Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

С.А. МАКАРЧУК

КРАЇНИ

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

ЛЬВІВ

ВИДАВНИЦТВО "СВІТ" 2008

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України (Лист

14/18.2-2991 від 23.12.05)

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України як

навчальний посібник для

ISBN 978-966-603-501-4

Р е ц е н з е н т и : д-р і ст. наук,

проф. Я.С. Калакура

(Національний ун-т ім. Т.

Шевченка, м. Київ)

д-р іст. наук, проф. К.К.

Кондратюк (Національний ун-т

ім. І. Франка, м. Львів)

д-р іст. паук, проф. Б.І. Корольов

(Національний ун-т ім. Т.

Шевченка, м. Київ)

д-р іст. паук, проф.

В.О. Пірко

(Національний ун-т, м.

Донецьк)

Макарчук CA.

M15 Джерелознавство історії України: Навч. посібп. —

Львів: Світ, 2008. - 512 с. іл.

ISBN 978-966-603-501-4.

В посібнику висвітлені предмет джерелознавства,

типи, види і підвиди історичних джерел як носіїв

всебічної інформації про минуле людства, особливості

кодування відкритої та прихованої інформації в

джерелах різних видів, українська історіографічна

традиція використання історичних джерел.

Проаналізовані такі види писемних джерел з історії

України, як літописи, актові документи і діловодна

документація, джерела іноземного походження,

періодики, статистика, мемуари тощо. Розглянуто

різпотипові та різновидові нсписемиі джерела:

археологічні, зображальні, речові багатьох видів,

лінгвістичні, етнографічні й усні, фотодокументи та

фонодокументи.

Для наукових працівників, викладачів, істориків,

студентів і всіх, хто цікавиться історією України.

УДК

930.2:94(477)

(075.8) ББК

63.3(4УКР),01я73

Основу пропонованого посібника з джерелознавства

історії України становлять видані курси лекцій автора

"Писемні джерела з історії України" (Львівське державне

спеціалізоване видавництво "Світ", 1999) та "Історичні

неписемні джерела" (Видавництво Львівського націо-

нального університету ім. І. Франка, 2002). Згадані курси

були створені відповідно до програми з історичного джере-

лознавства як нормативного предмета, схваленої Вченою

радою історичного факультету Львівського національного

університету ім. І. Франка. Як відомо, джерелознавство

історії України в значенні окремої нормативної дисципліни

було впроваджене до навчальних планів історичних

спеціальностей лише після здобуття Україною державної

незалежності. До того на історичних спеціальностях

вивчалося джерелознавство історії СРСР, а по суті —

історії Росії, з якого був створений ґрунтовний (хоч і

нерівний за висвітленням окремих тем) підручник,

підготовлений колективом авторів за редакцією

тодішнього завідувача кафедри джерелознавства

Московського університету академіка І. Ковальченка.

Джерелознавство ж історії України на історичних

факультетах вищих навчальних закладів України, зокрема

тих, де були відповідні науковці, вивчалося у формі

спеціальних курсів окремих спеціалізацій або як

факультативна дисципліна. Для задоволення цих потреб В.

Довгопол, М. Литвиненко та Р. Лях 1986 р. видали

посібник спецкурсу "Джерелознавство історії Української

PCP". Останній у традиціях радянської гуманітарної освіти

розпочинався з висвітлення джерелознавчого значення

праць класиків марксизму-ленінізму та документів

комуністичної партії. Аналіз і характеристика джерел у

посібнику були згруповані за формаційним принципом, а в

середині розділів — за функціональним призначенням

джерел на час їх творення.

При підготовці пропонованого посібника автор вра-

хував позитивні напрацювання згаданих українського і

російського навчальних видань, а також виданого у 2002 р.

підручника авторського колективу київських науковців на

чолі з професором Я. Калакурою. Важлива особливість

київського підручника — пріоритетна увага до теоре-

тичних проблем джерелознавства, яким повністю

присвячені перші п'ять розділів: "Предмет і завдання

історичного джерелознавства" (Я. Калакура, С. Павленко);

"Структура історичного джерелознавства" (І. Войцехів-

ська); "Поняття історичного джерела" (С. Павленко);

"Класифікація історичних джерел" (Я. Калакура); "Ме-

тодика пошуку, опрацювання і використання історичних

джерел" (Б. Корольов). Деталізація чисельних джерело-

знавчих дефініцій, методологічних засад пошуку й

опрацювання джерел, місця джерелознавства в системі

історичних наук, складових і специфічних частин

джерелознавчої науки та багато інших аспектів на-

вчального предмета подані у підручнику в науково-

дослідницькому жанрі й, на наш погляд, недостатньо

достосованому для досягнення навчальних цілей. За-

уважуючи це, автор пропонованого видання прагнув

викласти теоретичні проблеми історичного джерело-

знавства чіткіше, стисліше, а головне — в популярнішій,

легшій для читацького сприйняття навчального матеріалу

манері. Він, однак, не береться стверджувати, що йому це

вдалося.

За прикладом київських колег наш посібник поділено

на три частини: теоретичні питання історичного джерело-

знавства; писемні джерела історії України; історичні

неписемні джерела. Порівняно з авторськими виданнями

1999 р. і 2002 р. перша частина посібника, по суті, напи-

сана заново, друга і третя — доповнені, перероблені та

виправлені з урахуванням новіших досягнень українського

історичного джерелознавства.

1 Теоретичні питання історичного джерелознавства

________________________________________________

Розділ 1

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО —

НАУКА ПРО ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

1.1. Природа історичного джерела

На відміну від більшості наук, об'єкт і предмет

дослідження яких становить існуюча дійсність, історична

наука вивчає реальність, синхронного дослідження котрої

вже не існує, — минулі формації, давні цивілізації та

культури, народи і держави, війни і повстання, колишніх

царів і полководців, вчених і пророків, мандрівників і

засланців, філософів і поетів, віча і суди, переговори і

трактати, тюрми й інквізицію, демократичні й тоталітарні

режими, колоніальні завоювання, політику геноциду тощо.

Тобто об'єктом і предметом досліджень, що проводять

історики, є реальність, яка відійшла в минуле і в науці

визначається як історична реальність.

Все йде, все минає — і краю немає, —

писав Тарас Шевченко у "Гайдамаках". —

Куди ж воно ділось? Відкіля

взялось? І дурень, і мудрий

нічого не знає. Живе...,

умирає..., одне зацвіло. А

друге зів'яло, навіки зів'яло...

Це, однак, не означає, що у науковій діяльності історик має

справу з тим, чого нема. Історична реальність подібно до

механічного руху речей у просторі безупинно віддаляється

від нас у часі як комплексна система, що на кожному етапі

губить окремі компоненти і поповнюється новими, які

скоріше чи пізніше, у свою чергу, можуть бути замінені

іншими. Оті, загублені людськими суспільствами на шляху

поступу чи й деградації елементи або компоненти певних

часових чи географічних явищ, переставши бути життєво

важливими і потрібними, у своїх фрагментах, іноді у

відносній цілісності залишилися існувати поза потребами

суспільств, якими були покликані до життя і

перетворилися в "омертвілих" свідків свого часу, тобто в

історичні джерела. Однак елементи матеріальної і духовної

культури, породжені давніми суспільствами,

трансформуються в історичні джерела не лише у тому

випадку, коли перестають використовуватися людьми як

діючі правові норми знаряддя праці, засоби транспорту,

зброї, одягу, прикрас, задоволення естетичних потреб

(наприклад, пісні та ін.), а й тоді, коли продовжують

залишатися компонентами реальної дійсності. У наш час

селяни вирощують пшеницю, ячмінь, просо, однак це вже

робили хлібороби доби трипільської культури; перші литі

форми з благородних металів як вартісні еквіваленти

з'явилися в Китаї у XII ст. до н. е., проте монети круглої

форми із золота як відповідно вартісні еквіваленти дійшли

до наших днів, а на початку XX ст. в Росії, наприклад, ще

становили суттєву частку всього грошового обігу; папір на

Русі почав витісняти пергамент чи бересту вже у XIV ст., і

тепер, незважаючи на появу різних електронних засобів,

продовжує залишатися чи не основним носієм величезної

наукової, культурної, політичної та іншої інформації, що

виробило й осягнуло людство; авторство пісні "Ой горе тій

чайці, чайочці-небозі..." приписують Івану Мазепі, та й

досі співають її. Тривалість окремих матеріальних і

духовних атрибутів людських суспільств поза часом їх

появи впродовж наступних історичних періодів відображає

загальну тенденцію накопичення і раціонального

використання людьми всього попереднього досвіду.

Однак, незважаючи на те, що окремі породжені

попередніми епохами явища та предмети на нових етапах

людської історії не перестали виступати як функціонуючі

атрибути в життєдіяльності суспільства, вони від цього не

перестають виступати і як історичні джерела. В широкому

розумінні слова сучасна людська цивілізація з її

численними матеріальними компонентами і духовними

виявами — це комплексна система, що ґрунтується на

всьому досвіді попередньої історії людства, де винайдені в

минулому потрібні для людини матеріальні й духовні речі

або ж вже перетворилися в історичні реліквії, або ж

продовжують використовуватися людьми в сучасному

житті. І перші, і другі разом творять собою, в най-

ширшому розумінні слова, основу культури нашої епохи.

І все-таки безконечна кількість суспільних інституцій,

речей, явищ і, безумовно, дійових осіб з минулих часів на

поверхні сучасності не виступають, хоча у глибшу чи

ближчу давнину все те було. Александр Македонський

заснував м. Александрію, що від елліністичної епохи і досі

відігравало важливу роль в політичному, економічному і

релігійному житті античного, християнського та

мусульманського світу, але з епохи Олександра Великого

зберегло хіба що назву; поряд з цим — військова наука і

досвід перемагати противника, витворені Олександром, і

досі вивчаються на всіх курсах військової стратегії і

тактики військових академій та шкіл усього світу;

відкритий античний театр III—IV ст. н. е. в Херсонесі —

тепер просто рештки кам'яної конструкції і водночас німий

свідок не лише існування театру того часу, а й характеру

культурного життя міста. Скіфи і споріднені з ними

сармати замешкували південну половину нашої країни від

VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. — 1000 літ. У наш час Україну

заселяють нащадки давніх антів і тих скіфо-сарматів —

українці, з ними — і вселені пізніше росіяни, татари, євреї,

поляки, греки, болгари й інші народи; від гучних скіфів і

сарматів залишились степові кургани не раз з чудовими

витворами мистецтва, а також гідроніми чільних рік:

Дніпро, Дон, Донець, Дунай, Дністер, Стрий та ін.

Не помилимось, коли скажемо, що всі сучасні реалії —

і матеріальні, й духовні — несуть інформацію про свої

витоки і минуле. З цього погляду до історичних джерел

відносимо все, що було створене в процесі людської

діяльності в минулому і збереглося.

Безперечно, кожного разу історик має справу з певним

часовим та географічним об'єктом і конкретним предметом

дослідження, історичними джерелами, до вивчення яких є

матеріальні або вербальні пам'ятки, що з'явилися чи були

створені людиною в досліджуваний період, цілісно

збереглися, в тому числі як функціонуючі компоненти

суспільства, або у фрагментах. Саме завдяки створеним в

історичному часі та збереженим пам'яткам історик має

змогу досліджувати минуле.

Кожна пам'ятка несе відкриту і приховану інформацію,

наприклад, про матеріал, з якого виготовлена, правові

норми, яких дотримувалися її творці, її функціональну

сторону на час створення, спосіб художнього оформлення

й естетичну вартість і ще про безмежну кількість її

властивостей. Пам'ятки, релікти, рештки давніх реалій,

оповіді — саме як носії інформації про минуле слугують

історичними джерелами.

Зрозуміло, що кожне окреме історичне джерело відображає

дійсність часу свого створення і функціонального

використання лише частково, оскільки в минулому саме

було вагомішим або малозначнимм компонентом

історичної дійсності. Отже, інформація кожної окремої

пам'ятки (речової, писемної, етнографічної, лінгвістичної,

зображальної та ін.) обмежена і лише фрагментарно

відображає собою певну сторону минулого буття.

Водночас у пізнавальному плані інформація кожної