Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Логвінова Н.С. (ред.) Світова економіка

Подождите немного. Документ загружается.

121

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

Індія є членом ООН із моменту її організації, одним із фундато-

рів і лідерів Руху неприєднання; займає особливу позицію з нероз-

повсюдження ядерної і ракетної зброї, створення без’ядерної зони в

Південній Азії. Індія – член регіонального співробітництва Півден-

ної Азії – СААРК, «Плану Коломбо».

Індія останніми роками перейшла на постіндустріальну стадію

розвитку. У 2005 р. у виробництві ВВП сільське господарство за-

ймає 19,9% і промисловість – 19,3%. На сферу послуг (транспорт,

торгівлю, зв’язок) припадає 60,7% ВВП. Темпи зростання ВВП від-

значалися на рівні 6,0% у 1991–2000 роках. Це нижче, ніж у серед-

ньому в Азії (6,6 %), але вище, ніж у цілому в країнах, що розвива-

ються, – 5,0 %. У 2008 р. темп ВВП становив 6,6%.

Хоча населення Індії подвоюється кожні 30 років, а ВВП з 1980

р. – кожні десять років, поки країна тільки змогла перейти з групи

найбідніших країн до групи із середніми доходами. Її душовий ВВП

у 1,8 разу нижчий, ніж у країнах Азії, і в 1,9 разу нижчий, ніж у кра-

їнах, що розвиваються.

Частка ВВП Індії протягом сторіччя постійно змінювалася: спо-

чатку падала до 1970 р., а потім стала зростати, але все одно вона поки

що не зіставима з часткою її населення (17%) і оцінкою природно-

ресурсного потенціалу.

У сільськогосподарському виробництві частка Індії порівняно з

1900 р. знизилася, а країн Азії та країн, що розвиваються, – зросла.

Індія займає перше місце у світі за виробництвом цукру, друге –

за вирощуванням джуту і тютюну, бавовни-волокна і виготовленням-

бавовняних тканин (після Китаю); третє місце за видобутком вугілля

(після Китаю і США), а також за виробництвом і споживанням ба-

вовни.

Індія має багатий природно-ресурсний потенціал. Вона входить

до першої десятки країн світу за запасами деревини, площею обро-

блюваних земель, гідропотенціалом річок, територією, населенням,

запасами вугілля, залізними, урановими, марганцевими, хромітови-

ми рудами, бокситами, діамантами та іншим коштовними камінням.

При цьому країна імпортує нафту і нафтопродукти.

Частка Індії у світовому промисловому виробництві почала зрос-

тати з 80-х років. Було розроблено стратегію розвитку по «лініях про-

никнення», якими стали залізничні магістралі, що з’єднують чотири

найбільші агломерації країни – Мумбайську, Калькутську, Мадрась-

ку і Делійську. Ці залізничні лінії утворили чотирикутник, сторони

122

Світова економіка

якого назвали «коридорами зростання». Завдяки наявності розвину-

тої інфраструктури вони стали притягати до себе головні промислові

новобудівлі країни. Тут почали виникати підприємства чорної мета-

лургії, важкого машинобудування. Коридори зростання розростають-

ся вширину і охоплюють нові, дотепер не освоєні, території.

Незважаючи на значний природно-ресурсний потенціал, розви-

ток промисловості стримується недостатньою сировинною базою і

нестачею фінансових коштів.

Структура промислового виробництва за виробітком ВВП: тек-

стильна промисловість – 17,2%; нафтова і вугільна – 16,5; чорна і

кольорова металургія – 14; машинобудування – 12; харчова промис-

ловість – 11,4; целюлозно-паперова – 7; електротехнічна – 5%.

Найвищі темпи зростання зберігають галузі інформаційних

і комп'ютерних технологій. Індії належить 5% світового ринку

комп'ютерного устаткування і програмного забезпечення.

Сільське господарство залишається основною ланкою економі-

ки, у ньому зайнято 60% працездатного населення. Уряд продовжує

здійснювати принципи «зеленої революції» у сільському господар-

стві, спрямовані на іригацію посівних площ, розширення посівів

високопродуктивних сортів рослин, активніше використання міне-

ральних добрив і сільськогосподарської техніки.

У сільському господарстві відчувається постійна нестача дер-

жавних асигнувань. Значні інвестиції вкладаються в створення

сільської інфраструктури. Політика лібералізації цін на аграрну

продукцію сприяла зростанню приватних інвестицій у сільськогос-

подарському виробництві.

В Індії останніми роками знижуються темпи приросту ВВП

(1995 р. – 7%, 2000 р. – 6,0%). Це пов'язано з циклічними коливан-

нями в економіці, відставанням розвитку енергетичного комплексу

й інфраструктури від потреб господарства; коливаннями світової

кон'юнктури, що спричинили скорочення експорту. Азіатська криза

істотно не відбилася на економіці, оскільки держава жорстко регу-

лює банківську систему. З початком нового століття темпи розвитку

економіки підвищилися.

В економіці країни домінуючу роль відіграє приватний сектор, що

забезпечує 75% ВВП країни. Він лідирує в легкій, харчовій, медичній

промисловості, у торгівлі, машинобудуванні, будівництві, на авто-

транспорті. На державний сектор припадає 25% виробництва ВВП.

Він переважає в оборонній промисловості, енергетиці, авіаційному,

123

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

залізничному і морському транспорті, зв'язку і металургії. Держав-

ний сектор опікується науковими розробками. Індія має високі елек-

тронні технології, космічну промисловість, атомну енергетику.

У недавньому минулому централізоване планування було заміне-

не на ринкові механізми. Було відкрито широкий доступ приватним

компаніям у такі раніше строго державні галузі як авіабудування,

суднобудування, чорна і кольорова металургія, електроенергетика,

авіатранспорт.

За роки незалежності в Індії декілька разів була реформована

банківська система. У 50-ті роки, поряд із дрібними, стали створю-

ватися великі комерційні банки. У 1969 р. з метою більш рівномір-

ного розподілу кредитних ресурсів були націоналізовані 14 банків,

у 1980 р. – ще 6. Банки зобов'язані були не менше 40% усіх кредитів

виділяти пріоритетним галузям економіки. Жорсткий контроль з

боку держави банківської діяльності призвів до погіршення їхньо-

го фінансового становища. У 90-ті роки уряд змушений був піти на

лібералізацію політики в банківській сфері. Дозволено створення

нових приватних банків, у тому числі з іноземним капіталом. Вони

можуть випускати акції для залучення капіталу, але контрольний

пакет акцій залишається за державою.

За даними Всесвітнього банку, 25% населення Індії живе в умо-

вах бідності з прибутком менше ніж 1 долар на день.

Для поліпшення економічної ситуації в країні держава стала

приділяти підвищену увагу розвитку дрібних виробництв. Їхня

частка в промисловості досягає 40%, у промисловому експорті –

45%, у загальному експорті – 35%.

Постійний надлишок робочої сили, обмежена купівельна спро-

можність населення, незначний прогрес в економіці стали основою

масового розвитку традиційних форм господарської діяльності. За-

лучення нових технологій дало можливість провести модернізацію

дрібного виробництва, технічно зблизити його з великим.

Держава проводить політику захисту внутрішнього ринку від

активної іноземної конкуренції, що створює умови для виживання

дрібних підприємств, орієнтованих на бідні прошарки населення.

Цей ринок має свою специфіку: попит обмежений вузьким набором

товарів першої необхідності, слабо схильний до змін, що дає можли-

вість не витрачати додаткові кошти на модернізацію і відновлення

асортименту. В основному йдеться про текстильне, взуттєве, шкі-

ряне, скляне і будівельне виробництво, в яких дрібні підприємства

124

Світова економіка

становлять 70–80%. Держава створила перелік товарів, що заборо-

нено виробляти великим підприємствам. У цей перелік входять 800

найменувань товарів, що можуть закуповуватися у дрібних вироб-

ників по фіксованій ціні. Це фактично гарантує збут продукції.

У сільській місцевості здійснюється політика «сільської інду-

стрії» – створюються підприємства по переробці сільськогосподар-

ської сировини на дрібних маслоробнях, рисосушильнях, млинах.

Це дає можливість збільшити несільськогосподарську зайнятість

населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Прийнято рі-

шення про створення кластерів малих підприємств як центрів зрос-

тання, особливо в економічно відсталих районах.

Чисельність трудових ресурсів в Індії становить 523,5 млн чол.,

із них безробітних – майже 7%.

Уряд розробив нову економічну програму, що передбачає при-

скорення лібералізації економіки, підвищення темпів зростання сіль-

ськогосподарського виробництва до 5% за рік, стимулювання інозем-

ного бізнесу. У 40 пріоритетних галузях промисловості, в тому числі

в автомобілебудуванні, виробництві штучних добрив і енергетичного

устаткування, уряд гарантує допуск 51% іноземної участі.

Частка Індії в припливі портфельних інвестицій у країни, що

розвиваються, становить 9,5%. Пріоритети віддаються інвестиціям в

інфраструктуру і ключові галузі економіки, включаючи експортні.

З огляду на чисельність населення Індії, її економіка працює на-

самперед на свій внутрішній ринок і бере поки недостатню участь у

міжнародному поділі праці. На експорт надходить тільки 7% ВВП.

При частці населення країни у світовому населенні в 17% її частка у

світовому експорті усього 0,9%.

У структурі індійського експорту переважають текстильні ви-

роби –24%; сільськогосподарська продукція – 18,9; ювелірні виро-

би – 14; машини й устаткування – 8,1; шкіра і шкіряні вироби – 4,4;

фармацевтичні товари – 4%.

У світовому експорті на частку Індії припадає 20% чаю; 10%

спецій, виробів із шкір, коштовних і напівкоштовних каменів; 5%

залізної руди та її концентратів, бавовняних тканин, текстильних

виробів. За останні роки в структурі експорту скоротилася част-

ка сировини за рахунок збільшення частки промислової продукції

(76% усього експорту).

Країна залишається найбільшим виробником і експортером чаю.

Для забезпечення постійно зростаючого його внутрішнього попиту

125

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

і зменшення експорту високоякісних сортів були знижені мита на

ввезення чаю з Бангладеш, Непалу, Шрі-Ланки.

Частка Індії у світовому експорті сільськогосподарської продук-

ції становить 1%.

У структурі імпорту переважають нафта і нафтопродукти, при-

родний газ, машини й устаткування, продукція хімічної промисло-

вості, золото, срібло, дорогоцінні і напівкоштовні камені для юве-

лірної промисловості.

Основні торгові партнери: США, Велика Британія, Японія,

ФРН, ОАЕ, Бельгія, Італія, а останнім часом – НІК Південно-

Східної Азії.

Істотну роль в економіці Індії відіграє іноземна фінансова допомо-

га в розмірі 7 млрд дол. на рік. Серед основних кредиторів виступають:

«Форум розвитку Індії», МБРР, МАР. Зовнішній борг Індії в 2008 р.

становив 163,8 млрд дол. Його обслуговування перевищує 3,3% ВВП

2.2.6. Економіка найменш розвинутих країн

Група країн, до яких відносять найменш розвинуті, тобто краї-

ни з низьким доходом, численна. Різні спеціалісти включають до неї

від 54 до 60 країн. Показники, за допомогою яких визначається міра

нерозвиненості країн, – не досконалі. Найчастіше рівень соціально-

економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, за душо-

вим ВВП, купівельною спроможністю, розміром зовнішнього боргу,

структурою господарства, структурою зайнятості населення в різ-

них сферах виробництва і т.д. Як би не намагалися виявити універ-

сального показника бідності, він буде далекий від ідеального.

За класифікацією Всесвітнього банку, країн із душовим ВВП,

меншим 1000 доларів на рік, у світі нараховується близько 50. Най-

більше їх у Тропічній Африці, на південь від Сахари, – 38; у Латино-

Карибському регіоні – 3 (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа), в Азії – 7 (Аф-

ганістан, Бутан, Ємен, Камбоджа, Лаос, М’янма, Непал).

Причини бідності цих країн різні: наслідок хижацької колоніаль-

ної політики (Гаїті, М'янма, Кот-д'Івуар), периферійне положення

(Непал, Бутан), відсутність значних запасів корисних копалин (Чад,

Нігер, Бенін), диктаторські режими (Гондурас), відсутність виходу

до моря (Малі, Центрально-Африканська Республіка, Уганда), сла-

борозвинуті транспортна, фінансова і соціальна інфраструктури.

www.cia.gov

126

Світова економіка

Слаборозвинуті країни відзначаються неконтрольованою і не-

регульованою демографічною ситуацією, при якій зростання ВВП

країни не поспіває за збільшенням чисельності населення. У них

низька тривалість життя (у середньому 40–57 років), висока смерт-

ність (20–26 проміле), у тому числі і дитяча (135-170 проміле). Про-

цеси псевдоурбанізації ще більше ускладнюють і без того численні

економічні проблеми.

На 2008 р. близько 1 млрд чол. у країнах, що розвиваються,

страждало від постійного недоїдання; майже 1,3 млрд людей мало

щоденні прибутки в розмірі менше ніж 1 долар; більше ніж у 1,1

млрд чол. очікувана тривалість життя не перевищувала 40 років.

У слаборозвинутих країнах основну частину споживчого бюдже-

ту становлять витрати на харчування. У світі виділяють 25 країн, де

за останні 25 років відбулося зниження калорійності щорічного ра-

ціону. Якщо в 1970 р. у 24 країнах на одну людину в середньому в

день припадало більше ніж 2 тис. калорій, то в 1996 р. їх залишилося

17, а нижче цього рівня опустилися 8 країн: Ангола, Бурунді, Заїр,

Замбія, Камбоджа, Мозамбік, ЦАР, Чад. Додамо до них Руанду, Ефі-

опію, Ерітрею, і загальна чисельність населення «країн недоїдання»

становитиме 460 млн чол.

Основа економіки цих країн – екстенсивне сільське господар-

ство. На його частку припадає 40 % ВВП. У ньому зайнято до 80 %

працюючого населення.

Багато видів сільськогосподарської продукції є головними

статтями експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних над-

ходжень (какао в Кот-д’Івуарі і Гані, кава в Нікарагуа й Ефіопії),

падіння цін або попиту на їхню продукцію відразу ж знижує при-

бутки країн. Інтенсифікація і модернізація низькопродуктивного

сільського господарства в таких умовах нереальна через відсутність

можливості накопичення капіталу для його наступного інвестуван-

ня в модернізацію.

Через фінансову і політичну нестабільність ці країни слабо інте-

гровані у світове господарство, сюди поволі йдуть інвестиції.

Проблеми слаборозвинутих країн полягають у тому, що вони

не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність ба-

гатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати

прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якісь корисні копалини

є в надрах країни, то їхній видобуток залежить від надходження зо-

внішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична

127

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна

було б розраховувати на приплив капіталів для створення трудо-

містких виробництв, але низький рівень письменності, високий при

цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує

розвиток цих виробництв. Світове співтовариство постійно надає

допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму

її раціонального застосування призводить до розкрадення та розба-

зарювання надходжень.

Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіта-

лів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створен-

ня засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили,

удосконалення технологій. Це не сприяє зростанню продуктивності

праці, спричинює низький рівень споживання, тобто низький рівень

накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їхнього

збереження.

Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових тех-

нологій. Наприклад, у 2007 р. сукупна сума всіх ПІІ, що вкладені

в економіку 42 держав Західної, Центральної та Східної Африки,

дорівнювала 53 млрд дол, або вдвічі менше, ніж інвестиції в еконо-

міку однієї лише Бразилії. Низький попит навіть на товари першої

необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного

виробництва.

Слаборозвинуті країни перебувають на початковому етапі роз-

витку індустріального суспільства, тому з промислового виробни-

цтва в них зазвичай розвинуті галузі з видобутку корисних копалин

і переробки сільськогосподарської сировини на експорт; третій на-

прям – вироблення продуктів харчування і товарів повсякденного

попиту для споживання усередині країни.

У цих країнах промислове виробництво зосереджене в основно-

му на малих підприємствах. За кількістю зайнятих малі підприєм-

ства займають друге місце, після аграрного сектора, і багато в чому

пов'язані з аграрним сектором. Вони більш ефективно використо-

вують наявні незначні сировинні ресурси, постачають населенню

споживчі товари, виробляють сільськогосподарський реманент. Це

особливо важливо в умовах нерозвинутості складського і холодиль-

ного господарства, відсталості інфраструктури і постійних перебоїв

у подачі електроенергії. У Східній Африці, наприклад, через про-

блеми з електроенергією 70% ремісників працюють у помешканнях

без електрики і водопроводу. Крім цього, рівень інтенсифікації ви-

128

Світова економіка

робництва на таких підприємствах нижчий, ніж на великих, що дає

можливість створювати додаткові робочі місця. На таких підприєм-

ствах велика частка живої праці, в тому числі неврахованої: сімей-

ної, дитячої і жіночої.

Можливість дрібних підприємств пристосовуватися до неста-

більної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих їхніх

формах – об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяль-

ності. Це так звана «сільська індустріалізація» і «мала індустріалі-

зація», що створюється за межами великих міст для максимального

наближення до сировинної бази.

Такі форми підприємництва дають можливість розширити

масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок

розвитку трудомістких виробництв знизити відплив робочої сили із

сільської місцевості.

У ряді країн, що розвиваються, стали створюватися кластери –

групи малих підприємств, територіально пов'язаних між собою, що

здійснюють спільні закупівлі сировини і збуту готової продукції.

Малі підприємства витримують конкуренцію з більш значними ви-

робниками подібної продукції завдяки економії на адміністративно-

му штаті і детальнішому вивченні місцевих ринків.

Відбувається помітна диференціація малих підприємств за ща-

блем технічної озброєності, спеціалізації, рівнем кваліфікації ка-

дрів, продуктивності праці. Кооперація дрібних підприємств з ве-

ликими призводить до якісних змін у промисловості. Нові стимули

зростання дрібного виробництва створює інтернаціоналізація світо-

вого господарства при активній ролі ТНК. Об'єктом їх інтересу є

малі підприємства в текстильній, взуттєвій, швейній промисловості.

Розширюється кількість малих підприємств з виробництва продук-

ції народних промислів. Кустарні і ремісничі майстерні з великою

часткою ручної праці користуються підтримкою уряду своїх країн

не тільки з урахуванням економічної необхідності, а й як охорона

культурної спадщини. Широко функціонує неформальний (неор-

ганізований, неофіційний, нерегульований, нецензований) сектор.

За звичай, до нього відносять ту частину населення, що зайнята в

традиційно відсталих галузях економіки, і не враховується офі-

ційною статистикою, відзначається низькими прибутками, часто в

натуральній формі, на грані фізичного виживання. Це найдрібніші

підприємства, що виробляють товари і послуги, а також незалежні,

самозайняті виробники в містах.

129

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

В Азії й Африці більше ніж 50% жінок, не зайнятих у сільсько-

му господарстві, працюють у неформальному секторі (Замбія – 72,

Гамбія – 62%). Це роздрібна торгівля і традиційні послуги.

Високі темпи урбанізації переповнюють міста надлишковою ро-

бочою силою, у них частка неформальної зайнятості становить 20–

60%. Неформальний сектор виготовляє текстиль, килими, іграшки,

взуття, біжутерію, перуки, штучні квіти.

2.3. Країни з транзитивною економікою

До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх

соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних ме-

тодів господарювання до ринкових. Це колишні союзні республіки

СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія,

Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан,

Туркменістан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Цен-

тральної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія,

Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герце-

говина, Македонія, Албанія; азіатські країни – Китай, Монголія і

В’єтнам. Соціалістичну орієнтацію з метою побудування комунізму

зберегли Корейська Народно-Демократична республіка (КНДР) і

Куба.

За географічною ознакою і за особливостями соціально-

економічних перетворень країни з перехідною економікою можна

розподілити на три групи:

країни Центральної Європи та країни Балтії (Литва, Латвія, Ес- -

тонія);

країни Східної Європи, Закавказзя й Центральної Азії (СНД); -

Китай, Монголія і В’єтнам. -

2.3.1. Передумови формування системи перехідної економіки

Перехідна економіка – поняття, що означає трансформацію цен-

тралізованої неринкової моделі економічного розвитку з жорстки-

ми командно-адміністративними методами управління у відкриту

економіку, в якій ринковий механізм функціонування поєднується

з гнучкими методами державного регулювання. Соціалістична мо-

дель економіки почала втілюватися в життя з 1917 р. До Другої сві-

тової війни спочатку Росія (з 1922 р. – СРСР), а потім Монголія (з

1921 р.) були єдиними країнами, що застосовували цю модель. Після

130

Світова економіка

Другої світової війни утворилися країни “народної демократії”, які

згодом стали зватися соціалістичними країнами. В Європі – це Ні-

мецька Демократична Республіка (НДР), Польща, Чехословаччина,

Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія, Югославія. В Азії – Китай-

ська Народна Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична

Республіка (КНДР), В’єтнам. У 1961 р. на соціалістичний шлях роз-

витку стала Куба. Соціалістичну орієнтацію обрали в 60 – 70-х ро-

ках близько двох десятків країн, що розвиваються, але там методи

соціалістичного господарювання не встигли (й не змогли) пустити

глибокого коріння.

Тотальна централізація керування економікою може дати ко-

роткочасний ефект в найбільш напружених ситуаціях, пов’язаних з

глибокою соціально-економічною кризою. Так, у 30-х роках в СРСР

шляхом надзвичайного напруження сил, надмірного використання

людських і природних ресурсів вдалося в короткі строки здійснити

індустріалізацію. Таким же чином було досить швидко відновлено

зруйноване під час Великої Вітчизняної війни господарство. Кон-

центрація ресурсів у руках держави сприяла в повоєнні роки ство-

ренню потужної бази важкої промисловості й розвитку науково-

виробничого потенціалу країни. Пріоритетність Радянського Союзу

в 50 – 60-х роках у галузі космонавтики й атомної енергетики є під-

твердженням цього висновку.

Проте внутрішні протиріччя системи соціалістичної економіки

перешкоджали перетворенню таких позитивних явищ на тривалу

тенденцію. Ліквідація приватної власності, монополія держави на

засоби виробництва, відсутність нормальної конкуренції не стиму-

лювали зростання продуктивності праці. У 30 – 50-ті роки високі

темпи зростання промисловості ґрунтувалися переважно на ентузі-

азмі трудівників, які щиро вірили в реальність перемоги комунізму.

Згодом ентузіазм почав згасати, а методів ефективного стимулю-

вання праці система розробити не змогла. Тому, починаючи з другої

половини 60-х років, темпи зростання економіки СРСР та інших со-

ціалістичних країн уповільнюються, а їхня сукупна частка в світовій

економіці зменшується. За рівнем продуктивності праці і за якістю

продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-

технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали

від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управлінням економікою

виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням