Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

351

Розділ 9

сприяти посиленню руського руху з огляду на Росію, натомість тримати його в полі

зору як можливу противагу полякам

157

Приєднання Галичини до Австрійської держави спонукало австрійських істори-

ків написати огляди історії Галицько-Волинського князівства

158

. Саме з його традиції

австрійські придворні історики на політичне замовлення вивели тезу про «ревінди-

кацію» Галичини, обґрунтувавши територіальне надбання Габсбурґів короткочасним

володінням Галичиною угорськими королями в ХІІІ ст. Хоча цих аргументів ніхто не

сприймав серйозно, історично-правова аргументація була неодмінним елементом

легітимізації в тогочасному світі

159

Зустріч українців з Австрією, у тому числі в системі управління, перевершила

їхні сподівання. На відміну від поляків галицькі українці не мали підстав сумувати

за втраченою державністю Речі Посполитої

160

. Реформи «освіченого абсолютизму»

збігалися з настроєм українського суспільства, яке потребувало надії на зміни. Вони

позначилися на становищі всіх верств, активізували їх, сприяли формуванню націо-

нальної еліти і громадянської самосвідомості. Для народів Габсбурзької монархії ці

реформи стали основою для переходу від середньовічного станово-династичного

типу мислення до новочасної політичної культури, започаткували перетворення ав-

стрійських підданих на громадян. Західна історіографія визнає за епохою абсолютизму

ключову роль у формуванні структур сучасної держави з її можливостями контролю

над суспільством. Доволі глибоким був вплив абсолютистської держави на «руський

національний проект» у Галичині

161

Роль офіційного представника українських інтересів перед Віднем одразу до-

велося відігравати верхівці греко-католицької церкви. Посередником між єпископом

Львівським Левом Шептицьким і віденським політичним середовищем став священик

Іван Ґудз, що в 1773–1783 рр. перебував у Відні як приватний учитель, спілкувався

з папським нунцієм, впливовими чиновниками, мав кілька аудієнцій в австрійських

правителів. Він пояснював австрійській владі «руський» характер Галичини, вів під-

готовчу роботу з відновлення Галицької митрополії, переконував у необхідності за-

борони перетягувати греко-католиків на латинський обряд, організації семінарій для

підготовки духовенства тощо. Дії австрійської влади свідчать, що чимало з цих по-

стулатів були нею реалізовані

162

Завдяки реформам освіченого абсолютизму становище греко-католицької церк-

ви покращилося. У концепції державного управління духовенство розглядалось як

специфічна категорія державних чиновників, одним із обов’язків яких стало оголо-

шення й роз’яснення населенню законів, указів і розпоряджень влади. Роль посеред-

ника між урядом і населенням зміцнювала авторитет церкви. Серед греко-католицької

ієрархії наростало відчуття власної місії щодо народу, а водночас моральної вищості

порівняно з австрійською бюрократією. «З призначенням єпископа в Перемишлі не

так справа стоїть, як із призначенням старости або ж якогось іншого чиновника, який

сьогодні може бути номінованим, а завтра відправленим назад на своє місце», – писав

у 1848 р. митрополит Михайло Левицький

163

. Таке становище давало священикам

широкі можливості для національно-культурної праці, створило передумови для пе-

ребирання функції провідника національного руху

164

На початок ХІХ ст. у середовищі греко-католицького духовенства сформувалася

концепція австрійського лоялізму як вияв вдячності за покращення матеріального і

352

Розділ 9

соціального становища. Вірність тронові й Австрії церковна ієрархія небезуспішно

намагалася прищепити всьому народові

165

Одразу по смерті Йосифа ІІ серед селянства почав формуватися «міф добро-

го цісаря» – на підставі тези, що він хотів покращити його становище, однак шляхта

йому перешкодила. Це було планомірною політикою Відня, яку австрійські чиновни-

ки реалізовували в повсякденному зіткненні з населенням

166

, незважаючи на те що

спрямовані до цісаря скарги селян залишалися без відповіді. Із загостренням відносин

між двором і громадою концепція австрійського лоялізму поповнилася позитивною

настановою щодо австрійської влади на місцях. Австрійські чиновники перетвори-

лися на соціальну силу, без якої розв’язання будь-якого конфлікту між селянами й

панами унеможливлювалося

167

На емоційному протиставленні австрійських часів польським сформувалося

австрорусинство – сукупність настроїв, які відбивали позитивне, емоційно забарв-

лене ставлення українців Галичини до трону й Австрії, переконання, що їхнім май-

бутнім опікуватиметься австрійський уряд. Австрорусинство відіграло певну роль у

становленні модерної української національної свідомості, сприяючи відмежуванню

української політичної культури від польської

168

. Українські діячі першої половини

ХІХ ст. щиро прагнули долучитися до загальнодержавних справ, мати на них вплив.

Підкреслення своєї належності до політичного організму було одним з етапів ста-

новлення сучасної національної свідомості, у певному сенсі однією з перших форм

державницького мислення.

Відень приглядався до українців як імовірної противаги польському рухові.

Важливим кроком, який засвідчив налагодження партнерських взаємин, стало від-

новлення в 1806–1808 рр. Галицької митрополії

169

. Це відкрило шлях до розбудови

греко-католицької ієрархії фактично як «держави в державі» із власною кланово-

династичною системою й у підсумку відіграло величезну роль у формуванні нової

української політичної еліти. У критичні для австрійської влади в Галичині моменти

перший митрополит Галицький Антоній Ангелович підтримав Відень усупереч поль-

ським прагненням. У 1809 р. за фінансової підтримки уряду вийшов у світ антинапо-

леонівський памфлет Антонія Ангеловича, в якому він обґрунтовував австрійський

патріотизм

170

, а під час перебування у Львові польських військ він відмовився скласти

присягу на вірність новій владі й утік із міста, за що зазнав переслідувань нарівні з

вищими австрійськими чиновниками

171

Події 1809 р. були першою спробою розставити нові акценти у трикутнику Ав-

стрія – поляки – українці. Австрійська влада переконалася в опозиційних настроях

польської шляхти. У меморіалі губернатора К.Вурмзера 1810 р. уряду пропонувало-

ся розглянути як свою опору в Галичині вороже налаштоване до польського двору

селянство, греко-католицьке духовенство і пов’язане з ними руське питання. Однак

у Відні гору взяв репрезентований новим канцлером К.В.Меттерніхом курс на здо-

буття прихильності польської політичної еліти. Наприкінці наполеонівських війн Ві-

день утратив інтерес до використання української справи в міжнародній політиці.

Австрійську владу дедалі більше турбувало посилення Російської імперії, а етнічна

близькість руського населення Галичини до росіян розглядалась як небезпека для

територіальної цілісності Австрії

172

. Повз увагу Відня не проходили публікації в Росії

353

Розділ 9

з негативними оцінками австрійського правління в Галичині, антипольськими настро-

ями й емоційними зітханнями про «Святую Русь»

173

Пильною увагою австрійських урядовців користувалася діяльність «Руської

Трійці», однак тогочасна влада не сприйняла її як провісника новонароджуваного

українського національного руху: про таке навіть не думали. Невиявлення зв’язків

угруповання з польським революційним рухом і проросійських тенденцій було від-

значено як позитивний момент, як і те, що галицькі русини на відміну від поляків

досі виявляли вірність Австрії. Влада не знайшла небезпечних моментів у тексті

«Русалки Дністрової» і не бачила нічого надзвичайного в декларованій потребі роз-

витку української літературної мови. Навпаки, прогнозуючи цей розвиток, вона ма-

ла намір запровадити посаду цензора для руських видань. Дієвці «Руської Трійці»

не зазнали таких репресій, як активісти польської конспірації

174

. З іншого боку, ав-

стрійська влада толерувала українців тому, що була переконана у відсутності в них

національно-державних прагнень; її органи «були прихильні стремлїнням гал.[ицьких]

Русинів, доки вони не виходили поза межі пасивности»

175

. Аж до революції 1848 р.

австрійська бюрократія не розглядала спорадичні вияви національного відродження

слов’янських народів у комплексі: «бачила в тому щось нове, однак не знала, що з

цим явищем зробити»

176

Однією з нечисленних форм політичної діяльності українців наприкінці XVІІІ – у

першій половині ХІХ ст. була робота Галицького станового сейму. Серед його депу-

татів українців було небагато. Усі вони діставали мандати на підставі належності до

верхівки греко-католицької церкви. Серед них були: єпископ Львівський Петро Білян-

ський, митрополит Михайло Левицький, єпископи Перемишльські Максиміліан Рилло,

Іван Снігурський, Григорій Яхимович. Двоє українців працювали у Крайовому виді-

лі – крилошанин львівської митрополичої капітули Гавриїл Дубовицький (1822–1826)

і доктор теології, професор і ректор Львівського університету, крилошанин львівської

митрополичої капітули Мартин Барвінський (з 1835 р.)

177

. На останній сесії з’явився

крилошанин Михайло Куземський.

Ці дієвці були відомими політичними постатями, чимало причинилися до зміц-

нення греко-католицької церкви та захисту національних інтересів українців, зокре-

ма в сфері освіти. Михайло Левицький успішно протистояв спробам запровадити в

українське письмо латинку та відстояв право на навчання українських дітей рідною

мовою у початкових школах

178

Національне питання на засіданнях Галицького станового сейму не обговорю-

валося та й обговорюватися не могло з кількох причин. Повноваження сейму виклю-

чали порушення політичних справ і мали достатньо механізмів, аби протидіяти таким

спробам. Формування українського питання як національного в усій його гостроті

припало на середину та другу половину ХІХ ст. Специфіку вираженню національ-

них прагнень українців надавало те, що суспільну еліту становила верхівка греко-

католицької церкви, ідеологічно мало сумісна з національною боротьбою. На останній

сесії сейму Михайло Левицький за відсутності католицького примаса виголошував

інаугураційну промову польською мовою, що не викликало ні здивувань, ні емоцій

ані в сеймі, ані за його межами

179

Під час Весни народів австрійська влада вміло використала суперечності ре-

волюційного руху в Галичині. Про плани Відня використати українців як противагу

354

Розділ 9

полякам свідчив, зокрема, той факт, що ще напередодні революції Академія наук у

Відні ініціювала підготовку фундаментальної історії «руського народу» в Галичині з

найдавніших часів

180

, а Ф.Стадіон тиснув на церковну верхівку для прискорення пра-

ці

181

. Ще 9 березня 1847 р. Міністерство внутрішніх справ видало рескрипт, за яким

розпорядження Галицького губернаторства, призначені східногалицьким циркулам,

мали друкуватися руською мовою та кирилицею, а поряд розміщувався оригінал ні-

мецькою. Попри те що частина відповідників надсилалася польською мовою, поява

таких українсько-німецьких урядових розпоряджень викликала бурхливі протести

поляків

182

Польських політиків Ф.Стадіон застерігав, що демократичні свободи, яких во-

ни домагаються, поширяться й на «українську партію, яка ненавидить вас із усієї

душі»

183

. Обережність і навіть загравання з українцями були й частиною політики

В.Залєського: у відповідь на домагання українських представників він запевнював,

що особисто гарантує дотримання законності, що він не є противником навчання

у школі українською мовою, а також «просивъ зважати на его трудне становиско –

мовивъ по руски – казав, що ся на руской земле родивъ […] – до 12 року свого по

руски говорилъ»

184

За підтримки австрійського уряду в 1848 р. була створена перша політична

організація українців – Головна руська рада (ГРР)

185

, що перебрала на себе роль пред-

ставника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і

виконувала її протягом 1848–1851 рр. Текст відозви ГРР виходив з ідеї національної

єдності українських земель

186

. Основною вимогою ГРР був поділ Галичини на східну

(українську) і західну (польську) частини, на підтримку якого вівся збір підписів по

громадах. Ця акція стала чи не першою спробою самоорганізації галицьких українців,

слугувала залученню населення до політичних процесів. ГРР та її філії ініціювали рух

за створення українських військових і воєнізованих формувань

187

Серед 66 засновників ГРР було 20 дрібних чиновників, 9 представників світської

інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, 1 підприємець

188

. Чиновники не

відігравали в її діяльності важливої ролі, а провідні позиції обійняло духовенство, яке

під тиском уряду наважилось очолити український рух, запобігаючи його радикалі-

зації

189

. ГРР очолив єпископ Григорій Яхимович, якого «якимось инстинктомъ узнали

яко моральну голову и представителя справъ рускихъ»

190

. У 1849 р., після переїзду

Г.Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником ГРР став М.Куземський. Греко-

католицькі деканати стали організаційною основою для формування філій ГРР, а для

листування використовувався офіційний канал церкви

191

. У Галичині було утворе-

но 50 деканальних рад, почалося формування окружних і місцевих

192

. Місцеві русь-

кі ради приглядалися до місцевих органів влади, вимагаючи забезпечити для себе

представництво (призначити греко-католицьких священиків референтами для справ

греко-католицького обряду тощо). Завдяки підтримці уряду місцеві руські ради проіс-

нували довше, ніж польські організації, однак згортання демократичних перетворень

прирекло їх на розпуск

193

ГРР мала проблеми з чиновниками у своєму складі. Розпорядження президії

Галицького губернаторства забороняло державним службовцям входити до її складу.

Однак дієвці ГРР із цим не погоджувалися, твердячи, що відсутність урядників цілком

355

Розділ 9

позбавить руські ради представництва світської інтелігенції, а уряд не має причин

для подібних заборон, бо «рады руски не суть противны доброму порядкови и спо-

кою краю»

194

. Однак на місцях українські чиновники все ж вагалися

195

. В адресі до

цісаря ГРР домагалася запровадження руської мови у шкільництво й адміністрацію,

формування нових громадських правлінь і «цісарських урядів» замість мандатарів,

переведення з Галичини чиновників «непріязныхъ народови рускому»

196

Чи не єдиним українцем, який мав у той час якийсь вплив у Відні, був Григо-

рій Шашкевич, парафіяльний священик, голова Руської ради Станіславова, що став

дійсним радником міністерства освіти та віросповідань (згодом був ректором Греко-

католицької духовної семінарії у Відні). Саме з ним контактували українські політики

середовища ГРР. У 1849 р. австрійський уряд дав згоду на заснування урядової газети

українською мовою «Галицько-руський вісник» (назва змінювалася), що мала цілеспря-

мовано формувати політичну лояльність галицьких українців щодо Відня. Свою мету

видавці газети сформулювали як «быти достойнымъ членомъ сильнои державы»

197

Редакція з 1850 р. розміщувалась у Відні. Її очолювали Микола Устиянович (походив

із сім’ї бургомістра містечка Миколаїв, обрав кар’єру священика, подібно до багатьох

діячів свого покоління брав участь у польському визвольному русі, а згодом хитався

між панруською і проукраїнською орієнтацією), Іван Головацький (брат діяча «Руської

трійці» Якова Головацького) і – найдовше – Юліан Вислобоцький, який також пере-

кладав українською тексти австрійських законів.

Події Весни народів започаткували формування нової моделі австро-польсько-

українських взаємин, за якою польські політики були допущені до співуправління

державою, натомість українці мусили прямувати шляхом організації суспільства, у

тому числі політичної, без допомоги й навіть усупереч чинним органам влади, шля-

хом створення політичних організацій та їхніх місцевих осередків за національною

ознакою. Розрахунки українських політиків на підтримку уряду не виправдалися. Пер-

ше отверезіння прийшло після обнародування так званої октройованої (дарованої)

конституції, в якій головна вимога українців – поділ Галичини – була проігнорована

(це особливо контрастувало з несподіваним виділенням в окремий коронний край

Буковини). «Выдно що мѣнѣстеріумъ съ нами нечестно […] поступило, – писав у листі

до Г.Шашкевича 30 березня 1849 р. тогочасний голова ГРР М.Куземський. – Якъ по-

треба була, щобъ ворогамъ заимпонувати, то намъ светили баки, а pо bіdzіe, badz

zdrоw Zydzіe!»

198

Іншим струменем, який виразно зазначився під час революції 1848 р., була теза

про те, що між «поляками й русинами» в Галичині завжди панувала гармонія, а стосун-

ки між ними штучно загострює австрійський уряд, зокрема «винайденням руського

питання». Спробою організаційного оформлення цієї тези стало створення на про-

тивагу ГРР Руського собору, прямо пов’язаного з формулою національної свідомості

gente Ruthenі, natіоne Pоlоnі («русини польської нації»). Чиновники становили помітну

групу членів і прихильників Руського собору. Частина з них мали «руське» походжен-

ня, тобто були вихідцями в першому-другому поколіннях з українських священичих

чи дрібношляхетських родин; інші цілеспрямовано конструювали свою «руськість» як

необхідну умову суспільної єдності задля відновлення польської державності.

356

Розділ 9

Серед чиновників – прихильників Руського собору не бракувало й відомих

прізвищ: Я.Кульчицький, К.Вінковський, Й.Дідицький були чиновниками фіскального

уряду у Львові, А.Домбчанський – радником шляхетського суду у Львові, З.Поґлодов-

ський – чиновником цього ж суду, Ю.Горошкевич – особистим секретарем Л.Сапєги,

О.Лодинський – урядником Львівського магістрату, М.Попель – радником Апеляцій-

ного суду у Львові, М.Вінковський – ад’юнктом фіскального уряду у Львові. Це було

середовище, з якого формувалася галицька світська інтелігенція. Якщо професійні

взірці для своєї діяльності вони брали в австрійської бюрократії, то в культурно-

світоглядному плані орієнтувалися на польські мовні й інтелектуальні традиції

199

У 1850-х рр. подвійна національна свідомість gente Ruthenі, natіоne Pоlоnі зі

сфери світоглядних пошуків перейшла до площини практичної політики. Ключова

роль тут належала А.Ґолуховському, який намагався поєднати в австрійському питанні

австрійські державні та польські національні інтереси, зруйнувати монополію «старо-

руської партії», яка продовжувала традицію ГРР, на вираження інтересів українського

населення, перешкодити українцям сформувати незалежну від польської концепцію

історичного розвитку. А.Ґолуховський не тільки діяв в українському питанні через «ру-

синів польської нації» (Е.Черкавського, З.Савчинського), а й створив у системі управ-

ління й освіти в провінції атмосферу, яка дала поштовх розвиткові всієї формації.

Відкриваючи перед «русинами польської нації» можливості адміністративної

кар’єри, А.Ґолуховський розв’язував важливе для польської політики в Австрії питан-

ня – діставав можливість демонструвати Відню співпричетність українців до управлін-

ня краєм. А.Ґолуховський трактував осіб із подвійною національною ідентичністю як

інструмент поточної політики, ігноруючи складну ідеологію цієї формації та вважаючи,

що адміністративними заходами можна ефективно й у бажаному напрямі керувати

розвитком мови, релігії, національної свідомості. Гостре стикання такого підходу з

реальністю відбулося під час так званої азбучної війни 1859 р. – невдалої спроби

переведення українського письма на «латинку», що викликала обурення української

громадськості. Втручання А.Ґолуховського до сфери чужих національних символів,

одним із яких була кирилиця, тільки загострило в українського громадянства почуття

відмінності від поляків

200

Протягом 50–60-х років ХІХ ст. українські політики середовища ГРР (яка у 1851 р.

у зв’язку зі зміною політичної ситуації саморозпустилася та була реорганізована в

Комісію для справ національно-культурної інституції «Народний дім») перебували у

стані постійного очікування позитивного повороту з боку австрійського уряду, спо-

діваючись, що для цього достатньо переконати Відень у справедливості своїх до-

магань. У цей час українські діячі з кола вищих церковних ієрархів направили до

Відня 15 меморіалів, де скаржилися на утиски поляків, указували на інертність уряду

щодо захисту українських інтересів і просили: розширити права української мови в

школах, судах, адміністрації; покращити матеріальне становище греко-католицького

кліру; провести поділ Галичини на українську та польську провінції; змінити виборчу

ординацію до сейму та припинити порушення законності на виборах тощо

201

. Такі пра-

вила гри нав’язали польські політики, які прагнули руками Відня усунути українців із

політичної сцени. Непомітно для себе українські діячі опинились у становищі тих, хто

357

Розділ 9

мусив виправдовуватися перед урядом, щоразу запевнювати його у своїй лояльності

й відсутності «москвофільських» тенденцій.

Від початку конституційних перетворень така настанова, поєднана з небажан-

ням відмовлятися від патріархальних традицій, прагненням зберегти колишній ритм

життя, страхом перед новими політичними рухами, новими обов’язками, які наклада-

ла легальна політична діяльність, призвела до того, що українці не вповні адекватно

реагували на актуальні політичні події, нерідко з впертістю, яка межувала з браком

орієнтації у світі, йшли всупереч політичній кон’юнктурі. У час, коли польські політики

стрімко перебирали важелі управління Галичиною, українці далі надсилали до Відня

меморіали з украй неполітичними зворотами, як-от «Ми надїємо ся на Бога, що доте-

перішний ворожий принцип вже не поверне, що в нашім краю урядники народности

нашої будуть узгляднені»

202

Повернувшись на посаду галицького намісника, А.Ґолуховський використав

свої повноваження для надання українському рухові статусу внутрішньогалицької

справи. Під претекстом боротьби з русофільськими тенденціями він звільнив низку

досвідчених чиновників-українців, замінивши їх поляками або полонофілами. Тоді ж

розпочалося витіснення українців із галицьких автономічних інституцій, були знай-

дені методи, які дозволяли цього досягнути. Далекосяжні наслідки такої політики

для українського руху не були однозначними – завдяки їм була зламана монопо-

лія піддатливої на русофільські настрої «староруської партії» і почалося зміцнення

народовців-українофілів

203

У 1860-х роках польські політики продовжили спроби досягнути міжнаціо-

нальної гармонії в Галичині, принаймні прийнятної для Відня, шляхом залучення

до державної служби «русинів польської національності». Кілька найпомітніших їх-

ніх представників увійшли до Галицького сейму. Серед них був Міколай Зиблікевич,

який народився у Старому Самборі в родині українського коваля і змалку обертався

в середовищі дітей греко-католицьких священиків, згодом здобув юридичну освіту,

працював юридичним радником Адама Потоцького в господарських справах, від-

крив адвокатську канцелярію у Кракові. З усіх представників цієї групи він зробив

найстрімкішу політичну кар’єру – в 1874 р. був обраний президентом Кракова, у

1880–1886 рр. – маршалком Галицького сейму, був депутатом австрійського парла-

менту, ректором Львівського університету, мав титул радника двору

204

. Зиґмунт Сав-

чинський, що народився на Чортківщині в родині службовця в панському маєтку,

обрав кар’єру журналіста і тісно співпрацював із органом краківських консерваторів

газетою «Czas». Евзебій Черкавський походив із села Тучапи на Яворівщині, був си-

ном греко-католицького парафіяльного священика, згодом – шкільним інспектором,

членом Крайової шкільної ради. Теодор Шемельовський народився в українській се-

лянській родині на Самбірщині, згодом став бургомістром Самбора, а його брат Юліан

був бургомістром Львова

205

Усі ці люди зробили кар’єру завдяки ґрунтовній освіті, яка відкривала шанс для

того, щоб вибитися з суспільних низів. Самі вони, піднімаючись щаблями адміністра-

тивної кар’єри, повністю полонізувалися, були засуджені власне українським рухом

як «перебіжчики». Однак їхня присутність при владі виявилася важливою: саме вони,

близько контактуючи з польським політичним середовищем, зруйнували той мур,

358

Розділ 9

який існував між польською «аристократичною» та українською «церковною» політи-

кою, окреслили та раціоналізували українську проблему. Важливими також виявилися

тісний зв’язок цієї групи з краківськими консерваторами та її вплив на формування

української програми станьчиків, керуючись якою останні незмінно підтримували

українофільську орієнтацію та стояли біля витоків усіх спроб польсько-українських

угод у Галичині.

Однак ці наслідки належали до віддалених, а на практиці, переймаючи управ-

ління Галичиною, польські політики докладали якнайбільших зусиль до витіснення

українців на політичне узбіччя. Попри змінювані хвилеві політичні ситуації, головним

мотивом польських політиків в українському питанні залишався страх перед тери-

торіальним поділом провінції. Перспектива опинитися в українській провінції, під

українсько-австрійською адміністрацією змушувала східногалицьку шляхту паралі-

зувати всі спроби раціоналізувати міжнаціональні відносини у краю. Це чітко бачив

крайовий маршалок Л.Сапєга вже на середину 1860-х років, пропонуючи в україн-

ському питанні «дотримуватися російської тактики проти Наполеона в 1812 р.», не

перейматися мовним питанням, бо українці самі невдовзі «дадуть своїй мові спокій,

побачивши, що на цьому полі боротьби бути не може», йти українцям на поступки,

аби «вивести їх на ґрунт неможливого й абсурдного й лише там повести важливу

битву» щодо поділу Галичини

206

Цей підхід яскраво виявився вже під час найближчої спроби польсько-українсь-

кого порозуміння – так званої угодової акції Юліана Лаврівського 1869 р., яка готува-

лася за активної участі Л.Сапєги. Аналіз підготовлених для обговорення умов «поро-

зуміння» свідчить, що польським політикам вдалося сконцентрувати увагу українців

саме на мовному питанні, відвернувши її від площини реальних політичних впливів

і повноважень. Погоджуючись на неподільність Галичини, українські представники

пов’язували можливості свого національного розвитку саме з мовним розмежуванням

провінції, сподіваючись, що у східній її частині вдасться забезпечити повну рівно-

правність польської та української мов у адміністрації, шкільництві, судочинстві. Про

відкриття перед українцями доступу до адміністративних посад взагалі не йшлося;

пропонувалося лише забезпечити українцям представництво у Крайовому виділі на

рівні, що й без того вже реально склався. Щоправда, сам Ю.Лаврівський був призна-

чений віце-маршалком Галицького сейму, однак ця посада була маловпливовою й

також завжди належала українцеві

207

Створена в 1860-х роках система австро-польсько-українських взаємин вияви-

лася тривалою. Невдоволення українців не вважалося достатньою підставою для її

перегляду. Основним засобом на її підтримку в руках польських політиків стало ви-

тіснення до максимально можливих меж українців із законодавчо-представницьких

органах. Максимально можливими на практиці були кільканадцять (на рівні австрій-

ської Ради – навіть до десяти) депутатських мандатів, які дозволяли стверджувати,

з одного боку, що українці представлені у владі, а з другого – що їхній вплив серед

населення співмірний із позиціями будь-якої опозиційної польської партії. Витіснен-

ня здійснювалося шляхом порушення законності на виборах, що носило системний

характер і суттєво впливало на їхні результати на користь поляків. З плином часу й

набуттям досвіду галицькі вибори перетворювалися на справжні драми, що інколи

359

Розділ 9

межували з комедіями, з купуванням голосів, переловлюваннями виборців, бійками,

погрозами, арештами, приватними впливами тощо.

Ключову роль у правопорушеннях відігравали урядові й автономічні органи

влади. Вони творили організовану ієрархію, яка легко приводилася в дію вказівкою

згори. Намісник особисто контролював розподіл сеймових мандатів. Староства по-

грожували війтам, використовуючи інформацію про їхні фінансові зловживання. Про-

тегувалося обрання виборцями залежних від влади осіб – війтів, писарів, учителів. Під

час передвиборчих кампаній застосовувалися податкові й інші приписи, які раніше

не виконувалися. Для залякування виборців використовувалися нижчі прошарки на-

селення – волоцюги, п’яниці, злодії, які отримували оплату.

Застосовувалися порушення під час складання списків виборців, куди включали

померлих і пропускали найсвідоміших. У багатьох громадах про термін і місце пра-

виборів заздалегідь не повідомлялося або ж виборчий комісар прибував задовго до

визначеного часу і проводив правибори з кількома «певними» людьми. Порушення

часу зазвичай мотивувалося «несправним» годинником. Тактика втечі виборчого комі-

сара від виборців вимагала від останнього неабиякої спритності. У період правиборів

перед селами нерідко чергували справжні залоги для переловлювання виборчого

комісара. Нерідко виборчі комісари, змушені розриватися між законодавством, по-

літичною доцільністю і здоровим глуздом, були достойними співчуття. Так, у 1889 р.

виборчий комісар у Турківському повіті, де попередньо було узгоджено кандидатуру

депутата, ділився щирою радістю: «Немає нічого кращого у світі, ніж їхати тепер на

вибори виборців. Людина урядує собі спокійно, цілком по закону… Якби тільки так

було завжди!»

208

Виборчі правопорушення українці фіксували й оформлювали у протести, які

оскаржували результати виборів. Такі протести надсилали до Крайового виділу і Га-

лицького намісництва, які були зобов’язані розслідувати кожний факт. Відповіді на

протести здебільшого давали ті ж чиновники, які були задіяні у правопорушеннях.

Розслідування справ спиралися на покази свідків. На кілька осіб, що підтверджували

правопорушення, завжди знаходилось удвічі більше зацікавлених у їхньому запере-

ченні. З цією метою урядовці часто спирали висновки на свідчення війтів, тоді як

аргументи іншої сторони не вислуховувалися. Небажаних свідків залякували або ж

свідомо перекручували зміст сказаного. Приватно чиновники визнавали, що звичною

практикою був пошук у протесті найслабших сторін. Факти, які вдавалося заперечити,

підносилися до величезних розмірів, і на цій основі робився висновок про безпід-

ставність інших закидів.

Особлива увага зверталася на звинувачення проти державних урядників, які

кваліфікувались як свідомий підрив довіри до влади. На підставі чиновницьких звітів

протести українців відхилялися. До Відня йшли розлогі доповіді про дотримання в

Галичині законності. Тривалий час австрійський уряд задовольнявся цим «паперовим»

благополуччям, хоча практика масових порушень на виборах у Галичині, які суттєво

впливали на їхні результати, не викликала сумнівів. З іншого боку, лише порушеннями

законності на виборах не можна пояснювати всіх поразок українського електорату,

саме стан свідомості якого уможливлював існування такої системи

209

Сконструйовані таким чином українські парламентські представництва не мали

реального впливу на рішення законодавчої влади. Щоправда, за куріальної системи

360

Розділ 9

базовою для визначення кількості, а відповідно й позицій українських депутатів була

соціальна структура українського суспільства з украй вузьким вищим прошарком,

однак, з іншого боку, нечисленність українського представництва свідчила, що Ві-

день не розглядав українців як чинник державної ваги. У Палаті панів українці були

представлені одним вірилістом (греко-католицьким митрополитом), і лише в грудні

1905 р. там з’явився український депутат, що був призначений довічно (єпископ Пе-

ремишльський Костянтин Чехович). У Палаті депутатів українці могли розраховувати

тільки на курію сільських громад. Запровадження загального голосування в 1907 р.

дала українцям змогу втричі збільшити парламентське представництво, але зважаю-

чи на значне зростання загальної кількості депутатів це посилення було відносним.

Через нечисленність депутати не відчували відповідальності за розв’язання держав-

них проблем і використовували парламентську трибуну для озвучування недоліків

галицької адміністрації

210

З-поміж кількох розрізнених спроб залучити українське суспільство до парла-

мент сько-конституційного життя в ХІХ – на початку ХХ ст. стійкою політичною тра-

дицією відзначалася діяльність українського представництва в Галицькому сеймі. За

час його роботи депутатами від українців побували близько 200 осіб. Переважна

більшість (179) була обрана з курії сільських громад. Серед них були представники

духовенства (54), селянства (42) і світської інтелігенції (83, з них 38 мали науковий

ступінь доктора) – переважно дрібних чиновників, юристів, освітян. Представництво

українців у керівних органах сейму було нечисленним. Відомі приклади, коли поль-

ські діячі блокували обрання до Крайового виділу впливових українців, не бажаючи

збільшувати їхній авторитет

211

Українське представництво намагалося висловлювати позицію з більшості пи-

тань, що виносилися на обговорення, однак у його складі нерідко бракувало профе-

сіоналів, які могли б сформулювати позицію в українських національних інтересах і зі

знанням правової бази. Найбільшою увагою українців користувалися питання щодо

мови, шкільництва, аграрних відносин і дрібного виробництва, місцевого самоуправ-

ління, фінансування національно-культурних товариств, з початку ХХ ст. – виборча

реформа. Запити українських депутатів здебільшого стосувалися дій органів влади,

що порушували національні права. Політичні питання не належали до компетенції

провінційних парламентів, однак у Галицькому сеймі обговорювалися всі такі акту-

альні проблеми

212

Кілька десятиліть парламентської діяльності виробили певні уявлення україн-

ської громадськості про тип народного обранця. Збірний образ українського депутата

еволюціонував від селянина, який прибув до Відня у 1848 р. в народному строї, не

володів німецькою мовою і турбувався тільки про те, аби не повернулася панщи-

на, до обрання на початку ХХ ст. старійшини української політики Юліана Романчу-

ка віце-президентом Палати депутатів. На початку ХХ ст. в українському русі були

сформульовані вимоги до українських депутатів як до «цьвіту нашої інтелїґенциї»

213

Найвпливовіші лідери української політики в Галичині початку ХХ ст. – Ю.Романчук,

О.Барвінський, Є.Олесницький, К.Левицький, Є.Петрушевич – здобували й утримували

свої позиції значною мірою завдяки парламентській діяльності. Австрійський парла-

ментаризм зробив українське питання «видимим», поставив його на політичний ґрунт,

унеможливив повне витіснення українців з крайової та державної політики.