Лекция - Визвольна війна україньского народу в середині ХУII ст

Подождите немного. Документ загружается.

ТЕМА: ВИЗВОЛЬНА ВIЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В СЕРЕДИНІ

ХУIIСТ.

Україна напередоднi визвольної вiйни.

Причини вiйни

Адмінiстративнi посади — воєвод, старост, каштелянiв та iн.,— по-

хижацькому грабували природнi багатства, неймовiрно експлуатували населення,

насамперед селян. Панщина у багатьох мiсцевостях України, зокрема, у Схiднiй

Галичинi й на Волинi, досягла 5—6 днiв на тиждень. Щоденно працювати повиннi

як зимою, так i влiтку,— говориться в багатьох iнвентарях першої половини ХУII

ст. Навiть у районах Середнього Поднiпров’я, пiвденнiй пристеповiй смузi на

середину ХУII ст. селяни повиннi були щотижня вiдробляти три- або чотириденну

панщину. Крiм панщини, селяни платили феодаловi також натуральнi й грошовi

податки, розмiри яких безперервно эростали,— збiжжя, мед, бджiльну десятину,

поволовщину й iн. Пановi йшло майно померлих селян та майно втiкачiв. Ще

тяжче жилося селянам у маєтках, якi здавалися власниками в оренду, оскiльки

орендар за час оренди прагнув одержати якнайбiльше прибуткiв.

Становище погiршувалося ще й тим, що шляхтич мiг робити з селянином все, що

хотiв,— продати, обмiняти, навiть убити.

Останнє десятирiччя перед визвольною вiйною 1648—1654 рр. було часом

особливо жорстокого феодального гнiту. Польськi й полонiзованi українськi

магнати й шляхтичi, захопили родючi українськi землi.

До селянства за своїм соцiальним становищем найближче стояли

нереєстровi козаки, якi в першiй половині ХУII ст. зосереджувалися в Запорiзькiй

Сiчi i навколо неї. Польський уряд намагався пiдкорити собi запорiзьких козакiв,

iзолювати їх вiдволості, Поднiпров’я, не пропускати на Сiч утiкачiв. З цiєю метою

в 1639 р. вiдбудували фортецю Кодак, комендант якої дiстав наказ стежити за тим,

щоб не була пропущена за пороги жодна жива людина... У самiй Запорiзькiй Сiчi

стояв урядовий гарнiзон, який мав завдання розправлятися iз запорожцями,

приборкувати їхнє свавiлля, тобто не допускати виступiв проти феодалiв.

Нелегким напередоднi війни 1648—1654 рр. було також становище

заможного, реєстрового козацтва та козацької старшини, якi теж зазнавали утисків

вiд магнатiв. Пiсля придушення повстань 1637—1638 рр. на Українi польський

уряд сеймовою «ординацiєю 1638 р.» позбавив реєстровцiв самоврядування i

обмежив реєстр 6 тис. чол. Старший комiсар та полковники, призначуванi з

шляхтичів польським урядом, всіляко знущалися з козакiв, захоплювали в них

землi,

Мiське населення, особливо бiднота, ремiсники, також терпiли тяжкий

феодальний гніт.

Та, незважаючи на жорстоке нацiональне i релiгiйне гноблення,

полонiзувалась i окатоличилася лише верхiвка українських феодалiв. Основна ж

частина населення — селяни, козаки, мiщани — лишилися вiрними своїй мовi,

культурi, вiрi, нацiональним традицiям.

Отже, напередоднi 1648 р. в Українi склалося таке становище, коли

бiльшiсть українського народу — селяни, мiщани, козаки, козацька старшина,

дрiбна українська шляхта, нижче православне духiвництво — не хотiла i не могла

далi терпiти гноблення феодалiв, польсько-шляхетської адмiнiстрацiї. Інтереси

всiх цих груп українського населення збiгалися у прагненнi визволити Україну з-

пiд влади шляхетської Польщi, з-пiд влади iноземцiв. Це було iсторичною

необхiднiстю, корiнним питаниям нацiонального iснування українського народу.

Ось чому всi названi верстви українського народу у 1648 р. пiднялися на боротьбу

за своє визволення.

Початок визвольної війни.

Богдан Хмельницький.

Першi великi битви, що стали початком визвольної вiйни українського

народу проти шляхетської Польщi, вiдбулися навеснi 1648 р. Очолив народнi маси

чигиринський козацький сотник Богдан Хмельницький (якому тодi було понад 50

рокiв) — зрiла людина, досвiдчений полiтик i вiйськовий дiяч. Народився Богдан

Хмельницький 27 грудня 1595 р., очевидно, в Чигиринi у сiм’ї дрiбного

українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у магнатiв, а потiм

дiстав посаду пiдстарости чигиринського. Учився Богдан спочатку в українськiй

школi, а потiм у Львiвськiй єзуїтськiй колегiї, знав латинь та кiлька iноземних мов

і був освiченою, культурною людиною.

Про зовнiшнiсть i характер Богдана Хмельницького сучасник посол

Венецiанської республiки Альберт Вiмiна, що бував в Українi, писав, що на зрiст

вiн скорiше високий, нiж середнiй, широкий у костях, сильної будови. Мова його i

спосiб керування показують, що вiн має зрiлий i проникливий розум... У поведiнцi

вiн м’який i простий i тим викликає до себе любов козакiв, але, з другого боку,

держить їх в дисциплiнi суворими карами.

З молодих лiт Богдан Хмельницький служив у козацькому вiйську, ходив у

походи проти татар i туркiв, зокрема брав участь у битвi з турками на Цецорських

полях у 1620 р. Батько його там загинув, а сам Богдан потрапив у турецький

полон, з якого звiльнився тiльки через два роки. Служив у реєстровому

козацькому вiйську, господарював на хуторi Суботовi пiд Чигирином, що дiстався

йому вiд батька. У 1637 р. вiн був вiйськовим писарем, брав участь у селянсько-

козацьких повстаннях 1637—1638 рр., а пiсля придушення їх став чигиринським

козацьким сотником.

Добре знаючи нестерпне становище народних мас, якi зазнавали утискiв

польських магнатiв i шляхтичiв, Богдан Хмельницьквй тяжко переживав за долю

батькiвщини. До того ж йому довелося зазнати особисті кривди. Дрiбний

польський шляхтич, пiдстароста чигиринський Данило Чаплинський,

користуючись пiдтримкою старости Олександра Конєцпольського, iз загоном

своїх слуг напав на хутiр Суботiв, зруйнував його, пограбував майно

Хмельницького, побив його малолiтнього сина, захопив дружину. Скарги

Хмельницького королевi залишилися без наслiдкiв. Король начебто сказав

Хмельницькому, що вiн, як вояк, носить шаблю i цiєю шаблею може сам себе

боронити.

Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще бiльше переконала його, що

з польськими магнатами й шляхтичами не тiльки простим людям, а й козацькiй

старшинi згоди досягти неможливо.

Встановивши зв’язок iз Запорiжжям, Хмельницький почав пiдготовку

повстання. Польськi властi ув’язлили його у Криловськiй фортецi, але з

допомогою друзiв йому вдалося звiльнитися, i наприкiнцi грудня 1647 р. вiн утiк

на Днiпровський Низ. Оволодiвши островом Томакiвкою, Хмельницький i його

прихильники стали скликати всiх незадоволених i готувати сили для збройної

боротьби проти польсько- шляхетського режиму. Сюди масами почали сходитися

селяни, козаки, мiщани тощо.

Наприкiнцi сiчня 1648 р. повстанцi на чолi з Хмельницьким, пiдтриманi

реєстровими козаками, вигнали iз Запорiзькоi Сiчi урядовий гарнiзон i обрали

Хмельницького гетьманом. Сiч стала центром форму вання сил. До

Хмельницького, на його заклики, як писав сучасник, почало горнутися все, що

лише було живого. На Запорiжжя прийшли запорожцi, що жили на Дону, а також

донськi козаки.

Щоб забезпечити свiй тил з пiвдня вiд татар i посилити повстанськi загони

кiннотою, Хмельницький поїхав до Бахчисарая i в лютому 1648 р. уклав угоду з

кримським ханом Іслам-Гiреєм III про спiльну боротьбу проти Польщi. Син

Хмельницького Тимiш та кiлька iнших козакiв залишилися в Криму як заложники.

За наказом хана в Україну прибув перекопський мурза Тугай-бей з 4-тисячним

татарським загоном.

Одночасно з виступом повстанських загонiв пiд проводом Хмельницького

на Днiпровському Низу, на Запорiжжi, народнi повстання спалахнули i на

Поднiпров’ї, де на боротьбу пiднялися маси селян, мiщан, козакiв. Через це

коронний гетьман Микола Потоцький змушений був затриматися на Середньому

Поднiпров’ї, щоб погасити там полум’я народних повстань. Зiбравши близько 30

тис. вiйська, Микола Потоцький, що розташувався в Черкасах, i коронний гетьман

Мартин Калиновський, який обрав своїм центром Корсунь, розгорнули боротьбу

проти повстанцiв. Затримка Потоцького й Калиновського з вiйськами на

Поднiпров’ї дала змогу Хмельницькому виграти час, щоб пiдготувати збройнi

сили i встановити зв’язки з населенням багатьох районiв України, яке в цей час

пiднiмалося на повстання.

БИТВА ПІД ЖОВТИМИ ВОДАМИ. Зажадавши вiд Потоцького вивести з

України польське вiйсько й скасувати ординацiю 1638 р., Хмельницький у квiтнi

1648 р. iз своїми загонами рушив iз Запорiжжя назустрiч польським вiйськам, що

наступали, маючи на метi не допустити з’єднання запорожцiв з селянськими

повстанськими загонами.

В авангардi польсько-шляхетських вiйськ, що рушили в напрямку

Запорiжжя 11 квiтня 1648 р., було два загони. Один з них на чолi з сином Миколи

Потоцького Стефаном i козацьким комiсаром Я. Шемберком iшов суходолом.

Налiчував вiн близько 6 тис. чол., серед них понад 2 тис. реєстрових козакiв,

решта — польськi загони. Другий загiн, що складався переважно з реєстрових

козакiв на чолi з генеральними осавулами Іваном Барабашем та Iлляшем

Каратмовичем i нiмецьких найманцiв (4—5 тис. чол.), плив на байдаках униз по

Днiпру. Обидва загони бiля Кодака мали з’єднатися i потiм разом вирушити на

Запорiжжя. Слiдом за передовими загонами рухалося й основне польське вiйсько

на чолi з М. Потоцьким та М. Калиновським (приблизно 10 тис. чол.).

Хмельницький, скориставшися з розпорошення сил польсько-шляхетських

вiйськ, вирiшив розгромити їх по частинах. 19 квiтня в урочищi Жовтi Води

(Жовтi Води — нинi мiсто й невеличка рiчка — притока р. Інгульця в

Днiпропетровськiй обл.), повстанцi, що перед цим з’єдналися з кримськими

татарами Тугай-бея, оточили загiн С. Потоцького й Шемберка, змусили його

зайняти невигiднi позицiї i перейти до оборони. Допомога ззовнi не пiдiйшла, бо

24 квiтня козаки-реєстровцi, що пливли по Днiпру на байдаках, бiля Кам’яного

Затону (поблизу нинiшнього села Днiпровокам’янки Верхньоднiпровського р-ну

Днiпропетровської обл.) скликали так звану чорну раду й пiдняли повстання, яке

очолили особистий друг Хмельницького Фiлон Джалалiй i черкаський сотник

Б.PТовпига. Повсталi вбили Барабаша, Караїмовича та iнших прихильникiв

шляхетської Польщi й рушили до Жовтих Вод. На бiк Хмельницького перейшли

також реєстровi козаки й драгуни українцi, що перебували у вiйську

С.PПотоцького i Шемберка. 5 травня повстанцi, якi налiчували тодi близько 10 тис.

чол., увiрвалися в табiр польсько-шляхетських вiйськ, змусивши їх до вiдступу. 6

травня в урочищi Княжi Байраки (у верхiв’ї р. Днiпровокам’янка) повстанцi разом

з татарами вщент розгромили ворожi вiйська. Поранений у бою С. Потоцький

помер вiд ран, а Шемберк опинився в татарському полонi.

Битва пiд Корсунем . Розгромивши передовий загiн С. Потоцького й

Шемберка пiд Жовтими Водами, Хмельницький повiв своє вiйсько проти

головних польсько-шляхетських сил, якi налiчунали до 20 тис. чол. i якi вiд Черкас

вiдiйшли до Корсуня, де зайняли зручнi позицiї i укрiпилися. 15 травня пiд

Корсунем з’явилися повстанськi загони (15 тис. чол.) i татари (4 тис. чол.)

Почався бій. Потоцький почав вiдводити вiйська на Богуслав. Дiзнавшись

вiд козака Самiйла Зарудного, що став провiдником польського вiйська, про шлях

вiдступу польсько-шляхетських вiйськ, повстанцi в лiсисто-болотистiй мiсцевостi

урочища Горохова дiброва (нинi поблизу с. Виграєва Корсунь-Шевченкiвського р-

ну Черкаської обл.) перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили

рiвчак, внаслiдок чого в балцi розлилася вода й утворилася багнюка. Обабiч

дороги повстанцi й татари зробили засiдки, а вперед було вислано 6-тисячний

загiн Кривоноса. Вранцi 16 травня польсько-шляхетське вiйсько, почавши вiдступ

вiд Корсуня, в Гороховiй дiбровi потрапило в оточення. В запеклому бою

шляхетське вiйсько було вщент розгромлене.

Лише незначна частина жовнiрiв зумiла втекти, багато їх було перебито,

понад 8500 чол. взято в полон. Серед полонених, вiдданих татарам i вiдправлених

у неволю до Криму, були й М. Потоцький та М. Калиновський.

Перші перемоги українського народу пiд Жовтими Водами й Корсунем мали

велике значення для розвитку визвольної вiйни. Завдяки рiшучим ударам

народних мас була знищена польсько-шляхетська окупацiйна армiя — основна

опорна сила Речi Посполитої в Українi. Її полководцi опинилися в полонi.

Державна скарбниця була порожня.

Урядовi кола роздирали магнатськi чвари й ворожнеча рiзних Партiй та

угрупувань. До того ж 10 травня помер король Владислав І, i до всього додалося

ще й безвладдя. Все це створило сприятливi умови дальшому пiднесенню

боротьби народних мас в Українi.

Пiсля Корсунської битви Хмельницький 21 травня пiдступив до Бiлої

Церкви, а звiдти у червнi рушив до Чигирина, зробивши це мiсто гетьманською

резиденцiєю. Йому потрiбно було поповнити й органiзувати свої вiйська,

забезпечити їх усiм необхiдним, налагодити тiснiшi контакти з повстанськими

силами всiєї України, пiдготуватися до дальшої боротьби, а також встановити

зв`язки з росiйським урядом.

Нарештi, тодi Хмельницький, очевидно, ще не думав повнiстю громити

Польську державу i вiдривати вiд неї Україну. Про це свiдчить, зокрема, те, що з-

пiд Бiлої Церкви Хмельницький надiслав посольство до короля з вимогами

встановити 12-тисячний козацький реєстр, захистити православну вiру й

повернути православним вiдiбранi у них церкви в Захiднiй Українi, Бiлорусi й

Литвi. Польський сейм прийняв козацьких послiв, їм обiцяно поступки. Але

миролюбна дипломатiя як Хмельницького, так i польських урядових кiл була

зiрвана бурхливим наростанням народного повстанського руху.

Воєннi дії в другiй половинi 1648 р.

Хмельницький розгортав кипучу дiяльнiсть як всерединi країни по

мобiлiзацiї сил для наступних боїв, так i на мiжнароднiй аренi. Вiн намагався

змiцнити зв’язки із Кримським ханством, забезпечити лояльне ставлення до

України Туреччини, нав’язати контакти з Молдовою. Але особливе значення мали

вiдносини з Росiєю. Хмельницький домагався розриву Москви з Польщею i

початку росiйсько-польської вiйни.

8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький, перебуваючи в Черкасах, написав

свого першого листа до царя, в якому розповiв про перемоги над польськими

вiйськами пiд Жовтими Водами i Корсунем. Одночасно Хмельницький просив

царя взяти Україну пiд свiй захист.

Царський уряд, не будучи пiдготовлений до нової вiйни з Польщею i

переживаючи внутрiшнi труднощi (повстання в Москвi та iнших мiстах, нестача

коштiв i т. ін.), а також маючи незахищений тил з боку Швецiї, не прийняв

пропозицiї Хмельницького i не пiшов на розрив миру з Польщею. Та водночас

росiйський уряд подавав допомогу українському народовi: дозволив безмитно

ввозити в Україну хлiб, сiль та iншi продукти, зброю, надавав кошти, вимагав вiд

польського уряду припинення релiгiйних утискiв українського населення, сприяв

переселенню українцiв у межi Росії i т. iн.

У той час, коли Хмельницький, влітку 1648 р. дiйшовши до Чигирина,

готувався до вiйни, повстання широкою хвилею розлилося по Українi й переросло

у велику народно-визвольну вiйну. У цiй вiйнi селянство становило абсолютну

бiльшiсть повстанських загонiв в армії Богдана Хмельницького. Селяни

оголошували себе козаками, створювали загони, якi вливалися в армiю

Хмельницького чи дiяли окремо. Повстанцi виганяли або вбивали шляхтичiв,

захоплювали й дiлили мiж собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і

знищували документи про свою залежнiсть вiд панiв i т. iн. Особливо яскраво про

антифеодальну, антикрiпосницьку спрямованiсть селянської боротьби свiдчить

той факт, що повстанцi нападали не тільки на маєтки польських магнатiв i

шляхтичiв, а й на володiння українських феодалiв і навiть православних

монастирiв. Так, улiтку 1648 р. повстанцi вчинили напад на православний

Густинський монастир (на Прилуччинi), у вереснi — на Почаївський монастир на

Волинi.

Найбiльш активними й енергiйними серед повстанцiв лiтопис Самовидця

називає «броварников, винников, могилников, будников, наймитов, пастухов»,

тобто найзнедоленiшу, найтяжче експлуатовану частину сiльського населення.

Основною силою визвольної вiйни було селянство, яке боролося проти

соцiального гнiту польських і українських феодалiв-крiпосникiв та iноземного

поневолення. Селянство виступало проти феодального крiпосницького гнiту, і

саме його боротьба надавала вiйнi яскравого антикрiпосницького спрямування.

Було поповнено й реорганiзовано реєстровi полки, якi iснували ще до

вiйни,PP— Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канiвський, Бiлоцеркiвський i

Переяславський. З численних повстанських загонiв були створенi новi

територiальнi полки: на Лiвобережжi — Прилуцький, Миргородський,

Нiжинський, Борзенський, Iчнянський, на Правобережжi — Київський,

Уманський, Вiнницький. Пiзнiше виникли й iншi полки.

В ходi боїв з народної маси висунулись видатнi полководцi — полковники

Максим Кривонiс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба,

Матвiй Гладкий та iн., якi й очолили козацькi полки.

Складним було завдання забезпечити народну армiю продовольством,

спорядженням, зброєю i боєприпасами. Незважаючи на великi труднощi,

Хмельницький зумiв у короткий час озброїти велику масу повстанцiв як за

рахунок мiсцевого виробництва, так i трофейною зброєю, захопленою у польсько-

шляхетських вiйськ та у фортецях. Повстанська армiя мала артилерiю, бiйцi були

озброєнi самопалами, мушкетами, пищалями, карабiнами, пiстолями, мечами,

шаблями, списами, луками, а то й косами, цiпами тощо.

Кiлькiсть повстанських загонiв зростала з кожним днем. Повстання,

передусiм, охопили Київщину. Уже через десять днiв пiсля Корсунської битви

православний магнат Адам Кисiль писав, що на Київщинi i Брацлавщинi жоден

шляхтич не лишився в своєму домi. На початку червня повстанськi загони

оволодiли i Києвом.

Бурхливо розвивалися повстання на Брацлавщині й Подллi. 31 транвя

повстанськi загони захопили Немирiв, 11— 12 червня — Тульчин. У той же час у

їхнiх руках опинилися Вiнниця, Умань, Брацлав, Красне, Ладижин, Бершадь та

iншi мiста й села. Одночасно з цим повставня перекинулось на Волинь i Галичину.

У Лiвобережнiй Українi повстання пiсля Корсунської битви теж розвивалися

дуже швидко. Яремi Вишневецькому довелось тiкати з своїх маєткiв. Повстанцi,

яких зосередилось на Лiвобережжi близько 15 тис., лiквiдували владу польських

панiв на Переяславщинi, Лубенщинi, Нiжинщинi. Вони зайняли Новгород-

Сiверськ (13 червня), потiм Борзну, Чернiгiв, Стародуб та iн.

Ярема Вишневецький з своїм 6-тисячним шляхетським загоном,

вiдступаючи пiд натиском повстанцiв, жорстоко розправлявся з населенням. Як

писав пiзнiше М. Кривонiс у листi до князя д. Заславського, Вишневецький людей

мордував, стинав i вбивав на палю, скрiзь у кожному мiстi серед ринку шибениця,

а тепер виявляється, що на палi були невиннi люди. Попам нашим свердлом очi

свердлив.

Вишневецький був упевнений, що жах — єдине почуття, яким треба дiяти на

спрезренних хлопiв. Зробивши все, що мiг, для придушення повстання в

Заднпров’ї, вiн пiд Любечем з своїм загоном перейшов Днiпро i через Київське

Полiсся i Житомир врiзався в саму глибину степової України, туди, де

найсильнiше бушувала буря народної ненавистi.

Проти Вишневецького Хмельницький послав черкаського полковника

Максима Кривоноса (Перебийноса), який 16—18 липня 1648 р. розбив

Вишневецького пiд Старокостянтиновим i змусив його вiдступити далi на захiд.

Отже, влiтку повстання, найбiльш масовими учасниками яких стали селяни,

охопили всю Україну. Уже в першiй половинi лiта 1648 р. були очищенi вiд

польської влади воєводства Київське, Чернiгiвське, Брацлавське i схiдна частина

Подiльського.

В серпнi повстання перекинулось i на Волинь, в Галичину. Окремi козацькi

загони взяли Кремiнець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та iн.

Великий розмах повстань змушенi були визнавати навiть магнати. Так,

Я.PВишневецький i його друзi 20 липня писали в польський сенат з Волині, що в

Українi «що не хлоп, то й ворог, що не мiсто й село, то й юрби ворогiв».

БИТВА ПІД ПИЛЯВЦЯМИ. Богдан Хмельницький i польськi шляхтичi

готували вiйська до нової битви. Польському урядовi вдалося зiбрати велику

армiю — близько 32 тис. шляхтичiв, 8 тис. нiмецьких найманцiв i кiлька десяткiв

тисяч озброєних слуг. Вiйсько було добре озброєне, мало 100 гармат. Але в

Польщi мiж окремими магнатами й шляхтичами точилися чвари й суперечки.

Тому армiю очолили магнати Домiнiк Заславський, Микола Остророг i Олександр

Конєцпольський. «Дурнi ляхи послали перину, дитину, латину»,— глузували