Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Користуючись бездіяльністю
єгиптян, які, форсувавши канал,
припинили розгортання наступу, Ізраїль
зміг зосередити на півночі країни
значні танкові сили й контратакувати
сирійців на Голанських висотах.
Підтримані авіацією ізраїльські танки
прорвали сирійський фронт і,
захопивши Голанські висоти, вийшли на
оперативний простір. 14 жовтня, коли
ізраїльтяни перебували на відстані
35 кілометрів від Дамаска,
розпочався єгипетський наступ на
Синаї. Арабам вдалося прорвати ізраїльську оборону, але в запалі
бою єгипетські танки вийшли за межі дії своєї ППО і потрапили під
удар ізраїльської авіації. У величезній танково-повітряній битві 14
жовтня єгиптяни втратили 264 броньовані машини. Наступного дня
ізраїльтяни атакували знекровлені єгипетські підрозділи і навіть
форсували в кількох ділянках Суецький канал. Виникла складна ситуа-
ція, у якій на одних ділянках фронту єгиптяни утримували східний, а
на інших ізраїльтяни — західний береги Суецького каналу. До 20
жовтня фронт стабілізувався, причому як над єгипетським військами
на східному, так і над ізраїльськими підрозділами на західному берегах
каналу нависла загроза оточення.
Уночі з 21 на 22 жовтня 1973 р. Рада безпеки ООН прийняла
резолюцію №338, за якою сторонам пропонувалося припинити
вогонь протягом 12 годин і розпочати мирні переговори в Женеві. 24
жовтня бойові дії на Синаї та Голанських висотах закінчилися. 11
листопада 1973 р. на 101-му кілометрі шоссе Каїр—Суец
представники Єгипту та Ізраїлю підписали угоду про перемир'я.
Війна закінчилася внічию, оскільки арабам не вдалося повернути
окуповані Ізраїлем землі. Разом з тим було розвіяно міф про
непереможність ізраїльської армії та нездатність арабів їй протистояти.
Виявляючи солідарність з Сирією та Єгиптом, нафтовидобувні країни
регіону, що були членами Організації країн-експортерів нафти
(ОПЕК), з ініціативи Абу-Дабі прийняли рішення припинити продаж
нафти США та іншим країнам Заходу. Ці події спричинилися до
світової енергетичної кризи 1973—1974 рр. та суттєвого погіршення
міжнародної ситуації Ізраїлю. Зростання впливу арабських держав у
ООН посилило ізоляцію Тель-Авіва серед країн Третього світу, а також
спричинило визнання ОВП Генеральною асамблеєю ООН у 1974 р.
повноважним представником арабського народу Палестини. Таке
визнання дозволило ОВП налагодити дипломатичні відносин з низкою
країн.
Кемп-Девідська мирна угода
Змушені зважати на загрозливі наслідки нафтового ембарго,
Сполучені Штати приклали максимум зусиль для припинення
конфлікту. За особистим посередництвом держсекретаря США
Генрі Кіссінджера 18 січня 1974 р. угоду з Ізраїлем
уклав Єгипет, а ЗО травня — Сирія. Угоди передбачали
виведення ізраїльських військ з частини окупованих територій та
введення на Синай військ ООН. Палестинці негативно поставилися до
цих угод і здійснили низку терористичних актів, які мали б зірвати
переговори. Під тиском США в серпні 1975 р. Ізраїль передав Єгипту
наступну частину окупованого Синаю, а також нафтове родовище
Абу-Рудайс.
Процес зближення позицій Єгипту та Ізраїлю був
започаткований у листопаді 1977 р. демонстративною поїздкою А.
Садата до окупованого ізраїльтянами Єрусалима. Більша частина
арабського світу зустріла цей крок з осудом, але єгипетський
президент вирішив позбавити свою країну, за висловом одного
американського публіциста, "обтяжливого обов'язку вендети, який,
висячи гирею на нозі Єгипту не дозволяв йому ввійти в коло
цивілізованих держав".
У вересні 1978 р. президент СІЛА Дж. Картер організував
зустріч президента Єгипту А. Садата та прем'єр-міністра Ізраїлю
М. Бегіна (1913—1992) в заміській літній резиденції президентів
СІЛА в Кемп-Девіді. У результаті складних і тривалих переговорів
сторонам конфлікту вдалося досягнути порозуміння. Лідери країн
підписали два документи. Згідно з першим, Єгипет та Ізраїль
укладали мирну угоду. Другий стосувався майбутнього устрою
Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п'яти років
зобов'язувався створити палестинську автономію. Однак,
повернувшися до Тель-Авіва й виступаючи у кнесеті, М. Бегін
заявив, що Ізраїль ніколи не допустить до створення палестинської
держави. Підписання широкомасштабної угоди призначено на 18
грудня 1978 р., але через демонстративне ігнорування Ізраїлем
зобов'язань щодо палестинської автономії та оголошені плани
розширення єврейських поселень на окупованих землях, відбулося
лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні. Угоду скріпив своїм підписом
Дж. Картер. Згідно з угодою, Ізраїль повертав окуповані в 1967 р.
єгипетські території, натомість отримуючи дипломатичне визнання.
Наступні ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського
питання швидко зайшли в глухий кут. Ізраїль так і не виконав
узятих на себе пунктів угоди, що стосувалися Палестини.
Всі арабські країни, включно з Саудівською Аравією та іншими
"помірковано" налаштованими до Заходу режимами, засудили Кемп-
Девідську угоду. Уже 1 квітня 1979 р. на Багдадській конференції
міністрів іноземних справ та міністрів економіки арабських країн
прийнято рішення про розрив дипломатичних відносин між
арабськими країнами та Єгиптом і його,економічний бойкот. Для
підтримки Єгипту СІЛА запропонували А. Садату програми
матеріальної допомоги. Низка організацій мусульманських
фундаменталістів винесли смертний вирок А. Садату. У результаті
замаху, здійсненого б жовтня 1981 р. під час військового параду,
присвяченого річниці початку "війни на Йом Кіппур", президента
Єгипту було вбито.
Палестинська проблема у 80-х рр. "Інтіфада"
Політика США на Близькому Сході тривалий час викликала
низку застережень з боку країн Західної Європи. Починаючи з 1979
р., спостерігалися певні розбіжності позицій країн
Євроспільноти та США в питаннях, пов'язаних з можливими
шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Підтримавши
Кемп-Девідську угоду загалом, країни Західної Європи виступили з
цілим рядом коментарів. Європейський план мирного врегулювання
було висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції, зважаючи на що він
отримав назву "Венеційської декларації". Підтримавши принципову
концепцію, запропоновану США, — "мир в обмін на
землю" — декларація ЄС додатково обумовлювала
неприпустимість одностороннього вирішення Ізраїлем статусу
Єрусалима, незаконність спорудження єврейських поселень на
Західному березі Йордану й необхідність залучення ОВП як
договірної сторони до процесу мирного врегулювання.
Запропонований європейцями план провалився через рішучу відмову
Ізраїлю вести переговори з представниками ОВП, котрих ТельтАвів
уважав терористами. Непримиренна позиція Ізраїлю посилилася
після перемоги на парламентських виборах консервативного
партійного блоку "Лікуд". У липні 1980 р. кнесет прийняв
резолюцію про статус Єрусалима як єдиної неподільної столиці
Ізраїлю, що означало інкорпорацію арабської дільниці міста. У
грудні 1981 р. анексовано Голанські висоти. Демонстрацією
політики з позиції сили був авіарейд 1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак,
під час якого знищено арабський ядерний дослідний центр.
За активного сприяння СІЛА 11 травня 1985 р. досягнуто
ізраїльсько-йорданської домовленості про графік та умови
поетапних міждержавних переговорів з питання мирного
врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що
після офіційного визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів
підключиться делегація ОВП. Запропонований США "план Рейгана"
полягав у створенні в асоціації з Йорданською державою
палестинської автономії, що територіально розміщалася б на
Західному березі Йордану та в Секторі Гази. Початково план
відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався період
міждержавних консультацій, спрямованих на вироблення прийнятних
для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку "плану
Рейгана" заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у
підготовці майбутніх переговорів брали прем'єр-міністр Італії Беніто
Краксі та прем'єр Великобританії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-
палестинська делегація
відвідала Париж і Лондон, де провела консультації. Успішний
перебіг мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом
ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП в Тунісі. Приводом до
цього нападу послужило вбивство палестинцями трьох ізраїльських
туристів на Кіпрі. Переговорний процес було перервано.
Наступною подією, котра доруйнувала надії на мирне
врегулювання в регіоні, стало захоплення в жовтні 1985 р.
палестинськими терористами італійського пасажирського судна
"Ахіле Лауро" в Середземному морі. Терористи поводилися із
чотирма сотнями заручників досить коректно, але під час тривалого
плавання з порту в порт вбили американського туриста-інваліда,
котрий постійно їх провокував. Палестинцям обіцяли, що у випадку
звільнення заручників їх буде відпущено, але президент Р. Рейган
віддав наказ перехопити в повітрі літак з терористами, котрих
відпустили, й посадити його на американській військовій базі на
Сицилії. Події на "Ахіле Лауро" зірвали
заплановану на 14 жовтня 1985 р. в Лондоні зустріч
палестинсько-йорданської делегації з міністром іноземних справ
Великобританії Дж. Хау. Більш стриману позицію щодо палестинців
довелося зайняти Франції та Італії.
У грудні 1987 р. розпочалася "інтіфада" — масове народне
повстання палестинського населення Ізраїлю та окупованих
територій. Іскрою, яка безпосередньо розпалила арабський виступ,
стала автомобільна катастрофа. 8 грудня 1987 р. керована євреєм
вантажівка врізалася в мікроавтобус, в якому їхали арабські
робітники. Четверо арабів загинули одразу, а ще кількох було важко
поранено. Під час надання допомоги потерпілим хтось із присутніх
заявив, що водій-єврей навмисно таранив автобус із арабами.
Стихійно почалася вулична маніфестація, розганяючи котру
ізраїльські солдати вбили ще трьох арабів. Це викликало подальші
виступи, які армія та поліція жорстоко придушували. До кінця
грудня 1987 р. в сутичках із силами правопорядку загинули 21 і
поранено 179 палестинців.
На заклик ОВП демонстранти в сутичках із армією та поліцією
не використовували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації
та пікети отримали назву "війни каміння". Ізраїльтяни застосовували
проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в
деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях
з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено.
Без суду і слідства, згідно із законами воєнного часу, кілька тисяч
палестинців ув'язнено. Як виявилося згодом, арештовані зазнавали
моральних принижень та фізичних тортур, а кількох арештованих
ізраїльтяни закопали в землю живцем. Не справляючись із
повстанням, ізраїльська влада почала депортувати найактивніших
учасників "інтіфади", при цьому висаджуючи в повітря їх будинки —
аби виселеним не було куди повертатися. До травня 1988 р.
ізраїльтяни знищили 300 будинків учасників демонстрацій.
Майже разом із "інтіфадою" почався загальний страйк
палестинців, що працювали в Ізраїлі. У відповідь Тель-Авів
заблокував банківські рахунки арабів із окупованих територій, а
також заборонив вивозити вироблені арабами товари до Йорданії чи
самого Ізраїлю. Така економічна блокада різко погіршила становище
арабського населення окупованих територій, але не зламала
палестинської волі до боротьби.
У розпал "інтіфади", 14 грудня 1987 р., радикально
антиізраїльськи налаштований лідер палестинців Сектора Гази шейх
Ахмед Ясін (1936—2004) створив напіввійськову терористичну
організацію ХАМАС (абревіатура від "Ісламський рух опору", також
— "Мужність"). Виступивши з критикою мирної політики Я.
Арафата, шейх А. Ясін закликав своїх прихильників продовжити
збройну боротьбу до повного знищення Ізраїлю. У травні 1989 р.
лідера ХАМАС арештовано й засуджено до довічного ув'язнення за
звинуваченнями в організації вбивства чотирьох палестинців, які
співпрацювали з ізраїльськими спецслужбами. Однак це не
вплинуло на терористичну діяльність організації, яка лише
посилилася
Повністю придушити "інтіфаду" ізраїльтянам не вдалося. Рух
сам пішов на спад і припинився після початку Кувейтської кризи
1990 р., хоча про припинення "інтіфади" офіційно так і не було
оголошено. У грудні 1991 р., в четверту річницю початку
палестинських виступів, офіційні представники Ізраїлю визнали,
що за час тривання "війни каміння" сили правопорядку вбили 723
арабів (у тому числі 168 дітей віком до 15 років) і ще 41 палестинця
вбили цивільні єврейські поселенці. Ізраїльтяни втратили вбитими 12
солдатів і 14 цивільних осіб. Палестинська сторона оголосила ці
цифри сильно заниженими. За арабськими підрахунками, протягом
"інтіфади" загинуло 1120 палестинців і 143 євреї.
На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що
відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено
створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць,
без погодження з колегіальними органами палестинського
керівництва, Я. Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської
національної хартії в тій частині, що стосувалася ставлення арабів до
єврейської держави в Палестині. Визнання палестинцями права
Ізраїлю на існування змусило США визнати ОВП законним
учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від
запропонованого раніше "йорданського" вирішення близькосхідної
проблеми.
Переговорний процес гальмувався діяльністю терористичних груп
руху ХАМАС, які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом
шлях мирного врегулювання. У 1990—1991 рр. ситуація ОВП
погіршилася через те, що організація підтримала агресію С. Хусейна в
Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє
фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я. Арафата піти
на прямі-переговори з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та
дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити
з-під його контролю.
Близькосхідний мирний процес у 90-х рр.
У результаті війни в Перській затоці та загального процесу
міжнародної розрядки напруженості на Близькому Сході виникла
цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та
СРСР, у Мадриді в жовтні — листопаді 1991 р. відбувся пёрший
раунд багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання
арабо-ізраїльського конфлікту. Зважаючи на висловлену ОВП
підтримку С. Хусейна, на конференцію було запрошено лише кількох
поміркованих членів палестинського руху, які ввійшли до складу
йорданснкої делегації. Усталення позицій сторін дало змогу