Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

найбільшим, з центрами зосередження промислових

робітників і навіть "залучення на свій бік розбійних ватаг

типу понизової вольниці, що часом появляються в різних

місцях".

Формулювались завдання пропаганди й агітації.

Окремий підрозділ називався "Частина

дезорганізаторська", що рекомендував налагоджувати

зв'язки з офіцерами армії, залучати на свій бік організації

державних службовців та вести "систематичне знищення

найбільш шкідливих або видатних осіб з уряду і взагалі

людей, якими тримається той чи інший ненависний нам

порядок".

Останню думку Програми дещо уточнював п. 9

Статуту: "Ціль виправдує засоби. Примітка: За винятком

тих випадків, коли застосовувані засоби можуть підривати

авторитет організації". Загалом Статут може слугувати

зразком для дуже законспірованої політичної організації. І,

як відомо, в цьому питанні досвід народників

використовували інші партії, в тому числі дуже великою

мірою більшовики.

Отже, назване видання "Архива "Земли и воли" і

"Народной воли" містить багато цінних джерел, що дають

змогу глибше осмислити етапи революційного руху в

Україні (звичайно, і в Росії). їх знання важливе для

кожного, хто вивчає суспільно-політичний рух другої

половини XIX ст. При всьому "космополітизмі",

"общерусскости" українського народництва, воно все-таки

може характеризуватися у благородному світлі за одну

лише програмну вимогу розвалу Російської імперії та

права України ("Малоросії") на відокремлення і самостійне

життя. Хоча народництво схилялось до тактики терору,

воно залучало у свої ряди здебільшого кришталево чистих

людей, людей благородної мети і почуттів. І вже тому воно

заслуговує на вивчення.

12.2. Документи

більшовицької партії та КПЗУ

Для об'єктивного вивчення історії дослідникам України,

Росії, інших країн Східної Європи не можна обійтися без

документів комуністичних організацій, що виросли з

російської соціал-демократії. З 1898 р. соціал-демократи

створили так звану інтернаціональну соціал-демократичну

партію, яка з 1903-1905 рр. стала домінуючою серед

робітників не лише Росії, а й України, Кавказу, Бессарабії.

Цій партії належала чи не головна роль у дестабілізації

Росії в роки Першої світової війни, розвалі її фронту, в

поразках 1917 р. Від лютого до вересня 1917 р. під

впливом більшовицької агітації з фронту дезертирувало 2

млн солдатів. Росія покотилася в прірву.

Нарешті більшовики організували жовтневий переворот

1917 р., що започаткував встановлення диктаторського

режиму на 1/6 земної кулі. Вони очолювали цей режим

упродовж 70 років, у тому числі й в Україні. Безсумнівно,

зрозуміти радянську владу, її історію без документів

правлячої партії неможливо.

Характерною особливістю документів Комуністичної

партії є те, що вони збереглися системно за хронологією і

комплексно у своїх видах. З самого початку більшовики (з

1903 р., від II з'їзду РСДРГІ) надавали надзвичайно

важливого значення своїм документам, мабуть, ПІД

впливом Леніна. Через це на кожному і "и. конференції,

пленумі прискіпливо редагувалися всі про-1 рами, статути,

резолюції та рішення. На всіх статутних заходах ставилися

офіційні звіти, а також звіти з місць, звіти окремих панок

партійних структур, наприклад, центрального органу

(газети), ревкомісій, мандатних комісій тощо. Всі партійні

заходи протоколювалися або стенографувалися. Пізніше

видавалися стенограми з'їздів або протоколи. Вже за

радянського часу були видані стенограми всіх з'їздів партії

за винятком окремих, які гірше протоколювалися

(наприклад, IV Об'єднавчого). Зазначимо, що після

встановлення в 30-х роках сталінської ідеологічно-

репресивної диктатури стенограми з'їздів залишалися

єдиною офіційною незабороненою літературою, яка хоча б

частково давала змогу дослідникові зсередини глянути на

більшовицьку партію, її історію, як вона "робилася"

більшовиками, якою шаленою була внутріпартійна гризня

у верхах ВКП(б) чи КПРС. Однак первинний матеріал

стенограм, по суті, не використовувався істориками або ж

тенденційно спотворювався під сталінське бачення історії

Росії XX ст.

Отже, "стенограми з'їздів" як публікації належать до

провідного джерела з історії партії більшовиків. Саме з

нього дослідник може краще зрозуміти, що собою

становила партія більшовиків, яку роль у ній виконували

вожді та рядові партійці, якими були механізм і філософія

диктатури. В стенограмах міститься багато конкретно-

історичного матеріалу. І хоч він дуже суб'єктивований,

однак нехтувати ним не можна.

Інше серійне видання документів КПРС — це "КПРС в

резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК".

Заголовок сам говорить про зміст видання. Звичайно, в

нього ввійшли лише відібрані рішення, які мали

показувати, на думку укладачів, "керівну і спрямовуючу

роль партії", турботу про благо народів, розквіт дружби

народів і зовсім нема таємних документів ЦК і Політбюро,

спрямованих на придушення національної та

демократичної опозиції, розбудову репресивних органів

тощо.

Знову ж таки, якою б масою одіозних постулатів не

було пересипане це видання, його варто вивчати,

аналізувати, щоб збагнути режим. В Україні було

випущено двотомник "Комуністична партія України в

резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК".

Крім цих серійних видань, чимало партійних

документів опубліковано в серіях "Решения партии и

правительства по хозяйственным вопросам", "КПСС о

профсоюзах", "КПСС о молодежи", "КПСС и Советская

армия" та ін. Після кожного партійного з'їзду видавалися

однотомники основних матеріалів — доповіді, резолюції,

склад обраних органів.

Крім опублікованих документів більшовицько-

комуністичної партії, величезна кількість її матеріалів

відкладалася в архівах. Раніше це були Архів Інституту

марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Архів Інституту

історії партії при ЦК КП України, архіви обласних

комітетів партії. Після заборони діяльності Компартії в

Україні ці архіви стали структурами державних архівів

відповідного рівня: в Києві — Центральний державний

архів громадських об'єднань України, в областях —

частини Державних архівів областей. Дуже багато архівних

партійних джерел були недоступними для дослідників,

зокрема для безпартійних. Таємними для дослідників, у

тому числі для комуністів, були стенограми і рішення

Політбюро, які стосувалися кадрових питань,

демографічної політики перемішування народів, форму-

вання так званого єдиного народногосподарського

комплексу, коли підприємства України штучно

прив'язувались до підприємств Уралу і Татарії, Баку й

Естонії, щоб тим самим гальмувати тенденції до

економічної самостійності окремих республік чи

економічних зон. Під цим претекстом після Жовтневого

(1964 р.) пленуму ЦК КПРС були ліквідовані раднаргоспи,

і господарство знову підпорядковувалось галузевим

московським міністерствам, що керували, наприклад,

нафтовою промисловістю Баку, Татарії, Борислава і

Долини, Тюмені й Туркменії з одного центра.

Близькими за змістом до партійних документів є праці

так званих видатних діячів Комуністичної партії та

Радянської держави. Часто це поверхові, вкрай тенденційні

праці. Йдеться не лише про праці Леніна чи Сталіна, а й

таких "діячів", як Калінін, дружину якого Сталін заслав у

Сибір, а він співав дифірамби Сталіну, чи Каганович,

рідний брат якого був репресований сталінською

машиною, Молотов, Ворошилов, Орджоні-кідзе,

Куйбишев, Постишев, Хрущов, Брежнєв, Суслов, Щер-

бицький, Черненко та ін.

Характерною ознакою змісту творів "видатних діячів"

було прагнення ортодоксально в якійсь одній сфері

діяльності подати ленінсько-комуністичну концепцію

бачення процесів і явищ. Чим менше було свіжої думки у

таких працях, тим надійнішими вони вважалися. Однак і в

них приховано багато відповідей на причини тоталітаризму

в СРСР, затхлої духовної атмосфери в житті суспільства,

так званої монолітної єдності партії і народу.

Аналогічно тому, як джерела державного походження за їх

змістом прийнято поділяти на законодавчі та діловодні, так

і джерела партійного походження поділяються на

нормативні та діловодні. До нормативних належать

Програми партії, яких більшовики створили три, а по суті

— чотири: Програма РСДРП 1903 р.; Програма РКП(б)

1919 р.; Програма КПРС 1961 р, схвалена XXII з'їздом

КПРС. Програма 1961 р. передбачала побудувати за 20

років "основи комунізму" в СРСР. Звичайно, "мета" не

була виконана, а програмний документ оскандалений. На

XXVII з'їзді КПРС 1986 р. було прийнято нову редакцію

нібито Програми КПРС, прийнятої 1961 р. По суті, це був

цілком новий документ. До найважливіших нормативних

документів КПРС належали статути, що були своєрідними

адміністративно-ідеологічними нормами для всіх рядових

членів КПРС і, насамперед, для кадрового складу керівних

і управлінських структур. Йдеться про засіб тримання у

покорі, беззастережне виконання волі центру всіма, кому

хоч що-небудь довірялося робити в державних структурах

чи в громадських організаціях і товариствах. До

нормативних документів належали рішення, резолюції,

доповіді на з'їздах, що насправді були підняті до рангу

нормативних документів, хоч за формою доповіді скрізь і

завжди розглядаються як ділові папери.

Діловодну частину джерел з історії КПРС становлять

такі види документів, як інформації, протоколи партійних

зборів, засідань бюро, конференцій, активів, листування,

інструкції, матеріали всіляких перевірок, розгляду

персональних справ та ін.

Багату інформацію про всеосяжність комуністичного

партійного впливу на найнижчі суспільні ланки, у тому

числі ланки льонарів і буряківників, студентські групи й

учнівські класи, робітничі бригади і навіть сім'ї, мають

документи первинних партійних організацій, протоколи

зборів і засідань бюро первинних організацій, різні

персональні справи, пояснювальні записки членів КПРС,

звіти комсомольських секретарів на партійних зборах

тощо.

При дослідженні історії західних областей для історика

мають значення документи КПЗУ. Ця партія виникла в

лютому 1919 р. на конференції в Станіславі спочатку під

назвою Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), а з

травня 1923 р. — КПЗУ (після рішення Ради послів у

березні 1923 р. про права Польщі на Східну Галичину).

КПЗУ не вважалася масовою партією. В 1928 р. у ній

залишилося всього 600 членів. У найкращі для партії часи

— близько 5 тис. Це була партія загалом чесних людей. За

ідеологічними переконаннями в ній переважали націонал-

комуністи, тобто люди, котрі в соціально-економічних

питаннях дотримувалися соціалістичних засад,

підтримували суспільну власність на засоби виробництва,

забезпечення освіти, охорони здоров'я, пенсіонерів,

інвалідів, безробітних, науки та ін., а в питаннях

національних — націоналістичних. Вони виступали за

право народу Західної України на національну державу. До

1931 р. таку державу вони мислили в об'єднанні з УСРР —

тобто виступали за возз'єднання. Однак коли на Сході

почалася колективізація, процес над СВУ (Спілка

Визволення України), репресії, коли радянський лад у

радянській Україні втратив обнадійливі ознаки, КПЗУ 1931

р. висунула гасло "відірвання Західної України від

Польщі", утворення самостійної західноукраїнської

держави.

На членів КПЗУ сипались репресії польського уряду, їх

судили десятками і сотнями. В історію увійшли судові

процеси Святоюрський, Ковельський, Луцький тощо. їх

запроторювали, як і націоналістів, у Березу Картузьку, але

ще більше репресували в радянській Україні, куди

викликали на навчання, інструктування чи відпочинок.

КПЗУ нелегально видавала теоретичний журнал "Наша

правда" (у Львові комплектом зберігається в бібліотеці

рідкісної книги на вул. Лисенка — філіалі Бібліотеки НАН

України ім. В. Стефаника). В ньому опубліковані

програмні документи, матеріали пленумів, конференцій,

судових процесів, теоретичні статті керівних діячів

Васильківа, Туринського, Іваненка (Бараби), Теслюка,

Саврича (Максимовича). Чимало цінних фактів міститься в

збірниках документів "Революційний рух у Львові" (Львів,

1957), "Боротьба за возз'єднання з Українською PCP 1917-

1939 pp." (Львів, 1979), "Історія Львова в документах і

матеріалах" (Львів, 1986) та ін.

На нашу думку, цікавий матеріал, що відображає

діяльність КПЗУ і становище в Західній Україні загалом

1919—1938 pp., подають спогади С. Маківки, М. Теслюка,

У. Гапончука, М. Кіх, колективний збірник "КПЗУ —

організатор революційної боротьби" (Львів, 1958). Архівні

матеріали з історії КПЗУ зберігаються у ф. 6 КПЗУ

Центрального державного архіву громадських об'єднань

України в Києві та в Державних архівах Львівської,

Волинської, Рівненської, Тернопільської й Івано-

Франківської областей. За видовими ознаками це

насамперед донесення поліції про діяльність

комуністичного підпілля, конфісковані документи під час

обшуків, зокрема заборонена література, листівки, відозви,

списки, інформативні матеріали, шифри та ін.

12.3. Українські національно-демократичні

та націоналістичні партії кінця XIX—

першої третини XX ст., їх нормативні та

діловодні документи

Відсутність національної державності в українців

наприкінці XIX—початку XX ст. призвела до того, що всі

можливості політичного життя реалізувалися через

діяльність політичних партій і культурно-освітніх

товариств. У зв'язку з цим документи партій і товариств

виявилися джерелами першорядного значення для

дослідження історії українського національно-визвольного

руху, боротьби за захист національних прав українців в

умовах іноземного поневолення, розвиток національної

освіти, культури, МОВИ, здобуття власної держави.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. у суспільно-політичному

русі

і ііпііиии різні національні партії в діапазоні від

клерикально-архічних до соціал-демократичних. Прийнято

вважати, що першою політичною партією на

Наддніпрянській Україні була Революційна Українська

партія (РУП). Вона виникла 1900 р. Один з її засновників

Микола Міхновський у тому ж році видав у Львові

брошуру (доповідь) "Самостійна Україна". Вона

вирізнялася політичною безкомпромісністю як при оцінці

становища в Україні, так і в питанні формулювання цілей

українського національного руху. Головним джерелом усіх

бід в Україні Міхновський називав політику російських

царів, які "стоптали переяславські угоди". "Правительство

чужинців розпоряджається на території колишньої

української республіки наче в завойованій свіжо країні,

висмоктує останні соки, висмикує ліпших борців, здирає

останній гріш з бідного народу..." "...Нелюдські відносини

росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше

моральне право убити насильника, обороняючись від

насилля... Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще

більше благає помсту, бо то брата кров! Нехай вчені

розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуття

нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні

зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо

обсуджувати тільки засоби і способи боротьби".

М. Міхновський вважав, що в такій боротьбі "стерно

національного корабля" належить інтелігенції. Основне

гасло брошури — "Одна, єдина, нероздільна, вільна,

самостійна Україна від Кар-патів аж по Кавказ".

Обґрунтування права українського народу на державну

самостійність Міхновський прагне довести, посилаючись

на логіку природного права: державна самостійність є

головною умовою існування нації, а державна

незалежність — національним ідеалом у сфері

міжнаціональних відносин.

М. Міхновський виділив також гасло: "Україна для

українців!" Тобто книга "Самостійна Україна" виражала

крайньо далекосяжну мету — повну самостійність

України; закликала боротися за досягнення тієї мети всіма

можливими способами, у тому числі за допомогою

"оружжя"; відкидала і засуджувала помірковані підходи

частини української інтелігенції до питання боротьби за

незалежність.

За п'ять років до Миколи Міхновського на галицькому

ґрунті молодий радикально налаштований інтелігент

Юліан Бачинський видав книжку "Україна irredenta".

Книжка була радше теоретичною працею, ніж програмним

політичним документом. У ній узасаднювалось право

України на незалежність. Іван Франко написав на працю

Ю. Бачинського велику рецензію під заголовком "Ukraina

irredenta", опублікувавши у віснику "Житє і слово" (Львів,

1896. — Т. 5. — С. 471-483). Працю Ю. Бачинського І.

Франко назвав проявом "національного почуття і націо-

нальної свідомості, хоч прояв сей і прибраний наразі в

доктринерську тогу". Праця Ю. Бачинського була

неординарним явищем на тлі української політичної думки

90-х років XIX ст., однак вона не мала того впливу на

українській рух, який випав на долю брошури М.

Міхновського. На західноукраїнському ґрунті цілі, засоби і

методи національного руху вже з 90-х років XIX ст.

визначали програмні документи таких політичних

організацій, як "Русская рада" москвофільської орієнтації й

"Народна рада" народовського напряму, утворена 1885 р., а

також політичних партій. Тут першою політичною партією

стала заснована 1890 р. Русько-Українська радикальна

партія на чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.

З народовського руху 1896 р. виділилась група О.

Барвінського й А. Вахнянина, заснувавши Католицький

русько-народний союз, що пізніше був дещо

реформований і перейменований на Українську

Християнсько-соціальну партію.

Народовці, які об'єднувалися в "Народній раді", Ю.

Романчук, К. Левицький, Є. Левицький та інші, а також

найавторитетніші українські діячі, котрі досі були поза