Незалежний культурологічний часопис Ї 2007 №50 . Україна-ЄС 2008. Нова гра

Подождите немного. Документ загружается.

241

петро

гірний

тривожні

передчуття

Украдена Україна

...Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Тарас Шевченко «В казематі»

Нація... доступна для викрадення руками

різних, часом цілком несподіваних піратів.

Бенедикт Андерсон

Українська номенклатура від самого початку

згодилася, чи пішла на проголошення українського

суверенітету, за умови ґарантій для неї, що вона не

лише збереже своє панівне становище у суспільстві,

але й отримає змогу розширити свої, насамперед

економічні, можливості. Задля цього було спланова-

но та розпочалося втілення «проекта Украина».

І годі надіятись, що він здійснюється в інтересі як-

найширшого загалу. Головна його мета – вибудову-

вання та утримання схем збагачення все тої ж но-

менклатури.

Підприємці в Україні не можуть існувати поза

впливом державного бюрократичного апарату. Пер-

винні капітали були або партійними грошима, які

мав пильнувати «держатель партийного общака»,

або ж так званий підприємець просто був репрезен-

тантом конкретного високопосадового номенкла-

турника. Таким чином відбувся перший етап поєд-

нання влади та грошей.

Його можна засуджувати як несправедливий, як

«неринковий» перехід до ринку та вільної конку-

ренції. Однак, таке походження первинного капіта-

лу на другому етапі почало репродукувати конвер-

тацію «прихватизованих» грошей у владу – завдяки

виборним «технологіям». І, нарешті, завершенням

процесу став третій етап: конвертування влади

у гроші – через безсоромний лобізм, нескінченне

черпання замовлень, дотацій, пільг для «своїх» під-

приємств та галузей, який увінчався фактичною

прихватизацією» самої держави. Це в самій основі

розчавило яку б то не було конкуренційність ук-

раїнської економіки. Годі дивуватися, що на наш

ринок не допустили жодних неконтрольованих ино-

земних інвесторів, які могли б нагадати про цивілі-

зовані форми конкуренції. Жодного вільного ринку

немає. Над кожним більш-менш серйозним підпри-

ємництвом нависає так званий «дах» – від прези-

дентського до районного (який, зрештою, також

є президентським, оскільки реально владу на всіх

територіях здійснює корпус представників Прези-

242

дента – глав державних адміністрацій, голів подат-

кових адміністрацій тощо).

Таким чином, бюрократія не лише приватизува-

ла на свою користь первинні капітали, правила гри

в економіці, але й саму державу, її бюджет, який за-

раз підживлює приватизовані нею (бюрократією)

підприємства через владний ресурс – від розподілу

державного бюджету до замовлення форми Подат-

кового кодексу «під себе». Водночас, вона практич-

но нічим не ризикує, оскільки застрахована існуван-

ням самої держави, що є втіленням її «проекта Ук-

раина». Тому цей проект дедалі більше скидається

на акціонерне товариство закритого типу з обмеже-

ною відповідальністю.

Водночас, не можна говорити тільки про приду-

шеність бізнесу владою. Насправді ми маємо справу

із нерозривною єдністю. Владні гроші репродуку-

ють саму владу. Це забезпечує спадковість влади.

Вона не може зараз якось радикально змінитися, ні

у структурному сенсі, ні в особистісному. Для зміни

потрібна певна політична воля чи сила. Натомість,

власне незалежної від влади та владних грошей

сили в Україні насправді немає.

Немає значних, справді побудованих на ідеоло-

гічних засадах партій. Невеличкі групки фахових

політиків, називаючи себе політичними партіями,

не тільки не мають жодного суспільного фундамен-

ту, але й створені тільки під конкретні вибори са-

мою ж бюрократією.

Оліґархат сьогодні абсолютно не здатний до яко-

го б то не було перспективного мислення. Тим са-

мим, масово пауперизуючи своїх співгромадян, він

робить неефективною усю спільноту. Широкі маси

населення нічого, окрім особистих та суспільних

невдач, із появою та розбудовою цієї спільноти не

пов’язує. Доба незалежности перетворилася для

них на добу стаґнації, ба навіть занепаду.

Тому я знову б наполягав на визначенні верхньої

страти українського суспільства, яка сформувала це

суспільство «під себе», саме як стаґнархії – верстви,

яка не дає розвинутися в Україні ефективній, справ-

ді широкій спільноті.

Можливо, стаґнархії йдеться про протидію ши-

рокій консолідації. Така консолідація могла би за-

грожувати її домінації. Зрештою, стаґнархія в Ук-

раїні має ту важливу рису, що вона значною мірою

компрадорська. Практично всі дійсно великі капіта-

ли в Україні були побудовані на репрезентації росій-

ських сировинних потоків. А тому вона з засади не

працює на створення в Україні жодної спільноти.

Щоправда, до певного сепаратизму її штовхає страх

перед власне російським капіталом, який, прийшов-

ши в Україну та оволодівши нею, вже не потребува-

тиме посередницьких послуг.

Разом з тим, в Україні немає навіть спроб ство-

рення стратегії модерної економіки. Якщо де-не-де

і впроваджуються новітні технології, то не як резуль-

тат продуманого плану, а радше як випадковість.

Абсолютно не продумане місце Української

держави у ґлобалізованому світі. Українська еконо-

міка не може бути самодостатньою та всеохопною,

бо Україна не є економічною надпотугою. Вона рад-

ше повинна посісти своє унікальне місце, може, до-

волі вузький сектор чи спеціалізацію, своє know

how. Якщо Фінляндія зорієнтувала свою економіку

на технології мобільного зв’язку, Норвеґія – на ви-

добуток нафти та газу у Північному морі, Франція

ледь не монополізувала торгівлю предметами

розкоші та туризм, і навіть США мають власні стра-

тегічні пріоритетні сектори, як-от інформаційну ме-

режу Інтернет, IBM тощо, то на що може розрахову-

вати Україна – на застарілий та неефективний видо-

буток вугілля, виплавку сталі, чи, може, знищене

сільське господарство?

Яким ресурсом світового значення володіє Укра-

їна? Вугіллям та залізною рудою? Чи висококваліфі-

кованою робочою силою? Вугілля та руда були ці-

каві у позаминулому та минулому столітті, нато-

мість справді кваліфікована робоча сила вже давно

дискваліфікувалася на всюдисущих базарах. Зви-

чайно, і вугілля, і сталі для помноження капіталів

одного-двох придворних оліґархів достатньо. Але

для держави та її перспективи – рішуче ні.

243

Можливо, це звучатиме дуже по-українськи та

ретроґрадно, але, здається, чи не останнім ресурсом

України є її чорноземи. Сьогодні ми вступаємо не

лише у добу інформаційної революції, але, гадаю,

й екологічної. Людство доходить до межі, за якою

вичерпуються фізичні можливості планети. Попри

іґнорування Кіотського протоколу США, працювати

для збереження екосфери Землі на ґлобальному рів-

ні необхідно. Проблема чистих продуктів завжди

стоятиме перед людством. І тут Україна може знайти

одну із своїх ніш. Якщо встигне перед иншими кон-

курентами. Однак, чи втримає вона свою землю?

З иншого боку, в Україні активно формується

«транснаціональна всесвітня корпорація Росія» –

коло пов’язаних із Росією та на неї зорієнтованих

підприємців. Бо ж «корпорація ... зможе поставити

на потік розробку сучасних підприємницьких схем

і їх планомірне втілення щодо конкретних підсис-

тем світової економіки».

Прив’язка ледь не всіх серйозних капіталів в Ук-

раїні до Росії і є елементом цієї підприємницької

схеми. Те, що кожен з них робився не лише на росій-

ській сировині чи з орієнтацією на Росію як ринок,

але й значною мірою із порушеннями законодавства

у перший «героїчний» етап присвоєння загально-

державної власности, остаточно чинить залежними

їхніх власників від тих, хто має про це інформацію.

Нею, поза всяким сумнівом, передусім володіє

Росія.

Однак, якщо Бог хоче когось покарати, він відби-

рає у нього розум. Останнім часом власне РФ ро-

бить кроки до того, аби розірвати цей зв’язок, за-

криваючи різного роду митними, демпінґовими та

иншими обмеженнями свої ринки від українських

підприємців, що призводить до усвідомлення їхньої

окремішности – «креольськости» у термінології

Андерсона чи «малоросийскости» по-нашому –

українських стаґнархів. Разом з тим, якщо задатися

запитанням, хто найбільше скористав з української

незалежности (поза декларативними здобутками

безкорисливих патріотів), то очевидно, що це стаґ-

нархи та чимала обслуговуюча їх верства – від

іміджмейкерів та «незалежних аналітиків» до по-

стачальників. Таким чином, «проект Украина» їм

необхідний, однак саме у такій формі, як він втіле-

ний сьогодні. Саме сьогоднішній стан України

і є вивершенням «проекта Украина». Даремно споді-

ватися на те, що за існуючої апатії та рудиментарно-

го паразитизму населення, дрібничковости, немас-

штабности перспективного мислення політиків, не-

раціональної жадібности стаґнархів щось мало б

покращуватися. Все вже і так якнайкраще для тих,

хто щось дійсно вирішує в Україні. І про жодну

иншу перспективу вони не думають. Все має зали-

шатися принципово так, як є, і на утримання такого

стану кидаються всі можливі ресурси.

В передчутті чи напередодні

четвертої холодної війни

Спостерігаючи за невпинним ростом напруже-

ності у стосунках Російської Федерації та загально

беручи, Заходу важко позбутися враження, що вже

колись це було.

Владімір Владімірович Путін неначе навмисно

лізе у пляшку з своїми випадами проти Заходу у ці-

лому і США зокрема.

Під час свого першого пришестя на пост прези-

дента РФ йому вдалося досить швидко приручити,

а потім і розколоти неконсолідований Европейський

Союз. Знаючи Німеччину та її слабості, а також

вичленивши інтереси Німеччини з загального пулу

інтересів ЕС, йому вдалося вбити клина у і так до-

волі проблематичні зв’язки тієї ж Німеччини з її

сусідами і новими членами ЕС Польщею, Литвою,

Латвією, Естонією.

Проєкт побудови газопроводу через Балтійське

море та працевлаштування канцлера Федеративної

Республіки Німеччина у дочірній фірмі російського

Газпрому ледь не призвело до крупного внутріш-

нього европейського скандалу. На це наклалися про-

блеми між Польщею та Німеччиною щодо питання

німців, які були переселені з західних територій су-

часної Польщі. Подібні проблеми щодо переселен-

ців латентно висять і над Чеською Республікою.

244

Свого часу долив олії у вогонь ураженого польсь-

кого честолюбства і президент Франції Ширак – від-

мовивши їй у праві мати аж занадто самостійну

думку як молодому члену ЕС. До Росії Ширака гор-

нуло відоме русофільство французької політичної

еліти. А також давнє, ще з часів де Ґоля, протисто-

яння з США.

Був час, коли виглядало, що остаточно понад го-

ловами держав членів ЕС, понад НАТО і попри,

якщо не проти США, вибудувався трикутник Росії,

Німеччини та Франції. Що було першим значним

здобутком молодого Путіна.

Наступний клин Путін пробував вбити у відно-

сини між ЕС та США. Зрештою, важко заперечува-

ти, що не завжди інтереси цих двох економічних гі-

гантів співпадають. Однак це зовсім не означає, що

у стосунках з третіми країнами, а саме такою є для

них Росія, вони не координували своєї позиції ос-

танні півстоліття.

Як інструмент використовувалося різне позиціо-

нування кількох европейських країн щодо Другої

війни у Іраку, операції у Афганістані. За Шрьодера

та Ширака протиріччя між цими головними евро-

пейськими гравцями та США максимально загост-

рилися.

При цьому вигідно для Росії росла ціна на нафту

та газ. Бюджет Росії, хоча і скромний за европейсь-

кими мірками, ріс, як на дріжджах. Путін ставав все

впевненішим, а відповідно в його голосі почалися

появлятися сталеві нотки.

Особливо роздратував його прихід до влади у Ні-

меччині та Франції відповідно Меркель та Саркозі.

Звичайно, їх обирали не з огляду на стосунки з Ро-

сією та США. Однак такий результат виборів,

здається, повернув процес похолодання стосунків їх

країн і ЕС взагалі з США у більш конструктивне

русло. А відповідно, призупинив російську екс-

пансію всередину найвищого політичного істебліш-

менту ЕС.

Тоді почалося вкрай небезпечне загравання Росії

з Китаєм (у якому, до речі, сучасна Росія грає роль

молодшого брата) та, що особливо небезпечно –

Іраном. Північнокорейська карта була задрібною

для такої масштабної гри. Хоча теж використовува-

лась Путіним. Найжахливішим є те, що Путін дав

змогу крутитися тисячам іранських центрифуг,

виграти час, і можливо за якогось пів року ми мати-

мемо нову наддержаву – Іран, який володітиме

атомною бомбою. Хоча останнім часом навіть аме-

риканці почали говорити про те, що військові атом-

ні програми іранців неначе згорнуті. Однак, чи це

правда, чи політична реторика?

Будь-які попередження США про неприпус-

тимість загравання з Іраном тільки переконали су-

часний російський режим у тому, що шлях вибрано

правильно. З їхньої точки зору. Бо ж для них вигля-

дає на те, що чим гірше, тим краще. Хоча Путін не-

наче не бачить того самого ісламського «подбрю-

шья», яке у перспективі може зайнятися і самою

Росією.

США та НАТО відповіли подальшим розширен-

ням НАТО, яке прикрило парасолькою безпеки

практично весь Европейський континент за виклю-

ченням...

І тут ми можемо повернутися на рідні терени.

Якщо ще три-чотири роки тому ми жили хоч і у не-

визначеній зоні з огляду на забезпечення її безпеки,

то тепер ми справді ризикуємо стати полем про-

тистояння чи бою.

Тим більше, що Росія 12 жовтня 2007 року оста-

точно вийшла з Договору про звичайні озброєння

у Европі. Тепер ніхто не контролює чисельність та

дислокацію її звичайних військових контингентів.

В часи Єльцина важко було собі уявити такого

рівня втручання у внутрішні справи України, як це

було під час Помаранчевої революції, чи останнім

часом з боку Путіна. А тим більше такого рівня роз-

гортання різного роду спецоперацій, які мають міс-

це в Україні сьогодні. Ми не ризикуємо стати, ми

вже стали полем бою. Причому за повної бездар-

ності та сліпоти всіх учасників політичних битв

в самій Україні – її політичних поводирів. Всі ці інс-

піровані ззовні розколи України, внесення хаосу

у державу, паралізовування державного апарату –

245

що це, як не поєднання нашої рідної глупоти та ту-

пості з експортованою інспірацією?

Таким чином, бачимо, що ми вже опинились на

обстрілюваній території між двома рядами шанців.

І знову ж – що робити? Скиглити про слов’янську

єдність (поляки, чехи, словаки і навіть болгари при

цьому не слов’яни)? Увійти у далеко не віртуальний

пакт Росії, Ірану, Китаю? «И пасть за это...», як це не

раз було. Чи таки пробувати потрапити під парасо-

лю евроатлантичної безпеки?

Чехо-Словаччина 1938 – Україна 2008

Спостерігаючи за розгортанням нового про-

тистояння на міжнародній арені, а по суті – розгор-

танням нової Четвертої (поки що холодної) світової

війни, нового протистояння між Росією та умовно

кажучи Заходу (а по суті, США), не можу позбутися

враження, що колись це було.

За останні кілька років ми мали змогу простежи-

ти за змінами відносин Росії під президентством

Владіміра Путіна та Заходу. Не хочеться наводити

притягнуті за вуха аналогії, однак все ж... Ще один

політик, німецький політик, після поразки кай-

зерівської Німеччини так само, «повзуче» віднов-

лював гідність нової Німеччини. Якщо спочатку

з боку Путіна були спроби якось потрафити своїм

візаві на Заході – певне сприяння антитерористич-

ним операціям США, приятельські відносини (чи їх

імітація) з другом Герхардом (Шрьодером), Шира-

ком і навіть з Бушем. Очевидно, це була розвідка,

вивчення ситуації.

Потім кілька спроб розколоти все той же Захід.

Для того вбивався кіл між США з одного боку, та

Німеччиною і Францією, з иншого. Благо, що друг

Герхард та Ширак з огляду на традиційне русофіль-

ство німецьких та французьких політичних еліт цьо-

му сприяли. А тут ще й все більша енергетична за-

лежність всього ЕС-івського проєкту від російських

енергоносіїв.

Впевнившись у тому, що нафто-газову наживку

ЕС-івці заковтнули, Путін перейшов до більш жорст-

кого сценарію. Енергоносії він використав як зброю.

Спочатку проти безпомічних Грузії, України і навіть

Бєларусі. А рикошетом дав знати і ЕС-івцям, хто

у Европі господар.

Потім вдарив по ЕС-івських новачках, які не

мали таких сентиментів щодо Росії, оскільки спізна-

ли, що таке побратимство з недемократичною Росі-

єю, на своїй шкірі. Інструментом стала побудова ра-

зом з Німецькими компаніями газогону в обхід країн

Балтії та Польщі. Заодно вбивався кіл між все тими

ж новачками та основними двигунами ЕС – Німеч-

чиною та Францією. Дійшло до повного гротеску,

коли до державної російської компанії влаштували

на роботу безробітного німецького канцлера.

Апотеозом стала фактична підтримка Ірану

у його намаганнях впритул підійти до створення

своєї атомної бомби. І ніхто не сумнівається, що за

такої підтримки та підтримки Китаю вони її рано чи

пізно таки створять. Хоча може не сьогодні. І тоді

геополітична карта світу докорінно зміниться. Якщо

вже не змінилася.

І тільки тут европейці спохопилися. Заговорили

про диверсифікацію енергопотоків, про загрозу

евроатлантичній єдності. Те, що були обрані Ангела

Меркель та Ніколя Саркозі, дещо виправило ситуа-

цію. Однак на той момент Путін вже не потребував

аж так запобігати перед Заходом. Він знову змінив

тактику. Сьогодні ми спостерігаємо за тим, наскіль-

ки демонстративно він демонструє свою зневагу

перед Заходом та його цінностями. Він просто в очі

насміхається над ними. Очевидно, він зробив свій

вибір. І для країни з назвою Росія, і для себе особисто.

Він вибрав радше компанію Ірану та Китаю

(вдаючи, що не бачить, що для Китаю Росія – вже

давно молодша сестриця) проти Евроатлантичного

співтовариства з усіма його елементами – НАТО,

ЕС і т. д.

І де опинилася Україна з її імітативною ней-

тральністю (гарантом якої очевидно є російський

Чорноморський флот у Криму)? А між двох ліній

окопів. І це зовсім не нейтральна територія, а нічий-

на територія. Що буде, коли нове ґлобальне про-

246

тистояння перейде у більш гарячу фазу? Хто зважа-

тиме на нашу смішну псевдонейтральність?

Однак при чому тут Чехо-Словацька республіка

1938 року? А при тому, що у такій самій ситуації

свого часу опинилася і ця держава. Причому, навіть

характеристики тогочасної Чехо-Словаччини дуже

нагадують характеристики сучасної України.

Чехо-Словацька республіка 30-х років була еко-

номічно зарадною державою. Їй не бракувало війсь-

кових частин, військової промисловості, яка була чи

не найпотужнішою у Европі. Однак військо не мало

належного морального духу, самої ідеї, за яку на-

справді було б варто віддати життя. Політики цієї

республіки були наївні до смішного і нестійкі, нері-

шучі, ба, навіть деморалізовані. Країна була поліет-

нічною, бо окрім чехів та словаків були ще значні

меншості українців, угорців, євреїв – і, що найго-

ловніше, німців, які зовсім не чули себе меншиною.

Однак країна була демократичною, а відповідно,

і нерішучою. Її оточували агресивні режими реван-

шистської Німеччини, ображеної після Тріанонської

угоди Угорщини, і навіть Польщі (згадаймо анексію

1938 року чеського Цєшина).

Україна 2007 р. теж економічно відносно зарад-

на держава, попри всі вибрики наших політиків.

Вона успадкувала чималий осколок совєтського вій-

ська, яке доволі успішно модернізує з технічної та

організаційної точок зору. Україна володіє все ще

значною військовою індустрією. Однак моральний

дух війська викликає багато запитань – чи буде це

військо спроможне виступити на оборону держави,

звідки б ворог не прийшов – зі сходу чи з заходу?

Тим більше після популістських обіцянок теперіш-

нього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Україна

поліетнічна держава і росіяни зовсім не відчувають

себе меншиною, радше господарями. Однак, Украї-

на – одна з найперспективніших демократій на

постсовєтському просторі. І разом з тим демократія

нерішуча. Її оточують далеко не найдоброзичливіші

сусіди, як-от Росія Путіна. Не врегульовані до кінця

стосунки навіть з Румунією. Вже не кажучи про

плацдарм Придністров’я. В Україні відсутня націо-

нальна ідея, яку сприйняв би як проект весь народ.

В Україні тільки постає новітня українська політич-

на нація. Та ще й ми поміж окопів.

Свого часу, коли Україна віддавала атомну зброю,

їй нібито гарантували безпеку. Однак і Чехо-Сло-

ваччині Англія, Франція та СССР гарантували без-

пеку. Та, як тільки Гітлер поставив питання руба –

Чехо-Словаччину просто зрадили. Щоправда, шма-

тували її «с пристрастием» – спочатку анексовували

«немецкоговорящие» реґіони.

А що таке позиція ЕС щодо України після рево-

люції 2004 р., як не та сама зрада? Хто насправді

тоді так активно закривав шлях чи хоча б перспек-

тиву для України, як не Шрьодер та Ширак?

А що ж Росія? Таке підігрування Путіну, звичай-

но, й привело до того газового шантажу, який він

застосував щодо України взимку 2005-2006 рр. Чи

не нагадує це шантаж, до якого вдався «при всем

честном народе» Третій Райх щодо Чехо-Словаччи-

ни? Поступово газовий кран прикрутиться і взимку

2007 року – ціна вже піднята майже до світової.

Або технологія возз’єднання німецьких земель.

І не тільки про Україну йдеться. Паралелі Республі-

ка Білорусь – Австрійська республіка, Придністров’я

– Рурська область більш ніж очевидні. Про анало-

гію Крим – Судети і писати боюся.

Ще більше аналогій з возз’єднанням чи повер-

ненням «соотечественников». Згадаймо повернення

німців з усіх усюд до Райху. Та їхню роль при напа-

дах на Польщу. А тут ще й псевдовоєнізовані «русс-

ко-крымские казаки», які насправді відіграють щодо

України ту саму роль, що свого часу і австрійські

нацисти щодо Австрійської республіки.

Невеселі міркування. Останні події в Україні

свідчать про те, що, може, ще не війна, але жорстке

протистояння вже прийшло до нашого дому. Ми

ще, можливо, і маємо трішки часу, щоб зробити

свій вибір. Бо насправді все залежить тільки від нас

і від нашої єдності та рішучості. Инакше ми оста-

точно станемо нічийною територією для чужих по-

рахунків.

247

2007 р.н.е.

24

сергій

гірік

подорож

до утопії

Українські інтелектуали полюбляють розмірко-

вувати над «призначенням України». Хтось акцен-

тує на тому, що цивілізаційно вона належить до За-

ходу, вужче – до Европи, а значить, саме цей шлях

є найбільш відповідним її долі. Перша частина цьо-

го крила нашої інтеліґенції бачить евроінтеґрацію

як самоціль – це романтики, самовіддана праця яких

викликає неабияку повагу. Друга – шукає винних

у сучасному стані справ. Будь-які відхилення від

«европейського шляху» вона ставить на карб зов-

нішнім чинникам: Росії, ісламському світу тощо.

Протилежний фланґ віддає перевагу запозиченим із

сучасного російського дискурсу моделям «евразій-

ства» та «слов’янської єдности». Звідки ростуть

ноги таких стратегій українського розвитку, думає-

мо, ясно будь-кому. Досить значна частина демонс-

тративно заявляє про своє розчарування «в Европі».

Вона, не бажаючи бути асоційованою з проросійсь-

кими діячами, намагається винайти велосипед і за-

являє про якийсь особливий «третій шлях».

Перша катеґорія, як це не прикро, найменш чи-

сельна. Але, симпатизуючи її представникам, ми не

можемо сказати, що беззастережно погоджуємося зі

звичними концепціями евроінтеґрації. При цьому,

ми аж ніяк не «евроскептики». В европейський

шлях України щиро віримо й намагаємося не слуха-

ти тих, хто переконує в доцільності чогось иншого.

Те, наскільки вперто в одних країнах ЕС не хо-

чуть помічати позиційованої на державному рівні

щодо концепції

центрально-

східної

европи

европейськости України і як не менш завзято її від-

стоюють у инших (передусім у Польщі), наштовхує

на міркування щодо причин цього явища. Здається,

вони лежать куди глибше, ніж у схожості доль на-

ших народів упродовж минулого століття. Незважа-

ючи на кількість конфліктів, яку нам довелося пере-

жити за період творення власних націй, це відчуття

особливої близькости поляків до українців нам хо-

четься вивести ще від часів нашої спільної держави

– Речі Посполитої. Можливо, це твердження помил-

кове, але як хочеться думати саме так!..

Річ Посполита рівною мірою належала польсь-

кому, литовському та руському народам. Терито-

ріяльна неінституційованість останнього справи не

змінює – його «ліпші люди» мали рівноцінне пред-

ставництво в Соймі та соймиках. Саме вона була

останнім притулком віротерпимости в охопленій

250

кривавими конфесійними війнами Европі, єдиною

великою державою з демократичним устроєм

Романтики-націоналісти можуть казати будь-що,

але це не змінює факту: Річ Посполита була оазою

етнічної толерантности тогочасної Европи. Саме

тут поруч жили німецькі колоністи й польські селя-

ни, польська, українська, білоруська та литовська

шляхта, міщанство всіх цих етносів, а також євреї,

кримські татари, караїми, вірмени... Держава

з унікальною поліфонічністю культур, із безпреце-

дентно малою кількістю конфліктів...

Шкільна версія історії, яка лежить в основі ко-

лективної пам’яти українців, у популярній формі

повторює розвинуте народниками XIX ст. станове

бачення подій ранньомодерної доби українським

селянством, але аж ніяк не реальну картину міжет-

нічних взаємин. Панораму визиску українського се-

лянства польськими поміщиками намалювали твор-

ці модерної української нації в особі класиків нашої

літератури й історіографії. Зображення бунту русь-

кого хлопства проти польської шляхти конструюва-

ли творці нації польської. Таке бачення, хоча й освя-

чене їхнім авторитетом, змогло нас розсварити лише

на короткий час двадцятого століття – справдешніх

сутінків історії. Насправді ж бо до катастрофи

Хмельниччини ситуація була куди більш спокійною.

Іронізування над визначенням періоду останніх де-

сятиліть перед цією кривавою громадянською вій-

ною (згадаймо «Wójnę domowę» Твардовського) як

«золотого віку», що є настільки характерним для на-

ших поетів-романтиків, видається аж ніяк не дореч-

ним. Ми кількасот літ мали один дім – саме той про-

стір, який зараз прийнято називати Центрально-

Східною Европою.

Тож як із огляду на спільний історичний досвід

нам бачиться майбутнє України? Про те, що альтер-

нативи Европі нема, й говорити не слід – це ро-

зуміють майже всі. Тільки от шлях до цього майбут-

нього пройти самотужки зараз, коли вона мало не

від усіх українців відгороджується шенґенським

муром – як перепоною не лише конкретним людям,

а й країні в цілому – надто важко. І без глибинного

розуміння цивілізаційної потреби в цьому – майже

неможливо. Не меркантильний інтерес повинен під-

штовхувати нас до ЕС, а щире бажання жити

в спільному домі. І те, що саме поляки найпершими,

багато в чому раніше за нас самих, інтуїтивно зро-

зуміли свою потребу в Україні й виступають її адво-

катами на европейській арені, цілком закономірно.

На нашу думку, так само закономірно було би бачи-

ти Україну й Польщу-членів ЕС у складі якогось

ширшого політичного утворення. Його доцільно

було б називати Річчю Посполитою – саме цей

український історизм / саме це звичайне польське

слово позначає наше щасливе спільне минуле. Так

хочеться додати: «...і майбутнє»!

Зараз, у постбуржуазну/постпролетарську епоху

вже відгриміли бої за утвердження сконструйованих

за доби молодого капіталізму націй. Це значить, що

відновити той майже ідилічний політичний устрій

неможливо. Станова республіка з виборним номі-

нальним головою держави – це форма, характерна

для переходу саме цієї державної структури від фе-

одального укладу до капіталістичного. Лише там,

у нашій історії, їй місце. Ведемо мову про ідею

співжиття в одній державі багатьох етносів, про

взаємопроникнення культур, про все те добре, чого

наші народники не помічали в Речі Посполитій,

коли її ганили, чого відповідні польські культурни-

ки не бачили, її звеличуючи.

Кілька років тому в приватних розмовах автор

цих рядків почав говорити про доцільність надання

кримськотатарській мові статусу державної на всій

території України, перенесення частини централь-

них владних органів до Бахчисараю й ліквідації

формальної автономії Криму. Ці його погляди ґрун-

тувалися на підсвідомому бажанні зберегти мно-

жинність культур єдиної української політичної

нації. Цього переконання, не змінюючи його навіть

у деталях, він тримався до недавнього часу. Нещо-

давно в особистій бесіді його колега (Володимир

Думанський) до слів про кримськотатарську мову

як рівну за статусом із українською додав: «І польсь-