Конспект лекцій - Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

ІХ-ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську

династію. Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед

військовими професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і

міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала

формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної

консолідації східного слов'янства. Цей

процес був складним та тривалим і йшов у рамках загальноєвропейської

державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднані (II

- поч. VII ст.).

2. Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

Щодо того, якого коріння є термін «Русь», то ця проблема в історичній науці ще

остаточно не розв'язана. Існують версії як про його суто слов'янське, так і про

скандинавське, іранське і навіть кельтське походження. Достовірно відомо лише те,

що в VIII-IX ст. цей етнонім перейшов на групу східнослов'янських племен

Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для

порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину,

Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і

входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля»

поширився на всю територію їх розселення. Одночасно, тривалий час, він продовжував

використовуватися населенням українських земель і для позначення території своєї

Батьківщини. Проте, з часом, у добу піднесення Російської імперії, нею разом з

політичною і культурною спадщиною Київської Русі була фактично привласнена і назва

«Русь» - «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). Тому поступово, спочатку за

територією Середньої Наддніпрянщини, а згодом і більшою частиною Південної Русі

закріпилася назва «Україна» (в офіційному російському діловодстві замість неї довго

вживався термін «Малоросія»).

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу

мала дві головні назви - Русь і Україна. Перша з них тепер уже стала історичною, а

друга - остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна

зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася

Середньої Наддніпрянщини. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна»

персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український

етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де починаючи з другої половини

XVI ст. зустрічається на багатьох географічних картах. Таким чином Україна стає

народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією

українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті

терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX - поч. XX ст.).

3. Початки державності

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з

Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку

східнослов'янських племен, зумовлено низкою соціально-економічних, політичних та

зовнішніх чинників. Цей процес був складним і тривалим і безпосередньо пов'язаний з

утвердженням феодальних відносин у східних слов'ян. Він охопив майже все І тис. н. е.

і завершився в середині IX ст. та мав наступний загальний вигляд: підвищення

продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до

різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку

землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й

соціальне розшарування. Племінна знать - князь, бояри, дружинники - поступово

зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини,

використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на

феодально залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили

поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між

общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі - як внутрішньої, та і

зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної

матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові

поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення

територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм

управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська

влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів,

поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була

постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та

зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора,

засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з

VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише

став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й

швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII - у перший пол. IX ст. у середньому Подніпров'ї склалося

стабільне східнослов'янське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли

поляни, сіверяни, древляни.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997. - с. 22-24.

2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України : Навчальний посібник. -

К.: Знання-Прес, 2001. - с. 32-36.

3. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних

спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. - К.:

«Каравела», Львів: «Новий Світ - 2000», «Магнолія плюс», 2003. - с. 22-23,30-31.

Тема 4. Україна княжої доби та її роль у світовій історії

План

1. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в

ІХ-ХП ст.

2. Запровадження християнства на Русі

3. Причини феодальної роздрібненості Київської Русі

4. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток Київської Русі в

період феодальної роздрібненості

5. Галицько-Волинське князівство

6. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.

1. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток

Київської Русі в ІХ-ХІІ ст.

Київська Русь відкрила новий - феодальний період в історії народів Східної

Європи. Вони не знали рабовласницької формації. Феодалізм зароджувався у них на базі

первіснообщинного ладу.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було

панування даниної форми експлуатації, так званого «полюддя», яке пізніше

трансформується у продуктову ренту. В міру захоплення знаттю общинних земель

формувався феодальний маєток, який став причиною такої форми експлуатації, як

відробітки. Щоправда, в ті часи вони не мали широкого поширення. Третьою формою

експлуатації на Русі була грошова рента.

Київська Русь була ранньофеодальною державою з притаманною таким державам

соціально-становою структурою. На найвищому щаблі феодальної драбини знаходився

князь, який у своїй діяльності спирався на воєвод і бояр. На нижньому щаблі - холопи,

закупи, рядовичі. У середині її - селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за

розмірами соціальну групу становили церковнослужителі.

Провідне місце в економіці держави займало сільське господарство з давніми

традиціями. Для обробітку ґрунту використовувалися - плуг, рало, соха, борона, заступ,

мотика. Вбирали врожай серпами та косами. Вирощували жито, пшеницю, просо,

ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з

двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій - підсічна і перелогова.

Жителі тих далеких часів були чудовими ремісниками. Асортимент виробів із

заліза налічував близько 150 назв, а майстри володіли куванням, зварюванням (зокрема

сталевих лез), гартуванням тощо.

Ремесло розвивалось як в сільському господарстві, так і в містах. У ХІ-ХШ ст.

посадські ремісники починають об'єднуватися в корпорації, артілі тощо, що зумовило

розвиток торгівлі. Найбільшими торговельними шляхами були: «Грецький», який

зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залізний», котрі

вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ - Галич - Прага - Регенсбург з’єднував

Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.

За кордон вивозились хутро, мед, віск, шкіри, ремісничі вироби,

сільськогосподарська продукція; завозились золото, срібло, тканини, вина, предмети

християнського культу - ікони, хрести, а також зброя.

Все це зумовило пожвавлення грошового обігу, карбувалися власні гроші - срібники і

злотники (за Володимира і Ярослава Мудрого) та ін.

Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблення соціального

розшарування населення. Більшість проживала в селах і була зайнята в

сільськогосподарському виробництві. Адміністративний апарат зосереджувався у

феодальних дворах-замках. Соціально-економічні зміни у східних слов'ян в ці часи

зумовили виникнення нових форм поселень укріплених «градів» - прообразів міст. З

них згодом і виникли найдавніші східнослов'янські міста Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ.

За «Повістю временних літ», у ІХ-Х ст. на Київській Русі налічувалося понад 20 міст, в

XI ст. - ще 32. В XIII ст. там же було близько 300 поселень міського типу, з яких понад

100 - міста.

Набував сили і процес поляризації майнового, так само як і соціального стану

різних груп населення . Главою держави був великий князь київський. Під його рукою -

«світлі князі» і великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами: Від них в

залежності перебували дрібні феодали(бояри, дружинники). Державне правління хоча й

було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем.

Суспільство тих часів було поляризоване станово-класовими

суперечностями, що часто призводило до народних повстань. Стародавні літописи

свідчать про такі рухи - у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр. у Києві, в 1219 р. у Галичі

та ін. Іноді повстання набували релігійного забарвлення. Всі ці виступи були виявом

важкого стану народних мас, вони в той же час сприяли, як тиск «знизу», виробленню

найдоцільніших форм управління країною.

2. Запровадження християнства на Русі

В 908 р. Київським князем став Володимир Великий (980-1015 рр.), який

започаткував нову добу в історії Київської Русі. За Володимира завершилось об'єднання

східнослов'янських земель у складі Київської держави. Виникли нові міста, які своїм

розвитком підривали родоплемінний поділ і сприяли формуванню єдиної державної

території Київської Русі. Політичне об'єднання держави та якісні зміни в суспільстві

тих часів вимагали відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир

здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном - так

зване «шестибожжя» - і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак

досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку

Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були

вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права,

багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після

ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники

схилися до думки про необхідність прийняття християнства, яке вже мало в державі певні

традиції.

Християнство поширювалось з давніх-давен у Криму. Протягом IX ст. воно набуло

поширення і в Києві, де було багато християн і серед княжої дружини. Крім того, у 864 р.

християнською стала і Болгарія, з якою Київська держава підтримувала тісні стосунки.

Охрещення Русі, яке за літописом датується 988 р., й організація церкви були

фактом великої культурної ваги. Хоча сам процес християнізації в Київській державі

відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який

продовжував поклонятися прадавнім божествам. Вчені вважають, що за князювання

Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову

віру. Тобто, незважаючи на повільність, процес християнізації був неухильним.

Християнізація України-Русі зміцнила державну єдність, освітила владу великого

князя і його «божественний» авторитет, сприяла розвиткові культури, поширенню

писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Цим актом Київська держава остаточно

визначала своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських

народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма

європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею,

Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими державами.

3. Причини феодальної роздрібненості Київської Русі

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові

тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати

політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період,

який історики називають добою удільної (феодальної) роздрібненості. Це був

закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна

виділити такі:

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені

еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального

землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального,

а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж

злаки, овочі та розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими

державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення

Любецького з'їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель.

Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські

династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у

вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя

київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед

про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти

дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні

простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної

могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької

густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і

розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою

великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі

вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального

державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави . Немало

послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч

зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні- печеніги, половці, торки,

берендеї, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги, на півночі та північному

сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські

народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен,

варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним

розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі

панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від

старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком.

Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про

«вотчинний», або «вертикальний» принцип, за яким престолонаслідування йшло від

батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до

міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла

міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через

Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з

Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає

занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського

торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою

Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського

морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІП

ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці

держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі

степовими кочовниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни,

авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба

протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій

князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах

зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація

ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами,

використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали

на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей,

молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське

господарство, культура.

4. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток

Київської Русі в період феодальної роздрібненості

ХІІ-ХШ ст. на Русі - це період феодальної роздрібненості. В середині XII ст.

єдина до цього Київська Русь розпалася на ряд окремих земель: Київську, Володимиро-

Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську,

Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. Цей процес тривав і надалі. Так, якщо у XII ст.

утворилося 15 князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягла вже 50. В цілому,

загальна картина того часу зводилась до перманентного процесу виникнення та

зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів.

В нових князівствах відбувалося зміцнення місцевого державного апарату та

збройних сил. На чолі цих земель стояв князь, який спирався на власні збройні сили, що

називалися дружиною, з якої виходили військові слуги «милостики», - вони

підтримували своїх володарів у боротьбі з опозицією, зокрема, з великим боярством.

Князівство поділялося на «волості», куди за рішенням князя призначали посадників,

тисяцьких, вірників, тіунів. Все це поступово вело до падіння ролі віча у головних містах

земель. Відбувалися також князівські з'їзди своєї землі - «снеми» (наприклад, в Любечі у

1097 р., Вітачеві в 1100 р., Києві в 1195 р. тощо).

Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також

єдина руська православна церква із центром - митрополією знову ж таки в Києві. Отже,

вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією,

культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну

централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. давньоруською

державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів , що

розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах, вже згадуваних «снемах».

Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву «колективного

сюзеренітету». Мала місце й система дуумвіратів, тобто співправителів-представників,

як правило ворогуючих династій.

Київ, залишаючись загальнодержавним центром, став мрією чи не кожного більш-

менш значного члена родини Рюриковичів. За право володіти ним час від часу вступали у

боротьбу князі і ростово-суздальські, і галицькі, і смоленські, і чернігівські, і

переяславські та ін., яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією

територією Київської Русі. Проте, сама Київська земля так і не перетворилася у спадкову

спадщину й не виділилась в окреме незалежне князівство аж до ординського нашестя

40-х років XIII ст. Впродовж усього періоду феодальної роздрібненості вона

вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруською князівського роду. В

інших князівствах були свої особливості. У Новгороді і Пскові утворилися боярські

республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла міцна князівська влада, в

Галицько-Волинській - великий вплив на події мало боярство, хоча в окремі часи тут

зміцнювалася влада князя.

Відбувалися істотні зрушення в народному господарстві, зокрема в

землеробстві. Змістом соціально-економічного розвитку були феодально-кріпосницькі

відносини, тобто зростали феодальні і церковні землеволодіння й феодальна залежність

смердів. Хоча виникає й умовне землеволодіння, коли бояри наділяли землею своїх

військових слуг. Селяни-смерди перетворилися з вільних землеробів-общинників на

підлеглих панівних землевласників і тим самим втрачали свободу. Селяни в умовах

низького рівня техніки землеробства сплачували феодалам оброк. У той же час цей вид

натуральної ренти гарантував певну господарську самостійність селянина, який був

зацікавлений у результатах своєї праці.

Розвиваються в ці часи й міста як ремісничі й торгові центри: Київ, населення

якого досягло 50 тис. чоловік, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-

Волинський, Чернігів та ін. Посилення ролі міст сприяло утвердженню феодальної

роздрібненості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитком економічних

зв'язків міста виступають як опора сил централізації.

Таким чином, роздрібненість була історично суперечливим явищем. Одночасно

з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період

зовнішньої небезпеки. Роздрібненість послабила державу політично, але сприяла

розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для

вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння,

розвитку сільського господарства, піднесення міст-осередків ремесла й торгівлі.

Спостерігалося зростання населення.

Разом з тим постійні князівські міжусобиці поступово підривали міць

Давньоруської держави. Поступово, особливо з XIII ст. сепаратистські тенденції у

Київській Русі починають перемагати. Занепала система колективного управління Руссю.

Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в

державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші

землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала

Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

5. Галицько-Волинське князівство

Внаслідок роздрібненості на політичній карті могутньої Київської Русі з'явилося

більше десятка князівств. Одним з найбільших з них було Галицько-Волинське

князівство. Територія його простягалася від Угорщини та Польщі на заході до

половецьких степів на сході й від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі.

Тут були родючі землі з традиційною культурою обробки землі. У долинах рік

проживало сільське населення, яке займалося землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь

і пшеницю), тваринництвом, бджільництвом, мисливством. Особливого значення

набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел. У Галицько-Волинській землі

було багато торговельно-ремісничих центрів: Володимир, Кременець, Луцьк,

Перемишль, Галич та ін. Гончарство, обробка шкіри і хутра, ливарництво були тут на

високому рівні. Значне місце займала торгівля. Торговельний шлях з Галича у Київ

називали «Соляним», бо прасоли вивозили сіль по всій Русі.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників-князів та бояр.

Експлуатація смердів була значною, свідченням чого є народні повстання у 1144, 1236-

1255 рр. (народний рух «болоховців» - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу

й Тетерева).

Відносній незалежності й самостійності Галицько-Волинської землі сприяла і

її певна віддаленість від Києва. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. Галичина