Конспект лекцій - Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

Україна в складі трьох воєводств – Брацлавського, Київського й Чернігівського під

назвою Великого князівства Руського – переходила до складу Речі Посполитої як рівна з

Польшею і Литвою, зберігаючи свій суд, скрабницю, грошову систему, військо.

Скасовувалася унія, православна церква на чолі з українським митрополитом, духівництво

й віруючі зрівнювалися в правах з католицькими. Передбачалося заснувати в Україні два

університети та інші навчальні заклади, відкрити друкарні тощо. Ураїна позбавлялася

права зовнішньополітичних зносин, передбачалося відновлення соціально-економічних

відносин, що існували до цього. Запропонований козацький реєстр із 60 тис. осіб

скорочувався наполовину. Не було враховано й думку української сторони щодо

збільшення території князівства.

Хоча польський сейм і ратифікував Гадяцький договір, його не вдалося здійснити.

Польські війська, які начебто йшли козакам на допомогу для боротьби проти

московського царя, почали самовільно розпоряджатися в Україні, а шляхта намагалася

знову уярмити її.

Московський уряд, зі свого боку, оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659

р. разгорнув наступ в Україну 150-тисячної армії. У червні 1659 р. під Конотопом армія

гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки московській армії.

Полки російської кінноти було знищено, а московські воєводи потрапили в полон.

Але скористалися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на

Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різьке

незадоволення в суспільстві. Послився антигетьманський рух, провідну роль в організації

якого відігравали полковники І. Богун, П. Дорошенко, І. Ковалевський, І. Іскра, кошовий

отаман І. Сірко. Рятуючи життя, І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польші (в

1663р., звинувачений польським польовим судом у підбурюванні людей проти шляхти,

він був розстріляний у Варшаві.)

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького,

сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

Доки в Україні тривали міжусобиці, московське військо знову зайняло

Лівобережжя. Не наважуючись продовжувати війну проти Москви, Ю. Хмельницький

приїхав на переговори з її представниками до Переяслава. Там, у жовтні 1659 р., між

гетьманом і московським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували

автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд

позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалася

московському патріарху.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної

старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Тиск Москви чимдалі

посилювався, і тому Ю. Хмельницький невдовзі пійшов шляхом І. Виговського. У 1660 р.

уклав з польським урядом Слободищенський трактат, за я ким Україна розривала союз з

Москвою і визнавала зверхість польського короля. Це викликало невдоволення частини

старшини (переважно лівобережної). Громадянська війна в Україні загострилася. У 1663

р. Ю. Хмельницький відмовився від гетьманства й постригся в ченці.

2. Розчленування України на Правобережну і Лівобережну

Лівобережні полки, що схилялися до Москви, обрали на старшинській раді в

Козельці 1662 р. своїм гетьманом Якима Сомка, міщанина за походженням, сестра Ганна

якого була першою дружиною Б. Хмельницького. А гетьманом Правобережної України

було проголошено 1663 р. вихідця з реєстрових козаків Переяслова Павла Тетерю. Таким

чином, Україна поділилася на дві частини - Правобережну і Лівобережну, і кожна мала

свого провідника. Ці часи, позначені заколотами й війнами, в яких брали участь поляки,

росіяни турки, татари, народ назвав “Руїною”.

Я. Сомко недовго гетьманував на Лівобережжі. У вересні 1663 р. його,

запідозреного царським урядом у сепаратизмі, за судовим вироком було страчено. А в

червні того ж року, на скликаній на околиці Ніжина Чорній раді, московські воєводи

домглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорізької Січі Івана

Брюховецького.

Отримавши гетьманську булаву , Брюховецький проводив відверто промосковську

політику. Став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав

т. Зв. Московські статті, за якими значно посилювався адміністративний і фінансовий тиск

царського уряду на Україну, а її землі проголошувалися володінням московських

монархів. Московькі статті стали важким ударом по українській державності. Всі права, за

які так завзято боролися попередні гетьмани, І. Брюховецький легковажно втратив.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І. Брюховецького і

московькими порядками. Чашу терпіння українського суспільства переповнили події,

пов’язані з Андрусівським перемир’ям, укладеним між Москвою і Польщею 9 лютого

1667 р. без участі українських представників. Згідно з Андрусівською угодою

Лівобережна Україна залишалася під владою царя, а Правобережна (крім Києва) –

польського короля. Київ з околицями на 2 роки передавався Москві, але вона назавжди

залишила за собою це місце. Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох

держав.

Андрусівська угода, спрямована проти злуки українських земель, викликала

обурення широких верств населення. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький

несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти

Москви й очолити антимосковське повстання. Однак це не допомогло гетьманові. 18

червня 1668 р. в с Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені

попередньою промосковською і соціальною політикою.

Тим часом гетьманом Правобережної України, як зазначалося вище, було

проголошено Павла Тетерю, який дістав непогану освіту і обіймав ряд важливих посад ще

за Б. Хмельницького. Але в основному він проводив пропольську політику. Разом з

поляками захопив Лівобережжя, агітуючи польського короля Яка Казимира продовжити

наступ аж до Москви. А коли наступ провалився, Тетеря, повернувшись на

Правобережжя, зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше збурило

проти нього народ. Повністю втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі, а

згодом до Туреччини, де був отруєний польськими агентами.

Отже, окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки

соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на

початку 1660-х років розділилася на дві окремі частини – Правобережжя і Лівобережжя,

кожна на чолі з власним гетьманом. Усі гетьмани перебували під значним впливом

іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада

послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і

старшиною, соціальним напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої

користалися його вороги.

3. Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив черкаський

полковник Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної

України (1665 – 1676 рр.). Він показав себе хоробрим і здібним полководцем ще за Б.

Хмельницького.

Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його плану П.

Дорошенко уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги

гетьман приділив переговорам з Москвою про протекцію царя за умови об’єднання

етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське

повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення

Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р.

Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження воз’єднаної Української держави. Проте

вкрай несприятливою залишалася геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала

і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П, Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на

Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом

чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Роз’єднання козацьких сил, що

відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Д. Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній

ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом

Лівобережної України (1668 – 1672 рр.). Таким чином Українська держава знову

розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Московщини,

взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.

Гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність

Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою московського уряду. Проти

гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до

Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до

Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

На Правобережній, тим часом, П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з

різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом

із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний

гетьманом Правобережної України (1670 – 1674 рр.).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко

почав шукати опори у турецького султана і в 1669 р. уклав з ним союз. А три роки потому

гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії

турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати

Бучацький мирний договір, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і

Південна Київщина переходили під владу козаків.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П, Дорошенка.

Крім того, Порта почала вимагати сплати данини, роззброєння козаків, зруйнування

фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і

татарськими військами. Серед нього почало зростати незадоволення гетьманом.

В той же час продовжує зміцнювати свої позиції гетьман Лівобережної України І.

Самойлович. Заручившись підтримкою царя, на раді в Переяславі 1674 р. він змусив І.

Ханенка скласти гетьманську булаву. Підтримала І. Самойловича і частина козаків

Правобережжя.

П. Дорошенко спробував продовжити боротьбу, але починаючи з 1674 р. його

становище значно погіршується: правобережне населення, розчарувавшись у можливості

виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники,

родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і московські

гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувшись на вірність московському цареві та

передавши владу лівобережному гетьману. Йому не вдалося реалізувати державну ідею, за

яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувала кінець національно-визвольної

боротьби та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі

спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території

Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. Незалежну

соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий

період.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Москвою, Річчю

Посполитою і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя,

Київ і Запоріжжя перебували під владою Московщини, Правобережжя – під владою Речі

Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і

Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими

державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Список літератури

1. Історія України/під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.-с.94 – 113.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI

століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО “Одісей”, 2002.-с. 206 – 215.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид.,

перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003.-с. 188-213.

4. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів

неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і

доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ – 2000”, “Магнолія плюс”, 2003.-с.92 –

97.

5. Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: посібник для

старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.-с.54 – 60.

Тема 9. Гетьманщина. Позбавлення України автономної державності

(кінець ХVП - ХVІІІ ст.)

План

1. Становлення Гетьманщини

2. Іван Мазепа та загострення україно-московських протиріч

3. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України,

його остаточна ліквідація

1. Становлення Гетьманщини

Після занепаду Правобережної України в другій половині XVII ст. все більшого

значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у

наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі

автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави

на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764р. самого інституту гетьманства, а на

поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в

незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки

Національно-визвольної війни. її територія в адміністративному відношенні поділялася на

10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський,

Переяславський, Прилукський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський) зі столицею

у Гадячі, а згодом у Батурині та Глухові.

Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою

радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була

Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар,

підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий.

На чолі полку стояв полковник. До полкової старшини відносилися обозний,

писар, суддя, осавул і хорунжий. Вона виконувала ті ж адміністративно-військові функції,

що й відповідна генеральна старшина, але в масштабі полку.

Полки, в свою чергу, складалися з 7-20 сотень, які очолювалися сотниками їм

належала вся повнота влади. Найближчими помічниками сотників були писар, осавул і

хорунжий, як правило із заможних козаків.

Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас

тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне

обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського

наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ,

що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи - представники останнього

на місцях.

2. І. Мазепа та загострення у країно-російських протиріч

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Москвою стало

гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.).

Він народився у 1639 році в с. Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду

української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській

академії, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна

Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І.

Самойловича. У 1687 р., коли гетьмана І. Самойловича змістили, його наступником

обрали І. Мазепу.

Це був складний для України час. „ Коломацькі статті " 1687 р. (договірні статті

між гетьманом і московським урядом) ще більше обмежували автономні права і так

розчленованої країни. Крім того, роки гетьманування І. Мазепи припадають на царювання

Петра І, роль якого в Росії останнім часом занадто ідеалізується.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі

українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі

збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про

формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні

землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилося в

руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства зі спадковою

владою, титулами, землями і залежними селянами. Відбулося посилення усіх форм

експлуатації селян, козаків і міщан, що призвело до загострення соціальних суперечностей

в українському суспільстві. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала

помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі народні

маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

В той же час, своєю політикою він зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і

культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською

діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська

колегія здобула статус академії.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати

добрі відносини з Москвою. Навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого

московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що

тривали близько 20 років. І. Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав

йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у

1696 р. Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі.

У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка прагнула

отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій

війні. Але у 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ,

спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні

проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів

полягали у наступному:

- Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув

цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з

прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

- Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і

матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення

вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у

війні як „гарматне м'ясо ". Політика Петра І викликала обурення в Україні,

козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

- У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною,

аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило в Україну. На його бік перейшов І.

Мазепа з 4 - 6 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом

Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилися

підтримувати гетьмана.

До цього призвела по-перше соціальна політика гетьмана. Як вже зазначалося

вище, надто далеко він відірвався від життєвих потреб народу і не користувався

популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок І. Мазепи був несподіваним, а справжні його

причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємний.

По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти І. Мазепи, представивши його

зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та злякавши

населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська

під командуванням князя Меньшикова знищили столицю І. Мазепи - місто Батурин,

вирізавши 6 тис. жителів. Була зруйнована Запорозька Січ.

У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708

- 1722 рр.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив

зрадниками.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського

населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва — вирішальна битва

Північної війни, яка завершилася поразкою Карла XII та І. Мазепи. Вважається, що до

поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок

поранення не міг особисто керувати боєм.

І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії.

Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня (2 жовтня за новим

стилем) 1709 р. гетьман помер.

У квітні 1710 р. залишки козацького війська у вигнанні обрали гетьманом

генерального писаря Пилипа Орлика, автора „Пактів і Конституції прав і вольностей

Запорозького війська". Вихідним положенням цієї Конституції була теза про незалежність

України.

Конституція передбачала цілу низку реформ у сфері духовної та виконавчої влади.

Зокрема, гетьманську владу повинна була обмежувати виборна Генеральна Рада (мала

складатися з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку

та делегатів від запорожців). Скасовувалися державні монополії, відкупи й податки тощо.

Конституція загалом була пройнята широким демократизмом.

В цілому, хоч цей документ і не був запроваджений в життя, він став видатною

пам'яткою української державно-політичної думки в еміграції.

У січні 1711 р. Орлик із запорозькими козаками і кримськими татарами брав участь

у поході на Україну, де після кількох перемог над армією І. Скоропадського дійшов навіть

до Білої Церкви, але потім після зради татар зазнав поразки й емігрував до Європи. Там П.

Орлик, разом з однодумцями, намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці

намагання виявилися марними - європейські держави не бажали воювати за Україну

3. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій

України, його остаточна ліквідація

Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації

автономного устрою України. Так, у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого

резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося

вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.),

були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і

Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних.

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722

р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної

адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці

Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з

бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини,

відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724

рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія.

Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося

займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити

українське самоврядування. Але із зміною імператорів і міжнародної ситуації політика

„залізної руки" щодо України інколи дещо пом'якшувалася.

Готуючись до війни з Туреччиною, уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) у 1727 р. дозволив

обрання нового гетьмана (Малоросійську колегію було ліквідовано в тому ж 1727 р.). Ним

став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734 рр.), який здійснив судову

реформу, ревізію земель, знизив експортні мита, дещо реформував гетьманську

адміністрацію. У той же час, значно обмежувалася українська автономія, до фінансових

справ залучалися представники Росії.

Слід також зазначити, що у 1734 р. запорожцям, які з 1709 р. змушені були

проживати на території Кримського ханства, було дозволено повернутися і заснувати так

звану Нову Січ на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя).

В цілому, захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські

впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції

Гетьманщини у структуру російської імперії.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) російський уряд 16 років не дозволяв обирати

гетьмана, а для управління Україною запровадив колегіальний орган під назвою

„Правління Гетьманського Уряду" (1734-1750). Він складався із трьох представників

української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали

рівні права, але фактичним головою був князь О. Шаховський, а після нього - князь І.

Барятинський.

Під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761 рр.), таємно повінчаної з

українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство.

Олексій переконав імператрицю розпустити „Правління Гетьманського Уряду" і

відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750-

1764 рр.). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був

звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом,

завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав,

німецьку, французську й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став