Незалежний культурологічний часопис Ї 2007 №50 . Україна-ЄС 2008. Нова гра

Подождите немного. Документ загружается.

201

анатолій

романюк

україна

після

виборів

перспективи

відповідности

демократичним

стандартам

у системі координат, сформульованих Й. Шумпете-

ром. Тобто, ми нарешті, упродовж двох парламент-

ських виборів зуміли їх провести без порушень, які

були б здатні чутливо вплинути на результат народ-

ного волевиявлення. Наскільки суттєвим є даний

результат? Все пізнається в порівнянні. Стосовно

виборів, які були в Україні у 1999, 2002, 2004 (пер-

ший і другий тури) роках, це, без сумніву, значний

проґрес. Стосовно стандартів демократії, які запро-

вадив Демократичний аудит Швеції, щодо оцінки

рівня демократичности власної країни – це лише по-

чаток шляху до Европи. Але слід наголосити – це

Оцінка відповідности демократичним стандар-

там потребує знаходження критеріїв, або системи

координат, в яку ми маємо помістити показники ре-

ального стану справ в Україні, тобто характеристи-

ку основних політичних інститутів та процесів,

рівно як і політичних акторів. Слід наголосити, що

характеристики політичної реальности і критерії

оцінки поєднують в собі одночасно ознаки стабіль-

ности і змін/розвитку. У теорії демократії після Дру-

гої світової війни ми можемо виділити принаймні

три етапи, які вплинули на корекцію критеріїв де-

мократичности суспільства. Перший, на нашу дум-

ку, пов’язаний із Й. Шумпетером, теоретична спад-

щина якого сприяла формуванню концепції «демо-

кратії участі». А. Лейпхарт обґрунтував і розвинув

концепцію «консенсусної демократії». І нарешті, ло-

гічним продовженням і подальшим розвитком до-

робка А. Лейпхарта, стало формулювання концеп-

ції/нової демократичної максими: демократія – це

врахування та захист прав меншостей. У межах цьо-

го підходу в парламенті Данії запроваджено «вето

меншости», коли частина депутатів, які складають

меншість, у разі незгоди з рішенням, яке прийняла

більшість, можуть зробити подання про свою незго-

ду, що призведе до зупинки вступу в дію даного за-

конопроекту з наступним його винесенням на за-

гальнонаціональний референдум [1, 193].

Враховуючи дану ретроспективу, ми вважаємо,

що стан демократії в Україні сьогодні перебуває

202

початок шляху до Европи від постсовєтського ста-

ну, коли вже зроблені певні кроки. В межах конс-

трукції переходу від авторитаризму до демократії,

яка передбачає проходження етапів лібералізації та

демократизації, ми перебуваємо на етапі демократи-

зації з присутністю перспективи руху в напрямку

консолідованої демократії. Тому, оцінки слід робити

не стосовно стану речей, які були, а стосовно того,

що ми хочемо досягнути. Для цього необхідно по-

рівнювати ситуацію в Україні з показниками у роз-

винених демократичних країнах світу.

Аналіз відповідности України демократичним

стандартам передбачає верифікацію існуючого ста-

ну справ, не лише у форматі нормативних положень,

але і практики стосовно основних політичних інсти-

тутів, процесів та політичних акторів. Подібний ана-

ліз мав би бути досить широким за обсягом охоплен-

ня матеріалу, тому ми зосередимо свою увагу на пи-

таннях порівняльного аналізу інституту президента

в Україні та основних демократичних країнах світу.

Аналіз конституційних повноважень глави дер-

жав, на нашу думку, слід здійснити з урахуванням

головних показників трьох основних форм правлін-

ня – президентської, парламентської та напівпрези-

дентської / змішаної, а також їх якісних відміннос-

тей. Слід зазначити, що не всі дослідники погоджу-

ються визнавати в якості самостійних три вище-

виділені форми правління. Так, А. Сіароф не вважає,

що напівпрезидентську форму правління слід роз-

глядати в якості самостійної форми, на його думку,

базовими формами слід розглядати: президентську

систему, парламентську систему з переважанням

влади президента, парламентську систему з ней-

тралізуючою владою президента та парламентську

систему з номінальною владою президента [2, 287].

Як бачимо, друга і третя позиції є дихотомним

варіантом напівпрезидентської форми. Тому ми бу-

демо виходити з позиції існування трьох базових

форм правління.

А. Лейпхарт, порівнюючи парламентську і прези-

дентську форми правління, виділяє три наступні

«критичні» відмінності між ними [3, 117-118]. По-

перше, за парламентської форми правління прем’єр-

міністр, посада якого може мати різні назви, та його

кабінет є відповідальними перед законодавчим ор-

ганом у тому значенні, що вони залежать від довіри

законодавчого органу і можуть бути звільнені/поз-

бавлені повноважень внаслідок застосування воту-

му недовіри. В той же час, у президентській формі

правління главою уряду є президент, який обираєть-

ся на конституційно визначений період і не може

бути відправленим у відставку внаслідок вотуму не-

довіри. По-друге, президенти обираються на загаль-

нонародних виборах безпосередньо, або опосеред-

ковано, в той час, як прем’єр-міністри обираються

законодавчим інститутом (парламентом – А. Р.). По-

третє, парламентські системи характеризуються ко-

лективними або колегіальними виконавчими струк-

турами, в той час, як президентські представлені

неколегіальним органом з однією особою на чолі.

Внаслідок цього президентські адміністрації харак-

теризуються тим, що їх члени виступають простими

радниками та підлеглими президента. Це призво-

дить до того, що найбільш важливі рішення в парла-

ментських системах приймаються цілим кабінетом,

а в президентських системах вони можуть бути при-

йнятими самостійно президентом з, або без і навіть

всупереч позиції членів адміністрації. Дж. Сарторі

виділяє наступні критерії президентської форми

правління: 1) наявність прямих або схожих на пря-

мі, загальних виборів глави держави на фіксований

термін повноважень; 2) уряд, або виконавча влада,

не призначається і не розпускається через парла-

ментське голосування, формування уряду є преро-

гативою президента, коли він на власний розсуд

призначає і звільняє членів уряду; 3) президент ке-

рує виконавчою владою. Також Дж. Сарторі під-

креслює важливість тієї характеристики, що прези-

дента не можна позбавити влади парламентським

голосуванням упродовж встановленого терміну

правління президента [4, 79-80]. Таким чином, голо-

вною особливістю парламентської форми правління

є формування уряду парламентом і наділення пар-

ламенту правом на дострокове припинення повно-

203

важень уряду через процедуру вотуму недовіри,

коли ініціатором виступає парламентська опозиція,

або не підтримку голосування довіри уряду, коли

ініціатором виступає сам уряд.

Концепція напівпрезидентської форми правлін-

ня була розроблена і впроваджена в простір полі-

тичної науки М. Дюверже для характеристики полі-

тичного режиму V республіки у Франції. Головними

ознаками цієї форми правління М. Дюверже вважав:

1) президент обирається загальним голосуванням;

2) прем’єр-міністр і міністри володіють виконавчою

та урядовою владою і залишаються на своїх поса-

дах доти, доки парламент не є до них в опозиції [5,

166]. Відповідно, дана система не є простим поєд-

нанням, синтезом парламентської і президентської

форм правління, а, як підкреслює М. Дюверже, є

чергуванням між парламентською і президентською

формами [6, 186]. Дж. Сарторі, який написав свою

працю «Порівняльна конституційна інженерія»

значно пізніше означеної статті М. Дюверже, виді-

ляє наступні критерії напівпрезидентського або змі-

шаного правління: по-перше, президент обирається

на загальних прямих або непрямих виборах, голо-

вним є те, що президент не обирається у парламен-

ті; по-друге, виконавча влада має подвійну структу-

ру, тобто влада представлена двома лідерами – пре-

зидентом, який є главою держави, і прем’єр-мініст-

ром, який очолює уряд [7, 115-116]. В подальшому

цей автор зазначає, що президент є незалежним від

парламенту, за рахунок свого обрання, однак не

може управляти самостійно, а змушений це здійс-

нювати через уряд. Відповідно, прем’єр-міністр і

його кабінет є незалежними від президента тим, що

вони є залежними від парламенту, оскільки вони

потребують парламентської довіри і їм потрібна

підтримка парламентської більшості.

Ці зауваження Дж. Сарторі означають, що при

аналізі позицій президента слід враховувати не

лише конституційні норми, які регламентують його

місце в політичній системі країни, але і реальний,

практичний обсяг повноважень та можливостей,

якими володіє президент у системі взаємовідносин

президент–парламент–прем’єр-міністр. Внаслідок

цього принципового значення в даній моделі набу-

ває роль парламентської більшості. Згідно з А. Лей-

пхартом, французький президент до 1986 р. (поча-

ток першого випадку когабітації) був «…однознач-

но головою уряду, а прем’єр-міністр ним не був.

Президентська влада, однак, була заснована більше

на підтримці сильної парламентської більшості, ніж

на конституційних повноваженнях» [8, 121]. У 1986

р. у Франції сформувалась ситуація, коли після пар-

ламентських виборів більшість у парламенті отри-

мали опозиційні політичні сили щодо президента

Ф. Міттерана як представника лівих сил – Соціаліс-

тичної партії Франції. Прем’єр-міністром упродовж

1986-1988 рр. був Жак Шірак, який представляв

праві політичні сили (партія «Об’єднання за респуб-

ліку»). Ця ситуація отримала назву в літературі – ко-

габітації

. Когабітація повторилася за часів прези-

дента Ф. Міттерана з 1993 по 1995 р., коли прем’єр-

міністром був Едуард Балладюр – представник

«Об’єднання за республіку» та за часів президент-

ства Ж. Шірака з 1997 до 2002 р., коли прем’єр-

міністром був представник Соціалістичної партії

Ліонель Жоспен. Особливістю когабітації було те,

що президент за умов опозиційної щодо нього пар-

ламентської більшости втрачав право визначальним

чином впливати на призначення прем’єр-міністра

і був змушений вносити на розгляд парламенту ту

кандидатуру, яку йому пропонувала парламентська

більшість. Щодо цієї ситуації Дж. Сарторі зазначає:

«при об’єднаній більшости президент явно перева-

жає над прем’єр-міністром і конституцією …і нав-

паки, при розколотій більшости прем’єр-міністра

підтримує його власна більшість у парламенті, яка

дає йому перевагу» над президентом [9, 118-119].

Щодо інституту когабітації у напівпрезидентській

системі, то співвідношення між президентом та

прем’єр-міністром слід розглядати як систему з хит-

кою рівновагою, яка залежить від результатів парла-

ментських виборів і того, на чиїй стороні буде депу-

татська більшість у парламенті. Щодо цього Маурі-

ціо Котта зазначає, що у Франції «…президент ніко-

204

ли не втрачає надії повернути свою важливу роль

в результаті або подальших парламентських, або

президентських виборів» [10, 80]. Слід наголосити,

що для повернення повноважень Президент Фран-

ції не вимагає міняти конституцію країни, а розра-

ховує, що внаслідок виборів у парламенті сфор-

мується політично пропрезидентська більшість.

Таким чином, ми можемо констатувати, що пози-

ція президента у системі взаємовідносин прези-

дент–парламент–прем’єр-міністр (уряд) залежить

від форми правління, норм національної конститу-

ції та співвідношення політичних сил. Рівень полі-

тичної ваги президента є найвищим за президентсь-

кої форми правління, меншим у порівнянні з пер-

шою формою правління за напівпрезидентської

форми правління і найменшим за умов парламент-

ської форми правління. У напівпрезидентській фор-

мі правління ми можемо виділити дві різні кон-

струкції, які будуть передбачати відмінний один від

одного рівень політичної ваги президента. Найбіль-

ший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли

президент спирається на лояльну щодо себе в полі-

тичному плані парламентську більшість і президент

стає слабким за умов протиставлення йому парла-

ментської більшості.

Аналіз конституційних характеристик позиції

Президента України до прийняття конституційних

змін і після свідчить, що Україна має відноситись

до напівпрезидентської форми правління. Згідно

з А. Лейпхартом, на підставі формальних ознак до

цієї форми правління мають належати у Західній Ев-

ропі: Австрія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Фінлян-

дія та Франція. Автор констатує, що позиція прези-

дентів в Австрії, Ісландії та Ірландії є надзвичайно

слабкою, однак вважає за доцільне у своєму аналізі

трактувати їх як представників напівпрезидентської

форми правління [11, 121]. Однак, Дж. Сарторі вва-

жає, що власне реальні повноваження, а не лише

формальні критерії, зумовлюють, що ці країни слід

трактувати як країни з парламентською формою

правління [12, 120]. Тобто, до країн з парламентсь-

кою формою правління відносяться: Греція, Німеч-

чина, Італія та Швейцарія

; з напівпрезидентською

формою: Португалія, Фінляндія та Франція і пози-

ціонування Австрії, Ісландії та Ірландії є спірним.

Порівняння повноважень президентів передба-

чає виділення системи координат, в межах яких мо-

жемо коректно співставити обсяг їх компетенції,

статус та инші характеристики глав різних респуб-

ліканських держав. На нашу думку, оптимальним

варіантом є порівняння з допомогою формальних

показників. За основу ми взяли методику, запропо-

новану Аланом Сіарофом [13]. Спираючись на зап-

ропонований ним алгоритм аналізу та індикатори,

ми вважаємо за доцільне виділити вісім індикаторів,

які охоплюють найбільш важливі питання здійснен-

ня владних повноважень. Перший – чи обирається

президент на загальнонародних виборах (абревіату-

ра цього індикатора – ЗВ). У разі, якщо – так, тоді

країні виставляється: 1, якщо – ні, тоді: 0. Особ-

ливість цього індикатора полягає у з’ясуванні обся-

гу політичної ваги посади президента. Загальнона-

родні вибори свідчать про те, що президент нарівні

з парламентом представляє цілий народ країни

і його посада за рівнем політичної ваги дорівнює

парламенту. Другий індикатор – чи відіграє прези-

дент центральну роль у призначенні прем’єр-мініст-

ра, инших міністрів кабінету (ЦР=1, або 0). Третій

індикатор – право президента головувати на засідан-

нях уряду, відповідно впливати на формулювання

порядку денного засідань уряду (ГУ=1, або 0). Чет-

вертий індикатор – володіння президентом правом

накладення вето на рішення парламенту, тобто пра-

вом повернення законопроектів на доопрацювання

(ПВ=1, або 0). П’ятий індикатор – чи має президент

широкі повноваження у надзвичайних ситуаціях,

в умовах стихійних лих, критичної загрози націо-

нальній безпеці (ПНС=1, або 0). Шостий індикатор

– чи відіграє президент головну роль у здійсненні

зовнішньої політики, включаючи контроль над ра-

дою національної безпеки, а також вирішальне зна-

чення у виборі міністрів закордонних справ, оборо-

ни, представленні держави на міжнародній арені

(ЗП=1, або 0). Сьомий індикатор – здатність прези-

205

дента достроково припиняти повноваження парла-

менту і оголошувати нові парламентські вибори.

В даному випадку ми не розглядаємо такою здатніс-

тю підстави оголошення президентом про розпуск

парламенту у випадку недотримання певних часо-

вих норм при інституційних формуваннях, як в Ук-

раїні (ДРП=1, або 0). Восьмий індикатор – чи спів-

падає термін повноважень президента і парламенту

країни (ТП=1, або 0). Більший термін повноважень

президента, ніж парламенту, сприяє забезпеченню

стабільности державної влади, особливо в умовах

коли після парламентських виборів процес форму-

вання уряду затягується в часі. Перевищуючий тер-

мін повноважень, на думку ряду дослідників, також

виступає головною складовою гарантування ста-

більности функціонування у відповідності до інсти-

туційного призначення основних політичних інсти-

тутів держави з боку голови держави. Що, відповід-

но, посилює його політичну вагу.

На підставі виділених індикаторів ми проаналізу-

ємо конституції ряду европейських країн, де існує

посада президента [15], США [16] та України. Вибір

країн зумовлюється тим, що президентська форма

правління відсутня в европейських країнах, нато-

мість ці країни демонструють широкий діапазон ва-

ріантів парламентської та напівпрезидентської форм

правління, які передбачають існування інституту

президента. Відповідно, США розглядають зразко-

вим прикладом президентської форми правління,

яка власне в цій країні зародилась і набула своїх

класичних рис. Щодо України ми окремо беремо

повноваження Президента згідно Конституції, прий-

нятої на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996

року – І [17], та повноваження, що передбачені За-

коном України від 8 грудня 2004 р. № 2222- IV, який

вніс зміни і доповнення до Конституції – ІІ [18].

Обрахунок показників по кожному індикатору

дозволить нам отримати загальний показник з усіх

виділених індикаторів. Максимальний показник має

складати «8» і він буде відповідати максимальному

рівню президентської могутности у системі взає-

мовідносин президент–парламент–прем’єр-міністр.

Відповідно, показник «0» буде свідчити про слаб-

кість позиції президента у зазначеній системі взає-

мовідносин.

Розглянемо результати нашого аналізу конститу-

цій на підставі виділених індикаторів. Позиція пре-

зидента США, яка відноситься до президентської

форми правління, очікувано характеризується най-

вищим результатом (7 балів). Позиція президентів

в країнах, які прийнято відносити до парламентсь-

кої форми правління, характеризується показника-

ми від 1 до 3 балів. Позиція президента Франції піс-

ля зміни у 2001 р. терміну президентських повнова-

жень з семи до п’яти років знизилась до показника

6 балів, однак залишається найпотужнішою серед

европейських країн. Відповідно, позиції президен-

тів Португалії та Фінляндії характеризуються 4 та 3

балами. Варто зауважити, що низький показник по-

зиції президента Фінляндії пов’язаний із змінами до

конституції країни у 1999 р., які увійшли в життя

з 1 березня 2001 р., за якими повноваження прези-

дента були суттєво обмеженими. І нарешті, спірні

щодо однозначного позиціонування у системі коор-

динат трьох форм правління позиції президентів

Австрії, Ірландії та Ісландії поділилися – в одному

випадку позиція президента Австрії (2 бали) та

Ісландії (1бал) є близькою позиціям президентів

з парламентською формою правління, а позиція

президента Ірландії (4 бали) відповідає за своїми

показниками позиціям країн з напівпрезидентською

формою правління. Таким чином, повноваження

президента у країнах з напівпрезидентською фор-

мою правління перебувають у межах 3 – 6 балів.

На підставі формальних показників ми можемо

позиціонувати і повноваження президента України

стосовно двох форматів конституційних норм.

У першому періоді – до 2004 р. повноваження пре-

зидента України корелюються із повноваженнями

президента США за обсягом прав, тобто відповіда-

ють рівню президентських повноважень у країні

з президентською формою правління. Аналіз же

практичних дій конкретного президента Л. Кучми

показує, що реальна влада, якою володів другий

206

президент України, забезпечувала йому абсолютну

домінацію не лише над прем’єр-міністром і урядом,

які були залежними від президентської адміністра-

ції, але і щодо парламенту, коли президент вирі-

шальним чином впливав на формат більшости пар-

тійних фракцій незалежно від результатів виборів,

відповідно, на їх поведінку під час голосувань. Це

дає нам підстави констатувати, що фактичні повно-

важення Президента України до впровадження

в дію змін до Конституції перевищували повнова-

ження, закріплені за президентом Конституцією Ук-

раїни та повноваження президента США. Тому роз-

глядати позицію Президента України в даний період

у системі координат напівпрезидентської форми

правління буде некоректно, відповідне позиціону-

вання слід шукати у межах президентської форми

правління з ознаками тяжіння до авторитаризму.

В другому періоді, який розпочався у 2006 р., конс-

титуційні повноваження президента України суттє-

во зменшились і їх позиціонування перебуває у ме-

жах повноважень президентів, властивих напівпре-

зидентським европейським країнам.

Підсумовуючи проведений аналіз, ми можемо

констатувати, що позиціонування повноважень пре-

зидентів має обов’язково включати в себе аналіз не

лише прав і можливостей, які надаються президен-

там конституціями національних країн, але і реальні

de facto повноваження. Обмежуючим чинником що-

до могутности посади президента виступає парла-

мент, зокрема, парламентська більшість. Загальною

тенденцією европейських країн з напівпрезидентсь-

кою формою правління є зменшення обсягу повно-

важень президентів на користь парламентів і фактич-

не наближення до характеристик країн з парламент-

ською формою правління. Поодиноке виключення

серед країн Західної Европи становить Франція,

в той же час інститут когабітації здатний призводи-

ти до відчутного ослаблення повноважень прези-

дента цієї країни. Зміни до Конституції України, які

вступили в дію у 2006 р., дозволяють констатувати

фактичний перехід політичної системи, в контексті

президентських повноважень, від президентської

форми правління з потужними авторитарними ха-

рактеристиками до системи координат напівпрези-

дентської форми правління.

Дискусії щодо пошуку нової «оптимальної»

форми правління в Україні мають у собі декілька за-

гроз/питань: 1) відсутні гарантії, що нова конструк-

№№ Країна ЗВ ЦР ГУ ПВ ПНС ЗП ДРП ТП Разом

1 Австрія (1945 -)

1 0 0 0 0 0 0 1 2

2 Греція (1986 -) 0 0 0 0 0 0 0 1 1

3 Німеччина (1949 -) 0 0 0 0 0 0 0 1 1

4 Ірландія ( 1948 -) 1 1 0 1 0 0 0 1 4

5 Ісландія (1944 -) 1 0 0 0 0 0 0 0 1

6 Італія (1948 -) 0 1 0 1 0 0 0 1 3

7 Португалія (1982 -) 1 0 0 1 0 0 1 1 4

8 Фінляндія (2001 -) 1 0 0 1 0 0 0 1 3

9 Франція (1958/2001 -) 1 1 1 1 0 1 1 0 6

10 Швейцарія (1848 -) 0 0 1 0 0 0 0 0 1

11 США (1824 -) 1 1 1 1 1 1 0 1 7

12 Україна (1996-2004) 1 1 1 1 1 1 0 1 7

13 Україна (2004-) 1 0 0 1 1 1 0 0 4

Порівняльний аналіз повноважень президентів України та країн Західної Европи і США

207

ція форми правління, яка може бути прийнята, після

її практичної реалізації не виявить свої вузькі місця,

як це сталося з політичною реформою 2004 р.;

2) досвід формування коаліції БЮТ і НСНУ після

дострокових 2007 р. виборів засвідчив суттєве зрос-

тання ваги Президента України, оскільки він спи-

рається на лояльні в політичному плані щодо нього

політичні сили. За умов затвердження у парламенті

цієї коаліції завершиться стан когабітації, відповід-

но, вага діючого президента суттєво зросте, оскіль-

ки він буде контролювати якщо і не всю частину

«Нашої України», проте таку, яка буде володіти, ви-

користовуючи термін Дж. Сарторі, потенціалом

«шантажу». Внаслідок цього загроза розпаду коа-

ліції буде стимулювати «повагу» і «увагу» до вимог

Президента, навіть коли вони будуть виходити за ме-

жі формально-правових повноважень. Слід наголо-

сити, що подібне зростання повноважень глави дер-

жави за умов пропрезидентської більшости у парла-

менті відповідає базовим характеристикам напів-

президентської форми правління, що неодноразово

підтверджував досвід ряду европейських країн. То-

му зміни у формі правління слід буде вносити на під-

ставі ґрунтовного аналізу досвіду сприятливого для

президента політичного розкладу сил у парламенті.

Але досвід Франції і досвід політичної кризи 2007

року в Україні свідчать про необхідність внесення

до Конституції України норми про право глави де-

ржави на розпуск парламенту за аналогією із норма-

ми Конституції Франції. Дана норма зможе і суттєво

посилити позицію президента, і бути чутливим за-

побіжником проти авантюр в парламенті.

Термін походить від англійського слова cohabit –

співжиття.

Щодо Швейцарії відсутня однозначність у визначен-

ні форми правління. Аргументація автора, на підставі

чого Швейцарська республіка має відноситись до парла-

ментської форми правління, викладена у монографії, при-

свяченій порівняльному аналізу політичних систем країн

Західної Европи [14, 96-97].

У дужках ми подаємо рік прийняття/зміни конститу-

ції, варіант якої ми аналізували.

Список використаних джерел

1. Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних ін-

ститутів країн Західної Европи. – Львів: Видавничий

центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 193.

2. Siaroff A. Comparative presidencies: The inadequacy

of the presidential, semi-presidential and parlamentary

distinction// European Journal of Political Research. – #3.

Vol. 42 (May 2003). – С. 287.

3. Lijphart A. Patterns of Democracy. Government Forms

and Performance in Thirty-Six Countries. – New Haven &

London: Yale University Press, 1999. – P. 117-118.

4. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія:

Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2-го

англ. вид. – К. : АртЕк, 2001. – С. 79-80.

5. Duverger M. A new political system model: Semi-

presidential government // European Journal of Political

Research. – 1980. #8. – P. 166.

6. Там само. – С. 186.

7. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія:

Дослідження структур, мотивів і результатів. – С. 115-

116.

8. Lijphart A. Patterns of Democracy. Government Forms

and Performance in Thirty-Six Countries. – P. 121.

9. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія:

Дослідження структур, мотивів і результатів. – С. 118-

119.

10. The Nature of Party Government. A Comparative

European Perspective. / Edit. by J. Blondel & M. Cotta. –

PALGRAVE, 2000. – P. 80.

11. Lijphart A. Patterns of Democracy. Government Forms

and Performance in Thirty-Six Countries. – P. 121.

12. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інже-

нерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. –

С. 120.

13. Siaroff A. Comparative presidencies: The inadequacy

of the presidential, semi-presidential and parlamentary

distinction. – P. 287-312.

14. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних сис-

тем країн Західної Европи: інституційний вимір. – Львів:

Тріада плюс, 2004. – С. 96-97.

15. Конституции государств Европейского Союза.

Под общей ред. Л. А. Окунькова – М. : Издательская груп-

па ИНФРА М-НОРМА, 1997. – 802 с.

16. Конституция США// Конституции зарубежных го-

сударств: Учебное пособие/Сост. Проф. В. В. Маклаков.

– 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Изд-во БЕК, 2000. –

С. 339-374.

17. Конституція України. Офіційне видання Верховної

ради України. – К. 1996. – 117 с.

18. Конституція України (із змінами і доп.). – К. : Аті-

ка, 2006. – 64 с.

2000 р.н.е.

20

наталія

казьоннова

донеччина

на шляху

до европейського

союзу

Суспільні зміни в Україні після набуття незалеж-

ности у 1991 році наклали великий відбиток на фор-

мування масової свідомости, переконання пересіч-

них українців. Процеси демократизації суспільства,

пропаганда принципів демократії, прав та свобод

громадян суттєво вплинули на широкі маси і при-

звели до глибоких протиріч у суспільстві стосовно

майбутнього України. Одна з найглибших проблем

– дискусії щодо напрямку зовнішньополітичного

курсу країни. Саме тут можна побачити суттєві про-

тиріччя між представниками різних реґіонів. Най-

більш показово та яскраво ілюструють ці розбіж-

ності настрої східної України, зокрема Донецького

реґіону.

210

Особливості менталітету жителів Донецького

реґіону, формування світогляду і системи

життєвих цінностей

Широко відомо, що Донеччина – молодий край,

розвиток якого почався лише в останній чверті ХІХ

століття. Донецький реґіон є лідером економіки Ук-

раїни. Область забезпечує майже 20% національно-

го ВВП, посідає перші місця у виробництві багатьох

видів промислової та сільськогосподарської продук-

ції. Реґіон активно розвиває інфраструктуру облас-

ти, проводить активну соціальну та економічну

політику, провадить програми, націлені на залучен-

ня інвестицій до реґіону, розширення географії збу-

ту промислової продукції.

Вугільна промисловість, металургія, електро-

енергетика, машинобудування, будівництво, хеміч-

на, харчова, легка промисловості – далеко не повний

перелік напрямків діяльности підприємств Донбасу.

Виробнича економіка – серце Донбасу, його основа.

На зміцненні та розвитку економіки реґіону ґрун-

тується життя десятої частини населення України.

Усі події в Україні передусім турбують жителів

реґіону з точки зору того, яким чином вони можуть

вплинути на економіку краю і добробут донеччан.

Слід зазначити, що така позиція населення має

історичну основу. Поштовх до стрімкого розвитку

«Дикого поля» зумовив економічний чинник – після

того, як були розвідані великі запаси чорного кам’я-

ного вугілля, почалося активне заселення Донбасу,

будівництво копалень і металургійних заводів.

До того моменту життя на території сучасної До-

нецької области точилося навколо Бахмуту (нині

Артемівська), відомого своїми родовищами кам’яної

соли. А майже по всій території сучасної Донецької

области простягалися безкраї степи і де-не-де зуст-

річалися невеличкі поселення. І за короткий, з істо-

ричної точки зору, термін край перетворився на осе-

редок промисловости, став одним з провідних куль-

турних, наукових, освітніх центрів. Реґіон відрізняє

дуже високий рівень урбанізації (90% відсотків на-

селення – міське), а щільність населення – найвища

в Україні і складає 173 особи на 1 км

Під час реформаційного зламу середини 90-х

років основною метою було поновлення гідного рів-

ня життя. Важливу роль відігравало повернення

престижу робочих професій, ролі людей важкої фі-

зичної праці в економіці держави. Цей чинник тісно

пов’язаний із специфікою формування соціодемо-

графічного складу реґіону. Свого часу Донеччину

засвоювали «посланці» звідусюди, майже з усіх ку-

точків колишнього СССР.

Прості робітники і кваліфіковані фахівці, шукачі

ліпшої долі, примусові переселенці знаходили при-

тулок, робоче місце, постійний достаток у Донбасі.

Навіть за часів застою реґіон відрізняло достатнє

постачання продуктами харчування та товарами на-

родного споживання. Це також приваблювало пере-

селенців з инших республік СССР. Таким чином,

сформувалися певні вимоги жителів до свого ма-

теріального та соціального стану, якості життя. Для

кількох поколінь добробут спирається саме на вели-

кий економічний потенціал реґіону.

Етнічний склад сучасного Донбасу налічує по-

над 130 національностей. Майже 40 відсотків насе-

лення Донеччини – росіяни, 56% – українці, широко

представлені грецька, білоруська, татарська, вір-

менська, єврейська діаспори. Однак, практично ніх-

то з майже з п’яти мільйонів мешканців Донеччини

не може сказати, що багато поколінь його предків

жили на цій землі.

Переважна більшість жителів має близьких ро-

дичів на теренах колишнього Совєтського Союзу,

перш за все, у Росії. Це також відображається на сві-

тогляді, національній самоідентифікації населення

Донбасу. Зв’язок з Росією та иншими країнами СНД

дуже міцний, постійно відбувається обмін інформа-

цією про рівень життя, темпи розвитку економіки,

громадські настрої. Це сприяє формуванню пози-

тивного сприйняття «північного сусіда», підсвідомо

штовхає до того, щоб рівнятися на Росію, близьку

географічно, за менталітетом, мовою, історією,

культурою.

Наведені вище, і багато инших чинників сфор-

мували загальний світогляд Донбасу: ми живемо