Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

пам'ятки з минулого є практично невичерпною. Наприклад,

з універсалу Б. Хмельницького від 1(11) серпня 1650 р. про

заборону чинити утиски ніжинським міщанам дослідник

системи й особливостей гетьманської влади може

почерпнути інформацію про функціонерів системи: пол-

ковників, сотників, отаманів, "висилків"; випадки

самовільного порушення окремими військовими службами

правових норм у стосунках з міщанами; повагу гетьмана до

ніжинського міського уряду, а отже, взагалі до міського

самоуправління; вищі повноваження ніжинського

полковника порівняно з різними заїжджими у Ніжин

державними чиновниками; практику застосування

гетьманом суворого покарання "на горло" порушників його

волі та ін. Однак у тому ж універсалі при дослідженні

інших аспектів доби Б. Хмельницького простежується:

інформація про синхронну до доби назву краю Сівер;

віднесення м. Ніжина до міст його королівської милості;

узаконення волі гетьмана саме через універсал; "убогих

людей в Ніжині"; зумовлення суворого покарання

"слушним доводом"; про те, що "ліпшу вагу"

гетьманському універсалу повинна була надавати "печать

войсковая" з підписом "руки нашоє"; що гетьман видавав

свої законодавчі акти не лише зі столиці Чигирина, а й із

місць тимчасового постою ("дан у Ірклію"); що "розніє"

військові мали свої "стації" у містах України і "в напоях"

різні "утяженя" вчиняли; Б. Хмельницький постійно

титулував себе "гетьманом Войска єго к. м-сти

Запорозького". Лексика та стиль універсалу є джерелом до

історії української мови. При зіставленні, порівнянні

кожної подібної "вістки" з минулого з іншими джерелами

можуть відкритися нові приховані пласти історичної

інформації. Аналогічне поєднання відкритої та прихованої

інформації властиве так само для речових джерел.

Знайдена в Києві римська монета періоду правління Гая

Юлія Цезаря Октавіана Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.)

відкрито засвідчує, що вже на зламі ер українське Середнє

Подніпров'я мало торговельні зв'язки з античним Римом.

Однак та сама монета несе інформацію про матеріал, з

якого римляни карбували свої гроші, пошанування у

Римській імперії особи Цезаря, мистецтво виготовлення

ливарного монетного барельєфа, естетичні вподобання

давніх римлян, про державну, економічну й міжнародну

велич Риму та ін. У лінгвістичному джерелі — гідронім

Дунай — насамперед виявляємо, що в сучасній

осетинській

мові, яка є ніби сучасною реліквією мови давніх скіфів і

сарматів, це слово означає велика вода. Очевидно, так ріку

назвали давні скіфи, бо ще, за Геродотом, вона мала назву

Істр. Звідси ніби зайвий раз стверджуємо могутнє значення

скіфо-сарматської культурної традиції на ареалі від Дунаю

до Дону (вода) за тисячоліття від VI ст. до н. е. до IV ст. н.

е. Але, крім цього, вся Україна від Дунаю і Дону до Десни,

до Прип'яті вже віками співає: "Тихо-тихо Дунай воду

несе...", "Понад Дунай глибокий виріс терен високий...",

"Налетіли гуси з далекого краю, збили, сколотили воду на

Дунаю...". Співають навіть там, за багато сотень кілометрів

від географічного Дунаю, де впродовж віків ніхто не бачив

тієї ріки. Відповідь на це знаходимо у прихованій

інформації гідроніма про ослов'янення, зукраїнізування у

давні віки тих гучних скіфів і сарматів, поглинаючи мову

котрих пращури сучасних українців перекинули

конкретний гідронім як символ великої води на інші більші

ріки в Україні.

В Україні, зокрема на її прикордонні, розташовано чимало

поселень, що мають "етнічні" назви. В Закарпатській

області, наприклад, Руська Долина, Руська Кучава, Руська

Мокра, Руське, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці,

Руські Комарівці, у Львівській: Рясне Руське, Рава-Руська,

Русилів, Русин, Угри, Рясна Польська. До 40-х років у

Львівській були також Ляцьке Шляхетське, Ляшки

Муровані, Ляцьке Велике, Ляцьке Мале та ін. Відкрита

інформація цих топонімів міститься на поверхні:

поселення з такими назвами зазвичай з'являлися десь на

прикордонні з іншоетнічним поселенням (Рясне Руське —

по сусідству Рясна Польська, Рава Руська — на польському

боці Рава) або ж були засновані відповідними по-

селенцями. Водночас ці топоніми як лінгвістичні джерела є

свідченням змішаного за національною віднесеністю

населення на етнічному прикордонні, вказують на

географію етнодемографічного контактування,

формування топоніма чи то на основі алло-етноніма, чи на

основі автоетноніма. За наявності інформації про час

заснування поселення його назва дає підставу

стверджувати про етнічну самоідентифікацію мешканців у

той чи інший певний період, а у випадку мешкання у

"руському" за назвою поселенні, наприклад, угорців —

допускати механічну чи еволюційну зміну в минулому

через асиміляцію складу його мешканців. Так за кожним

топонімом, антропонімом, теонімом і т. д. можна виявляти

численні "приховані" відомості з історичного минулого.

Отже, джерела є першою і необхідною умовою

дослідження історичного минулого. У зв'язку з цим

першочергове значення має виявлення дослідником

нових

джерел. Слід, однак, пам'ятати, що для об'єктивного

відтворення історичної дійсності історик повинен повною

мірою враховувати також інформацію, яку несуть джерела

уже використовувані попередніми дослідниками.

Пріоритетність джерела незалежна від того, хто, коли його

відкрив і чи використовувалось воно попередніми дослід-

никами. Кожен новий дослідник черпає з історичного

джерела не лише ту інформацію, яку бачили його

попередники, а й ту, що залишилась для них прихованою.

На думку деяких дослідників, останні 100 років,

наприклад, з доби стародавнього Риму, багато нових

джерел уже не відкривають; їх добре знали й у XIX ст.,

проте історична наука про Рим не перестала розвиватися,

головно тому, що дослідники відкривають все нову і нову

приховану інформацію з джерел.

1.2. Класифікація історичних джерел

Історичні джерела несуть інформацію про всі грані буття

людей у попередні епохи, матеріальне виробництво та

суспільні відносини, війни і право, художню творчість та

вірування, пророків і злочинців, умови проживання й

обрядовість, форми шлюбу і виховання дітей, держави та

революції, про великі й малі народи і ще про безконечну

кількість об'єктів, явищ, подій, процесів. Оскільки життя

попередніх часів було багатогранним, постільки

різноманітними за формами, особливостями збереження

інформації, її значущістю і ще за багатьма показниками є

історичні джерела, що відображають ті часи. З огляду на

це, в історичному джерелознавстві не існує однієї

універсальної класифікації джерел, а їх наукове

групування кожного разу здійснюється за тією чи іншою

суттєвою ознакою. Джерела групуються за хронологічною

або ж формаційною ознакою, коли, починаючи від

раннього палеоліту, їх співвідносять з епохами раннього,

середнього, верхнього палеоліту, мезоліту, неоліту,

енеоліту, бронзового віку, залізного віку, а стосовно доби

писемної історії — з рабовласницьким, феодальним,

капіталістичним ладом, у колишньому Радянському Союзі

— із соціалістичним. Така класифікація відображала

марксистський погляд про об'єктивні закономірності

розвитку людського суспільства, переносила формаційний

поділ історичного минулого також на джерела, які

відображали минуле. Поділ джерел за формаційною

ознакою завжди поєднують з їх географічною

віднесеністю. Однак, безумовно, поділ джерел за

формаційним принципом є дуже загальним і його

прикладне значення для історичних досліджень мізерне. У

зв'язку з цим джерелознавці, зокрема археографи, не

заперечуючи формаційного підходу, в його межах

групували історичні джерела за тематичним принципом.

На основі цього принципу за радянських часів були

підготовлені й опубліковані такі вагомі видання, як

"Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і

феодальні князівства ХІІ-ХШ ст." (К., 1939), "Грамоти XIV

ст." (К, 1974), "Возз'єднання України з Росією. Документи і

матеріали: В 3 т. (М., 1953-1955), "Документи Богдана

Хмельницького" (К., 1961), "Селянський рух на Україні"

(К., 1978, 1993), "Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст."

(К., 1970), "Історія Львова в документах і матеріалах" (К.,

1986), "Радянське будівництво на Україні в роки грома-

дянської війни (листопад 1918 — серпень 1919): 36.

документів і матеріалів" (К., 1962) та інші тематичні групи

документів. Групування документів з видавничою метою

за тематичним принципом вигідне для дослідницької

роботи за відповідними темами, тому воно широко

застосовується також в інших країнах і вже в умовах

незалежної України.

Загальноприйнято поділяти історичні джерела на так

звані історичні залишки (релікти) минулих часів і на

оповіді або нарративи (лат. narro — оповідаю). До першої

групи відносять всі речі чи їх фрагменти, що є реліктами

часу свого виникнення і функціонування і вже через це

закарбували певні грані інформації з минулого, несучи її

до дослідника безпосередньо через себе. Певною мірою до

цієї групи відносять речові джерела, наприклад,

археологічні, а також речові з часів писемної історії:

знаряддя обробітку ґрунту, ремесел, зброю, оборонні

споруди, засоби транспорту, залишки одягу, давні

прикраси, зображальні пам'ятки від печерних і наскельних

рисунків до фресок Софії Київської. Зі сфери писемних

пам'яток до історичних залишків насамперед слід

відносити актові документи, тобто ті, які свого часу мали

правову силу, скажімо, Руську Правду, Литовські статути,

універсали Б. Хмельницького, укази Катерини II.

Другу групу розглядуваного поділу становлять головно

певні види писемних джерел, які свого часу творили люди

для відображення синхронної дійсності. З-поміж джерел до

історії України — це літописи, агіографічні твори, описові

твори вітчизняних авторів, іноземних мандрівників,

мемуарні праці, політичні доповіді та звіти, літературні й

публіцистичні пам'ятки. Подвійну віднесеність до реліктів

і до нарративів мають такі види чи підвиди писемних

джерел, як статистичні документи, програми політичних

партій, фінансово-господарська звітність.

Загальноприйнятий також поділ джерел на унікальні та

масові. Унікальними називають ті, яким на час свого

творення і функціонування належала у житті людей і

суспільств винятково важлива роль і які збереглися та

дійшли до нас в одному чи всього кількох примірниках.

Тиражування унікального джерела лише робить його

доступнішим для ширшого кола дослідників, читачів і не

применшує його унікальності. Поділ джерел на унікальні

та масові стосується головно писемного виду джерел, але

не лише. Приклади унікальних пам'яток в українському

джерелознавстві — "Повість временних літ", що дійшла до

нас у двох основних редакціях: Іпатіївській і

Лаврентіївській і несе найбільший масив нарративної

інформації з історії Київської Русі від її початків до 10-х

років XII ст.; також "Повчання" Володимира Мономаха,

вписане у текст Лаврентіївської редакції ПВЛ під 1096 р., і

"Слово о полку Ігоревім", майже випадково знайдене

наприкінці XVIII ст. у рукописному збірнику

різножанрових творів з XV ст., складеному в Україні й уже

на початку XVIII ст. перевезеному в Північну

Новгородсько-Псковську Русь, та ін. На практиці, однак,

до унікальних пам'яток історії відносять і ті, які стали

широковідомими вже незабаром після свого створення, але

які особливо значущі за своєю історичною інформацією,

наприклад, "Щоденник" Еріха Лясоти, "Щоденник" Павла

Алепського, "Опис України" Гійома Левассара де Боплана,

"Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького

Війська" Пилипа Орлика та ін. Джерелознавство знає

чимало унікальних пам'яток із інших типів джерел. Серед

речових в Україні до них можна віднести фундамент

Десятинної церкви та Софіївський собор у Києві,

археологічне городище Пліснесько у Бродівському районі

Львівської області, археологічне городище Любеч у

Чернігівській області, Маріїнський палац у Києві та

полтавський ансамбль пізнього класицизму, золота

скіфська пектораль з IV ст. до н. е., знайдені у кургані

Товста Могила в Дніпропетровській області, срібна

скіфська ваза зі зображенням знаті з IV ст. до н. е.,

знайдена в кургані Гайманова могила у Запорізькій

області. Останні дві пам'ятки зберігаються в музеї

історичних коштовностей України. Не стільки за писемні,

скільки за зображальні особливості цінуються унікальні

пам'ятки книжкового мистецтва Євангеліє Остромирове,

Євангеліє Острозьке, а за пізнавально-лінгвістичне

значення — Євангеліє Пересопницьке тощо.

Проте найбільше існує масових джерел: знаряддя праці,

види зброї, обряди та звичаї, топоніми й антропоніми,

кампути, ревізії, переписи населення, грамоти і діловодні

матеріали, інвентарі та ревізії, описи місцевостей тощо.

Тобто масовими джерелами наливаються ті, які збереглися

у численних, часто аналогічних формах і несуть

інформацію про однотипні об'єкти, процеси та а і:піца в

історичних часах. Гончарні печі, аналогічні за формами і

функціями, діяли в усіх гончарних осередках України,

наприклад, у XIX ст. таких існувало близько 700. Всі вони

— в Опішній, Шатрищах, Олешні, Бубнівці, Глинську,

Ніжині, Тулиголовах, Хомутці, Ямполі, Семенівці та

багатьох інших поселеннях — мали аналогічні гончарні

печі та гончарні круги. Там, де такі печі й круги

збереглися, вони виступають масовими джерелами.

Переписи населення в Росії (1897), Австрії (1857, 1869,

1880, 1890, 1900, 1910), міжвоєнній Польщі (1921, 1931),

Румунії (1930), Чехословаччині (1930) так само подають

масові однотипні відомості про чисельність населення,

його розселення, соціальну диференціацію і зайнятість,

національний склад, конфесійну віднесеність, природний і

механічний рух, вікову структуру, сімейний стан, освіту

тощо. Описові твори з XVIII-XX ст. містять чи не кожного

разу відомості про природу описуваних країв, губерній і

повітів, міста і села, пам'ятки історії і культури, населення і

його зайнятість, характер господарства, ярмарки і

торгівлю, звичаї та обряди, етнічні риси мешканців і ще

про багато явищ, які виявляли себе масово. Інвентарі

приватних маєтностей феодальної доби характеризують

розміри володінь, структуру землеволодіння, чисельність

мешканців володіння часто з їх іменами і прізвиськами,

характер забудови панських дворів житловими і

господарськими будівлями, склад худоби в господарстві,

спосіб її утримання тощо. Так відбувається з інвентаря в

інвентар, але з певними чисельними та якісними

відмінностями у володіннях. З першого погляду,

характеристичні риси археологічних пам'яток видаються

дуже аналогічними, такими, що масово викопуються під

час археологічних розкопок: крем'яні нуклеуси і скребки,

ножики та рубила, кам'яні сокири, наконечники стріл і

списів з пізніших часів — гончарні вироби найчастіше в

розбитому стані, примітивні художні скульптурки, кості

диких тварин, на яких полювали давні люди, та свійських,

яких утримували, рештки вогнищ, помешкань та ін. І лише

спеціаліст, досвідчений археолог за ледь помітними

рисами окремих пам'яток здатний співвідносити їх з

певним історичним часом, з археологічними культурами,

визначати їх місцеве і привозне походження,

функціональне призначення у житті давньої людини.

Унікальні пам'ятки — це свідки певних злетів суспільної

думки і практики, творчості талановитих людей,

переломних історичних зигзагів у долі народів. Вони —

мов виразні віхи на шляху людського поступу. Проте їх

недостатньо для відтворення всієї картини суспільних

зв'язків, суперечностей, рухів, контактування людей з

навколишньою природою, сусідніми народами, пошуків

істини та Бога. Основою реконструкції історичної

реальності є для історика масові джерела.

Універсальна градаційна схема класифікації джерел

ґрунтується на відмінностях у природі носіїв історичної

інформації. Залежно від неї історичні джерела можливо

поділити на роди. Такими є: рід речових джерел, історична

інформація в яких закодована в матеріалі й формі;

вербальних (лат. уегЬаИэ — словесний), носіями

інформації яких є слово; поведінкових — виявляють

історичну інформацію у народних віруваннях, звичаях і

обрядах, менталітеті людей; зображальних — передають

відомості про минулі часи через призму художніх творів —

від літературних до архітектурних; технічних джерел, що

на час виготовлення фіксували ту чи іншу інформацію —

візуальну, аудіальну, радіоелектронну — технічними

засобами.

Деякі джерела з огляду на свої властивості можуть спів-

відноситись одночасно з двома чи кількома родами:

наприклад, архітектурні належать і до роду речових, і до

роду зображальних; нумізматичні — до роду речових,

технічних і зображальних, так само філіграні та ін. У свою

чергу, роди мають внутрішній поділ на типи, що

вирізняються не лише способом кодування інформації, а й

функціями джерел, які вони виконували на час

виникнення. Так, до роду речових належать знаряддя

праці, житла та господарські будівлі, зброя й інші речові

пам'ятки у їх відносно збереженому вигляді або у

фрагментах. Звичайно, функції згаданих типів джерел є

виразно відмінними між собою. Рід вербальних джерел

охоплює типи писемних, усних, лінгвістичних. Відмінності

між цими типами виявляються у способах кодування та

переданні інформації. Як уже зазначалось, внутрішній

поділ має рід поведінкових джерел. Виразно

неоднозначний рід зображальних джерел. До нього

належать художні зображальні твори з часу пізнього

палеоліту і до останніх віків, скульптура, архітектура,

прикраси тощо. До технічного роду джерел насамперед

відносять фотокінодокументи, фонічні записи й електронні

документи. Своєрідні визначальні характеристики,

зумовлені особливими способами виявлення, мають типи

археологічних та етнографічних джерел. Типи джерел

зазвичай поділяються на види, а останні — на підвиди.

Наприклад, тип речових джерел — знаряддя праці легко

диференціюються за їх віднесеністю до сфер виробництва

на такі види, як сільськогосподарські, ремесел і хатнього

промислу, бджільництва, рибальства, художніх промислів.

Сільськогосподарські знаряддя, у свою чергу, поділяються

на знаряддя обробітку ґрунту, збирання, обмолоту та

переробки врожаю, тяглові й ручні, транспортні, що

об'єднують колісний транспорт, різні підвиди саней і

волокуш, підвиди упряжі й догляду за худобою. Знаряддя

праці, що у ХУШ-ХХ ст. використовувались у різних

галузях великої промисловості: гірничої, деревообробної,

соляної, у тому числі, вироблені шахти, машинобудівної,

транспортної, харчової та інших, є важливим джерелом до

вивчення становища робітників, їхнього виробничого

побуту, умов праці. Як окремі види джерел виділяють

пам'ятки зброї: холодної, вогнепальної, захисних

обладунків. Значну диференціацію (і це з багатьох оглядів)

на різні види та підвиди мають одягові пам'ятки: на

народні, міські, національні костюми, чоловічі та жіночі