Не повинно створюватися враження, ніби убивство стало поширеною практикою внаслідок
можливості відкупитися. За 2 золотих солі-ди можна було купити бика, тому сплата віри була
справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкладання боргу на усіх
родичів убивці з боку батька і матері. «Салічна правда», як уже вказувалося, допускала смертну кару
у випадку неможливості сплати боргу за делікт. Законодавство германських племен пізнішого часу
різко розширить коло злочинів, за які застосовувалася смертна кара без альтернативи викупу. Так, у
«Саксонській правді» (поч. IX ст.) смертю карається участь у змові проти короля, також убивство,
грабунок і навіть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенденції будуть
спостерігатися й у давньоруському законодавстві.
Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові (XVII, ст. 6) - до 100
солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад,
визначення суми штрафу залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбавлення людини
великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут далася взнаки та обставина, що
саме цим способом римляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний, яким натягували
лук, коштував 35 солідів (XXIX, ст. З, 5), а середній палець коштував найдешевше. Каліцтво, втрата
працездатності оцінювалося варварськими правдами, як правило, в половину вергельда.
Варварські правди роблять несміливу спробу відмежувати прямий і непрямий умисел, полегшуючі і
обтяжуючі обставини при здійсненні злочину тощо. Навіть англосаксонський кодекс, наприклад, ще
встановлював однакову відповідальність за навмисне і ненавмисне убивство, але, з іншого боку, вже
в Салічній і Ріпуарській правдах зазначалося, що той, хто вчинив неумисне вбивство, кровній помсті
не підлягає. Система композицій (штрафів) змушувала суддів ігнорувати наміри злочинця, до уваги
брався лише кінцевий результат його дій.
Стосовно об'єктивної сторони злочину германські правди виявляють більше багатство змісту.
Грабунок карається суворіше крадіжки, крадіжка зі зломом - суворіше звичайної (відповідно 45 і 15
солідів, XXVII, ст. 22, 23), групове убивство тягне за собою в кілька разів вищий штраф (троє,
найбільш винних, повну суму вергельду кожний, ще троє - по 30 солідів, решта 3 по 15 солідів, XIII, ст.
3).
Початково штраф йшов на користь сім'ї потерпілого. Так, у разі убивства голови сім'ї, половина
вергельду відходила синам, а половина -найближчим родичам з боку його батька і матері (XII, ст. 1). З
переходом судових функцій до держави на користь останньої стягується третина суми штрафу. З
розкладом родових відносин втрачає своє значення кругова порука. Так, уже з кінця VI ст. сплату
штрафу, як правило, проводить сам злочинець, а не його рід, як це було раніше.
У період родового ладу верховні судові функції повинні були належати зборам роду. В «Салічній
правді» згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд
карається штрафом в 3 соліди (VH, ст. 1), суд не за законом - 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових
зборів є тунгін, але скоро його функції переходять до королівського чиновника - графа, йому
допомагають в судочинстві засідателі - скабіни. Показово, що первісно граф ще міг бути покараний за
відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці
колишні королівські чиновники стають фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.
Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення
і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які
зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася
утоплениям в болоті. Такий процес покарання проводився з ініціативи властей.
Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказами, що їх надавали сторони.
Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого
роду - на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь
рід винного, а вигоду отримував увесь рід потерпілого. В цих умовах основним завданням судді було
добитися визнання звинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися
ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовувалося випробування водою, залізом і вогнем.
Зокрема, вважалося, що вода - чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв'язаного підо-
зрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно - виправдовували, тримався на поверхні - значить,
винний. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік:
якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов по вогненному коридору
між двома багаттями. Цікаво, що вже у «Салічній правді» підозрюваний міг «викупити» свою руку від
випробування казанком з киплячою водою за 3 чи 6 солідів, залежно від важкості висунутого
звинувачення (III, ст. 1, 2).
У багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо звинувачений, у
свою чергу, звинувачував позов-ника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог
виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зобов'язання битися уже не
можна було відмовитись, але можна було замість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця.
Дворяни билися на конях, селяни - колами. З часом, причому доволі швидко, поєдинки між
представниками різних майнових класів унеможливилися.
Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсягання, число тих, хто присягав разом зі
звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях «Салічної правди» називаються 3, 6,
9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із
співприсяжників і, особливо, сам звинувачений збивалися з клятви, справа вважалася програною. З
поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення
проблеми мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції
порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність
культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто
питання співприсяж-ництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників
селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань
протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.