Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Перша арабо-ізраїльська війна
Після прийняття резолюції №181 діяльність у Палестині
парамілітарних єврейських та арабських організацій
активізувалася. Кожна зі сторін конфлікту намагалася в
односторонньому порядку захопити стратегічно важливі райони краї-
ни, а також витіснити "чуже" населення з тих місцевостей, які мали
скласти територію майбутніх незалежних держав. Араби
використовували тактику блокади єврейських поселень,
розраховуючи на свою кількісну перевагу за межами міст.
Однак тактична перевага була
на боці євреїв. Ефективно
деблокуючи оточені поселення,
"Хагана" займала позиції, які
покидала британська армія. Водночас
проводилися анти-арабські акції, що
мали залякати й вигнати арабське
населення з територій майбутньої
єврейської держави. У такий спосіб
повністю було вигнано арабське
населення сіл Квазда (грудень 1947
р.), Салама (березень 1948 р.), Бієр
Аббас і Дейр-Ясін (квітень 1948
р.). В останньому із сіл у ніч з 9 на
10 квітня бойовики "Штерн ґанг" та
"Іргун цвай леумі" вбили 254 особи,
разом з дітьми та жінками. На
момент проголошення незалежності
Ізраїлю 400 тис. арабів змушені були
покинути місця свого постійного
проживання.
На початку квітня 1948 р. ізраїльські сили розпочали здійснення
операції "Нахшон", спрямованої на деблокування оточених у
Єрусалимі євреїв. До Єрусалима прорвалися колони вантажівок зі
зброєю, боєприпасами та провіантом. Унаслідок запеклих боїв
ізраїльтяни вигнали арабське населення кількох сіл, що були
розташовані уздовж головної дороги до Єрусалиму, після чого забезпе-
чення єврейської частини міста стало регулярним. Одразу після
евакуації британських військ, 21 квітня 1948 р. євреї встановили
контроль над Хайфою, а 30 квітня було деблоковано місто Цфата в
Північній Палестині. Великим успіхом стало захоплення 13
травня головного порту країни Яффи, звідки вигнано майже все арабське
населення.
Єврейське населення активно готувалося до створення
власної держави. Ще з жовтня 1947 р. діяла єврейська комісія з
підготовки проектів конституції та кодексів законів майбутньої
держави. 1 березня 1948 р.
створено Тимчасову державну раду (уряд), в якій представлено 12
партій,
Перша арабо-ізраїльська війна
етнорелігійні общини, а також ВСО. Євреї вирішили не
чекати на призначений ООН термін одночасного проголошення
незалежності єврейської та арабської частин Палестини, і створили
свою державу в односторонньому порядку. У день, визначений ООН
як термін припинення британського мандату — 14 травня 1948 р.,
на засіданні Тимчасової державної ради проголошено незалежність
держави Ізраїль, щоправда, без зазначення точних кордонів
новопосталої держави. Перший уряд із 13 міністрів очолив лідер
партії МАПАЙ, голова палестинського виконкому ВСО і
"Єврейського агентства" Давид Бен-Гуріон (1866—1973). Через два
дні президентом держави обрано лідера Партії загальних сіоністів
Хаїма Вейцмана (1874— 1952). Створення незалежної єврейської
держави стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які,
керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення
британських впливів на Близькому Сході.
Широкомасштабні бойові дії між арабами та євреями
розпочалися вже наступного дня після проголошення
незалежності Ізраїлю. Уранці 15 травня єврейські дільниці
Єрусалима та міську електростанцію бомбили єгипетські літаки, а
наземні сили Трансйорданії, Іраку, Сирії, Лівану, Єгипту та
Саудівської Аравії перейшли кордони Палестини. Збройні сили
арабів Палестини представляли порівняно нечисленні та слабо
організовані загони "Наджада" та "Футува". У районі Єрусалима
діяла невелика партизанська група "Армія порятунку",
підпорядкована особисто М.А. Хаджу аль-Хусейні. Уже під час
бойових дій створено ще два палестинські військові угруповання:
"Джихад аль-Мукаддас" ("Священна боротьба") та "Абталь аль-
Ауда" ("Герої повернення"). Арабські сили не мали єдиного
командування, а за рівнем підготовки, забезпеченням зброєю та
бойовими якостями поступалися єврейським частинам. Серед
збройних сил сусідніх арабських держав єдиним і справді боєздатним
підрозділом сучасного типу був трансйорданський Арабський легіон
під командуванням британця Джона Глабба (Глабб-паші) (1897—1986).
Значну частину офіцерських посад у легіоні займали британці, а
високого рівня підготовки особового складу було досягнуто ще під
час Другої світової війни, коли легіон готували до висадки в Греції.
Наступ на єврейську частину Палестини здійснювався з трьох
боків: з півночі — силами Сирії та Лівану, на центральній ділянці
фронту — Арабським легіоном та військами Іраку та з півдня —
єгиптянами спільно з невеликими підрозділами Саудівської Аравії.
На першому етапі війни успіх був на боці арабів. Сирійські та
ліванські війська окупували Східну Галілею, легіон Дж. Глабба дійшов
до Єрусалима та оточив єврейські дільниці міста, а на півдні наступом
у двох напрямках єгиптяни захопили Газу, Беєр-Шаву, Хеврон та
Бейт-Лахм (Вифлеем). За посередництвом представника ООН на
Близькому Сході графа Фолька Бернардотта (1895—1948) 18
червня 1948 р. оголошено перемир'я. Євреї скористалися перервою
в бойових
діях для реорганізації та переозброєння своєї армії.
Оголосивши загальну мобілізацію, військові формування країни
вдалося довести до 60 тис. чоловік, а завдяки поставкам зброї з
Чехословаччини забезпечити армію найновішими видами озброєнь.
Усі збройні підрозділи Ізраїлю переформовано в Армію оборони
Ізраїлю (ЦАХАЛ) під єдиним командуванням.
Після завершення терміну перемир'я 9 липня 1948 р. сили
ЦАХАЛ несподівано перейшли в наступ на всій довжині арабо-
ізраїльського фронту. Особливих успіхів досягнуто на півночі, де,
відкинувши сирійців, євреї 16 липня взяли Назарет. На центральній
ділянці фронту Єрусалим деблокувати не вдалося, а на півдні за день
до запланованого наступу єгиптяни нанесли превентивний удар,
оточивши частину ізраїльських військ у пустелі Негев. З метою
психологічного тиску на уряди арабських держав ВПС Ізраїлю завдали
демонстраційних авіаударів по Дамаску та Каїру.
У результаті десятиденних запеклих боїв 18 липня 1948 р.
підписано наступне перемир'я. Ф. Бернардотт безуспішно намагався
посадити ворогуючі сторони за стіл переговорів. Урешті-решт
ізраїльські екстремісти розстріляли машину представника ООН
просто в центрі Єрусалима. Вбивст.во графа Ф. Бернардотта, який
був не лише представником ООН, але й відомим діячем Міжнародного
Червоного Хреста, а під час Другої світової війни намагався
рятувати переслідуваних нацистами євреїв, викликало обурення в
цілому світі.
28 вересня 1948 р. ЦАХАЛ розпочав операцію "Хірам". З
жорстокими боями ізраїльтянам вдалося вибити ліванців з Галілеї та
майже повністю знищити сили палестинських арабів. Реалізуючи
план "Йоав", єврейські сили розпочали наступ на півдні. 15 жовтня
1948 р. вони деблокували оточені раніше ізраїльські підрозділи й
самі до 20 жовтня завершили оточення 4000 єгипетських солдатів біля
села Фалуджі. У Фалудзькому котлі єгиптяни оборонялися до 24
лютого 1949 р., після чого, так і не склавши зброї, евакуювалися до
Єгипту. В останні дні грудня 1948 р. ізраїльтяни відрізали ще одне
єгипетське з'єднання в районі Гази й прорвалися на Синайський
півострів. Під час боїв на Синаї ізраїльська військова авіація
помилково збила кілька літаків британських ВПС.
Останньою воєнною операцією арабо-ізраїльської війни 1948—
1949 рр. було витіснення ізраїльтянами 6—9 березня 1949 р.
нечисленних йорданських патрулів <з пустелі Негев. Не чинячи
опору, араби залишили пустелю, а євреї 10 березня вийшли до
невеликого арабського села Умм Рашраш на березі Акабської
затоки. У цьому місці Ізраїль згодом збудував порт Ейлат,
отримавши, тим самим, вихід в басейн Індійського океану.
Мирні переговори між арабськими державами та ізраїльтянами
відбулися на о. Родос. Ізраїль підписав угоди про перемир'я з
Єгиптом у лютому, з Ліваном — у березні, з Трансйорданією — в
квітні, Сирією — в липні 1949 р. Саудівська Аравія формально не
брала участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду.
У результаті війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН
територій захопив 6,7 тис. кв. км земель, що мали увійти до складу
арабської держави. З окупованих земель змушені були тікати
близько 750 тис. арабів. За даними ООН, на початок 50-х рр. за
межами Палестини перебувало 906 тис. арабських біженців. У
межах єврейської держави залишилося не більше 200 тис. арабів. Для
допомоги арабським утікачам з Палестини 1 квітня 1950 р. створено
Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинцям та
організації робіт (БАПОР). Ізраїль проігнорував прийняту в грудні
1948 р. постанову ООН №194 про забезпечення умов для повернення
арабських біженців,, погодившись на квотоване повернення не
більше 100 тис.
біженців. Будинки арабів, які покинули свою батьківщину,
знищували, а залишені ними землі передавали в "Єврейський
національний фонд". Згодом цей фонд роздав захоплені таким чином
землі в оренду новим єврейським поселенцям. Арабські країни, на
території яких опинилися палестинські біженці, провадили політику
протидії асиміляції прибульців, оселяючи їх у спеціальних таборах.
Маючи надію повернути окуповані євреями землі, арабські лідери
зберігали невизначений статус біженців, що з часом перетворило
палестинців у громадян другого ґатунку, піддатливих на екстремістські
впливи.
На вимогу світового співтовариства, в Швейцарії розпочалися
переговори про широкомасштабні мирні угоди між арабами та
євреями. Оскільки переговори не давали надії на успіх, 9 грудня 1949
р. на Генеральній асамблеї ООН поставлено питання про поділ
Єрусалима на єврейську та арабську частини та надання йому
міжнародного статусу. У відповідь Ізраїль в односторонньому
порядку оголосив Єрусалим своєю столицею, а 16 грудня 1949 р.
король Трансйорданії Абдаллах (1882—1951), незважаючи на
заперечення Ліги арабських держав, приєднав окуповану під час
війни територію Палестини. Приєднавши західний берег річки
Йордан, Абдаллах проголосив створення єдиної держави
Хашимітського Королівства Йорданії. Було скликано парламент з
представників палестинців та йорданців, який 24 квітня 1950 р.
ратифікував це рішення. Арабські країни відмовилися визнати
анексію палестинських земель і встановили дипломатичні
відносини з урядом палестинських арабів Ахмеда Хільми-паші, що
існував ще з вересня 1948 р. у Секторі Гази.
Організація визволення Палестини
Палестинський рух опору, який не припинявся із часу
завершення арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр., на початку 50-х
рр. набув нової організаційної форми. Палестинці створили групи
партизанів — "федаїнів" ("тих, хто жертвує собою"), які здійснювали
напади на ізраїльську територію зі Сектора Гази. У 1957 р. в Кувейті
з'явилася організація ФАТХ (Рух за національне визволення
Палестини), а в 1958 р. на окупованих арабських землях — "Аль-
Ард" ("Земля"). Обидві ці організації розгорнули збройну
партизанську боротьбу із ізраїльтянами.
Рішення створити Організацію визволення Палестини (ОВП)
було прийнято в січні 1964 р. на Першій нараді голів
арабських держав у Каїрі. . Створення ОВП кардинально
змінило ситуацію навколо палестинської проблеми, оскільки
було спростовано ізраїльську тезу про втручання в
палестинські справи сусідніх арабських держав. ОВП стала
спочатку в арабському, а згодом і в цілому світі повноправним
представником інтересів вигнаного з Палестини арабського
населення. 28 травня 1964 р. в арабській частині Єрусалима
зібралася Перша сесія Палестинської національної ради. На
зібрання прибуло 388 делегатів від палестинських комітетів та
земляцтв Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, еміратів Перської
затоки та Сектора Гази. На нараді було створено ОВП і
прийнято Палестинську національну хартію. У хартії зокрема
визначалося, що усі палестинці є членами ОВП, а
"палестинський народ є основою цієї організації". Хартія
заперечувала право на існування єврейської держави на
Близькому Сході. Голови арабських держав привітали
створення ОВП і навіть запросили її першого голову Ахмеда ас-
Шукейрі (1908—1980) взяти участь у роботі Наради голів
арабських держав, що відбувалася в серпні 1964 р. в Алек-
сандрії. Починаючи з вересня 1964 р., одночасно в Сирії,
Єгипті та Іраку почалося творення загонів Армії визволення
Палестини. Перша успішна акція сил ОВП відбулася 1 січня 1965 р.,
започаткувавши довгу смугу взаємних ударів, таємної війни й
терору. Скориставшись як приводом діями ОВП, ізраїльська армія
вчинила в травні 1965 р. глибокі рейди на західний берег річки
Йордан.
Друга арабо-ізраїльська війна
Весною 1967 р. обстановка на кордонах Ізраїлю з арабськими
державами загострилася. Особливо напруженим було становище на
кордоні із Сирією, що пролягав у районі Голанських висот. На
Голанських висотах відбувалися постійні артилерійські дуелі, а
групи командос здійснювали взаємні рейди углиб території Сирії та
Ізраїлю. Ці сутички отримали назву "сезонних", через те що
розпочиналися щороку з початком сільськогосподарських робіт на
прикордонних територіях. Ізраїльтяни висилали в прикордонну
смугу під ескортом танків трактори, які розорювали землю на
нейтральній смузі. Сирійці, не визнаючи прав на цю землю за
Ізраїлем, обстрілювали сільськогосподарську техніку. У відповідь на
особливо запеклий обстріл 7 квітня 1967 р. ізраїльська авіація
здійснила бомбовий удар по Дамаску. Під час повітряного бою над
кварталами міста ізраїльським пілотам удалося збити шість
сирійських винищувачів.
Посилення напруженості викликало шовіністичні настрої як
в Ізраїлі, так і в арабських країнах. Ізраїльський кнесет 9 травня
1967 р. надав урядові надзвичайні повноваження в питаннях
здійснення військових операцій. Низка ізраїльських політиків
публічно виступили із войовничими антиарабськими заявами.
Натомість, президент Єгипту Г.А. Насер 14 травня, в день
національного свята Ізраїлю, оголосив про мобілізацію резервістів, а
згодом звернувся до Генерального секретаря ООН У Тана з
пропозицією вивести сили ООН з лінії розмежування єгипетських та
ізраїльських військ. Президент Єгипту заявив, що отримав перекон-
ливі розвідувальні дані про запланований на 17 травня напад
Ізраїлю на Сирію. Порушивши статут ООН, У Тан без погодження
питання з Радою безпеки ООН наказав вивести війська ООН з
Синаю та Сектору Гази. У відповідь Ізраїль запропонував провести
інспекцію прилеглих до кордону з Сирією територій, стверджуючи, що
там немає жодних військ, але це не переконало арабські країни у
відсутності агресивних намірів у євреїв. Справа полягала в тому,
що невелика територія Ізраїлю давала можливість зосередити значні
військові формування в будь-якому районі країни впродовж 10—12
годин. Продовжуючи нагнітання напруженості навколо Ізраїлю, 22
травня 1967 р. Єгипет закрив Акабську затоку для ізраїльських суден
та кораблів інших країн, що перевозили стратегічні матеріали для
Ізраїлю. Пізніше Г.А. Насер виступив з публічними заявами про те,
що Єгипет не використовуватиме першим зброю, але у випадку
конфлікту "його головною метою буде знищення Ізраїлю". У кінці
травня Йорданія та Ірак підписали з Єгиптом угоди про
взаємооборону. З Сирією подібну угоду укладено ще раніше. Про
готовність надати Єгипту військову допомогу у випадку війни з
Ізраїлем заявили Алжир, Кувейт, Ємен, Ліван та Судан.
Тим часом, 16 травня в Ізраїлі почалася мобілізація
резервістів. На кордоні з Єгиптом ізраїльтяни зосередили 14 бригад
своєї армії (70 тис. чол. з 600 танками), 9 бригад на кордоні з Сирією
(50 тис. чол. і 300 танків) і 5 бригад на йорданському кордоні.
Повністю мобілізована армія Ізраїлю налічувала 275 тис.
солдатів