Кукурудза С.І. Біогеографія

Подождите немного. Документ загружается.

4. Ìåãàñèñòåìà îðãàí³÷íîãî ñâ³òó Çåìë³

оболонкою, яка нерідко має вигляд панцира, розділеного борозенкою

на дві частини. Форма клітини може бути нитчастою, амебоїдною,

кокоїдною, пальмелоїдною. Більшості пірофітових водоростей ха

рактерна так звана гортань трубко-, лійко- або мішковидної форми, а

також особливі структури – трихоцисти і своєрідні вакуолі – пузули.

Хлоропласти мають різні відтінки – буруваті, оливкуваті, коричнево-

жовті, червонуваті, навіть безбарвні.

Розмноження пірофітових водоростей здебільшого вегетативне

(поділ клітини), рідше нестатеве, тобто зооспорами або автоспорами.

Нерідко утворюються цисти. До відділу належить понад

1000 видів

125 родів, які поширені як в поверхневих, так і в морських водах.

Вони збагачують водне середовище органічними рештками, є кормом

для гідробіонтів, а деякі види є індикаторами забруднення довкілля.

Серед цих водоростей відомі отруйні токсичні форми, що спричиню

ють захворювання, а також санітари, які активно очищають водойми

від забруднювальних речовин. Деякі з пірофітових водоростей, поді

бно до наземних світлячків, вночі світяться і таким чином створюють

явище “моря, що світиться вночі”.

Відділ золотисті водорості, або хризофітові

(Chrysophyta). Це

одноклітинні, колоніальні, або багатоклітинні (диско-, ниткоподібні

або кущисті) здебільшого мікроскопічні організми, максимальної

довжини до 2 см, які вільно плавають або прикріплені до субстрату.

Хлоропласти золотисто-жовтого або зеленувато-бурого кольору, що

зумовлено наявністю, крім хлорофілу, жовтих пігментів. Більшість

форм має один–два джгутики, розміщені на передньому кінці клітини.

В окремих видів джгутики різної довжини, іноді поряд з джгутиками

утворюються псевдоподії. Клітини у багатьох форм голі, у деяких по

криті панцирем. Серед золотистих водоростей є гетеротрофні форми,

хоча, загалом, це автотрофні організми.

Розмножуються золотисті водорості вегетативним способом –

поділом клітин у рухливому стані або в час спокою, а також брунь

куванням. Статевий процес відомий лише в декількох видів. Розмно

ження нестатевим способом – зооспорами. Вони здатні утворювати

ендогенні кременисті цисти. Нині золотистих водоростей відомо

понад 1000 видів у складі близько 200 родів, які трапляються здебіль

шого у чистих прісних водах холодної пори року, зокрема, приурочені

×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿

до сфагнових верхових боліт. Найбільша кількість видів поширена в

морях, солоних озерах і ґрунтах

Відділ

діатомові водорості (Bacillariophyta). Діатомові, діа-

томеї, кремнеземні або бацілярієві водорості надзвичайно різно

манітні, мікроскопічно малі, у більшості одноклітинні організми.

Форма клітин деяких видів діатомових водоростей буває видовже

но-квадратною, еліптичною, круглою, зіркоподібною

, у вигляді

спіралей тощо.

Будова клітин своєрідна. Клітина покрита суцільною оболонкою,

яка нагадує пектинову, студенеподібну плівку, зовні охоплену креме

нистим панциром, який складається з двох самостійних половинок –

так званих створок. Одна з цих стулок покриває іншу, як кришка

коробку. Вздовж половинок панцира з обох боків є щілини, через які

цитоплазма клітини сполучається з довкіллям.

Стулки дуже міцні, їх не перетравлюють тварини і птахи, вони

не розкладаються навіть під час нагрівання на вогні. Клітини містять

цитоплазму, ядро та один або декілька хроматофор. Хроматофори міс

тять пігменти жовто-бурого кольору. Як запасні речовини діатомові

водорості нагромаджують олію. Тому за поживною цінністю вони

переважають картоплю і хлібні злаки, їх ще називають “морськими

пасовищами”.

Розмножуються головно прямим поділом. У процесі поділу кож

на дочірня клітина отримує ядро, один хроматофор і лише одну із

стулок оболонки, друга стулка наростає заново. Крім прямого поділу,

діатомові водорості розмножуються статевим шляхом, коли злива

ються дві клітини, попередньо скинувши оболонки. Відомо понад

20 000 видів.

Діатомові водорості поширені у морських і прісних водах, часто

вони утворюють основну частину планктону. Стулки відмерлих клі

тин водоростей опускаються на дно і поступово утворюють потужні

відклади – гірську муку, діатоміт

, трепел. Ці породи використовують

як будівельний та теплоізоляційний матеріал, для полірування і ви

готовлення динаміту.

Відділ жовтозелені водорості

(Xanthophyta). Раніше їх нази-

вали різноджгутиковими водоростями тому, що зооспори мають два

нерівних джгутики: короткий – гладкий, а довгий – перистий. Це од

4. Ìåãàñèñòåìà îðãàí³÷íîãî ñâ³òó Çåìë³

ноклітинні, багатоклітинні, зрідка ценобіальні та колоніальні форми.

Деякі мають неклітинну будову тіла. Вільноплаваючі та прикріплені

до субстрату організми. У багатьох видів жовтозелених водоростей

оболонка клітин складається з двох стулок. Хроматофори здебільшого

жовтувато-зеленого кольору. Клітини зазвичай одноядерні. Продукт

асиміляції – олія, іноді хризоламінарин та ін.

Розмноження здебільшого нестатеве – поділом клітин

, зооспо-

рами, автоспорами та ін. Статеве відтворення виявлене у небагатьох

видів. Відомо понад

600 видів жовтозелених водоростей, які поши-

рені на всій земній кулі, але найчастіше у прісних чистих водоймах,

рідше у морях, солонуватих водоймах та ґрунтах. Їхнє значення по

лягає в тому, що вони поряд з іншими фітотрофними організмами

утворюють у водоймах первинну продукцію і належать до складу

харчового ланцюга гідробіонтів. Водночас ці водорості належать до

складу сапропелів, тобто беруть участь в нагромадженні органічної

речовини водойм

. Жовтозелені водорості поки що недостатньо ви-

вчені. Їх походження ще остаточно не з’ясоване.

Відділ бурі водорості

(Phaeophyta). Це багатоклітинні морські

рослини. Їх характерною ознакою є буре забарвлення, зумовлене тим,

що у хлоропластах, крім хлорофілу, містяться ще жовті та бурі піг

менти – каротин, ксеантофіл, фукоксантин. Клітини бурих водоростей

одноядерні, а клітинна оболонка має целюлозний і пектиновий шари,

які надають поверхні слані слизової консистенції. Хроматофори в

більшості форм мають вигляд зерен або дисків. Продукти асиміляції –

ламінарин, маніт та інші, зокрема дубильні речовини.

Слань бурих водоростей має вигляд розгалуженої нитки різ

них розмірів і форми – від мікроскопічної до велетенської (кілька

десятків метрів) з листо- і стеблоподібною частинами. Розмноження

вегетативне нестатеве й статеве. У більшості бурих водоростей про

стежується чергування (зміна) поколінь. Відомо близько 1500 видів,

що утворюють майже 250 родів. Вони ростуть у літоральній зоні

водойм і морів до глибини 100, рідше 200 м. У час відпливів супра

літоральна зона позбавлена води. Відпливи часто зносять неприкрі

плені форми у відкрите море чи затоки, де вони продовжують свій

розвиток. На деяких ділянках акваторії бурі водорості утворюють

цілі зарості, своєрідні моря, як

, наприклад, Саргасове. Такі зарості є

×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿

зручним сховищем для водних організмів, місцем відкладання ікри

та пошуків кормів.

Бурі водорості використовують для отримання альгінантів – со

лей альгінової кислоти, зокрема

, альгінату натрію, який застосовують

для поліпшення якості харчових продуктів та кормів. У медицині їх

використовують у складі препаратів, що попереджують згортання

крові, сприяють виведенню радіоактивних речовин. Окремі види є

сировиною для виготовлення ацетону, оцту, спирту, йоду, калійних

солей, ліків. Таку водорость

, як ламінарію, більш відому як “морську

капусту”

, вживають в їжу як додаток до йододефіцитних продуктів

харчування.

Відділ червоні водорості

, або багрянки (Rhodophyta). Ці водо-

рості відрізняються від інших тим, що в циклі їхнього розвитку не

має джгутикової стадії, а також у них своєрідний статевий процес.

Слань червоних водоростей багатоклітинна, різних розмірів і форм,

але найчастіше має вигляд простих або розгалужених ниток і плас

тинок, іноді багатошарових і розгалужених на стебло- і листоподібні

органи. Червоне, рожеве, жовтувате, навіть синьо-зелене забарвлення

водоростей залежить від вмісту в хроматофорах, окрім хлорофілу,

додаткових пігментів, зокрема червоного фікоеретрину, фікоціану та

ін. Нерідко слань червоних водоростей просякнута вапном і набуває

“кам

’яноподібного” стану, утворюючи коралоподібні рифи. Продукт

асиміляції – позапластидний багрянковий крохмаль, близький до

глікогену.

Розмножуються червоні водорості нестатево і статево неру

хомими апланоспорами, що розвиваються у спорангіях по одній

(моноспорами). Статеве розмноження – оогамне (грец.

ὠόν – яйце і

γάμοѕ – шлюб). Антеридії – маленькі безбарвні клітини, в яких утво-

рюються безджгутикові гамети – спермацеї. Оогонії (від грец

. ὠόν –

яйце і γονή – народження) у червоних водоростей називають карпого

нами. Антеридії та оогонії розвиваються у більшості видів на різних

екземплярах, які за зовнішнім виглядом дуже схожі.

Переважна кількість червоних водоростей – мешканці морів.

Амплітуда глибин, на яких вони

поширені, дещо ширша, ніж у бурих

водоростей. Це пояснюють тим, що червоні пігменти дають їм змогу

засвоювати світло на глибинах понад

100–200 м. Зрідка ці водорості

4. Ìåãàñèñòåìà îðãàí³÷íîãî ñâ³òó Çåìë³

трапляються у прісноводних водоймах. В тропічних широтах їх біль-

ше, але вони дрібніші, у помірних широтах їх менше, але вони дося

гають значних розмірів: від декількох десятків сантиметрів, до

1–2 м.

Науці відомо близько чотирьох тисяч видів багрянок. Вони в

деяких морських біоценозах домінують, визначаючи характер рос

линності, зокрема, біоти коралових рифів. Значна кількість видів цих

водоростей – їстівна. Зокрема, в Японії культивують одну з найцін

ніших харчових багрянок – порфиру. Практичне значення має агар-

агар, який виготовляють з деяких видів цих водоростей і додають до

рибних і м’ясних консервів.

Відділ евгленові водорості (Euglenophyta). Це рухливі одно

клітинні організми, які за допомогою одного або двох джгутиків,

що відходять від переднього заглибленого кінця клітини (гортані),

постійно рухаються субстратом або обертаються навколо своєї осі,

заглиблюючись таким чином у воду. Евгленові водорості – здебіль

шого автотрофні організми, але залежно від умов деякі з них можуть

змінювати форму живлення на міксотрофну

(грец. μίξις – змішування

і τροφή – їжа, живлення), водночас змінюється і їхнє забарвлення.

Целюлозної оболонки в клітин немає, а функцію оболонки ви

конує зовнішній шар протоплазми – перипласт. У більшості видів

евгленових водоростей на перипласті є своєрідні рисочки (порисова

ний). Це є важливою систематичною ознакою. У протопласті є ядро,

зелені хроматофори і вакуолі, що мають здатність скорочуватися, та

зазвичай червоне очко. Продуктом асиміляції є вуглевод парамілон.

Деякі безбарвні види здатні повзати на дні водойми, нащупуючи

собі дорогу джгутиком. Ця особливість стала підставою для того,

що деякі зоологи зачисляють евгленові водорості до найпростіших

одноклітинних тварин. Розмножуються вони вегетативно – шляхом

поздовжнього поділу навпіл. Нині відомо близько 1000 видів евглено

вих водоростей, які поширені здебільшого у прісноводних водоймах

лісової та лісостепової зон. Завдяки здатності до мікротрофного та са

профітного живлення, ці організми є активними учасниками процесу

самоочищення водойм від органічних забруднювальних речовин.

Міксотрофне живлення – змішане живлення, коли поряд з фотосинтезом організм

здатний засвоювати, подібно до сапрофітів, готові органічні речовини.

×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿

Відділ зелені водорості (Chlorophyta). Їх ще називають справж-

німи зеленими водоростями. Це найбільший за кількістю (близько

20 тис. видів) відділ нижчих рослин. Це одно- й багатоклітинні та

колоніальні (а також ценобіальні

– грец. κοινόѕ – разом і біо) організ-

ми. Серед них є поодинокі види з так званою неклітинною будовою

тіла. За забарвленням зелені водорості здебільшого схожі до вищих

рослин і містять ті самі асиміляційні пігменти (хлорофіл А та В,

каротин, ксантофіл). Іноді зелений колір замаскований червоним

пігментом гематохромом, трапляються й безбарвні форми. Клітини

зелених водоростей одно- або багатоядерні з пектиновою, целюлоз

ною або змішаною оболонкою. Форма хромопластів (хроматофорів) –

різноманітна. Запасні речовини – крохмаль, рідше інші вуглеводи та

олієподібні речовини. Зелені водорості, крім вольвоксових, у веге

тативному стані нерухливі.

Розмноження зелених водоростей нестатеве і статеве. Статевий

процес ізогамний (грец.

ἴσος – рівний та γάμοѕ – шлюб), гетерогамний,

оогамний. Загальновизнаного поділу зелених водоростей на класи

немає. Зелені водорості поширені в найрізноманітніших водоймах,

на ґрунтах і деревах.

Вони відіграють значну роль у природі, нагромаджуючи органіч

ну речовину, водночас, є кормом для тварин. Деякі види використову

ють в їжу (наприклад, ульва або морський салат), для виготовлення

паперу, для біологічного очищення стічних вод, регенерації повітря

в замкнутих екосистемах – космічних кораблях, підводних човнах

тощо. Хлореллу в деяких країнах Південно-Східної Азії введено в

марікультуру.

Відділ харові водорості (Charophyta) є своєрідними рослинами,

розміри яких сягають

20–30 см, максимальні – до 1–2 м. Багатоклі-

тинна слань має вигляд зелених розгалужених чагарничків з вер

хівковим ростом, прикріплених до субстрату відростками нижньої

частини талому або ризоїдами. Клітини цих водоростей бувають двох

типів: одноядерні дрібні – утворюють вузли, багатоядерні великі

Ценобії – комплекси слабоз’єднаних клітин, що виникають в одноклітинних

організмах (бактерії, водорості) внаслідок поділу клітин. Клітини з’єднані дра

глистим матеріалом або іншими засобами, але не утворюють функціональної

єдності й можуть легко роз’єднатися.

4. Ìåãàñèñòåìà îðãàí³÷íîãî ñâ³òó Çåìë³

(до кількох сантиметрів) – міжвузля. Хлоропласти численні, дрібні

дископодібні.

Розмножуються харові водорості вегетативно частинами слані,

що закріплюється в мулі ризоїдами або спеціальними виводковими

бульбочками. Поширені вони у прісноводних озерах, ставках, водо

ймах, де нерідко утворюють суцільні зарості, зокрема, у так званих

“твердих” водах, пом’якшуючи таку воду. Деякі види трапляються

у морських затоках і солонуватих озерах, лиманах тощо. Харові во

дорості використовують як органічне добриво, як корм для птиці,

зокрема, їх масово поїдають перелітні птахи в період осінніх мі

грацій. Вони є зручним об’єктом для фізіологічних, біологічних та

екологічних досліджень

Вищі рослини – це новий етап еволюційного розвитку рослин

ного світу. На думку деяких учених, предками вищих рослин могли

бути водорості, зокрема, зелені або бурі. Ускладнення організації ви

щих рослин значною мірою зумовлене їхнім переходом до наземного

способу життя, що відбулося в силурі. Підцарство вищих рослин

налічує 250

–300 тис. видів, що розподіляються у вісім відділів: риніо-

фіти, мохоподібні, псилофітові, плавуно-, хвоще-, папоротеподібні,

голо-, покритонасінні (або квіткові). Найчисленнішими серед них

є квіткові, мохо- і папоротеподібні. За едифікаторною функцією в

рослинному покриві суходолу та значенням для людини першорядне

місце посідають голо- і покритонасінні

Вищі рослини – це складно диференційовані багатоклітинні

організми, які найліпше пристосовані до сучасних природних умов.

Тіло вищих рослин (спорофіт) поділене на стебло, листя і корінь.

Невеликі окремі групи (печіночні мохи) мають сланювате тіло, а

мохи загалом не мають кореня. Для всіх вищих рослин характерне

чергування поколінь – статевого (гаметофіта, або гаметофази) і не

статевого (спорофіта, або спорофази). Статеві органи вищих рослин

називають архегоніями (жіночі) й антеридіями (чоловічі). У кожному

архегонії розвивається тільки одна яйцеклітина, сперматозоїдів в

антеридії утворюється два або багато. Сталою ця ознака є для мохо-,

папоротеподібних і голонасінних. Але вже в окремих групах голо

насінних, зокрема в гнетових, помітна редукція архегонія. Цілком

він зникає у покритонасінних. Від нього в рослинах цього відділу

×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿

залишилася лише яйцеклітина, яка розвивається в зародковому мішку.

Покритонасінні мають новий орган – маточку

і справжню квітку, що

й дало підставу називати їх водночас квітковими

Відділ риніофіти

(Rhyniophyta) об’єднує найдавніші й найпри-

мітивніші вищі рослини. Він поділяється на один клас – рініопсида, в

якому є два порядки: ринієві та псилофітові. Ці рослини росли напри

кінці силурійського – до середини девонського періодів. Риніофіти

були невеликими рослинами без листків та коренів, з дихотомічним

розгалуженим спорофітом. Різні за розміром та формою спорангії з

численними спорами містилися на верхівці. Риніофіти жили на во

логих та болотяних місцях, деякі з них були водяними рослинами, їх

вважають предками мохо-, хвоще- та папоротеподібних.

Відділ мохоподібні

(Bryophyta) утворюють рослини з примітив-

ною будовою тіла. Вегетативне тіло – гаметофіт – має вигляд слані або

простого чи розгалуженого пагона, так званого стебла, позбавленого

кореня. Талом з нижнього боку, а стебло здебільшого в основі (крім

сфагнових мохів) вкриті ризоїдами

(грец. ρίξα – корінь і εἶδος – ви-

гляд). Крім розмноження спорами, яке переважає, мохоподібним

властиве й вегетативне – підземними пагонами, відокремленими

частинами гаметофіта і за допомогою бруньок, бульбочок тощо. Часто

воду і потрібні їм розчини мінеральних солей вони вбирають всією

поверхнею тіла.

У переважній більшості мохоподібні – це багаторічні рослини,

які поширені на всіх континентах і в різних географічних зонах, окрім

пустинь з хлоридним і сульфатним засоленням. Найбільше поширені

у тундрі та високогір’ях, які називають “царством мохів і лишайни

ків”. Ростуть мохи в різних екологічних умовах, на різноманітному

субстраті, створюючи нерідко суцільний покрив

Нині відомо близько

25 тис. видів мохоподібних. Їх поділяють

на три класи: антоцеротові (

Anthocerotopsida), печіночники, або пе-

чіночні мохи (

Hepaticopsida), і власне мохи, або листостеблові мохи

(Bryopsida).

Ризоїди – ниткоподібні одно- або багатоклітинні коренеподібні утворення,

якими мохоподібні, лишайники, деякі водорості й гриби прикріплюються до

субстрату

4. Ìåãàñèñòåìà îðãàí³÷íîãî ñâ³òó Çåìë³

Здатність мохів поглинати велику кількість вологи й утриму-

вати її зумовлює заболочування й заторфовування території. Мохи

переводять значну частину поверхневого стоку в підземний і, таким

чином, запобігають ерозії ґрунтів, зокрема гірських територій, вони

акумулюють забрудники речовини, – зокрема радіоактивні. Деякі

види мохів, що мають антибіотичні властивості, використовують у

медицині. Як паливо й органічне добриво використовують продукт

життєдіяльності мохів та інших болотних рослин – торф. Бріологія –

галузь ботанічної науки, яка вивчає мохоподібні. В Україні зведений

список мохів охоплює понад

600 видів, за іншими даними (Д. Гро-

дзинський

, 2002) – майже 800 видів.

Відділ

псилотоподібні (Psilotophyta) – це реліктові судинні рос-

лини. Відділ містить один клас (Psilotops) з одним порядком (Psilo-

tales). Це невеликі трав’янисті рослини, які ведуть епіфітний

(грец.

επί – над і рослина) спосіб життя або ростуть на родючому ґрунті чи

на корі дерев у вологих тропічних і субтропічних лісах. Розмножу

ються спорами

. Більшість представників цього відділу з’явилася на

початку палеозою і давно вимерла

Відділ плавуноподібні

(Lycopodiophyta). Сучасні представники

цього відділу – це багаторічні трав’янисті рослини з розгалуженими

стеблами

, густо вкритими листками, що стеляться по землі. Ростуть

вони у хвойних лісах, на болотах помірної зони, ще більше їх у тун

дрі. У силурі та карбоні палеозою росли деревоподібні форми, які

наприкінці палеозою – на початку мезозою вимерли. Деякі види в

тропічних широтах ведуть епіфітний спосіб життя. Є серед них водні

форми. Розмножуються спорами. Плавуноподібні поділяють на два

класи: плаунові (Lycopodiopsida) і молодильники (Isoetopsida). Всього

в сучасній флорі є близько

450 видів, з них в Україні 9 видів, які пе-

ребувають під охороною

. Деякі плавуноподібні містять паралізуючу

отруту, їх використовують у медицині для лікування алкоголізму,

очних та інших хвороб, але самолікування недопустиме, ліки можна

вживати тільки за порадами лікаря

Епіфіти – рослини, які оселяються на інших рослинах, але використовують їх

лише як субстрат. Мають пристосування для добування поживних речовин і води

з довкілля.

×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿

100

Відділ хвощеподібні (Equisetophyta). Як і плавуноподібні, хво-

щеподібні з’явилися ще в палеозої. У карбоні деревоподібні форми

(каламіти) утворювали лісові масиви. Сучасні хвощеподібні мають

стебло, розчленоване на вузли і міжвузля

, і мутовчасте розміщення

на вузлах гілок і листків. Стебла порожнисті, листки дрібні, мало

розвинені. Розмноження відбувається за допомогою спор і кореневищ.

Висота рослин – від декількох сантиметрів до 1 м, а в тропічних

видів – до

10 м, діаметр стебла – до 2 см. За новою систематикою

хвощеподібні поділяють на три

класи разом з викопними гієнієвими

(Hyaenidae) і клинолистими (Sphenphyllales), що цілком вимерли та

хвощеподібні (Equisetopsida), що нині наявні. Хвощеподібні пред

ставлені однією родиною – хвощових (

Equisetaceae), що налічує 32

види. Вони поширені здебільшого в північній півкулі, найбільше в

Америці, менше в Євразії

, зовсім їх немає в Австралії, Новій Зеландії

та тропічній частині Африки. На території України зростають всього 9

видів монотипного роду хвощів

. Хвощеподібні є злісними бур’янами

(хвощ польовий), деякі з них отруйні для тварин (сіно не отруйне). Їх

використовують у медицині, а також як барвники, для полірування

дерев’яних виробів (хвощ зимовий).

Відділ папоротеподібні

(Polypodiophyta, синонім Pteridophyta).

Представники цього відділу були дуже поширені в девонському періо

ді, зокрема, їх деревоподібні форми, які тепер збереглися в тропічних

широтах. У помірних широтах переважають трав’янисті форми, які

ростуть у вологих, тінистих мішаних і широколистих лісах, на болотах.

У сучасних трав’янистих формах листки переважають за розмірами

стебло, яке часто буває повзучим

, і яке називають кореневищем.

Розмножуються папоротеподібні спорами, зібраними у спорангії,

які утворюються на листках. У сучасній флорі налічують понад 10

тис.

видів папоротеподібних, поширених у різноманітних природних умо

вах суходолу. Відділ папоротеподібних поділяють на 7 класів, 4 види

з яких вимерли. Три сучасні класи: вужачкові (Ophioglossopsida),

маратіопсиди (Marattiopsida) і поліподіопсиди (Polypodiopsida). Клас

полідіопсиди – найчисленніший. Зокрема, орляк звичайний, чоловічу

папороть вважають космополітичними видами, а водна папороть –

сальвінія плаваюча – рідкісна рослина, занесена до Червоної книги

України. Безщитник жіночий – отруйна рослина

. Страусове перо та