Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

ноші, поясні й наплічні, нижні та верхні одежі, головні

убори і взуття тощо.

Загальноприйнятий в українському джерелознавстві

поділ на види типу вітчизняних писемних джерел. Такими

видами є: літописи; законодавчі акти; приватні акти;

діловодна документація; статистичні джерела; періодична

преса; мемуарні твори; описові (економіко-статистичні,

військово-топографічні та ін.) праці; публіцистичні та

політичні твори; літературні пам'ятки; наукові праці з

досліджуваних часів.

Для дослідження історичного процесу писемних часів

писемні джерела мають найважливіше значення. На

відміну від інших типів їх інформація відкритіша,

конкретизована датуванням, локалізацією подій,

персоналіями. Ця властивість писемних джерел зумовила

те, що тривалий час наука джерелознавства обмежувалась

саме писемними джерелами як об'єктом дослідження. Така

традиція сильна і тепер, коли і в навчальних курсах з

джерелознавства найбільшу увагу звертають саме на

писемні джерела.

Під видом писемних джерел прийнято об'єднувати

сукупність джерел, характерних однаковістю форми

(структури, жанру), що виробилась під впливом

аналогічних цілей, якими керувалися творці джерел при їх

виготовленні. Види писемних джерел — явища певних

історичних періодів. Одні з них існували триваліший, інші

— коротший час. Деякі відбивають весь період вітчизняної

писемної історії. Це актові документи, публічні й приватні,

документи особистого походження, зокрема спогади,

публіцистичні та літературні пам'ятки тощо. Літописи ж

практично зникають у XVIII ст., хоч спорадично подекуди

велися в монастирях і до наших днів. Статистика у її

ранніх своєрідних підвидах кампутів і ревізій з'являється

лише у XVII ст. Періодика на європейському ґрунті у XVI

ст., а на українському — лише у XVIII ст.

Легко піддаються внутрішньому поділу на види типи

усних та лінгвістичних джерел. До усних відносимо

перекази, історичні пісні та думи, прислів'я, лінгвістичних

— топоніми, гідроніми, антропоніми, етноніми, теоніми,

метроніми та ін.

Усні й лінгвістичні джерела несуть інформацію з

найдавніших часів. Джерела технічного роду, на зразок,

скажімо, кінофото-документів і аудіодокументів, виникли

у XIX ст. (фотографію винайшов Дагер 1839 р., фонограф

— Едісон 1877 р.) і лише від того часу стали носіями

історичної інформації; типу електро-документів — близько

40 років. Подана градація історичних джерел у

джерелознавчій літературі не є усталеною. Деякі автори

поділяють усі джерела на типи, оминаючи їх попередній

поділ на роди, а типи, в свою чергу, — на види і підвиди.

1.3. Основні сховища

історичних джерел в Україні

Головними закладами, в яких зберігаються історичні

пам'ятки, є музеї, архіви, бібліотеки. Музеї збирають,

систематизовують і опрацьовують головно речові джерела,

такі їх типи, як знаряддя праці, речі побутового вжитку,

одяг, зброю, засоби транспорту й інші, а також практично

всі види зображальних джерел і виготовлені свого часу для

обслуговування спеціальних сфер людської діяльності

символічні витвори (герби, прапори, медалі й ордени),

грошові знаки (монети та паперові купюри), фотокіно-і

фотодокументи. Меморіальні музеї, крім всього, мають

багаті колекції писемних пам'яток у вигляді першовидань,

листів, рукописів творів, зображальних пам'яток у вигляді

світлин і портретів, а також картин, скульптур, якщо це

меморіальні музеї художників або скульпторів. У

скансенах — музеях під відкритим небом зібрані зразки

народної побутової, культової та господарської

архітектури, перевезені з багатьох місцевостей, часто

реконструйовані чи відновлені, але подані у формах,

властивих для пам'яток на період їх творення. В таких

музеях у первозданному вигляді експонуються церкви,

хати, клуні, хліви, шопи, стебки, млини і вітряки, кузні і

олійні й інші будівлі разом з культовими речами,

атрибутами побутового вжитку, господарським

реманентом. У художніх музеях охороняються твори

живопису, ужиткового мистецтва, скульптури.

За характером зберігання речей розрізняють такі групи

музеїв: історичні, краєзнавчі, історико-тематичні, історико-

меморіаль-ні, образотворчого мистецтва, музеї-

заповідники, археологічні, етнографічні, етнографічно-

тематичні, літературно-меморіальні, науково-природничі,

скансени та ін. Історичні музеї створені головно у великих

містах. В Україні окремі великі історичні музеї діють у

Києві, Харкові, Дніпропетровську (Історичний музей ім. Д.

Яворницького), Львові. У Львівському історичному музеї,

наприклад, кількість предметів основного фонду станом на

1 січня 2000 р. становила 324639 одиниць зберігання, у

тому числі археологічних — 99194; ужитково-речових —

12278, образотворчих — 19129; декоративно-ужиткового

мистецтва — 12251; нумізматичних, геральдичних,

медальєрики — 78778; фотодокументів — 5950, інших —

78059 одиниць.

Комплексними за тематичним профілем одиниць

зберігання є державні краєзнавчі музеї. Вони діють у

більшості обласних центрів, містах, яким належала у

минулому важлива роль у громадсько-політичному та

культурному житті регіонів. Поза обласними центрами такі

музеї, наприклад, відомі у Дрогобичі та Стрию Львівської

області, Дубному й Острозі Рівненської, Ізюмі та

Краснограді Харківської, Кривому Розі й Нікополі Дніпро-

петровської, Мелітополі та Бердянську Запорізької області

тощо.

Тематично вужчі, однак глибше профільовані музеї-

ааповідники та меморіальні музеї, створені на місцях

пам'ятних історичних подій або ж присвячені життю і

діяльності видатних персоналій. Найвідоміші серед них: у

Запорізькій області — її-торико-культурний заповідник

"Острів Хортиця", Кам'янець-I Іодільський музей-

заповідник, Канівський державний заповідник "Могила

Тараса Шевченка", у Рівненській області — "Козацькі

могили" біля Берестечка, Музей історії Полтавської битви,

(офіївський собор у Києві, Києво-Печерський історико-

культурний заповідник, Музей Т. Шевченка у Києві, Музей

Івана Франка у Львові, Музей Лесі Українки в с.

Колодяжному Волинської області, Музей Г. Сковороди в с.

Сковородинівка Харківської області, Музей Іллі Рєпіна в

Чугуєві, Музей І. Франка у с, Нагуєвичі Дрогобицького

району, Чернігівський літературно-меморіальний музей М.

Коцюбинського, літературно-меморіальні музеї О.

Кобилянської та Ю. Федьковича в Чернівцях та ін.

В окремих містах створені археологічні музеї,

наприклад, Одеський археологічний музей, Керченський

історико-археоло-гічний, історико-археологічний у

Севастополі на місці колишнього Херсонеса. Археологічні

фондові зібрання та музейні експозиції має низка

університетів.

Речові етнографічні джерела зберігають, вивчають, а також

експонують в етнографічних музеях, а також в окремих

відділах практично всіх краєзнавчих музеїв. Дуже відомий

і багатий на пам'ятки зберігання Музей етнографії та

художнього промислу Інституту народознавства HAH

України у Львові. В ньому охороняють і вивчають близько

85 тис. пам'яток матеріальної культури, художніх

промислів та ужиткового мистецтва. Особливу групу серед

етнографічних музеїв становлять так звані музеї під

відкритим небом. В Україні вони створені у Львові (Музей

народної архітектури та побуту), в Києві, Ужгороді,

Переяславі-Хмель-ницькому та Чернівцях. Наприкінці XX

ст. у Росії таких музеїв налічувалося 18, Латвії — чотири,

Естонії — три, Литві — чотири, Грузії — два. Цілу

систему в світі, у тому числі в Україні, становлять музеї

образотворчого мистецтва. З-поміж них —

всесвітньовідомі паризький Лувр, петербурзький Ермітаж,

Дрезденська картинна галерея, Британський музей та ін. В

Україні найбагатшими такого зразка є Київський музей

західного та східного мистецтва, Державний музей

образотворчого мистецтва в Києві, Львівська картинна

галерея і Національний музей у Львові, Музей

образотворчого мистецтва в Харкові, художні музеї в

Донецьку та Дніпропетровську.

Писемні історичні джерела зберігаються і

досліджуються здебільшого в архівах, яких в Україні

налічується 665. Основу архівної системи, організаторсько-

методичну роль у ній виконують 44 центральних та

обласних архіви:

— Центральний державний архів вищих органів влади

й управління України (далі — ЦДАВОВУУ (Київ, вул.

Солом'янська 24), де зберігаються документи років

радянського часу та незалежності України. Поряд з

актовими і діловодними матеріалами, що відображають

діяльність центральних органів влади, фонди архіву

містять численні документи, які надходили з місць у

вигляді звітів, матеріалів комісій, інформацій, листів,

скарг, пропозицій;

— Центральний державний архів громадських

об'єднань України — (далі ЦДАГОУ, Київ, вул. Кутузова

8). Він сформований головно на основі джерел, що за

радянського часу зберігалися в Партійному архіві при ЦК

Компартії України. В наш час до архіву надходять

документи від сучасних політичних партій і громадських

організацій, товариств;

— Центральний державний історичний архів України в

Києві (далі — ЦДІАУ, м. Київ, вул. Солом'янська 24)

становить фондосховище історичних писемних джерел, що

формувалися з найдавніших часів до початку XX ст. В

ньому зберігаються джерела з доби Великого князівства

Литовського, Руського і Жемайтійського, козацьких часів і

подальшого періоду — аж до 1917 р.; Центральний

державний історичний архів України у Львові (далі —

ЦДІАУ, м. Львів, пл. Соборна За). Найдавніші оригінальні

пам'ятки в архіві — з XIII ст., верхня межа — 1939 р.

Крім названих загальноісторичних профілів, існують ще

центральні спеціалізовані архіви, зокрема Центральний

державний кінофотоархів (Київ, вул. Солом'янська 24,

корпус 2); Центральний державний науково-технічний

архів України (Харків, пул. Університетська 4);

Центральний державний архів-музей літератури і

мистецтва України (Київ, вул. Володимир-ська 22). У

Києві діє також Центральна лабораторія мікро-

фотокопіювання і реставрації архівних документів (Київ,

вул. Солом'янська 24).

В усіх обласних центрах працюють державні архіви,

фонди яких сформовані насамперед з історичних джерел

місцевого походження, але не тільки. Вони мають

уніфіковані офіційні назви таких редакцій: Державний

архів Вінницької області, Державний архів Волинської

області, Державний архів Дніпропетровської області та ін.

В Криму діє: Державний архів Автономної Республіки

Крим, Києві — Державний архів м. Києва, Севастополі —

Державний архів м. Севастополя. В кількох областях поряд

з державними архівами, дислокованими в обласних

центрах, є також їх філіали в деяких містах: Бердичеві

Житомирської області, Береговому і Мукачевому

Закарпатської, Ізмаїлі Одеської, Кам'янці-Поділь-ському

Хмельницької, у Ніжині та Прилуках Чернігівської області.

Після проголошення незалежності України у

підпорядкування державних архівів областей передані

колишні партійні архіви обкомів партії. Внутрішня

віднесеність справ до фондів і описів у цих архівах

зазвичай не була змінена. Великі блоки історичних джерел

зберігаються в центральних галузевих архівах: міні-

стерства культури, міністерства оборони, міністерства

закордонних справ, Служби безпеки, міністерства

внутрішніх справ, Національної Академії наук, профспілок

України та ін. Справи в архівах групуються головно за

організаціями, установами, товариствами й іншими

відомствами, від яких вони надійшли, також за

персоналіями. В ЦДІА, м. Київ, наприклад, діє 1600

фондів, у ЦДІА в м. Львові — 868 фондів. Найбагатші за

кількістю справ: ф. 146 — Галицьке намісництво (налічує

198 689 справ); ф :'.()] —Греко-католицька митрополича

консисторія (42430 справ); ф 348 — Товариство "Просвіта"

(7691 справа); ф. 168 — Міністерська комісія у справах

звільнення від панщинних повинностей (р5522 справи), ф.

309 — Наукове товариство ім. Шевченка (3137 справ)

тощо. Водночас цінну історичну інформацію містять і ті

фонди, що охоплюють іноді кілька або кількадесят справ,

наприклад ф. 180 — Головна Руська Рада (52 справи); ф.

331 — редакція журналу "Молода Україна" (дві справи); ф.

438 — редакція газети "Прикарпатская Русь" (три справи)

та ін.

Велика кількість історичної інформації з історії України

зберігається у справах польських і російських архівів. У

фондах Державного архіву давніх актів Польщі (Archiwum

Panstwowe aktow dawnych — APAD), зокрема у фонді

Архіву коронного скарбу, зберігаються інвентарні описи

маєтностей Дрогобицького, Галицького, Коломийського,

Белзського, Острозького, Теребов-лянського,

Ковельського, Хмільницького, Вінницького, Білоцер-

ківського, Канівського, Володимирського та інших

староств. Багаті на джерела з історії України у згаданому

архіві є фонди Любо-мирських, Радзівіллів, Замойських,

Потоцьких. Різноманітні документи з доби Козацької

держави, зокрема автономії Гетьманщини, містять фонди

Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), у

тому числі фонд Посольського приказу, Першої і Другої

Малоросійських Колегій, Синоду. Величезні блоки

інформації зберігаються у фондах радянських силових

відомств, наприклад, у фонді Комітету Держбезпеки СРСР

Державного архіву Російської Федерації, фондах низки

відомчих архівів Росії.

Українські дослідники останнім часом почали частіше

досліджувати джерела українського походження в архівах

Туреччини, Австрії, Чехії, Угорщини, Румунії, Швеції,

Німеччини, Франції, США та інших держав. У бібліотеках

Лондона, Парижа, Відня, Берліна, Праги українські

дослідники вивчали матеріали про Україну, що

публікувалися за кордоном ще до появи вітчизняної

періодики, зокрема з XVII та XVIII ст. Помимо

опублікованих історичних матеріалів, в архівах Росії

зберігаються різноманітні рукописні джерела — інвентарні

описи, матеріали кампутів, генерального слідства про

маєтності, Генерального межування, матеріали про

історичні персоналії, листування між діячами культури,

наукові праці, давні періодичні видання.

Сховища історичних джерел постійно поповнюються.

Вважається, наприклад, що маса археологічних пам'яток,

виявлена за археологічними розкопками, подвоюється

кожні 20—30 років. Постійно збагачуються музейні збірки

джерел. Писемні джерела з попередніх віків, однак,

поповнюються незначно, хоч документи останніх років

функціонування доповнюють архівні фонди постійно,

відповідно до законодавства. Отже, в сукупності всі

історичні джерела тепер — це реальна дійсність, яка

виникла у попередні періоди історії народів і всього

людства, але під дією віків і тисячоліть дійшла до нас у

вигляді реліктів, з поруйнованими внутрішніми зв'язками,

у фрагментах.

З огляду на це, історик може реконструювати життя

людей,народів і цивілізацій минулого лише внаслідок

всебічного дослідження джерел з окремих періодів і

проблем.

Суспільство та держава виявляють турботу про

збереження історичних джерел, створивши для цього

розгалужені системи музеїв, архівів, бібліотек та інших

спеціалізованих установ.

ЛІТЕРАТУРА

Бондаренко Г. Вступ // Спеціальні (допоміжні) історичні

дисципліни. — Луцьк, 1977. — С.4-8.

Гарнай У.А., Єсенков Ф.П., Фаланги Г.П. Деякі питання

комплектування архівів документальними матеріалами //

Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — С. 21-

36.

Голиков А.Г., Круглова Т.А. Источниковедение

отечественной истории. — M., 2000.

Дашкевич Ярослав. Львівська академічна археографія //

Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2002. — Вип.

7. — С. 55-70.

Джерелознавство історії України. Довідник. — К., 1998.

Довгопол В.М., Литвиненко М.А., Лях Р.Д.

Джерелознавство історії Української PCP. — К., 1986.

Історичне джерелознавство: Підручник / Керівник авт.

кол. проф. Я. Калакура. — К., 2002. — С. 3-162.

Источниковедение историческое // Специальные

исторические дисциплины. — К, 1992. — С. 134-141.

Ковальський М.П. Актуальні проблеми

джерелознавства історії України XVI-XVII ст. // Укр.

археолог, щорічник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 1. —

С. 261-273.

Макарчук Степан. Історичні неписемні джерела. —

Львів, 2002.

Малиновський Оникій. Огляд архівних матеріалів з

історії західноруського та українського права, що

переховуються в Древнехранилищі Московського

центрального архіву (по 1 лютого 1926) // Праці комісії для

виучування історії західноруського та вкраїнського права.

— К., 1926. — Вип. 2. — С 1—49.

Мицик Ю.А. Джерела з польських архівосховищ до

історії України другої половини XVII ст. // Укр. археограф,

щорічник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 1. —С. 72-93.

Мицик Ю.А. Огляд джерел з історії України та Росії

XV-XIX ст. в зібраннях ФРН // Укр. археограф, щорічник.

Нова серія. — К, 1999. — Вип. 3-4. — С. 11-140.

Яковлева Тетяна. Документи до історії Гетьманщини у

фондах санкт-петербурзьких архівів // Укр. археограф,

щорічник. Нова серія. — К., 2004. — Вип. 8-9. — С. 529-

543.

Розділ 2

ДОСЛІДЖЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ

ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ

2.1. Українська традиція дослідження і

використання історичних джерел

Усвідомлення значення історичних знань для життя всього

суспільства властиве освіченим людям України від

найдавніших часів. М. Грушевський вважав, що, ймовірно,

вже у середині