10
Гнівно йому наказав з Риму назавше піти.
Марно нещасний бажав батьківську землю узріти;
Доля йому прирекла мати спочинок отут. /21/
Козаків, або хозарів, оскільки це є їхнє перше і найдавніше ім’я, знали вже у 948 р. нашої
ери, як відзначає Костянтин Багрянородний у книзі під назвою «Про правління Імперією», у
розділі X. Вони жили у Кабарді біля підніжжя Кавказьких гір, 1022 року їх розбив князь
Мстислав. Ось що каже Нестор у Руському літописі: «Року 6530, чи 1022, Мстислав, князь
Тьмутороканський, пішов на хозарів, або козаків. Князь козаків вийшов йому назустріч, і,
оскільки сили обох військ були рівні, Редедя, хозарський князь, сказав Мстиславу: «Навіщо
гинути безвинним воїнам, биймося удвох. Якщо ви мене вб’єте, то візьмете мій статок, мою
дружину, дітей і мою країну. Якщо ж я вас уб’ю, то так само заберу все, що вам належить».
Мстислав на те погодився. Тоді Редедя сказав Мстиславу: «Не биймося зброєю, а борімося,
як це роблять селяни». Й вони схопили міцно одне одного. Боротьба тривала довго, і
Мстислав уже почав був втрачати силу, й тоді він гукнув: «Пресвята Діво, допоможи мені! І
якщо я переможу, то накажу збудувати церкву на славу імені твого». Після цієї молитви
мужність повернулася до нього, й невдовзі він повалив свого супротивника. Не гаючись,
вихопив
він свого ножа й зарізав його. Після того він увійшов у країну переможеного, забрав
його добро, жінку, дітей, наклав на козаків податок і повернувся до Тьмуторокані. Тільки-но
він туди прибув, як наказав збудувати церкву в ім’я Пресвятої Діви. Вона й досі зберігає свій
первісний вигляд».
Київ, головне місто
України, був резиденцією великих князів руських, аж поки великий
князь Андрій Юрійович Боголюбський не пере/22/ніс резиденцію до Володимира, не
бажаючи постійно змагатися з половцями й іншими народами, що ринули на Русь із того
боку. Київ помалу втратив свою велич, він був нарешті подоланий і цілком зруйнований
Батиєм, що після славнозвісної битви на річці Калка з руськими князями розорив усю Русь, а
князів зробив своїми васалами. Таким чином Київ і його околиці стали здобиччю татар.
Козаки, що туди переселилися, скоро стали підданцями Вітовта Кейстутовича, великого
князя Литовського, який, скориставшися з послаблення руських князів, захопив місто Київ і
посадив у ньому як намісника чи губернатора Миндовга, князя Ольшанського. Місто Київ
залишалося в такому становищі до 1340 р., коли помер князь Симеон Олелькович, що
відновив церкви та печери, чи крипти, зруйновані Батиєм. Нарешті Казимир І, король
Польщі, підніс Київське князівство до губернаторства.
Одноманітне й просте життя козаків не викликало ні в кого ні заздрості, ні ревнощів, але їхні
героїчні дії розкрили на них очі всім сусідам, і насамперед полякам, які визнали заслуги
козаків й використовували їх надзвичайно успішно як нездоланний бар’єр проти турків,
росіян і татар. Щоб ліпше забезпечити собі їхню допомогу, поляки уклали з ними угоду,
згідно з якою вони зобов’язалися платити козакам гроші на їх утримання, а також урочисто
обіцяли ніколи їх не турбувати, не накидати їм жодних законів і не змінювати ані дрібнички
в їхніх привілеях та установах. Бо козаки завжди вважали себе народом вільним і
незалежним. Та, коли згодом полякам заманулося забрати їхні прерогативи, вони подалися
під протекцію Росії. /23/
Мешканці України, які всі звалися козаками й пишалися цим ім’ям, воліють з тих пір, коли їх
поділили на полки, а особливо від часу знищення запорозьких козаків, іменуватися
малоросіянами, або мешканцями Малої Росії. Вони високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі,
не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не
знають утоми, вперті й хоробрі, але трохи схильні до пиятики. Вони вміють воювати,
полювати звіра, ловити рибу й знають усі ремесла, потрібні у житті. Особливою їхньою