Лекция - Визвольна війна україньского народу в середині ХУII ст

Подождите немного. Документ загружается.

козаки з рознiженостi й лiнивостi Заславського, молодостi й недосвiдченостi

Конєцпольського та ученостi Остророга.

Хмельницький також зiбрав армiю у кiлькостi 80 тис. чол. Перед польсько-

шляхетським вiйськом вона поступалася озброєнням, мала менше кiнноти, але

була сильна моральною стiйкiстю, єднiстю, самовiдданiстю i героїзмом воїнiв. До

повстанського вiйська приєднався також 4-тисячний загiн татар.

Вiйська польське i українське зiйшлися 8 вересня 1648 р. пiд мiстечком

Пилявцями (тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької обл.), над р.

Пилявкою на Подiллi. У польському таборi не було порядку, шляхтичi прийшли з

величезним обозом, що налiчував близько 100 тис. возів, привiзши з собою

предмети розкошi — срiбний посуд, ванни, а також чайники, вина, наливки,

тiстечка i т. iн. За словами одного сучасника, пани зiбралися на вiйну не так iз

залiзом, як iз золотом i срiблом. Битва, що почалася 11 вересня, 13 вересня

закiнчилася повним розгромом польсько-шляхетського вiйська й панiчною втечею

тих, хто врятувався. Конєцпольський тiкав, переодягнувшись селянином, Ярема

Вишневецький — на простому селянському возi, Заславський загубив булаву,

Остророг шапку та опанчу. Деякi шляхтичi за двi доби досягли Львова (300 км).

Повстанцям дiсталися величезнi трофе — 100 гармат, багато зброї й спорядження,

десятки тисяч пiдвiд з матерiальними цiнностями.

С. Твардовський, польський шляхтич, сучасник подiй, так писав про вигляд

утiкаючих польських воякiв з-пiд Пилявцiв: Не спинити руху скелi, що вiдiрвалася

вiд гори, й не пiдняти Трої, коли нона ввергнута в прах! Який шум, який хаос

панував так, коли багато людей, не знаючи навiть у чому справа, вискакували з

своїх жител, кидали однi зброю, другi списи на землю, iншi, тiльки вiд сна

скочивши, хапалися за що попало — хто за коня, кто за шаблю, за вузду, за сiдло.

Поранених, хворих — усе кидали i ввiряли життя своє своїм ногам. Все добро i

багатство, яке мали тут поляки, все вiддали на поживу своїм хлопам. І цим на

короткий час затримали ворога, а самi змогли втекти далі.

Облога Львова мала велике значения для дальшого розгортання визвольної

вiйни. Польсько-шляхетську армiю було розгромлено, визволено Волинь i

Подiлля. Шляхтичi в панiцi утiкали з українських земель, Хмельницькому

вiдкрився шлях на Польщу. Через Збараж, Зборiв, повстанськi вiйська 26 вересня

пiдiйшли до Львова. Хмельницький, щоб не руйнувати мiста й не дати татарам

можливостi його пограбувати, взяв з мiста 20 тис. злотих контрибуцiї i, знявши 16

жовтня облогу, повiв свої вiйська до мiцної фортеці Замостя, яку й оточив 27

жовтня.

Коли Хмельницький пiдiйшов до Львова, а потiм до Замостя, у Схiднiй

Галичинi й Бiлорусi полум’я народних повстанъ розгорлося ще дужче.

Активно виступали селяни й мiщани в багатьох мiстах i селах Схiдної Галичини.

На територiї Галицького Подiлля з центром у м. Сатановi (Теребовль, Пiдгайчики,

Янiв та iншi мiста й села) дiяли численнi повстанськi загони.

Становище шляхетської Польщi було критичним, i новообраний король Ян

II Казимир почав з Хмельницьким переговори, обiцяючи старшинi й козакам

поступки. Проте становище української армiї також було тяжким. За пiврiчний

похiд, що тривав з липня по грудень, повстанцi стомилися, бракувало

продовольства, одягу, рух вiйськ утруднювало осiннє бездорiжжя. У таборi

спалахнула епiдемiя чуми, вiд якої в серединi листопада помер i Максим Кривонiс.

До того ж, у ходi масової народно-визвольної війни — в процесi лiквiдацiї

землеволодiння i влади польськях магнатiв та шляхти i створення нових органiв

державної влади в українському суспiльствi i передусiм серед керiвної верхiвки —

козацьких старшин та православної шляхти визрiвала iдея заснування незалежної

Української держави. Але на середину листопада 1648 р. вона ще не сформувалася

як слiд i не стала загальною. Очевидно, в той час Хмельницький i найближче його

оточення ще вважали, що з допомогою прихильного до них короля можна буде

добитися для України (Русi) таких же прав, якi мала Польща i Литва, тобто, що Рiч

Посполита стане чимсь подiбним до федерацiї чи конфедерацiї, де Україна матиме

рiвнi права.

У таких умовах Хмельницький погодився на переговори з королем,

припинив воєннi дiї, зняв облогу Замостя i 14 листопада вирушив на Поднiпров’я.

23 грудня 1648 р. українськi повстанськi вiйська урочисто вступили до Києва.

Населення мiста радо зустрiчало Хмельницького, вiтаючи його як свого вождя,

визволителя вiд польсько-шляхетського гнiту.

Про цю зустрiч шляхтич В. Мясковський, який у лютому 1649 р. буде брати

участь у посольстві до Хмельницького, у своєму щоденнику писав, що сам

iєрусалимський патрiарх Паiсiй, що перебував тодi у Києвi, «... з тисячю

вершникiв виїжджав до нього на зустрiч з мiста, i тутешнiй митрополит дав йому

коло себе мiсце в санях з правого боку. Весь народ, вийшовши з мiста, вся чернь

вiтала його. Академiя вiтала його промовами i вигуками, як Мойсея, спасителя i

визволителя народу вiд польського рабства, вбачаючи в iменi Богдан добрий знак i

називаючи його: богом даний. Патрiарх надав йому титул найсвiтлiшого князя. З

усiх гармат та іншої зброї в замку i в мiстi лунала стрiльба.

Формування української нац i ональної держави. Внутр i шня й

зовн i шня пол i тика гетьманської адміністрації.

Протягом 1648 р. в ході визвольної вiйни було розгромлено збройнi сили

шляхетської Польщi й лiквiдовано польську адмiнiстративно-полiтичну систему в

Українi. Польськi та українські полонiзованi магнати i великi шляхтичi були

перебитi або втекли в межi корiнної Польщі разом з католицькими ксьондзами,

унiатським духiвництвом i представниками польської влади (воєводами,

старостами, каштелянами), земськi й гродськi суди припинили своє iснування.

Український народ не визнавав залежностi вiд Польщi. На визволених

землях — вiд р. Случi на заходi до росiйського кордону на сходi i вiд басейну

Прип’ятi на пiвночі до степової смуги на пiвднi, на територiї, що обiймала близько

200 тис. кв. км, — почала складатися нова вiйськово-адмiнiстративна i полiтична

система, формувалась українська нацiональна держава. Очолював новий

державний апарат виборний гетьман, яким став напочатку 1648 р. Богдан

Хмельницький. Йому належала вища вiйськова, адмiнiстративно-полiтична й

судова влада. Панiвною верствою стала козацька старшина, яка й взяла до своїх

рук управлiння українськими землями.

Адмiнiстративний устрiй в Українi складався на зразок устрою Запорiзької

Сiчi. Як i в Сiчi, всi найважливiшi вiйськовi й полiтичнi справи мала розв’язувати

Вiйськова (Генеральна) рада, в якiй могла брати участь уся чернь, тобто все

вiйсько. Поступово Хмельницький загальну раду скликав дедалi рiдше,—

головним органом влади поступово ставала рада старшин, яка й вирiшувала всi

вiйськовi, законодавчi, адмiнiстративнi, господарськi й зовнiшньо-полiтичнi

справи. На цю раду гетьман здебiльшого викликав генеральну старшину та

полковникiв, а часом i сотникiв.

Найближчим постiйним помiчником гетьмана була генеральна, вища

вiйськова, старшина, яка разом становила центральний, гетьманський уряд. До

генеральної старшини входили обозний, що керував артилерiєю, два осавули, якi

органiзовували вiйськову раду й були помiчниками гетьмана у вiйськових справах,

два суддi, що вiдали судом, писар, який очолював вiйськову, гетьманську

канцелярiю вищу центральну установу гетьманської адмiнiстрацiї. З часом до

генеральної старшини почали вiдносити i вiйськового хорунжого, що офiцiйно

вважався охоронцем бойового вiйськового прапора (корогви), та вiйськового

бунчужного — носiя гетьманського бунчука, а також пiдскарбiя, який керував

фiнансовими справами. Центром, столицею, де перебувало гетьманське

правлiння, в часи визвольної вiйни стало м. Чигирин.

Територiя України подiлялася на полки, число яких було несталим. Так, в

1648 р. їх налiчувалося близько 40, в 1649 р.— 16, в 1650 р.— 20 i т. д. На чолi

полку стояв полковник, який або обирався на полковiй радi, або призначався

гетьманом. Вiн i здiйснював усi вiйськовi й адмiнiтративнi функцiї на територiї

полку. Помiчниками полковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний,

осавул, хорунжий.

Полки подiлялися на сотнi, очолюванi сотниками, яких або обирала сотенна

рада, або призначав гетьман, а iнколи й полковник. При сотниковi була сотенна

старшина: писар, осавул, хорунжий. У мiстах i селах адмiнiстративнi функцiї

виконували отамани. Над селянами часто стояли вiйти. Поряд з цим у мiстах з

магдебурзьким правом дiяли виборнi магiстрати на чолi з вiйтами, а в iнших —

ратушнi. Магiстратам i ратушам пiдлягали мiщани.

Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана,

полковникiв, сотникiв та вiдповдних суддiв. Функцiї козацьких судiв здебiльшого

поширювалися не лише на козакiв, а й на мiщан та селян, зокрема в справах

убивств, розбою, крадiжок та iнших тяжких злочинiв.

ЕКОНОМІКА. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА.

У процесi визвольної вiйни вдбувалися значнi змiни в економiцi. Пiд

натиском народних повстань і бойових дiй Вiйська Запорiзького магнати й великi

шляхтичi, католицьке духiвництво, державцi королiвщин змушенi були залишати

свої маєтки і втiкати з Лiвобережної та Правобережної України. Внаслiдок цього

велике й середнє феодальне землеволодiння на якийсь час було в основному

лiквiдовано. Серйозно було пiдiрвано й землеводолiння української шляхти та

монастирiв. Земельнi простори, залишенi панами, захопили козаки й селяни, деяка

частина перейшла у власнiсть вiйськового скарбу. Через це зчачно розширилося

дрiбне селянсько-козацьке землеволодiння. Козаки й селяни стали вiльними

дрiбними землевласниками, якi займалися хлiборобством, скотарством,

бджiльництвом, рибальством, млинарством, виробництвом спиртних напоїв тощо.

Свою продукцiю воин використовували в основному для власних потреб i лише

частково продавали. Козаками вважалися тi, хто служив у вiйську, а решта —

селянами, посполитими.

Хоча польсько-шляхетський режим було знищено козацькою шаблею,

феодальнi вiдносини не були лiквiдованi, а тiльки пiдiрванi. Збереглося значною

мiрою землеволодiння православних монастирiв, частково — української шляхти.

Хмельннцький видавав монастирям (Густинському, київським та ін.), а також

деяким українським шляхтичам охороннi унiверсали, що захищали їхнi володiння.

Мiщани тепер вiльно займалися ремеслом, рiзними промислами (виробництвом

спиртних напоїв тощо), торгiвлею, а частина з них — i сiльським господарством.

Хоч через вiину з Польщею торговельнi зв’язки із захiдними країнами,

зокрема через Гданськ, припинилися, налагодився бiльш тiсний торговельний

обмiн з Росією.

У зв’язку з неврожаєм вивiз хлiба й худоби з України в цей час скоротився. З

України вивозили тютюн. Україна вела торгiвлю також з Молдовою, Валахiєю,

Угорщиною, Кримом, Туреччиною.

Для органiзацiї та утримання адмiнiстративного апарату й вiйська,

проведення дипломатичної дiяльностi потрiбнi були значнi фiнансовi й матерiалнi

ресурси. З огляду на це Хмельницький придiляв велику увагу налагодженню

господарсько-фiнансово справи, стану вiйськового скарбу. Головне джерело

прибуткiв становили загальнi податки, якими обкладалося населення, i передусім

селяни й мiщани. Зокрема стягувалися: подимне,— постійний податок вiд хат,

дворiв, землi, стацiя — надзвичайний податок, який iшов на утримання вiйська,

оренди — податок, що накладався на млини, гуральнi, шинки й рiзнi промисли.

Частину коштiв вiйськовий скарб дiставав вiд земель католицького

духiвництва, якi перейцли у його власнiсть, рiзних пiдприємств i промислiв, що

були в цих володiннях (млини, винокурнi, корчми, броварнi та iн.), а також

торгiвлi (внутрiшнi торговi збори за торгiвлю на торгах тощо).

Переговори

У лютому 1649 р. призначена з польським королем комiсiя на чолi з

православним українським магнатом Адамом Киселем прибула до Переяслава, де

й почала переговори з Хмельницьким та старшинами. Польськi посланцi

нвмагалися вiдiрвати Хмельницького й козаків вiд селянства, «аби хлопи орали, а

козаки воювали», обiцяли козакам збiльшити реєстр, а тi, що не потраплять до

реєстру, мусили повернутися в пiдданство до панiв. Однак Хмельницький заявив,

що вiн не вiдступиться вiд селян, чернi i домагатиметься визволення всiх

українських земель.

Переговори закiнчилися тим, що перемир`я було продовжено до весни, коли

воєннi дiї мали вiдновитися. «Стiна iз стiною вдариться, одна впаде, друга

зостанеться», — заявив Хмельницький польським комiсарам на останньому

побаченнi.

ВОЄННІ ДІЇ 1649—1653 рр.

Облога Збаража. Ще взимку польський уряд розгорнув пiдготовку до

вiдновлення воєнних дiй проти українського народу. Король оголосив посполите

рушення, запросив кiлька тисяч нiмецьких солдатiв-найманцiв. Польське

командуваяня вирiшило наступати на повстанськi вiйська з фронту й тилу. З цiєю

метою литовський гетьман Януш Радзивiлл дiстав наказ рухатися через Бiлорусь i

зайняти Київ. Однак цього плану здiйснити не вдалося. Бiлоруське населення, на

допомогу якому Хмельницький послав козацькi загони на чолi з Iллею Голотою,

Степаном Подобайлом та Михайлом Кричевським, розгорнуло широкий

повстанський рух.

Бої були запеклими, Голота, Подобайло i Кричевський загинули. Але

литовська армiя, зазнавши великих втрат вiд ударiв бiлоруських та українських

повстанцiв, змушена була 28 липня 1649 р. вiдступити.

Хмельницький, готуючись до наступних боїв, своїми унiверсалами скликав

до свого вiйська всiх, хто мiг володiти зброєю. І маси козакiв, селян, мiщан,

сповненi ненавистi до польсько-шляхетського гноблення, посунули до Чигирина.

На помiч Хмельницькому прибули на чолi з ханом iслам-Гiреєм III татари,

iшли донськi козаки.

Виступивши 31 травня 1649 р. з Чигирина, Хмельницький рушив назустрiч

польсько-шляхетськям вiйськам, якi захопили Ізяслав, Старокостянтинiв,

Меджибiж на iншi мiста. Зiткнувшися з повстанською армiєю пiд

Старокостянтиновом i Меджибожем, польське вiйсько, очолюване Яремою

Вишневецьким, стало панiчно відступати i отаборилося пiд мiстом

Збаражем (тепер Тернопiльської обл.). 30 червня 1649 р. повстанськi й

татарськi загони вдарили по польському таборовi, знищивши близько 2 тис.

нiмецьких найманцiв. На початку липня почалася облога повнiстю

оточеного табору. Повстанцi часто атакували оточених, вели запеклi бої. У

цих боях загинув оспiваний у пiснях корсунський наказний полковник

Нестор Морозенко, був тяжко поранений вiнницький полковник Іван Богун.

Шляхетське вiйсько опинилося в безнадiйному станi. В його таборi почався

голод, i, як зазначає лiтопис Самовидця, «польськi вояки мусiли стерво їсти,

а и того мало было, бо собак и кошек виели».

Зборiвська битва.

На підмогу обложеним з-під Люблiна на чолi з королем Яном ІІ Казимиром

вирушило 30-тисячне вiйсько. Дiзнавшись про це через розвдникiв, Хмельницький

для продовження облоги Збаража залишив невелику частину свого вiйська на чолi

з генеральним обозним І. Чернятою, а сам з бiльшiстю кращих полкiв i татарами

таємно знявся i пiшов назустрiч королiвськiй армiї. Пройшовши 120 км,

Хмельницький розташував свої вiйська й татарськi загони в дiбровi й глибоких

ярах лiвого берега р. Стрипи бiля м. Зборова (тепер Тернопiльської обл.). 5

серпня, коли польсько-шляхетське вiйсько, розтягнувшись на розмоклих вiд

дощiв шляхах у довгу лiнiю вздовж р. Стрипи, почало переправу з правого берега

рiчки на лiвий, на нього несподівано вдарили козацькi кiннi загони.

Втративши у бою близько 4 тис. чол. польське вiйсько почало будувати

табiр i обносити його шанцями. Але надвечiр табір було оточено повстанцями й

татарами. Почалася панiка, шляхтичi ховалися у вози i пiд вози.

Вранцi 6 серпня бої вiдновилися. Шляхетське вiйсько опинилося в

катастрофічному становищі. Але цього разу його врятували татари. Не

зацiкавлений у пепемозi й посиленнi України кримський хан Іслам-Гiрей III пiшов

на таємнi переговори i уклав угоду з польським королем який пообiцяв татарам

виплатити велику суму упоминків (подарунків, фактично данина) i дозволив брати

ясир та грабувати українськi землi на шляху до Криму. Не маючи можливості

одночасно воювати проти польсько-шляхетських вiйськ i татар, Хмельницький пiд

тиском хана змушений був почати переговори i укласти з польським королем

договір, що дістав назву З борiвськог о .

Зборiвський договiр, який мав офiцiйну назву— «Декларацiя ласки його

королiвської милостi війську Запорiзькому на пункти, суплеки данная» — буи

укладений 8 серпня 1649 р. За умовами цього договору число реєстрових козакiв

збiльшувалось до 40 тис. чол. Всi ж селяни й мiшани, що не ввiйдутъ до цього

розширеного реєстру, мусили знову повернутися до свого попереднього стану —

мiщанського чи селянського. Магнати i шляхта дiстали право повернутися до

своїх маєткiв. Видiлялася козацька територiя, до якої входили К иї вське,

Чернiгiвське i Брацлавське во є водства . Воєводства Волинське i Подільське

залишалися, як i до повстання, пiд владою короля. На козацькiй територiї

панування польської шляхти обмежувалося. Тут влада належала гетьмановi з

резиденцiєю в м. Чигиринi i козацькiй старшинi. Коронне польське вiйсько стояти

тут права не мало. Та водночас на козацькiй територiї зберiгався i шляхетський

режим з тiєю рiзницею, що на всi адмiнiстративнi пости, до воєвод включно,

король мав призначати лише православних шляхтичiв (першим київським

воєводою став Адам Кисiль). Усiм учасникам повстання, зокрема шляхтичам,

оголошувалася амнiстiя. Питання про церковну унiю, церковнi права й маєтностi

мало бути розв’язане на найближчому сеймi. Митрополит київський дiставав

мiсце в сенатi. У Києвi та в iнших мiстах не мали права жити й органiзовувати свої

школи єзуїти.

Отже, Зборiвський договiр до деякої мiри забезпечував iнтереси козацької

старшини, украшської шляхти, реєстрового козацтва, а також частини селянства,

яка мала бути включеною до збiльшеного реєстру, надавав їм певнi права й

привілеї.

10 серпня Хмельницький вирушив з-пiд Зборова i на початку вересня був уже в

Чигиринi.

Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував багато українських мiст та

сiл i захопив багато людностi в полон (згiдно з угодою з королем, а Хмельницький

не перешкоджав татарам).

Умови Зборiвського договору не задовольняли нi український народ, нi

шляхетську Польщу. Український народ не мiг примиритися з тим, що в Україну

мали право повернутися польськi шляхтичi. Польська шляхта також не досягла

своєї мети — остаточного придушення народних повстань i повної влади на

українських землях. За таких умов перемир’я не могло бути тривалим.

Наприкiнцi 1649—на початку 1650 р. у свої маєтки в Україну почали

повертатися й польськi шляхтичi, роблячи спробу вiдновити крiпосницький гнiт. У

відповiдь спалахнули повстання селян, особливо на Волинi й Брацлавщинi.

Повстання очолював брацлавський полковник Данило Нечай що мав у своїх

загонах близько 40 тис. чол. «Чернь зiстається в купах, панiв до їхнiх домiвок не

пускає», — писав тодi Адам Кисiль.

Спалахнуло повстання в Запорізькiй Сiчі. Повстанцi постановили забрати

гетьманську булаву у Хмельницького і проголосити гетьманом Худолiя. Проте це

повстання дуже швидко було придушено, а Худолiя схоплено і за наказом

Хмельницького страчено.

Вiдносини мiж українським народом та Польщею загострювались, і

Хмельницький у ходi пiдготовки до дальшої боротьби готував військові сили i

вживав дипломатичних заходiв для зміцнення зовнiшнього становища України.

В ходi підготовки до нових боїв необхідно було поновити воєнний союз з

Кримським ханом та забезпечити свiй фланг з боку Молдови, господар якої,

хитрий, лукавий, жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреччини,

водночас пiдтримував союз з польськими магнатами. Кримський хан умовою

союзу поставив спільний похід татар i козакiв проти Росiї. Хмельницький

запропонував хановi послати свої загони на Молдову. У серпнi 1650 р. татари й

частина українських вiйськ вступили до Молдови i захопили її столицю Ясси.

Лупул змушений був укласти угоду за якою відмовлявся вiд союзу з

Польщею, виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і пообiцяв вiддати

свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Тимоша.

У 1649—4651 рр., дипломатичнi зносини Хмельницького з Туреччиною

помiтно пожвавішали.