Конспект лекцій - Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
Тема 7. Національно-визвольна війна українського народу. Утворення
Української гетьманської держави (середина XVII ст.)
План
1. Причини, характер та рушійні сили визвольної війни
2. Перший та другий періоди визвольної війни
3. Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення
1. Причини, характер та рушійні сили визвольної війни
Велике народне повстання, що вибухнуло навесні 1648 р., відіграло важливу роль
не лише в історії українського народу, а й у політичному житті всієї Східної Європи.
У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у
державному устрої, у соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.
Серед причин національно-визвольної війни насамперед слід відзначити
здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та
релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед
українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний
вибух був неминучим.
Неабияке значення мав стрімкий розвиток національної самосвідомості українців
(усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів), розвиток ідей
Батьківщини, її єдності та незалежності.
І, нарешті, велику роль відіграло формування на основі козацтва нової української
еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила
його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення.
Ці та інші причини і зумовили національно-визвольний характер визвольної війни.
Щодо рушійних сил визвольної боротьби, то керівною і провідною її силою, ядром
української армії стало козацтво. Надзвичайно активну участь у військових подіях узяло й
українське селянство. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед,
проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських
феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Селяни вимагали особисту
свободу і право володіння землею. Важливу роль у національно-визвольній і соціальній
боротьбі відігравали міщани. Причому в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь,
Галичина) - провідну. Досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби відіграла й
частина української шляхти, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної
програми розбудови державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила
51
національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу. Крім того, безпосередню участь
у подіях революції та державотворчій діяльності взяли представники православного
духовенства (особливо його низи).
Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського
суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.
За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили
православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших
національностей, які проживали в Україні, в тому числі і євреї. Серед цілей боротьби як
правило виділяють наступні:
- ліквідація польського і будь-якого панування;
- звільнення від національного гноблення;
- ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи
господарювання, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан,
козаків на землю;
- утворення незалежної соборної української держави, ідея якої, щоправда,
визрівала поступово.
У ході війни мали місце найрізноманітніші форми боротьби - непослух, відмова від
виконання обов'язків, військові дії. Та все ж таки переважали насильницькі, збройні
форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення,
грабежі, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони - і поляки, і
росіяни,і татари, і турки, і українці.
Зрозуміло, що вибух жорстокості з боку українців став наслідком жорстокості
польського режиму в Україні, жорстокості існуючого соціального гноблення. І чим
нестерпнішим ставало становище українців, тим більш жорстоких форм набувала їх
боротьба.
Отже, виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни,
її характер визначають як:
- національно-визвольний;
- релігійний;
- соціальний.
Очолив цю війну Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, який народився
близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він
добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською,
польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирався в історії, географії, праві.
У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови
проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького
полону.
52
Будучи викупленим запорожцями із полону і повернувшись в рідні краї, він
вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.
За свідченням сучасників, "він був пособником Тараса", активним учасником
Переяславської битві 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом
Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецпольським. Одну із
провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. Він пройшов справжню
школу міжнародних відносин у Запорізькому війську, яке проводило незалежну від
Польщі зовнішню політику.
Повстання 1637-1638 рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний
писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р.
Запорозька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя),
обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб
об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну
українського народу.
2. Перший та другий періоди визвольної війни
Національна-визвольна війна продовжувалася тривалий час, розвивалася
поступово і суперечливо. В зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі до
сьогоднішнього дня залишається дискусійним. Тому запропонована нижче періодизація
визвольної війни є лише одним з можливих її варіантів.
Отже, спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і
зарубіжних істориків доцільно виділити чотири періоди перебігу Національно-визвольної
війни.
Перший період (1648-1649 рр.)
- знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під
Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.
Другий період (1650-1653 рр.)
- не приніс, незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, успіху
жодній із сторін.
Третій період (1654-1655 рр.)
- визначався допомогою Росії Україні у боротьбі з Польщею.
Четвертий період (1656-1657 рр.)
- це укладання союзу між Україною і Семигородським князівством, а також
спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.
На початку визвольної боротьби діяльність Б. Хмельницького і його сподвижників
була спрямована на вирішення трьох основних завдань:
53
- формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових
козаків;
- залучення до боротьби широких верств українського суспільства;
- укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством (укладений в
березні 1648 р.).
Безперечно, видатною заслугою Хмельницького є те, що він протягом року війни
зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із
Запорізької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч
повстанців.
Сучасникам назавжди запам'яталися перемоги повстанців під Жовтими Водами і
Корсунем (16 і 26 травня 1648 р.). Битва під Корсунем взагалі може бути визнана
класичним прикладом військового мистецтва народної армії. Хмельницький, керуючи 15-
ти тисячним загоном, примусив 20-ти тисячну армію Речі Посполитої покинути вигідні
позиції і прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості.
Шеститисячний резерв М.Кривоноса, вдаривши із засідки, довершив розгром поляків.
Коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон. Такі ж принципи
стратегії і тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 23
вересня 1648 р.
Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій
Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну. В
жовтні козацьке військо дійшло до Львова й оточило його, проте відсутність
продовольства, смерть від чуми М.Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили
Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом.
Почавши переговори з посланцями новообраного короля Яна Казимира,
Хмельницький припинив бойові дії, хоча міг іти до Варшави. Очевидно, що на цьому
етапі визвольної боротьби Б.Хмельницький ще не думав про відокремлення України від
Польщі. Його метою була автономія для козацького регіону у межах Речі Посполитої.
Завершується перший період війни Зборівським договором 18 серпня 1649 р., який
став наслідком битви під Зборовом на початку серпня того ж року, хоча польське військо
в цій битві було розбите, але зрада кримського хана змусила Хмельницького піти на
переговори (татари переслідували власну мету - максимально послабити Річ Посполиту,
але й не дати можливості постати сильній козацькій державі). За Зборівським договором,
Польща фактично втрачала своє панівне становище на Правобережній і Лівобережній
Україні. Встановлювався козацький реєстр у 40 тисяч чоловік, гетьманська влада
поширювалася на Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, на всі урядові посади
могли претендувати особи тільки православної віри. Тобто, почалося формування
самостійної української державності. На жаль, поза межами цього процесу залишився
54
західний регіон.
Новостворювана держава мала багато ознак національної держави
республіканського типу. Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада
(Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо. На чолі
держави стояв гетьман, який обирався Військовою радою. Дорадчі права при гетьмані
мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозні,
суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.
Територія на яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки на
сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, 10). На чолі полку стояв полковник (обирався на
полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники
здійснювали військову і адміністративну владу.
Містами й селами управляли отамани. У містах з Магдебурзьким правом діяли
також виборні магістрати, у селах - сільські старости. Центром гетьманського правління
став Чигирин.
На Українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми
Литовських статутів, Магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські
універсали, обов'язкові для всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був
Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення
загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.
Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк
складався із 1-2 тисяч записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато
тисяч добровольців.
В той же час процес державного будівництва не було завершено. Україна не мала
постійної території, апарат управління перебував у стадії формування, не всі верстви
населення отримали відповідні права.
Але, не зважаючи на це, можна стверджувати, що Національно-визвольна війна
привела до розбудови Української гетьманської держави, в якій знайшли своє
продовження традиції Запорозької Січі і реєстрового козацтва.
Другий період війни (1650-1653 рр.) характеризувався періодичними сутичками
між українськими і польськими військами. Вирішальна битва розгорнулася у червні 1651
р. на Волині під Берестечком, у ній взяли участь 150 тисяч поляків, понад 100 тисяч
повсталих і 50 тисяч татар. Перші два дні були успішними для народної армії. А потім
зрада татар захоплення ними самого Хмельницького поставили повстанців у важке
становище. Українське військо потрапило в оточення й понесло величезні людські втрати.
У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва
завдали серйозного удару Україні. Однак, Б.Хмельницькому вдалося відновити
боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити
55
противника до переговорів. Та все ж укладена 18 вересня 1651 р. Білоцерківська угода
призвела до тяжких для України наслідків. Згідно з нею, територія автономії
обмежувалася лише Київським воєводством, козацьке військо скорочувалося з 40 до 20
тисяч осіб, гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права
закордонних зносин.
До певної міри виправити становище вдалося у травні 1652 р., коли в бою на
рівнині Батіг (над Бугом) польські війська були оточені і вщент розгромлені. Перемога
викликала масові антипольські повстання населення України, в результаті на всій її
території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.
Наприкінці вересня 1653 р. під м. Жванцем на Поділлі козаки оточили польське
військо на чолі з королем. Від поразки поляків врятувала чергова зрада кримського хана,
який уклав з ними сепаратне перемир'я. 15 грудня 1653 р. воюючі сторони домовилися
про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та про фактичне відновлення чинності
Зборівської угоди 1649 р.
Перед Б.Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею,
оскільки сил на тривалу боротьбу з нею було обмаль, або ж шукати порятунку в союзі з
Росією.
3. Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення
Після невдалої для козаків Берестецької битви та укладення Білоцерківської угоди
18 вересня 1651 р., гетьман активізував відносини з Москвою. Перша спроба переговорів
відбулася наприкінці 1648 р. через Єрусалимського патріарха Паїсія, який їхав через Київ
до Москви.
Хмельницький розумів, що без союзників Україна не вистоїть. Що собою являли
такі союзники як Туреччина, Кримське ханство, - він переконався в ході бойових дій.
Тому цілком природними були спроби встановити відносини з Москвою, яка
неодноразово вела війни з Польщею. Більше схилялася до союзу з Москвою і старшина.
Крім того, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення.
Зумовлювалося це приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх
мов, культур.
Контакти з російським царем підтримувалися і в 1649 р. Зокрема, у березні 1649 р.
Москва надіслала перше офіційне посольство в Україну. Після переговорів до Москви
вирушило в квітні перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником
Ф.Вишняком. І хоча уряд Росії зайняв вичікувальну позицію після недавньої важкої війни
з Польщею, переговори продовжувались.
56
22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Б. Хмельницького -
Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького
гетьмана виступити на захист України, прийняти її "під високу руку" і послати на
допомогу військові сили.
1 жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, учасники якого
висловилися за рішення; "Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское з
городами і землями принять". На підставі цього цар вислав в Україну посольство на чолі з
боярином В. Бутурліним. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі.
8 (18) січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла
рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське
населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в
Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І.Богун та І.Сірко.
У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови
приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті у березні 1654 р., звідки їх назва, -
"Березневі статті". Основні їх положення зводилися до наступного:
- Україна (територія колишніх Київського, Чигиринського, і Брацлавського
воєводств) переходять під протекторат Росії;
- влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар
(передбачалась пожиттєвість влади Богдана Хмельницького);
- чисельність козацького війська - 60 тисяч чоловік;
- в містах зберігалося право на самоврядування;
- визнавалася самостійність української православної церкви;
- Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і
Туреччиною;
- передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.
Однак царський уряд, що виступав за політику жорстокої централізації Росії,
одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права її населення, хоча за
Березневими статтями російський уряд фактично трактував Україну як окрему державу.
Серед істориків досі немає згоди в оцінці характеру Переяславської угоди. На
думку М.Грушевського, Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої
сильніша сторона (цар) зобов'язувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її
внутрішні справи.
Український історик В.Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим
союзом України з Москвою проти Польщі.
За офіційною радянською теорією Переяславська угода стала результатом
прагнення українців і росіян до воз'єднання і що воз'єднання двох народів було основною
метою визвольної боротьби українського народу і самого Б.Хмельницького.
57
Є думка і про те, що насправді, Б.Хмельницький сподівався, спираючись на
підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити
козацьку державу тощо.
Невдовзі після Переяславської Ради Польща почала нову агресію проти України. В
березні 1654 р. її військо вторглося на Поділля, Волинь і Брацлавщину. На цей раз
українському війську допомогла Росія, яка вже перебувала в стані війни з Польщею. До
кінця 1654 р. українсько-російські війська змусили поляків відступити. Взимку1656 р.
поляки виступили на Умань уже при підтримці кримського хана, але в
Охматівській битві були розгромлені. Були визволені Поділля і майже вся Східна
Галичина. 19 вересня того ж року поблизу Городка польські війська знову зазнали
поразки.
В цей же час проти Польщі виступила і Швеція. В серпні-жовтні 1656 р. Росія і
Польща уклали Віленське перемир'я.
Хмельницький, зі свого боку, енергійно займався утвердженням коаліції зі
Швецією, Семиградцям, Бранденбургом, Молдовою, Волощиною та Литвою проти
Польщі і Криму. Так, уклавши Українсько-Трансільванський договір 1656 р. із
семигородським князем Юрієм Ракоці і погодившись підтримати його кандидатуру на
польський престол, Хмельницький домігся того, що Ракоці спільно зі Швецією здійснив
похід на Польщу і навіть захопив Варшаву. Проте невдовзі Польща отримала допомогу
від татар і австрійців, а семигородського князя скинули з престолу. Все це остаточно
підірвало здоров'я хворого Б. Хмельницького і 6 серпня1657 року він помер.
Отже, визвольна війна українського народу була не тільки видатною подією в
історії. Вона дала початок розбудові української державності. Водночас входження під
протекторат Росії мало неоднозначні наслідки. З одного боку - це сприяло національному і
культурному відродженню, оскільки було покладено край наступові уніатства і
католицизму Речі Посполитої, зазіханням Криму і Туреччини, 3 другого - царський уряд з
самого початку став обмежувати автономію України, а потім поступово зовсім скасував її.
Згідно з рішеннями Переяславської Ради, Правобережна Україна також потрапляла під
протекторат Росії, але несприятливі результати її війни з Польщею призвели до того, що
аж до кінця XVIII ст. ці українські землі залишалися під владою польських феодалів і
шляхти.
Список літератури
1. Історія України/Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997 - с. 77-94.
2. Кормич Л.І.,Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО "Одісей", 2002.-с. 190-206.
3. Король В.Ю. Історія України. - Київ : "Феміна", 1995 - с. 45-49.
58
4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України : Навч. посіб. - друге вид.,
перероб. і доп. - К.: Знання - Пресс, 2003. - с. 164-187.
5. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2001.
- с.
72-84.
6. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів
неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і
доповнене. - К.:"Каравела", Львів: "Новий Світ - 2000", "Магнолія плюс", 2003 - с. 80-92.
59
Тема 8. Велика руїна
План
1.Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.
2. Розчленування України на Правобережну та Лівобережну
3. Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби
1. Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.
Після смерті Б. Хмельницького 1657 р. гетьманом України став його молодший син
Юрій, але правив він недовго, бо був надто молодий (16 років) і не мав належного досвіду.
Склавши владу, він пішов у монастир. Тоді на скликаній у серпні 1657 р. в Чигирині
старшинській раді гетьманом обрали І. Виговського. Він був шляхтичем, освіченою і
розважливою людиною. Десять років працював з Б. Хмельницьким, був генеральним
писарем, мав великий досвід у керівництві військом і державою. Вибір старшинської ради
підтвердила й генеральна рада в Корсуні.
Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився
місцем республіканському.
Ліквідація спадкоємного гетьманату, на думку деяких дослідників, негативно
позначалися на долі національно-визвольної війни: Старшинським угрупованням було
відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до
громадянської війни і занепаду держави.
Щоб послабити московський вплив в Україні, І. Виговський уклав союзницький
договір зі Швецією і невдовзі провів перговори з Річчю Посполитою. Це викликало
невдоволення частинки козацької старшини. На нього пішли військом кошовий Я.
Барабаш і полтавський полковник М. Пушкар. Скористашись із цього, московський цар
послав у лютому 1658 р. в Україну окольничого Б. Хитрова для створення там
антигетьманської коаліції. Тоді І. Виговський зібрав вірні полки й, покликавшм на
допомогу кримських татар, придушив промосковський заколот. У цій братовбивчій війні
склали голови 50 тис. українців, загинули М. Пушкар і Я. Барабаш.
Союз із кримським ханом викликав обурення серед населення, визштовхнув від
гетьмана багатьох із його оточення.
У протистоянні з Московщиною І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю
Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.
16 вересня 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір за яким
60