Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні
Подождите немного. Документ загружается.
91
Розділ 3
Посилання до розділу 3
1 Галицько-Волинський літопис / Підгот. до друку М.Ф.Котляр. – К., 2002. – С.84.
2 Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии вклю-
чительно. – М., 1915. – С.44-54.
3 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.4. – С.19, 114.
4 Шабульдо Ф.М. Україна в державотворчих процесах у Криму в кінці ХІV – першій половині
ХV ст. // Сучасність. – 1996. – №5. – С.86-87.
5 Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №14.
6 Tegоwskі J. Sprawa przylaczenіa Pоdоla dо Kоrоny Pоlskіej w kоncu XІV wіeku // Tekі
Krakоwskіe. – Krakоw, 1997. – T.V. – S.170.
7 Archіwum ksіąžąt Sanguszkоw w Slawucіe. – We Lwоwіe, 1890. – Т.1, №1. – С.1.
8 Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собр. и изд. В.Антоновичем и
К.Козловским. – К., 1868. – №9.
9 Archіwum ksіąžąt… – Т.І, №1. – С.1.
10 Іbіd. – №9. – С.1.
11 Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №24.
12 Tegоwskі J. Sprawa przylaczenіa Pоdоla dо Kоrоny Pоlskіej w kоncu XІV wіeku // Tekі
Krakоwskіe. – Krakоw, 1997. – Т.V. – S.170.
13 Archіwum ksіąžąt… – Т.І, №29. – С.1.
14 Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №24.
15 Dlugоsz J. Dzіejоw Pоlskіch. – K., 1869. – Ks.12, T.14. – S.417.
16 Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии вклю-
чительно. – М., 1915. – С.85.
17 Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государ-
ства. – М., 1892 – С.77-79.
18 Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов
XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.28.
19 Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy;
Kоrnіk, 1994. – S.118. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства
Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.28.
20 Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов
XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.61-17.
21 Документы Московского Архива Министерства Юстиции. – Т.1. – М., 1897. – С.516.
22 Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов
XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.21.
23 Lіetuvоs Metrіka. Kn. 8 – С.123; ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.696.
24 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.184зв, 186, 187зв.
25 Там само. – Спр.7. – Арк.734.
26 Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk,
1994. – S.112.
27 Іbіd. – S.107.
28 Іbіd. – S.182.
29 Іbіd. – S.155.
30 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543) / Parenge: І.Valіkоnyte, N.Slіmіene, S.Vіskantaіte-Savіscevіene,
L.Stepоnavіcіene. – Кn.12. – Vіlnіus, 2007. – С.66.
31 Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk,
1994. – S.159.
92
Розділ 3
32 Іbіd. – S.147.
33 Іbіd. – S.57.
34 Іbіd. – S.57.
35 Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов
XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.23.
36 Urzednіcy centralnі… – S.40.
37 Szymоn Starоwоlskіj Wоjоwnіcy sarmaccy. – W., 1978. – S.184. Jana Dlugоsza rfnоnіka
krakоwskіegо Dzіejоw Pоlskіch. – W Krakоwіe, 1869. – Т.ІV, Ks.XІ, XІІ. – S.414.
38 Szymоn Starоwоlskіj… – S.184.
39 Оchmanskі І. Оrganіzanja оbrоny w Wіelkіm Ksіestwіe Lіtewskіm przed napadamі Tatarоw
Krymskіch w XV–XVІ w. // Studіі І Materіaly z Hіstоrіі Wоjskоwоstі. – 1960. – Т.V. – S.385;
Малиновский И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого кня-
жества Литовского. – Томск, 1901. – С.160; Документы Московского Архива Министерства
Юстиции. – М., 1897. – Т.1. – С.515, 521-522.
40 Крот В.А., Рашба Н.С. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойов-
ників наприкінці ХV – в першій половині ХVІ ст. // Укр. іст. журн. – 1983. – №5. – С.108.
41 Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание руських летописей. –
1904. – Т.13. – С.80-81.
42 Urzednіcy centralnі… – S.108.
43 Іbіd. – S.27.
44 Іbіd. – S.30.
45 Іbіd. – S.33.
46 Іbіd. – S.142.
47 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.116.
48 Іbіd. – С.200-201.
49 Urzednіcy centralnі… – S.163.
50 Іbіd. – S.54.
51 Іbіd. – S.153.
52 Іbіd. – S.152.
53 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.148.
54 Urzednіcy centralnі… – S.62.
55 Іbіd. – S.71.
56 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.206.
57 Urzednіcy centralnі… – S.75-76.
58 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.96.
59 Urzednіcy centralnі… – S.80.
60 Іbіd. – S.101.
61 Іbіd. – S.65.
62 Іbіd. – S.138.
63 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.37.
64 Urzednіcy centralnі… – S.149.
65 Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.88.
66 Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським
ханатом (1515–1540). – К., 2006. – С.43.
67 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою
комиссиею (далі АЗР). – СПб., 1848. – Т.ІІ. – С.118.
68 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.706.
93
Розділ 3
69 Черкас Б.В. Остафій Дашкович – черкаський і канівський староста XVІ cт. // Укр. іст.
журн. – 2002. – №1. – С.61-63.
70 Любавский М. Очерк истории… – С.171.
71 Там само.
72 Там само. – С.172.
73 Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Одесса, 1912. – С.94.
74 Архив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч.8, Т.5. – С.38.
75 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.707, 725, 728.
76 Там само. – Арк.737-741.
77 Там само. – Арк.916, 919.
78 Евреиновская летопись // ПСРЛ. – 1980. – Т.35. – С.235.
79 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1021.
80 Там само. – Спр.15. – Арк.232.
81 Там само. – Арк.261.
82 Там само. – Спр.7. – Арк.725, 728.
83 Черкас Б.В. Політична криза… – С.107-108; Його ж. Остафій Дашкович… – С.62-63.
84 Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.95.
85 АЗР. – Т.ІІ. – С.190.
86 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.186.
87 Там само. – Арк.157.
88 Там само. – Арк.159.
89 Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки з історії Києва. – К., 1997. – С.148.
90 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.187.
91 Там само. – Спр.11. – Арк.53.
92 Грамоты Великих князей. – С.26.
93 Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних
актов (далі Архив ЮЗР). – К., 1886. – Ч.7. – Т.1. – С.135.
94 Там само. – С.136.
95 АЗР. – СПб., 1846. – Т.І. – С.144.
96 Там же. – С.145.
97 АЗР. – СПб., 1848. – Т.ІІ. – С.2-3.
98 Грамоты Великих князей… – С.50.
99 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.87зв-88.
100 Там само. – Арк.88.
101 АЗР. – Т.ІІ. – С.88.
102 Архив ЮЗР. – К., 1907. – Ч.8, Т.5. – С.23.
103 Там само. – С.38.
104 Яковлев А. Бунт черкасцев і каневцев в 1536 году // Україна. – Рік 1-й. – К., 1907. – Т.1. –
С.90.
105 АЗР. – Т.ІІ. – С.354.
106 Архив ЮЗР – К., 1886. – Ч.7, Т.1. – С.82, 95.
107 АЗР. – Т.ІІ. – С.210.
108 Там само. – С.35.
109 Там само. – С.141.
110 Там само. – С.210.
111 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.906.
112 АЗР. – Т.І. – С.125.
94
Розділ 3
113 Lіetuvоs Metrіka. Użrašymu knіga 8 (1466–1514). – Vіlnіus, 1995. – С.104.
114 АЗР. – Т.ІІ. – С.328.
115 Там само. – С.118.
116 Там само.
117 Lіetuvоs Metrіka. – Кn.8. – С.97.
118 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028.
119 АЗР. – Т.ІІ. – С.190.
120 Архив ЮЗР. – Ч.8, Т.5. – С.3-4.
121 АЗР. – Т.ІІ. – С.190.
122 Там само. – С.191.
123 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.700-702, 706.
124 АЗР. – Т.ІІ. – С.191; Архив ЮЗР. – Ч.8, Т.5. – С.3-4.
125 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028-1029.
126 Черкас Б.В. Остафій Дашкович… – С.63.
127 Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.94.
128 АЗР. – Т.ІІ. – С.190.
129 Черкас Б.В. Остафій Дашкович… – С.62-63.
130 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.822.
131 Малиновский И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого
княжества Литовского. – Томск, 1901. – С.206.
132 АЗР. – Т.ІІ. – С.118.
133 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.821.
134 Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.80; Малиновский И. Указ. соч. – С.43.
135 Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.100.
136 ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028-1029.
137 АЗР. – Т.1. – С.96.
138 Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.94.
139 Там само.
140 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до сер. XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). –
К., 1993. – С.180.
141 Там само. – С.159.
142 Баненис Э.Д. Посольская служба Великого княжества Литовского (середина XV в. –
1569 г.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. / Ин-т истории АН Литовской ССР. – Вильнюс,
1982. – С.13.
143 Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.206.
144 Lіetuvоs Metrіka (1522–1530) / Parenge: A.Bumblauskas, E.Gudavіcіus, M.Jucas, S.Lazutka,
І.Valіkоnyte, N.Slіmіene, S.Vіskantaіte-Savіscevіene, L.Stepоnavіcіene. – Vіlnіus, 1997. –
Кн.224. – С.47.
145 Клепатский П. Указ. соч. – С.93-111.
146 Литвин Михалон. О нравах татар, литовцев и московитян. – М., 1994. – С.94.
147 Клепатский П. Указ. соч. – С.104.
148 Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государ-
ства. – М., 1892. – С.846.
149 Arhіw gоlоwnyj aktіw dawnіh. – Arh Radz Pоtоck. – Sygn.309. – Pub.26. – S.3.
150 Іbіd. – S.3.
Розділ 4. Державна влада
Речі Посполитої
на землях
України-Русі
96
Розділ 4
97
Розділ 4
В
ід ухвал Люблінської унії 1569 р. королівська
влада разом зі всією структурою державних
службовців, нормами польського сеймового за-
конодавства, адміністративними установами Корони Польської
поширювалася майже на всі українські землі, а саме: на Лівобе-
режну Україну – від 1569 до 1648 р., Правобережжя – від 1569
до 1648 р. та від 1699 до 1795 р., а також на територію Західної
України.
1. Адміністрування України-Русі
Основи державного устрою та системи управлін-
ня Речі Посполитої заклали рішення об’єднавчого
польсько-литовського сейму 1569 р. Згідно з його ухвалами, Поль-
ща та Литва зливалися в єдину федеративну державу з деякими
конфедеративними елементами. На її чолі стояв спільний воло-
дар – польський король й водночас великий литовський князь.
Єдиним був і законодавчий орган – сейм. Разом із тим поляки і ли-
товці продовжували мати власні державну адміністрацію, військо,
суд, скарбницю й навіть окремі закони
1
. Натомість на територію
України-Русі, більша частина якої перед тим входила до складу
Великого князівства Литовського, поширилися політико-правові
норми Корони Польської. Це було зроблено в односторонньому
порядку королем Сигізмундом ІІ Августом, який протягом діяль-
ності сейму 1569 р. видав кілька універсалів про інкорпорацію Во-
лині, Підляшшя, Брацлавщини та Київщини до складу Польщі
2
.
Як дослідив історик М.Коялович, король приєднав Підляш-
шя, Волинь, Східне Поділля і Київщину «своєю владою і позбавив
посад і маєтностей тих осіб, що не побажали приєднатися до
Польщі»
3
. А польський учений Ю.Геровський зазначив, що саме
дуалістичний характер Речі Посполитої, який полягав у вивищенні
польської та литовської шляхти порівняно з руською (українською
та білоруською) елітою, заклав великі суперечності у тогочасних
суспільно-політичних відносинах і викликав сепаратистські тен-
денції в Україні-Русі протягом наступних десятиліть
4
.
98
Розділ 4
Крім рішень, що ухвалювалися на Люблінському сеймі 1569 р., основи держав-
ного устрою Речі Посполитої до кінця XVІІІ ст. визначали так звані Генріхові артикули
(статті) та Пакта конвента (Pacta cоnventa), які були укладені 1573 р. між королем Генрі-
хом Валуа та шляхтою. Вони обмежували владу короля й коригували форму правління
Польської-Литовської держави у напрямку так званої шляхетської демократії
5
.
Ухвалені 1573 р. зобов’язання монарха, по суті, стали законодавчим актом, що
на довгий час, включно до 1795 р., визначали державний і політичний устрій країни.
Зокрема, Генріхові артикули передбачали таке: вільні вибори короля; обов’язкове
скликання королем один раз на два роки вального сейму; тривалість засідань сейму
Речі Посполитої не має перевищувати шести тижнів; король мав право скликати по-
сполите рушення лише за згодою сейму; тільки за погодженням із сеймовою шляхтою
король мав накладати нові податки та мита; зовнішня політика королівського уряду,
в тому числі оголошення війни чи миру, повинна була проводитися за погодженням
із Сенатом; при королі засновувалася дорадчо-контрольна рада із 16 сенаторів, які
визначалися сеймом кожні два роки; король мав виконувати положення акта Вар-
шавської конфедерації 1573 р. та особливо дотримуватися пункту щодо проголо-
шення релігійної віротерпимості; за рахунок прибутків зі своїх маєтностей король
зобов’язувався утримувати кварцяне військо; король мав також оплачувати витрати
шляхти за участь у посполитому рушенні за межами Речі Посполитої
6
. Якби король
не дотримувався цих положень, то шляхта мала право відмовляти йому в покорі (так
зване право рокошу).
Як зазначалося, вступаючи на трон, Генріх Валуа підписав іще один документ під
назвою Pacta cоnventa, який складався з 11 пунктів і конкретизував права та обов’язки
нового монарха Речі Посполитої. Це була угода між королем і «народом політичним»,
який уособлювала шляхта. Спочатку цей важливий державний акт писався лише ла-
тиною, а від часів правління Владислава ІV – й польською. Згідно з сеймовою по-
становою 1696 р., за укладення пактів безпосередньо відповідали 6 сенаторів і 4
представники посольської палати (Ізби), а під час виборів останнього короля Станіс-
лава Августа Понятовського їх укладали вже 13 сенаторів і 37 земських послів. Сама
процедура прийняття Pacta cоnventa мала такий вигляд: після того як новий король
присягав, що буде дотримуватися виписаних у документі прав та обов’язків, шляхта
вручала йому елекційний диплом, в якому виголошувала постулати вірності обраному
монархові. Основні положення королівсько-шляхетської угоди 1573 р. повторювалися
під час сходження на трон кожного володаря Речі Посполитої.
Своєрідною конституцією права для Речі Посполитої протягом багатьох ро-
ків було зібрання правових норм, яке дістало назву Третього Статуту Литовського
(1588 р.), або ж Статуту Сигізмунда Августа, чи Волинського статуту. Остання назва
виникла з огляду на те, що після 1569 р. до нього, враховуючи специфіку розвитку
Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, внесли певні зміни. Статут був
урочисто затверджений королем і сеймом Польсько-Литовської держави 28 січня
1588 р., надрукований русинською мовою й перевиданий у 1592 р. і 1594 р.
7
Поль-
ською Третій Литовський Статут друкувався дев’ять разів
8
.
У результаті Північної війни 1700–1721 рр. та кардинальних змін міжнародної
ситуації у Європі Річ Посполита поступово стала залежною від могутніших держав.
99
Розділ 4
Разом із тим протягом усього XVІІІ ст. її внутрішньополітичне життя характеризувалося
постійною боротьбою між великими магнатськими угрупованнями. Політичні чвари,
що підживлювались урядами Росії, Австрії, Пруссії та Франції, досягали апогею на
засіданнях варшавських сеймів, більшість яких було зірвано.
Після смерті короля Августа ІІ Саксонського (1697–1733) між Австрією, Саксо-
нією, Росією та Францією розпочалася боротьба за так звану Польську спадщину,
яка полягала у протегуванні та військовій підтримці кожною з країн свого кандидата
на королівський трон Речі Посполитої. Як наслідок, королівська влада була значно
послаблена, а сейми виявилися недієздатними подолати кризові явища. Незважаю-
чи на занепад усіх ланок державного устрою, більша частина шляхти вважала його
досконалим і таким, що не потребує реформування. Лише незначна частина тогочас-
ної магнетерії, а особливо культурних діячів та інтелектуалів виступала за негайні
радикальні зміни.
Важлива програма реформ була проголошена на конвокаційному сеймі 1764 р.
Відтоді під час ухвалення сеймових рішень з економічних питань постанови прийма-
лися простою більшістю голосів. Крім того, у цей час були створені централізовані
скарбова та військова комісія, запроваджувалося так зване генеральне мито, у містах
ліквідовувалися магнатські та церковні юридики, реформувалися Коронний трибунал
та Асесорський суд, а найголовніше – постановлялося, що королем Речі Посполитої
може бути лише її уродженець.
У 1773 р. створили Едукаційну комісію, до обов’язків якої входило реформуван-
ня державної освіти. Задля укріплення державної влади у 1775 р. утворили Постійну
раду як вищий виконавчий орган Речі Посполитої. До неї під керівництвом короля
входило 18 сенаторів і 18 представників, які були делеговані зі складу посольської
Ізби сейму.
Протягом другої половини 1770-х рр. відбулася військова та фінансова держав-
ні реформи. Однак впровадження цих нововведень перебувало під тиском постійно-
го спротиву з боку консервативної частини польської магнетерії та шляхти. Утім, на
сеймі 1780 р. було розглянуто проект процесуального, цивільного та кримінального
кодексів, що засвідчило спробу реформування у галузі соціальних відносин, права
та судочинства. Зокрема, пропонувалося надати більше самоврядування містам і по-
слабити кріпосницьку залежність селянства.
Та найвагомішими щодо системних змін державного устрою Речі Посполитої
виявилися рішення Чотирирічного сейму, що діяв від 1788 до 1792 р. Насамперед цей
реформаційний сейм утворив Військову комісію, відібравши повноваження керівни-
цтва армією від Постійної ради, яка перебувала під російським впливом. У 1789 р. було
скасовано й саму Постійну раду, а її повноваження у рамках міжнародної діяльності
передані до такого державного органу, як Депутація закордонних відносин. Тоді ж бу-
ло реформовано податкову систему та, згідно із Законом про міста, укріплене місцеве
самоуправління. За постановою Чотирирічного сейму, в 1791 р. було впроваджено
кардинальні зрушення у виборчій системі, зокрема, права вибору до сеймів була по-
збавлена безземельна шляхта, що зазвичай продавала свої голоси магнатам
9
.
Головним результатом перетворень державного устрою стало ухвалення на
варшавському сеймі окремого Закону про управління, який в історіографічній тради-
100
Розділ 4
ції дістав назву Конституції 3 травня 1791 р.
10
Цей важливий державний акт ухвалю-
вався в умовах окупації Польщі російськими військами й складався з вступу, 11 статей
і трьох додатків
11
. Конституція проголосила поділ влади на законодавчу, виконавчу
і судову й завершила процес довголітнього реформування державного ладу країни.
З цього часу вищим органом влади країни мала стати так звана Сторожа законів –
комісія у складі короля, примаса і призначених на сеймі міністрів. Та найбільшим
досягненням цього правового акта було проголошення положення, що «всі обивателі
є оборонцями цілісності і свобод національних»
12
.
Якщо говорити про землі України-Русі в складі Польського королівства, а зго-
дом Речі Посполитої, то вже з середини XVІ ст. на Західній Україні (Галицькій Русі)
функціонувало 5 регіональних сеймиків, посли яких репрезентували інтереси місцевої
шляхти на загальнодержавних сеймах: Руського воєводства – у Судовій Вишні, Холм-
ської землі – у Холмі, Галицької землі – у Теребовлі, Белзького воєводства – у Белзі,
Подільського – у Кам’янці-Подільському. Сеймові записи нерідко називали послів-
«депутатів» від Руського, Белзького та Подільського воєводств «русинами», або ж
«руськими» (так само в XVІІ ст. усіх сеймових представників Київського, Волинського,
Брацлавського та Чернігівського воєводств називали «українцями»)
13
.
Власне, ще задовго до Люблінської унії фіксується поява стереотипу «терито-
ріального русина». При цьому родова еліта України-Русі відчувала себе її інтегральною
частиною як спадкоємець «сарматського племені роксоланів», тобто рівноправний
з поляками претендент на шляхетний родовід. Наприклад, тогочасний інтелектуал
С.Оріховський-Роксолан у листі 1551 р. до папи римського Юлія ІІІ писав про себе так:
«Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат,
тому що Русь, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії»
14
.
Специфічний регіональний патріотизм української шляхти особливо яскраво
виявився у обстоюванні нею руської мови та православної релігії, адже православ’я
безпосередньо пов’язувало «шляхетський народ» з усім «народом» Русі. Для великої
частини шляхти з українських воєводств Речі Посполитої належність до православної
церкви була невід’ємним атрибутом способу життя
15
. Хоча теоретично вмотивова-
на політична концепція «руського народу» виникла ще на початку 20-х років XVІ ст.,
але після ухвал Люблінського сейму 1569 р. до її ідейних постулатів додалося те, що
свобода для шляхтичів Київщини, Брацлавщини та Волині виявилася в добровільно-
договірному підданстві, скріпленому королівською присягою під час інкорпорації
Польщею українських земель. Доводилося, що «руський» (тобто «український» у
пізнішому сприйнятті) шляхетський народ є одним із фундаторів Речі Посполитої, а
отже, рівноправною стороною у відносинах з польським і литовським «народами-
засновниками»
16
.
Таким чином у системі політико-адміністративного поділу Польсько-Литовської
держави почали вирізнятися східні воєводства Корони Польської, де компактно про-
живали представники руського або ж українського етносу на чолі з власною шлях-
тою. На той час Річ Посполита поділялася на три великі провінції: Великопольщу, до
якої входили Мазовія, Пруссія, Підляшшя та власне Великопольща; Малопольщу, що
складалася з Малопольщі, а також України-Русі; Великого князівства Литовського, до
якого входили литовські та білоруські землі. Українська територія поділялася на такі