Малахов В.А. Етика

Подождите немного. Документ загружается.

відно

здебільшого засуджуються брехливість, зрадницт-

во, брутальність, жорстокість тощо.

Узагальненими

регулятивами

людської поведінки є

заповіді різних релігій, принципові відмінності між

якими саме підкреслюють єдність у розумінні ряду

визначальних моральних норм. Як християнство, так і

іудаїзм, буддизм та інші релігії

заповідують

людям не

вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити

неправди, не бажати власності іншого. Багато в чому

подібні або перегукуються і більш високі, такі, що

потребують особливої духовної роботи, заповіді любові,

співчуття, самозречення, висунуті названими релігіями.

Загальнолюдський характер мають і вже згадані

вище історично більш пізні «навічні» моральні здо-

бутки людства, такі, як ідея свободи, трудова етика,

визнання неповторної цінності людської індивідуаль-

ності тощо. І якщо навіть у деяких країнах остання

цінність, тобто цінність людської індивідуальності, на

відміну від більшості цивілізованих країн світу, ще й

досі не визнається, — немає сумніву, на чиєму боці

буде в даному разі загальнолюдська мораль.

Навіть там, де стикаються рівноцінні альтернативні

підходи до тих або інших

принципових

моральних

проблем, де заходять в очевидну суперечність мораль-

но-етичні висновки різних філософій, релігій, духовних

культур, — ми нерідко все ж таки маємо справу з

виявами загальнолюдського як певної проблемної

структури, сукупності альтернатив, що припускає різні

конкретні рішення. До числа таких проблемних вузлів

загальнолюдської моралі належать проблеми співвідно-

шення обов'язку й любові, закону й милості, самоут-

вердження і самовіддачі, совісті й сорому, егоїзму й

альтруїзму тощо.

Ще одним елементом загальнолюдського постають

спільні

психолого-антропологічні

передумови моральних

переживань і свідомості. Кожна людина здатна

відчувати сором або докори совісті, усвідомлювати свій

обов'язок і відповідальність, співчувати іншим людям.

Незалежно від того, чи буде реалізована ця здатність у

тому чи іншому конкретному разі і який саме історич-

ний

культурний зміст буде втілений завдяки їй, —

сама її наявність уже визначає певну спільність обріїв

людської моралі.

Нарешті, важливо, що в процесі розвитку і спілку-

вання нагромаджується певний моральний досвід, який 91

набуває загальнолюдського значення. Розв'язуючи ті

чи інші моральні проблеми, досягаючи своєї мети або

зазнаючи поразки, люди й суспільства здобувають

безцінний досвід, що зрештою робить більш витон-

ченими й свідомими їхні переживання, позбавляє їх

наївності, додає обачливості їхнім практичним рішен-

ням. Елементами цього досвіду стають революції й

духовні зрушення, успіхи й трагедії. Духовна криза

пізнього Ренесансу стала, скажімо, для європейської й

світової моральної культури досвідом не менш по-

вчальним, ніж творче піднесення, породжене цією

епохою. Треба сподіватися, що й страшні колізії XX

ст.

виявляться кінець кінцем для прийдешніх поколінь

досвідом, що зробить їх мудрішими й обережнішими,

чутливішими до запитів реальності й вимог людяності

та моралі.

ЧИ ІСНУЄ ПРОГРЕС У ЦАРИНІ

ЛЮДСЬКОЇ МОРАЛЬНОСТІ?

Розглянуті аспекти суспільного буття моралі вже

дають можливість дослідити поставлене питання. Отже,

чи існує моральний прогрес?

Узагалі прогрес (з латини — крок уперед) — це

поступальний розвиток за висхідною, перехід до доско-

налішого стану. З утвердженням у

XVTI—XIX

ст.

на-

уково-раціоналістичної

картини світу уявлення про

неухильне прогресування людського роду як у проми-

слово-технічному, так і в духовному, моральному

відношенні здобуває дедалі ширші права, поки не стає

чимось саме собою очевидним. Воно й зрозуміло: свій

безперечний поступальний розвиток науково-техніч-

ний розум усвідомлює як розвиток людської культури

загалом, а звідси вже недалеко й до висновку про

прогресивний розвиток такої специфічної ланки куль-

тури, як

моральність.

Тим більше що й критерії для

такого поступу приймалися, в дусі часу, цілком раціо-

налістичні: усвідомлення людиною — «розумним

егоїстом» — «справжніх» своїх потреб та

інтересів,

ут-

вердження заснованої на «законах Розуму» соціальної

92 справедливості тощо.

Не дивно, що

найпереконанішими

виразниками ідеї

прогресу виступали мислителі раціоналістично-про-

світницької або

сцієнтистської

орієнтації: А. Тюрго

(1727—1781),

Ж А. Кондорсе

(1743—1794),

заснов-

ники позитивізму О. Конт

(1798—1857),

Г. Спенсер

(1820—1903)

та

ін.

На противагу поверхово-еволюціо-

ністським

тлумаченням людського поступу як безпере-

рвного й однонаправленого нагромадження кількісних

змін,

Дж.

Віко

(1668—1744)

й особливо Г. В. Ф. Гегель

розробляють діалектичне його розуміння, що враховує

суперечливий характер історичного розвитку, діалекти-

ку в ньому свободи й

необхідності,

кількості й якості,

надбань і втрат.

Діалектико-матеріалістичну

концепцію

суспільного прогресу (з якої випливали й певні виснов-

ки щодо моралі) знаходимо в К. Маркса.

Всіх зазначених мислителів поєднувала, однак, віра

наперед

визначений хід історичного

розвитку,

в те,

що сама історія, незалежно від свідомості й бажання

окремих індивідів, веде до вдосконалення людського

суспільства, і властивих йому моральних стосунків зок-

рема, — чи то шляхом еволюції, поступових кількісних

змін, чи революційним шляхом. У будь-якому разі

неухильне прогресування людства вважалося чимось

об'єктивно неминучим.

Треба сказати, реальний перебіг подій у XIX ст. начебто

підтверджував подібні оптимістичні уявлення про неминучість

прогресу Саме в цьому столітті в основному було ліквідоване

рабовласництво

(чому

передувала, втім, кривава громадянська

війна в США); в Російській

імперії

скасовано кріпосництво й

проведено ряд радикальних реформ суспільного устрою, робітни-

чий рух

досяг

перших відчутних результатів; розгорілася боротьба

за рівноправність жінок. Якщо на початку століття ще існувала й

функціонувала інквізиція, яка посилала на вогнище свої жертви

(останньою з них став нещасний учитель Каєтано

Ріполь,

ска-

раний на автодафе у Валенсії 1 серпня 1826 p., між іншим, не за

що інше, як за проповідь «золотого правила» моральності «не роби

іншому того, чого не бажаєш, щоб робили тобі», в якому він

убачав сутність релігії),

—то

наприкінці XIX ст. актуальним стає

вже питання про відміну смертної кари взагалі. Випадки її засто-

сування у всій цивілізованій Європі вимірювалися вже одиницями

на рік. Підсумовуючи все це, гріх було б, мабуть, сумніватися в

тому, що людство справді впевнено рухалося в той час шляхом

прогресу.

Аж ось почалося наступне, XX ст. Часто мовиться про те, що

справжнім

його початком став 1914 р. — рік

вибуху

першої

світової війни. Але й до того палахкотіли вже криваві

англо-бурсь-

ка (в ході якої були «винайдені» концтабори) і

російсько-японська

війни,

потім — війни на Балканах, по Росії прокочувалися по- 9В

громи, в Туреччині османські шовіністи розпочали велику

вірменську різню. . Подальша історія XX ст. відома

всім.

І от, після

тих грандіозних «викидів» болю і страждань, до котрих вона

призвела, після

нечуваної

девальвації людського життя і духов-

ності, чи не виглядає знущанням сама постановка питання про

моральний прогрес?

Принаймні, впливові ідейні течії XX ст. нерідко

намагалися обійтися взагалі без посилань на «скомпро-

метовану» ідею прогресу й будувати уявлення про

людську автентичність і мораль не на сумнівному нині

ґрунті

історицистських*

сподівань і віри у «світле май-

бутнє», а лише виходячи з екзистенції людини, її без-

посереднього існування «тут» і «тепер». Оптимізм

—до

речі, разом з песимізмом — відкидається як пережиток

XIX ст.; натомість екзистенціальна філософія висуває

тему «рішучості» в реалізації людиною власного проек-

ту буття перед лицем невблаганних обставин, усупереч

їхній відчуженій логіці.

З цього погляду, як зауважує один із сучасних фран-

цузьких

дослідників

(Р.

Ленуар),

«найбільшим прогре-

сом нашої доби є кінець ідеї прогресу». Втім, поряд з

рішучою відмовою від даної ідеї загалом у культурі

XX ст. набуло поширення її сприйняття, так би мови-

ти, з протилежним знаком — як суто негативного

явища. Прибічники цієї позиції стверджують, що на-

уково-технічний і промисловий поступ обертається для

сучасної людини духовним і моральним занепадом,

розривом зв'язків із природою і веде зрештою до її

загибелі.

Слід зауважити, що така концепція, за всієї її пеку-

чої актуальності, має досить глибоке історичне коріння.

Особливої ваги набуває в цьому зв'язку ім'я великого

французького мислителя-гуманіста Ж. Ж. Руссо

(1712—1778).

Однією з перших його робіт, завдяки якій

він і здобув широке визнання, стала «Розвідка про

науки й мистецтва» (1750) — конкурсний твір на

тещ,

Історицизм

— термін, введений відомим сучасним філософом

К. Поппером

(1902—1994)

у книзі «Злиденність

історицизму»

(1945)

для позначення такого підходу до соціальних наук, згідно з яким

їхньою принциповою метою є історичне завбачення, можливе завдяки

відкриттю

«ритмів»,

«моделей», «законів» або «тенденцій», які станов-

лять основу історичного розвитку Простіше кажучи, Історицизм

пов'язаний з вірою в нездоланну історичну необхідність, у підпо-

рядкованість соціальних процесів тим чи іншим універсальним зако-

94 нам, завдяки чому і'х нібито й можливо прогнозувати.

запропоновану

Діжонською

академією. На запитання

академіків: чи сприяло відродження наук і мистецтв

поліпшенню людської моральності? — Руссо дає нега-

тивну відповідь, відповідь яскраву, переконливу, яка

значною мірою зумовила подальший напрям його твор-

чості й характер його

сприйняття

в наступні часи. І в

нинішній культурі, як сказано,

неоруссоїстські

ідеї збе-

рігають свою популярність.

І все

ж:

чи можемо ми, враховуючи все це, говорити

про якийсь моральний прогрес людського суспільства?

Зрозуміло, є такі аспекти концепції прогресу, які

вже виявили свою цілковиту неспроможність. Немо-

жливо,

насамперед

недооцінювати грандіозну реальну

складність і

трагізм

процесів суспільного розвитку, які

зводять нанівець уявлення про поступовий, неухильний

характер прогресивних змін. Ми бачимо, що реальність

є набагато складнішою за будь-які умоглядні плани й

ідеї щодо неї, тому ми не можемо розуміти моральний

прогрес, так само як і прогрес взагалі,

історицистськи

— як реалізацію певної дискретної закономірності, ідеї

або цілі, що її можна сформулювати заздалегідь і, так

би мовити, «прийняти до виконання». Ми не можемо,

далі, за будь-яких умов говорити про лінійність,

однона-

правленість

процесів морального розвитку людського

суспільства, бо вже надто реально постає в наш час їхня

багатомірність,

множинність духовно-моральних світів,

що стикаються у процесах

міжкультурного

спілкуван-

ня, різноманітність можливостей подальшого розвитку

як кожного конкретного

суспільства,

так і людства в

цілому.

Проте чи означає все перелічене, що ідея морально-

го прогресу людства як така остаточно дискредитувала

себе і повернення до неї неможливе?

Перш ніж давати категоричну відповідь, придиви-

мося й до аргументів на користь цієї ідеї.

Зважимо насамперед на таку емпіричну обставину.

Вище йшлося про трагічні події XX

ст.

і те спустошен-

ня в галузі моральності, до якого вони спричинилися.

Однак це століття вже завершилося; й ми бачимо, як у

цивілізованих країнах світу після всіх потрясінь крок за

кроком установлюється певний моральний устрій,

звичайно, не бездоганний, але такий, що в багатьох

відношеннях не тільки витримує порівняння з євро-

пейською моральною культурою XIX ст., а й перевер-

шує її стандарти. Так, нині в цивілізованому світі 9S

більше поважають права й свободи людини і наполяга-

ють на їхній безумовній реалізації, більше цінують

засади толерантності, вимогливіше ставляться до вико-

нання громадськими діячами їхніх основних моральних

обов'язків тощо.

Разом з тим, якщо звернутися до власне філософ-

сько-етичного аспекту проблеми, доводиться констату-

вати, що цілковита відмова від ідеї про моральне й

духовне прогресування людства нерідко призводить до

розпорошення моральних критеріїв, до

атомізації

люд-

ських

волевиявів

і вчинків.

Ураховуючи дану сукупність обставин, найбільш

вірогідним і реалістичним уявляється припущення про

те, що, попри всю складність,

багатовимірність

і неза-

вбачуваність

процесів морального життя людства вна-

слідок їх протікання, все ж відбувається нагромадження

(кумуляція) певних позитивних здобутків, певного досвіду

моральних цінностей і

почуттів,

«фонд» яких у цілому

зростає від епохи до епохи.

Безперечно, на шляху нагромадження цих позитив-

них здобутків трапляються і втрати, нерідко — невід-

бутні. Безперечно й те, що зазначені кумулятивні про-

цеси не позбавляють кожне нове покоління свободи

вибору, а отже й не гарантують від відступів, помилок

і трагедій, унаслідок яких прогрес обертається в регрес.

Збагачена досвідом попередників, людина із знанням

справи може обрати найгірше — в цьому теж виявля-

ється неминучий ризик морального самовизначення

особистості.

Єдине, що зазначена

кумулятивність

морального

досвіду справді гарантує, — це змогу людини й людсь-

кого суспільства крок за кроком долати власну наїв-

ність. Єдине, що вона забороняє, — це нескінченне

повторення збанкрутілих, історично й морально спрос-

тованих реакцій і кроків думки, способів самовиправ-

дання

тощо.

Який-небудь

сучасний політичний діяч

може бути, скажімо, потенційно гіршим за Гітлера, і

люди можуть прийняти його такого, але не враховувати

при цьому, що

Птлер

являв собою і до чого призвело

його правління, вони вже не зможуть; свідомо заплю-

щувати очі на це — моральний злочин. Подібне здо-

лання наївності на базі нагромаджуваного морального

досвіду за всієї своєї позірної

«задньоплановості»

«невирішальності»

незворотним

процесом, що

спону-

96 кає, зрештою, до моральної творчості, до пошуку

нових, досконаліших шляхів людського самовизначен-

ня у світі. Навіть за умов нинішньої глибокої моральної

кризи ми, звертаючися до цінностей і духовних джерел

дореволюційної епохи й прагнучи знайти в них відпо-

відь на власні життєві запитання і пошуки, нерідко із

сумом переконуємося, що жадана й нарешті одержана

відповідь аж ніяк нас не задовольняє — якраз через

втрачену нами «благословенну»

наївність;

але саме це

відчуття вже є безперечною ознакою нашої потенційної

готовності до нового духовного зростання.

Важливим аспектом морального прогресування

суспільства є відкриття і формулювання ним, на певних

етапах його розвитку, тих або інших «навічних» норм і

цінностей моральності, без яких подальший розвиток

людства в цілому виявляється вже неможливим. Утім,

про даний аспект моральності йшлося вище.

Суттєвим виміром морального поступу є й те, що,

незважаючи на численні відступи, загалом розширю-

ється сфера застосування моралі в житті людини й

суспільства. Особливо стрімко відбувається це розши-

рення протягом останніх десятиліть (у певних відно-

шеннях зовсім не сприятливих для розвитку моральної

культури). Дедалі чіткіше вимальовується, зокрема, і

все більшої гостроти набуває морально-етична пробле-

матика політики й економіки, медицини, природоохо-

ронної діяльності тощо; зрештою, до цього приводить

саме зростання могутності людини, що надає принци-

пового характеру тим кінцевим цінностям, на які буде

орієнтована її діяльність. Як сформулював цю особли-

вість морального поступу сучасний російський культу-

ролог Г. С. Померанц, «історія — це прогрес мо-

ральних завдань. Не звершень, ні, — але завдань, що

їх ставить перед окремою людиною колективна могут-

ність людства, завдань усе важчих і важчих... але які з

гріхом пополам усе ж виконуються (інакше все б давно

розвалилося)»

Іншими словами, сама складність цих

об'єктивних завдань змушує людину до відповідної мо-

ральної реакції.

Де ж шукати критерій для осягнутого таким чином

морального поступу, враховуючи

багатомірність

остан-

нього?

Природно, що таким критерієм не може виступати

якась конкретна система цінностей, вироблена тією або

іншою культурою: це примусило б нас підганяти під неї

несумірні з нею досягнення інших культур. Не може 97

7 — 1-1924

бути таким критерієм і утопічний образ «людини вза-

галі» в її «всебічному розвитку» — окрім того, що і він

є продуктом цілком конкретної європейської гума-

ністичної культури, він не годиться для зазначеної ролі

ще й тому, що людина принципово не може бути оста-

точним мірилом власних моральних досягнень. Понад по-

требами власне людського розвитку стоять імперативи

самоподолання,

які припускають існування того, що

принципово вище за людину або глибше за неї торка-

ється суті світового

буття.

В будь-якому разі практичні

обставини сьогоднішнього

життя

вказують на потребу

виходу за межі антропоцентризму у формулюванні

критеріїв людської моральності. Виходячи з викладено-

го розуміння сутності морального прогресу, єдиним

критерієм, що за цих умов може бути встановлений, є

відповідність усій конкретній цілісності усталеної

системи моралі в її історично найрозвинутіших формах,

тобто здатність того чи іншого морального феномена

бути «вписаним» у контур даної системи й відобразити

по-своєму її внутрішній смисл.

Незважаючи на позірну емпіричність і приблизність

такого критерію, він спирається на принципову обста-

вину, ігнорувати яку неможливо. А саме:

найадекватні-

шим утіленням усієї цілісності морального потенціалу

людського

буття

є не те чи інше наше абстрактне

уявлення про мораль або ідея щодо її призначення, а

тільки реальна повнота конкретних, історично уста-

лених моральних підвалин, у яких цей потенціал зна-

ходить свій безпосередній вияв.

Найпосутніше,

най-

достовірніше, що нам дано в галузі моральності, — це

саме діюча система моральних імперативів,

крите-

ріальне

значення якої ніщо інше замінити не може.

Навіть коли ми стикаємося з чимось, що перевер-

шує моральний досвід і наявні моральні потенції люд-

ства, принциповим лишається питання про узгодже-

ність чи неузгодженість цього гіпотетичного вищого

начала з цілісністю реальної, усталеної людської мо-

ральності, з вектором її внутрішнього зростання. Так,

Ісус

Христос міг

відкидати

мораль фарисеїв, проте з

довірою апелював до цілісного морального чуття про-

стих людей, що його оточували.

Нічого

здорового й

реально значущого з цієї «природної» моральності не

було ним просто відкинуто; навпаки, «вписана» в мі-

стичний духовний контекст християнського провозві-

щення,

вона набула нових барв, нової переконливості.

Вказаний критерій зберігає всю повноту свого зна-

чення для нашого часу, коли такою гострою стає

людська потреба в «розпізнаванні духів» (І Кор. 12, 10).

В оточенні цілого натовпу пророків —

провозвісників

нових релігій і мало не богів, що з'являються чи не

щороку, особливо важливо пам'ятати: людина не має

права вірити богам, які морально нижчі за неї саму, не

здатні втілити й висвітлити нагромаджений нею мо-

ральний досвід. Тим більше у власне земних справах не

варто шукати проявів якогось

нечуваного

прогресу там,

де спостерігається відхід від історично усталеної

цілісності людської моральності або її

суттєве

спрощен-

ня. Тільки той, хто не зраджує себе, здатний до справ-

жнього поступу.

Й нарешті, найголовніше щодо проблеми мораль-

ного прогресу полягає сьогодні, мабуть, ось у чому. Як

ми вже бачили вище, традиційній

рапіоналістично-

прогресистській

свідомості

XVIII—XIX

ст. було прита-

манне розуміння людства в його історії як чогось

«приреченого» на прогрес; історичний розвиток, згідно

з такими уявленнями, просто-таки з фатальною неми-

нучістю веде до дедалі більшого вдосконалення роду

людського, аж поки у відносно вже недалекому «світло-

му завтра» за законами історичної необхідності не на-

стане, врешті-решт, жаданий рай на Землі...

Нині ми впевнилися, проте, що про жоден авто-

матизм поступального розвитку й об'єктивну «прирече-

ність» на неухильне вдосконалення в реальному істо-

ричному процесі не може бути й мови. Історія продукує

і передає нам у спадок різноманітні можливості, проте

як і з якою метою вони будуть використані — залежить

уже від самої людини, її відповідального морального

вибору й здатності до ефективної дії. Відомі, на жаль,

випадки, зокрема й з історії нашої країни, коли

найблискучіші

можливості зводилися нанівець безпо-

радністю і безвідповідальністю реально діючих суб'єк-

тів; в інших випадках, виходячи з мінімуму існуючих

можливостей, люди завдяки власній наполегливості до-

сягали найвищих результатів.

Хоч би якими були реальні обставини, самі собою

вони не здатні ні замінити творчу ініціативу людини, ні

звільнити останню від необхідності вибору й пов'язаної

з ним відповідальності. Так і людство в цілому: об'єк-

тивно воно не приречене ні на процвітання, ні — поки

що! — на загибель, хоча можливості для вибору того чи 99

іншого шляху у нього, безперечно, є. Яким буде світ

людей завтра, залежить від того, що ми обиратимемо й

робитимемо сьогодні. І лише знову й знову обираючи

та активно обстоюючи власні моральні цінності, спад-

коємність власного духовного розвитку, ми тим самим

утверджуємо їх у віках.

Запитання Чому етика вимагає віддавати пріоритет — праву

родича чи праву людини? На якій підставі?

Що означає здатність моральної норми до універ-

салізації?

Що таке «золоте правило» моральності й чого воно

вимагає від людини?

Як,

виходячи із засад загальнолюдської моральності,

Ви могли б обгрунтувати свій

обов'язок

перед влас-

ною локальною спільнотою?

Як впливає на мораль соціальна диференціація

суспільства?

Чи має особистість право вибору в установленні

своєї національної ідентичності? Ваші аргументи за

чи проти.

Чи має, на Вашу думку, сенс поняття національної

відповідальності?

Які основні моральні риси властиві українській

національній культурі?

Які основні елементи загальнолюдського змісту мо-

ральності?

Чи існує прогрес у галузі моральної культури людст-

ва? Обгрунтуйте свою позицію.

Рекомендована

література Апель

К.-О.

Етноетика

та

універсалістська

макро-

етика:

протиріччя чи

доповняльність

Єрмолен-

ко А.

М.

Комунікативна практична філософія. К.,

1999. С. 355—371.

Бочковський

О. Вступ до

націології.

К.,

1998. 144 с.

Забужко

О. С. Філософія української ідеї та євро-

пейський контекст:

франківський

період.

К.,

1993.

126с.

Козловски

П. Этика капитализма. Эволюция и обще-

ство: Критика

социобиологии.

СПб., 1996. С.

7—84.

Макінтайр

£ Чи є патріотизм чеснотою? // Сучасна

політична філософія.

К.,

1998. С.

524—543.

іии