Малахов В.А. Етика

Подождите немного. Документ загружается.

ній основі супроводжувалося «будівництво комунізму»

в СРСР — від їх

найжорстокіших

форм до

рафінованого психологічного тиску, причому не тільки

з боку правлячої верхівки, а й з боку «широких мас

трудящих»

їхній, так би мовити, історичній само-

діяльності. И нині в різних куточках світу ми бачимо

приклади дикунського переслідування людей за націо-

нальною ознакою, етнічних чисток тощо. Чи маємо ми

підстави взагалі сподіватися на те, що подібні ганебні

ексцеси коли-небудь припиняться? Деякі цілком реалі-

стичні міркування наводять, навпаки, на думку про

можливість їх чергового загострення в недалекому май-

бутньому...

Слід мати

на

разі,

що для

особи духовно неспро-

можної, нездатної відшукати власний грунт і шлях у

житті, легкодоступна єдність національного колективу

завжди є неабиякою спокусою. Це — найлегший спо-

сіб здобути відчуття впевненості, осмисленості власно-

го існування, відчути навіть певну гордість за себе і

«своїх» (за висловом Артура Шопенгауера, «найдешев-

ша гордість — це гордість національна») вкупі з

п'янкою безвідповідальністю за широкими плечима

«патріотів»-однодумців.

Тим-то, як зазначав Томас

Манн устами одного зі своїх персонажів, часом люди

здатні накоїти саме «в ім'я народу такого, чого б,

мабуть,

не зробили в ім'я Бога, в ім'я людства чи в ім'я

права»

Саме цей негативний досвід надає фундаментально-

го значення зафіксованій у Загальній декларації прав

людини принциповій рівності прав і свобод людей не-

залежно від їхнього національного походження (ст. 2

згаданого документа). До всіх власне юридичних актів,

що мають гарантувати цю рівність прав, включаючи й

право представників кожної нації на культивування

рідної мови, виховання і традицій, сучасна етика має

додати й таке:

ніхто не повинен пов'язувати моральний статус і

рівень моральних вимог до особистості з її національ-

ною належністю;

ніхто не повинен позбавляти людську особистість

права на національне самовизначення;

ніхто, крім самої особистості, не повинен визначати

її моральний обов'язок перед нацією, до якої вона

належить.

Останні два з наведених положень, очевидно, по-

требують пояснення. 81

—

1-1924

Положення про національне самовизначення особи

на перший погляд може видатися парадоксом. Якщо я,

скажімо, грузин, то який сенс мені записуватися в

поляки і що, крім сміху, це може викликати?

Справа, однак, не така проста, як здається. Насам-

перед, у всьому світі існують мільйони людей, що є

нащадками представників різних, інколи багатьох,

націй. Якщо моя мати грузинка, а батько — росіянин

(мати якого, до того ж, була полькою), то це вже справа

мого вибору, мого самовизначення, з якою національ-

ною традицією я ідентифікуватиму власну особистість,

і мораль має захищати моє право на подібний вибір.

Відомі, далі, численні випадки того, як люди однієї

національності, вільно чи невільно потрапивши до

іншого національного середовища, ставали представ-

никами (інколи — видатними й глибокими) тамтеш-

ньої культурної традиції.

Гійом

Аполлінер

— великий

французький поет, хоча за походженням він поляк, так

само як і чудовий англійський романіст, один з репре-

зентантів «великої традиції» англійської класичної

прози Джозеф Конрад. Пауль Целан, за походженням

єврей із Чернівців, живучи в Парижі й викладаючи там

англійську мову, став одним із кращих німецьких

поетів сучасності, носієм чудового німецького поетич-

ного стилю. Чи ж нам засуджувати таких людей за їхній

національно-культурний вибір?

Чудовий український поет Василь Симоненко в

одному зі своїх віршів писав:

Можна вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

(«Лебеді материнства»)

Що й казати, в цих поетичних рядках є своя пере-

конливість. Важливо, однак, бачити й інший бік спра-

ви. І мати мужність мислити про це.

Безперечно,

вибір

людини у галузі власної націо-

нальної ідентифікації ніколи не є абсолютно довіль-

ним — він спирається на внутрішні потенції самої

людської суб'єктивності, на її відчування своїх

буттєвих

витоків. Людина, зрештою, може обрати тільки саму

себе, проте дуже важливо, щоб себе, таку, якою вона є

82 і може бути, вона саме обрала, — у цьому, як показав

ще попередник екзистенціалізму датський мислитель

С. К'єркегор

(1813—1855),

і полягає її суб'єктивна

автентичність

Людині не

личить

бути пасивним речо-

по

діб

ним об'єктом, зокрема й національність не є її

суто об'єктною характеристикою. Отже, там, де не

обирає вона сама — обирають за неї. Й той, хто запе-

речує право людської особистості на національне само-

визначення, вільно чи мимовільно недалекий

від

того,

щоб визначати її національність

за

неї — відомим

методом «п'ятої

графи»

(за котрим і досі жалкують у

нас деякі свідомі патріоти), за формою черепа чи якось

інакше. Але з наведених вище історичних прикладів ми

вже бачили, до чого це може призвести.

Не менш парадоксальним — навіть «аморальним» —

може видатися комусь і твердження про неприпу-

стимість формулювання за іншу людину її власного

морального обов'язку перед нацією, до якої юна нале-

жить. Проте й це положення має безперечні підстави.

Справді, як зазначалося вище, людина, щоб бути

морально повноцінною істотою, має відчувати своє

коріння, свою причетність до певного

спільнотного

буття, повинна піклуватися про своїх ближніх і дбати

про продовження традицій, з якими пов'язана

осми-

сленість

власного її існування. Поза цими суто люд-

ськими й культурними

укоріненостями

і зв'язками

ієрархія загальних гуманістичних цінностей залиша-

ється для нас закритою книгою. Проте національний

вимір цих

буттєвих

укоріненостей

і зв'язків — не

єдиний. Відповідно не єдино можливою і не виключ-

ною є й національна «траєкторія» духовного зростання

особистості в загальнолюдському просторі. Існують

інші шляхи, інші виміри людської причетності до

світу

—як

інфра-,

так і інтернаціональні.

Один з таких вимірів, безперечно, пов'язаний з

уявленням про батьківщину — не з гучною

ідеологе-

мою («соціалістична Батьківщина» тощо), а просто з

тією обставиною, що в кожної людини є таке місце

найбільшої життєвої виразності, такий рідний ланд-

шафт — місто, сільська місцевість або цілий край, —

в якому зберігається цілісність її душевного буття,

звідки починаються й куди ведуть її життєві стежки.

Батьківщина — це і

батьківський,

дідівський світ, і

рідні люди навколо тебе. При цьому, однак, на відміну

від поняття «нація», поняття «батьківщина» не має

відтінку групового відособлення, групової виключності: 83

адже, не кажучи про все інше, у представників різних

націй батьківщина може бути одна.

Немає сумніву, що батьківщина в окресленому її

розумінні постає як міст, що сполучає людину з

великим світом і його духовністю, дає змогу щиро й

цілісно, самим серцем прийняти їх. І якщо для однієї

людини в моральному й суб'єктивно-душевному плані

важливішою є причетність до певної нації, то для

іншої — причетність до батьківщини. Є письменники,

філософи, митці, про яких доречніше сказати, що вони

«українські», «російські»

тощо,

а є й такі, про котрих

ми скажемо передусім, що вони — «київські». Жодну

із цих орієнтацій неможливо вважати ні

хибною,

ні

єдино можливою; поряд з ними існують і інші

спіль-

нотні,

бутгєві,

культурні орієнтації людської особис-

тості.

Саме тому, насамперед, і неможливо за конкретну

людину формулювати її обов'язок перед нацією, наки-

дати його їй — у неї просто можуть бути інші життєві

й духовні пріоритети, що не робить її менш доскона-

лою в моральному відношенні. Взагалі безглуздо

зобов'язувати до того, що може здійснитися лише за-

вдяки людській свободі, через вільне й безкорисливе

його прийняття.

До речі згадати в цьому зв'язку встановлене видат-

ним українським соціологом Ольгертом

Бочковським

(1884—1939)

розрізнення «пасивної» й «активної»

національності. Перша — «стихійна і підсвідома», вона

задається людині

етногенетично,

друга — «свідома й

організована», формується на основі активного само-

усвідомлення

індивідів, що складають даний націо-

нальний

колектив

Через таке активне самоусвідом-

лення і самовизначення ідея нації і входить до жит-

тєвого світу тих, хто справді здатний відчути свій осо-

бистий обов'язок перед нею, — але це

вже,

повторю-

ємо, явище високої моральності, опосередкованої

суб'єктивною відданістю і любов'ю.

Саме так служили українській нації й українській

культурі Тарас Шевченко і Леся Українка, Михайло

Грушевський

і Володимир

Винниченко,

діячі «розстрі-

ляного відродження», Василь

Стус

— а слідом за ними,

в міру власних здібностей і сил, і всі справжні предс-

тавники української інтелігенції, котрій ніколи не були

чужі ні відчуття

обоє

'язку

перед народом, ні

усвідомлен-

ня

своєї відповідальності перед ним.

І нині надзвичайно болісні,

складні,

суперечливі

процеси національного відродження чекають на своїх

подвижників, високоморальних і духовно розвинутих

людей, здатних пройнятися непереборним співчуттям

до свого народу, непереборною любов'ю до його ідеа-

лів — і посунути справу національного розвитку впе-

ред. Такі подвижники конче потрібні й українській, і

російській та іншим національним культурам, і влитися

до їхніх лав є великою честю.

Проте в кожного — свій шлях у житті. І про які б

високі цілі не йшлося, забувати про це не можна.

І Найважливіше щодо цього

пун-

ьтика

було сказано вище у

"""ЇЇЯЇЇ""

зв

проблемою

унів^рса-

лізації

й взаємності моральних

вимог («золоте правило» моральності). І справді, якщо

вже принаймні дві з половиною тисячі років «золоте

правило» визнається основою моральних стосунків між

окремими людьми, то хіба з цього не випливають певні

висновки й для цілих націй як своєрідних моральних

суб'єктивностей? Тим часом ми бачимо, що найзапек-

ліші національні суперечки й конфлікти нерідко

виникають на ґрунті елементарного порушення «золо-

того правила», тобто норми взаємності — коли якась із

сторін вважає можливим для себе те, що вважала б

неприпустимим відносно себе з боку інших.

Розглядаючи міжнаціональні стосунки як проблему

моральну, ми, безсумнівно, маємо запроваджувати в цю

сферу й відповідні етичні категорії. В сучасному житті

нація безперечно постає як моральна суб'єктивність,

що має (точніше, повинна мати) власну гідність, власне

відчуття

обов'язку й відповідальності, власне сумління;

суб'єктивність, що повинна з повагою (коли не з

симпатією

і співчуттям) ставитися до інших подібних

суб'єктивностей, інших націй. Тільки за умови

обопільної реалізації всіх цих якостей і конкретних

вимог, що з них

випливають,

ми можемо говорити про

задовільний моральний стан міжнаціональних стосун-

ків. Проте далеко не всі зазначені риси набувають у

сучасній національній моральній свідомості належного

розвитку.

Проаналізуймо в цьому зв'язку

поняття

національної

відповідальності, національної провини. §5

Відомо, що проблема, яка стоїть за цими понят-

тями, здавна слугувала горючим матеріалом для всяко-

го роду темних пристрастей. Однак раціональне осми-

слення подібних пунктів максимального ризику в люд-

ській самосвідомості — пряме завдання гуманістичної

етичної думки.

Отже, про національну провину. Навряд чи

навіть

роки застою комусь у нас спало б на думку заперечу-

вати наявність у кожної нації особливого національ-

ного характеру. Справа, однак, у тому, що, подібно до

людської індивідуальності, будь-яка нація виявляє

свою моральну сутність зовсім не косметичним піклу-

ванням про

миловидність

власної зовнішності, а в

актах глибинного вибору, що зачіпають долі інших

народів і навіть загальне становище у світі, утверджу-

ють в останньому певний порядок цінностей.

Природ-

но, що такий вибір і практичні дії, котрі випливають із

нього, не завжди виявляються бездоганними, і в досвіді

націй нагромаджуються результати непоправних учин-

ків та подій, які утворюють своєрідний реальний базис

уявлень про національну провину.

Таким чином, уже сама історична тривалість існу-

вання будь-якої нації робить для неї здатність до

національної самокритики принаймні не зайвою. У

кожного народу є свої давні й недавні провини; в

тривожні хвилини історії ці провини, хочемо ми того

чи ні, знову й знову нагадують про себе.

Звичайно,

нелюдяне

і несправедливо «інкриміну-

вати» національну провину в окресленому її розумінні

всякому представникові даної нації, незалежно від його

особистого самовизначення: ніхто не мусить відпо-

відати за те, до чого він особисто не причетний. Якщо

ж, однак, особа обирає саме національну «траєкторію»

руху в полі культури, якщо її національна належність

набуває (згадаймо О. Бочковського!) активного харак-

теру, — у міру цього вона тим самим неминуче

приймає на себе й моральну відповідальність нації, й

усвідомлення її конкретних провин.

Якщо

звернутися

тепер до нинішньої нашої ситу-

ації, не може не насторожити дуже слабкий розвиток

самокритичності в зазначеному плані, з чим ми стикає-

мося в сучасних національних рухах.

Безперечно, національні провини, про які тут ідеть-

ся, асиметричні, й не просто в палкій суперечці забути

86 про те, хто покривджений, а хто — кривдник. Кому,

Моральні цінності

національного

буття

Як ми вже бачили, у випадку

суперечності між

конкретно

спільнотними,

зокрема націо-

нальними,

загальнолюдськими моральними цінностями

етика утверджує пріоритет останніх. Разом з тим саме з

точки зору загальнолюдської моралі для народу, що

висуває певну систему особливих моральних цінностей,

утвердження і розвиток останніх зберігає всю повноту

свого духовного значення, — адже сам інтегральний

образ людяності загалом виявився би без них неповним.

Специфіка

моральних,

як і інших культурних цін-

ностей, притаманних тому чи тому народові, глибоко 87

однак, забувати такі речі аж ніяк не

личить,

то це

нащадкам самих кривдників.

Нагайдамо,

що після завершення другої світової

війни, коли Німеччина лежала не тільки в матеріаль-

них, а й, можна сказати, в духовних руїнах, ця країна

пережила великий і цілющий, хоча й болісний, етап

національного покаяння. Наче протверезівши, люди з

жахом почали переосмислювати фашистський період в

історії своєї нації, дедалі ясніше усвідомлюючи його

злочинність. Один з духовних лідерів тодішньої

Німеччини,

філософ-екзистенціаліст

К. Ясперс

(1883—

1969) публікує в 1946 р. спеціальну працю «Питання

про вину», яка одразу ж набуває широкого розголосу.

Ще й досі тема національної відповідальності за стра-

хіття гітлерівської епохи не забута в Німеччині; можна

стверджувати, що серед духовних чинників блискучого

відродження даної країни ця пробуджена

свідомість

національної відповідальності посідає одне з чільних

місць.

Наведений приклад уявляється досить повчальним

для моральної свідомості кожної нації в нашому

взаємопов'язаному і переплутаному посткомуністич-

ному світі. За умов демократизації суспільства, коли

народ має змогу вільно реалізувати своє право вибо-

ру, — особливої моральної ваги набуває його обов'язок

повною мірою, «no-дорослому» відповідати за обране і

вчинене ним. Здатність до національної самокритики,

здатність визнавати власні помилки й провини постає

у цьому зв'язку важливим показником зрілості мораль-

ної культури нації, необхідною передумовою взаємо-

розуміння і конструктивності в міжнаціональних від-

носинах.

вкорінена в соціальних

природних основах його

життя,

його історичному досвіді, неповторних особли-

востях його психіки й свідомості. Вся ця гама взаємо-

діючих чинників зумовлює глибоку варіативність

національних моральних цінностей, які справді дуже

важко звести до якогось спільного знаменника. Сукуп-

ність таких цінностей — один з найважливіших виявів

неповторності культурного обличчя кожної нації.

Цілком своєрідна і неповторна й система звичаїв,

моральних норм та цінностей українського народу, що

акцентує такі його риси, як емоційність, душевність

(характерним виявом чого стала, зокрема, «філософія

серця» у Г. Сковороди, П.

Юркевича

та

ін.,

а також

етичні погляди, що виростали на цьому ґрунті); своє-

рідний індивідуалізм, утім, мало схожий на західноєвро-

пейський, а позначений православною

інтравертова-

ністю;

переважання споглядання над активністю (що

віддалено споріднює українську моральну культуру з

давньогрецькою

життєбудівною

засадою bios

theoreti-

kos — споглядального життя); безперечна рухливість,

динамізм моральної вдачі; вільнолюбство і разом з тим

прагнення до внутрішньої гармонії тощо.

Окрім специфічних української, російської, китайської тощо

систем моральних цінностей, можна говорити, проте, й про

певний загальний тип

національної

етики,

національної моральної

системи як такої — тобто системи моральних цінностей, котра

складається під переважним формуючим впливом саме націо-

нального чинника.

Аналіз різних конкретних історичних утілень «національної

етики» подібного ґатунку свідчить про притаманність її конкрет-

ним різновидам ряду спільних типологічних рис. Можна говори-

ти, зокрема, про відносно високу

екологічність

такої моральної

системи, про її наближеність до звичаю («звичаєвість» у цьому

розумінні) й орієнтацію на усталені форми поведінки, на

традиції;

також про її

моралістичність

(висока роль морального прецедента,

тобто того, що вже зафіксовано в моральній свідомості) і разом з

тим про неминучі елементи в ній натуралізму («нація» і «натура»

недарма мають один корінь), що надають специфічного звучання

типовим для неї вимогам «моральної чистоти», «морального

здоров'я» тощо. Суттєвою рисою даного типу моральної культури

є концентрація прав морального судження і контролю в авто-

ритетних (уже знайомий нам М. Вебер сказав би

«харизматич-

них» — від гр.

harisma

— благодать, дар Божий) представників

даної людської спільноти і,

відповідно,

схильність до патерналізму

в суспільному й духовному житті.

Деякі з перелічених і ще не згаданих нами рис

88 «національної етики», безперечно, мають цілком

самостійну й незамінну цінність з точки зору етики

загальнолюдської — наприклад, її

екологічність

(при-

родовідповідність), увага до традицій та звичаїв,

спрямованість на досягнення глибинного

спільнотного

консенсусу (що також обов'язково властиве етиці

національній). Деякі ж із цих рис можуть заходити в

суперечність із загальнолюдськими етичними нормами

(патерналістичні

тенденції тощо). Справа, однак, у

тому, що і «позитивне» і «негативне» тут здебільшого

виявляється пов'язаним у єдиний комплекс, через що

за всієї

глибинності

зв'язків і взаємодоповнень між

національною і загальнолюдською моральними систе-

мами неминучими виявляються і суперечності, й

конфлікти між ними. Саме тому загальні правила у

відносинах національного і загальнолюдського вирішу-

ють далеко не все; потрібні глибоке розуміння кожного

конкретного випадку,

тактовність,

почуття міри, а

інколи — і щаслива здатність розвести альтернативні

інтереси й прагнення в різні виміри людського життє-

вого світу, запобігаючи «лобовому» зіткненню між

ними. Всі ці надзвичайно важливі здібності формує в

людині тільки справжня культура, яка в одному з най-

суттєвіших своїх аспектів і постає як мистецтво впо-

ратися з неминучими трагедіями людського буття.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В МОРАЛІ

Що ж становить загальнолюдський зміст мораль-

ності?

Якщо базуватися тільки на емпіричних спостере-

женнях, відповісти на це запитання було б майже не-

можливо, оскільки навряд чи знайдеться така моральна

норма, яка зберігала б своє зобов'язуюче значення в

кожній з людських спільнот, що досі існували на Землі,

тобто була б загальнолюдською в суто емпіричному

розумінні цього слова.

Але якщо виходити з того, що в процесі історичного

розвитку людства, піднесення й занепаду окремих

цивілізацій крок за кроком формувалася, засвідчувала

своє існування, виявляла свої потенції певна усталена

система зв'язків, що відповідає

сутнісному

призначен- 89

ню моралі як такої, причому в тій або іншій комбінації

ми можемо зустріти дані зв'язки в культурі різних

регіонів світу, — тоді є підстави вважати, що кожен

елемент такої системи за своєю суттю має загально-

людське значення (звичайно, з урахуванням певних

обмежень щодо його емпіричного застосування).

Інакше кажучи,

загальнолюдська

мораль

— це не

сукупність незмінних норм і принципів, що одвіку

відкриті, «сповіщені» кожній людській істоті або

спільноті людей, а система, що кристалізується в ході

людської історії, збагачуючися дедалі новими й новими

вимірами, новим людським смислом, охоплюючи

чимраз нові культурні регіони, все глибше проникаючи

у свідомість конкретних особистостей. Формуючись,

кристалізуючись

в історії, вона має, природно, й свою

історичну долю. Вона може зазнавати поразок, хоча б

у двобої з корпоративною, класовою або національно-

сепаратистською системою моральних і звичаєвих норм;

не виключений і її загальний історичний крах, котрий

був би для людства, напевно, страшніший за будь-яку

тотальну війну. Таким чином, немає підстав уявляти

поступ загальнолюдської моралі як щось однозначно

запрограмоване, здійснюване з автоматичною неухиль-

ністю, як це уявлялося представникам просвітницько-

раціоналістичної й

прогресистської

думки

XVIII—

XIX ст. Вічність чи

«навічність»

загальнолюдської мо-

ралі, її слабкість чи могутність залежать зрештою від

самої людини — її носія й охоронця на Землі.

Зрозуміло, що компонентний склад загальнолюдсь-

кої моралі в окресленому її розумінні є досить різно-

манітним. Насамперед, вона включає фундаментальні

норми й правила, що регулюють вихідні ситуації

людських взаємин і

життєустрою,

наявні за будь-яких

соціально-історичних умов. Хоча ми й тут не знайдемо

безсумнівних проявів емпіричної загальності, все ж

починаючи вже з первісної епохи історії людства утвер-

джуються певні норми відносин між батьками й дітьми

(що можна вважати взагалі одним з вихідних пунктів

моральності: перші палеолітичні поховання — похо-

вання дітей), старшими й молодшими, здоровими й

хворими тощо. Впродовж усієї історії в найрізноманіт-

ніших людських колективах схвалюються, як правило,

такі моральні якості, як співчуття, підтримка слабких,

90 дружня приязнь, правдивість, ввічливість та

ін.;

відпо-