Лебедєва Г.О. Конспект лекцій з дисципліни Актуальні проблеми соціогуманітарних наук

Подождите немного. Документ загружается.

врегулюванні. При цьому, хто б не був суб'єктом управління соціальним

конфліктом, важливо знайти ефективні способи та методи врегулювання

конфліктних відносин.

Цьому можуть сприяти наступні організаційні заходи. По-перше, зро-

бити соціальні конфлікти (насамперед тіньові, неявні, латентні) надбанням

гласності, максимально відкритими. Це дасть змогу контролювати хід

протікання конфлікту і вчасно реагувати на процеси, що відбуваються в ході

протиборства сторін. По-друге, знизити ступінь соціально-психологічного

напруження, щоб перешкодити появі детонізуючих ситуацій у відносинах

між конфліктуючими сторонами.

Аналіз також показує, що процес розв'язання соціального конфлікту —

доволі складна справа. Він може розвиватись різними шляхами, а також

використовувати різноманітні методи, які розроблені теорією соціального

управління. Серед них найчастіше застосовують такі загальні методи

управління конфліктом.

1. Метод уникнення конфлікту — може виражатися у відході з пол -

тичної арени того чи іншого політичного діяча або у погрозі відходу,

уникненні зустрічей із супротивником тощо. Однак уникнення конфлікту не

означає його ліквідацію, тому що залишається невирішеною сама причина.

2. Метод переговорів — дає змогу уникнути застосування насильства.

У процесі переговорів сторони обмінюються думками, що неминуче знижує

гостроту конфлікту, а також допомагає зрозуміти аргументи сторін,

об'єктивно оцінити співвідношення сил і умови примирення. Переговори

дають можливість більш ретельно розглянути альтернативні ситуації,

домогтися взаєморозуміння, прийти до згоди, консенсусу, відкрити шлях до

співробітництва.

3. Метод посередництва — це процедура примирення. У ролі посере-

дників можуть виступати як організації, так і приватні особи, а функції

посередників можуть виконувати не тільки урядові, а й будь-які інші уста-

нови та організації. Практика підтверджує, що вдало підібраний посередник

може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б

неможливою. Так, у складних міжнародних соціальних конфліктах роль

посередників часто-густо виконують лауреати Нобелівської премії. Така

практика наочно демонструє ті високі вимоги, що висуваються до

особистості посередника (авторитет, моральність, професійна компе-

тентність, високий інтелект тощо).

4. Метод відкладання — нерідко означає поступитися своїми позиція-

ми. Ця дія досить поширена у соціальній практиці. Але тут важливо під-

креслити, що сторона, яка поступилася своїми позиціями, у міру нагро-

мадження певних сил і зміни ситуації на свою користь зробить, як правило,

спробу повернути втрачене.

5. Метод третейського розгляду, або арбітраж — зазвичай за такого

розгляду керуються нормами законів, у тому числі міжнародного права.

Пошук шляхів виходу із конфліктних ситуацій сприяє виробленню

також інших методів розв'язання соціальних конфліктів. Осмислення

природи і змісту суспільних конфліктів дало змогу вченим і практикам

виробити рекомендації, що можуть допомогти у прискоренні процесу

розв'язання конфлікту:

• під час переговорів пріоритетними мають бути лише ті питання, що

стосуються змісту конфлікту;

• сторони повинні прагнути до усунення психологічної та соціальної

напруженості;

• необхідно демонструвати взаємоповагу один до одного;

• учасники переговорів мають гласно і переконливо розкривати позиції

один одного і свідомо створювати атмосферу публічного обміну думками;

• усі учасники переговорів повинні прагнути до консенсусу.

Серед структурних методів управління конфліктами найчастіше ви-

користовують такі:

1. Метод роз 'яснення вимог — один із найкращих методів управління

що дає змогу запобігати дисфункціональним конфліктам. Полягає у роз 'яс-

ненні того, яких результатів очікують від кожної людини або підрозділу

організації. Тут повинні бути згадані такі параметри, як рівень досягнутих

результатів, хто надає і одержує різну інформацію, яка система повноважень

і відповідальності, а також чітко визначені цілі, політика, процедури і

правила спільної діяльності.

2. Метод координації та інтеграції спільних дій — ґрунтується на

застосуванні координаційного механізму. Один із найпоширеніших тут

механізмів —це ланцюг команд. Як відзначали М. Вебер і представники

адміністративної школи управління, встановлення ієрархії повноважень

упорядковує взаємодію людей, процес прийняття рішень і проходження

інформаційних потоків усередині організації. В управлінні конфліктною

ситуацією дуже корисні й такі засоби інтеграції, як управлінська ієрархія,

використання спеціальних служб, що здійснюють зв'язок між функціями, а

також між-функціональні цільові групи, наради між відділами і підрозділами.

3. Метод загальноорганізаційних та комплексних цілей — передбачає

об'єднання спільних зусиль двох або більше людей, груп, відділів або

підрозділів організації для досягнення певної мети.

4. Метод системи винагород — застосовується з метою здійснення

впливу на поведінку і дії людей, щоб уникнути дисфункціональних наслідків.

Не менш важливо, щоб система винагород не заохочувала неконструктивну

поведінку і дії окремих осіб або груп.

Серед міжособистісних методів управління конфліктами можна

виокремити такі: 1. Метод відхилення — характеризується тим, що людина

(або група) намагається ухилитися від конфлікту. Один із способів

розв'язання конфлікту — не потрапляти в ситуації, що провокують

виникнення протиріч, а також не вступати в обговорення питань, що мають

великі розбіжності. 2. Метод згладжування — характеризується поведінкою,

яка диктується переконанням, що не варто сердитися. Особа, яка застосовує

цей метод, намагається не випустити із себе, тобто зовні, ознаки конфлікту,

апелюючи до потреби в солідарності. У результаті може наступити мир, але

проблема залишиться. Більше не існує можливості для прояву емоцій, але

вони живуть усередині і накопичуються. 3. Метод примусу —

використовуються спроби змусити іншу сторону прийняти свою точку зору

за будь-яку ціну. Той, хто намагається це зробити, не цікавиться думкою

інших. Особа, що використовує цей метод, зазвичай поводиться агресивно і

для впливу на інших, як правило, використовує силу влади. Конфлікт у такий

спосіб можна взяти під контроль, показавши, що володієш найсильнішою

владою, придушуючи свого супротивника, вимагаючи від нього поступитися

перед керівником. 4. Метод компромісу — характеризується прийняттям

точки зору іншої сторони, але лише до певної міри. Здатність до компромісу

високо цінується в управлінських ситуаціях, оскільки часто-густо надає

можливість швидко розв'язати конфлікт, задовольнивши обидві сторони.

Однак використання методу компромісу на початковому етапі конфлікту, що

виник унаслідок прийняття важливого рішення, може зашкодити діагнозу

проблеми і скоротити час для пошуку альтернативи. 5. Метод розв'язання

проблеми — визнання розбіжностей в думках і готовність до ознайомлення з

іншою точкою зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти вірний курс

дій, прийнятний для всіх. У складних ситуаціях, де розмаїтість підходів і

достовірна інформація є істотними для ухвалення розсудливого і вірного

рішення, появу конфліктуючих думок потрібно навіть заохочувати і

управляти ситуацією, використовуючи цей метод.

Інші методи управління конфліктами теж можуть з успіхом обмежува-

ти або запобігати конфліктним ситуаціям, але вони не приведуть до опти-

мального вирішення суперечливих питань, оскільки не всі точки зору

протилежних сторін можуть бути вивчені однаково ретельно.

Лекція 6.

СОЦІАЛЬНІ КОНФЛІКТИ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ

СУСПІЛЬСТВІ

Соціальні конфлікти отримують своєрідний прояв у сучасній україн-

ській дійсності. Сьогодні українське суспільство переживає системну кризу,

причини якої різноманітні та неоднозначні. Зміни у суспільних відносинах

супроводжуються небаченим розширенням сфери прояву соціальних

конфліктів. У них втягуються не тільки великі соціальні групи, а й нерідко

цілі регіони, як однорідні у національному відношенні, так і населені різними

етнічними спільнотами. Конфліктами, як показує аналіз, охоплені майже всі

сфери життя українського суспільства — соціальна, економічна, політична,

духовна, конфесійна тощо.

Ці конфлікти породжені реальними соціальними протиріччями, що

виникли в ході поглиблення кризового стану суспільства. Нерідко

відбуваються "неприродні" зіткнення, тобто штучно створені й навмисне

провоковані особливо у сфері міжнаціональних, міжрегіональних і

міжконфесійних відносин. Результатом їх часто бувають страйки, зіткнення,

у які проти своєї волі можуть бути втягнені великі соціальні спільноти.

Конфлікти на основі об'єктивно виникаючих протиріч, якщо вони

вчасно вирішуються, сприяють суспільному прогресу. При цьому соціальні

протиріччя, що служать джерелом конфліктних колізій, можна поділити на

два основні види. З одного боку, це протиріччя, що породжені соціально-

економічним станом значної частки членів нашого суспільства. У ході

поглиблення цих протиріч відбувається зіткнення різних соціальних груп,

інших етносів. Ці протиріччя виявляються насамперед у непомірних

контрастах багатства і бідності, процвітання деяких осіб і зубожіння

більшості населення. З іншого боку, це політичні протиріччя, зумовлені

неприйняттям політики влади. Сьогодні це протидія багатьох суспільних сил

курсу уряду, орієнтована на зміну суспільно-політичного ладу.

Головне, що характеризує соціальні процеси в Україні в останні роки,

— це явна дезінтеграція сформованих раніше соціальних структур і зв'язків.

Намітився процес переходу від інтеграції та диференціації одного типу до

інтеграції та диференціації іншого типу. У результаті глибоких економічних і

соціально-політичних перетворень українського суспільства, починаючи з

90-х років XX ст., його соціальна структура змінилася. Утворюються нові

соціальні групи, які можна розглядати як клас власників і підприємців;

буржуазія заявила про себе створенням власних політичних організацій і

кардинальною зміною відносин власності. Існують і такі групи, як

номенклатурна бюрократія, "тіньовики", формуються нові маргінальні групи.

В нашій країні відбувається масштабна "декомпозиція" соціальної структури.

її елементам притаманна все більша розбіжність у характері праці, розмірах

доходів, рівні освіти, доступу до влади і т. ін. Поширюється соціальна

нерівність, яка фактично й породжує безліч конфліктів.

Очевидно, що при розмаїтті факторів, що впливають на конфліктність у

нашому суспільстві, основну роль відіграють протиріччя між трьома

основними структурами суспільства й усередині них. Ідеться про владу

(законодавчу, виконавчу, судову), підприємництво (державне, колективне,

приватне, українсько-іноземне, компрадорське, спекулятивне, мафіозне) і

виробників (різних груп інтелігенції, службовців, робітників, селян, фермерів,

студентства, ветеранів праці тощо).

Динаміка соціальних процесів у сучасному українському суспільстві

зумовлена докорінними протиріччями, породженими ще у період перебу-

дови, що носять все гостріший характер. Це протиріччя між декларованим

відновленням і подальшим руйнуванням суспільного організму; між

прагненням увійти до цивілізованого науково-технічного прогресу і ката-

строфічно поглинаючою кризою економіки, науки, культури, освіти; між

обіцяною свободою, демократією і посилюючим відчуженням народу від

власності, від управління державою.

Соціальних протиріч виникло, як бачимо, значно більше, і стали вони

гострішими, а багато з них набрали форму соціальних антагонізмів. Антаго-

ністичне протиріччя виразилося насамперед у конфронтації прихильників

соціалістичного і капіталістичного шляхів розвитку. Це протиріччя стало

стрижнем усіх сфер нашого суспільного життя, що спричиняє нерідко

жорсткі і непримиренні конфлікти. Більшість людей, відчувши на собі тягар

становлення ринкових відносин, вступають у відкриті конфлікти з

адміністрацією. Очевидний конфлікт усередині інтелігенції. Частина

інтелігенції, яка брала участь у зміні соціально-політичного курсу,

ввійшовши до урядових структур і зайнявши там лідируюче становище,

допомагає утвердитися при владі новим класам. По суті, створився альянс

частини інтелігенції із номенклатурною елітою. Варто сказати і про

вітчизняну буржуазію. Вона тільки формується як клас, але її конфлікт з

іншими класами і соціальними групами вже розгортається навколо розподілу

кредитів, механізмів приватизації, податкового законодавства тощо. Сьогодні

кожна група промисловців і підприємців на всіх рівнях (у центрі й регіонах)

прагне реалізувати свої інтереси, використовуючи лобістський тиск на

виконавчу і законодавчу гілки влади. Можна погодитися з думкою окремих

дослідників про те, що в сучасній Україні конфлікт став повсякденною

реальністю. Країна перетворилася на поле дії соціальних конфліктів,

починаючи з міжетнічних, міжконфесійних і закінчуючи соціально-масовими

конфліктами, що виявляються в багатьох страйках. Це підтверджують

насамперед могутні страйки шахтарів, працівників науки, учителів тощо.

Починаючи з 1992 р. багато конфліктів стало виникати і в регіонах

країни. Вони були зумовлені не протистоянням рядових працівників і

адміністрації, а протистоянням населення і трудових колективів центральним

органам влади і управління. Основна спрямованість страйкового руху

останнього періоду — це боротьба за підвищення рівня життя. Переважають

вимоги про підвищення заробітної плати, ліквідації заборгованості по

зарплаті й виплаті пенсій. Водночас усе голосніше лунають вимоги, пов'язані

із відстоюванням працюючими свого права власності на майно підприємств.

Майже завжди поряд з економічними вимогами висуваються й політичні

вимоги. Не можна не враховувати, що у робітничому русі взаємодіють різні

сили, які дотримуються різних політичних орієнтацій. Усе це політизує дії

трудових колективів. Трудові конфлікти часто-густо є реакцією на перекоси

в економічній і соціальній політиці уряду, на його невміння усвідомити

наслідки прийнятих рішень. Основний зміст конфліктів у соціально-еконо-

мічній сфері пов'язаний із перерозподілом власності і становленням рин-

кових відносин, що неминуче призводять до поляризації соціальних груп.

Численні конфлікти в економічній сфері пов'язані ще й з тим, що у

країні дотепер відсутня чітка законодавча база розв'язання трудових су-

перечок. Комісії примирення та арбітражі не виконують свої функції, а

адміністративні органи в окремих випадках не виконують досягнутих угод.

Усе це не сприяє розв'язанню трудових конфліктів, а тому постає завдання

створити більш продуману законодавчу систему для їх врегулювання.

Конфлікти у соціально-політичній сфері — це конфлікти з приводу

перерозподілу влади, домінування, впливу, авторитету. Вони можуть носити

як прихований, так і відкритий характер. Основними конфліктами у сфері

влади можна назвати такі:

1. Конфлікти між основними гілками влади (законодавчої, виконавчої

і судової) у країні, в Автономній Республіці Крим і в областях. На вищому

рівні цей конфлікт проходить по лінії протистояння, з одного боку, президен-

та й уряду, а з іншого — Верховної Ради і рад народних депутатів усіх рівнів.

2. Внутрішньопарламентські конфлікти між фракціями та іншими

політичними формуваннями Верховної Ради і всередині них.

3. Конфлікти між політичними партіями з різною ідеологічною і по-

літичною спрямованістю.

4. Конфлікти між різними ланками і "кланами" всередині управлін-

ського апарату.

Політичні конфлікти — це цілком нормальне явище в житті будь-

якого суспільства. Існуючі в суспільстві партії, рухи, їх лідери мають свої

уявлення про вихід із кризи і відновлення суспільства. Це знаходить

висвітлення в їхніх програмах. Але вони не зможуть їх реалізувати доти,

поки перебувають поза сферою державної влади. Потреби, інтереси, цілі,

домагання великих політичних груп і рухів можуть бути реалізовані

насамперед за допомогою використання важелів державної влади. Саме тому

держав влада, політичні інститути України є ареною гострої політичної

боротьби.

Протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади переходять

у конфлікт лише при певному стиканні об'єктивних і суб'єктивних факторів.

При цьому боротьба носить нерідко "верхівковий", елітарний характер

Конфлікти у верхніх ешелонах виконавчої і законодавчої влади розв'язу-

ються переважно силовими прийомами, тиском, погрозами, обвинувачен-

нями тощо. Сучасна соціально-економічна й політична ситуація в Україні

значною мірою сприяє конфліктному сценарію розвитку подій. Важливо

розуміти обставини, що спричинили конфлікт, і прагнути до пом'якшення

умов його протікання, не допускати, щоб він викликав насильницькі дії з

боку тієї чи іншої сторони.

Помітне місце в сучасному суспільному житті посідають

міжнаціональні, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. У їх основі

лежить боротьба за права й інтереси етнічних, національних і релігійних

громад. Часто ці конфлікти пов'язані зі статусними, територіальними і

майновими претензіями. Є підстави вважати, що конфліктність у сфері

міжнаціональних, міжетнічних і міжконфесійних відносин має свою логіку

походження і розвитку. Так, у свідомості живих поколінь зберігаються

образи, що виникли ще у минулі часи, і вони в силу нинішніх

несправедливостей (у якій би формі вони не виявлялися) не в змозі

перебороти почуття національної ворожнечі. Тому проблема урахування і

реалізації етнічних інтересів населення країни має важливе значення.

Уявлення про ущемлення національних інтересів і претензії націй на

пріоритетні права, зокрема кримських татар, є одним із джерел суспільної

напруженості. З розпадом СРСР ця проблема не зникла. Інколи такі

конфлікти навмисно провокують націоналістичні, сепаратистські, а також

фанатично-релігійні сили. Зазначимо, що конфлікти в Україні, хоча вони і

відбуваються в різних сферах суспільного життя та іменуються політичними,

економічними, національними і т. ін., у широкому сенсі належать до

соціальних конфліктів. Це значить, Що йдеться про протиборство між

соціальними спільнотами і соціальними групами, тобто соціальними силами,

що переслідують свої цілі та інтереси.

Найбільш відкритою формою вираження соціального конфлікту

можуть бути різні масові дії: висування вимог до влади з боку незадоволених

соціальних груп; використання суспільної думки в підтримку своїх вимог чи

альтернативних програм; прямі акції соціального протесту. Масовий про-

тест — це активна форма конфліктної поведінки. Він може бути організо-

ваним або стихійним, прямим або непрямим, набувати характеру насильства

чи ненасильства. Організаторами таких масових протестів виступають, як

правило, політичні організації і так звані групи тиску.

Формами вираження протесту можуть бути мітинги, демонстрації,

пікетування, кампанії цивільної непокори, страйки, голодування, прогули і т.

ін. Кожна з цих форм використовується у певних цілях. Організатори акцій

соціального протесту повинні чітко усвідомлювати, які конкретні завдання

можна вирішити за допомогою тієї чи іншої акції і на яку суспільну

підтримку вони можуть розраховувати. Так, гасло, що є достатнім для

організації пікетування навряд чи можна використати для організації

кампанії цивільної непокори.

Отже, як показує проведений аналіз, соціальні конфлікти все більше

стають нормою соціальних відносин. В Україні відбувається процес

формування деякого проміжного типу економіки, де буржуазний тип

відносин, заснованих на приватній власності, поєднується із відносинами

державної власності і державною монополією на певні засоби виробництва.

Створюється суспільство з новим співвідношенням класів і соціальних груп,

де все більше зростатимуть розбіжності в доходах, статусі, культурі, освіті і