Лекция - Визвольна війна україньского народу в середині ХУII ст

Подождите немного. Документ загружается.

БОЇ ПІД КРАСНИМ І ВІННИЦЕЮ. 1651 р.

У 1650 р. з татарського полону повернулися обидва польськi гетьмани

М.PПотоцький та М. Калиновський. Вони знову очолили вiйська, мрiючи

помститися українцям за ганьбу, завдану пiд Корсунем. Надзвичайний сейм

оголосив посполите рушення, почався набiр найманцiв. Польське командування

планувало розгромити козакiв до весни, щоб не дати Хмельницькому змогу

зосередити i привести у бойову готовнiсть свої вiйська.

Польсько-шляхетське вiйсько, зосереджене в м. Барi на Подiллі, пiд

командуванням Калиновського в нiч з 9 на 10 лютого несподiвано вдарило на

мiстечко Красне, де розташувалися повстанськi загони, очолюванi брацлавським

полковником Данилом Нечаєм. Захопленi зненацька, повстанцi героїчно

оборонялися, багато з них, в тому числi й Нечай, полягли на полi бою.

Захопивши Красне, Калиновський рушив iз своїм вiйськом на Вiнницю, де

обороною керував полковник Іван Богун. Бої тривали вiд 28 лютого до 11 березня.

Богун виявив видатнi здiбностi полководця. Повстанцi успiшно вiдбивали атаки, а

потiм завдали таких ударiв вiйськам Калиновського, що вони змушенi були

панiчно втiкати спочатку до Бара, потiм до Кам’янця.

А в цей час польський уряд енергiйно готувався до загального наступу на

Україну. На чолi головної армii, яка збиралася бiля Сокаля i до якої з’їжджалася

шляхта, став сам король. У травнi пiд Сокаль прибули й вiйська Калиновського.

Хмельницький тодi перебував на Волинi, де пiд Зборовом збирав сили.

Частину вiйськ вiн змушений був залишити на мiсцi для вiдбиття наступу

литовських вiйськ: нiжинський і чернiгiвський полки пiд командуванням

чернiгiвського полковника Мартина Небаби — на пiвночi Чернiгiвщини, а

київський полк пiд проводом полковника Антона Ждановича —для прикриття

Києва. Хмельницький скликав вiйськову чернецьку раду, яка одностайно

висловилась проти замирання з шляхетською Польщею, за продовження боротьби.

Разом iз цим Хмельницький звертався з унiверсалами до польських селян,

посилав до них своїх посланцiв, що закликали їх до боротьби. У червнi 1651 р. в

Прикарпаттi, у Кракiвському воєводствi розгорнулося антйфеодальне повстання,

яке очолив Костка Наперський. Повстанцi захопили замок Чорштинь, але були

розгромленi. Наперського було страчено.

БИТВА ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ. Червень 1651 р.

У серединi червня 1651 р. польсько-шляхетське i повстанське вiйська

зійшлися на Волинi бiля мiстечка Берестечка (тепер Волинська обл.). Польська

армiя налiчувала 150 тис. чол., в тому числi 20 тис. iноземних найманцiв. У

вiйську Хмельницького було близько 100 тис. повстанцiв i 50 тис татар. Бої

почалися з окремих сутичок 18 червня. 19 червня повстанцi повели наступ,

знищивши близько 7 тис. чол. Польсько-шляхетського вiйська. 20 червня

зав’язався вирiшальнiiй бiй, пiд час якого татарськi загони, розташовані на лiвому

фланзi, не витримали артилерiйського вогню i почали втiкати. Коли ж

Хмельницький спробував повернути татар, хан захопив його в полон i випустив

лише через кілька днів за викуп.

Повстанське вiйсько опинилося в тяжкому становищi з трьох сторiн його

облягали Польськi вiйська, з тилу було болото мiж рiчками Стиром i Пляшiвкою.

Обложенi протягом десяти днiв героїчно вiдбивали всi атаки. Пiд керiвницвом

Богуна через непрохiднi болота i р. Пляшiвку з возiв, хомутiв, сiдел, одягу, лози

були побудованi три переправи. Пiд безперервними ударами польських вiйськ

Богун 30 червня зумiв органiзувати переправу значної частини своїхвійськ, але й

втрати були великi: втрачено було 28 гармат iз 115, в бою полягло багато

повстанців.

Водночас з пiвночi розгорнуло наступ литовське вiйсько на чолi з Янушем

Радзивiллом. 26 червня в бою пiд Рiпками на Чернiгiвiцинi йому вдалося розбити

загони чернiгівського полковника Мартина Небаби, який героїчно загинув, а 25

липня Радзивiлл зайняв Київ. Польське i литовське вiйська вийшли одне одному

наэустрiч i 3 вересня на Київщині з’єдналися. Хмельницький, перебуваючи пiд

Бiлою Церквою, куди вiдiйщов i Богун, зiбрав сили i знову розпочав бої проти

Польсько-шляхетських вiйськ. Населення чинило впертий опiр вороговi.

Польсько-шляхетське вiйсько опинилося у ворожому оточеннi. З усiх бокiв

нападали повстанцi, вiдчувалася гостра нестача продовольства у вiйську почалися

пошестi, голод і т. д.

У складних умовах перебувало й українське вiйсько. Воно було ослаблене

втратами у попереднiх боях, стомлене, не вистачало харчiв i фуражу. У таких

умовах обидвi сторони погодилися розпочати переговори, якi закiнчилися

пiдписанням так званого Бiлоцеркiвського договору.

Д оговiр було пiдписа н о 18 вересня 1651 р. у Б iлiй Церквi . Козацький реєстр

зменшувався до 20 тис. чол. Реєстровi козаки могли жити лише у воєводствi,

причому тiльки в королiвщинах, а iз шляхетських володiнь мусили виселитися. У

Брацлавському i Чернiгiвському воєводствах вони тепер взагалi оселятися не мали

права. Реєстр гетьман i полковники повиннi були скласти до кiнця року й послати

королевi у Варшаву. Шляхтичi дiстали право повернутися до своїх маєткiв і

володiти ними. Всi покозаченi селяни, не внесенi до реєстру, мусили повернутися

до своїх панiв і бути в звиклому послушенствi, тобто в панському ярмi. Шляхта,

що перебувала в українському вiйську, як і київськi мiщани, дiставала амнiстію.

Гетьман не мав права зносин з iншими державами i зобов’язувався негайно

розiрвати союз iз Кримським ханством. Чигирин на основi привiлею Короля мав

лишитися за гетьманом. Хмельницький залишався гетьманом запорiзьких козакiв,

але пiсля його смертi король дiставав право призначати і звiльняти гетьманiв.

Коронне польське вiйсько не могло стояти лише в мiстах Київського воєводства,

де розташовувалися реєстровi козаки.

Отже, Бiлоцеркiвська угода була набагато тяжчою від угоди Зборiвської. Для

маси трудового українськото селянства вона означала повернення у панське ярмо.

У цих умовах розгорнулося масове переселення української людностi на

територiю Росiйської держави, зокрема на Слобожанщину. Особливо посилилося

переселення в 1651 — 1652 рр. пiсля битви пiд Берестечком. Не маючи сил далi

терпiти знущання шляхтичiв і магнатiв, селяни, козаки, мiщани цiлими селами i

мiстечками знiмалися з насиджених мiсць i переходили росiйський кордон,

шукаючи порятунку вiд нестерпного гноблення. Так, на початку 1652 р. з

Чернiгiвщини в район Путивля «на вечное житье» прийшли близько 2 тис.

українських козакiв, селян i мiщан на чолi з полковником Iваном Дзиковським.

На території вiд Путивля до Острогозька i далi на пiвдень i схiд переселенцi

заснували багато слобiд, з яких виросли мiста, такi, як Харкiв, Суми, Лебедин,

Охтирка та iн.

Таким чином, вiдбувалося швидке заселення Слобiдської України що

дiстала назву вiд слова «слобода», як називали переселенцi свої новi мiсця

проживання.

Росiйський уряд спiвчутливо ставився до переселенцiв iз України, надiляв їх

землею, допомагав їм хлiбом, посiвним матерiалом, грошима, не порушував

їхнього козацького устрою.

Iнтенсивно розгорталися i переговори мiж Хмельницьким та росiйським

урядом. Наприкiнi грудня 1650 — на початку сiчня 1651 р. Хмельницький

направив до царя посольство на чолi з М. Сулiчичем. У сiчнi 1651 р. до Чигирина

прибув росiйський дипломат — думний дяк Ларiон Лопухін.

У лютому 1651 р. Земський собор у Москвi розглянув питання про

можливiсть розiрвати мир з Польщею i прийняти Вiйсько запорiзьке у пiдданство

царя. Собор вирiшив прийняти Вiйсько Запорiзьке пiд високу руку московського

царя i почати вiйну з Польщею. Але тодi це рiшення не було втiлене в життя, бо

Росiя ще не була готова до вiйни з Польщею.

БИТВА ПІД БАТОГОМ. Пiсля укладення Білоцерківської угоди в другiй

половинi 1651 — на початку 1652 р. в Україні виникли нові повстання.

В цей час польський уряд i Хмельницький збирали сили для нових битв.

Коронний гетьман Калиновський своє 20-тисячне вiйсько, в якому було багато

iноземних найманцiв, розташував на Брацлавщинi, в долинi недалеко вiд

м.PЛадижина (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького р-ну

Вiнницької обл.), на невигiдних позицiях. Перед табором була рiчка, на флангах

лiси й болота, за табором — гора Батiг. Приспавши увагу польського

командування повiдомленням про похід у Молдову начебто невеликого загону

козакiв, Хмельницький з чотирма козацькими полками — Чигиринським,

Черкаським, Переяславським, Корсунським — i загонами татар на чолi з мурзою

Нурадiном швидко наближався до польського табору.

Почалися сутички кiнноти. Козацьке вiйсько осадило противника.

Наступного дня, коли пiдiйшли його основнi сили, вiдбулася генеральна битва.

Оточенi з усiх бокiв, польськi вiйська, в тому числi й Калиновський, були майже

повнiстю знищенi.

Битва пiд Батогом була блискучим зразком операцiї на оточення винищення

вiйськ противника. Сучасники порiвнюнали її з перемогою карфагенського

полководця Ганнiбала в 216 р. до н. е. над римлянами пiд Каннами.

БОЇ ПІД МОНАСТИРИЩЕМ, 1653 р.

З початку 1653 р. польсько-шляхетськi вiйська відновили напади на

українські міста й села. Особливою жорстокiстю вiдзначався польський шляхтич

Стефан Чарнецький, який у березнi 1653 р. з десятитисячним вiйськом раптово

з’явився на Брацлавщинi. Але Іван Богун пiд м. Монастирищем (тепер селище

мiського типу Черкаської обл.) розгромив його.

МОЛДОВСЬКИЙ ПОХІД 1653 р.

Як польський король, так i Богдан Хмельницький готувалися до нових битв.

Однак увагу Хмельницького вiдвертали молдовськi справи. Проти союзника

Хмельницького Лупула виступали валаський господар Матей Басараб i

семиградський князь Юрiй Ракоцi, якi при підтримцi польськото уряду у квiтнi

1653 р. захопили Ясси i посадили на господарський стiл ватажка молдовських

бояр канцлера (логофета) Стефана Георгiцу. Лупул закликав на допомогу

українськi вiйська. Тимiш Хмельницький 21—22 квiтня 1653 р. розгромив

Георгiцу i повернув господарський стiл Лупуловi, а потiм разом з молдовським

вiйськом почав наступ на Валахiю.

Спочатку вiн здобував перемоги, але все ж зазнали поразки. Козаки й Тимiш

повернулися до Чигирина.

Лупула вигнано з Ясс, i вiн утiк до Хмельницького, у якого попросив

допомоги. Родина Лупула з численними скарбами сховалася у фортецi Сучавi на

березi Серету. Тимiш iз загоном швидко рушив на допомогу i уже 10 серпня

об’єднався з сучавським гарнiзоном, обложеним молдовським, угорським,

валаським i польським вiйськами. 2 вересня 1653 р. Тимоша було поранено, i через

чотири днi вiн помер. 9 жовтня сучавський гарнiзон змушений був здатися, але на

почесних умовах: козаки вiльно вийшли з Сучави, вивiзши i тiло Тимоша.

БОЇ ПІД м. ЖВАНЦЕМ. Головне польське вiйсько восени 1653 р.

зосередилося пiд м. Жванцем (тепер село Кам’янець-Подiльського р-ну

Хмельницької обл.). Очолював його сам польський король. Укранськi вiйська i

татарськi загони оточили польське вiйсько, яке опинилося в тяжкому становищi

через холодну зиму, голод, частi атаки козакiв та захоплення ними казни. Але й

цього разу шляхетське вiйсько було врятоване татарами. Кримський хан Іслам-

Гiрей 5 грудня 1653 р. уклав з королем сепаратну угоду, за якою король

зобов’язувався заплатити татарам 100 тис. польських злотих i дозволив їм

протягом 40 днiв грабувати й брати ясир на Волинi. Щодо України було

домовлено, що вiдносини з Польщею регулюватимуться умовами Зборiвської

угоди.

Залишивши пiд Жванцем частину вiйськ на чолi з Іваном Богуном,

Хмельницький з iншими полками 24 грудня 1653 р. прибув до Чигирина.

Українсько-росiйський договiр 1654 р.

За 6 років війни у численних кривавих битвах український народ здобув

багато перемог над польсько-шляхетськими вiйськами. Але завдаючи вiдчутних

ударiв Речi Послолитiй, Хмельницький у перший час ще не мав намiру вiдривати

Україну вiд Польської держави. Вiн стояв, як про це говорить ряд iсторикiв

(В.К.PЛипинський, Д. Дорошенко та iн.), на позицiъ козацького автономiзму, тобто

прагнув перетворити козацтво на рiвноправний з шляхтою стан, а Украъну

урiвноправити в межах Речi Посполитоъ з Польщею i Литвою. Однак цього не

сталося.

Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й населення України

зверталися до одновiрної Москви. Пiсля першого листа царевi Олексiю

Михайловичу вiд 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протягом усiєї вiйни

пiдтримував зв’язки з царським урядом, домагаючись включения Російської

держави у вiйну з шляхетською Польщею. Хмельницький перед московськими

послами пiдкреслював необхiднiсть спiльного захисту єдиної для роiйського i

українського народiв православної вiри, розвiнчував перебiльшенi уявлення про

силу шляхетської Польщi, наголошував на великих перевагах, що їх матиме Росiя

в разi переходу України пiд владу царя.

У Москвi розумiли важливiсть союзу з Україною, бо вiн передусiм вiдкривав

шлях на пiвдень — до Чорного моря i на захiд. Вiн послаблював Польщу,

розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, посилював Росiю

випробуваним 300-тисячним козацьким вiйськом. Але тривалий час, через складнi

внутрiшнi й зовнiшнi умови, а також з розрахунку на ослаблення обох воюючих

сторiн — Польщi й України, царський уряд займав вичiкувальну позицiю,

обмежуючись вiдправленням в Україну хлiба й солi, дозволом українцям

переселятися на окраїннi землi, обмiном посольствами.

6 сiчня 1653 р. Хмельницький скликав у Чигиринi раду старшин, яка

вирiшила з Польщею не миритись, а продовжувати добиватися прийняття України

пiд високу руку московського царя. У квiтнi — травнi 1653 р. переговори в Москвi

провадило посольство, очолюване Кiндратом Бутурляєм i Силуїном

Мужиловським. У розмовi з представниками царського уряду 22 квiтня посли

заявили, що українцi з поляками миритися не хочуть i просить царя їх «...принять

под свою государеву высокую руку и учинил-бы им на неприятелей их на поляков

помочь думсю и своими государевыми ратными людьми». В свою черту царський

уряд виряджав своїх послiв до Богдана Хмельницького, зокрема наприкiнцi травня

1653 р. виїхали до Чигирина А. Матвеєв та І. Фомiн.

Ускладнення становища в Українi змусило царський уряд прискорити

вирiшення питания про її долю. 22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив

стольник Федiр Ладижинський з грамотою царя Олексiя Михайловича, в якiй

давалася згода на перехiд України пiд високу царську руку.

РІШЕННЯ ЗЕМСЬКОГО СОБОРУ 1 ЖОВТНЯ 1653 р.

Для остаточного розв’язання питання про вiдносини України з Росією i

початок вiйни з Польщею 1 жовтня 1653 р. було винесене на розгляд Земського

собору, який зiбрався у Грановитiй палатi Кремля.

Земський собор вирiшив почати з Польщею вiйну, «стояти и против

польского короля война весть». Для дальшої долi України важливим було

визнання Росiєю України вiльної, незалежної країни. Про це у рiшеннi Земського

собору говорилося так: «Чтоб их не отпустить в подданство турському султану

или крымскому хану, потому что они стали присягою королевскою

вольныелюди».

Пiсля ухвали Земського собору 9 жовтня 1653 р. для здiйснення з Москви в

Україну було виряджено посольство на чолi з ближнiм боярином Василем

Васильовичем Бутурлiним. Крiм Бутурлiна, в складi посольства були окольничий

І. Алферов i думний дяк Л. Лопухiн. А всього в посольствi їхало понад 40 рiзних

сановникiв i службовцiв: дев’ять стольникiв, три стряпчi, сiм дворян, 13 пiддячих i

перекладачiв. Посольство супроводжували 200 стрiльцiв з трьома офiцерами.

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. i було урочисто

зустрiнуте старшинами. Богдан Хмельницький, який за кiлька днiв до цього

повернувся з-пiд Жванця в Чигирин, прибув до Переяслава 6 сiчня 1654 р. i 7 сiчня

вiдвiдав Бутурлiна.

Про дiяльнiсть посольства В. Бутурлiна, Переяславську Раду i оформлення

вiдносин мiж Украiною i Росією українських документiв в оригiналах фактично

немає. Дiзнаємося про цi подiї передусiм з Статейного списку — тобто

письмового звiту — посольства В. Бутурлiна, в якому, звичайно, події

зображуються у вигiдному для росiйського уряду свiтлi. У цьому списку

говориться, що вранцi 8 сiчня 1654 р. у гетьмана вiдбулася таємна рада з

генеральними старшинами й полковниками, на якiй, мабуть, обговорювалися

умови (статтi) переходу України пiд владу росiйського царя.

Того ж дня, 8 сiчня, як говориться далi у списку, о другiй годинi дня ударами

в литаври скликався народ на загальну раду.

Коли народ зiбрався, говорилося далi в Статейному списку В. Бутурлiна,— в

коло вийшли старшини й гетьман. Ставши посерединi, Богдан Хмельницький

звернувся до народу з промовою. Коротко розповiвши про шестирiчну вiйну проти

шляхетської Польщi, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав

собi «государя из четырех, кого вы хощете: турецького султана, кримського хана,

польського короля або росiйського царя». Далi Хмельницький охарактеризував

кожного з них. Вiн сказав, що турецький цар це бусурман: всiм вам вiдомо, якої

бiди зазн’ають нашi браття, православнi християни, греки, i в якому утиску вони

вiд безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолi прийняли до

дружби, i якого нестерпимого лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття

християнської кровi, якi утиски вiд польських панiв,— нiкому з вас розповiдати не

треба... А православний християнський великий государ цар схiднiй є з нами

одного благочестя грецького закону, одної вiри, ми одно тiло з православною

церквою Великої Росiї, що головою має Iсуса Христа. Цей великий християнський

государ змилувався над нестерпним пригнiченням православної церкви в нашiй

Малiй Росiї, не знехтував наших шестирiчних безперестанних благань, тепер

прихилив до нас милостиве царське серце, зволив прислати до нас своїх великих

ближнiх людей з своєю царською ласкою,— с... «которого естьли со усердием

возлюбим, кроме его царския высокия руки, благотишнейшаго пристанища не

обрящем. А будет кто с нами не согласует теперь, куды хочет вольная дорога».

Пiсля закiнчення Ради Хмельницький i старшини поїхали до заїзжого двору,

де розмiщалося росiйське посольство. Бутурлiн урочисто передав Хмельницькому

царську грамоту, яку зачитав присутнiм вiйськовий писар. Бутурлiн у своїй

промовi розповiв про хiд переговорiв з Польщею, про попереднi зносини Вiйська

Запорiзького з Москвою i про рiшення царя прийняти пiд свою руку гетьмана

Богдана Хмельницького i все Вiйсько Запорiзьке з мiстами i землями, а також

допомогти їм у боротьбi проти Польщi.

По закiнченнi цiєї зустрiчi Хмельницький з старшинами й послами в каретi

поїхали до соборної Успенської Церкви, де мiсцеве українське духiвництво, а

також духiвництво московське, що прибуло разом з послами, уже пiдготувалося

до прийняття вiд гетьмана i старшин присяги царевi.

Склавши присягу, Хмельницький з старшиною поїхали на заїзжий двiр, де

Бутурлiн урочисто вручив Хмельницькому привезенi з Москви корогву (прапор),

булаву, ферезею (кафтан), шапку, а також подарунки — соболi. При врученнi

кожної речi Бутурлiн виголошував промову. Пiсля цього гетьман з товарищами

вiдбув з «заїзжого двору).

Отже, внаслiдок рiшення Переяславської Ради i переговорiв у Переяславi

було досятнуто угоди про перехiд України пiд високу руку московського царя, що

зумовлювало вiйськовий союз України з Росiєю, необхiднiсть передусiм виступу

росiйських вiйськ на захист України вiд наступу польсько-шляхетських вiйськ.

Посли вiд iменi царя гарантували збереження незалежної Української держави, й

прав i вольностей, Хмельницький, Вiйсько Запорiзьке — присягою зобов’язалися

вiрно служити московському царевi. Це був двобiчний договiр двох рiвноправних

держав.

БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 р.

Але нi внаслiдок Переяславської Ради, нi внаслiдок переговорiв з

посольством в Москвi, росiйськими послами, крiм словесних обiцянок i запевнень

вiд iменi царя, Хмельницький i старшини не дiстали нiяких документальних актiв,

якi мiстили б письмовi гарантiї, визначали умови переходу Украiнської держави

пiд владу московського царя.

Наприкiнцi сiчня — у першiй половинi лютого 1654 р. в Корсунi і Чигиринi

Хмельницький, Виговський та iншi старшини виробляли матерiали для

посольства. Цi матерiали набули форми прохання-чолобитної до царя, яке дiстало

назву «Статей», у яких було 23 пункти. Разом з «Статями» було складено грамоту

(листа) Богдана Хмельницького царевi Олексiєвi Михайловичу, датовану 17

лютого 1654 р. Оригiналiв цих документiв не знайдено, вiдомi вони в росiйських

перекладах. У грамотi Хмельницький вiд iменi свого, Вiйська Запорiзького і