Назад
працюють, настільки великий, що вони вже давно вважаються доцентами
по своїм знанням, лікарському досвіду і учительській майстерності!
Молоді викладачі - асистенти: це Людмила Олексіївна Висотюк,
Мар'яна Миколаївна Селюк, Михайло Юрієвич Тiтов, Олена Юріївна
Губська, Вадим Петрович Шипулiн. Всі вони кандидати медичних наук.
Багато з них по-доброму честолюбиві і
я впевнений, що більшість із них в
швидкий час стануть не тільки доцентами і професорами, але і
бізнесменами, суспільними діячами і т. д.
Чому я так в цьому впевнений? Тому що за порівняно короткий
термін /менше 10 років/ крізь нашу кафедру безпосередньо пройшло і
захистило кандидатскі і докторські дисертації 26 молодих людей!
Частина із них, нажаль, поїхала за кордон. І хоча вони працюють в
університетах чи інших престижних медичних закладах Хельсiнкi, Нью-
Йорку, Берліну і інших міст, мене не покидає відчуття жалю, що їх
ерудиція, досвід, чудова працездатність і настирливість в досягненні мети
працює на інші країни і народи. Декілька викладачів із
нашої кафедри
стали бізнесменами, пішли на інші кафедри або очолили престижні
міжнародні оргнізації, як наприклад, Юрій Васильович Суботiн
представник ВООЗ в Україні. Гадаю, що нам вже прийшов час хоч би раз
на рік проводити "день кафедри", з тим, щоб молоді і вже не дуже молоді
люди, що пройшли через
неї і разлетілися по Україні і іншим країнам
світу, змогли б прийти на свою " Альма Матер ", де вони отримали перші
" бойові " уроки життя, що дозволили їм високо злетіти в наступному
житті. Нам бачиться, що це дуже важливо для підтримки зв'язку часів.
Чим займається в науковому плні наша кафедра? Основні
приорітети -
це гастроентерологiя, iмунологiя, клінічна апробація зарубіжних і
вітчизняних лікарських препаратів, питання викладання. Учительська
справа - ця дуже складна, важка і іноді не дуже вдячна робота, про яку
існує багато крилатих фраз, наприклад : " Легше зробити самому, чим
навчити іншого ", " Якщо людина уміє будь-що робити - вона робить.
Якщо нічого не
вміє робити - вона починає навчати інших ".
Закінчуючи знайомство із нашою кафедрою, хочу ще раз підкреслити,
що через неї пройшло стільки видатних осіб, що всіх просто перелічити
тяжко. Всі вони заслуговують самих похвальних і приємних слів. Це і А.
П. Пелещук, і Є. Л. Ревуцкий, і О. Й. Грицюк, і В.
Й. Кушнiр, і багато
багато інших лікарів і вчених, що в різні роки були ординаторами,
аспірантами, асистентами, доцентами і професорами на цій кафедрі!
Що ж ми будемо викладати Вам на 4 курсі і як? Система викладання
на кафедрі не відрізняється від інших кафедр нашого інституту. Це -
послідовна система занять і лекцій
, коли кожна група приходить до нас
один раз в тиждень на практичні заняття і один раз в тиждень /по
факультетам/- на лекцію. Хороша це система навчання чи не дуже? Все
пізнається у порівнянні. А порівнювати Вам, на жаль, майже немає з чим,
бо Ви прийшли в інститут, коли модульна система
освіти, ще не
народившись як слід, спокійно вмерла.
Давайте зразу домовимося, що ж ми будемо порівнювати між собою.
Оскільки зараз в нашому взаємозалежному світі будь-які внутрішні
національні стандарти як на техніку і технології, так і на освіту, втратили
всякий зміст, ми просто зобов'язні порівнювати наш вітчизняний досвід,
наші подання і поняття із загальносвітовими. Погано підготовлений
фахівець завжди таїть в собі безліч загроз. Лікар-недоучка - загроза
здоров'ю всіх, кого він лікує, поганий учитель - прийдешньому наших
дітей, неписьменний конструктор - мільйонам народних грошей, нашим
будинкам чи навколишній природі. Зараз ця
загроза набула грандіозних
масштабів, оскільки поганий інженер чи керівник спроможні привести до
національних і планетарних трагедій, таких як Чернобиль.
Тому існує тільки один стандарт освіти- світовий стандарт, тим паче,
що Україна всіма силами намагається ввійти в Європейський і світовий
будинок. Це цілком правильний, природничий процес. І тому, Ви -
молоде покоління,
у якого все фахове життя попереду, зобов'язані не
тільки знати загальносвітові стандарти в медичній освіті, але і намагатися
відповідати їм! Iнакше шанси в конкуренції з випускниками інших країн
у Вас будуть мінімальними,чи їх не буде взагалі!
Як же в Україні в цілому забезпечується цей світовий стандарт?
Повинні констатувати , що
викладання у нас сьогодні іде також, як і в
бувшому СРСР. А може навіть майже так же, як велося ще в часи
М.І.Пирогова, тобто 150 років тому. Однозначно відповісти на питання,
добре це чи погано,безумовно, дуже важко. Можливо це, добре, що ми не
відходимо від своїх традицій? Тільки
слід дуже добре розібратися в тому,
які " коренi " і традиції і навіщо ми хочемо їх зберегти? Якщо ми хочемо
зберегти майже 100% успішності,великий робочий тиждень у викладачів і
студентів, знову ввести ранню спеціалiзацію у студентів і iнтернів, то
вряд чи це саме ті традиції, які необхідно зберігати!
Наприклад , ніде і
ніколи, окрім як у нас, немає і не було 99, 5%
успішності, цей феномен рніше пояснювали таким чином, що "... так
вимагає Москва, от якби ми спромоглися командувати самі... ". Зараз
спромоглися, а успішність, не менше, а виросла ще більше. Як це
розуміти? Впевнені, що Ви, вже достатньо дорослі люди і розумієте цей
феномен
так же як і ми. Але в цій ситуації виникає одне питання. Вам
студентам, навіщо це потрібно? Навіщо вам оцінка без знань? Що дадуть
Вам не підтверджені знаннями дипломи в ринковому суспільстві? Щоб
Ви самі спромоглися зробити якісь власні висновки, ми дозволимо собі
поміркувати разом із Вамi про те, як побудовано
в цілому медичну освіту
у нас в країні і порівняти із тим, як вона поставлена в інших країнах. І
чому методика освіти в багатьох так званих " цивілізованих " країнах
змінилася в корені? Що це, там реформаторська сверблячка якась? Або це
наслідок об'єктивних подій, що стали основою радикальних змін?
Спочатку декілька
слів про те, як збудована наша система вищої освіти, з
якою Ви вже добре знайомі. Лекції, практичні заняття, заліки і іспити, в
тому числі державні... Знання передаються, як і 150-200 років тому від
учителя до учня! Для того, щоб полегшити сприймання висловленого
нижче, розберем простий приклад. Всі ми з Вами знаємо, що
рніше,
починаючи з 17-го століття і закінчуючи початком 20-го були, в тому
числі і на нашій кафедрі, так звні професори /і не тільки професори/-
енциклопедисти, вчені і лікарі, що знали абсолютно все, що робиться в їх
галузі. Зараз таких професорів немає. Чому? З відомою часткою сарказму
можна було б сказати словами класика "... мелкие в наш век пошли
людишки...? ". Деякі з сьогоднішніх корифеїв можуть розгніватись,
почувши цей вислів. Зразу скажемо, що ми нікого образити не збиралися
і взагалі не ставимо це своєю метою. Звичайно ж, ні, ні і ні! Не в людях
справа, а в тих об'єктивних
умовах, що склалися в 30-40-50 роках нашого
сторіччя. Так, якщо в 18-19-му або на початку 20-го століття подвоєння
знань в різномнітних дисциплiнах, особливо фундаментальних,
здійснювалось за 50-100 років, то будь-яка молода людина, котра
прийшла в школу, будь то початкова, середня чи вища, за роки
систематичного навчання дізнавалась про все, що
було зроблено в даній
спеціальності до нього і в час його навчання. Займаючись самоосвітою
після закінчення школи, будь-яка людина спромогалася все знати в своїй
дисципліні - тобто бути енциклопедiстом! Починаючи із 30-х років
нашого сторіччя, потім в роки другої світової і, особливо, холодної війни,
подвоєння знань в різноманітних дисциплiнах
відбувалося в десятки раз
швидше : за 2-3-7 років /особливо в таких дисциплiнах, як біологія,
генетика, хімія, iмунологiя, фармакологiя та ін. /, стрімко зріс потік нової
наукової інформації, стався інформаційний вибух.
Фундаментальні дисципліни розпались на десятки дрібних і породили
вузьку спеціалiзацію в освіті. Але одночасно набирав силу і супротивний
процес -iнтеграція науки. На стиках суміжних і віддалених дисциплiн
одна за одною виникали краплі бурхливого зростання, де з'являлися
блискучі, воiстину революційні відкриття. Класична система вищої
медичної освіти базується на лекціонних курсах, в кожному із яких певна
дисципліна викладається професором достатньо повно і послідовно.
Проте швидкість обновлення знань зробила
погоню за їх повнотою
безглуздою. Зараз, в кінці 90-х років, навіть геній з феноменальною
пам'яттю і працездатністю не в силах устежити за неухильно зростаючим
потоком інформації. Тому, навчати так, як навчали традиційно в школах і
університетах, стало безглуздо. Класичний шлях освіти - від учителя до
учня зруйнувався в кінці 60-х
років! І це сталося не тому, що хтось цього
захотів. Ні! Так розпорядився час, так роспорядилося життя. Слід було не
просто передавати учню якийсь стандартний набір знань і виписувати
йому диплом. Прийшов час навчити його базисним знанням в своїй
дисципліні, навчити його умінню вирішувати поставлені спочатку типові,
а після цього і
нетипові ситуаційні завдання, поступово підводячи його
до творчості! Були придумні і впроваджені в життя циклові, модульні,
рейтiнгові системи навчання і оцінок, по яким і займаються в цей час
студенти більшості країн світу! Були різко збільшені витрати на освіту,
сталося обновлення приборного парку, засобів дослідження,
комп'ютерiзації навчання, збирання
і обробки інформації, що вимагало і
цілком нових принципів навчання студентів. Постала потреба в
спрямованому навчанні не тільки серед студентів, а і серед викладачів за
право навчання студентів в нових, кардинально змінених умовах,
направлених в першу чергу на підвищення якості навчання. Але, на жаль,
все це сталося там, в інших країнах
. У нас , на жаль, традиції
безпосередньої освіти, які ми ні в якому разі не спростовуємо, в цей час
впроваждуються в життя все гірше и гірше. Абсолютно немає
необхідного приборного парку, реактивів, лабораторних тварин для
повноцінних лабораторних і практичних занять! Про наукову роботу
серед студентів, молодих вчених і всіх інших лікарів мова йде з великою
напругою, бо умови, що склалися (економічні і соціальні) дозволяють
справді будь-що зробити лише дуже невеликому числу iстинних
ентузіастів. Із" дешевих " лабораторій, на жаль
, виходять " дешеві "
роботи і від цього нам нікуди не дітися! Про інформаційний вибух ми
перiодично чуємо, але між тим займаємося і готуємо студентів по
підручникам і монографiям, що застаріли на декілька років! Які ж ще
моменти, крім наведених вище, привели до руйнування класичної освіти -
від учителя до учня?
Успіхи учительської справи, що стали бурхливо
розвиватися в кінці 50-х років, коли першою відповіддю США на
блискучі успіхи радянської космічної програми було прийняття в 1958
році Національного закону про вищу освіту, завдяки якому зразу ж були
більше ніж в 3 рази збільшені федеральні асигнування на освіту і науку! І
що дуже важливо - була
впроваджена нова концепція в політику
підготовки кадрів, що базується на наступному визначенні ролі вищої
освіти в будь-якій країні, і висловлена в доповіді спеціальної комісії
Управління по науці і техніці США і Національного наукового фонду
Президента країни в 1963 році : " Добробут нації і обороноздатність
країни зараз визначаються зовсім не сировиною, не
мінеральними та
іншими природними ресурсами, і не капіталом. Вирішальним джерелом
економічного зростання понад все стають знання, а також індивідуальна
і суспільна спроможність їх використання. Носії і генератори нових знань
- учені, конструктори, інженери, лікарі і інші фахівці. Тому центр тяжіння
в політичному, військовому, економічному протистоянні світових держав
все сильніще зміщується вбік
вищої освіти. Країна, що не володіє
системою освіти, спроможною підготувати кадри вищої кваліфікації,
неминуче відстане в техніці і технологіях. В політичному змаганні вона
також не має шансів на успіх. "
Щоб нам із Вами було легше зрозуміти, в чому наші основані відміни
у викладанні з західними країнами, згадаємо розроблені і прийняті у
всіх
цивілізованих країнах 5 рівней знань.
Перший рівень : Уява.
Другий рівень : Знання.
Третій рівень : Уміння.
Четвертий рівень : Професiоналiзм /фахові навики/.
Пятий рівень : Творчість.
Попробуємо розібрати їх на простому прикладі. Ви знаєте, що одним
із перших і вкрай важливих засобів обстеження хворого є опитування.
Ми впевнені, що всі, хто
знаходиться в цьому залі, то ті, що читають цю,
лекцію, уявляють собі, що означає це слово. Але якщо зараз запитати, як
називається це слово на латинській мові та із яких частин складається
опитування, то відповідь дадуть вже не 100% , що знаходяться в цьому
залі, та що читають цю лекцію. По-простому кажучи
, уяву про предмет
завжди має більше число людей, чим справді знають про нього.
Третій рівень - це уміння. Якщо когось із Вас попросити не просто
розказати, як саме проводиться опитування, а і провести його на
конкретному хворому, чималі скрути відчує не лище студент 4-го, але і
старших курсів, а часто - і лікар-початківець. Досвід показує, що навіть
на державних іспитах на 6-му курсі завжди зустрічається достатнє число
студентів-випускників, які з ускадненням проводять звичайне опитування
хворого, губляться в присутності сторонніх /навіть не лікарів/, цілком
губляться при
необхідності провести опитування професійно, або не дай
бог - в більш-меньш екстремальній ситуації. Зрозуміло, що в таких
випадках казати про 3, 4 і особливо 5-й рівень знань - творчості, коли на
основі хороших знань, вміння і фахових навиків, необхідно терміново
вирішувати питання, як допомогти хворому вижити в конкретних
реальних умовах, казати не потрібно!
Ви на жаль мало самостійно доповідає в палатах, вкрай рідко Вас
просять показати, що Ви умієте робити. Саме не розказати як робиться, а
зробити. Можна відмітити, що для багатьох студентів будь-якого курсу
повною катастрофою є пропозиція екзаменатора послухати серце чи
легені" подвійним " стетоскопом.
Уяву і знання - от, що несуть Вам
більшість наших лекцій і
практичних занять. В клініці або на дільниці, куди Ви прийдете
працювати, від Вас зразу ж вимагатимуть третій, четвертий і пятий
рівень знань, тобто уміння,професiоналiзм і творчість!
В більшості країнах, які вчасно зорїєнтувалися вже давно перейшли
на модульну систему навчання, дуже багато часу
відвели на самостійну
роботу і ввели рейтингову систему оцінок в кінцевому
підсумку,оцінюючи кожного випускника чи лікаря по його умінню
надати реальну медичну допомогу. Самі розумієте, що після прийняття
такої системи освіти і медичної допомоги, в будь-якому випадку, в
виграшному положенні /у всіх відносинах/ опинилися лікарі, чия фахова
підготовка була
вищою Не будемо торкатися технічних можливостей
західної медицини і нашої, вітчизняної. Це загальновідомі питання і не
хотілося, щоб Ви, як і багато інших, казали і вірили от в такий вислів : "...
нам би їх апаратуру, ліків і всі інші можливості, ми б все зробили не
гірше ". На жаль, наша медицина, за
винятком небагатьох блискучих
самородків, не може нічим особливим похвалитися. І, на наш погляд, це з
самого початку лежить у відзнаках системи медичної освіти.
Найпростіший приклад : до кінця 80-х років за кордоном ніхто не знав
і не розумів відмінностей в наукових званнях у нашій країні і за
кордоном. Більш того, і зараз
багато хто не знає. Наприклад, за кордоном
до цього часу не розуміють, що таке кандидат медичних наук, а ми досі
не спромоглись зрозуміти, що таке магiстр! Вони не розуміють, що таке
інститут, а ми не розуміємо, вірніше, тільки зараз починаємо розуміти,
що таке коледж! Ніхто в світі не розумів
і не розуміє, що таке середня
спеціальна медична освіта і медичне училище! Існують поняття :
початкова, середня і вища освіта з його різними рівнями. Що таке
середня спеціальна освіта - ніхто не може добитися толку. Наведемо
один банальний приклад. Два учня практично однаково закінчили
середню школу. Один з них поступив у медичний університет
, а інший -
в медичне училище. Через 3 роки перший із них перейшов на 4-й курс
медунiверсiтету, а другий після закінчення медучилища з "дипломом з
відзнакою", змушений знов поступати на 1-й курс медичного
університету. Абсурд? Нонсенс. Але він до цього часу існує. Чому ж все
це не можна пов'язати в єдину систему вищої медичної освіти? Що нам
заважає зробити це зараз в Україні? Ми не можемо Вам дати однозначну
відповідь.
Або такий приклад. Зразу після
революції, коли була знищена або
розігнавши власна iнтелігенція, зокрема лікарі, радянський уряд на
початку 20-х років зіткнувся не тільки з розрухою, голодом, злиднями,
але і з найвищою дитячою смертністю і епідеміями інфекційних хвороб в
грандіозних масштабах. Тоді тимчасово /наше дороге і вічно живе слово -
" тимчасово " / в медiнститутах були відкриті
педіатричні і снітарно-
гігієнічні факультети, що повинні були в короткі терміни наситити
практичну охорону здоров'я педіатрами і снітарними лікарями, що в
усьому світі спеціалiзуються із лікарів загальної практики. До цього часу
ніде в світі не існувало і не існує снітарно-гігієнічних і педіатричних
факультетів, крім як в російськомовних
країнах. Те, що введення таких
факультетів в бувшому СРСР було зроблено тимчасово, незабаром
забулося і після цього стало видаватися як наше історичне досягнення,
яким ми щиро пишаемося, але яке не дало нам ніяких привілей перед
іншими країнами. Але і це не саме головне! До сьогоднішнього дня
молоді люди, які поступають в
інститут в 17-18-річному віці на снітарно-
гігієнічний чи педіатричний факультет, практично назавжди віддаляються
від Європейського будинку і світового співтовариства, бо вони не можуть
конкурувати з випускниками інших країн навіть по формальним ознакам.
Багато випускників снітарно-гігїєнічного факультету, у відношенні яких з
часів СРСР і до цього часу діє бувший наказ,
що забороняє снітарним
лікарям працювати лікарями загального профілю, з часом усвідомлюють
це,і будуть всіма правдами і неправдами, використовувати всі дозволені і
недозволені засоби, переходження із снітарно-гігієнічної служби в
лікувальну мережу, щоб стати лікарями-рентгенологами, лаборантами,
iнфекціонiстами, фiзiотерапевтами і т. д. Хіба це не черговий абсурд,
коли людина, що має диплом лікаря, не має права працювати лікарем?
Попробуйте пояснити це будь-якій нормальній людині!. Тим більше, що,
безсумнівно, питання гігієни, санiтарii і первинної профілактики неабияк
важливі і необхідні кожній людині. Давно відомо, що крапля
профілактичних заходів коштує діжок ліків! Ще дуже важливе, на наш
погляд, але
мало обгрунтоване питання вузької спеціалiзацiї, що призвела
до появи величезного числа так званих вузьких фахівців. Повірте, що з
розвитком нормального медичного страхування, багато з них просто
опиняться без роботи! Чому? Тому, що стільки вузьких фахівців просто
буде не потрібно і тому, що за винятком, жоден вузький фахівець, який
пропрацював в поліклініці 10-15 років, будь-то окулiст, Лор-лікар,
гематолог чи фiзiтерапевт, не відважиться стати сімейним лікарем. Адже
для цього необхідно не тільки відновити, а і поповнити величезний обсяг
знань по безліччі дисциплiн, серед яких основними завжди виступали і
будуть виступати терапiя, хiрургiя і
акушерство. Не знати їх і
спричиняти фізичні, моральні, чи матеріалі збитки своєму пацієнту,
можна потрапити в боргову чи кримінальну тюрму!
Ще декілька принципових моментів. Перше - це терміни навчання до
можливості самостійної роботи лікарем. У нас, сьогодні, це 7 років /6
років інституту і 1 рік iнтернатури, хоча формально вже в інтернатурі Ви
працюєте самостійно/. Ніде, крім російськомовних країн /тобто бувшого
СРСР/, немає такого короткого курсу навчання. В усьому цивілізованому
світі мінімальний термін навчання - 9 років
, а середній термін навчання
до одержання права працювати в вузькій спеціалiзації - 12 років, тобто
майже в 2 рази більше. Багаточисленні лікарі з Українських дiаспор, що
приїздять в Україну з різних країн світу, кажуть медичному керівництву
приблизно таке : "Поясніть своїм випускникам, що, коли вони приїздять
до нас на стажування , у відрядження
чи просто по справам до США чи в
Канаду і через рік після закінчення інституту кажуть, що вони
нейрохiрурги, урологи, що оперуючі окулiсти і т. д., їх не тільки ніхто не
розуміє. Над ними сміються у них за спиною і нам дуже соромно за них.
Поясніть їм, що через
1 рік після закінчення інституту ні в одній країні
світу молодий лікар не має права самостійної робити по найскладнішим
вузьким спеціальностям. " Ніхто в більшості країн світу не може цього
зрозуміти, так як не можуть зрозуміти і нашої практично 100%
успішності “.
Наступний, найважливіший, на наш погляд, момент. В системі
медичного страхування ключовою фігурою
є сімейний лікар. А у нас до
1992 року в номенклатурі медичних спеціальностей такої дисципліни
навіть не значилося. І це цілком зрозуміло. Звідкіля ж йому взятися? Із
педіатрів, що лікують і спостерігають дитину від народження до 14
років? Саме до 14 років. Або лікувальників /дільничих лікарів/, що
лікують і спостерігають пацієнтів із 18 років
і до смерті? Або із снітарно-
гiгiєнічних лікарів, що, як правило, взагалі нікого персонально не
спостерігають? Або із стоматологів, яких ми теж поділили на дорослих і
дитячих, терапевтів, хірургів і ортопедів? Так звідкіля ж взятися
сімейним лікарям у нас? Ситуація ця не нова, вона складалась,
починаючи ще з 20-х
років. Але те, що її необхідно змінювати, у нас
немає ніяких сумнівів.
Ми проаналізували ситуацію ,що створювалася в Україні, в певній
мірі вивчили досвід інших країн, провели багаточисленні наради зі всіма
ректорами медичних інститутів, інститутів удосконалення лікарів і
фармiнститута, одержали їх стопроцентне схвалення про необхідність
проведення реформи всієї системи
медичної освіти, стали ініціатором
прийняття закону "Про освiту ", ініціативна група Мiністерства охорони
здоровя України і Київського медiнституту розробили стратегію і
тактику реформи. Основним її кредо було " не створення українського
експерименту ", а поступовий перехід на середньоєвропейський, спершу
хоч б кількісний /про якість підготовки у нас немає особливих iлюзій
/, а
після цього і якісний рівень. Поготів, як перший, так і другий
Президенти України, також як і міністри охорони здоров'я кажуть, що
медичне страхування - це наше майбутнє. Майже 2 роки пішли на
підготовчу роботу: підготовку і складання навчальних плнів, програм,
відповідних постанов Кабінету Міністрів, рішень колегій Мiністерства
охорони здоров
я України, нарад із ректорами та інше. В 1992 році
почалась реформа не тільки вищої, але також середньої та
післядипломної освіти. А як вона іде зараз - судити Вам.
Що ж вдалося зробити в наступні роки? Були закриті підготовчі
відділення, тобто відмінені пільги для надходження в вузи. Які можуть
бути пільги в освіті? Адже освіта і пільги - це нонсенс. Були скасовні
педіатричні
і снітарно-гігієнічні факультети для того, щоб підготувати
лікарів загальної практики, різко змінена післядипломна підготовка. Вона
не просто збільшилася до 2-3-х років /в залежності від спеціальності/, але
і змінилася якісно. Лікарі стали проходити удосконалення не в районних
лікарнях, а на кафедрах інститутів удосконалення лікарів. Терміни
післядипломного навчання стали наближатися до
мінімальних світових.
Вдалося зберегти кадровий потенціал професорсько-викладацького
складу, хоча ще до початку реформи було ясно, що ні стільки лікарів, ні
стільки інститутів та факультетів удосконалення Україні не потрібні. Але
процес будь-якого скорочення, особливо в периферійних інститутах, де
кількість робочих місць обмежена, дуже болісний. Враховуючи це, а
також те, що
у вищій школі найвище педагогічне навантаження на
професорсько-викладацький колектив, з Кабінетом Міністрів було
домовлено, якщо зменшити набір студентів, але залишити постійним
фінансування вищих медичних закладів, ми поступово /припускалося на
протязі 5-ти років/ перейдемо на середньоєвропейске педагогічне
навантаження.
Була розроблена і почала діяти східчаста система підготовки
медичних кадрів, що проводилася
одночасно з реформою всієї вищої
освіти в Україні. Зникли поняття " середня спеціальна освіта ", що стала
1-м рівнем вищої освіти. Випускники технікумів /медучилищ/
одержували кваліфікацію - " молодший фахівець ". З'явилися нові
навчальні заклади - коледжi, випускники яких мали 2-й рівень вищої
освіти і кваліфікацію - бакалавр. Таку ж кваліфікацію могли одержати
студенти технічних та
гумнітарних вузів після 4-х років навчання.
Випускники інститутів та університетів одержували 3-й рівень вищої
освіти і кваліфікацію фахівця. Навчання після закінчення інституту на
протязі 1-2 років і виконання наукової роботи дозволяло одержати 4-й
рівень вищої медичної освіти і диплом магiстра.
Така система існує в більшості країн світу, за винятком 1-го рівня
/молодший фахівець/, але у нас ця категорія випускників найбільша і ми
повинні були враховувати вже існуючі особливості. В цілому, східчаста
система підготовки фахівців з вищою освітою відповідала світовій
системі.
Складніше було з вищою медичною освітою. Вона в усіх країнах світу
має свої особливості. Так, американська система має 2 ступені на
додипломному
етапі : після закінчення середньої школи протягом 4 років
студенти навчаються в коледжі загального профілю і отримують ступінь
бакалавра наук і мистецтв, а ті, хто хоче отримати вищу медичну освіту,
поступають в медичні школи університетів /або медичні факультети/ і
навчаються там ще 4 роки, отримуючи після цього диплом доктора
медицини, що відповідає нашому
диплому лікаря по спеціальності "
Лікувальна справа ". Ті, хто хоче мати вчений ступінь магiстра,
навчаються ще 2 роки і виконують наукову роботу. На шляху ж до
практичної діяльності слід пройти не менше 1 року післядипломного
навчання, а, щоб стати хірургом, терапевтом, дерматологом і т. д. - не
менше 3-5 років навчання в резидентурі.
Ближче до нашої системи - навчання в Великобритнії і інших країнах
Європи, де студенти-медики навчаються з
1 курсу протягом 6-7 років з
тривалою /3-5 років/ наступною резидентурою (iнтернатурою)
Реформа вищої медичної освіти в Україні враховувала систему
підготовки фахівців, що склалася. Випускники медичних училищ
мали 1-й рівень освіти і кваліфікацію "молодший фахівець" /медична
сестра, фельдшер та ін./. Випускники медичних коледжів /створені нові
навчальні заклади з 4-річним навчанням/ мали 2 -й рівень
вищої медичної
освіти і кваліфікацію "медична сестра - бакалавр/; перший випуск був в
1997 році. Випускники медичних інститутів, академій, університетів
одержували 3-й рівень вищої освіти і кваліфікацію лікаря. Для тих, хто
має схильність до науково-практичної діяльності, була запроваджена
магiстратура /1-2 роки навчання/, а випускники одержували диплом
магiстра медицини по певній
спеціальності, а для більшості - навчання в
iнтернатурі /2-3 роки майже по 40 спеціальностям зі складанням іспиту на
кафедрах. Складність полягала в тому, що за кордоном існує
спеціальність " сестринська справа " і кваліфікацію медичної сестри-
бакалавра випускники університетів /коледжів/ отримують після 4 років
навчання. Після практичної роботи медичні сестри, які продовжують
навчання протягом 2 років в
магiстратурі, отримують диплом магiстра і
займають такі ж високі посади, як і лікарі, але по своїй спеціальності.
Утворення медичних коледжів було першим кроком на шляху до
підготовки в Україні медичних сестер з вищою освітою. Програми
навчання 1-2 курсів у коледжах повністю співпадали з програмами
медичних інститутів. Тому ті, хто
хотів змінити сестринську
спеціальність на лікарську, могли продовжити навчання після 2-го курсу
в медичному інституті. Оскільки програми наших медичних училищ, на
жаль, сильно спрощені, то надалі припускалося утворення для
випускників медучилищ подальшого навчання за індивідуальним
навчальним планом. Та цього так і не було зроблено. Таким чином,
реформа передбачала можливість для студентів
медичних інститутів
отримання дипломів медичної сестри /після 3 курсу/, медичної сестри-
бакалвара /після 4курсу/ і відповідної державної атестації. На жаль, цього
також не було зроблено. Тому сьогодні, якщо студента відраховують із
інституту після 3-4 курсу, то він не має ніякої кваліфікації. Ще два
кардинальних питання, що були задумані і запроваджені в життя
в 1993
році. Один із них "вмер", а другий поки живе, хоч і змінився майже до
невпізнання. Що маємо на увазі ? В першу чергу, відмінено систему
розподілу після закінчення інституту, як те що суперечить законодавству,
існуючому на той час, " що віддає " кріпосництвом, вірніше -
соціалістичним " правом ". Була розроблена система контрактів обласних,
міських і
районних відділів охорони здоров'я з випускниками медичних
інститутів. Для 1992 року це було цілком незрозуміло. Ви знаєте, що у
ректора є три ключових момента впливу на студента : прийомні іспити,
іспити і розподіл. Уявіть собі, що один " ключик " забирали.
Облздороввідділам виявилися цілком непотрібні грамотно складені
контракти, що захищають такі права випускника, як право на житло,
достойну і своєчасну зарплату і т. д. Міністерству, природно, також
виявилася непотрібна така нова дільниця роботи. Отже, всім керівникам,
які керують цим процесом , це було непотрібно
/будь-то мiнiстерська ,
або iнстiтутська ланка . Тому до 1995 року цей важливий розділ роботи
був остаточно похований. Більше того, в новій редакції Закону України
про освіту "узаконена" відробка протягом 3-х років по розподілу
випускників, що навчалися за державні гроші.
Ще один найважливіший розділ реформи - введення комп'ютерних
програм
контролю знань, як на рівні iнтернатури, так і одержання
відповідної лікарської категорії - другої, першої чи вищої. Хоч до цього
часу в інших країнах не розуміють, що таке лікар другої, першої чи вищої
категорії? Це нагадує в певній мірі існуючі у нас в країні і нині поняття :
водій-аматор і водій-профес
iонал. Скажіть, будь ласка, яка нам різниця,
хто нас везе на автомобілі, чи хто нас зібє - аматор чи професiонал? І
чому, власне кажучи, "самое дорогое", як нас весь час переконували,
життя і здоров'я, ми повинні довіряти лікареві без категорії чи лікареві 2-ї
категорії? Все це було придумано
в епоху соціалізму, в епоху загального
урівнення, щоб хоч якось поділити людей матеріально і придавати цьому
видимість законності. Але ми продовжуємо з цим абсурдом жити і зараз.
Якщо ж повернутися до комп'ютерних програм, що застосовуються в
інститутах і факультетах удосконалення лікарів, треба сказати, що в тому
вигляді, в якому вони
зараз здійснюються, вони мало схожі на те, що
було задумано в 1991-1992 рр
Коротше кажучи , запущена з великим скрипом, незадоволенням ,
тихим обуренням і відвертим нерозумінням в 1992 році, ( співпав по часу
з обвалом і жорстокою кризою в економіці), реформа медичної освіти, до
1995 року " благополучно померла ", хоч час від часу з'являються окремі
" реанiмаційні " спроби будь-що зберегти. На жаль, все це Ви вже відчули
на собі. Наприклад, величезна кількість обов'язкових навчальних годин -
36-40 в тиждень, хоч їх повинно бути не більше 28 на перших 3-х курсах і
24 на старших. Все інше відводиться самостійній роботі! Безкінцеві
перехідні плани і величезна кількість навчальних
дисциплiн з навчанням
1 -2-го рівня /хоч відомо, що " хутко навчати багатому - це навчати
нічому"/, жорсткий розподіл і надзвичайно коротка iнтернатура по
хірургічним і іншим вузьким спеціальностям! Викладачам обіцяли
зменшити навчальне навантаження, а збільшили його до астрономічних
1000 годин на рік. Це цілком неприпустимо в Вищій школі, де викладач
відрізняється
від учителя середньої і початкової школи, тим, що він -
вчений! Поділіть 1000 годин на кількість робочих днів на рік і Вам зразу
стане зрозуміло, чому Ваші викладачи довічно спішать і майже не
займаються науковою роботою. Велика кількість факультетів
удосконалення лікарів в Україні закрилися, значні труднощі
випробовують інститути удосконалення лікарів. На жаль , цей
процес
буде зростати. Це все - Вам до відому і міркування про долю
рефоматорства і реформаторів в Росії і Україні! Але те, що реформа