Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
продовжити переговори, що активізувалися після розпаду СРСР та
встановлення американського домінування над мирним процесом.
Таємні переговори між ізраїльтянами та палестинцями згодом
перенесено до Осло (Норвегія).
Після одинадцяти раундів таємних переговорів, що відбувалися
під патронатом норвезького міністра закордонних справ Йоргена
Хольста, ОВП та Ізраїль зрештою змогли домовитися. Палестинці
визнавали за Ізраїлем право на існування, а також відмовлялися від
тероризму та інших методів насильницької боротьби. Зі свого боку,
Тель-Авів визнавав ОВП повноважним представником палестинського
народу й надавав палестинцям обмежену автономію на окупованих в
1967 р. територіях. 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні Шимон Перес та
Абу Мазан у присутності прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина та
лідера ОВП Я. Арафата, а також президента СІЛА Білла Клінтона,
підписали договір про створення на окупованих Ізраїлем у 1967 р.
землях Сектора Гази і Єрихона палестинської автономії.
Передбачалося, що до квітня 1994 р. звідти буде виведено ізраїльські
підрозділи, а владу отримає обране місцевим арабським населенням
самоуправління. Поетапний процес передачі палестинцям решти
території окупованого в 1967 р. Західного берега Йордану мав
завершитися 4 травня 1999 р.
Ліга арабських держав підтримала порозуміння, а Сполучені
Штати пообіцяли надати значну матеріальну підтримку палестинцям.
Підписання угоди між Ізраїлем і палестинцями відкрило шлях до
порозуміння між Тель-Авівом та Амманом. 25 липня 1994 р. І.
Рабин і король Хусейн оголосили про припинення стану війни між
своїми країнами, а в жовтні 1994 р. Йорданія, друга серед
арабських країн після Єгипту, підписала з Ізраїлем мирну угоду.
Ізраїльсько-йорданська угода передбачала спільне використання вод
Йордану, часткове повернення окупованих
у 1967 р. територій та врегулювання питань повернення
палестинських біженців із Західного берега Йордану. Тоді ж під
егідою США розпочалися переговори Ізраїлю
3 Сирією щодо повернення Голанських висот.
Незадоволення перебігом мирного процесу виявляли по-
екстремістськи налаштовані діячі груп ХАМАС та "Аль-Джихад"
("Священна війна"), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині
ОВП. Палестинські екстремісти здійснили в Ізраїлі та на
окупованих територіях низку вибухів бомб, унаслідок яких
загинули десятки ізраїльтян. З моменту підписання мирного
порозуміння до початку 1995 р. внаслідок терактів та репресій у
відповідь загинули 110 ізраїльтян та 195 палестинців. В Ізраїлі
проти підписання угоди протестували релігійні ортодокси та праві
екстремісти. У кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух
Гольдштейн розстріляв у Гроті Патріархів у Хевроні — святому для
мусульман місці 29 палестинців, через що було зірвано графік
виведення ізраїльських військ з Сектора Гази. Ізраїль постійно
вимагав від Я. Арафата активної протидії палестинським
терористам. Після особливо кривавого теракту 22 січня 1995 р.,
коли загинуло 22 ізраїльтян, Я. Арафат змушений був провести
арешти діячів ХАМАС та інших екстремістів.
Під час наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у
Вашингтоні підписано угоду про передачу під владу палестинців двох
третин земель Західного берега Йордану та проведення у січні 1996 р.
виборів до Ради палестинської автономії, в компетенції якої були б усі
питання внутрішнього життя, за винятком зовнішньої безпеки. На
цих виборах з великою перевагою над конкурентами перемогла ОВП, а
президентом автономії в лютому 1996 р. обрано Я. Арафата. Діячі
ХАМАСУ, намагаючись зірвати процес порозуміння, влаштували на
зламі січня та лютого 1996 р. у Тель-Авіві та Єрусалимі три вибухи
бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.
Поміркована політика ізраїльського керівництва викликала
гострий спротив войовничо налаштованих членів єврейських
ультранаціоналістичних угруповань.
4 листопада 1995 р. молодий єврейський націоналіст убив
І. Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі незадоволення
"капітулянтською позицією" у міжнаціо
нальному діалозі, прем'єр-міністром країни обрано лідера "Лікуду"
Беньяміна Нетаньяху
(1949 р.н.). Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок
палестинцям
і навіть заявив про намір відновити розбудову єврейських поселень
на Західному
березі Йордану. Одразу після виборів припинено переговори із
Сирією.
Пізніше під тиском США Б. Нетаньяху змушений був
переглянути свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997
р. ізраїльський прем'єр підписав з Я. Арафатом угоду про графік
виведення ізраїльських військ з наступної частини окупованих
арабських земель і про розширення повноважень палестинської
автономії. До кінця 1998 р. передбачалося вивести ізраїльські
війська з усіх міст Західного берегу Йордану, за винятком 144
єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврона зі святою для
юдаїзму Дільницею пророків. Загалом на території палестинської
автономії мало залишитися 150 тис. євреїв. Велика частина
прихильників Б. Нетаньяху розкритикувала цю угоду, оскільки для
багатьох ізраїльтян передача арабам Хеврона означала відмову від
побудови "Великого Ізраїлю" в межах біблійних кордонів. Вже через
два місяці мирний процес мало не було зірвано. У східній
мусульманській частині Єрусалима почалося будівництво
призначеного для євреїв житлового кварталу Гар Гома. Араби
розцінили це як спробу змінити демографічну ситуацію шляхом
розширення єврейської присутності на палестинських територіях.
Протягом літа 1997 р. ХАМАС здійснив нову серію бомбових нападів.
Розлючений діями терористів Б. Нетаньяху оголосив, що Ізраїль вважає
себе вільним від взятих раніше зобов'язань щодо створення
палестинської автономії.
Своєю чергою* лідери палестинської автономії оголосили про
плановане на 4 травня 1999 р. проголошення повністю незалежної
держави Палестина на повернутих ізраїльтянами територіях
Західного берегу Йордану та Сектора Гази. Однак, зіткнувшись з
гострою реакцією з боку ізраїльтян, палестинці скасували своє
рішення. Крім цього, Я. Арафат побоювався перемоги на
парламентських виборах 1999 р. кандидатів ще більш консервативно
налаштованих, аніж Б. Нетаньяху.
На виборах у травні 1999 р. переміг Єгуда Барак (1942 р.н.),
який одразу оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану
та сприяти становленню палестинської автономії. Разом з тим новий
уряд поставив палестинцям жорсткі умови продовження співпраці.
Тель-Авів виступив з вимогою, щоб палестинці чітко визначили
остаточну мету мирного процесу, маючи на увазі їх відмову від
створення власної незалежної держави в Палестині. Крім цього, Є.
Барак зажадав більш енергійної боротьби із терористами із
середовища палестинських радикалів. У травні 2000 р., виконуючи
свою передвиборчу обіцянку, уряд повністю вивів ізраїльські
війська із Лівану.
Наступна криза в ізраїльсько-палестинських відносинах була
спровокована візитом лідера ізраїльських правих Аріеля Шарона в
святе для мусульман місце на Храмовій горі в Єрусалимі. Не
зважаючи на те, що ізраїльтяни традиційно не відвідували Храмову
гору, 28 вересня 2000 р. А. Шарон, в оточенні натовпу
тілоохоронців, прийшов у священне для арабів місце і виступив там із
провокаційно гострою промовою. Вже того ж самого дня увечері в
Єрусалимі почалися масові заворушення. У наступні дні по всій
території окупованих земель почалася "друга інтіфада".
Заворушення одразу ж набрали винятково жорстоких форм. Лише
до кінця 2000 р. армія та поліція вбили понад 300 палестинців. У
багатьох місцевостях у сутички із ізраїльськими військовими почали
вступати палестинські поліцейські, що підпорядковувалися
адміністрації автономії Я. Арафата.
Зважаючи на наростання кампанії насильства та загрозу
подальшої ескалації конфлікту, Є. Барак 10 грудня 2000 р. подав у
відставку. На позачергових парламентських виборах перемогли
прихильники "твердої руки", а сам призвідця урядової кризи А.
Шарон став прем'єр-міністром.
У відповідь на вбивства беззбройних демонстрантів
палестинські екстремісти розгорнули проти ізраїльтян жорстоку
бомбову війну. Протягом 2001 р. конфлікт забрав життя кількох
тисяч осіб, переважна більшість із яких були пал естонцями.
Звинувативши Я. Арафата в нездатності приборкати терор, Ізраїль
почав систематично нищити соціальну інфраструктуру
палестинської автономії.
Пристрасті на окупованих Ізраїлем територіях дещо
вгамувалися восени 2001 р., після терористичних актів 11 вересня
2001 р. в США. Зважаючи на загальносвітове погіршення ставлення до
ісламського радикалізму, палестинці на певний час згорнули активні
дії, але вже на початку 2002 р. конфлікт розгорівся знову.
Арабо-палестинське протистояння стало найбільш масштабним
конфліктом другої половини XX ст. Через невирішеність низки
пов'язаних із конфліктом проблем, протягом понад півстоліття
Близький Схід залишається у фокусі світової політики. Конфлікт у
Палестині має не лише локальне, але й значно ширше міжнародне
значення. Справедливе врегулюванням арабо-ізраїльських суперечок
повинно позитивно вплинути на загальну нормалізацію міждержавних
відносин у регіоні та цілому світі.
СИРІЯ
■ Політичні кризи та військові режими
■ Правління Хафеза Асада
Політичні кризи та військові режими
"У перші роки незалежності Сирія перебувала в стані
перманентної політичної кризи. Через невирішеність багатьох
економічних та соціальних проблем країну постійно лихоманило.
Неефективність державного керівництва викликала чимало нарікань
мешканців країни. У відповідь на критику дій уряду з боку Партії
арабського відродження Мішеля Афляка (1910—1989), президент
Шукрі Куатлі (1891— 1967) увів у країні в 1947 р. надзвичайний
стан і обмежив партійну діяльність. Ці заходи допомогли
проурядовій Національній партії перемогти на чергових парла-
ментських виборах та переобранню Ш. Куатлі президентом, але
ситуації в країні не стабілізували. Через наростання кризових явищ
у економіці та нездатність уряду їх ефективно вирішувати, в
правлячій Національній партії стався розкол. У 1948 р. з неї
почали виходити регіональні організації. Першими від'єдналися
партійні осередки Дамаска та Алеппо.
Наступне загострення урядової кризи стало наслідком першої
арабо-ізра-їльської війни 1948—1949 рр., під час котрої, на думку
опозиції, виявилася некомпетентність сирійського військового
керівництва та корупція у вищих ешелонах влади. Протягом
листопада 1948 р. у Дамаску тривали щоденні вуличні маніфестації,
які врешті-решт переросли в масові заворушення. Уряд змушений
був піти у відставку, але порядок було відновлено лише завдяки
використанню проти маніфестантів армії.
Після того, як навесні наступного 1949 р. відновилися
антиурядові виступи, найвище військове командування
відмовилося виконувати накази скомпрометованого президента.
Армія вирішила втрутися в перебіг політичного життя. Протягом 1949
р. в Сирії відбулося три державних перевороти. У ніч на 30 березня
1949 р. начальник Генерального штабу полковник Хусні аз-Заїм
(1897—1949) здійснив перший із них. Захопивши владу, військові
скасували конституцію, заборонили політичні партії, мітинги та
масові зібрання, запровадили цензуру й закрили опозиційні газети.
В червні 1949 р. X. аз-Заїм оголосив себе президентом, але вже в
серпні його вбили під час другого військового перевороту,
очоленого полковником Самі Хінауї. С Хінауї заявив про скасування
підписаної попереднім урядом із американцями угоди про
будівництво через територію країни нафтопроводу, а також
франко-сирійської фінансової угоди, яка, на думку полковника,
була невигідною для Дамаска. На проведених у листопаді 1949 р.
виборах до Установчих зборів перемогли представники Народної
партії, які підтримували С. Хінауї. Однак, вже 19 грудня 1949 р.,
унаслідок чергового перевороту С. Хінауї був усунутий від влади
підполковником Адібом Шішеклі (1901—1964).
Зайнявши пост начальника Генерального штабу, А. Шішеклі
дозволив створити цивільний уряд, який, втім, перебував під
сильним впливом військових. У країні відновлено всі привілеї
західних фірм. Оголосивши себе "відновлювачем зневажених
демократичних свобод", А. Шішеклі дозволив розпочати роботу
парламенту, який 5 вересня 1950 р. прийняв нову конституцію
Сирії. Щоправда, вже через рік, 29 листопада 1951 р., дія цієї
конституції була скасована тими
ж військовими. Відкинувши ігри в демократію, армія
встановила в Сирії пряму військову диктатуру. У черговий раз
заборонивши всі політичні партії, військові організували 1953 р.
референдум, на якому сирійці "обрали" А. Шішеклі президентом.
Однак, довго втриматися при владі диктаторський режим не зміг.
У кінці січня 1954 р. в районах, заселених друзами, почалося
антиурядове повстання. Вислані урядом каральні підрозділи
приєдналися до повстанців, яких очолив легендарний лідер
антифранцузької боротьби 20-х рр. Султан аль-Атраш (1882—1982).
Переляканий президент увів у країні воєнний стан і розпочав арешти
серед військових, яких підозрювали у симпатіях до повстанців. У
відповідь на це, 25 лютого 1954 р. повстання почалося в армійських
підрозділах, розквартированих у північній Сирії. Алеппо, а згодом
Латакія, Хомс і Хама опинилися в руках повстанців. А. Шішеклі
втік за кордон.
Президентом Сирії група військових та опозиційних політиків,
що зібралися під охороною повстанців у Хомсі, оголосила Хашіма
аль-Атасі (1875—1960), який був обраний на президентський пост ще
в 1949 р., але не зміг його зайняти через переворот А. Шішеклі. До
новоствореного коаліційного уряду, крім військових, увійшли й цивільні
політики. У Сирії відновлено діяльність політичних партій, а у
вересні 1954 р. проведено парламентські вибори. На них найбільшу
частину мандатів завоювала Партія арабського соціалістичного
відродження (БААС), яка виникла після об'єднання Арабської
соціалістичної партії та Партії арабського відродження.
Урядова коаліція виявилася нестійкою. Упродовж 1955 р. при
владі змінилося два коаліційні кабінети, дії яких майже повністю були
паралізовані через відсутність порозуміння між різними політичними
групами всередині країни. Вимоги радикальних соціальних
перетворень, з якими виступали баасисти, налякали консерваторів,
котрі допомогли перемогти на серпневих президентських виборах
колишньому президентові країни Ш. Куатлі. Його виборчу
кампанію таємно фінансувала Саудівська Аравія, яка була
зацікавлена в послабленні радикально налаштованих прихильників
БААС.
Незважаючи на обрання президентом консервативного
політика, в середині 50-х рр. Сирія все більше входила на орбіту
країн комуністичного табору. У грудні 1955 р. Сирія, другою
серед арабських країн після Єгипту, почала закуповувати радянську
зброю. Водночас посилилося військово-технічне співробітництво із
Каїром. Хвилю симпатій до Г.А. Насера викликала в Сирії поведінка
єгипетського лідера під час Суецької кризи 1956 р. Ці процеси
спричинили занепокоєння в сусідньому із Сирією Іраку, де при
владі перебував прозахідний монархічний режим. Отримавши
підтримку спецслужб США, іракці почали готувати військовий
переворот та зміну влади в Дамаску. Проте сирійській контррозвідці
вдалося виявити таємні поставки зброї із Іраку до районів
розселення курдів. "Збройовий" скандал викликав відставку
кількох сирійських міністрів, що вирізнялися прозахідними
настроями. Унаслідок цього серед сирійського керівництва ще
більшої популярності набули ідеї панарабської єдності та співпраці
із країнами комуністичного табору.
У цій ситуації в 1956 р. сирійські військові розпочали
переговори про перспективи міждержавної співпраці із Єгиптом.
Зважаючи на посилення в Сирії та Єгипті панарабських настроїв,
було вирішено об'єднати обидві країни. 1 лютого 1958 р. у Каїрі
оголошено про створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР), а
вже 21 лютого 1958 р. рішення про об'єднання двох країн підтвердив
референдум, що одночасно відбувся в Сирії та Єгипті. Тимчасова
конституція передбачала існування єдиного для цілої ОАР