Незалежний культурологічний часопис Ї 2007 №50 . Україна-ЄС 2008. Нова гра

Подождите немного. Документ загружается.

231

вий раз прикрили собою ту Европу, яка так сильно

не хоче бачити нас сьогодні у гроні вільних евро-

пейських народів.

А може, вони й праві, бо якщо ми такі байдужі

до своїх перемог, то чому їх мають пам’ятати та ша-

нувати инші?

Особливі заслуги у здобутті перемоги має ко-

мандир 6 стрілецької дивізії Армії УНР генерал-

хорунжий Марко Безручко. І варто про нього згада-

ти. Він народився в сучасному м. Токмак на Херсон-

щині. У 1914 закінчив Академію генерального шта-

бу в Петербурзі. Учасник Першої світової війни.

У 1918 – начальник оперативного відділу Генераль-

ного штабу Армії Української Народної Республіки.

З квітня 1919 – начальник штабу Корпусу Січових

Стрільців, член Стрілецької Ради. З січня 1920 –

командир 6-ї стрілецької дивізії Січових Стрільців.

В 1920-24 Безручко військовий міністр, віце-міністр

уряду Української Народної Республіки за кордо-

ном, член Вищої Військової Ради УНР.

Може і на таких прикладах спільних перемог ми

розбудовували свої стосунки з сусідньою вже евро-

пейською Польщею, а не тільки на прикладах безкі-

нечного взаємного поборювання?

2007 р.н.е.

233

арну

брауверс

в европі

половинки

поки що

не зрослись

можливо,

европейцям

було б корисно

дещо відпочити

від американців

Для Кремля настав час відкривати шампанське

і починати святкувати – адже президенту Владіміру

Путіну в найкоротші терміни вдалося перетворити

американські плани розгортання обмеженої систе-

ми протиракетної оборони у Польщі і Чехії на голов-

не питання европейської політики.

Насправді, просто смішно дивитися на те, як ев-

ропейські дебати з питання ПРО неминуче виклика-

ють розбіжності, плутанину і потоки безглуздих

заяв.

Однак, у самій Европі мало хто сміється. Евро-

пейці занадто розколоті, вирішуючи цілий комплекс

инших проблем, щоб вітати ще одні, повні су-

перечностей дебати з питання, що не має для них

великого значення.

Особисто я, як розважливий европеєць, відреа-

гував би на американську ініціативу в такий спосіб.

Що ж, давайте створимо цей протиракетний щит,

234

якими б обмеженими не були його можливості.

Якщо ті мільярди доларів, що вкладають у нього

Сполучені Штати Америки, коли-небудь приведуть

до створення дійсно надійного захисту від Ірану

й инших бійців джихаду, що ж, тим ліпше для нас.

Якщо такий момент настане, то ми, европейці,

після тривалих протестів і несхвалення дозволимо

такій системі захищати нас.

Нинішні суперечки насправді пов’язані не з про-

тиракетною обороною, а з нашими взаєминами зі

США. Незалежно від їхнього результату, европей-

цям завжди буде загрожувати повне знищення в ре-

зультаті удару російських ракет з ядерними боєго-

ловками, що є в арсеналі Москви.

Росіяни це, звичайно ж, знають. Але вони, на-

певно, здивуються, що їхня пропаганда робить біль-

ший ефект у Европі, ніж вдома. Росіяни, стикаючись

з офіційною лінією Кремля, приймають її як те, чим

вона є насправді – як інструмент політики.

Можливо, европейцям було б корисно трохи від-

почити від американців. Дайте нам рік китайського

чи російського заступництва. Подивимося, чи не

освіжить це наші мізки.

Східній Европі цього не потрібно. Вони щойно

пройшли піввіковий навчальний курс на тему «Як

жити без демократії». І проте, побратими з Західної

Европи зневажають їх за глибоку недовіру до росій-

ських мотивів і за їхнє прагнення до американсько-

го патронажу. Мабуть, патронаж цей не здається

таким вже й страшним після того, як ви подихали

російським духом.

Гучні кремлівські протести з приводу амери-

канських планів ПРО ефективні, тому що вони наці-

лені на антиамериканську лінію розриву, що розді-

ляє Европу. Коли міністр оборони Дональд Рамс-

фелд (Donald Rumsfeld) кілька років тому казав про

«стару» і «нову» Европу, европейці дуже розлюти-

лися. Можливо, тому, що він мав рацію.

У значній частині Західної Европи від амери-

канської політики кидаються, як від чуми. Будь-яка

і кожна дипломатична ініціатива США автоматично

ставиться під підозру незалежно від її змісту. Те об-

личчя, яке показала світу Америка після 11 вересня,

зосередившись на боротьбі з терором, у багатьох

викликає відразу.

Західна Европа вже давно відмовилася від будь-

якої всепоглинаючої і потребуючої великих зусиль

боротьби. Французи цураються її, тому що завжди у

такій боротьбі програвали, а німці – тому що самі

себе бояться.

З історії знівеченої війнами Европи можна бага-

то чого почерпнути. Иноді (хоча і не відразу після

11 вересня) цей досвід можна використовувати для

того, щоб охолоджувати американський запал

і прагнення до миттєвих дій.

Але коли такий досвід поширюється занадто да-

леко, він може стати виправданням боягузтва і неба-

жання захищати власну свободу.

Німеччина і Франція доводять це саме зараз –

своєю відсутністю в найважливішій кампанії НАТО

на півдні Афганістану.

Путін дуже майстерно використовує нинішні

слабкості американської дипломатії. Опитування

громадської думки показують, що більшість німців

згодні з його оцінкою Сполучених Штатів. Німецькі

політики, що виступають проти розміщення

елементів американської протиракетної оборони

у Центральній Европі, практично слово в слово по-

вторюють докази Путіна, наведені ним у своїй

викривальній промові проти США на Мюнхенській

конференції з питань безпеки. «Оточення Росії! –

волають у Берліні, – нова гонка озброєнь! Нова хо-

лодна війна!»

Схоже, що сьогодні у цій частині Европи будь-

якого ворога президента Джорджа Буша вважають

своїм другом, навіть якщо друга цього кличуть

Путін.

Безумовно, Путін зустрічався з цим і раніше,

коли напередодні іракської війни до Кремля зачас-

тили французькі і німецькі емісари, щоб зарахувати

його в ряди антибушівської коаліції.

Поки що канцлер Німеччини Ангела Меркель

досить успішно тримається у цьому протиракетно-

му штормі. Однак, завивання вовків, які стверджу-

235

ють, що до Росії ставляться несправедливо, чується

в Берліні усе голосніше і голосніше.

Звідси можна зробити один висновок. Путін за-

слуговує нашої похвали за те, що йому вдалося роз-

гадати один маленький і брудний секрет Европи:

добре ловити рибу в мутній воді.

21 березня 2007

2007 р.н.е.

237

чарльз

краутгамер

доктрина

путіна

Владімір Путін, президент (хоча більш точно

було б сказати – «хрещений батько») Росії, потрапив

в усі газети, виступивши в Мюнхені з промовою, що

задала новий стандарт антиамериканізму.

Путін не лише звинуватив Сполучені Штати

у «гіпертрофованому використанні сили», у «зне-

вазі основних принципів міжнародного права»

і в тому, що політика США «переступила свої націо-

нальні кордони в економіці, і в політиці, і в гумані-

тарній сфері – і нав’язується иншим державам».

У перелік своїх обвинувачень він включив навіть

поширення зброї масового знищення, з якою Сполу-

чені Штати власне і воюють – зустрічаючи мало

розуміння від союзників і нічого, крім постійного

опору, від Росії. За його словами, відбувається це

тому, що «панування» Америки «неминуче піджив-

лює тягу» инших країн до володіння такою зброєю.

Чути критику силової політики від людини, що

перетворила Чечню на руїни, слова про презирство

до міжнародного права від людини, яка не дозволяє

Скотланд-Ярду допитати наскрізь просочених поло-

нієм бандитів, підозрюваних в убивстві Олександра

Литвиненка – далеко не першого, до речі, супротив-

ника Путіна, відповідальність за передчасну смерть

якого так ні на кого і не покладено, – і, нарешті, ле-

менти про залякування инших країн від людини, що

займається політичним і економічним вимаганням,

припиняючи постачання енергоносіїв в Україну,

у Грузію й у Бєларусь – усе це трохи кумедно. Од-

нак, якщо вдуматися у глибинний зміст мюнхенсь-

кої промови Путіна, стає зовсім не так смішно.

По суті, його виступ – це сигнал: Росія виходить

з тіні. Маючи величезні доходи від торгівлі нафтою

і газом, зібравши у своїх руках воістину дикта-

торську владу і змусивши і російські, і західні ком-

панії капітулювати й змиритися із захопленням їхніх

238

активів, Путін фактично виступив із найгучнішою

на сьогодні декларацією підготовки Росії до повтор-

ного виходу на світову арену. При цьому найбільш

важливий, на мою думку, рядок у його промові прак-

тично ніхто не помітив – імовірно, тому, що з пер-

шого погляду він видається зовсім необразливим.

– Я дуже часто чую заклики до Росії з боку на-

ших партнерів, у тому числі і з боку европейських

партнерів, грати усе більше і більше активну роль

у світових справах, – сказав він. – Навряд чи нас

потрібно підштовхувати і стимулювати до цього.

Колись совєтський міністр закордонних справ

Андрій Громико гордо говорив про те, що жоден

конфлікт у жодній точці світу не може бути виріше-

ний, не враховуючи думки й інтересів Совєтського

Союзу. Нікому иншому, мабуть, не вдалося настіль-

ки ж ємко змалювати поняття «наддержава», як це

у свій час зробив Громико, кажучи про світовий

вплив совєтської держави.

І ми прекрасно знаємо, як сильно Путін, що на-

звав розпад Совєтського Союзу найбільшою полі-

тичною катастрофою двадцятого століття, хоче по-

вернути ті дні, коли його країна була наддержавою.

Виступаючи на мюнхенській конференції, він навіть

не вважав за потрібне приховувати ностальгію за

часами «холодної війни»: він заявив, що «ґлобальна

безпека» забезпечувалася «стратегічними потенціа-

лами двох наддержав».

Найбільше Путіну не подобається те, що сьогод-

ні у світі залишилася лише одна наддержава – чудо-

висько, що безроздільно панує у своєму «однопо-

лярному світі». Він знає, що у Москви немає ані

економічних, ані військових, ані навіть демографіч-

них засобів, щоб, як у совєтські часи, протиставити

себе Америці. Сьогодні він уже більш скромний –

він говорить про «коаліцію незадоволених», що

могла б бути протиставлена могутності Америки

і яку могла б очолити Росія.

Саме в цьому прихована причина активізації

його зовнішньої політики – військове партнерство

з Китаєм, ядерне співробітництво з Іраном, поста-

чання зброї до Сирії і Венесуели, а також у Судан,

що займається геноцидом, але проте має від Росії

ще і дипломатичну підтримку, і пропозиції дружби

иншим потенційним партнерам щодо союзу проти

гегемонії (читай: проти Америки).

Що ж це – повернення до «холодної війни»?

Дійсно, така думка виникає сама собою, коли чуєш,

як у промові Путіна прослизають класичні марк-

систські поняття на кшталт «иноземного капіталу»

(зазвичай, коли мова заходить про західні нафтові

компанії) чи взагалі ж неприйнятний у подібних

контекстах прикметник «вульгарний» (коли мова

зайшла про Організацію з безпеки і співробітництва

в Европі, яка розлютила Путіна тим, що наполягла

на проведенні «чистих» виборів в Україні). А зараз

він навіть натякає на те, що збирається забути про

одне з безсумнівних досягнень останніх років «хо-

лодної війни» і, розірвавши угоду 1987 року – так

званий «нульовий варіант», – відновити ядерні ра-

кети середньої дальності, що існували в совєтські

часи. І все-таки агресивність Путіна – це навряд чи

сигнал про повернення до «холодної війни». Він за-

надто розумний, щоб звалювати на себе тягар абсур-

дної соціалістичної економіки чи марксистської

політики. У Путіні добре те, що він не обтяжений ні

ідеологією, ні політичною філософією, ні економіч-

ною теорією – добре тому, що через це в нього не-

має принципових, екзистенціальних розбіжностей

зі Сполученими Штатами.

У цьому сенсі він більш скромний: простий ма-

фіозний дон, що захопив економічні ресурси і полі-

тичну владу в країні й утримує її своїми руками

і руками своїх наближених, здебільшого вихідців із

КГБ. І тепер ще й намагається поширити власне,

експансіоністське й агресивне, бачення російських

національних інтересів за допомогою дипломатії

опору пануючій владі, що одночасно працює на по-

силення його власної.

Він хоче, щоб у нього був такий же вплив, який

свого часу мав Громико – чи хоча б деяке визнання

міжнародного співтовариства в тому, що з Москвою

необхідно рахуватися, – але не хоче тягти за собою

ідеологічний багаж тих часів. Він не хоче нас хоро-

23

нити, він просто хоче, щоб ми стали якнайменши-

ми. Класична політика ХІХ-го століття, на найбільш

грубому і природному рівні.

Ми не потрібні Путіну як вороги. Але в Мюн-

хені він сказав світові, що Росія, сидячи за одним

столом з Америкою, пересіла з місця партнера на

місце супротивника.

16 лютого 2007

2007 р.н.е.