Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Логвінова Н.С. (ред.) Світова економіка

Подождите немного. Документ загружается.

151

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

Чорна металургія Китаю забезпечена всіма видами власної си-

ровини. За виробництвом чорних металів Китай посідає перше

місце в світі. Проте виробляються переважно рядові сорти металу;

високоякісна сталь, прокат, легуючі метали імпортуються в значній

кількості. Технічний рівень металургійних заводів Китаю поки що

невисокий.

Кольорова металургія розвивається високими темпами, проте

країні не вистачає алюмінію, міді, свинцю й цинку, вони імпорту-

ються. На експорт йде понад половину виробленого олова, ртуті,

сурми й вольфраму.

Машинобудування характеризується великою кількістю під-

приємств, серед яких значна частина – дуже дрібні, напівкустарні

заводи. В цілому Китай забезпечує себе основною продукцією ма-

шинобудування. Проте щодо верстатобудування, електротехніки,

приладобудування, авіабудування, то рівень їхньої якості недостат-

ній. Багато типів такої техніки імпортуються. Це стосується також і

деяких видів устаткування. Останнім часом швидко зростає вироб-

ництво електронної техніки – як виробничої, так і побутової. За ви-

робництвом радіоприймачів і телевізорів Китай посідає перше міс-

це в світі. Випускається велика кількість електронно-обчислюваних

машин, калькуляторів. Китай належить до провідних країн за вироб-

ництвом пральних машин і холодильників. У Китаї нараховується

820 млн. користувачів телефонним зв’язком, у тому числі 547 млн

мають мобільні телефони; Інтернетом користується 253 млн чол

У хімічній промисловості відзначається виробництво мінераль-

них добрив, за яким Китаю належить перше місце в світі; переважає

виготовлення азотних добрив (близько 80%). Продукція органічної

хімії (полімери тощо) не покриває потреб промисловості Китаю.

Проте виробництво деяких видів цієї продукції має вже значні об-

сяги: за виробництвом пластмас і синтетичних смол Китай посідає

четверте місце в світі. Китай є також одним з найбільших світових

виробників фармацевтичної продукції.

Легка промисловість орієнтується як на широкий внутрішній ри-

нок, так і на зовнішній. Вона добре забезпечена власною сировиною і

дешевою робочою силою. У текстильній промисловості пануючу по-

зицію має бавовняна промисловість. Китай виробляє бавовняних тка-

нин більше, ніж разом узяті Індія, США та Японія – країни, що також

відзначаються розвитком цієї галузі. За випуском шовкових тканин у

www.cia.gov

152

Світова економіка

цілому (з натуральної та синтетичної сировини) Китай посідає третє

місце в світі, але за виготовленням натурального шовку – перше. Ки-

тай є світовим експортером дешевого й зручного одягу й взуття.

У харчовій промисловості Китаю провідні ролі відіграють ри-

соочисна й борошномельна промисловість; за обсягом виробництва

вони є найбільшими в світі. Китай вийшов на перше місце за вироб-

ництвом м’яса, обігнавши США. Він випередив Японію за виловом

риби й також посів перше місце в світі.

Значна увага приділяється залученню здобутків науково-

технічного прогресу в економіку, зокрема в промисловість. Витрати

на НДДКР у 2006 р. дорівнювали 136 млрд дол., або 1,3% від ВВП.

Сільське господарство Китаю за обсягом виробництва про-

дукції не має рівних у світі. Провідною галуззю залишається зем-

леробство, на яке припадає більше половини всього виробництва в

сільському господарстві. В землеробстві переважає вирощування

зернових: на рис припадає 35% вартості продукції, на пшеницю – 19,

кукурудзу – 20% (станом на 2000 рік)

. Китай посідає перше місце

в світі за виробництвом рису і пшениці, друге – за виробництвом

кукурудзи (після США).

Китай виробляє більше всіх у світі бавовни. Він є одним з най-

більших виробників сої (третє місце) й арахісу. Із цукрових культур

вирощуються буряки і тростина. За виробництвом тютюну Китай по-

сідає перше місце в світі, за виробництвом чаю – друге (після Індії).

Китай набагато обігнав інші країни за поголів’ям свиней і увій-

шов до лідируючої групи за поголів’ям великої рогатої худоби, овець

і кіз. Проте продуктивність скотарства поки що невисока.

За роки реформи сільське господарство увійшло в багатогалузеву

структуру економіки села, куди входять промисловість, торгівля, тран-

спорт, послуги та ін. Частка несільськогосподарських галузей у 1995

р. досягла 80%. Наразі так звана “сільська промисловість” Китаю є не

лише одним з основних постачальників споживчих товарів, а й енерго-

носіїв, деталей та вузлів для обробної промисловості, хімічних добрив і

отрутохімікатів для сільського господарства. Їхня частка становить по-

над 50% у виробах з шовку і трикотажу, 95 – цегли, черепиці та дрібних

сільгоспзнарядь, 35 – шкіряного взуття, 40 – цементу і вугілля.

Наявним є загострення суперечностей між зміненою структу-

рою суспільного попиту на сільгосппродукти та існуючою виробни-

ADB Publication – Key Indicators of Developing Asia and Pacific Countries Peo-

ple’s Republic of China, 2001. – P. 123.

153

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

чою структурною сільського господарства. Іншими словами, намі-

тилася тенденція до скорочення споживання низькосортових видів

зерна і розширення попиту на високоякісне зерно рису і пшениці, а

також продукцію тваринництва. Відтак стає злободенною потребою

проблема вдосконалення виробничої структури сільського госпо-

дарства відповідно до реального ринкового попиту.

Зростаючу роль в умовах реформування економіки Китаю віді-

грає сфера послуг, зокрема торговельних. За рахунок приватних і

кооперативних організацій у повсякденному житті громадян Китаю

обсяг відповідних послуг зростає, з’являються нові торговельні по-

слуги, ринки. Так, за 1973 – 1997 рр. обсяг роздрібного товарообігу

зріс більше ніж у 9 разів

Економічна реформа неминуче торкнулась і сфери фінансів,

оскільки вона як складова дореформеної економіки Китаю відстава-

ла від чинників міжнародних стандартів у зв’язку з нерозвинутістю

фінансово-кредитних механізмів.

В умовах економічної реформи ситуація поступово змінювалася

на краще в частині нарощування обсягів кредитно-грошових опе-

рацій, наповнення їх якісно новими інструментами і механізмами,

операціями і послугами, які не застосовувалися раніше.

Внаслідок цього протягом 90-х років в економіці Китаю помітне

місце зайняв фондовий ринок з двома основними біржами в Шанхаї і

Шеньчжені. Функціонують трастові інвестиційні компанії, інвестиційні

фонди, з’явилися державні спеціалізовані банки, які реформуються в ко-

мерційні. Розвиваються нові види кредитно-грошових операцій, зокрема

ринок короткострокового і міжфілійного кредитування, трастові опера-

ції, використання в розрахунках кредитних карток, операції з цінними

паперами. Ринок цінних паперів втратив своє периферійне значення і

перетворився в центр економічних процесів у народному господарстві.

Фінансовий стан Китаю виявився достатньо міцним. Саме цим ба-

гато в чому можна пояснити те, що фінансова криза в Азії, яка болюче

вдарила по економіці багатьох країн Південно-Східної Азії, безпосе-

редньо не торкнулася економіки Китаю. Справа в тому, що високе по-

зитивне сальдо платіжного балансу Китаю (40 млрд у 1997 р.) і великі

золотовалютні резерви (140 млрд дол. у Китаї і близько 100 млрд дол.

у Сянгані) не дали змоги втягнути китайську економіку у вир фінансо-

вої кризи. До того ж певна закритість китайського фондового ринку від

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В.П. Колесова и

М.Н. Осьмовой. – С. 344.

154

Світова економіка

зовнішніх ринків капіталу, наявність сильного державного контролю

над фінансами сприяли його малосприйнятності до спекулятивних

комбінацій на валютному і фондовому ринках азіатських країн

Динаміка економічного розвитку Китаю в цілому відзначається

позитивними макроекономічними показниками. Проте вони не завжди

відбувають якісний стан економіки. Так, навіть у роки економічної роз-

рухи часів «великого стрибка» промисловість показувала «плюс» у ди-

наміці за рахунок зростання неякісної продукції (металу, машин), що

була практично непридатна до використання. Але й за цих умов китай-

ська статистика зафіксувала зниження темпів зростання в 60-ті роки,

що відповідало наслідкам авантюрної політики Мао Цзедуна.

Таблиця 2.25

Темпи зростання ВВП Китаю, %

Пересічно

2006 2007 2008

1971–

1980

1981–

1985

1986–

1990

1991–

1995

1996–

2000

2001–

2005

8,3 13,2 9,2 15,1 9,8 8,8 11,6 13,0 9,8

Як бачимо з табл. 2.25, найвищих темпів приросту в економіці

Китаю було досягнуто в першій половині 90-х років. У другій по-

ловині цього десятиліття темпи уповільнилися, що було, зокрема,

наслідком політики стримання економічного зростання, щоб запо-

бігти «перегріву економіки».

Світова криза 2008–2009 рр. практично не зачепила економі-

ки Китаю, її темпи залишалися досить високими. Значна кількість

експортних товарів повернула на внутрішній ринок, ємність якого

постійно розширюється. На цьому позначилася також вдала регуля-

торна політика уряду.

Запитання для самоконтролю

1. Які країни належать до групи індустріально розвинутих?

2. Які основні показники визначають належність країни до групи

розвинутих?

3. Які історико-економічні умови впливали на формування групи

розвинутих країн?

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В.П. Колесова и

М.Н. Осьмовой. – С. 345.

www.cia.gov

155

Розділ 2. Типологічна структура світової економіки

4. У чому полягає механізм способу виробництва розвинутих країн?

5. Як впливає економічний розвиток на стан соціальної сфери роз-

винутих країн?

6. Які моделі соціально-економічного розвитку поширені в розви-

нутих країнах? У чому їхні відмінності?

7. Які показники характеризують динаміку економічного розвитку?

8. Як змінювалися позиції розвинутих країн у світовій економіці

протягом ХХ ст.?

9. Які чинники впливають на динаміку економічного розвитку?

10. У чому полягають особливості економічної структури розвину-

тих країн?

11. За якими критеріями визначають групи країн, що розвиваються?

12. На які групи поділяються країни, що розвиваються?

13. Визначте місце країн, що розвиваються, у світовій економіці.

14. Які фактори впливають на економічний розвиток цього типу країн?

15. Проаналізуйте динаміку економічного розвитку країн, що роз-

виваються.

16. Які структурні зрушення відбуваються в їхній економіці?

17. Яку роль відіграють іноземні інвестиції в країнах, що розвиваються?

18. Які економічні проблеми постають перед країнами, що розвиваються?

19. За якими напрямами відбувається інтегрованість цього типу

країн у світову економіку?

20. У чому полягають регіональні особливості економічного розви-

тку країн, що розвиваються?

21. У чому суть поняття «перехідної економіки»?

22. Назвіть передумови утворення групи держав з перехідною еко-

номікою.

23. У чому полягають економічні проблеми країн з перехідною еко-

номікою?

24. Які чинники впливають на динаміку розвитку країн з перехід-

ною економікою?

25. Що спільного і які є відмінності в галузевій структурі країн з

перехідною економікою?

26. Які підгрупи можна виокремити в цій групі держав? У чому осо-

бливості їхнього розвитку?

27. У чому полягають особливості інтеграційних процесів у країнах

з перехідною економікою? До яких регіональних інтеграційних

об’єднань належать ці країни?

156

РОЗДІЛ 3. РЕГІОНАЛЬНО-ІНТЕГРАЦІЙНА

СТРУКТУРА СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Ключові поняття

Міжнародна регіональна інтеграція. Зона преференційної тор-

гівлі. Зона вільної торгівлі. Митний союз. Спільний ринок. Еконо-

мічний і валютний союз. Основні етапи еволюції міжнародної регі-

ональної інтеграції. Еволюція інтеграційних процесів. Європейське

об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Європейське економічне спів-

товариство. Європейський Союз (ЄС). Європейська асоціація вільної

торгівлі (ЄАВТ). Європейський економічний простір. Співдружність

Незалежних Держав (СНД). Європейсько-азійське економічне спів-

товариство (ЄврАзЕС). Організація Чорноморського економічного

співробітництва (ОЧЕС). Організація за демократію й економіч-

ний розвиток – ГУАМ. Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Азіатсько-

Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС). Асоціація держав

Південно-Східної Азії (АСЕАН). «План Коломбо». Латиноамерикан-

ська асоціація інтеграції (ЛААІ). Північноамериканська угода про

вільну торгівлю (НАФТА). Південний спільний ринок (МЕРКОСУР).

Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок (КАРІКОМ).

Економічне співробітництво держав Західної Африки (ЕКОВАС).

Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА). Митний і

економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК). Шанхайська орга-

нізація співробітництва (ШОС).

3.1. Основні риси та рівні міжнародної регіональної інтеграції

Міжнародна регіональна інтеграція полягає в тісному, органіч-

ному сплетінні національних економік країн, які компактно розта-

шовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні роз-

витку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що

характеризується єдиною виробничою структурою, спільною струк-

турою регулювання з боку державних і недержавних інституцій,

вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю.

Регіональна інтеграція в своєму розвитку проходить п’ять стадій,

або рівнів: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; мит-

ний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз.

Становлення системи регіональних організацій припадає на

кінець 40 — початок 50-х років. Спочатку вони мали переважно

157

Розділ 3. Регіонально-інтеграційна структура світової економіки

характер політичних союзів (Ліга арабських держав, Організація

американських держав, Рада Європи), воєнно-політичних (Захід-

ноєвропейський союз) та воєнних (НАТО, згодом – Варшавський

договір). Та поступово все більше утворюється організацій, у яких

економічна функція стає домінуючою. Це — Організація європей-

ського економічного співробітництва (1948), що стала попередни-

цею ОЕСР; Рада економічної допомоги (РЕВ, 1949); «План Колом-

бо» (1951 р.); Європейське об’єднання з вугілля й сталі (1951). Але

РЕВ являла собою насамперед політичну організацію. Економічні

інтеграція розглядалась як підпорядкований процес, що мав спри-

яти досягненню політичних цілей. Крім того, в умовах жорсткого

централізованого планування інтеграційний процес набував непри-

родного характеру і, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної

системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що під-

твердило її штучний характер.

Інакше розвивалися інтеграційні процеси в Західній Європі.

Правда, на перших порах, зразу ж по закінченні Другої світової ві-

йни, панувала ідея утворення політичного союзу західноєвропей-

ських країн; він мав бути протидією поширенню комунізму на Захід.

У 1946 р. прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль виступив за

створення Сполучених Штатів Європи, які являли б собою єдиний

монолітний блок західноєвропейських держав. Його промова дала

початок рухові «за єдину Європу». В різних західноєвропейських

країнах почали утворюватися координаційні комітети, завдання

яких – сприяти втіленню в життя ідеї британського прем’єра. На-

прикінці 1948 року біло сформовано «Європейський рух»

. У тому

самому році міністрами закордонних справ Франції, Великої Бри-

танії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу було підписано Брюс-

сельський пакт про утворення Західного Союзу. Його призначен-

ням було забезпечити співробітництво країн-членів в економічній,

соціальній і культурній сферах. Згодом цей союз був доповнений

Європейською радою (1949), до якої увійшли ще деякі західноєв-

ропейські країни. В 1955 р. Західний союз було перейменовано на

Західноєвропейський Союз, який поєднував десять країн.

Проте дійсної економічної інтеграції в Західній Європі певний

час не відбувалося, оскільки згадані організації були відверто по-

літичними, а між провідними європейськими державами тих часів

Ильин Ю.Д. Лекции по истории и праву Европейского Союза. – Харьков: Кон-

сум. – 1998. – С. 14–15

158

Світова економіка

мали місце політичні протиріччя (особливо між Францією й Вели-

кою Британією). Навіть утворена в 1948 р. Організація європейсько-

го економічного співробітництва (ОЄЕС) для реалізації американ-

ської допомоги за «Планом Маршалла» мало що змінила, оскільки

й у неї були насамперед політичні цілі. Необхідним був інший підхід

до європейської інтеграції. Політичні цілі, як виявилося, не тільки

не сприяли, а заважали природному рухові процесу економічної ін-

теграції. Довелося відкласти завдання політичної інтеграції аж до

90-х років. Політичній інтеграції мусила передувати інтеграція еко-

номічна, а не навпаки.

Реальний процес економічної інтеграції в Західній Європі роз-

почався майже водночас із спробами здійснити політичну інтегра-

цію. Розроблювачами проекту економічного об’єднання Європи

стали Жан Монне, голова Комісаріату з планування й адміністра-

ції в уряді Франції, і Робер Шуман, французький прем’єр-міністр.

В основі проекту була ідея утворення Європейського об’єднання

вугілля й сталі (ЄОВС), і Р. Шуман втілив його в життя.

У 1951 р. шість країн – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер-

ланди й Люксембург – підписали угоду про заснування ЄОВС. Це

об’єднання стало «першою ластівкою» інтеграційного процесу. Ко-

ординацію розвитку вугільної промисловості і чорної металургії

очолював Верховний орган, який надбав певних наднаціональних

повноважень. Після реалізації «Плану Шумана» передбачалася ін-

теграція й інших галузей економіки. По суті, ЄОВС стало першим

щаблем в еволюції європейської інтеграції – зоною преференційної

торгівлі.

ЄОВС швидко продемонструвало свою ефективність, між «шіст-

кою» міцніли економічні стосунки, поступово складався механізм

регулювання зовнішніх зв’язків на взаємовигідній основі. Згодом

розпочалися переговори про поширення інтеграції на інші товари й

послуги. Виникла ідея утворення митного союзу, а далі – економіч-

ного союзу.

У 1957 р. в Римі було підписано угоду про утворення на базі сполу-

чення трьох об’єднань — Європейського об’єднання вугілля і сталі, Єв-

ропейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейського

економічного співробітництва — організації, яка одержала офіційну на-

зву «Європейське економічне співтовариство» і неофіційну — «Спіль-

ний ринок». ЄЕС розпочало функціонувати з 1958 р. Його засновника-

ми були шість західноєвропейських держав — Франція, ФРН, Італія,

159

Розділ 3. Регіонально-інтеграційна структура світової економіки

Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Уже досить швидко співтовариство

продемонструвало свою ефективність. Темпи зростання зовнішньої тор-

гівлі між членами організації значно випереджали світовий показник;

зміцнювалися кооперативні виробничі зв’язки; поширився інвестицій-

ний процес всередині ЄЕС.

Зростання економічної могутності «шістки», її впливу на рин-

ках Західної Європи викликали занепокоєння інших країн регіону,

насамперед, Великої Британії. Як противагу ЄЕС, було в 1960 р.

утворено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої

увійшли сім держав: Велика Британія, Данія, Португалія, Норвегія,

Австрія, Швеція та Швейцарія. Трохи пізніше до «сімки» приєдна-

лися Фінляндія, Ісландія та Ліхтенштейн. Проте ЄАВТ неспромож-

на була стати гідним конкурентом Європейському Співробітництву.

Її внутрішній ринок виявився значно вужчим, оскільки тільки Ве-

лика Британія мала економічний потенціал, порівняльний з потен-

ціалом ФРН, Франції чи Італії. Країни «сімки» відставали в темпах

інтеграції від країн ЄЕС і поступово перетворювались на аутсайде-

рів на західноєвропейському економічному просторі. На початку

70-х років ЄАВТ зазнала відчутного «розколу»: Велика Британія,

що була економічним лідером і фактичним засновником цієї орга-

нізації, вийшла з неї і приєдналася до ЄЕС в 1973 р.; разом з нею до

такої самої дії вдалася й Данія, а згодом (1985) – і Португалія. Це

дуже послабило ЄАВТ, і вона так і не змогла в інтеграційному роз-

витку піднятися вище від ступеня зони вільної торгівлі.

Європейське Економічне Співтовариство дедалі міцнішало й

поширювалось географічно. До кінця 80-х років до нього увійшли

також Ірландія, Греція, Іспанія; учасників «Спільного ринку» стало

дванадцятеро. Співтовариство упорядкувало організаційну струк-

туру, впровадило основні положення спільної економічної політи-

ки. В 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), що

істотно стабілізувало валютні відносини в Співробітництві; введено

спільну розрахункову грошову одиницю – екю. У 1958 р. заснова-

но Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд

розвитку, в 1973 р. – Європейський фонд валютного співробітни-

цтва (ЄФВС). Поступово ліквідувались усі перешкоди на шляху

внутрішнього руху факторів виробництва: капіталу, робочої сили,

технології. Шенгенською угодою (1985) скасовано прикордонний

контроль над пересуванням громадян в межах ЄЕС.

160

Світова економіка

ЄЕС все більше набуває рис політичного союзу, виходить за

межі суто економічної організації. В 1979 р. починає діяти Європей-

ський Парламент. У 1987 р. набув чинності Єдиний європейський

акт, який, по суті, констатував завершення розвитку стадії спільного

ринку і накреслив шляхи до досягнення вищого рівня – економіч-

ного і політичного союзу. Таким чином, економічна інтеграція і по-

літичне співробітництво були поєднані в єдиний процес.

Не в останню чергу під впливом успіху ЄЕС, у різних регіонах

світу утворюються десятки організацій, що мають за мету економіч-

ну інтеграцію. Найбільша кількість угруповань цього типу з’явилася

саме тоді. Найвідоміші з них:

•

в Азії: Рада арабської економічної єдності (1964); Асоціація дер-

жав Південно-Східної Азії (АСЕАН, 1967); Організація Іслам-

ська конференція (1971); Рада із співробітництва арабських кра-

їн Перської затоки (1981); Азіатсько-Тихоокеанське економічне

співробітництво (АПЕК, 1989);

•

в Африці: Організація африканської єдності (ОАЄ, 1963); Цен-

тральноафриканський митний і економічний союз (1966); Еко-

номічне співтовариство західноафриканських держав ( ЕКО-

ВАС, 1976);

•

в Латинській Америці і Карибському басейні: Андська група

(1969); Карибський спільний ринок (1973); Латиноамерикан-

ська економічна система (1975); Латиноамериканське інтегра-

ційне об’єднання (1982); Міжамериканське інвестиційне спів-

робітництво (1989).

Економічним стимулом процесу регіональної інтеграції мали

стати регіональні банки розвитку. Спочатку міркувалося, що ці бан-

ки складатимуться тільки з представників регіональних організацій;

але вже невдовзі виявилося, що більшість з них не може існувати

власними коштами, отже, за невеликим винятком (наприклад, Іс-

ламський банк), до їх складу входять і деякі розвинуті країни.

Система регіональних банків розвитку в цілому утворилася саме

на третьому етапі, коли були засновані банки: Міжамериканський

банк розвитку (МаБР, 1959); Центральноамериканський банк еконо-

мічної інтеграції (1960); Африканський банк розвитку (АфБР, 1964);

Азіатський банк розвитку (АзБР, 1966); Карибський банк розвиту

(1970); Західноафриканський банк розвитку (1973); Арабський банк

економічного розвитку в Африці (1973); Банк розвитку держав Цен-

тральної Африки (1975); Східноафриканський банк розвитку (1976).