Лебедєва Г.О. Конспект лекцій з дисципліни Актуальні проблеми соціогуманітарних наук

Подождите немного. Документ загружается.

соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, під-

тримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і

систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством

ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес,

економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з

одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць,

забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед

природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне

суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких

дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна

технологія, викиди та відходи виробництва тощо).

2. Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву

модернізації, яку пов'язують передусім із зародженням і розвитком

капіталізму, поширенням цінностей і досягнень саме цієї формації. Водночас

побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і

як процес вдосконалення суспільства.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу

трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім

до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами

в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та

неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного

розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії

від феодалізму до капіталізму в результаті про- мислової революції XVIII

ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної

свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у

традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших

країн, формою «наздоганяючого розвитку» з метою подолання історичної

відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті

країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років

XX ст., перебудова 1985 р.). Така модернізація здійснюється завдяки

заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню

інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній

та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувала-

ся в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з

культури. її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не

мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий

пострадянським країнам.

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна,

яка має значний рівень індустріалізації, стабільний

економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового

знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті

політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям,

належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому

теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість — комплексний

феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні,

психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і

технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». її автори виходять з

того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства.

Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім —

постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних

моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними

інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до

«ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше

соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в

українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— «запізніла модернізація» може поставити суспільство у зовнішню

залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого

зростання чисельності середнього класу, його високої

соціальної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних

зусиль центральної влади, її вміння локалізувати,

блокувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації

соціального потенціалу, здатності населення спрогнозувати користь від неї,

авторитету лідера.

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із

соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з

авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежність

часто сприймалася однобічно — як відокремленість від тодішньої спільності,

а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на ра-

дикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс

об'єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні

зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, заго-

стрення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і

відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності

системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад

системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум

перебиває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість

полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому

авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній

інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток су-

спільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний

синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як

наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага міліта

ризації економіки, політики, свідомості за радянських

часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності

сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За

словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого

соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю

українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі

модернізовані відносини позаекономічного примусу, не-ринкові зв'язки як

ознаки-атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і

міжкорпорати-вною конкуренцією та вільним ринком як ознаками

класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осягненні

загальноцивілізованих засад суспільного буття

Лекція 5.

ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

ТА ПЕРЕДУМОВИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ.

1. Соціологічна теорія конфлікту.

2. Функції соціального конфлікту та його класифікація

3. Головні причини й наслідки соціальних конфліктів

та методи управління ними.

1. Виокремлення соціологічної теорії конфлікту обумовлене, насампе-

ред, актуалізацією і складністю такого суспільного явища, як соціальний

конфлікт. Унаслідок цього проблема соціального конфлікту є однією із

найактуальніших проблем сучасної соціології. Вона охоплює широке коло

питань, серед яких визначення поняття "соціальний конфлікт", його природи

як суспільного явища, причин виникнення та можливостей його розв'язання,

а також типології, класифікації конфліктів, виявлення їх ролі у суспільному

житті та ін.

З огляду на ці обставини соціологічна теорія конфлікту вивчає зако-

номірності і природу виникнення та протікання конфлікту як суспільного

явища, типологію конфліктів, а також принципи і методи запобігання та

розв'язання соціальних конфліктів, технологічні засади управління ними.

Об'єктом соціологічної теорії конфлікту є різноманітні конфлікти між

соціальними суб'єктами (індивідами, соціальними групами, класами, націями,

державами тощо), що розглядаються як фактори розвитку соціальних систем.

Предметом цієї соціологічної теорії, у свою чергу, є закономірності та

процеси виникнення, протікання і розв'язання соціальних конфліктів, їх

соціальні ознаки, а також різноманітні конфліктні відносини, що виникають

між людьми і групами людей у процесі їхньої взаємодії та суспільної

життєдіяльності.

Перш ніж перейти до безпосереднього викладення основних проблем

цієї соціологічної теорії, дамо визначення власне самого поняття "соціальний

конфлікт". Загалом під конфліктом розуміється зіткнення протилежних

інтересів, цілей, позицій або поглядів суб'єктів соціальної взаємодії

(індивідів, соціальних груп, суспільств тощо). Соціальний конфлікт завжди

пов'язаний з усвідомленням людьми протиріч своїх інтересів як членів тих чи

інших соціальних груп з інтересами інших суб'єктів. Загострення цих

протиріч часто-густо породжують соціальні конфлікти, які протікають у

відкритій або закритій формі.

Аналіз показує, що соціальні протиріччя пронизують усі сфери суспіль-

ного життя — економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Загострення

тих чи інших соціальних протиріч створює певні "зони кризи". Криза

виявляється у різкому посиленні соціальної напруженості, яка нерідко

переростає у конфлікт. Соціологи марксистської та й немарксистської

орієнтації відзначають, що конфлікт є тимчасовим станом суспільства, який

можна перебороти за допомогою раціональних засобів.

Більшість соціологів схильні вважати, що існування сучасного суспі-

льства без конфліктів неможливо, оскільки конфлікт є невід'ємною частиною

життєдіяльності людей, а також важливим джерелом соціальних змін, що

відбуваються в суспільстві. Конфлікт, у свою чергу, робить соціальні

відносини більш динамічними і мобільними. Адже звичні норми поведінки і

діяльності індивідів, що раніше задовольняли їх, з дивною рішучістю часто-

густо відкидаються ними без усякого жалю. Під впливом конфліктів

суспільство може перетворюватися. Чим сильніше соціальний конфлікт, тим

помітніше його вплив на протікання соціальних процесів і темпи їх

здійснення.

Витоки досліджень проблеми соціального конфлікту беруть свій по-

чаток із глибокої давнини. Ще китайські філософи у УІІ-УІ ст. до н. є. бачили

джерело розвитку природи і суспільства у боротьбі протилежностей.

Мислителі Стародавньої Греції створили вчення про протилежності їх роль у

виникненні речей. Велику увагу дослідженню конфліктів приділив відомий

італійський учений Н. Макіавеллі, який у своїх працях, присвячених

римській історії, розглядає конфлікти різного рівня і відзначає їх позитивну

роль у суспільному розвитку.

Більш грунтовно конфлікт розглянув А. Сміт. У 1776 р. вийшла його

праця "Дослідження про природу і причини багатства народів", у якій він

писав, що в основі конфлікту лежать розподіл суспільства на класи та

економічне суперництво між ними. Останнє він розглядав як рушійну силу

розвитку суспільства. Великий внесок в осмислення соціальних конфліктів

зробив і Г. Гегель, який однією з їх причин вважав соціальну поляризацію

між "нагромадженням багатства" і "прив'язаним до праці класом" [3, с.441].

Вже на початку XX ст. чимало мислителів виходили з того, що соціальний

конфлікт—це реальність, неминуче явище в житті будь-якого суспільства і

вагомий стимул його соціального розвитку. Цих поглядів дотримувалися

німецький соціолог М. Вебер, австрійський соціолог Л. Гумплович та інші

дослідники. З позицій історичного матеріалізму розглядали соціальний

конфлікт К. Маркс і Ф. Енгельс, які вважали, що соціальні конфлікти

породжуються насамперед соціальною нерівністю і виявляються у класовій

боротьбі. Саме класова боротьба, на їх погляд, є не тільки неминучою, а й

необхідною для визначення та вирішення протиріч капіталістичного устрою.

Зазначимо, що в сучасній соціологічній науці існує два основних підходи

щодо осмислення сутності соціального конфлікту.

Марксистська традиція розглядає соціальний конфлікт як явище, при-

чини якого криються в самому суспільстві, насамперед у протистоянні класів

та їх ідеологій. Як наслідок, уся історія в працях марксистськи орієнтованих

соціологів з'являється як історія боротьби гнобителів і пригноблених.

Критики марксистського підходу відзначають, що проблема конфлікту у

теорії марксизму не одержала всебічного обгрунтування, тому що конфлікти

розглядалися цією теоретичною доктриною тільки як зіткнення між

антагоністичними класами. До того ж у марксистській концепції

абсолютизувалися економічні відносини, що вважалися головною причиною

конфлікту між класами та іншими соціальними групами.

Представники немарксистської традиції (Р. Дарендорф, Л. Козер) роз-

глядають конфлікт як частину життя суспільства, яким необхідно вміти

керувати. Природно, що в їхніх поглядах є змістовні розбіжності, однак

принципово важливо, що соціологи нємарксистської орієнтації розглядають

конфлікт як соціальний процес, який не завжди веде до зміни соціальної

структури суспільства. Хоча, звичайно, і такий результат теж можливий,

особливо тоді, коли конфлікт піддався консервації і не був

вчасно розв'язаний.

Водночас існують також інші пояснення природи і сутності соціальних

конфліктів. Так, німецький соціолог Г. Зіммель визначав конфлікт нетільки

як одну із форм розбіжностей, але й як соціалізуючу силу, здатну об'єднати

протиборчі взаємозалежні сторони. З цього приводу він писав, що "конфлікт

очищає повітря".

Однак своє подальше теоретичне обґрунтування проблема соціального

конфлікту одержала у середині XX ст. При цьому соціологічна теорія

конфлікту протистоїть теорії структурно-функціонального аналізу

суспільства. Представники структурного функціоналізму дотримуються

рівноважної, безконфліктної моделі розвитку суспільства, відповідно до якої

суспільство являє собою систему, життєдіяльність і єдність якої

забезпечується завдяки функціональній взаємодії її структурних елементів,

таких як держава, політичні партії, промислові об'єднання, профспілки,

церква, сім'я тощо. Виходячи з ідеї єдності суспільства як передумови його

рівноваги і стабільності функціоналісти називають вирішальним засобом, що

забезпечує соціальну "єдність", наявність у членів суспільства єдиних

цінностей. Це можуть бути правові установки, моральні норми, релігійні

заповіді тощо. Ці цінності складають основу суспільного життя і визначають

практичну діяльність як окремих індивідів, так і соціальних груп і

організацій. Це, природно, є однобоким і вузьким підходом до розгляду

соціальних явищ, які відбуваються в суспільстві.

Однак у другій половині XX ст. в соціологічній науці сформувався

новий напрям, який всебічно і глибоко досліджує проблему соціального

конфлікту. Найбільш відомими його представниками є Р. Дарендорф, Л.

Козер, Д. Локвуд, К. Боулдінг та інші вчені. Так, німецько-англійський

соціолог Ральф Дарендорф створив теорію конфліктної моделі розвитку

суспільства виходячи з того, що будь-яке суспільство постійно піддається

соціальним змінам і внаслідок цього щоразу спричиняє соціальний конфлікт.

Він розглянув причини формування й етапи розвитку соціальних конфліктів,

в основі яких насамперед бачив конфлікт інтересів. Будь-яке суспільство, на

його думку, спирається на примус.Для членів суспільства характерна

нерівність соціальних позицій (наприклад, у розподілі власності і влади), а

звідси і розбіжність їхніх інтересів і устремлінь, що викликає взаємні

непорозуміння й антагонізм. Р. Дарендорф дійшов висновку, що соціальна

нерівність і породжені нею соціальні протиріччя створюють соціальну

напруженість і конфліктні ситуації. Інтереси суб'єктів соціальних дій

безпосередньо впливають на формування конфлікту. Тому, Щоб зрозуміти

природу конфлікту, необхідно насамперед зрозуміти при-Р°ду інтересу і

способи його усвідомлення суб'єктами конфлікту. І тут Дарендорф виділяє

об'єктивні (латентні) і суб'єктивні (явні) інтереси. Вони виявляються вже на

першому етапі прояву конфлікту, коли вимальовуються "обидві сторони"

конфлікту. Ці "сторони" ще не є в буквальному значенні соціальною групою,

вони ще не консолідувалися в неї. Тому Дарен-дорф називає їх квазігрупами.

Водночас у кожній із цих груп відбувається формування певних загальних

інтересів і психологічної спрямованості на їх захист. Усе це характеризує

перший етап розвитку конфлікту. Другий етап розвитку конфлікту, за

Дарендорфом, складається в усвідомленні латентних (тобто прихованих)

глибинних інтересів соціальних суб'єктів і тим самим в організації груп за

інтересами.

Третій етап полягає в безпосередніх зіткненнях тих чи інших "іден-

тичних" груп (наприклад, класів, націй, політичних організацій, малих груп

тощо). Якщо ж ідентичність відсутня, то конфлікти є неповними, тобто до

кінця ще несформованими. Р. Дарендорф стверджує: "Загалом кожен

конфлікт досягає своєї остаточної форми лише тоді, коли елементи, які

беруть у ньому участь... ідентичні".

На думку Дарендорфа, в основі соціальних конфліктів часто лежать

політичні фактори: боротьба за владу, престиж, авторитет. Конфлікти можуть

виникати в кожному соціальному угрупованні, де є пануючі і підлеглі.

Нерівність соціальних позицій означає неоднаковий доступ до ресурсів

розвитку індивідів, соціальних груп, інших спільностей людей. А звідси і

протиріччя їхніх інтересів. Нерівність соціальних позицій відбито у самій

владі, яка дозволяє одній групі людей розпоряджатися результатами

діяльності інших. Боротьба за володіння і розпорядження ресурсами, за

лідерство, владу і престиж роблять соціальні конфлікти неминучими. Тому

конфлікт сприймається не як благо, а як неминучий спосіб розв'язання

певних протиріч. Р. Дарендорф також стверджує, що конфлікти — це

усепронизуючі компоненти суспільного життя, їх неможливо усунути тільки

тому, що ми їх не бажаємо. На них треба зважати як на реальність. Конфлікти

— це джерела інновацій і соціальних змін. Вони не дозволяють суспільству

застоюватися, тому що постійно створюють напруження. Згідно з

Дарендорфом, придушення конфлікту веде до його загострення. Тому

завдання полягає в тому, щоб вміти контролювати конфлікт: він повинен

бути легалізованим, інституаліЗованим, а також розвиватися і розв'язуватися

на основі існуючих у суспільстві правил і процедур.

Американський соціолог Льюїс Козер у працях "Функції соціальних

конфліктів" (1956) та "Продовження дослідження соціального конфлікту"

(1967) обґрунтовує свою теорію позитивно-функціонального конфлікту. Під

соціальним конфліктом він розуміє "боротьбу за цінності і претензії на

певний статус, владу і ресурси, а також боротьбу, у якій цілям супротивників

є нейтралізація, нанесення збитку чи усунення супротивника" [20, с.39].

Козер також підкреслює, що будь-якому суспільству притаманні неминуча

соціальна нерівність, вічна психологічна незадоволеність членів суспільства,