Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

Як і будь-яка пам'ятка феодального права, «Саксонське зерцало» поділяє громадян на вільних

людей (три категорії) і залежних.

Карні покарання жорстокі. Так, злодія вішають (Кн. 2 ст. 13, ст. 13), підпалювачів, убивць,

грабіжників, зрадників колесують (Кн. 2 ст. 13, ст. 4), ґвалтівника, перелюбника - обезглавлюють (там

же, ст. 5), отруйника - спалюють на вогнищі (ст. 6). Вергельд (оплата штрафу) залишається за дрібну

(до трьох шилінгів) крадіжку та обман у торгівлі, але одночасно зі сплатою штрафу винний

вважається збезчещеним і позбавленим прав. З пережитків попередньої епохи відзначимо судовий

поєдинок (Кн. 1 ст. 63, ст. 1), але на нього потрібний дозвіл судді. Вищий за народженням може

відмовитися від поєдинку, нижчий - ні.

Відбуваються цікаві переміни - порівняно з варварськими правдами - в тому, що стосується вергельду

за життя чи тяжкі тілесні ушкодження. Якщо в V ст. життя жінки цінувалося вище, то тепер її вер-

гельд становить половину чоловічого. Різниця у викупній ціні між знатними і простолюдом не лише

зберігається, а ще й більше диференціюється. Однак з'являється нова категорія - позбавлені прав

внаслідок крадіжки, грабежу та інших злочинних діянь. Убивство, зґвалтування чи тілесні

ушкодження цих людей караються символічним вергельдом (або взагалі не тягнуть за собою

матеріальної відповідальності), але винний засуджується за «законом про порушення миру» і сам

переходить в категорію позбавлених прав. Очевидно що викуп виступає як додаткове покарання,

його сплата не звільняє від основного.

Деякі положення «Саксонського зерцала» були пізніше використані в Магдебурзькому праві -

збірнику норм міського права початку XIV ст. Магдебурзькі закони більш детально регулювали норми,

пов'язані з товарно-грошовими відносинами. Судді могли виносити рішення, орієнтуючись на судові

звичаї, однак прецедентне право в Німеччині не прижилося.

У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до цього переслідуванням єретиків

займалися місцеві єпископи. Ще через 60 років інквізитор Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що

йому вдалося викоренити в Німеччині усяку єресь. Мова йде про тисячі спалених «єретиків»,

«відьом», «чаклунів».

Рекомендована література

Галанза П. Н. Феодальное государство и право.- М., 1963.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право /

Под ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова-М., 1980.

История средних веков / Под. ред. Е. Косминского. Т. 1.- М.: Госполитиз-дат, 1952.

Каролина / Отв. ред. С. 3. Зиманов — Алма-Ата, 1967.

Краткая Всемирная история. Кн. 1-М.: Наука, 1967,-С. 192-213.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М: Юридическая литература, 1984.-С. 101-

102, 112-114, 123-151.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.-С 51-62.

Тема 8

АБСОЛЮТНІ МОНАРХИ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку - етап абсолютної монархії.

Недаремно кажуть: «Один випадок - випадок, два -збіг, три система». Що, власне, сприяло

колосальному зосередженню державної влади в одних, монарших руках?

В одних державах це відбулося раніше, в інших - дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною

абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 p.), у Франції - Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в

Росії -Катерину II (померла у 1796 p.). Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі

інших держав - так, Польща не зуміла вберегти свою «шляхетську демократію», втратила

незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією. Нарешті,

державний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (тут досить

порівняти Англію та Францію).Чому так?

З іншого боку, згадаймо горду заяву Людовіка XVI: «Держава - це я». Цікаво побачити, чим

обернулося для держави і права європейських країн таке необмежене зосередження в

одних руках усієї повноти виконавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм,

нехай навіть і найбільш «просвічений», вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не

лише військово могутньою, але й багатою та процвітаючою? Чого насправді вартий аргумент

монархістів усіх часів і народів про те, що: «Король не зраджує»?

Як зміни у державному устрої впливали на право цих країн?

Передумови абсолютизму

Абсолютизмом (від латинського absolut - необмежений, безумовний) називається абсолютна

необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за котрої верховна влада повністю

належить одній особі - монархові. В країнах Західної Європи абсолютні монархії складаються в XV-XVI

ст., вони приходять на зміну станово-представницької монархії. Абсолютна монархія постає як арбітр

між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного

руху народних мас, які піддаються і феодальній, і капіталістичній експлуатації. Буржуазія стає усе

могутнішим в економічному відношенні класом, але все ж недостатньо міцним, щоб ставити питання

про захоплення одноосібної влади. Посилення позицій буржуазії пояснюється стрімким економічним

прогресом у промисловості. Поява водяних коліс, механічного дуття в металурги, удосконалення

ткацького верстата ведуть до укрупнення виробництва та розорення маси кустарних ремісників.

Міцна королівська влада стимулює економічний прогрес, що проходить в умовах активного і

пасивного опору трудового люду. Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних

виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворюється на пролетарів, тобто людей,

позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування. Мануфактури не могли відразу

забезпечити працею усю масу безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була

змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової роботи, а без неї - займатися жебрацтвом,

крадіжками і грабежами.

Буржуазія потребувала міцної влади з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став

абсолютизм. Наприклад, в Англії за законом короля Едуарда VI, виданому в 1547 p., кожний, хто

ухилявся від роботи, віддавався у рабство тій особі, яка доносила на нього. Того, хто ухилявся від

роботи на умовах працедавця, могли закувати в кайдани і тим змушувати до праці. Якщо робітник

самовільно відлучався на два тижні, його засуджували на пожиттєве рабство і ставили клеймо «S»

(slave, тобто раб) на лоб чи щоку. Якщо такий раб утікав утретє, його страчували. Буржуазія не тільки

користувалася репресивними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки

практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в урядах, у фінансовому та судовому

відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану стають радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка

XIV (Франція).

Падає значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отримувати від довгострокової оренди

землі, оскільки короткострокова призводила до хижацького виснаження ґрунту. В тому випадку

користувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а намагався узяти максимум з

найменшими затратами. На зміну натуральному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли

певна сума сплачується незалежно від результату господарської діяльності. Однак з відкриттям

колоній та розвитком промисловості відбувається т. зв. революція цін. По-перше, впала купівельна

спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося набагато більше повноцінних (з вагової та хімічно-

складової точки зору) золотих і срібних монет. По-друге, ринок пропонує усе більшу кількість нових

товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження. Мода, яка

століттями стояла на місці, починає щороку змінюватися, з'являється багато товарів - зброя, карети,

ювелірні прикраси, життя без яких уже видається дворянству немислимим. Тих сум, яких було цілком

достатньо ще сто років назад, уже не вистачає, а збільшувати чинш не дозволяє конкуренція -

особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в ХП-ХШ ст.) негайно переходив туди, де

чинш був меншим.

Втрата доходів змушує дворянство шукати с и н е к у р , тобто добре оплачуваних посад на

королівській службі, які б не вимагали надто копіткої щоденної праці. Управління, законодавство, суд

зосереджується в адміністрації короля, дворянство без скільки-небудь відчутного опору випускає їх з

власних рук, оскільки воно не заінтересоване в конфлікті зі своїм чи не єдиним працедавцем. До того

ж монарх отримує змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які бажають служити

на королівській службі (пригадайте літературного д'Артаньяна з Гасконі). Хоча дворяни разом з

духовенством складають менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток

становлять Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король може лише за рахунок

податків, основним платником яких виступає третій стан, буржуазія. Монархія не може обійтися без

грошей, які вносить буржуазія в державну скарбницю у виді податків.

Економічна політика такої держави намагається заохочувати вітчизняну промисловість і торгівлю.

На якийсь момент складається хитка рівновага. Дворянство, яке зневажає і ненавидить «підлу

буржуазію», уже не має змоги обійтися без неї і змушене потіснитися в справах державного

управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще не готова узяти одноосібно усю повноту

державної влади в свої руки і вимушена підтримувати абсолютну монархію в її протистоянні при-

гнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої феодальної верхівки, перів.

Державна влада отримує певну самостійність щодо обох класів - дворянства та буржуазії, вона

намагається закріпити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє.

З цією метою вона намагається ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у

Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їх впливи, як це було з британським

парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 pp.).

Абсолютна монархія у Франції

Початок встановлення режиму абсолютизму у Франції поклала ще династія Валуа в кінці XV ст.

(Людовік XII, Генріх II). Велике значення мало остаточне завершення політичного об'єднання країни за

Людовіка XI (1461-1483), а його наступники намагалися скористатися наданими можливостями для

встановлення повного контролю над усіма провінціями та для ліквідації автономії міст. До середини

XVI ст. майже уся територія країни перебувала піт владою короля. Нова династія Бурбонів (з другої

пол. XVI ст.) мала уже необмежену владу. Утвердження абсолютизму супроводилося війнами між

католиками і гугенотами, монархія зуміла використати і цю обставину для свого зміцнення.

Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Рішельє, який служив у слабовольного Людовіка

XIII. Рішельє суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-

гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,-стверджував Рішельє,- є найвище

благо... Моя перша ціль - велич короля, друга - могутність королівства».

Для управління провінціями замість колишніх герцогів і графів та їх наступників - прево і бальї

були поставлені нові королівські чиновники - «інтенданти поліції, юстиції і фінансів». В їхню компетен-

цію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів

призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з

торгів, як майже усі інші.

Натомість для поповнення казни вводиться широкий продаж дворянських титулів. Дворянам

заборонялося битися на дуелях - формально, щоб не допустити смертей офіцерства поза

королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, приборкання

потенційних бунтарів. Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів.

Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину перероста-

ла у відкриту опозицію королю.

Що ж стосується третього стану, то Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до

державної скарбниці. Оскільки дворянство і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа

та селян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особливо, якщо останні працювали

на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекці-

онізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових конкурентів.

Вище управління державою здійснювалося королівською радою. її члени призначалися і зміщувалися

королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише пе-

ред королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення

королівської ради повинні були затверджуватися королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на

короля з метою прийняття рішень, які б могли становити небезпеку для режиму абсолютизму.

Бюрократичний апарат був громіздким. Чиновники не мали належної освіти, не відзначалися

високими моральними якостями. Як наслідок - збір податків часто нагадував військову операцію з ви-

користанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфікацію податкової системи. В різних

провінціях зберігалися власні одиниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків

здійснювати різноманітні зловживання.

Вершиною французького абсолютизму вважають королювання Людовіка XIV - «короля-сонця»,

який зійшов на престол у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою було призначено Анну Австрійську,

матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий наступник Рішельє кардинал

Мазаріні. Дворянство спробувало скористатися неповноліттям короля для повернення колишніх

привілеїв, однак «змова поважних» на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні,

була легко придушена останнім. У 1648-1653 pp. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв.

«фронду» (тобто «пращу», носіння котрої каралося в'язницею. Бунтівні пери демонстрували тим

самим свою зневагу до королівської поліції). Після повстання парижан 1648 р. королівській владі

довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був змушений вести

боротьбу проти «фронди принців» (принц Конде, кардинал Ретц та герцог Бофор). Після смерті

Мазаріні (1661 р.) Людо-вік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку

Людовіка XIV» (1661-1715). Двір короля з «кубла заколотів» Парижа перебрався у Версаль, за 18 км

від столиці. За Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої

диктатури.

Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим

міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж

Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери. Віднині виступ проти влади

не можна було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра» при «доброму

королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік - королівська влада максимально зміцніла, але

втратила колишній «громовідвід».

Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж

стосувалося місцевих парламентів в провінціях. У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому

парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що

держава - це ви? Держава - це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права,

на якому базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення

(ремонтранси). Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі

міські посади, які раніше вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років

уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни.

Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 pp. були

анульовані усі випадки возведения у дворянство після 1631 р. та проведено звірку на місцях

законності використання усіх феодальних титулів їх носіями (буржуазія та інші представники

третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав). Разом з тим, величезні

суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів

Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосаіьні кошти на розвиток килимової, шовкової та

мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій.

За 23 роки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури.

Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську,

Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці

(Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів. Якщо коротко

охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до

повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших

політичних прав, навіть тих. що були завойовані в попередню добу.

За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і

подальше ув'язнення у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В

столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне

провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої

законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території були під

командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника).

Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентралізації, це були звичайні, хоч і

високопоставлені, королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28

кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці. У Франції уперше в

світі з'явився генеральний штаб. Однак офіцерські посади усе ще продавалися. Командири полків

компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок полкових сум. Разом з

тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії.

Режим абсолютної монархії, який був закономірною ланкою у розвитку держави і права, слід

розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками

феодальної роздробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил,

централізації, а отже, і організаційному зміцненню були піддані й інші ланки державного апарату -

органи суду, репресій, адміністрації і т. д. У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського

апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а

призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних судів)

була представлена президіальними судами та провінційними парламентами. В діяльність провінційної

адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтен-

дантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з

місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів.

Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад -верховної, фінансової, ради

депеш та ін., з іншого боку, з колегії державних секретарів, кожний з яких мав власний апарат

чиновників,-зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звелася до координації

діяльності департаментів.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Ордонанс

1498 р. ЛюдовікаХП та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовувати змагальний процес. Його місце

зайняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду

проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися

тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку.

Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У

судах панували бюрократизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить згадати

безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріплювала. Королівське свавілля зовсім не

ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік

XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці.

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і

ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що

стало тимчасовим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефіцит державного

бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони

померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно. Абсолютизм у Франції протримався

ще понад півстоліття, головним чином спираючись на армію та розгалужену репресивно-тоталітарну

систему. Принципи абсолютизму у цій країні були доведені до крайньої межі. Так, у 1771 р.

переважна більшість членів паризького парламенту була заарештована і вигнана, паризький і

руанський парламенти замінені простими судовими камерами, члени яких призначалися королем.

Інші провінційні парламенти були цілком реорганізовані. В руках у королівської влади практично

повністю зосередилися усі три владні гілки -законодавча, виконавча і судова. А ще через кілька років

розпочалася Велика Французька революція. Вислів Людовіка XV: «Після нас - хоч потоп» виявився

пророчим.