погодитися з таким обчисленням розміру

прибутку, треба з'ясувати, що слід уважати витратами.

Не випадково, що бухгалтери та економікии по-

різному підходять до розуміння прибутку. А

законодавчі органи різних країн або тої чи іншої країни в

різний час по-різному підходять до елементів

формування витрат або собівартості відповідно до

визначення обсяпв прибутку, системи і механизму

оподаткування.

Бухгалтерський прибуток являе собою загальну

виручку фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат

на залучення ресурсів.

Економічний прибуток — це загальна виручка за

мінусом валових витрат (зовшшшх і внутрішніх,

включаючи в останні і нормальний прибуток

підприемця) по залученню ресурсів з урахуванням їх

альтернативної вартості. Якщо сума грошових

надходжень перевищуе економічні витрати фірми, то

будь-який залишок нагромаджуеться в руках

господарюючого суб'екта. Цей залишок і е

економічним, або чистим, прибутком, який може бути

або позитивним, або негативним.

Неокласична економічна школа стверджуе, що

економічний прибуток належить підприемцеві.

Підприемець і тільки він е единим претендентом на цей

надлишок. Цей надлишок відсутній у статичній

економщі. Статична економіка — така, в основі -

пропозицгя ресурсів, Їх технічна характеристики,

смаки споживачгв — постійні і незмінні. Постійними

також е показники витрат, дані про пропозицію

ресурсів, з одного боку, і дані про попит і дохід — з

іншого. У цих умовах дії всіх контрагентів економічної

діяльності можуть бути передбаченими, а тому

відсутній економічний ризик. Якщо и виникне в деякій

сфері чистий прибуток, то в умовах чистої конкуренції

він зникне в довгостроковому періоді в результаті

збільшення чи зменшення підприемств у даній сфері.

Усі витрати виробництва будуть повністю

відшкодовуватися, не залишаючи ніякого лишку у

вигляді чистого прибутку. На думку економістів-

неокласиків, економічний прибуток притаманний

динамгчшй економіці. Він пов'язаний з інноваційною

діяльністю і е винагородою за ризик, за можливі

втрати в умовах ринкової невизначеності. Він може

виникнути також у результаті монополізації економічної

влади і створення відповідних умов на свою користь по

передбаченню економічної ситуації.

У результаті інноваційної діяльності створюються

необхідні умови щодо зниження витрат виробництва і,

відповідно, одержання прибутку. Для цього необхідні

нововведения в усіх видах діяльності підприемства:

виробничій, комерційній, управлінській і т. д. Тільки в

цьому разі можна знизити витрати і забезпечити

надлишки зверх витрат. А це можливо, коли фірма

здійснить ряд заходів, спрямованих на підвищення

продуктивності праці.

Згідно з марксистською теоріею прибуток е

перетвореною формою існування додаткової вартості,

яка створюеться додатково працею у сфері виробничої

діяльності и існуе в різних формах як результат

розподілу і перерозподілу додаткової вартості між

відновідними сферами функцюнування капіталу.

Прибуток тут виступае як економічна форма реалізації

права власності на капітал у різних сферах його

застосування.

У традищйному та елементарному розумінні прибуток е

найбільш значущим і практично единим показником

успіху підприемства та хорошего управлшня ним.

Прибуток — це знак бажаного успіху, а надія на його

одержання служить стимулом діяльності.

Величина прибутку, його обгрунтованість і механізм

розподілу можуть суттево змінюватись залежно від

підприемства, ситуації, економічної системи. Але

важливо не те, як визначаеться прибуток, а те що

шдприемство може виникнути і успішно

функціонувати тільки тоді, коли очікуеться якась

винагорода. За відсутності інших стимулів та інших

підходів такою, винагородою для підприемства в цей

час е категорія прибутку.

Норми прибутку. Підприемство завжди оріентовано

на прибутковість — здатністъ створювати

прибуток. Прибутковють підприемства визначаеться

як абсолютно - у грошовому вираженні, що е масою

прибутку, так і відносно — у нормі прибутку. Норма

прибутку розраховуеться як відношення прибутку в

грошовому вираженні до всього авансованого кашталу,

виражене у відсотках.

Прибуток/Авансований

каштал * 100%

Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості

капіталу в конкретній сфері його застосування. На масу

прибутку впливають фактори, які визначають обсяг

виробництва, і ціна, за якою реалізуеться продукція. Але

основний і визначальний фактор збільшення прибутку —

це зниження витрат виробництва.

Самі витрати виробництва перебувають під впливом цієї

низки факторів, головним серед яких е використання

досягнень науки і техніки, що матеріалізуються у

Норма прибутку =

виробництві в більш удосконалених засобах

виробництва та в більш кваліфікованій робочій силі.

Незважаючи на те що залучення додаткових, більш

досконалих факторів коштуе більших витрат, їх

високоефективна віддача перекривае витрати на

залучення. іншим фактором зниження витрат і,

відповідно, збільшення прибутку е зниження ціни на

економічні ресурси. Це сприяе розширенню масштабів

виробництва з тими самими фінансовими ресурсами.

На норму прибутку впливае економічна полгіика

держави. Держава через свою фіскальну політику

може створити сприятливі умови для функціонування

капіталу в певній сфері.

28) Держава та її економічні функції.

Поняття економічних функцій держави.

Економічна діяльність держави реалізується в

сукупності конкретних видів діяльності, тобто

функцій. Функції класифікують за певними

ознаками, видами і цілями діяльності, за джерелами

фінансування, за характером заходів (економічні,

адміністративні, стимулюючі, обмежені, національні

тощо), за обсягом і розподілом діяльності (уся економіка

чи певна сфера, довгострокові і короткострокові) і т. ін.

Найбільш розповсюдженою є класифікація за сферою

дії: внутрішні і зовнішні функції. Внутрішні функції—

це напрями діяльності держави щодо суспільства в

економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та

інших сферах. Зовнішні функції — це напрями

діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення

економічних інтересів даної держави і суспільства.

Базовою характеристикою для класифікації функцій є вид

діяльності. У кожному конкретному виді діяльності

певним чином присутні і поєднуються характеристики

різних видів діяльності.

Складність завдань, що постають перед державою,

визначають і множинність функцій, через які

реалізується діяльність держави. Скласти певний

перелік функцій держави неможливо. Водночас є

основні функції держави, які забезпечують нормальне

функціонування і розвиток економіки.

Трансформаційні процеси переходу від

централізовано-планової до соціальне орієнтованої

ринкової моделі функціонування і розвитку

національної економіки об'єктивно вимагають адекват-

них цілеспрямованих дій з боку держави, яка в

перехідних умовах виконує крім загальних функцій

цілий ряд специфічних.

До специфічних функцій перехідного періоду можна

віднести такі:

• розробка і здійснення стратегії соціально-

економічного розвитку країни;

• структурно-технологічні, інституціональні та інші

перетворення, визначення місця і ролі країни в

системі геоекономічних відносин;

• цілеспрямоване формування державного сектору

економіки;

• розподіл і перерозподіл певної частини валового

внутрішнього продукту (ВВП);

• національне регулювання економічних і соціальних

процесів;

• проведення гнучкої зовнішньоекономічної політики;

• створення загальної законодавчої і правової

бази для суб'єктів ринкової економіки.

Економічні функції держави у розвинутих країнах.

1. Забезпечення правової бази та суспільної

атмосфери, що сприяють ефективному

функціонуванню ринкової системи. Ще А. Сміт

стверджував, що держава є гарантом і захисником прав

власності, цілісності національного суверенітету,

законності і правопорядку, стабільності національної

валюти. Білышсть цих функцій можна віднести до

«передекономічних», бо без їх реалізації стабільний і

ефективний ринок неможливий. Необхідна правова

база передбачає такі засоби, як надання законного

статусу приватним підприемствам, визначення прав

приватної власності и гарантоване дотримання

контрактів.

2. Захист конкуренції. Конкуренція є основним

регулюючим механізмом у капіталістичній економіці,

силою, яка підкорюе виробника і постачальника ресурсів

диктату покупця чи суверенітету споживача. За

конкуренції саме рішення багатьох покупц1в і продавцов

щодо попиту і пропозиції визначають ринкові ціни.

3. Перерозподіл доходу та національного богатства.

Ринкова система веде до нерівності у суспільстві: ті,

що володіють значними капралами, земельними

площами, мають великі доходи, і ті, що — досить

незначні, крім того люди похилого віку, з фізич-

мими чи розумовими вадами, безробітн1 взагалі не

мають доходів

в умовах ринкової системи. Ринкова система

породжуе значку

нерівність у розподілі грошового доходу й, відповідно,

у розпо-

ділі національного продукту між індивідуальними

домогосподарствами. Держава виконує завдання

щодо зменшення нерівності доходів у суспільстві.

Уряд упорядковує структуру розподілу доходів

шляхом ринкового втручання, тобто шляхом індикації

цін. Зако-

нодавство щодо мінімальних ставок заробітної плати є

прикладом того, як уряд фіксує ціни з метою

підвищення доходів певних груп населения.

4. Коригування розподілу ресурсів для зміни

структури націоналъного прибутку. Різке порушення

функціонування ринку пов'язуеться з такими

негативними явищами: ринкова система виробляє не

ту кількість певних товарів і послуг, неспроможна

взагалі

виділити будь-які ресурси на виробництво деяких

товарів і послуг, випуск яких є економічно

виправданим. Застосовуються два типи коригуючих

заходів: законодавство та спеціальні податки, за

допомогою яких уряд покладає на фірму-порушника

побічні

ефекти чи витрати.

Держава здійснюе перерозподіл ресурсів на

суспільні блага. В економіці, де існуе певна зайнятість,

перед державою постає завдання вивільнення ресурсів,

що застосовуються у виробництві товарів

індивідуального споживання, для спрямування іх у вироб-

ництво суспільних благ. Підприємства,

домогосподарства обкладаються податками, тим самим

виключається частина їх потенційної купівельної

спроможності. Податки зменшують попит на товари і

послуги індивідуального користування, що, в свою

черту, викликає зниження приватного попиту на

ресурси. Передаючи купівельну спроможність

приватних економічних агентів виробництву, податки

вивільняють ресурси із приватної сфери їх застосування.

Уряд, витрачаючи податкові надходження, може

спрямувати ці ресурси у виробництво суспільних благ і

послуг. Держава свідомо перерозподіляе ресурси для

здійснення значних змін у структурі національного

продукту країни.

5. Стабшзащя економіки, тобто стимулювання

економгчного розвитку, контроль за рівнем зайнятості та

інфляції, що породжуетъся коливанням економічної кон

'юнктури. Історично склалося так, що найновшою та в

певному розумінні найважливішою функцією уряду є

стабілізація ринкової економіки, тобто допомога приватні

економіці у забезпеченні і повної зайнятості ресурсів, і

стабільного рівня цін. Рівень виробництва залежить від

загального обсягу витрат. Можливим є виникнення двох

несприятливих ситуацій:

а) безробіття, коли загальний рівень витрат у

приватному секторі занадто низький для реалізації повної

зайнятості. Уряд зобов'язаний так доповнити приватні

витрати, щоб загальний обсяг витрат — приватних і

державних — був достатнім для створення

повної зайнятості. Уряд повинен підвищити власні

витрати на суспільні блага й послуги, а з іншого боку —

скоротити податки для стимулювання доходів приватного

сектору;

б) інфляція, коли суспільство намагається

витрачати більше, ніж дозволяє виробнича потужність

економіки. Коли сукупні витрати перебільшують

величину продукту за повної зайнятості, надмірні витрати

викликають підвищення цін. Уряд зобов'язаний

ліквідувати надмірні витрати, скоротити власні витрати, а

також шдвищити податки з метою скорочення витрат

приватного сектору. Деякі економюти звертають увагу ще

на одну функцш уряду.

5. Виправлення вад ринкової системи. Одніею з таких

вад є проблема екстерналії. Підприємство викидае в

атмосферу отруйні гази, виникає ризик для здоров'я

населения. Оскільки повітря нікому не належить,

шдприемству ніщо не заважатиме продовжувати

забруднення атмосфери доти, доки не буде запроваджений

спеціальний закон, що встановлюе допустимі еколопчні

норми шкідливих викидів.

29) Форми суспільного продукту та методи його

обчислення.

Суспільний продукт і його структура. Суспільний

продукт е результатом продуктивного

функцюнування всіеї економіки суспільства, усіх

його ланок і сторін. За системи товарного ви-

робництва кожен продукт виступае як товар, що мае

певну натуральну і вартісну форму, а за взаемодії з

ринком — ще й ринкову вартість.

Натуральна форма суспільного продукту дае

можливість розглядати його структуру за

матеріально-речовим характером. За видами

матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень

суспільного поділу праці і диференціації суспільного

продукту. Поділ праці веде до того, що кількють видів

продукції розширюеться.

Для того щоб бути благом корисним, продукт

необов'язково повинен набувати форми речі,

матеріального блага. Корисними е і послуги, що мають

нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини,

культури, сфери попиту і т. д. Виробничі потреби

задовольняються науковими, інформаційними,

транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і

якість послуг — один з важливих показників

економічного і соціального прогресу.

Особисті і виробничі послуги — невід'емна частина

суспільного продукту. У зв'язку з цим суспільне

виробництво поділяеться на дві великі сфери: сферу

виробництва матеріальних благ, тобто сферу

матеріального виробництва, і сферу послуг, тобто

сферу нематеріального виробництва.

Проте першоосновою суспільного продукту е речові

блага і продукти харчування, одяг, житло, верстати,

комбайни тощо.

За всіеї різноманітності вироблені матеріальні продукти і

послуги поділяються на два види залежно від того, які

потреби людей вони задовольняють: на предмети

споживання, що задовольняють особисті потреби

людей, і на засоби виробництва, які задовольняють

виробничі потреби людей.

Оскільки виробництво базуеться на глибокому поділі

пращ, то при аналізі результатів виробництва варто

обчислювати проміжний продукт і кінцевий продукт.

Кінцевими продуктами е матер1альш блага і послуги,

яш виробляютъся для кінцевого використапня, а не для

подальшої обробки чи переробки або перепродажу.

Більшість продуктов (сировина, матеріали,

комплектуючі машин) проходять кілька виробничих

циклів протягом року, перш ніж потрапляють до

кінцевого споживача. У результаті окремі частини і

компоненти більшості продуктів купуються і

продаються декілька разів.

Проміжні продукти - - це матер1альт блага / послуги,

які використовуютъся для подальшої обробки,

переробки чи для перепродажу.

Методи обчислення сусшльного продукту.

Суспільство так само, як і підприемство, мае

обчислювати результати суспільного виробництва,

тобто суспільний продукт. Теорія і практика розробили

два методи обчислення суспільного продукту -

систему нацюнальних рахунк1в (СНР) \ систему

балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі

країни світу використовують систему нацюнальних

рахунків.

Система національних рахунків - - це адекватнй

ринковій економіці націоналъний обін, побудований

вигляді набору рахунк1в і балансових таблиць, що

розкриваютъ результати економічної діялъності,

структуру економіки, найважливш1 взаемозв 'язки в

национальному господарстві.

У системі національних рахунків обліковуються такі

сфери економічної діяльності: галузі матеріального

виробництва, державне управління, некомерційні

підприемства обслуговування населения і домашні

господарства. Розрізняють такі поняття, як економічна

операція та економічний агент. У даному разі

економічний агент — це будь-який господарський

суб'ект економіки, включаючи домашні господарства і

некомерційні підприемства.

Під час обліку використовуеться грошовий вираз

ринкової вартості благ, що переміщуються, для

забезпечення бази порівняння. Сам облік здійснюеться

у вигляді подвійного запису, прийнятого в

бухгалтерському обліку. Спрощено можна уявити

розрахунок національних рахунків як бухгалтерію

гігантського підприемства, яким е економіка країни, а

шляхами в ньому виступають певні сектори економіки.

У СНР використовуються дві класифікаціії. Перша —

функціональна — застосовуеться в рахунках

виробництва, споживання і капіталоутворення і

виглядае так:

а) галузі виробництва товарів і послуг;

б) органи загального державного управління;

в) приватні некомерційні організаці'Г, що

обслуговують домашні господарства;

г) домашні господарства.

Друга класифікація — інституцюнальна -

використовуеться в рахунках видатків і доходів та в

розрахунках капітальних витрат:

а) нефінансові підприемства;

б) фінансові організації;

в) органи загального державного управління;

г) приватні некомерційні пщприемства, що

обслуговують домашні господарства;

д) домашні господарства, включаючи дрібні

підприемства.

Одиницею обліку при складанні національних рахунків е

економічна операція. Вона рееструеться, як правило, в

момент її оплати.

За системи національних рахунків подвійний рахунок

виключається, що е ключовим аспектом цього методу

обліку результати суспільного виробництва.

Статистики, розраховуючи кінцевий продукт як потік

доходів, дуже обережні і враховують у ньому тільки

те, що називаеться доданою вартістю.

Додану вартість можна визначити двояко:

а) за статистикою — це різниця між продажем

підприемств та

їх придбанням матеріалів і послуг у інших підприемств;

б) як економічна категорія — це вартість, яка

додана до вартості спожитих у процесі виробництва

предметів праці, тобто оборотного кашталу (не

враховуючи заробітну плату).

Таким чином, за методом доданої вартості, щоб

уникнути подвійного рахунку, потрібно враховувати в

національному продукті тільки кінцеві товари і не

враховувати проміжні продукти, які йдуть на створення

кінцевих товарів. Розраховуючи додану вартість на

кожній стадії і пам'ятаючи про необхідність віднімання

витрат на проміжні товари, що купуються в інших фірм,

за допомогою методу розрахунку кінцевого

національного продукту як потоку доходів можна

належно уникати подвійного рахунку і враховувати

зарплату, процент, ренту і прибуток тільки один раз.

Метод балансу народного господарства (БНГ).

Баланс народного господарства являе собою систему

взаемопов'язаних балансових таблиць, кожна з яких

відображае окремі, найбільш принципові сторони

економічного процесу. До них належить відтворення:

матеріального продукту — сукупного суспільного

продукту і чистого матеріального продукту;

національного доходу; національного багатства.

Для БНГ характерне розмежування двох сфер —

матеріального виробництва і так званої невиробничої

сфери. Матеріальне виробництво поділяється на

виробництво засобів виробництва (І підрозділ) і

на виробництво предметів споживання (II підрозділ).

Система балансів — це зведений матеріальний баланс,

міжгалузевий баланс, зведений фінансовий баланс,

баланс грошових доходів, баланс трудових ресурсів та

ін.

Отже, БНГ обчислює тільки матеріальне виробництво

в економіці, при цьому розмежовується виробництво

засобів виробництва і предметів споживання.

Концепція СНР, навпаки, розглядає економіку як єдине

ціле без принципового розмежування матеріального і

нематеріального виробництва. До того ж у СНР прин-

ципове значення має система домогосподарств.

За СНР виробнича діяльність - це будь-яка законна

діяльність, що приносить дохід. Безумовно, з часом

метод БНГ буде вдосконалений, але з урахуванням

досягнень СНР. Поки що системі національних

рахунків альтернативи немає.

Сучасні форми суспільного продукту. За

системою балансу народного господарства

обчислюється валовий суспільний продукт (ВСП),

який являє собою суму всіх благ, включаючи проміжні,

створені в суспільному виробництві за певний період

(зазвичай рік). Він також може бути визначений як

сума продукції окремих виробників (підприємств,

об'єднань) за цей самий проміжок часу.

Головними і вихідними показниками системи

національних рахунків є валовий внутрішній продукт

(ВВП), валовий національний продукт (ВНП). У

статистиці України форма національного продукту

(ВВП) була визначена не так давно — з 1987 р.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє собою

сукупну вартість кінцевих товарів і послуг,

вироблених у поточному періоді на території країни,

незалежно від національної належності підприємств.

Валовий внутрішній продукт підраховується за так

званим територіальним принципом.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього

продукту:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільний метод).

Під час розрахунку ВВП виробничим методом

підсумовується додана вартість, створена всіма

галузями економіки. Для цього за кожною галуззю

економіки спочатку розраховується валовий випуск,

якій потім зменшується на величину проміжного

споживання. Отриманий результат характеризує сукупну

вартість кінцевої продукції, або доданої вартості,

створеної в галузях економіки.

У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються

витрати всіх економічних агентів, які використовують

ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців,

які експортують товари з даної країни. У підсумку

отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг,

спожитих суспільством.

У процесі розрахунку ВВП за доходами

підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна

плата, прибуток, процент, рента), а також

амортизаційні відрахування.

За першим підходом валовий внутрішній продукт

дорівнює, і сумі споживання домашніх господарств С,

валових приватних інг, І

' вестицій І, видатків держави

Д і чистого експорту X.

За другим підходом ВВП обчислюється як сума виплаченої

в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших

майнових доходів, непрямих податків на бізнес,

амортизації та прибутків. Кожен з підходів дає абсолютно

однаковий результат. Для підприємств доходи

домогосподарств є витратами виробництва.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням

цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою.

У зв'язку з цим розрізняють поняття номінального і

реального ВВП.

Номінальний ВВП - - це обсяг виробництва,

обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах

інфляції він завищує результати економіки і потребує

коригування. Реальний ВВП— це обсяг виробництва,

вартість якого скоригована на величину річного

зростання цін.

Як зазначалося, близьким до ВВП за змістом є

показник валового національного продукту. Валовий

національний продукт характеризує сукупну

вартість кінцевих товарів і послуг, створених за

певний період вітчизняними підприємствами в країні і

за її межами. Валовий національний продукт

підраховується за національним принципом. ВНП

обчислюється як валовий внутрішній продукт і

відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо

розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій

економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і

капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна

частина створених у країні факторних доходів (від

капіталу, робочої сили і землі) може являти собою

власність іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не

враховуються, але вони включаються у ВВП. Разом з тим

доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном,

враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

Відмінності між ВВП і ВНП незначні. Але в країнах, Ідо

розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки

цим країнам доводиться сплачувати великі проценти за

зовнішні позички, а для розвинутих країн, навпаки, ВНП, як

правило, більший від ВВП.

Обчислення обсягів ВВП і ВНП не лише полегшує

міжнародне зіставлення темпів і рівнів економічного

розвитку різних країн, але й дає змогу поглибити

макроекономічний аналіз.

У системі національних рахунків існує також низка інших

взаємопов'язаних макроекономічних показників, які

можуть бути розраховані на основі ВВП (а також ВНП).

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це ВВП,

зменшений на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП - Амортизаційні відрахування.

Національний дохід (НД) можно отримати, якщо ЧВП

зменшити на величину непрямих податків на бізнес

(податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні

платежі та ін.):

НД = ЧВП — Непрямі податки на бізнес;

або НД = ВВП - Амортизаційні відрахування - Непрямі

податки на бізнес.

Національний дохід — це сукупний дохід в

економіці, який отримують власники факторів

виробництва: праці, капіталу, землі

підприємницького хисту. Національний дохід — це

чистий внутрішній продукт, зменшений на величину

податків на бізнес.

Кількісно ЧВП і НД дуже близькі між собою.

Національний дохід є дуже важливим показником

результативності суспільного виробництва, національної

економіки. Виробництво національного доходу на душу

населення найбільш оптимально визначає рівень

добробуту населення.

До останнього часу в економічній літературі вважалося,

що національний дохід — це новостворена вартість, яка

створюється тільки у сфері матеріального виробництва

(промисловості, сільському господарстві, будівництві,

на транспорті, у торпвлі I гро-мадському харчуванні

(частково), у сфері зв'язку (частково)). Це звужений

пщхщ до нащонального доходу, який не враховуе вне-

сок працівників сфери нематеріального виробництва.

Розподіл нащонального доходу веде до визначення

частки всіх учасників його виробництва: заробітноТ

плати, прибутку, процента, ренти, дивіденду та ін. Ці

доходи називаються перви-ними, ибо основными.

Водночас Ух можна назвати факторными, осюльки

кожен з них пов'язаний з певним фактором

виробництва. У привласненні тіеУ чи іншо'У