Незалежний культурологічний часопис Ї 2007 №50 . Україна-ЄС 2008. Нова гра

Подождите немного. Документ загружается.

141

1300 р.н.е.

143

жак

деріда

чи

існують

держави

шахраї?

Зловживання владою – складова частина суве-

ренності. Що це означає відносно rogue States –

«держав-шахраїв»? Отже, скільки б инші держави

не викривали, не обвинувачували в порушенні пра-

ва, у відхиленні від права, у всіляких перверсіях

і девіаціях ті чи инші rogue States, лише США мо-

жуть оголосити себе гарантами міжнародного пра-

ва, ініціювати війну, поліцейські операції чи, навпа-

ки, зберегти мир, оскільки в них є сила. Саме США

і їхні союзники, також суверенні, є найпершими

rogue States. Задовго до того, як на цю тему було

зібрано різні матеріали (цілком корисні і просвіти-

тельські), що містять, наприклад, обвинувачувальну

промову Н. Хомського чи В. Блюма, а також роботи

під назвою «rogue States». Не хочу бути несправед-

ливим до цих сміливих творів, радше я шкодую про

відсутність у них послідовної політичної думки,

особливо щодо історії, структури і «логіки» поняття

суверенності. З цієї «логіки» випливає, що апріорі

держави, що перебувають у стані війни з rogue

States, самі є такими у своїй найбільш легітимній

суверенності, зловживаючи своєю владою. Там, де

з’являється суверенність, з’являються зловживання

владою і rogue States. Зловживання – це закон ко-

ристування чужим майном, а який закон, така і «ло-

гіка» суверенності, що може панувати тільки без-

аргумент

сильнішого

роздільно. Точніше сказати, оскільки суверенність

ніколи не досягає цього панування инакше, ніж

якимсь негожим, ненадійним і непослідовним спо-

собом, вона може лише прагнути до безроздільної

влади на обмежений період часу. Вона не може праг-

нути ні до чого иншого, крім імперської гегемонії.

Виходить, не існує жодних инших держав, крім де-

ржав-шахраїв. У можливостях й у дії. Держава – це

вже шахрай. І у світі, як і раніше, набагато більше

держав-шахраїв, ніж ми думаємо. Більше держав-

144

шахраїв – як це розуміти? Очевидно, наприкінці

цього великого витка можна було б спробувати від-

повісти «так» на питання, що пролунало в заголов-

ку: «Аргумент сильнішого: чи існують держави-

шахраї?» Так, насправді, вони є, але їх набагато

більше, завжди більше, ніж думають і говорять.

Отут і перший поворот. Але це вже й останній пово-

рот, зовсім останній. Останній оберт повороту, чи

циклу revolving door (обертових дверей). У чому це

полягає? Спочатку можна було б спробувати, але

я не піддамся цій спокусі – такій же легкій, як і ціл-

ком законній, – припустити, що там, де всі держави

трансформуються у держави-шахраї, де шахрає-

кратія – це і є кратія державної суверенності, там, де

немає нікого, крім шахраїв, вже і немає шахраїв.

Більше шахраїв. Там, де завжди більше шахраїв, ніж

говорять і змушують вірити, немає більше шахраїв.

Але крім цієї внутрішньої, органічно властивої не-

обхідності вивести у певному сенсі з ужитку сенс

і значення слова «шахрай». Чим їх більше, тим їх

стає менше. І як тільки «більше шахраїв», «більше

держав-шахраїв» починає означати зовсім проти-

лежні речі, виникає инша настійлива потреба покін-

чити швидше з цим визначенням, окреслити свою

епоху й обмежити часте, регулярно повторюване,

використання цих термінів Сполученими Штатами

і деякими їхніми союзниками.

Моя гіпотеза така: з одного боку, ця епоха поча-

лася з так званої холодної війни, під час якої дві

надозброєні супердержави, основоположники і не-

змінні члени Ради Безпеки вважали за можливе ус-

тановити порядок у світі через рівновагу ядерного

і міждержавного терору. З иншого боку, навіть якщо

ми будемо продовжувати користуватися тут і там

подібним мовним зворотом, кінець цієї епохи був

театрально оголошений і медіатеатрально затверд-

жений 11 вересня (дата необхідна, щоб ощадливо

посилатися на подію, якій не відповідає жодне виз-

начення. Це була подія, структурно створена як

політична і суспільна за допомогою могутньої

медіатеатралізації, розрахованої по обидва боки, по

той бік усіх трагедій і жертв, перед якими можна

тільки схилитися в безмежному співчутті). Разом

з вежами Міжнародного торгового центру наочно

завалився весь устрій (логічний, семантичний, ри-

торичний, юридичний, політичний), що зробило ко-

рисним і значним викриття держав-шахраїв, які ціл-

ком вселяють довіру. Незабаром після розвалу СССР

(«розвалу» – оскільки тут була одна з передумов,

одна з перших веж, що звалилася), Клінтон із прихо-

дом до влади, починаючи з 1993 р., започаткував

політику репресій і санкцій щодо держав-шахраїв,

кидаючи на адресу Організації Об’єднаних Націй

заяву, що його країна буде використовувати засоби,

які їй здаються відповідними до однієї дуже винят-

ковій статті (статті 51), і що, я цитую, Сполучені

Штати будуть діяти «по можливості багатобічними

способами, і якщо буде необхідно – одним». Ця за-

ява була пущена в хід ще не раз: наприклад, Мадлен

Олбрайт, коли вона була послом при ООН, чи Віль-

ямом Коеном, заступником міністра оборони. Він

заявляв, що з державами-шахраями в цілому Штати

готові вступати у військовий конфлікт в однобічно-

му порядку (тобто, без згоди ООН чи Ради Безпеки),

усякий раз, коли у небезпеці опиняються їхні жит-

тєві інтереси. І саме життєвими інтересами він хотів

виправдати, я цитую, «безперешкодний доступ до

ключових ринків, до енергетичних і стратегічних

ресурсів», так само як і все инше, що буде визнача-

тися, як життєвий інтерес, він виправдовує «націо-

нальною юрисдикцією». Досить було б і того, що

усередині Штатів і ні з ким не радячись, американці

обґрунтовували б свої дії тим, що їхні життєві інте-

реси наказують їм атакувати, дестабілізувати чи

скидати будь-яку державу, чия політика не відпові-

дає цим інтересам. Щоб виправдати ці суверенні,

однобічні дії, цю безроздільну суверенність, це на-

сильство над імовірно демократичним інститутом

Об’єднаних Націй, щоб виправдати аргументи най-

сильнішого, потрібно було б ухвалити, що державі,

визнаній агресором, повинен бути пред’явлений

позов із приводу шахрайства. «Держава-шахрай, –

казав Роберт С. Литвак, – це держава, визначена

145

Сполученими Штатами як така». І безпосередньо

в момент оголошення про однобічні дії, Штати авто-

матично опиняються у становищі держав-шахраїв.

Держави-шахраї, Сполучені Штати, минулого 11 ве-

ресня офіційно уповноважені ООН діяти подібним

чином, тобто застосовувати усі засоби, що вважа-

ють за необхідні, аби захищатися від «міжнародно-

го тероризму». Але що ж відбулося чи, точніше,

було доведено до відома суспільства, сформульова-

но, підтверджено 11 вересня? Що прояснилося

у той день, день зовсім не такий несподіваний, як

думають, крім усього, що могли з цього приводу

більш-менш легітимно сказати, і про що я не зміню

своєї думки? Це масивний і занадто очевидний факт:

після холодної війни абсолютна загроза більше не

мала форми держави. Якщо під час холодної війни

ця загроза контролювалася двома наддержавами за

допомогою рівноваги терору, то зараз поширення

ядерного потенціалу за межі Штатів і їхніх союзни-

ків не контролюється жодною державою. Навіть

якщо спробувати запобігти наслідкам, є безліч сим-

птомів, що з очевидністю показали б, що якби і була

нанесена травма США й усьому світові 11 вересня,

вона не полягає у травмі як такій чи в образі, викли-

каній тим, що уже власне відбулося, щойно дійсно

відбулося і ризикне ще не раз повторитися, а швид-

ше в абсолютно достовірному поганому передчутті

наступної і гіршої загрози. Травма залишається

болісною і невиліковною, оскільки походить з май-

бутнього. Віртуальна травма. Ефективне і несподі-

ване нанесення травми, коли зранили, але поранен-

ня ще не було – шок. Очікування травми розвиваєть-

ся з майбутнього. У цьому випадку майбутнє – це не

ймовірне падіння инших веж і инших подібних

структур, і навіть не бактеріологічна, хемічна чи

«інформаційна» атака, хоча і цього ніколи не можна

виключати. Найгірше в майбутньому – це ядерна

атака, що загрожує зруйнувати державний апарат

Сполучених Штатів, тобто, апарат демократичної

держави (чия гегемонія наскільки очевидна, на-

стільки і тендітна, фактично перебуває в кризі), дер-

жавного устрою уявного гаранта, єдиного й остан-

нього охоронця світового порядку нормальних і су-

веренних держав. Ця віртуальна ядерна атака не

виключає инші, що супроводжуються хемічною,

бактеріологічною, інформаційною агресією. Такого

роду атаки вже давно оселилися в уяві, з моменту

появи терміна rogue State. Але тоді вони були іден-

тифіковані у своєму походженні, була встановлена

їхня приналежність організованим, стабільним, ло-

калізованим державам, несхильним до самодеструк-

ції, чи майже несхильним, а значить – уразливим до

зброї масового знищення. У 1998 р. House Speaker,

Newt Gingrich, досить голосно заявив, що СССР

вселяв довіру, поки правління в ньому здійснювало-

ся бюрократично і колективно, а значить, він не міг

бути потенційним самогубцем. Додавалося також,

що на жаль, не можна сказати того ж про два-три

режими у сучасному світі. Треба було б уточнити,

що взагалі більше навіть не йдеться про держави чи

режими, статичні утворення, пов’язані з конкрет-

ною нацією чи територією. Дуже швидко, я сам це

бачив у Нью-Йорку, менше місяця після 11 вересня,

члени Конгресу говорили по телебаченню, що вжи-

то превентивні технічні заходи, щоб який-небудь

наліт на Білий Дім не зруйнував би в кілька секунд

держапарат і усе, що є правовою державою. Прези-

дент, віце-президент і всі конгресмени не будуть пе-

ребувати разом у одному місці, у той сам час, як це

иноді бувало, наприклад, у день Президентської де-

кларації про стан Союзу. Ця абсолютна загроза ще

стримувалася під час холодної війни теорією стра-

тегічних ігор, але не тепер, коли загроза більше не

виходить від конституційної держави, ані навіть від

держави, яку можна було б потенційно вважати

шахраєм. Це прирікає на даремність і марність усі

реторичні зусилля (не кажучи про військові витра-

ти) для виправдання слова «війна» і тези, за якою

«війна проти міжнародного тероризму» повинна

вдарити по певних державах, що служили фінансо-

вою опорою, господарсько-технічною базою й од-

ночасно оплотом тероризму, могли фінансувати

і приховувати терористів, тобто, як там кажуть –

sponsor and harbour.

146

Війна і тероризм

Усі ці старання з ідентифікації держав-«теро-

ристів» чи «шахраїв» – це «раціоналістичні обґрун-

тування», покликані приховати більш ніж абсолют-

ну тривогу, просто паніку і жах перед неконтрольо-

ваною загрозою. За допомогою цієї ідентифікацій-

ної проекції потрібно було приховати, але для по-

чатку самим усвідомити, що зброя масового зни-

щення ймовірно виготовляється в місцях, що не

підкоряються більше ніякій державі. Навіть дер-

жаві-шахраю. Такі ж зусилля, така ж жестикуляція

і такі ж «раціоналістичні обґрунтування», такі ж за-

перечування були марними при запеклих спробах

ідентифікувати ці держави і забезпечити виживання

таких агонізуючих понять як, приміром, «війна»

(у дусі старого доброго европейського права) чи

«тероризм». Ми відтепер не маємо справи ні з кла-

сичною міждержавною війною, оскільки її як таку

Штатам ніхто не оголошує й у неї не вплутується; ні

з громадянською війною, ні навіть з «партизансь-

кою» (виходячи з цього цікавого поняття Шміта),

оскільки вже не йдеться про опір окупантам, про ре-

волюційну боротьбу чи боротьбу за незалежність, за

звільнення від колоніального гноблення чи за де-

ржавотворення. З цих причин будемо вважати по-

няття тероризму недоречним, оскільки воно асоцію-

валося насамперед з «революціями», «війнами за

незалежність» чи «партизанськими війнами», для

яких держава була завжди сенсом, метою і полем

бою. Більше не залишилося ніяких инших держав,

крім шахраїв, і відповідно більше немає держав-

шахраїв. Це поняття досягло межі своїх можливос-

тей і наблизилося до більш, ніж жахаючого кінця

своєї епохи. Цей кінець завжди був близький, із са-

мого початку. До усіх цих у певному сенсі концепту-

альних ознак, які я щойно з нього витяг, потрібно

додати ще один симптом иншого порядку. Ті, хто

при Клінтоні найбільше форсував і інтенсифікував

цю реторичну стратегію і зловживав демонізуючим

висловом rogue States, 19 червня 2000 р. привселюд-

но оголосили, що вирішили відмовитися, принайм-

ні, від такого словосполучення. Мадлен Олбрайт

сповістила, що Держдепартамент більше не бачить

у цьому терміні належного визначення, і відтепер

у дискурс запроваджується нейтральний, більш

стриманий вираз – States of concern. Як перекласти

States of concern, зберігаючи серйозність? Скажемо

так: «Держави, що викликають стурбованість», дер-

жави, що приносять чимало турбот, але так само

держави, за які ми не на жарт тривожимося, якими

ми повинні зайнятися, щоб добре вивчити їхній

складний випадок. Випадок – у медичному і юри-

дичному сенсі. Насправді, як було зазначено, відмо-

ва від попередньої термінології свідчить про існую-

чу кризу системи і бюджету ракетної і протиракет-

ної оборони. Після чого, якщо Буш і реанімував то

там, то сям колишній вираз, він все одно назавжди

вже застарів. У всякому разі, такою є моя гіпотеза,

за допомогою якої я намагався обґрунтувати остан-

ній довід. Безпідставна підстава. Слово «шахрай»

виникло з глибини, воно мало свою історію, і, як

і слово «rogue», виявилося не вічним. Хоча самі по

собі ці слова переживуть «держав-шахраїв» і rogue

states, яким вони, власне, передували.

Січень 2003

147

1400 р.н.е.

14

юрій

солозобов

невизнана

евразія

Сам термін «невизнані держави» звучить доволі

двозначно, доки не постане запитання: власне, ким

невизнані? Так зване «міжнародне співтовариство»

усе меншою мірою є «співтовариством», тобто рів-

новагою взаємного визнання. У ході розпаду СССР

колишня міжнародно-правова система виявилася

зруйнована – вона перестала бути гарантією статусу

її засновників і учасників. У певний момент з’я-

сувалося, що на просторі Евразії «усі ми трохи не-

визнані», і горде звання держави-члена ООН у цьо-

му факті анічогісінько не змінює.

Робити вигляд, що усього цього не відбулося,

значить за замовчуванням залишати «ключі визнан-

ня» у чиїхось чужих руках. Кажучи конкретніше:

дозволяти «світовому лідеру» вирішувати питання

легітимності «проблемних» держав і режимів від

імені зниклого «співтовариства». Тому що США,

при всій демонстративній брутальності їхньої пере-

ваги, залишаються силою, що спекулює на цій неяс-

ності. Саме Північноамериканські Штати продов-

жують отримувати символічний капітал з демонто-

ваної їхніми зусиллями «багатосторонньої» міжна-

родної системи.

Иншими словами, універсалізм американської

імперії, як і її символічний капітал, є значною мірою

позиковим. Цей парадокс пов’язаний із залишкови-

ми звичками пост-імперського (чи, якщо дивитися

з погляду майбутнього, до-імперського), «оонівсь-

кого» людства. Висновок напрошується сам собою,

і його вдавана парадоксальність не повинна нас бен-

тежити: саме участь таких країн, як Росія, в імітації

зниклого міжнародно-правового порядку робить

американську імперію воістину світовою. І немає

потреби пояснювати, що однією з найбільш тривож-

них ознак такої імітації став феномен невизнаних

Росією проросійських держав на постсовєтському

просторі.

Сьогодні жодне з існуючих квазідержавних утво-

рень на просторі СНД (уже звично кажучи, «неви-

знаних держав») не може беззастережно претенду-

вати на міжнародне визнання як держава. За останні

десять років на політичній карті Евразії відбулися

воістину драматичні зрушення, і, за великим рахун-

ком, усі держави Евразії стали невизнаними. Ми

спостерігаємо в усьому світі дію ефективного ме-

ханізму з обмеження національних суверенітетів.

Це відбулося не тільки тому, що ключі від кри-

теріїв легітимності того чи иншого режиму перебу-

вають в руках одного світового суверена – США.

Крім того, це стало можливим за добровільної від-

мови від політичного на користь гедонізму в елітах

помітно збляклих національних держав. Точніше,

стандартний фокус із «зрадою номенклатури» по-

ставлений на конвеєр.

150

Перефразуючи поета, можна сказати так: «Якщо

нові держави запалюють – значить, це комусь по-

трібно!» Сьогодні завдання світового суверена по-

лягає не в тому, щоб уникати загострення конфлікту.

А тим більше, не в тому, щоб переконати (а якщо

буде потрібно, то і змусити!) існуючі квазідержавні

утворення відмовитися від претензії на власну де-

ржавність. Або знайти якусь прийнятну форму асо-

ціації з їх прабатьківщиною – «старими» чи «визна-

ними» державами. Навпаки, роль «політичних но-

вотворів» сьогодні вбачається у зовсім иншому –

служити вогнищами керованого конфлікту на всьо-

му просторі Евразії.

Справа зовсім не в тому, що певне мітологічне

«міжнародне співтовариство в цілому» не може бу-

ти зацікавлене у появі нових держав-утриманців.

Зрозуміло, що нове утворення повинно бути спро-

можним забезпечувати своє існування поза колись

«рідною» державою, від якої воно хоче відокреми-

тися (держави-донора). У багатьох з невизнаних

держав йдеться саме про наявність мінімально

достатнього економічного потенціалу і необхідної

організаційної здатності, щоб забезпечити соціаль-

ну і територіальну стабільність.

Стандартне пояснення цього феномена «неви-

знання» таке. По-перше, поширилась практика

«подвійних» стандартів: одним народам на не ціл-

ком зрозумілих підставах дозволяють реалізувати

своє право на самовизначення, а иншим у цьому

відмовляють. По-друге, існуючи поза правовим по-

лем і практично ніким не визнані офіційно, квазі-

державні утворення майже неминуче криміналізу-

ются внутрішньо. Вони обростають не цілком

легальними зовнішніми зв’язками і «сірою економі-

кою». Ці країни стають каталізатором суперечнос-

тей і конфліктів між втягнутими у ці «інтимні»

зв’язки державами. Нарешті, по-третє, і це особли-

во тривожить політиків, приклади вже існуючих

квазідержавних утворень створюють певний небез-

печний прецедент, надихаючи нових претендентів

на самовизначення.

У результаті виникає загроза появи рівнобіжної

системи невизнаних держав (наприклад, відома іс-

торія з СНД-2), причому в умовах поглиблення кри-

зи міжнародно-правової системи. Ще зовсім недав-

но перелік невизнаних держав вичерпувався Тайва-

нем і Північним Кіпром. Сьогодні до нього входять

також Абхазія, Придністров’я, Південна Осетія

і Нагорний Карабах; завтра до них можуть приєдна-

тися Іракський Курдистан, «держава» тамілів; а піс-

лязавтра і Країна басків, і Гірський Бадахшан,

і Синьцзян. А є ж іще і Тибет, і велика група автоно-

мій у складі Росії. Щодо Казахстану, досить згадати

питання про Північний Казахстан. Досвід кривавої

Чечні показує, якою трагедією може обернутися не-

дооцінка феномена невизнаних чи самопроголоше-

них держав.

Сучасній державі, що історично виникла у ХVІІ

столітті і вже звично (ніби завжди!) займала певну

територію, належали прерогативи суверенітету

і встановлених кордонів, визнаних иншими держа-

вами. Кожна держава мала права, тотожні правам

инших держав (инакше кажучи, рівні права). Це

дозволяло встановити баланс сил, на якому базуєть-

ся уже звичний европейський порядок. Таку систе-

му балансу сил між рівноправними державами ні-

мецький політолог Карл Шміт називає jus publicum

Europaeum (найбільш ілюстративними прикладами

цієї рівноваги є Віденський договір 1815 р. і Вест-

фальське перемир’я 1648 р.).

Сьогодні моноліт національно-державних утво-

рень пост-вестфальського, пост-версальського чи

пост-ялтинского світу (потрібне підкреслити) затем-

нений непростими ґлобалізаційними змінами. Ін-

терференція взаємодіючих світових сил створює

динамічні точки спокою чи тимчасові вогнища рів-

новаги – точки лібрації. Спокій на кшталт «ока ура-

гану» породжує все нові й нові вогнища майбутніх

бур. Це і є, на мою думку, прояв нового феномену

світо-економіки у виді невизнаних держав і спірних

територій. Вони суть провісники майбутньої де-

фрагментації політичного простору.