Шпаргалки на гос.экзамен по Политической экономии (укр. яз)

Подождите немного. Документ загружается.

специфічноУ форми доходу і вщбуваеться економічна

реалізація власності на даний фактор виробництва.

У результаті розподілу нащонального доходу

утворюються доходи безпосередшх учасників сфери

виробництва.

Кожна людина зацікавлена у зростанні національного

доходу, тому що від його рівня залежать процеси

розширеного відтворення, нагромадження (розширення

суспільного виробництва), рівень добробуту населення,

економічної могутності країни.

30) Економічне відтворення: суть і його види.

Сутність економічного відтворення та його

основні елементи. Будь-який процес виробництва

незалежно від його суспільної форми має бути

безперервним, тобто повинен періодично проходити

одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може

перестати споживати, так не може воно і перестати

виробляти. Тому всякий процес суспільного

виробництва, що розглядається в постійному зв'язку і

безперервному потоці свого відновлення, в той же час є

процесом відтворення Безперервне виробництво

матеріальних благ і послуг є об'єктивною основою

існування людського суспільства. Політична економія

досліджує суспільне відтворення як економічне.

Економічне відтворення відбувається як у рамках

окремих підприємств і домогосподарств галузей і

регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою

суспільного відтворення є відтворення на окремих

підприємствах і домогосподарствах, або одиничне

(індивідуальне відтворення). Відтворення на

окремому підприємстві, є вихідною і необхідною

ланкою всього суспільного відтворення.

Водночас суспільне економічне відтворення не є

простою сумою одиничних процесів відтворення

окремих підприємств. Доведено, що в суспільному

відтворенні з'являються нові якісні елементи, які

відсутні на рівні первинних підприємств.

Так, вищим інтересом підприємства є максимізація

прибутку, а суспільного виробництва — максимізація

добробуту населення.

Підприємство орієнтується на ринковий попит, а

суспільне виробництво на сукупний попит і т. ін.

Суспільне економічне відтворення основане на

органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

• виробництва, розподілу, обміну, споживання;

• домогосподарств, підприємств, галузей,

економічних регіонів і всього виробництва;

• продуктивних сил, складових його частин і

економічних відносин;

• суспільного виробництва і суспільного споживання.

В усій системі відтворювальних зв'язків визначальним

є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для

життя і щастя людей. Розподілено, обмінено і спожито

може бути тільки те, що вироблено.

Економічне відтворення суспільства включає в себе

такі найважливіші моменти:

1) відтворення суспільного продукту та його конкретних

форм;

1) відтворення людського ресурсу як особистішого

фактора виробництва та його зайнятості;

2) відтворення основного і оборотного капіталу

суспільства, тобто засобіввиробництва, як необхідних

умов суспільного процесу відтворення;

2) відтворення національного багатства;

3) відтворення споживання;

4) відтворення економічних відносин.

Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності

являють собою продуктивні сили суспільства. Тому

політична економія досліджує також і відтворення

продуктивних сил як матеріальної бази всієї

економічної системи суспільства.

У складі економічних відносин відтворюються

різноманітні форми власності, і перш за все панівна, їх

взаємозв'язок і напрями розвитку. Вивчаються

відносини розподілу, товарно-грошові відносини,

господарський механізм.

Види економічного відтворення. Розрізняють просте

і розширене відтворення економічної системи.

Просте відтворення - - це відновлення процесу

суспільного виробництва з року в рік у незмінних

масштабах. Просте відтворення передбачає, що

прибуток та інші доходи не використовуються на

заощадження та інвестиції, тобто на розширення

виробництва товарів і послуг, а повністю

споживаються домогоспо-дарствами. Просте суспільне

відтворення було типовим для докапіталістичних

економічних формацій, для так званої традиційної

економіки. У докапіталістичному сусшльстві

розширене від-творення здшснювалося лише в окремі

перюди тривалого историчного процесу. У ці перюди

процес виробництва відновлював-ся на традищ'йшй

технічній основіі в майже незмшних масштабах.

Розширене відтворепня економіки — це відтворенпя

суспільного виробництва в зростаючих розмірах. У

цьому разі частина прибутку та шших доходів

шдприемств 1 домогосподарств на-громаджуеться та

швестуеться у виробництво з метою розши-рення

його межі виробничих можливостей.

Підприемці, намагаючись одержати максимум

прибутку, значну частину його капіталізують, тобто

спрямовують на розширення основного і оборотного

кашталу, а на цій основі — і виробництва. Проте просте

відтворення продовжуе існувати як елемент

розширеного відтворення економіки. Так, складовою

частиною розширеного відтворення суспільного

виробництва є відтворення тієї кількості капіталу,

людського ресурсу і продукту, яке було в наявності в

попередній період.

В умовах розвинутого товарного виробництва, ринку

відновлення процесу відтворення передбачає реалізацію

на ринку суспільного продукту. У зв'язку з цим у

масштабі суспільного економічного відтворення

велике значения мають такі ринкові категорії, як

сукупне пропонування, сукупний попит, суспільна

рівновага та інші категорії ринкової економіки, які

розглядаються не на рівні первинної ланки, а на рівні

суспільної економіки.

31) Тіньовий сектор в економічному відтворенні та

його масштаби і особливості в економіці України.

Особливу увагу треба звернути на проблему тіньової

економіки, яка заявила про себе на повну силу. Тому

необхідно перш за все розкрити сутність тіньової

економіки.

До тіньової економіки більшість авторів відносять:

• по-перше, ті види економічної діяльності, що

приховуються їх учасниками у зв'язку з небажанням

афішувати її, а з нею -

і одержувані при цьому доходи, з метою приховування

останніх від оподаткування;

• по-друге, протизаконну криміногенну діяльність,

спрямовану на особисте збагачення;

• по-третє, неформальну економіку, в якій офіційний

облік діяльності є ускладненим через її непостійний

характер і малий обсяг, а також через відсутність

об'єктивних вимірників.

Нерідко під «тіньовою економікою» розуміють усю

економічну діяльність, яка з різних причин не

враховується офіційною статистикою і, відповідно, не

включається до складу ВВП. Деякі автори сюди відносять

і так звану «фіктивну економіку» — приписки,

спекулятивні угоди, хабарництво, шахрайство, пов'язане з

грошовим обігом, а також діяльність, спрямовану на

одержання суб'єктами господарювання необгрунтованих

вигід і пільг, які здобуваються на основі підкупу

посадових осіб.

Тіньову економіку як економічну категорію можна

визначити як сукупність специфічних економічних

відносин, пов'язаних з діяльністю з виробництва,

розподілу, обміну і споживання товарів і послуг,

приховуваною від державного контролю з метою

одержання доходів і особистого збагачення.

Якими ж є сьогодні масштаби тіньової економіки в

Україні?

Об'єктивні труднощі обліку в цій сфері зумовлюють

значне розходження даних. За розрахунками Світового

банку, в 1994 р. частка неофіційної (тіньової) економіки

досягла в Україні 48,1 % сукупного обсягу ВВП, а в 1995

р. — 42,4 %, нині на неофіційний сектор української

економіки припадає 60—65 % ВВП.

Критичний рівень, який, за західними оцінками,

становить ЗО—35 % ВВП, у нашій країні вже

перевершено. За таких масштабів вплив аналізованого

феномена на всі сторони суспільного життя є винятково

високим, а негативну роль його в економіці важко

переоцінити.

В основі глобалізації тіньової економіки України лежить

триваюча системна криза. Маючи у своїй основі об'єктивні

причини, системна криза зачепила всі сфери суспільного

життя -- економіку і політику, ідеологію і культуру,

національні та міждержавні відносини.

Щорічний відплив капіталу за межі України становить

багато мільярдів доларів. Без прямої участі державних

чиновників усіх рівнів такі операції неможливі, як і

приватизація державного майна за безцінь.

32) Національне багатство: суть, структура та

проблеми розширеного відтворення.

Національне багатство безпосередньо пов'язане з

виробництвом національного продукту і його

відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за

рахунок національного продукту, який відтворюється на

розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних

благ, нагромаджених суспільством за всю його історію.

Іншими словами, національне багатство — це все те, чим

володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство

суспільства. Таке тлумачення національного багатства

дається в сучасній економічній літературі та статистиці.

Але дискусії щодо визначення національного багатства і

його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про

матеріальний зміст багатства і висловлюється за його

уточнення і доповнення новими елементами. Це

пов'язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах

відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і

практиці господарювання. Розвиток суспільс-

тва розглядається в єдності матеріальних, духовних,

етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем

нарощування матеріально-речових обсягів виробництва,

то на сучасному етапі вирішальне значення мають

ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в

економіці. Можливість цих зрушень визначається в

значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних

форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток

людини. Тому особливої актуальності в сучасних

умовах набувають дослідження, формування і розвиток

нематеріальних форм багатства, пов'язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його

елементи, що перш за все визначають якість робочої

сили — науково-технічний, освітній, культурний

потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне

багатство включає в себе як матеріальне, так і

нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми

національного багатства насамперед є: виробничий

капітал, у структурі якого виділяють основний і

оборотний капітал; основний капітал сфери

нематеріального виробництва (школи, лікарні,

культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові

будинки); резерви капітальних благ (законсервовані

запаси основного капіталу); майно домашніх господарств

(індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого

використання - - автомобілі, меблі, побутова техніка

тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і

природні ресурси країни, котрі залучені до

господарського обороту (земля, надра, вода, ліси,

атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише

розвідані, а тим більше потенційні, до складу

національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні

ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені

працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У

той самий час деякі види природних ресурсів (природні

копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми

національного багатства є духовні і культурні цінності

(нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал

нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні

ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство

внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як

це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах

СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а

отже, і можливості в нагромадженні більшого

національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при

зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі

погіршанні якості навчання, скорочення асигнувань на

науку та освіту тощо.

Національне багатство включає в себе також ті елементи,

які перебувають у інших країнах, але належать уряду,

організаціям та окремим особам.

Масштаби, структура та якісний рівень національного

багатства не залишаються незмінними. У процесі

відтворення воно не тільки постійно зростає, а й

безперервно оновлюється. Тому для нарощування

національного багатства великого значення набуває

раціональне використання виробничого потенціалу, від

якого залежать темпи зростання валового внутрішнього

продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і

духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства

відіграють природні ресурси. Винищення природних

багатств України призводить до втрати їх значної

частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні

покоління.

Величина національного багатства, як правило, зростає в

нормальних мирних умовах і зменшується під час війн,

смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР

втратив третину національного багатства. Зменшується

обсяг національного багатства і в умовах економічної

кризи, яка поглиблюється в Україні. Статистика

національного багатства потребує його спеціального аналізу

-обсягу, структури, динамки національного багатства. Але,

на жаль, статистичні щорічники не дають поки що

належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник

економічної могутності країни та джерело її соціально-

економічного прогресу.

33) Розподіл національного доходу. Споживання і

заощадження.

Моделі розподілу національного доходу. Національний

дохід є результатом діяльності з використання

економічних ресурсів.

Розрізняють функціонально-факторний та індивідуальний

розподіл національного доходу. Функціонально-

факторний розпо- означає розподіл національного

доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні

продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва).

Відповідно до означених факторів національний дохід

розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та

прибуток. У міру розвитку економіки вдосконалюється й

теорія співвідносності між доходами та факторами.

Трифакторна модель (земля, праця та капітал) епохи

вільної конкуренції визначила розподіл національного

доходу на ренту, заробітну плату та прибуток (рис. 17.3).

Рис. 17.3. Трифакторна модель розподілу національного доходу

З розвитком ринкової економіки, коли поступово

здійснилось

відокремлення

функції

власності на

капітал від

функції управ-

ління ним, на

зміну

трифакторній

моделі економіки прийшла ера чотирифакторної моделі

економіки (рис. 17.4).

Рис. 17.4. Чотирифакторна модель розподілу

національного доходу

Революція синіх і білих комірців повністю розмежувала

власників капіталу та управлінців (менеджерів). Відбулось

розмежування підприємницького доходу на прибуток і

процент. На думку А. Маршалла, економіка західних країн

другої половини XIX ст. характеризується утвердженням в

організації виробництва четвертого фактора —

підприємництва.

Після Другої світової війни відчутно проявилось

одержавлен-ня економіки та розподілу національного

доходу. Держава почала активно впливати на весь

відтворювальний процес економіки. Роль держави

перетворилась у фактор виробництва (рис. 17.5).

Рис. 17.5. П'ятифакторна модель розподшу национального

доходу

Сучасну економіку можна уявити як п'ятифакторну

модель. Держава все бшьше бере на себе функцп

регулювання економіки: соціальний захист населения,

структурні зміни, забезпечення збалансованого

розвитку, вирішення еколопчних проблем та ін.

На характер розподшу факторгв виробництва

впливають три групи чинниюв:

• закони, що регулюють розвиток продуктивних сил;

• економічні закони функцюнування ринку;

• економічна роль держави.

Оптимальність розподілу та використання факторів

виробництва залежить від органічного поеднання дії

означених трьох чинниюв.

Закони поділу праці, спеціалізації та коопераціі,

концентраці виробництва визначають таку комбінацію

факторів виробництва, яка повинна бути адаптивною

до зміни ринкової ситуації. Організація виробництва

характеризуе комбінацію праці та інших факторів

виробництва. Зростання технологічного рівня

виробництва відображае підвищення

продуктивности праці, наслідком чого е збшьшення

національного доходу. Цей процес надто тривалий \

може супроводжуватись кризовими явищами до

того часу, аж поки не буде досягнуто гармонічної

взаемодії трьох означених труп чинниюв. Кризи

перевиробництва в західних країнах минулого та на

початку цього століття є наочним воображениям

цих процесів. Державне втручання в економіку, з

одного боку, та об'ективнють дії закошв поділу

праці та ринкових законів - створили найбільш

доцільну структуру розподілу факторів виробництва в

індустріально розвинутих країнах.

На сучасному етапі розвитку економіки до факторів

розподілу економісти відносять інформацію та

державу, що радикально впливають на розподіл та

перерозподіл національного доходу. Аналіз

функціонально-факторного розподілу дозволяе виявити

частки доходу, що отримують фактори в результаті їх

участі в економічній діяльності.

Споживання: сутність і функції. Концепція

споживання і заощадження, що тут викладається,

становить інтелектуальний стрижень кейнсіанського

підходу. Застосована понад півстоліття тому

англійським економістом Дж. Кейнсом, ця концепція

була неприйнятною для тодішніх західних економістів.

Сьогодні багато елементів кейнсіанської теорії ввійшли у

словник політичної економії.

Розкриття сутності споживання починається з

поведінки споживачів. Згадаймо з теми 11, що

споживання домогосподарств — це видатки на

придбання товарів та послуг для задоволення потреб.

Споживання є найважливішим компонентом

національного доходу, що становить від 75 до 80 %

сукупних видатків. Основними компонентами

споживання е такі статті, як продовольство, житло,

транспортні засоби, освіта, медичні послуги. Ці

компоненти поділяються на три основних групи:

товари тривалого користування, поточного

користування і послуги.

Однією з найважливіших в економічному відтворенні є

функція споживання. Вона розкриває взаємозв'язок

між величиною видатків на споживання та обсягом

використовуваного особистого доходу. Це поняття

ґрунтується на припущенні, що існує стабільний

емпіричний взаємозв'язок між споживачем і доходом.

Зв 'язок між: споживанням та доходом називають

функцією споживання.

Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в

доході, називають граничною схильністю до

споживання (ГСС).

Гранична схильність до споживання — це величина

додаткового споживання, що його спричиняє одна

додаткова гривня доходу.

Схильність до споживання означає бажаний рівень

споживання. Отже, ГСС — це додаткове споживання,

що виникає з додаткової гривні доходу. Це визначення

можна записати так:

Зміни у споживанні _ АС Зміни в доході ДД

Розглянемо загальну спрямованість національного

споживання. По-перше, споживання важливе, тому що

воно є головним компонентом сукупних видатків. По-

друге, те, що не споживається, - заощаджується. У

системі розширеного економічного відтворення

споживанню належить надзвичайно велика роль.

Практика показує, що в цілому споживачі визначають

свій обсяг споживання з огляду на поточний дохід і на

дохід у тривалій перспективі. Поточний дохід

характеризує тісний зв'язок споживання з поточним

використанням доходу. Дохід у тривалій

перспективі слугуе людям для обгрунтування своУх

споживчих видатків не тшьки через поточний дохід, а и

через довгострокові тенденщ'Г доходу.

Заощадження та його функцн. Заощадження — це

частина доходу, що не споживастъся. Отже,

заощадження 3 дорівнюють національному доходу НД

міну с споживання С:

3 = НД - С.

Заощадження здшснюють домогосподарства,

підприемства, організації та держава. У ринковій

економіці основними об'ектами заощадження е

домогосподарства і підприемства.

Національні заощадження і норма заощаджень.

Економічні дослідження показують, що дохід е

визначальним компонентом не тільки споживання, а и

заощадження. Багаті заощаджують більше ніж бідні не

тільки в абсолютних цифрах, а також як процент від

доходу. Часто найбідніші витрачають більше ніж

ГСС =

заробляють. Тому, як правило, замість заощадження

зростають борги.

Розглянемо функцію заощадження та граничну

схильність до заощадження. Функція заощадження

показуе зв'язок між розміром заощадження та доходом.

Гранична схильшсть до заощадження (ГСЗ)

визначаеться як частка кожної додаткової гривні

доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто

Змши в заощадженні

1 Со —

-----------------------------------------------------------------------------

Змши в нащональному доході АНД

Сума видатків з национального доходу на споживання

плюс сума використання нацюнального доходу на

заощадження повинні дорівнювати обсягу

национального доходу країнии. Правда, в реальній

дійсності така рівність досягаеться не завжди. Але за

теоріею слід виходити з того, що національний дохід

дорівнюе сумі споживання и заощадження:

НД = С + 3.

Якщо ГСС дорівнюе 0,80, то ГСЗ мае дорівнювати

0,20. Сума ГСС та ГСЗ повинна обов'язково

дорівнювати одиниці. Отже, ГСЗ = 1 - ГСС.

Заощадження е вартісним показником інвестищй і

нагромадження капіталу. Поняття інвестицій

застосовують, щоб позначити збільшення запасу

матеріальних капітальних благ. Відповідно інвестиції

мають місце тоді, коли е заощадження, коли за їх

рахунок створюеться реальний капітал.

Дамо визначення цих категорії економічного

відтворення з погляду національного доходу.

Національш заощадження - це та частина

національного доходу, яка не використовуеться

на споживання, тому що мае бути спрямована на

нагромадження капіталу і багатства країни. Це —

чисті заощадження \ чисті нагромадження.

Норма національного заощадження (ННЗ),

визначаеться за формулою:

ННЗ = — хЮО, НД

дс 3 — обсяги заощадження наццінального доходу.

Заощадження, здійснювані за рахунок національного

доходу називаються чистими заощадженнями.

Оптимальною нормою нащонального заощадження

вважаеться 20—25%. Між нормою національного

заощадження, інвестиціями і темпами економічного

зростання існуе тісний взаемозв'язок. Тому кожна

країна особливу увагу звертае на стимулювання

схильності населения, домогосподарств, підприемств

до защадження.

34) Роль державного бюджету в перерозподілі

національного доходу та необхідність державного

регулювання розподілу доходів.

Державний бюджет - це річний план державних

витрат і джерел їхнього фінансового забезпечення.

Бюджетна система містить бюджет центрального

уряду, а також бюджети всіх рівнів місцевої влади. З

бюджетом тісно переплютаються позабюджетні фнди

- кошти держави, що мають цільове призначення і не

включаються до державного бюджету.

Перше місце у бюджетному перерозподілі

національного доходу займають соціальні статті:

соціальна допомога, освіта, охорона здоров”я.

У видатках на господарські потреби виділяються

бюджетні субсидії с/г, які мають також соціальну,

політичну та господарську спрямованість.

Видатки на охброєння і матеріальне забезпечення

зовнішньої політики, а також адміністративно-

управлінські витрати - визначаються потребами

безпеки держави, пріоритетами зовнішньої політики

та внутрішньої політики, впливають на попит на

споживчі товари.

Кон”юктурним цілям бюджетного перерозподілу

національного доходу служать видатки по

внутрішьнодержавному боргу, розміри витрат та

субсидій приватним і державним підприємствам, с/г,

на створення і вдосконалення об”єктів

інфраструктури, на закупівлю озброєнь та військове

будівництво.

Важливе місце займає зовнішьноекономічний аспект

політики бюджетних витрат - видатки на

кредитування експорту, страхування експортних

кредитів та капіталу тощо.

Державне регулювання виконує функцію створення та

розвитку соціально-економічної інфраструктури, яка

полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які

створюють загальні умови для функціонування

економіки, сприяють суспільному відтворенню.

Виконуючи функції централізованого регулювання,

держава надає своїм заходам загального характеру.

Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з

суб”єктів впливу. Планомірність необхідна для

підтримання процесу відтворення у

загальнонаціональному мсштабі. Непрямі методи

регулювання - фінансові та кредитні важелі, податки

субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи.

Основні форми державного регулювання:

короткострокове або емпіричне державне

регулювання - комплекс антикризових та

антициклічних заходів держави, спрямованих на

пом”якшення наслівдів економічної кризи.

Довгострокове державне регулювання - економічне

програмування. Сьогодні це найбільш поширена і

розвинена форма державного втручання в економічні

та соціальні процеси, впливу на процес відтворення.

Розрізняють кон”юктурне (спрямоване на

регулювання процесу відтворення через

маніпулювання госп кон”юктурою) та структурне

програмування (форма економічного регулювання -

науково обгрунтовані плани економічного та

соціального розвитку).

Директивне планування - владні структури

визначають економічні потреби та забезпечують

реалізацію планів.

Державне регулювання доходів є складовою

соціальної політики держави. Воно являє собою

систему заходів і норм законодавчого, виконавчого та

контролюючого характеру і спрямоване на створення

умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої

сили та її розвитку, послабленню соціальної

напруженості.

Державне регулювання доходів полягає у

перерозподілі їх через Державний бюджет за

допомогою диференційованого оподаткування різних

груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке

регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних,

створює умови для усунення диспропорцій,

пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами

регулювання зайнятості, зниження соціальної

напруженості тощо. Політика доходів ґрунтується на

певних принципах, закріплених у Конституції та в

інших законодавчих актах.

Такими принципами є:

соціальна справедливість;

соціальне партнерство та солідарність усіх верств

населення;

індивідуальна відповідальність за своє матеріальне

становище;

право на працю та гідна винагорода;

індексації доходів;

диференціація заробітної плати;

право на професійні об’єднання;

економічна доцільність.

Державне регулювання доходів і споживання

ґрунтується на методах, поданих на схемі (рис. 4.2.3).

Дані методи взаємозалежні та доповнюють один

одного.

Рис. 4.2.3. Методи державного регулювання доходів

Розподіл доходів серед населення має прямий вплив

на використання ресурсів праці. По-перше, у разі

великої розбіжності у диференціації та загальної суми

їх у найбідніших прошарків населення менше

прожиткового мінімуму зростає вторинна,

нерегламентована й нелегальна зайнятість через

необхідність мати хоча б мінімальні засоби для

існування. При цьому, що більший такий прошарок

громадян, то більші за обсягом і питомою вагою

перелічені негативні явища на ринку праці. По-друге,

ринок праці з великою диференціацією доходів

громадян є вразливішим стосовно дискримінації з

боку підприємців, порушення прав працівників,

невиконання колективних угод через страх втрати

праці в разі незгоди та скарг. По-третє, збільшується

чисельність пенсіонерів і підлітків, які працюють.

Водночас така диференціація певною мірою може

пожвавити мобільність робочої сили — надто серед

молоді.

Що може зробити держава для того, щоб

диференціація доходів не була занадто високою?

По-перше, це запроваджедення прогресивної шкали

оподаткування. Більш високодохідні групи сплачують

значну частину свого доходу до бюджету держави, а

бідні прошарки населення сплачують податки за

низькими пільговими ставками. Цей захід веде до

скорочення розриву в доходах. По-друге, за рахунок

надходжень до бюджету з доходів високодохідної

групи населення держава зможе сплачувати збільшені

трансферти незаможним прошаркам, які скоротять

диференціацію ще більше [10, с.203]. По-третє, це

посилення боротьби з тіньовими доходами. Перехід їх

у легальні, знову таки, збільшить надходження до

бюджету з усіма позитивними результатами для

прошарку громадян з низькими доходами.

Ефективно організований ринок праці та продуктивна

зайнятість населення головним чином забезпечує

нормальну та справедливу диференціацію працюючих

і всього населення за доходами. Ефективність

функціонування ринку праці визначається:

розвитком конкуренції між найманими працівниками

за кращі робочі місця та між роботодавцями за більш

кваліфіковану робочу силу;

відповідністю ціни робочої сили її відтворювальній

функції (мінімальна заробітна плата не може бути

меншою за прожитковий мінімум);

постійним намаганням зменшити розрив між

пропозицією робочої сили та попитом на неї;

постійним балансом між товарною та грошовою

масами.

Вартість життя — це виражена в грошовій формі

кількість матеріальних благ і послуг, які фактично

споживаються населенням. Вартість життя можна

визначити як сукупність витрат, які робить людина,

сім’я чи група населення для придбання товарів і

послуг, які необхідні для забезпечення

життєдіяльності та відновлення працездатності. Для

розрахунку вартості життя використовують такі

методи.

Статистичний метод. Основою даного методу є

фактичні бюджетні обстеження. За базу розрахунків

приймають фактичний рівень споживання та витрат

малозабезпечених верств населення, без використання

науково-обумовлених норм і нормативів споживання.

Нормативно-статистичний метод передбачає

використання певною мірою науково обґрунтованих

норм. За основу розрахунків беруть вартість

фізіологічних норм продуктів харчування.

Нормативний метод. Використовуючи даний метод:

визначають науково обґрунтовані нормативи

споживання, які забезпечують нормальне відтворення

робочої сили працівників і життєдіяльності

непрацездатних;

по різних районах країни науково обґрунтовуються

необхідні територіальні відмінності у вартості життя

населення;

кількісно визначаються всі необхідні потреби в

матеріальних благах і послугах.

Нормативний метод дозволяє отримати

найдостовірніше уявлення про споживчий кошик,

необхідний для розрахунку прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум є показником обсягу та

структури споживання основних матеріальних благ і

послуг на мінімально допустимому рівні, що

забезпечує підтримування активного фізичного стану

різних соціально-демографічних груп населення. Для

установлення вартісного показника прожиткового

мінімуму запроваджується поняття бюджету

прожиткового мінімуму. Бюджет прожиткового

мінімуму являє собою вартісну оцінку натурального

набору прожиткового мінімуму, а також включає усі

витрати на податки та інші обов’язкові платежі.

Уnсвітовій практиці застосовуються два основні

підходи до побудови бюджету прожиткового

мінімуму — нормативний, основою якого є концепція

споживання на науково обґрунтованому мінімально

необхідному рівні, і статистичний, що ґрунтується на

аналізі закономірностей споживання.

Методика розрахунку бюджету прожиткового

мінімуму є такою:

визначається продукт споживання у середньому на

одного члена сім’ї з урахуванням статевої структури

населення;

розраховується загальний обсяг мінімально

необхідних витрат на придбання продуктів

харчування на одного члена сім’ї;

визначається вартісна оцінка бюджету прожиткового

мінімуму в регіоні.

Прожитковий мінімум і величина його вартості для

громадян працездатного віку є інструментами

соціальної політики. Вони мають використовуватися

як орієнтири під час регулювання доходів і витрат

різних груп населення, для обґрунтування розмірів

оплати праці, а також регулювання міжгалузевого

підвищення заробітної плати, співвідношення в оплаті

праці за галузями; для оцінювання матеріальних і

фінансових ресурсів, потрібних для реалізації

поточних та перспективних соціальних програм на

рівні регіону, підприємства.

Профспілками України розроблені методологічні

підходи до розрахунку прожиткового мінімуму. Згідно

з ними визначаються мінімальний асортимент і

вартісна величина споживчого кошика на продукти

харчування, а також витрати на житлово-комунальні

послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги

тощо. Вартісна оцінка споживчих кошиків формується

за відповідними цінами та тарифами. Слід

використовувати середні ціни купівлі відповідних

товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі.

Споживчий кошик визначається не рідше одного разу

на 5 років.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму

включає продовольчі товари, об’єднані у такі групи:

хлібопродукти;

картопля;

овочі;

фрукти і ягоди;

м’ясопродукти;

молокопродукти;

рибопродукти;

яйця;

цукор, кондитерські вироби;

олія, маргарин.

Цей набір розраховано на основі мінімальних розмірів

споживання продуктів харчування для різних

категорій населення, розроблених науково-дослідним

інститутом харчування МОЗ України. Витрати на

оплату житлово-комунальних послуг визначається на

основі норм загальної площі житла та нормативів

споживання основних видів комунальних послуг на

одну людину. Визначенні частки витрат прожиткового

мінімуму, які використовуються на придбання

непродовольчих товарів, послуг, виплату податків та

інших обов’язкових платежів, ґрунтуються на

використанні фактичного співвідношення між цими

витратами й витратами на харчування, які виникли в

базовому періоді.

Правомірнішою та науково обґрунтованішою

категорією є мінімальний споживчий бюджет, що

забезпечує нормальне відтворення робочої сили

працездатних і нормальну життєдіяльність

непрацездатних громадян. Мінімальний споживчий

бюджет — це законодавчо встановлена в державі

середньодушова місячна вартість набору продуктів

харчування, непродовольчих товарів, оплати необхід-

них послуг, ліків, предметів побуту, зокрема й

довготривалого користування, задоволення в

установлених межах культурних потреб, розрахованих

на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів з

урахуванням національних особливостей. Для України

розрахунок вартості такого бюджету вперше

здійснювався 1991 року для 13 статево-вікових груп.

Цей показник відображає верхню межу ціни робочої

сили, що дає змогу підтримувати здоров’я та

працездатність людини на нормальному рівні, що

відповідає вимогам фізіології.

Розрахунки прожиткового мінімуму доцільно

здійснювати не лише у середньому на душу населення

чи сім’ю, а й окремо для працездатних громадян, дітей

до 6 років, підлітків, пенсіонерів. Це дає змогу

диференційовано оцінювати вартість відтворення,

аnвідтак визначити мінімально необхідні рівні доходів

для різних за складом типів сімей.

35) Економічне зростання та його типи і чинники.

Економічні цикли.

Зміст і типи економічного зростання.

Сутність поняття «економічне зростання» можна

визначити як кількісне збільшення та якісне

вдосконалення за відповідний період результатов

виробництва (товарів, послуг) та його основних фа-

кторов.

Дійсно, головною метою економічного зростання е

збільшення обсягів економічних благ, що сприяе

поліпшенню життя населения, створенню

стабільної сприятливої соціально-політичної

ситуації в країні, підвищенню її міжнародного

авторитету. Економічний розвиток — це процес

переходу країни від одного стану економіки до

іншого, білъш досконалого — тобто якісно нового на

основі відпоі'дних структурних

таінституціональних зрушень. Комплексно це

проявляеться в якісному вдосконаленні всієї

економічної системи.

Виокремлюють два основних типи економічного

зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання

забезпечуеться за рахунок тимчасового

збільшення обсягів функціонуючих факторів

виробництва / практично за збереження

незмінними їх попередтх тенітко-технологічних

параметров, Інтенсивний тип економгчпого

зростання характеризуемся розширенням

виробництва на основі якісного поліпшення вс1х

його факторів, тобто раіоюнального

використання всъого виробничого потенціалу. Як

відхилення від закономірного процесу

економічного розвитку в окремі періоди для ряду

країн може мати місце регресивний тип

зростання, для якого характерне тривале

зниження обягів суспільного виробництва.

Щодо основних тишв економічного зростання, то на

практиці вони не існують в абсолютних формах. У

реальному житті вони проявляються або як

переважно екстенсивний, або як переважно

інтенсивний тип економічного зростання. Нині в

розвинутих країнах переважае інтенсивний шлях

економічного розвитку. В Україні після тривалого

спаду виробництва необхідно підготувати мате-

риальну базу для інтенсивного економічного

зростання. Чим раціональніше функціонуе процес

відтворення, тим вище ефективність суспільного

виробництва.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу).

Суспільне виробництво перебувае в постійному

русі, але він відбуваеться не просто по замкненому

колу, а по висхідній лінії, хоча и не рівномірно.

Джерелом економічного прогресу, як і кожного

іншого динамічного піднесення, е суперечность.

Тобто економічний розвиток мае діалектичний

характер, тому відсутнють внутрішніх суперечностсй

рівнозначна призупиненню розвитку явища чи

процесу, припиненню самого життя.

Нагольною основою рушійною силою розвитку

виробництва є його суперечлива взаемодія зі

споживанням

Разом з тим загальні риси економічного зростання, які

притаманні різним періодам (етапам) розвитку

суспільства, завжди ви-

ступають у конкретних історичних формах, що

відповідають якісним характеристикам факторів і

результатам виробництва на даному конкретному

історичному відрізку часу.

На сучасному етапі перед кожною країною постає

необхідність розв'язання таких проблем економічного

зростання:

• визначення тенденцій і ресурсів (факторів) зростання;

• забезпечення усталеності економічного зростання в

довгостроковій перспективі;

• вимірювання конкретної результативності дії

факторів економічного розвитку;

• визначення темпів і строків для встановлення більш

прогресивної структури народного господарства;

• окреслення соціально-економічних наслідків для

країни з

вибором тієї чи іншої моделі технологічного розвитку.

Сутність економічного циклу. Функщонування ринкової

економіки, як будь-якої економічної системи, не е

рівномірним і перервним. Економічне зростання час

від часу чергуеться з процесами застою та спаду

обсягів виробництва, тобто зниженням усієї

економічної (ділової) активності. Такі періодичні коли-

свідчать про циклічний характер економічного

розвитку.

Циклічність --це об'єктивна форма розвитку

національної економіки і світового господарства як

єдиного цілого. Інакше кажучи, закономірний рух від

однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в

цілому до іншої.

За змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки

зору тривалості виокремлюють декілька типів

економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні

(близько 10 років) та довгі (40 -60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — рух економіки не

по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її

розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати

як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.

Економічний цикл та його фази. У теорії цикл

трактується як період розвитку економіки від початку

однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі

функціонування і розвитку економіки проявляються середні

цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл

(у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу,

депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить

остаточне відображення у новій кризі. Прояви економіч-

них циклів можна побачити за рядом ознак показників

економічної активності, основними з яких є: рівень

завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги

виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення

(безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси

акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари

тривалого користування; інвестиції та контракти на нове

будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і

завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й

суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза - - це різке порушення існуючої економічної

рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення,

що різко зростають. Відбувається зниження попиту на

товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі

зі збутом призводять до скорочення виробництва і

зростання безробіття. Зниження платоспроможності

населення ще більше ускладнює збут товарів. Усі

економічні показники погіршуються. Відбувається падіння

рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через

«омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів

фірми відчувають брак грошових коштів для поточних

платежів, тому швидко зростає плата за кредит - ставка

позичкового процента. Курси цінних паперів падають,

настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств.

Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої

виробництва. На цій фазі відбувається просте

відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не

зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які

виникли під час кризи через різке зменшення

платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається

високим, але стабільним. За умов скороченого

виробництва ставка позичкового процента падає до свого

мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний

попит і готуються умови для наступного пожвавлення

виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення --це фаза відновлення, яка розпочинається

з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь

на зростання попиту) і помітного скорочення

безробіття. Підприємці намагаються відновити

прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову,

продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на

капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає

зайнятість. Створюються нові підприємства, зростають

ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва

досягає попереднього найвищого рівня, і економіка

вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) - - це така фаза циклу, коли

обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і

зростає високими темпами. Будуються нові підприємства,

підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні

й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають

ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних

паперів, активізується комерційна діяльність,

прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочи-

нається справжній економічний бум, швидке економічне

зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної

нової кризи.

Першопричиною (поштовхом) нової періодичної кризи є

скорочення сукупного попиту, і знову все повертається

на «круги своя»: починається спад виробництва, зниження

зайнятості, зменшення доходів, скорочення витрат тощо.

Обґрунтування чотирифазної структури циклу було

запроваджено К. Марксом.

Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в

кожній з його фаз формуються умови для переходу до

іншої. При цьому такий перехід здійснюється в основному

на засадах ринкових регуляторів. Отже, як правило, —

автоматично. Слід зазначити, що криза відрізняється від

порушення рівноваги між попитом і пропонування на

будь-який товар чи в окремій галузі тим, що вона виникає в

класичному розумінні як як загальне надвиробництво, яке

супроводжується стрімким падінням цін, банкрутством

банків і масовою зупинкою та розоренням підприємств,

зростанням безробіття тощо. Виділяють два типи криз:

кризи надвиробництва і кризи недовиробництва. Так,

останні були характерні у 90-х рр. для всіх країн СНД, у

тому числі й для України, де скорочення обсягу

виробництва за ці роки становило понад

Середні цикли розрізняються за глибиною падіння

економіки та за терміном, протягом якого вона

повертається в передкризовий стан.

Передумови (причини) циклу. Існують різні погляди

щодо появи передумов середніх економічних циклів.

Серед них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання зумовлені специфікою сфери

обігу —

розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і

оплати за них

(проте це лише формальна можливість, а не реальна

причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між

суспільним характером виробництва і приватною формою

привласнення його

результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та їхні

послідовники). Ще до

3) Маркса близько до цієї позиції стояли й ті, хто

економічний спад

пояснював недоспоживанням значної кількості людей,

яке було

викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г.

Мальтус);

4) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і

песимізму

в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає

зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення

виробництва (Й. Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і

нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між наявним

грошовим

капіталом і його пропонуванням (І. Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі

згадані економічні концепції розглядають економічний

цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані

інтернальні теорії.

Ті ж теорії, які пояснюють появу економічних циклів

зовнішніми причинами, наприклад, зміною сонячної

активності, що призводить до неврожаю в сільському

господарстві та до загального економічного спаду, війнами

і різними політичними потрясіннями, освоєнням нових

територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили),

називаються екстернальніши.

Характерними особливостями середніх циклів, після Другої

світової війни є: по-перше, скорочення їх тривалості, що

об'єктивно пов'язано з посиленням динамізму (зменшенням

періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;

по-друге, необов'язковість послідовного проходження

традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення.

Бувають цикли, коли після фази пожвавлення без

піднесення наступає нова криза; по-третє, зменшення

руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід

державного антициклічного регулювання,

нагромаджений країнами з розвинутою ринковою

економікою.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої

тривалості (які відбивають спосіб функціонування

основного капіталу) матеріальною основою є процеси,

що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони

характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою

і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи,

або відбуватись за їх відсутності.

Ситуация в Україні сьогодні свідчить, що її економіка

протягом 90-х рр. XX ст. і нині перебувае в глибоюй

економічній кризі, яка не е ні циклічною, ні

довгохвильовою. Ми маемо спад спричинений: по-

перше, руйнуванням одніеї соціально-економічноі

системи (адміністративно-командної) і

формуванням іншої (ринкової); по-друге,

порушенням колишнього единого народно-

господарського комплексу в рамках СРСР (хоч і

недосконалого за структурою і неякісного техшчно);

по-трете, практичною некерованютю

трансформаційними процесами на макро-і

мікрорівнях за умов, коли нацюнальна економіка

тільки формуеться і паралельно відбуваеться процес

державотворення. С багато й інших причин

всеохоплюючої соціально-економічної кризи в

Україні.

36) Зайнятість робочої сили і ефективність

виробництва. Проблеми зайнятості та відтворення

робочої сили в Україні.

Сутність зайнятості. Людський фактор є головною

продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні

продуктивних сил насамперед слід виділяти

відтворення особистого фактора — людини праці і

підприємця. Людина сама є продуктивною силою.

Продуктивна сила людини праці характеризується її

робочою силою, тобто здатністю до праці.

У будь-якій суспільно-економічній формації робоча

сила має дві характеристики:

1) кількісну (кількість носіїв здатності до праці);

2) якісну (стан фізичного розвитку і здоров'я

людини, рівень

освіти і кваліфікації, співвідношення цих показників

для різних професійних груп населення).

До якісної характеристики робочої сили належить

також:

• здатність приводити в дію засоби виробництва,

виконувати норми, виробляти конкурентоспроможні

матеріальні блага і послуги високої якості;

• здатність у процесі праці вдосконалювати свої

професійні

навики, підвищувати рівень освіти і кваліфікації;

• здатність удосконалювати знаряддя і предмети

праці. Робоча сила, таким чином, є потенційним

станом здатності до праці, її реалізації у самій праці.

Щоб праця здійснювалася як продуктивний процес,

робоча сила повинна реально включатися до складу

продуктивних сил, тобто бути зайнятою у процесі

виробництва. Людина праці, як і підприємець,

виступають продуктивною силою тоді, коли вони, тобто їх

здібності, реально використовуються в процесі

виробництва.

Поняття «зайнятість» передусім означає, що

потенційний носій особистої продуктивної сили —

робочої сили чи підприємницького хисту, включений

до складу продуктивних сил суспільства на певній

ділянці виробничого процесу товарів і послуг.

Зайнятість — це не тільки праця. У сучасних умовах

вона повинна органічно поєднуватися із

задоволенням особистих потреб

людини, в тому числі таких: рівень оплати праці,

характер праці, умови праці, тривалість робочого дня,

охорона праці, компенсація за шкідливість,

інтенсивність праці тощо. Людина працює не заради

праці як такої: праця повинна піднести добробут

людини, її соціальний статус у суспільстві, на

підприємстві, у сім'ї.

Значну роль у суспільному виробничому процесі

відіграють і підприємці як продуктивна сила

суспільства.

1. Підприємці беруть на себе ініціативу поєднання

ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес

виробництва суспільного продукту для сукупного

ринку. Виконуючи роль «свічки запалювання» і

каталізатора, підприємці поряд з провідними ресурсами

праці є ру

шійною силою виробництва. Вони також є

посередниками, об'єдну

ючи інші ресурси для здійснення ефективного процесу

виробництва.

2. Підприємці беруть на себе прийняття основних

рішень у

процесі ведення бізнесу, тобто тих нетрадиційних

рішень, які визначають курс діяльності ділового

підприємництва у відтворюваному суспільному

процесі.

3. Підприємці, оволодіваючи досягненнями науки і

техніки, у сфері товарного виробництва виступають

новаторами, оскільки намагаються запровадити на

комерційній основі нові продукти, нові виробничі

технології або нові форми організації бізнесу.

4. Підприємці — це люди, які ризикують. Вони

ризикують не

лише своїм часом, працею і діловою репутацією, але і

вкладеними капіталами — власними та позиченими або

своїх компаньйонів.

Ці функції вони виконують лише тоді, коли зайняті

діловою діяльністю, тобто є дійсним фактором

виробництва.

Виходячи зі сказаного, даємо таке визначення категорії

зайнятості. Зайнятість — це діяльність громадян,

пов'язана із задоволенням особистих і суспільних

потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій

формі. Вона характеризується системою економічних

відносин з приводу забезпечення громадян робочими

місцями та визначенням форм участі в суспільному

господарстві з метою одержання засобів до існування.

Види зайнятості зумовлені певними принципами

організації, стимулювання й оплати праці,

внутрішніми та зовнішніми економічними

відносинами.

Повна і неповна зайнятість. В умовах існування

ринкової економіки змінюються погляди людей на

марксистський принцип загальності праці. Ринкові

відносини передбачають вільний вибір людиною

професії та місця роботи відповідно до її здібностей,

добровільну незайнятість громадян, не допускають

примусової праці в будь-якій формі, за винятком

випадків, передбачених законодавством країни.

Повна зайнятість означає використання всіх

придатних для цього ресурсів і характеризується

достатністю робочих місць для тих, хто потребує

оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена

зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати. На-

ша економічна наука зайнятими вважає осіб, які

відпрацювали протягом тижня не менше 4-х годин (в

особистому підсобному господарстві не менше 30-ти

годин) незалежно від того, чи була це постійна,

тимчасова, сезонна, випадкова або інша робота.

Зауважте, Ідо використовувати слід тільки придатні для

цього людські ресурси. Повна зайнятість є не тільки

соціальною гарантією, а й основою високоефективного

використання трудового потенціалу суспільства. Коли

трудові, а разом з ними й інші ресурси

використовуються повністю, економіка країни

перебуває на межі своїх виробничих можливостей.

Економіка суспільства повинна забезпечити роботою

всіх, хто хоче і здатний працювати ефективно. Якщо

економіка має недостатньо робочих місць для

бажаючих працювати, то формується неповна

зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено

залишається без роботи.

Зазначимо, що не всі придатні для зайнятості трудові

ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом

економічної діяльності, яка приносить дохід. У зв'язку

з цим наука виділяє таку категорію, як економічно

активне населення. Економічно активне населення

згідно з концепцією робочої сили і підприємливості — це

населення обох статей віком 15—70 років, яке

протягом певного періоду забезпечує пропонування

робочої сили для виробництва товарів і послуг. Варто

при цьому пам'ятати, що до економічно активних

належать особи, зайняті економічною діяльністю,

яка приносить дохід (зайняті), та безробітні. В

Україні в 1999 р. все населення у віці 15—70 років

становило 36,5 млн осіб, у тому числі активне -- 22,7

млн, з них зайняті -- майже 20 млн осіб. Економічно

незайняте населення становило 13,8 млн осіб.

Ефективність зайнятості. Важливим показником

зайнятості є раціональна зайнятість, їй притаманні

такі риси: суспільне корисний характер трудової

діяльності; оптимальна структура народного

господарства, що забезпечує суспільний поділ праці

згідно з існуючими потребами; використання сучасних

досягнень науки і техніки; професійно-кваліфікаційна

структура сукупної робочої сили та адекватна їй

система робочих місць.

Повнота і раціональність у комплексі визначають

ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею

оптимальний соці-альло-економічний результат у

певний час і за конкретних умов.

Форми зайнятості. Зайнятість населення реалізується

через конкретні форми включення працівника в

економічну систему. І Іайпоширенішими серед них є:

наймана праця за трудовою угодою (капіталістичний і

державний сектори економіки, а також (частково) на

підприємствах колективного сектору); праця осіб -

співвласників кооперативних, колективних та

акціонерних підприємств і організацій; праця громадян,

зайнятих в особистому підсобному сільському

господарстві; праця громадян, зайнятих індивідуальною

трудовою діяльністю (будівельні роботи, ремонт, дрібна

торгівля тощо); праця осіб, зайнятих у фермерських

господарствах; зайняті підприємництвом; зайняті

громадською роботою.

Міжнародна статистика виділяє за статусом три

основних категорії зайнятих:

а) працівники, що працюють за наймом і

отримують заробітну плату;

б) самозайняті працівники або підприємці;

в) неоплачувані працівники сімейних

господарств.

У цьому разі працівники колективних господарств,

оскільки кони одержують заробітну плату, належать

(умовно) до категорії найманих.

В Україні до осіб найманої праці належить 14,2 млн, що

становить 72 % усіх працюючих.

З початку реформування української економіки сама

сфера зайнятості зазнала зміни, виникли нові

сегменти: самозайнятість і часткова зайнятість, або

інакше, приховане безробіття. Сфера са-мозайнятості

існує у вигляді формального, неформального і не-

легального секторів.

Перший сектор — формальний — представлено

офіційно зареєстрованою діяльністю. До нього

відносять роботодавців і безплатно працюючих членів

їхніх сімей, а також зайнятих індивідуальною

трудовою діяльністю громадян. В Україні формальний

сектор самозайнятості має тенденцію до збільшення: з 2,1

млн осіб у 1995 р. до 3,8 млн у 1997 р. Питома вага

самостійно зайнятих офіційною трудовою діяльністю

становила у 1997 р. 14,6 %.

Неформальний сектор самозайнятості — це

сукупність і-ституційних одиниць з рисами домашніх

господарств, які являють собою невеликі групи людей,

що живуть в одному й тому самому приміщенні,

повністю або частково об 'єднують свої доходи і

майно, спільно споживають певні продукти і послуги.

Домашні господарства є водночас споживчими

одиницями і учасниками виробничої діяльності через

безпосередню зайнятість членів сім'ї на власних

некорпоративних підприємствах, діяльність яких

здійснюється без створення юридичної особи як з

використанням тимчасової найманої робочої сили, так

і без її залучення. За даними наукових досліджень, у

цьому секторі в 1996 р. було зайнято 2,3 млн чоловік.

З точки зору політичної'економії перший і другий

сектори є сферою простого товарного виробництва.

При цьому другий сектор самозайнятості не

реєструється державними органами, що відповідає

вимогам чинного законодавства.

Що ж стосується третього сектору самозайнятості, то

він є сферою порушення чинного законодавства, а

тому виступає як нелегальний і неконтрольований.

Склад цього сектору неоднорідний. За мотивацією

можна виділити дві групи людей:

1)ті, що займаються нелегальною діяльністю

тимчасово, в умовах стабілізації нашої економіки

перейдуть у формальний сектор. 2) громадяни, які

займатимуться даною діяльністю за будь-яких

умов. Кількість громадян, зайнятих у цьому секторі

не піддається точному підрахунку.

Іншим новим сегментом зайнятості є часткова

зайнятість, до якого належать надлишкові

працівники у зв'язку зі спадом виробництва, її

розглядають як форму неефективного використання

праці офіційно зайнятого трудовою діяльністю

контингенту людей — неповний робочий день

(тиждень), вимушені адміністративні відпустки.

Сутшсть безробіття. Зайнятість е невід'емним і

ключовим елементом вдтворення сукупної робочої

сили, працездатного населения. Це тому, що без

зайнятості працездатне населения - суб'ективна

продуктивна сила — не функщонуе як фактор

виробництва, не створюе той продукт, який іде на

вщтворення робочоУ сили. Зайнята людина пращ е

одночасно складовою продуктив-них сил і носіем

усіеУ системи економічних вщносин. Функцю-нуюча

робоча сила забезпечуе матеріальні умови

життедіяльності людини, її всебічний розвиток.

В умовах ринкової економіки повна зайнятють не

означае відсутності безробіття.

Безробшними вважаютъся працездатт

громадяни працездатного вгку, які з незалежнт

від них причин не маютъ тдхо-дящог роботи,

заробтку, зареестроват у державши службі зай-

нятостг та отримують вгдповгдну грошову

допомогу, дшсно шукають роботу та здатш

братися до не'і.

Основними його видами е природне і циклічне

безробіття. Природне безробіття та його

чинники. Розглянемо складові природного

безробіття, чинники, які його виправдовують, I

його динаміку.

Природне безробптя едобровільним, фрикційним і

структурним.

Добровільне безробіття виникае тоді,

колиробтники не хочутъ працювати за

пропоновану ш заробтну плату, але стали б до

роботи, якби вона була вищою. існування

добровшьного без-робіття вказуе на важливість

правильного розуміння безробіття. Економіка може

ефективно функцюнувати, і навіть тоді вона

породжуе певне безробіття. Частина з цих людей

офіціно вважаються безробітними.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок постійного

руху населення між видами праці, регіонами, а також

на різних стадіях життєвого циклу. Навіть якщо

економіці притаманна повна зайнятість, завжди

існують люди, які шукають роботу після закінчення

навчання або через переїзд в інше місто. Через те що

фрикційні безробітні часто шукають кращої роботи або

змінюють місце роботи, вони теж уважаються

«добровільно» безробітними.

Структурне безробіття означає невідповідність між

пропонування і попитом на працівників. Ця

невідповідність виникає тоді, коли попит на один

різновид праці зростає, тоді як на інший зменшується, а

пропонування не може швидко пристосуватися до

цього. У Німеччині, наприклад, рівень безробіття

перевищує 10 % робочої сили. Водночас існує

тривалий дефіцит програмістів.

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової

кон'юнктури і характеризується своєю тривалістю.

Якщо надто висока з позицій ринкової рівноваги

заробітна плата не знижується, то виникає

надлишкова робоча сила. Тільки частина робітників

отримує роботу, решта стають вимушено

безробітними. Вимушене безробіття буває сезонне,

технологічне, конверсійне.

Якщо фрикційне безробіття передбачає наявність

навичок, які можна продати, то люди, що втратили

роботу внаслідок структурних змін, повинні пройти

попередню перепідготовку, додаткове навчання або

змінити місце проживання. Тому структурне безро-

біття є більш тривалим, ніж фрикційне.

Циклічне безробіття. Особливою складовою безробіття

є циклічне безробіття. Під ним розуміють безробіття,

викликане спадом, тобто тією фазою економічного

циклу, коли виробництво і сукупний попит абсолютно

скорочуються. Циклічне безробіття виходить за межі

природного безробіття і є свідченням неповної

зайнятості у країні.

Закон Оукена стверджує, що на кожен 1 % зростання

безробіття, коли рівень безробіття перевищує природне

безробіття, знижується ВВП на 2,5 %. На відміну від

розглянутих вище видів безробіття циклічне безробіття

існує лише в період спаду ділової

активності. Великі розміри безробіття негативно

впливають як на відтворення ВВП, так і на відтворення

робочої сили.

Отже, люди, що мають роботу, — зайняті; люди, які

не мають роботи, але шукають її, — безробітні; а ті,

що не мають роботи і не шукають її, — незайняті.

Таким чином, відтворення робочої сили в ринковій

економіці -це безперервний процес відтворення

зайнятої його складової (головний елемент) і

незайнятої (безробітних).

Безробіття є соціально-економічним лихом для

суспільства. Рівень безробіття вимірюється нормою

безробіття, а саме:

Безробітні

Рівень безробіття =---------------------------------

хІОО.

Робоча сила

Якщо рівень безробіття перевищує норму природного

безробіття, то в країні існує неповна зайнятість.

Особливим видом безробіття є вимушена неповна

зайнятість. До цього виду безробіття, як зазначалось

вище, відносять тих працівників, які в поточному році

перебували в адміністративних відпустках без

збереження заробітної плати та ті зайняті, що

працювали в режимі неповного робочого дня чи

тижня. Фактично вимушена неповна зайнятість є так

званим прихованим безробіттям, яке у нас є масовим.

Соціальні наслідки безробіття. Безробіття в

механізмі відтворення робочої сили — це не тільки

економічне лихо, воно завдає людям великих

соціально-психологічних збитків.

Втрата роботи істотно знижує життєвий рівень

працівника, завдає йому морально-психологічної

травми внаслідок відчуження від виробництва. За

період безробіття знижується кваліфікація, втрачається

самоповага, формується почуття самотності та непо-

трібності. Погіршується фізичний і психологічний стан

людини. Невипадково в економічно розвинутих країнах

на подолання негативних наслідків безробіття

витрачається 3—5 % ВВП. Особливу роль у цьому

відіграє держава, її діяльність здійснюється за такими

напрямами: а) регулювання рівня й тривалості

безробіття і б) соціальний захист безробітних.

Зниженню безробіття сприяє:

• економічна політика, спрямована на підтримання

стійкого

розвитку суспільного виробництва, стримування

інфляції та підтримання сукупного попиту;

• збільшення тривалості навчання пересічного

громадянина;

• посилення гнучкості заробітної плати;

• державна політика, спрямована на захист і підтримку

вітчизняного виробництва та вітчизняного ринку;

• орієнтація на виробництво високоякісної продукції,

яка б користувалась підвищеним попитом як на

внутрішньому, так і на світовому ринку;

• створення умов для функціонування нетрадиційних

видів зайнятості та їх підтримка;

• розвиток розгалуженої системи державної служби

зайнятос

ті; професійної орієнтації і масштабної підготовки,

перепідготов

ки і підвищення кваліфікації кадрів у всіх містах і

містечках країни.

Таким чином, безробіття - - закономірний елемент

відносин зайнятості і відтворення робочої сили в

ринковій економіці.

Фактори та показники розширеного відтворення

робочої силиСпецифічність і фази відтворення

робочої сили. Формою розвитку людського фактора є

процес його відтворення. Це невід'ємна складова

процесу суспільного відтворення в цілому, при цьому

відтворення людського фактора — це відтворення

окремих елементів його структури, робочої сили,

підприємств, а також тих суспільних зв'язків, які їх

об'єднують. Іншими словами, відтворення людського

фактора є елементом саморозвитку продуктивних сил і

виробничих відносин.

Методологічною основою дослідження відтворення

робочої сили, вироблення заходів для керування нею,

підвищення ефективності використання є теорія

відтворення робочої сили. З цього не випливає, що

відтворення робочої сили і відтворення людського

ресурсу - - тотожні процеси. Процес відтворення

робочої сили є більш специфічним. До нього належить

не тільки процес відтворення самого носія робочої

сили, але й тих відносин, які виникають у процесі

відтворення робочої сили (відносини наймання, ринку

праці, зайнятості). До сьогодні немає єдності поглядів

на саме поняття «відтворення робочої сили», його

складові і напрями розвитку останніх. Процес

відтворення робочої сили — це, по-перше,

виробництво робочої сили, тобто підтримання і

відновлення фізичних і розумових здібностей людей до

праці, у т. ч. заміну працівників, які вибувають з

процесу виробництва (причому ця заміна відбувається,

як правило, в розширених масштабах), по-друге,

розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах

народного господарства і, по-третє, споживання

робочої сили, тобто її використання в процесі

виробництва.

Викладене вище розуміння процесу відтворення

робочої сили загалом допустиме, але воно не враховує

того факту, що складовою процесу відтворення

робочої сили є обмін.

Базуючись на досягнутому рівні розв'язання даної

проблеми, можна весь процес відтворення робочої

сили поділити на такі чотири фази:

1. Формування (виробництво) робочої сили. До нього

належать, з одного боку, постійне відновлення робочої

сили, затраченої в процесі праці, і її якісне

вдосконалення, а з другого — природне відтворення і

виховання нових контингентів працездатного

населення (зростання рівня загальної освіти і

спеціальної підготовки, якісне вдосконалення сукупної

робочої сили).

2. Розподіл і перерозподіл робочої сили за сферами

зайнятості, галузями народного господарства,

економічними регіонами.

3. Обмін, який служить з'єднанню робочої сили і

засобів виробництва. При цьому учасниками обміну, з

одного боку, є роботодавець, з другого — власник

робочої сили.

4. Споживання (використання) робочої сили, яке

отримує своє матеріальне втілення в кінцевому

продукті праці. Поділ усього процесу відтворення

робочої сили на окремі фази зумовлений тим, що

характер процесу на кожній з них модифікується

різними факторами, що впливають на ці фази.

Хоча всі фази відтворення робочої сили є єдиним

цілим, їх виділення дозволяє глибше проаналізувати

фактори, що впливають на ці фази.

Про наявність взаємозв'язку і взаємозалежності

окремих фаз для досліджуваного процесу можна

стверджувати виходячи з таких загальновідомих явищ.

Темпи і розміри підготовки робочої сили (перша фаза)

залежать не тільки від створення необхідних для цього

умов (матеріально-технічних і соціально-економічних),

але и вщ темшв і розмірів, які змшюють стосунки між

працівни-ками в процесі виробництва. Ці зміни

визначаються соціальними факторами, об'еднаними в

систему. В останнш виділяються декілька труп, які

безпосередньо впливають на розвиток робочоУ сили.

наприклад, фактори, які виявляються через

ставлення до праці; фактори, які вщображають

вщповщшсть між рівнями розвитку робочоУ сили і

знаряддями праці; фактори, які поеднують мораль-не і

матеріальне зацікавлення в процесі праці; фактори, які

харак-теризують змшу умов відтворення робочо'Г сили.

Ринок пращ і вщтворення робочоі сили. Розглядаючи

проблеми вщтворення робочої сили, слід завжди

пам'ятати, що воно здійснюеться в ринковш економіці.

На ринку праці діе закон попиту і пропонування

робочої сили, який впливае на заробітну плату. Він

віддзеркалюе невідповідність вільних місць складу

працівників, що прибувають на ринок праці, за

кількісними і якісними параметрами.

На ринку праці відбуваеться досить жорсткий відбір

найбільш здібних, підприемливих. Слабих і нездібних

ринок праці не сприймае. Разом з тим він стимулюе

висококваліфіковану працю, високу дисциплшу,

сприяе створенню жорсткого взае-мозв'язку між

внеском кожного (граничною продукта вшстю праці) і

оплатою праці.

Міжнародний досвід свщчить, що ринок праці не може

існу-вати поза конкурентною, основаною на приватшй

власності еко-номікою і демократичних суспільних

інститутів. Національний ринок праці охоплюе все

сусшльне відтворення -- через нього кожна галузь і

кожне підприемство одержують необхідну їм кіль-кють

кадрів не тільки заданого професіонально-

кваліфікаційного складу, але и певних культурних і

етичних властивостей, адекват-них вимогам

цивілзованої демократичної економіки.

На ринку праці як елементі сусшльного відтворення

реалізуеться можливість:

• вільного вибору професії, галузі, місця діяльиості,

що стимулюеться пріоритетними пропозиціями

(рівень оплати праці, можливості реалізації творчих

задумів і т. д.);

• наймання і звільнення за дотримання норм

трудового законодавства, що захищае штереси людей

з точки зору гарантш праці, його оплати;

• незалежної і разом з тим економічно заохочуваноУ

міграціУ

трудових ресурсів між репонами, галузями і

професійно-кваліфі-

каційними трупами, котра звичайно сприяе

покращенню умов

життя і трудової діяльності;

Обливості вщтворення робочої сили на сучасному

етапі.

Новим аспектом відтворення робочої сили є й те, що

воно спирається на потужну інфраструктуру, а також

на гігантські організаційні структури, які охоплюють

не тільки економіку, але й численні державні,

громадські й приватні інститути, включаючи

національну систему освіти, установи культури,

охорони здоров'я, некомерційні соціальні організації,

інститут сім'ї.

Важливо й те, що видатки на розвиток трудових

ресурсів, які здійснюються за рахунок державного

бюджету, підприємств, окремих підприємців, не

оподатковуються, не мають особливих економічних,

виробничих оцінок і не ставлять трудящого у зв'язку з

цим в юридичну чи фактичну залежність від підприємств,

держави, суспільства в цілому. Ні держава, ні

приватний капітал не пред'являють трудящим рахунки у

будь-якій формі за вкладені в робочу силу кошти, не

вимагають їх компенсації. Здійснюється, таким чином,

свого роду безоплатне фінансування розвитку робочої

сили до використання її як елемента продуктивних сил.

При цьому ні держава, ні капітал не є ні з самого

початку, ні будь-коли власниками робочої сили, ні

повними, ні частковими власниками створеного за їх

участю суб'єктивного товару на ринку праіці.

Елементами відтворення робочої сили в сучасних

умовах є:

1) дошкільне, шкільне виховання і навчання, середня

спеціальна, вища і наукова освіта (приблизно 80—90 %

за рахунок держави, приватного капіталу і громадських

організацій);

2) заробітна плата, яка відповідає рівню освіти і

кваліфікації, як правило, вище прожиткового рівня;

3) субсидування початкової підготовки і

перепідготовки робочої сили (у середньому на 90 % за

рахунок держави);

4) допомоги по безробіттю і різні види соціальної

допомоги (на 75—80 % за рахунок держави);

5) пенсійне забезпечення, в основному вище

прожиткового мінімуму (на 90—і00 % за рахунок

держави і приватного капіталу);

6) фінансування на відновлення і зміцнення здоров'я і

культурний розвиток (на 70—80 % за рахунок

держави, приватного капіталу і громадських

організацій).

Отже, можна зробити висновок, що розширене

відтворення сукупної робочої сили суспільства — це

зростання ЇЇ чисельності в органічному зв 'язку з

підвищенням рівня кваліфікації, зростанням

продуктивності праці, тривалості трудового стажу

та добробуту населення.

Проблеми політики зайнятості в Україні. В

Україні в другій половині 90-х рр. XX ст. фактично не

відбувалося розширеного відтворення робочої сили.

Об'єктивними показниками цього явища є: поступове

зменшення чисельності населення і робочої сили; різке

Іпиження реальної заробітної плати; скорочення

державних видатків на розвиток освіти, охорони

здоров'я, житлового будівництва тощо. Різке погіршання

умов для відтворення робочої сили негативно впливає на

демографічні процеси в країні, які характеризують тип

відтворення робочої сили — звужене відтворення.

Кількість робочої сили і трудових ресурсів у кінцевому

підсумку визначається чисельністю, статево-віковою

структурою, народжуваністю і тривалістю життя

населення, тобто демографічними процесами.

Працездатний вік згідно з українським

законодавством — від і6 до 60 років для чоловіків та

і6—55 для жінок, що значно менше ніж у країнах з

більш розвинутою системою соціального за-

безпечення (порівняно зі Швецією - - на і0 років).

Однак в Україні традиційно зберігається високий

рівень трудової активності пенсіонерів, особливо

жінок, але водночас багато чоловіків

(шахтарі, металурги та ін.) мають право на більш

ранню пенсію. Тому питома вага жінок у складі

трудових ресурсів перевищує 5і %.

В Україні відбувається звужене відтворення

природного базису трудових ресурсів — населення.

Природний рух населення, характер його відтворення

визначається не тільки рівнем економічного розвитку

країни, а й іншими факторами: соціальними умовами,

традиціями культури і побуту, конкретними

історичними факторами.

Досвід показує, що держава може позитивно

впливати на розширене природне відтворення

населення своєю демографічною політикою, яка є

складовою частиною загальної соціально-економічної

політики суспільства.

Елементами цієї політики є покращання житлових

умов з урахуванням демографічного фактора, надання

відчутної допомоги на дітей, забезпечення населених

пунктів дитячими установами, збільшення відпусток у

зв'язку з вагітністю, пологами і післяпологовим

вихованням, зміцнення сім'ї, зростання реальних

доходів сімей. Винятково важливе значення має

розвиток системи охорони здоров'я в країні, системи

безплатного лікування, медичного страхування,

охорони материнства.

Суть у тому, що дієздатна політика зайнятості в

теперішніх умовах повинна мати довгостроковий

характер і включати цілий комплекс заходів

державного регулювання, що гальмує зростання

безробіття і скорочення зайнятості населення.

1. Прискорений розвиток дрібного підприємництва.

В темах 5 і і2, на прикладі Палестини показано його

надзвичайно високу активність. Так, продуктивність

праці у дрібному палестинському виробництві в 3,2-—

4 рази вища ніж у великому українському виробництві.

Щоб розвивати дрібне виробництво, потрібно неба-

гато: внести доповнення в закони України «Про

підприємництво», «Про підприємство в Україні», «Про

зайнятість». Необхідно спростити процедуру переходу

робітників, селян, інженерно-технічних працівників,

спеціалістів з менеджменту, маркетингу, банківської

справи, торгівлі тощо на самостійну підприємницьку

діяльність. Тільки в промисловості України можна на

основі по-детальної і поопераційної спеціалізації

створити 200—300 тис. дрібних індивідуальних і

сімейних високопродуктивних підприємств, тобто з

рівнем продуктивності в розмірі 4—6 тис. дол. СіііА

доданої вартості.

Такі самі процеси повинні бути форсовані в усіх галузях

народного господарства.

Ясна річ, організація власної справи потребує

коштів, часто 4—5 тис. дол. США. Таких коштів у 90

% нашого населення немає. Справа може бути

вирішена за рахунок кредитів спеціалізованих банків

(чи банку), а також за рахунок левної частки державного

бюджету.

2. Активізація державних інвестицій у соціальну і

виробничу

структуру, особливо в такі сфери, які не

орієнтуються на одержання прибутку (будівництво

і утримання дитячих садків, розширення мережі

інтернатів, лікарень, поліклінік, будівництво і

ремонт автомобільних шляхів сполучення тощо).

3. Розширення обсягів фінансування на розвиток

служб з перепідготовки кадрів і підвищення

кваліфікації.

4. Кардинальне підвищення державних витрат на

підтримку

молодих матерів, сімей з дітьми до і6 років, допомоги

на кожну новороджену дитину.

5. Прискорене зростання реальної заробітної плати,

яка зараз у

З—4 рази нижча від рівня 1990 р.

6. Швидке запровадження більш прогресивних

законів з оподаткування доходів підприємств, деяке

зниження ставки податків з тим, щоб стимулювати

підприємства України приватного і державного

секторів на прискорений розвиток. Розширене

відтворення первинних ланок — це запорука

підвищення обсягів сукупного попиту на роботу ринку

в національному масштабі.

7. Подолання аномального характеру розподілу

доходів серед населення і домогосподарств.

Різка диференціація доходів, як доведено наукою,

негативно впливає на відтворення робочої сили

бідних верств населення.

37) Господарський механізм у системі управління

економікою та його особливості в умовах ринкової

економіки. Удосконалення механізму

господарювання в Україні.

Організаційно-економічні відносини та

господарський механізм. Оргашзаційно-економічні

відносини е головною конституючою ознакою

господарського механізму. Вони виникають з приводу:

трудової діяльності; усуспільнення та відособлення

виробництва; розподшу, спеціалізації й кооперащції

праці; обміну засобами виробництва, менеджменту;

грошового обігу; ціноутворення; фінансів і кредиту;

маркетингу; інфраструктури ринку тощо. Загалом ці

відносини утворюються господарською системою

організації та управлшня економікою на різних

рівнях. Господарський механізм, будучи складною,

багатоаспектною категоріею, не обмежуеться

виробничими відносинами, що існують у сфері

конкретних господарських дій і зв'язків. Він

інтегрує не тільки базисні стосунки, але и певні

елементи продуктивних сил і надбудови .

Підсистеми господарського мехашзму.

Господарський механізм е найважливішим елементом

економічної системи. Якщо уявити сучасну

економічну систему як змішану, то вона включи в себе

такі самостійні підсистеми господарювання: планову

підсистему; ринок як самостніну підсистему

господарювання; традиційне (натуральне)

господарство як підсистему господарювання. Кожний з

окремих підсистем відповідае адекватний госпо-

дарський механізм: державний регулюючий механізм;

ринковий механізм саморегулювання; господарський

механізм, що відповідає традиційному натуральному

господарству. Залежно від того, яка підсистема з

відповідним господарським механізмом має найбільшу

питому вагу, характеризуеться и вся економічна сис-

тема: якщо переважае ринок, то и система - ринкова,

виникає ринкова економіка; якщо переважае держава,

то и система -планова (адміністративно-командна);

якщо переважае натуральне господарство, то такою е

система в цілому.

Функції господарського механізму. Сутність

господарського механізму проявляеться через його

функції. До основних політико-економічшній

системі належать такі: реалізація відносин

пануючого типу власності; сполучення і взаемодії

продуктивних сил і виробничих відносин в

еконоічнній структурі суспільства; узгодження и

забезпечення руху економічних інтересів,

розв'язання суперечностей; формування «поля»

взаемодії між механізмом дії і механізмом

використання економічних законів.

Реалізація цих функцій в економічній практиці

відбуваеться на основі таких основних

принципів формування і функціонування

господарського механізму, як: ефективність,

збалансованість, системністъ, соцгалъна

спрямовашстъ.

Структура господарського механизму. Механизм

господарювання як система організаційно-

економічних форм включае такі структурно-

функціональні підсистеми: планування,

стимулювання, організація, регулювання. Кожна з

цих форм, у свою чергу, виступае у безлічі інших

форм, що виконують свої функції і в своїх

взаемозв'язках створюють відповідні підсистеми

механізму господарювання. Підсистема планування

включае прогнозування, довгострокове,

середньострокове і поточне планування, директивне и

індикативне планування тощо; підсистема

стимулювання - економічні важелі і стимули

економічної діяльності, прискорення науково-

технічного прогресу, кредитно-фінансову систему;

підсистема організації — форми організації и

управління виробництвом з відповідною регламентацією

прав і обов'язків економі-них суб'ектів.

Таким чином, можемо дати повне визначення

господарського механізму.

Господарський механізм — це система основних

форм, методов { важел1в використання законов,

розв'язання суперечно-тей суспільного способу

виробництва, реалізації власності, а також

всебічного розвитку людини, формування и потреб,

створення системи стимулів і узгодження

економгчних інтересів основних класів, соціальних груп.

Основні напрями державного регулювання.

Найбільш далекоглядні державні діячі та економісти

західних країн підходять до принципового висновку

про те, що ринковий механізм повинен бути

доповнений механізмом державного регулювання еко-

номіки. Воно охоплює основні напрями, про які

йдеться далі.

1. Державне програмування економіки. Економічне

програмування --це найбільш розвинута, комплексна

форма державного регулювання економіки. Основними

формами програмування є: розробка та реалізація

національних програм і цільових комплексних програм.

Державна національна програма, розроблена на основі

довгострокових економічних прогнозів, охоплює

найважливіші макроекономічні пропорції і має

інформаційно-орієнтуючий характер, дозволяючи

конкретним підприємствам (корпораціям) нормально

функціонувати в системі народногосподарських

пріоритетів у виробництві продукції, технічному

розвитку, структурній перебудові господарства,

зовнішньоекономічній діяльності.

Формально така програма має індикативний (бажаний)

характер: конкретне підприємство саме вирішує

питання про те, брати участь йому в державній

програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді,

однак, держава використовує всю систему економіч-

них інструментів (державні замовлення, що

забезпечують гарантійний ринок збуту, і досить високі

ціни, пільгові податкові і процентні ставки, прямі

субсидії і субвенції), які є в її розпорядженні, з тим

щоб забезпечити конкретним підприємствам (кор-

пораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси

прибутку,

і тим самим спонукати ці підприємства активно

брати участь у реалізації настанов програми.

Що стосується державних цільових програм,

розрахованих на участь десятків і сотень підприємств,

то вони мають обов'язко-иий характер. Однак

обов'язковість базується не на наказах (командах), а на

контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну

відповідальність виконавців, добровільно укладаються

підприєм-ствами-виконавцями з державним органом,

що очолює програму. Звичайно такі програми дуже

вигідні підприємствам-виконавцям, що дозволяє

розміщувати державні замовлення на конкурентній

основі, надаючи їх тим, хто пропонує найбільш вигідні

для держави умови (якість, витрати, терміни

виконання).

2. Фіскальна політика — це політика доходів і витрат

держави. Головний фінансовий план держави --

державний бюджет. Як правило, доходи і витрати

державного бюджету рідко збігаються. Частіше має

місце дефіцит або профіцит. Держава застосовує

регулювання податкових ставок і їх диференціацію. У

період спаду і подальшої депресії вона істотно знижує

прибутковий податок і податок на прибуток корпорацій,

в результаті чистий прибуток комерційних фірм

зростає і з'являється стимул до розширення

виробництва. Отже, в цьому випадку низькі податки

грають роль «акселераторів» економічного зростання.

Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли наступає

«перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки

платоспроможного попиту, що може викликати кризу,

держава різко підвищує податкові ставки з метою

загальмувати зростання виробництва, не допустити

або принаймні послабити силу спаду, упорядкувати

процес відновлення рівноваги між пропонуванням і

попитом на товарних ринках. У цьому випадку високі

податки грають роль «вбудованих стабілізаторів»

економічного зростання.

Нарівні із загальним регулюванням податкових ставок,

що має циклічний характер, держава широко

використовує їх диференціацію. Так, порівняно низькі

податки для підприємств (фірм) новітніх,

перспективних галузей промисловості стимулюють їх

зростання; навпаки, підвищені податки на

підприємства застарілих галузей обмежують зростання і

стимулюють згортання неефективного виробництва.

3. Грошово-кредитна політика — один із головних

інструментів державного регулювання економіки.

Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і

оперативно виконує функції регулювання

економічного циклу, попередження і подолання спаду

виробництва. Мета грошово-кредитної політики --

досягнення на

національному ринку рівноваги, Ідо характеризується

повною зайнятістю та відсутністю інфляції.

Держава регулює процентні ставки кредитів

комерційних банків. Зниження цих ставок у період

спаду і депресії веде до збільшення підприємницького

прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а

тому стимулює зростання виробництва. Навпаки,

підвищення процентних ставок у період «перегріву»

економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому

обмежує, гальмує зростання виробництва.

Зниження процентних ставок досягається шляхом

«помірної інфляції» (до 6 % на рік), тобто шляхом

випуску в обіг зайвої маси грошей. У результаті

пропонування грошей перевищує попит на грошовий

капітал, процент знижується, чистий прибуток зростає,

отже, з'являється стимул до інвестицій і розширення

виробництва.

4. Інвестиції у виробничу і соціальну

інфраструктуру, держав

ні замовлення (закупівлі). Маючи у розпорядженні

бюджетні кош

ти, держава вкладає гроші в будівництво шляхів,

портів, аеро

дромів, продуктопроводів, ліній зв'язку, в тому

числі комп'ю

терних мереж, Ідо забезпечує нормальні умови

функціонування

виробничих галузей і банківської системи.

Іншим напрямом державних' вкладень є інвестиції в

соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних

платежів держава має можливість виплачувати

допомоги по безробіттю, самотнім матерям,

багатодітним сім'ям, будувати дешеве муніципальне

житло і т. д.

Важливу роль у стимулюванні економічного

зростання відіграє державна закупівля військової

техніки, рухомого складу залізниць, надлишків

сільгосппродуктів.

5. Регулювання грошової маси. Нарівні з

урядом найважливі

шим органом регулювання ринкової економіки є

центральний

(національний) банк країни (в США — Федеральна

резервна систе

ма), незалежний від президента, парламенту й уряду.

Головною

функцією центрального банку є регулювання грошової

маси, забез

печення її відповідності масі товарів і підтримка тим

самим твердої

купівельної спроможності паперових грошей, що є

найважливішою

умовою нормального функціонування ринкового

механізму.

Фінансова політика центрального банку має циклічний

характер. У період, коли в народному господарстві

відчувається нестача грошей, що гальмує зростання

виробництва, центральний банк знижує резервну

норму, зменшує процентну ставку за кредитами, що

надаються комерційним банкам (облікову ставку), у

масовому масштабі купує у них облігації державних

позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові

ресурси комерційних банків, їх мож-

ливість створювати нові безготівкові гроші (зростає

мультиплікатор поточних рахунків), отже, і можливість

комерційних банків надавати дешеві кредити. Така

політика отримала назву політики

«дешевих грошей».

Навпаки, в період загострення інфляції центральний

банк підвищує резервну норму, проценти за кредитами

комерційним банкам, продає їм облігації державних

позик. Тим самим вужчають можливості комерційних

банків створювати нові гроші, обмежуються їх

можливості надавати кредити, підвищуються процентні

ставки, що веде до уповільнення зростання

платоспроможного попиту, обмеження зростання

виробництва, але разом з тим знижує рівень інфляції.

Така політика отримала назву політики «дорогих

грошей».

Чергуючи вказані варіанти, центральний банк прагне

забезпечити відповідність між зростанням грошової

маси і маси товарів.

6. Проблема регулювання цін. Основний

принцип - - відмова

від державного регулювання цін, оскільки воно

порушує дію рин

кового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів

суспільного

попиту, посилає виробникам помилкові сигнали, що

веде до різко

виражених негативних наслідків.

Окремі спроби регулювання цін пов'язані, як правило, з

екстремальними ситуаціями. Разом з тим, держава

встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію

(послуги) природних монополій, забезпечуючи їм

нормальний (середній) прибуток і захищаючи кінцевих

споживачів.

7. Державне регулювання інтеграційних

процесів. Економічна

інтеграція означає зрощення національних

господарств ряду країн і утворення великих

інтернаціональних економічних комплексів. Основні

напрями інтеграційних процесів зводяться до

поступового усунення митних і фінансових бар'єрів,

створення

умов для вільного переміщення товарів, послуг,

капіталів і робочої сили. Разом з тим, інтеграція

передбачає уніфікацію цивіль ного законодавства,

соціального страхування і соціального забез

печення, податкової системи, що веде до

створення єдиних

зовнішніх умов діяльності підприємств (фірм) різних

країн. На

решті, інтеграція передбачає валютний союз.

Як свідчить досвід країн розвинутого ринку, інтеграція

сприяє значному підвищенню ефективності виробництва,

зростанню конкурентоспроможності продукції,

підвищенню рівня життя населення.

Необхідно також підкреслити таке. Інтеграційні

процеси відбуваються під контролем і за

безпосередньою участю держави, точніше - -

державних органів ряду країн. Досить сказати, що

Римський договір 1 Маастріхтськ1 угоди — це угоди

м'\ж урядами, а не приватними фірмами. При цьому

макроекономічне державно регулювання

штеграцшних процес1в відкривае простір штегра-

щ'йним процесам на мезо- \ м1крорівнях.

Загалом, державне регулювання як елемент

структури господарського мехашзму переслщуе такі

довгострокові, перспективш цш: прискорення НТП 1

структурна перебудова народного гос-подарства,

тдвищення темшв економічного зростання,

створення найбільш слриятливих умов для ринковоТ

конкуренщ'У, завою-вання нових позицш на світових

ринках, усунення надмірноТ диференщацп

прибутків, підтримка социального партнерства і в

кінцевому шдсумку забезпечення на цш основі

високого рівня \ якості життя широких верств

населения, тобто надання ринковій економщі

соціально оріентованого характеру.

Проблеми удосконалення мехашзму господарювання

в Україні.

Господарський механізм в країни, яка

стала на шлях упровадження економічних реформ,

поеднуе в собі елементи адміністравтивно-

командного \ ринкового механізму. Який з

механізмів пере-важить — залежить від політичних

сил у країні, характеру реформ, що відбуваються,

підтримки їх міжнародним співтовариством.

Виходячи з викладеного вище, можна запропонувати

такі напрями удосконалення господарського

механізму в Україні:

1) запровадження нац1онального демократичного

економічно-го планування;

2) запровадження репонального регулювання та

планування

через укладання контракпв між державою та

окремими великими

підприемствами, компаніями, введения до складу

керівництва

компаній представників центральних, регіональних і

місцевихорганів держави, а також профстлок

споживачів тощо;

3) здійснення через Національний банк Укра'ши

единої грошово-кредитної політики;

4) проведения регіональної політики, тобто

забезпечення рівномірного розвитку регіонів країни,

планомірного розвитку продуктивних сил у межах

цих регіонів, а отже всього народногосподарського

комплексу;

5) здійснення активної структурної, амортизацій,

інвестиційної, цінової полтики через національну

державну кредитно-інвестиційну компанію;

6) створення раціональних умов розвитку дрібних 1

середніх

підприемств;

7) здійснення антициклічного та антикризового

регулювання

економіки;

8) здійснення антимонопольноі діяльності,

роздержавлення,

приватизації, реприватизації, денаціоналізації;

9) забезпечення справедливого розподілу та

соціального захисту громадян;

10) здійснення програмування та прогнозування

економіки;

11) максимальне використання позитивних сторін

ринку і одночасно нейтралізащя його негативних

сторін (значка соціальна

диференціація суспільства, монополістичні тенденії

в економіці,

очищення навколишнього середовища тощо).

38) Економічна система капіталізму в умовах

вільної конкуренції, монополістичного

капіталізму, змішаної економічної системи.

Капіталізм вільної конкурещії характеризується

приватною капіталістичною власністю на

речові ресурси, використанням найманої праці та

системи ринків чистої конкуренції.

Ознаки капіталізму вільної конкуренції. Проте не

існує різних думок щодо таких інститутів капіталізму

вільної конкуренції:

1) приватна власність на засоби виробництва;

2) система найманої праці;

3) свобода підприємництва і вибору;

4) ринкова система та вільна конкуренція;

5) важлива роль прибутку;

6) обмежена роль держави.

Капіталістична приватна власність. У

капіталістичній системі вільної конкуренції

матеріальні виробничі ресурси та значні грошові

кошти перебувають у власності приватних осіб, які є

капіталістами, та капіталістичних підприємств. Приватна

власність дозволяє капіталістам або підприємствам на

свій розсуд придбава-ти, контролювати матеріальні та

фінансові ресурси і розпоряджатися ними. Інститут

приватної капіталістичної власності підтримується

протягом століть правом заповіту, тобто правом власника

майна призначати спадкоємця цієї власності після своєї

смерті.

Право власності — це право володіння майном.

Використовувати майно і розпоряджатися ним —

найістотніші права, бо вони заохочують до його

ефективного використання, інвестицій та розширеного

відтворення. Чи будував би будь-хто дачні будинки чи

фабрики, якби певний уряд міг би конфіскувати цю

власність і перетворити її без відшкодування в

державну власність. Право власності пронизує всі

сфери капіталістичного виробництва, розподілу,

обміну і споживання.

Поряд з цим існує в обмежених розмірах і державна

власність.

Система найманої праці. Ключовим елементом

капіталістичної системи господарства є наймана

праця, тобто залучення у процес капіталістичного

виробництва товарів та послуг широкої категорії тих

верств трудящих, які не мають у своїй власності ні

фабрик і заводів, ні майстерень чи селянських

(фермерських) господарств, ні великих сум грошей чи

пакетів акцій.

Свобода підприємництва і вибору. Тісний зв'язок з

приватною власністю має свобода підприємництва і

вибору. Капіталізм покладає на свої складові одиниці

— підприємства та домогоспо-дарства —

відповідальність за ухвалення певних рішень, які вра-

ховуються і стають економічно ефективними,

пройшовши через сито вільних ринків.

Свобода підприємництва означає, що за капіталізму

вільної конкуренції приватні підприємства можуть

вільно купувати ресурси (робочу силу, засоби

виробництва, землю), організовувати із цих ресурсів

процес виробництва товарів або послуг за власним

вибором і продавати цей товар теж за власним

вибором.

За конкурентного капіталізму немає жодних штучних

перешкод або обмежень, установлених державою чи

іншими виробниками або групою осіб. Свобода вибору

означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей

можуть на свій розсуд використовувати або

реалізовувати свої ресурси. Це також означає, що

носії робочої сили -- робітники, інженери, менеджери

та ін. -вільні займатися будь-яким видом праці, на

який вони спроможні, пропонувати свою робочу силу

на будь-якому ринку праці.

До свободи вибору слід включати і свободу вибору

споживача. Вона є найширшою зі свобод за капіталізму

вільної конкуренції. Межі вільного вибору

постачальників людських ресурсів і матеріальних засобів

обумовлюються вибором споживача. Врешті-решт, сам

споживач вирішує, що повинна виробляти економіка

капіталізму вільної конкуренції.

Вільна (досконала) конкуренція — такий вид

змагання економічних, суб'єктів, за якого кожен з

виробників, яких багато, не може впливати на ринкову

ціну, а додатковий дохід, отриманий від кожної

додаткової одиниці, є ринковою ціною.

За системи вільної конкуренції свобода вибору, що

реалізується у формі прагнення кожного отримувати

грошовий дохід, є основою конкуренції як основної

риси капіталізму. Вільна конкуренція означає:

наявність на ринку великої кількості незалежних

покупців і продавців кожного конкретного продукту

або ресурсу; відсутність будь-якого контролю над

цінами; свободу для покупців і продавців виступати на

тих або інших ринках чи залишати їх; широке

розпорошення економічної влади, що є необхідною

умовою вільної конкуренції, регулювання

використання цієї влади і обмеження можливості

зловживання нею; встановлення для покупців і

продавців обмеження стосовно реалізації особистого

інтересу.

Вільна конкуренція є невід'ємним атрибутом

капіталізму вільної конкуренції, яка розглядається як

теоретична модель. У реальних умовах, як показав

історичний досвід розвитку капіталізму вільної

конкуренції, на ринку праці діяв і інший вид конкуренції

-недосконала конкуренція у формі монопсонії (див.

нижче). Таким чином, капіталізм вільної конкуренції

базувався одночасно на системі конкурентних ринків і

монопсонії на ринках праці.

Економічна система монополістичного

капіталізму

Сутність монополістичного капитализму.

Для виробництва будь-якого обсягу продукції з

мінімальними валовими витратами і за найменшої

юлькості ресурсов галузь повинна бути чистою

монополіею.

Об'ективно монополія складаеться тоді, коли

економія, зумовлена збільшенням масштабів

виробництва, настільки значна, що певний товар чи

послугу одне велике підприемство виробляе з

нижчими середніми витратами, ніж якби цей товар

чи послугу виробляла б більша кількість

підприемств.

Це правило-закон економічно зацікавлюе

підприемців розширювати масштаби виробництва,

оскільки дозволяе знизити витрати, збшьшити

прибутки і посилити як позицію в конкуренції з

іншими підприемствами, так і владу на ринку.

Акціонерні товариства (корпорації). У процесі

переходу до формування великих шдприемств та їх

об'еднань і союзів велика роль належить активному

використанню акціонерної форми організації

кашталу \ капіталістичного господарювання.

Акціонерне товариство, або корпорація, — це

підприемство, капітал якого утворюеться на основі

об'еднання багатьох індивідуальних капіталів і

особистих збережень багатьох домогосподарств

шляхом випуску акцій— цінних паперів, кожна з

яких дае право їх власникам на одержання дивіденду

і на участь в управлінні акціонерним товариством.

Капіталістична власність у корпорації набувас

асоційованої (колективної) форми.

Монополия — це ринок, на якому кількість продавав

така незначна, що кожен продавецъ може впливати

на пропонуванпя (через виробництво) та ціну товару

Концерн — це найбшьш складна сучасна форма

організації акционерного товариства великих розмірів.

Звичайно концерн охоплюе багато підприемств

різних галузей виробництва, а базовою для

концерну е одна галузь — автомобільна, хімічна,

електронна тощо. Учасники концерну зберігають

формальну самостійність.

На рубежі XIX—XX ст. капіталізм вільної конкуренції

поступився капіталізму недосконалої конкуренції. В

економіці панівне місце посіли олігополія і монополія. За

цих умов конкурента не може бути вільною, ні

досконалою. Вона стала недосконалою.

Недосконала конкуренция — це ринкова ситуация,

коли тдприемство, чи об 'еднання тдприемств,

виробляе / поставляв таку частку продукту, що

може вирішалъним чином впливати па формування

ціни. Сьогодні до недосконалої конкуренції відносять

чисту монополію, олігополію і монополютичну

конкуренщю.

Сутність і ознаки змішаної економіки

Розрізняють три основних варіанти змішаної

економіки: 1) консервативний, 2) ліберальний, 3)

соціал-реформютський. Кожен з мае певні

відмінності. Так, консервативний варіант змішаної

економіки виступае за обмежене втручання держави

в макроекономічні процеси з метою створення умов

для розвитку приватного сектору і ринкових важелів

саморегулювання. Ліберальний варіант передбачае

проведения важливих інституціональних і

соціальних реформ, рацюнальну взаемодію

приватного і державного секторів економіки,

впровадження системи національного планунання,

здійснення поступової соціалізації капіталістичної

економіки.

Соціал-реформістський варіант змішаної

економіки обстоює необхідність оптимального

поеднання децентралізму і централізму, планування і

ринкуіндивідуальних і колективних форм власності

для поступової трансформаци капіталізму в

систему демократичного соціалізму.

Причини виникнення змішаної економіки.

Причинами виникнення змішаної економіки е:

недосконалють і неспроможність ринкового

механізму саморегулювання на основі дії природних

сил. Економічне регулювання прорівнюватися

соціальним, соціалізаціею ринкової економіки,

відносин власності, а капіталізм почав поступово

перетворюватись у змішану економічну систему,

причини еволюції капіталістичної систем є такі:

1) недосконалють і негативні соціально-

економічні наслідки системи саморегулювання

(безробггтя, бідність і соціальна нерівність,

економічна і соціальна нестабільність і т. д.);

2) зростання монополізаци виробництва,

кашталу і ринку, що порушуе відносини

економічної свободи і вільної конкуренції,

еквівалентного обміну і справедливого розподілу

життевих благ у суспільстві, веде до загострення

приватних, групових і суспільних інтересів;

приватна монополія визначае виникнення

державної монополії;