Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 3

дворі Казимира Ягелончика. Доволі часто посада крайчого сприймалася молодими

литовськими аристократами як трамплін для подальшої державної кар’єри

Найнижчою посадою з широкою сферою застосування були дяки. Вони фігуру-

ють і в писарських, і в скарбових справах

Найголовнішими урядами у війську були гетьман великий і гетьман двірський.

Посада гетьмана великого вперше згадується в 90-х років XV ст.

Цікаво, що пер-

шим гетьманом був легендарний український князь Костянтин Острозький. Саме сло-

во «гетьман» прийшло з чеської мови. Гетьман великий був головнокомандувачем

збройних сил Великого князівства Литовського. Саме йому належала вся повнота

влади у війську під час походу. Причинами того, що уряд гетьмана великого виник

і набув такого високого значення саме на зламі XV–XVІ ст., були, по-перше, зміни

в структурі держави. Якщо раніше на війну виходили фактично дружини окремих

удільних князівств і великому князеві було доволі просто організувати командування

та взаємодію серед кількох десятків князів, то тепер, коли держава адміністративно

ділилася на землі, воєводства й уділи окремих князів, війська яких виводили в похід

воєводи (Київ чи Полоцьк), старости (Жомойтія) чи маршалки (Волинь); крім того, до

цього потрібно додати наймані війська, польову й облогову артилерію, інженерні

підрозділи тощо, – тепер час вимагав появи посади, яка мала займатися винятково

військовими справами.

Друга причина полягала у специфіці як великокнязівської влади, так і особистих

якостей людей, що її обіймали. Річ у тім, що від часів Казимира Ягелончика великий

князь литовський був водночас і королем польським. І частіше господар перебував

саме в Польщі. За час правління Казимира Велике князівство Литовське не вело війн,

які вимагали б напруження зусиль і відповідно мобілізації всієї держави, а з напада-

ми татар і прикордонними конфліктами з Московською державою досить ефективно

впоралися удільні князі (чиї володіння ще зберігалися вздовж східного і південного

кордону держави). Тому потреби в посаді гетьмана не було. Коли ж з 80-х років XV ст.

Литовська держава вступила в період частих і важких війн, виникла потреба в по-

садовці, який за відсутності правителя міг очолити військо.

Що стосується особистих якостей господарів, то вони теж мали неабияке зна-

чення для становлення влади гетьмана. Починаючи з Міндовга і закінчуючи Свидри-

гайлом Великим князівством Литовським правили князі-полководці. Саме вони осо-

бисто очолювали військо у поході й командували ним під час битви. Красномовним

прикладом є битва на р. Стир 1431 р. коли Свидригайло Ольгердович, перебуваючи

у гущі бою, особисто керував литовськими полками

. Починаючи з Казимира литов-

ські правителі, як правило, покладали військову справу на підданих. У той же час

Костянтин Острозький, що обіймав посаду гетьмана до 1530 р., протягом правління

двох монархів – Олександра і Сигізмунда Ягелончиків, фактично «кохався» у військо-

вій справі. Сучасники стверджували, що він взяв участь у семи десятках битв і боїв.

Тільки над татарами він здобув тридцять три перемоги

Великокнязівський двір не тільки був тим вищим світом, навколо якого відбува-

лася життя еліти, а й виконував функції гвардії. Поки в похід війська і відповідно двір

виводив великий князь, керівництво двором господар міг здійснювати особисто або

через якогось зі своїх наближених, які обіймали посади тих же чашників, хорунжих,

маршалків тощо. Проте в першій третині XVІ ст. литовські правителі, аби зупинити та-

Розділ 3

тарські набіги, почали практикувати довготривале утримання на кордоні (як правило,

в українських землях) різноманітних військових контингентів. Через різні обставини

найзручнішим для литовської влади було зосередження на кордоні дворян (від однієї

до чотирьох тисяч)

. За таких умов постала необхідність виділення окремої посади,

призначенням якої було б винятково військове керівництво двором під час бойових

дій, – гетьмана двірського. Дворяни базувалися головно на Київщині та Волині. Тому

не дивно, що нерідко гетьманом двірським ставав прикордонний намісник, як, напри-

клад, київський воєвода пан Андрій Немирович. Останній на чолі дворян розгромив

татар на р. Голтва 1530 р.

Іще за гетьманування Немировича функції гетьмана двірського значно розши-

рилися. Тому з часом замість двірського гетьмана почали титулувати польним. Цікаво,

що такі швидкі пертурбації з повноваженнями теж багато в чому були спричинені як

особистими якостями Немировича, так і кризовими явищами в земському війську

(шляхетське ополчення) Великого князівства Литовського. Юрій Радзівіл, що став геть-

маном великим після смерті Острозького, не мав ані здібностей свого попередни-

ка, ані його впливу у війську. Крім того, шляхта не поспішала виконувати військову

службу. Як наслідок, під час чергової литовсько-московської війни (в історіографії

відомої як «Стародубська»), що незабаром розпочалася (1534–1537), більшість вій-

ськових операцій проводив саме Немирович, у розпорядження якого були передані

не тільки дворяни, а й найманці

Писар польний з’явився під час Лівонської війни, в 60-х років XVІ ст. Саме під

час цієї війни на перший план у литовському війську вийшли найманці (затягнути за

кордоном, свої дворяни і шляхта «на пенязях» і козаки). Це своєю чергою вимагало

ведення великої документації. Тому постала гостра необхідність появи при війську

спеціального писаря – польного

Двірською посадою була посада хорунжого великого (господарського, земсько-

го). Назва походила від слова хоругва (прапор). Уперше вона згадується 1432 р. при

дворі Свидригайла Ольгердовича. В наступні десятиріччя посада періодично зникала

і з’являлася. Сталим цей уряд став за часів володарювання Олександра Ягелончика.

З 1499 р. «хоружиї великії» згадуються постійно

Посада хорунжого надвірного виникла внаслідок того, що за час князювання

Олександра Ягелончика значно виросла чисельність двору. Відповідно у 1501 р. вво-

дився новий уряд. Взагалі влада хорунжого надвірного на відміну від інших посад, що

теж мали приставку «надвірний», за межі двору не поширювалася

У 1409 р. при дворі Вітовта Кейстутовича вперше згадується чашник. На про-

тивагу хорунжому чашників при дворі могло бути одночасно декілька

. Крім того,

існувала ще посада підчашого, яка теж з’явилася при Вітовті Кейстутовичі. Як правило,

вона була ідентична чашнику

. Специфікою цих чотирьох посад було те, що вони за

своєю суттю були титулярними. Їхнє йменування не мало нічого спільного з функці-

ями, які вони виконували. Останні могли бути будь-якими і залежали винятково від

волі господаря. Наприклад, 1541 р. чашник Сигізмунда Ягелончика виступав як суддя:

«чашникъ короля, его милости, Войтех Ясенский росправу в томъ з нимъ прыняти

готовъ был»

Підстолій з’явився теж при дворі Казимира Ягелончика і мав головно цере-

моніальне значення. Проте людина, що обіймала цю посаду, завжди була з близько-

Розділ 3

го до великого князя кола: «пры томъ были велможныи иврожоныи панове… под-

столий и державца слонимъский, Мартинъ Хребтович, ловъчый того жъ князства

Литовъского»

. Посада підстолія зникла у першій половині XVІ ст.

Конюший (нерідко в документах зустрічається з приставкою «двірний») належав

до однієї з найдавніших посад великокнязівського двору. Внаслідок того, що першими

областями в буквальному значенні були столичні Віленська і Троцька землі, то й по-

вноваження конюшого двірського часто пересікалися з повноваженнями конюшого

віленського. Такий стан речей тривав протягом двох століть, доки на початку XVІ ст.

посада конюшого не набула сталості як винятково двірська

. На допомогу конюшому

існував іще уряд підконюшего

Близькою за значенням і владою була посада підконного, або наконного, що

з’явилася в середині XV ст. У XVІ ст. посада підконного зникла

Посада кухмістера з’явилася при дворі Вітовта Кейстутовича. «Жаловали нам

на пана Яна Войтеховича Наръбута, кухъмистра»

. З розширенням чисельності двору

наприкінці XV – початку XVІ ст. було виокремлено посаду кухмістера двірського

Також за правління Вітовта з’явилася посада маршалка великого (земського

чи найвищого)

. «На прычыну панов-рад наших… маршалка великого пана Яна»

А вже за Олександра Ягелончика з’явилася посада маршалка надвірного. До його

компетенції входило керувати численними маршалками й урядниками, що діяли в

середині двору

. Ці маршальські посади належали до «нових», оскільки ще з першої

половини XІV ст. існувала посада маршалка двірського. Траплялися випадки, коли

одночасно при дворі існувало не менше 18 маршалків двірських. Також траплялися

випадки, коли цих урядовців іменовано, як маршалків господарських, й.к.м. «И его

милость казал… маршалку дверному пану Сачку» вирішити судову справу

. У 1566 р.

маршалків двірських виводять із двору й понижають до рівня повітових

До старовинних можна віднести посади мечника і мостовничого. Останній мав

вагоме значення за литовських князів XІV – першої третини XV ст., коли вони регуляр-

но подорожували зі своїм двором Великим князівством Литовським. Проте в XVІ ст.

уряд мостовничого було понижено до повітового

Одною з важливих складових життя великого князя було полювання. Це більш

ніж забава, це був виїзд усього оточення монарха. Хоч би як парадоксально це було,

але саме на полюванні приймалося чимало рішень державного характеру, прово-

дилися зустрічі з підданими й іноземними гостями тощо. Тому постала необхідність

спеціального професійного слідкування за ловами і пущами, в яких полювали великі

князі. Так виникла посада ловчого господарського. Остаточної сталості вона набула за

князювання Сигізмунда Августа. Коли була затверджена посада ловчого надвірного,

то ловчий господарський став іменуватися великим

До винятково двірських посад належав півничий, або підчаший, надвірний. За-

вданням півничого було забезпечення великокнязівського столу алкогольними напо-

ями

. «Жаловалъ его милости за листы позовными староста жомойтский и подчаший,

панъ Янъ Миколаевичъ Радивилъ»

У другій половині набуває сталості й посада підкомірного, завданням якого бу-

ло слідкувати за великокнязівськими коморами

. «Осмотрели… листу подкоморого

нашого, державцы ейшисъкого пана Анъдрея Якубовича»

Розділ 3

Взагалі, аналізуючи означені вище посади, треба констатувати, що більшість із

них не просто була багатофункціональною, а й фактично не мала спеціально оформле-

них і задіяних на практиці функцій. У великокнязівській канцелярії, від якої відходили

по країні всі управлінські нитки, працював великий штат дяків. У той же час чашник

міг очолювати якійсь загін на війні або брати участь у дипломатичній місії. Нерідко

при дворі перебували аристократи, які хоча й обіймали якісь посади, причому їх мо-

гло бути одразу декілька, але при цьому на практиці жодних повинностей не несли,

а просто входили до оточення монарха за правом народження.

Що стосується управління областями, то тут існували такі посади: воєводи,

старости, намісники-державці, намісники і тивуни. Воєводи і старости очолювали

найбільші області. Проте останні в XVІ ст. дедалі частіше виступають і як керівники

повітів, на які ділилися воєводства та землі. Що ж до намісників-державців, то вони

теж очолювали повіти. Воєводи були провідниками великокнязівської влади. Всім цим

чиновникам належала найвища влада в їхніх областях. Вони забезпечували оборону

свого краю, виводили місцеве ополчення на війну, контролювали збір податків (за

винятком меду, мит і деяких інших).

Волинь і Київщина у Великому князівстві Литовському були на особливому ста-

тусі як землі пограничні. З одного боку, це – майже безперервна війна зі степовими

ордами, з другого – прийом іноземних посольств, адже тут проїжджали посли і гінці

з Кримської, Казанської, Астраханської, Заволзької і Ногайської орд, Туреччини і Мол-

давії. Наприклад, від 1515 до 1540 р. Україною пройшло щонайменше два десятки

посольств

Не рідкими, а напевне, й частішими були обміни послами на місцевому рівні –

між адміністрацією українських земель і Кримом. Хронічна нестача джерельного мате-

ріалу, що стосувався б листування урядників і кримської знаті, не дає змоги визначити

весь масштаб цих відносин. Навесні 1515 р. до Києва прибув посол Амрон

. Узимку

1517 р. татарські посли неодноразово приїжджали до Черкас і місцевого старости

Остафія Дашковича, а останній часто відвідував кримців

. У 1526, 1528, 1532 рр. за-

фіксовано обмін посольствами між О.Дашковичем та Іслам-Ґереєм і Саадет-Ґереєм

Що стосується гінців, то їхнє пересування відбувалося майже щорічно, а іноді й що-

місячно.

Маршрут прямування послів і гінців був традиційно незмінним: Черкаси – Ки-

їв, а далі – залежно від кінцевої мети: через Мозир до Вільна або через Луцьк на

Краків. Постає логічне питання щодо місця в цьому складному процесі адміністрації

Київського воєводства.

М.Любавський, визнаючи, що воєводи і старости були намісниками великого

князя в областях держави, зазначав, що вони призначалися великим князем нерідко

«за обранням або погодженням з місцевими землевласникам»

. Тому на них часто

дивилися «як на земських правителів, висунутих землею і покликаних опікуватись її

інтересами»

. Виходячи з цього, а також із загальної специфіки обласного управління

у Великому князівстві Литовському, Любавський дійшов висновку, що воєводи і ста-

рости були ще й політичними представниками очолюваних ними адміністративних

одиниць перед центральною владою, головами їхнього земського самоуправління

Якщо область була прикордонною, то місцеві воєводи мали обов’язок і право на

зносини з сусідніми країнами

. Все зазначене вище повною мірою відносилося до

Розділ 3

Київського воєводства, через яке головно й здійснювалися дипломатичні контакти

зі степовими ордами.

Якщо воєводами в Київ до 40-х років XVІ ст. призначали винятково литвинів,

то старостами переважно були місцеві землевласники О.Дашкович, С.Полозович,

К.Кмітич, М.Халецький, М.Заморенок та ін. До того ж це воєводство було доволі мо-

лодим, і автономічні пережитки серед місцевого нобілітету були досить сильні. Від-

повідно й посада самого воєводи у феодальній ієрархії цього регіону була доволі

високою. Воєвода мав право засідати в раді держави.

Передусім воєвода і старости мали забезпечувати всім необхідним посольства і

гінців, що пересувалися територією Київщини. Це завдання з огляду на частоту відвід-

ин і чисельність представників дипломатичних кіл обох країн було досить складним.

Як зазначав Сигізмунд І у 1542 р., «…до воєвод київських часто як татарські посли, так

і інші у великій кількості приїжджають, яким вони влаштовують почесті…»

. До того

ж саме Київ і Черкаси часто слугували місцем збору послів перед їхнім подальшим

рухом. У 1517 р. литовські посли Ольбрахт Гаштовт і Яцко Ратомський мешкали в Ки-

єві, звідки перший їздив до Черкас на переговори з кримцями. Коли ж переговори

були зірвані, упоминки, що призначалися перекопцям, залишились у Києві

. У грудні

1519 р. і березні 1520 р. Сигізмунд І називає Київ місцем, де повинен відбутися обмін:

кримський посол відправиться до Великого князівства Литовського, а упоминок – до

Кіркору

. На переговорах із заволжцями про видачу Ших Ахмата литовська сторона

зазначала, що екс-хан буде мешкати в Києві й уже з нього відправиться до Тавані,

де на нього чекатимуть заволжці та ногайці

. Так і сталось у 1527 р.

Знаменно,

що пізніше, у 1530 р., вже Ших Ахмат, просячи короля відпустити з Литви цариць

й царевичів, місцем їхнього мешкання пропонував зробити Канів і Черкаси. Однак

Сигізмунд І відправив їх до Києва

. В наступному році саме Київ став тим місцем, де

мешкало кримське посольство, члени якого були оголошені на батьківщині персо-

нами нон-грата

. У 1535 р. хан Сагіб-Ґерей І просив Сигізмунда І річні упоминки не

відправляти до Криму, а залишити їх у Києві на зберігання

. Кілька разів Черкаси

ставали місцем переговорів: у 1516–1517 рр.

, 1528–1529 рр., 1532 р.

З огляду на

це адміністрація і мешканці Києва й інших українських міст мали спеціальні обов’язки

з обслуговування цього дипломатичного маршруту.

Обслуговуючи дипломатичний шлях, а також нерідко листуючись із представни-

ками кримського нобілітету до ханів включно, київські воєводи і старости повинні були

мати відповідний штат персоналу, основу якого становили служебники. П.Клепатський

зазначав, що воєводи (додамо від себе – і старости теж), будучи керівниками вели-

ких областей держави, мали досить широкі повноваження. При цьому вони несли

важкий тягар військових, адміністративних, фінансово-господарських, суддівських «з

придачею ще й політичних…» обов’язків і тому змушені були утримувати при собі

доволі багато слуг

. Саме цих служебників прикордонні урядники часто використо-

вували як послів, гінців і навіть закладників. У 1528 р. О.Дашкович послав до Іслам-

Ґерея «слугу свого доброго» за прикладом державних посольств «…з чоломбитьєм і

з упоминками…»

. У 1532 р. служебник черкаського старости

пішов у заручники до

Саадет-Ґерея І, що відступав від Черкас, а згодом повернувся назад разом із послами

Іслам-Ґерея І

. Причому цей служебник привіз цінну інформацію про антиягелонівські

Розділ 3

зносини між Великим князівством Московським і Молдавією, одержану від якогось

«московитянина», який у свій час служив у київського воєводи

Крім служебників, тягар дипломатичної служби лежав на місцевому населенні.

Під 1508 р. у Києві згадується товмач (перекладач) Солтан Албеєв

. А вже у 30-х ро-

ках XVІ ст. в реєстрах виплат фігурує київський вірмен, товмач «татарський» Василь

Солтанович

, можливо, син згадуваного вище Албеєва. У 1518 р. згадується київський

вірмен Ленько Дем’янович як такий, що дістав «шкоди й наклади», будучи на держав-

ній службі в Орді

. Якщо це повідомлення згадує службу в Орді лише загалом, то вже

пожалування іншому київському вірменові під 1524 р. прямо зазначає його службу

товмачем й часті поїздки до Орди

Традиційно обов’язками міщан, монастирських підданих і місцевого нобілітету

були прийом на своїх подвір’ях литовських і татарських послів і гінців, забезпечення

їх усім необхідним, супроводження дипломатів до Орд, забезпечення їх підводами

тощо. Важкість цих обов’язків для населення краю, і без того сильно сплюндровано-

го частими татарськими наїздами, змушувала уряд поступово переводити зазначені

обов’язки на державу. Ще Казимір ІV, зважаючи на знищення кримцями Житомира

й зубожіння внаслідок цього місцевого населення, «від тієї стації і підйому підвід (їх)

визволив…»

. У тих же випадках, коли татарські посли і гінці приходили до міста, пан

староста піднімав їх із доходів корчми, «яловиці й мед давав»

. В уставній грамоті

великого князя Олександра київським міщанам записано: «Послів Лядських, і Москов-

ських, і Волоських, і Мультянських не треба їм піднімати нічим, тільки послів нашого

Великого князівства Литовського й Ординського мають піднімати своїми звичаями»

Крім того, «…міщанам і слугам міським з послами до Орди не ходити»

. Сигізмунд І,

підтверджуючи цей привілей, звільнив міщан і від підйому татарських послів

. Пізніше

він підтвердив це новим привілеєм, в якому зазначив, що київські міщани вільні від

підйому «всіх послів наших, також московських, молдавських, турецьких, перекоп-

ських та інших… посланників, гінців, кур’єрів… й від походу з послами до Орди…»

Щоправда, воєводи періодично порушували ці права міщан, тому 18 червня 1522 р.

король черговим привілеєм підтвердив звільнення міщан «від підйому підводами й

іншими речами послів та гінців татарських»

. Замість цього уряд зобов’язувався по-

силати на потреби прибулих царевичів і мурз певну кількість грошей, а також щорічно

100 кіп грошей на утримання гінців

100

. Причому в разі нестачі фінансів король забо-

роняв брати гроші з міщан, а радив позичати їх у князівських і духовних людей

101

. У

січні 1541 р. «справця» київського воєводства князь Андрій Михайлович Коширський

одержав «пенязі капщизні з міста Київського і також мито, крім аргіша», для прийому

татарських послів і гінців. Щоправда, це пожалування було дійсне «на той час, поки

він там буде мешкати»

102

. Загалом треба констатувати, що Києву і його воєводам уряд

сприяв найбільше. І це сприяння могло відбуватися навіть за рахунок сусідніх міст.

Наприклад, у 1542 р. новий київський воєвода князь Януш Дубровицький одержав

на послів медову данину з мозирської волості

103

Відповідні привілеї на зламі ХV–ХVІ ст. одержали також канівські та черкаські

міщани. На це вказують їхні скарги на нововведення О.Дашковича: «підводи під гін-

ці й посли казав їм самим давати…»

104

. Щоправда, треба зазначити, що тут процес

звільнення міщан від обов’язків щодо забезпечення послів й гінців йшов набагато по-

вільніше. Так, під 1539 р. дізнаємося, що черкасці послів і гінців татарських «мають…

Розділ 3

стаціями піднімати, а староста медом»

105

. А в описах цих замків 1552 р. записано,

що як черкасці, так і канівці мають давати «підводи і стацію послам королівським і

татарським, коли тільки (виділено нами. – Авт.) з Орди ідуть, сіно, хліб, м’ясо, а мед

із замку»

106

. Що стосується людей церковних, князівських, панських і боярських, то

вони, крім Києва, «стерегівали неділи в Чорнобилі, і підводи давали воєводам і по-

слам і гінцям, нашим (тут мається на увазі Велике князівство Литовське. – Авт.) й

Татарським…»

107

Знать і духівництво Київської землі звільнилися від цих обов’язків дещо пізніше

за міщан. У грудні 1507 р. київські князі, пани і бояри дістали привілей Сигізмунда І,

аби їм «з послами до Орди не ходити, слугам ходити». Проте було добавлено, що за

потреби король може особистим листом наказати їхати до Орди будь-якому з бояр,

«як було за великого князя Вітовта»

108

. У червні 1522 р. великий князь звільнив Києво-

Печерський монастир «від підйому стаціями послів Татарських і гінців і від підвід»,

оскільки від цього «людям їх церковним важкість і кривда великая робиться…»

109

. І

нарешті, у вересні 1529 р. в уставній грамоті Сигізмунд І, підтверджуючи надані ним

попередні привілеї, додав: «А на послів наших, і на Татарських, і на інших, які до нас

через Київ ідуть і повертаються назад, люди їх (князівські, панські і боярські. – Авт.)

не мають стацій і підвід давати»

110

. В описі Київського замку від 1552 р. вже не згаду-

ються ніякі повинності щодо обслуговування послів і гінців.

Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись доволі значною са-

мостійністю, нерідко виступали суб’єктами політичних зносин Великого князівства

Литовського з Кримським ханатом. Наприклад, у 1524 р. Адрагман, скаржачись на дії

Андрія Немировича, нагадував, що свого часу київський воєвода Іван Ходкевич «…

ушапством своїм багато лиха вчинив…»

111

. У 1493 р. Менґлі-Ґерей І нагадував київ-

ському воєводі Дмитру Путятичу про «давні справи, що перед тим, за предків наших»

через Київського воєводу інформація і послання з Криму надходила до литовських

правителів й урядовців. Тоді ж згадується, що Путятич передав слова хана великому

князеві

112

. 1508 р. київський воєвода просив у Менґлі-Ґерея І допомогу для Києва

113

Взимку 1513–1514 рр. до київського воєводи Юрія Радзивілла з Криму присилалися

листи «від царя, і від царевичів, і від [литовських] послів». Ці листи воєвода, не га-

ючи часу, переслав до Вільна

114

. У липні 1515 р. київський воєвода Андрій Немиро-

вич повідомив панів-рад Великого князівства Литовського, що новий кримський хан

Мугаммед-Ґерей І «писав і присилав до мене (виділення наше. – Авт.) посла свого,

на ім’я Амрон». Кримський володар хотів довідатися щодо місця перебування Си-

гізмунда І, «о вашій милості раді господаря нашого, і теж о війську господарському,

де би в ті часи мало бути; й писав до мене (виділення наше. – Авт.), аби того ж часу

відпустив посла його назад до Орди, відписавши (виділення наше. – Авт.)», що воє-

вода і зробив

115

. Незабаром до Києва приїхав іще один татарський посол Сивенчай

від ханського сина царевича Алп-Ґерея, який розташувався з кримським військом

неподалік Черкас. Через свого посла царевич кликав воєводу до спільного наступу

на Велике князівство Московське і вимагав від Немировича особистої присутності у

своєму Коші

116

Хоча статус і воєнно-економічна база черкаського старости були на порядок

нижчими, ніж у воєводи, але й правителям цієї найвіддаленішої частини Великого

князівства Литовського часто доводилося вступати в особисті зносини з татарськими

Розділ 3

ханами та їхніми слугами. 1507 р. Менґлі-Ґерей І надіслав листа черкаському наміс-

никові князю Капусті, «приятелеві» своєму, в якому попереджав про півторитисячний

татарський загін, що займався розбоєм у степу, і просив старосту захистити крим-

ських послів і купців від цих розбишак

117

. У 1526 р. Іслам-Ґерей прислав до Остафія

Дашковича, старости Черкаського і Канівського, свого посла Ель Алмиш Емел Дема.

Староста відправив посла назад із власною відповіддю

118

. В жовтні 1528 р. Іслам-Ґерей

знову прислав свого гінця і послів. Царевич просив Дашковича виділити йому місця

для кочовища й відправити послів до короля. Черкаський староста, виконавши про-

хання царевича щодо послів, відіслав до нього свого слугу

119

. Подібне трапилося й

у 1532 р.

120

У тому ж таки році вже Саадет-Ґерей І після невдалої облоги Черкас вів

переговори з Остафієм Дашковичем. Цікавим є той факт, що під час цих контактів

воєвода і староста дають відповідь, не очікуючи вказівок згори.

Зрозуміло, що прикордонні намісники мали від уряду загальну вказівку, як се-

бе поводити. На це недвозначно вказується у листі Сигізмунда І до Дашковича: «…

Науку нашу через листи наші тобі… дали, яким звичаєм мав би… з ним (тут: Іслам-

Ґерей. – Авт.) справу вести…»

121

. Але загалом намісники мали діяти на свій страх і

ризик, оскільки час не чекав та й обставини їм були відомі краще. Наприклад, у тому

ж таки 1528 р. Сигізмунд І, даючи черкаському старості загальні вказівки, повністю

покладався на його досвід і знання у цій сфері

122

Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав перебирати на себе весь

тягар обов’язків дипломата до приїзду відповідних послів із центру. Подібне відбува-

лося на міжурядових переговорах 1516–1517 рр., коли один посол – Іван Горностай –

від’їхав із татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші – Гаштовт і Ратомський – ще

не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних

дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О.Дашкович, і

саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу

123

У 1528–1529 рр. й у 1532 р. той же Дашкович мав сам прийняти Іслам-Ґерея і

визначити місце кочовища для його орди, що попросила у Великого князівства Ли-

товського захисту, а також забезпечити її на перших порах усім необхідним

124

. Що-

правда, були прецеденти й іншого плану, коли хани просили українських урядників

виступити в ролі їх, тобто кримських, послів перед литовським урядом. У 1526 р.

Іслам-Ґерей просив Черкаського старосту супроводити його посла до Сигізмунда І

125

У 1532 р. Остафій Дашкович, їдучи до короля, мав доручення приватного змісту від

Саадет-Ґерея І

126

. Як зазначив П.Клепатський, ці зносини з кримцями, попри їхні по-

сольські повноваження, не завжди були безпечні для воєводи чи старости

127

, оскільки

їм доводилось їздити особисто до перекопського Кошу. В такому разі урядник мав

забезпечити свою безпеку за допомогою заручників, а саме взяти «деяких людей до-

брих в заставу (аби міг безпечно до нього приїхати і назад від’їхати)…»

128

. Тому, коли

черкаський староста у 1528 р. і 1532 р. їздив до кримських ханів, він залишав у Чер-

касах надійних заручників

129

. Під час походу О.Дашковича разом із Мугаммед-Ґереєм І

на Велике князівство Московське роль татарського заручника виконував кримський

Великий посол Овліяр-мурза

130

. Щоправда, траплялися й інші випадки, коли татари,

боячись атаки з боку українських урядників, брали заручників від них. Характерний

випадок відбувся у 1532 р., коли Саадет-Ґерей І, зазнавши поразки під Черкасами і

відступаючи до Криму, взяв заручником одного зі старостинських слуг

131

Розділ 3

Але, незважаючи на те, чи був заручник, чи ні, чи їхав урядник до татар, чи у

своїх справах, він мав обов’язково забезпечити місто надійною обороною на чолі з

досвідченим керівником. У 1515 р. Андрій Немирович, повідомляючи уряд про свій

майбутній візит до кримців, зазначав, що до царевича поїхав, належно зміцнивши

замок. Тоді ж він «писав… до старост і до всіх бояр Київських, аби зі мною їхали на

службу господарську». Щоправда, цей захід воєводи виявився невдалим, оскільки

ніхто з них не приїхав

132

. У подібній ситуації в 1521 р., коли Мугаммед-Ґерей І, іду-

чи походом на Велике князівство Московське, вимагав, аби з ним пішли черкаський

староста або київський воєвода, уряд вирішив, що до хана поїде Остафій Дашкович.

Андрій Немирович же на випадок, якщо б цар або царевичі вимагали його присут-

ності, мав виправдатися хворобою. У разі, якби ситуація вимагала присутності воє-

води у татарському війську, до Києва мав бути посланий його брат Юрій Немирович.

Його Андрій Якубович «на своєму місці в Києві залишив тим же звичаєм, як і сам мав

залишатися…»

133

Така увага до посади воєводи і старости як людей, навколо яких концентрують-

ся всі аспекти політичного і воєнного життя міста, мала приклади і більш пізнього часу.

Наприклад, Сигізмунд ІІ Август дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Ки-

єва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під

таким же надійним захистом, як і за своєї присутності

134

. Чи у 1562 р., коли король, до-

зволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна,

ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необхідним для надійної

оборони

135

. Як уже зазначалося, у 1526 р. король взагалі заборонив О.Дашковичу за-

лишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення

136

. Така специфічність

посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у посланні панів-ради

Великого князівства Литовського до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як

Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і

мало на сеймах вальних бувають…»

137

Київський воєвода і старости як знавці місцевого політичного життя іноді ви-

конували роль Великих послів до Криму. Це було у 1500 р. з тодішнім київським воє-

водою Дмитром Путятичем

138

. У 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Оникеєм Гор-

ностаєм виконав місію Великого посла у Криму

139

. На відміну від свого партнера, який

саме вів переговори з ханом і його оточенням, черкаський староста віз коштовності

для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигіз-

мундом І і Мугаммед-Ґереєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському

дворі, на що недвозначно вказує широка інформація про політичні та воєнні плани

й заходи кримців, що надходила від нього. Існувала і зворотна тенденція, коли люди,

що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначалися старо-

стами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій

Орді в 20-х роках ХVІ ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 рр.

140

;

Онікєй Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544–1547 рр.

141

; Михай-

ло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497–1501 рр.

142

і посол до Криму 1521 р.,

обіймав посаду Овруцького старости у 1522–1531 рр.

143

тощо.

Крім дипмісій, ці землі слугували складськими територіями, на яких розванта-

жувалися торгові каравани зі сходу (від 300 до 1000 осіб кожен). Усе це накладало

свою печатку на специфіку адміністративного апарату українських областей.

Розділ 3

У литовській державній практиці поширеним було явище, коли одна людина

обіймала одразу кілька посад. Наприклад, князь Костянтин Острозький був одночасно

гетьманом великим, воєводою троцьким, старостою вінницьким і брацлавським

144

Або Немирович – воєвода київський, державця пропойський, слонімський і чичер-

ський, гетьман двірний. Така ситуація пояснювалася передусім економічним базисом,

на якому трималися ці посади. Оскільки у Великому князівстві Литовському, як і в

інших країнах середньовіччя, централізованого фінансування не існувало, то кожен

урядовець, який тримав територію, утримувався за рахунок місцевих прибутків. У

більшості випадків литовські можновладці сприймали своє призначення на керівни-

цтво тією чи іншою областю як можливість одержати прибутки

145

Звісна річ, що такий стан речей призводив до корупції. Литовський дипломат

Михалон Литвин у першій половині XVІ ст. писав: «У Литві одна людина обіймає де-

сять посад»

146

Зрозуміло, що посідаючи одразу кілька намісничих посад, які до того ж могли

бути розкидані країною, можновладець фактичне управління віддавав комусь із ва-

салів. Останні називалися намісниками. Що стосується волостей, то ними опікувалися

тивуни, іноді отамани.

У середині областей діяли свої внутрішні посадовці: справці, намісники, горо-

дничі, каштеляни, маршалки, децькі, вижи, увязчи, осмніки тощо. Вони головно слідку-

вали за збором податків, ремонтом шляхів і укріплень. Їхні кадри воєводи і старости

зазвичай поповнювали зі свого оточення

147

Важливу роль в областях відігравали ключники і митники. Їхній статус був вищий

за намісничих слуг, оскільки ці посадовці підпорядковувалися безпосередньо велико-

му князеві. Відповідно і податки, що вони збирали, йшли безпосередньо монарху

148

За всіх своїх недоліків державний апарат Великого князівства Литовського все

ж виявився доволі ефективним. Незважаючи на важку зовнішньополітичну ситуацію,

Литовська держава спромоглася вистояти протягом століть. Система контролю за

виконанням господарських повинностей, збором податків, церковною політикою,

утримання військ тощо в цілому діяла безперебійно. У кризових ситуаціях литовські

правителі знаходили адекватні кроки.

Характерним є випадок, що стався 1531 р. Тоді литовські урядовці скаржилися

великому князеві, що не можуть надійно зміцнити прикордонні замки. У відповідь

Сигізмунд Ягелончик 27 листопада видав спеціальний лист земському підскарбію пану

Іванові Горностаю. Цей документ містить чималу інформацію щодо оборонних заходів

короля та їхнього виконання урядовцями. Тон листа досить жорсткий, відчувається,

що Сигізмунд роздратований неефективним витрачанням державних коштів і неви-

конанням його наказів. Наприклад, на Київ були видані чималі суми, але місту «ні-

чого досить не учинено»

149

. Тому, на думку короля, урядовці мають обрати чотирьох

«добрих і гідних» людей, які мають по прикордонних замках кожен рік поперемінно

їздити і слідкувати за належним виконанням королівських наказів. Що ж до видачі зі

скарбу грошей, то Сигізмунд наказав Горностаю без його особистого розпорядження

ні на забезпечення замків, ні на послів, ні на найманців не видавати «пенязів»

150

Отже, можемо констатувати, що державна служба Великого князівства Литов-

ського, попри чимало консервативних чинників, загалом залишалася доволі живим

організмом, що змінювався і реформувався згідно з потребами часу.