Конспект лекцій - Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

відділилася від Києва. Вона складалася з кількох дрібних князівств. Лише 1141р. князь

Володимирко (Володимир Володарович) об'єднав їх і переніс свою столицю з

Перемишля до Галича над Дністром. Розквіту й могутності князівство досягло за його

сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який прагнув об'єднати всі руські землі. Про

могутність князя Ярослава згадується в «Слові о полку Ігоревім». Але після його смерті в

Галичині спалахують міжусобиці. В них брали участь місцеві бояри, чимало яких діяло в

союзі з угорцями й поляками.

Волинь почала відігравати важливу роль під час правління Романа

Мстиславича (1173-1205 рр.), який по смерті галицького князя Володимира

Ярославовича 1199 р. об'єднав Галичину та Волинь і став князем великої Галицько-

Волинської держави. Талановитий політик і воїн, Роман Мстиславич 1196 р. підкорив

литовські племена ятвягів, а 1202 р. поширив свою владу на Придніпров'я. У 1202-1204

рр. він об'єднав південноруських князів і здійснив успішні походи проти половців, а

також зумів приборкати свавільну аристократію. Але після його трагічної загибелі

1205 р. у битві з поляками боярський сепаратизм знову посилився і Галицько-

Волинське князівство розпалося. Лише 1238 р. синові Романа Мстиславича - Данилові

Галицькому (1238-1264 рр.) вдалося відновити єдність. Він прославився як видатний

державний діяч, дипломат і полководець. Князь Данило Галицький поширив свій вплив

на Київ, вів успішну боротьбу проти угорських, польських і німецьких загарбників,

повернув завойовані ними землі.

У 1237 р. незлічені орди монголо-татар від проводом хана Батия вдерлися на землі

Русі. 1239 р. вони взяли Переяслав і Чернігів, 1240-го головні сили татаро-монголів

штурмом взяли Київ. Звідти вони вирушили на захід і 1241 р. зруйнували Галич і

Володимир. 1245 р. Данило змушений був визнати номінальну залежність від Золотої

Орди. Таким чином йому вдалося захистити землі князівства від набігів ординців,

відновити економіку й торгівлю. У 50-х роках військо на чолі з Данилом Галицьким

визволило від золотоординців землі по Південному Бугу, Случу й Тетереву. Однак

невдовзі Золота Орда поновила панування над краєм і примусила знищити укріплення

галицько-волинських міст.

Наступником Данила був його син Лев (1264-1301 рр.). Він приєднав до

Галицького князівства частину Закарпаття з Мукачевом і Люблінську землю. На початку

XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила князя

Юрія І, який 1303 р. домігся відкриття осібної митрополії православної церкви з

центром у Галичі. Правління галицько-волинських князів припинилося 1340 р. зі смертю

Юрія II.

Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль в історії України. Після

занепаду Києва воно на ціле століття подовжило існування державності на

східнослов'янських землях і стало головним політичним центром України.

Розквіту досягла й культура Галицько-Волинського князівства, яка розвивалося

під впливом як давньоруських, так і західних традицій. Центром давньоруської

писемності були Холм, Львів, Володимир-Волинський. В архітектурі дивовижно

переплелися риси візантійсько-руського і готичного стилів. Зразками цього

архітектурного напряму стали церкви Успення та Іоанна Предтечі у Холмі, Миколая у

Львові, Василія у Володимирі-Волинському, храми Іоанна Богослова і Дмитрія в Луцьку.

Набуло поширення будівництво замків.

Однак у першій половині XIV ст. Галицько-Волинське князівство

поступово занепадає. На нього посилюється тиск з боку - Польщі, Угорщини,

Литви, а також татар. Врешті-решт галицько-волинські землі стають здобиччю

сусідніх держав.

6. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.

Хоча й були деякі позитивні моменти феодальної роздрібненості, про які йшлося

вище, втрата державної єдності та князівські міжусобиці підірвали могутність Київської

Русі, чим і скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі -хрестоносці, феодали

Польської і Угорської держав і особливо монголо-татари, які після утворення на

початку XIII ст. могутньої військово-феодальної Монгольської держави об'єктом

своїх нападів обрали країни, що не могли об'єднаними силами чинити їм опір. У 1206 р.

Монгольську державу очолив Темучин (Чингісхан). Він почав великі завойовницькі

походи. Вперше монголо-татари з'явилися на кордонах Київської Русі у 1223 р. Вони

напали на половців, які звернулися за допомогою до ряду князів. Жорстока і

кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик,

притока річки Кальміус). Руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли

переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об'єднані русько-

половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але

це була лише перша проба сил.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли орди загарбників

під проводом онука Чингісхана Батия вдерлися на Русь, яка була істотною перепоною на

шляху до їх світового панування. Протягом зими 1237-1238 рр. завойовники загарбали

Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. Потім

1239 р. ворог оволодів Переяславом Південним і Черніговом, а в грудні 1240 р.

після десятитижневих штурмів здобув Київ, перебивши захисників та перетворивши

столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8

тис. дворів, а після неї 200-300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З-понад 40

мурованих церков залишилось, та й то дуже пошкодженими, якихось 5-6.

Протягом наступного 1241 р. орди Батия завоювали Галицьку та Волинську землі,

розгромили Угорщину та Польщу. У другій половині 1241-го - на початку 1242-го р.,

спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо

Батия повернулося до Поволжя, заснувавши там нову державу - Золоту Орду зі столицею

в м. Сарай у пониззі Волги. Золота Орда включала в себе частину Середньої Азії,

Казахстан, Поволжя, Крим, більшу частину Наддніпрянщини та всю Північно-Східну

Русь. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестала існувати, на її землях

встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздрібненість,

перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Завоювання давньоруських земель ордами монголо-татарів стало можливим

завдяки великій чисельній перевазі загарбників над руськими дружинами. Далася взнаки і

розрізненість між князями. Більшість міст була погано укріплена, а стіни навіть Києва,

Рязані, Галича не могли витримати ударів таранів і снарядів баліст і катапульт.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки,

відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або

втекла з насиджених місць значна частина населення, в тому числі й еліти, втрата якої не

тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток

феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста, За

підрахунками археологів із 74 руських міст ХІІ-ХШ ст., відомих із розкопок, 49 були

розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом

перетворилися на села. Домонгольського рівня кам'яне будівництво досягло лише через

100 років після навали Батия.

Отже у сер. XIII ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару

завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й

духовну культуру. Однак, державницькі традиції давньоруського періоду продовжували

жити, оскільки на їх основі виникають державні утворення пізніших часів.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997 - с. 22-56.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до

XXI

століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО «Одісей», 2002. - с. 67-

119.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посібник. - К.:

Знання -

Прес, 2001.- с. 36-92.

4. Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: Посібник для

старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 12-25.

Тема 5. Україна в складі Польщі

План

1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII

ст. Люблінська унія

2. Україна в складі Речі Посполитої

3. Національний та релігійний рух в Україні

1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV –

середині XVIII ст. Люблінська унія

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі – України

напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська

князівська династія; посилилися агресивні сусіди насамперед Польща, Угорщина, Литва.

У результаті з середини XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн.

При цьому більшу частину українських земель було спочатку приєднано до

Великого князівства Литовського, що утворилося у XIII ст. У його складі більшість

населення України проживала протягом майже двох століть. На думку історика М.С.

Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою

мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків навіть стверджує, що, по суті воно

стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло

Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними

перешкодами, проте для розвитку культури та національної свідомості це був

сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто

були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на

місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації.

Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого

князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна

церква мала в українських землях практично головне значення.

Проте поступово в Україні почали посилюватися позиції польської держави. Ще в

середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію

майже в 1,5 рази. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.

Але, з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до

об’єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому об’єднанні

виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об’єднання

Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в одну державу –

Річ Посполиту.

Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб.

Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був

проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і

Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося

приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення

литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою

державою.

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі,

прийняла католицизм.

Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії

можна вважати те, що об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський

орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

Негативними – посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя

католицизму.

Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на

Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона

мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово

занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку

Московського князівства і Кримського ханства.

Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті

кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її

території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від

Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р.

кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку

нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86

великих грабіжницьких нападів на українські землі).

Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 – 1583 рр.),

внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи.

Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського

вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але

поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до

цих пір пов’язував спільних монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами

Люблінську унію. Вона передбачала об’єднання Польщі і Литви в одну державу, яка

дістала назву “Республіка” (польською мовою – Річ Посполита) з єдиним королем,

сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське

князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві,

переходили під владу безпосередньо Польщі.

Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:

− Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий

статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

− На українську територію поширювалися через Польщу нові форми

соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації

суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

− Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської

духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

− Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у

містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і

купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона

займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

− В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти,

судочинства, діловодства.

Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було

об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських

земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина –

Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526

р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514

р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства

Литовського).

2. Україна в складі Речі Посполитої

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно

вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була однією з найбільших держав тогочасної Європи з населенням

7,5 млн. і загальною площею 815 тис. км

. Поляки заселяли лише 180 тис. км

цієї

території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій

території не перевищувала 2 млн.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі, що

опинилися у складі Польщі було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові),

Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав),

Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм.

Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та

урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та

латинській і польській мовам.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися

система станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом

прав, привілеїв, обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко

визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає

спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до її верхівки належали майже 30

найбільших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії

Рюриковичів і Гедиміновичів. Їх ще назвали магнатами. До шляхти належали також багаті

нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10–15 сіл.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії,

охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати

сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього поселення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно

надавали їй нові привілеї. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю

заборонялося без згоди шляхти видавати закони, а з 1573 р. шляхта дістала право обирати

короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. В 1565 р. місцевим купцям було

заборонено купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо

зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб

мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну

православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає

католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало

багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст

мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано

самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-

Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40–50

багатих патриціанських родин. Середні городяни складалися з купців і торгівців. А

більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були

дуже обмежені. Жителі міста належали до стану міщан.

При цьому, українському міщанству в Польській державі жилося дуже нелегко.

Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користувалися майже

виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно

обмежене. У XV–XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати, чи

будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути

обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити

на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба,

що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в

ремісничих цехах.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю

безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали

позбавляють селян їхніх громадянських прав (в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з

яким селяни не мали права переселятися без дозволу пана).

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське,

шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи

підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої

володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р.

фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися в

феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою.

Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною.

Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. – два-три

дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.

Особливо жорстокого характеру кріпацтво в Україні набувало в густозаселених районах,

таких, як Галичина, та Волинь.

З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч.

Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом,

Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід

за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші

в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської

корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До

середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили

кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова

система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний

народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з

ворогом.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу

Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски,

обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

3. Національний та релігійний рух в Україні

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських

землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-

шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула

розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у

складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська,

більшість якої залишалася вірною батьківській “руській” вірі – православ’ю та бажала

ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння.

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна

з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух

у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські “сходини” мали зосереджувати увагу

на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут

Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові

міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти

заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з Росією,

Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі

громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі,

Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли

участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський,

І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них

у 1515–1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої

Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали

просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з

католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван

Федоров надрукував книгу “Апостол”.

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на

українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану,

котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до

католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням

католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної

православної християнської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було

б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, але

визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і

божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів

зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці

зрівняються у правах з поляками – католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися

переговори не тільки з польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками

про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими

єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом.

Сама церковна унія, або об’єднання православної церкви з католицькою була

проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало

утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала

слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і

переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій

було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема

зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на

чолі з князем Василем Костянтином Острозьким.

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання –

під проводом Криштофа Косинського в 1591–1593 рр. та Северина Наливайка в 1594–1596

рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці

громили маєтності церковників – прибічників унії.

Відомим противником унії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він

навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об’єднав

військову силу козаків з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. У

1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом виступив до Київського братства,

відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва

єрусалимського патріарха, який фактично відродив в Україні православну церкву

(польський уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Взагалі, виступи проти засилля польських феодалів та унії стали постійним

явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом

гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), гетьмана

нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.), побратима Сулими Павла Бута,

відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка – Якова Острянина, який

розбив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу продовжив того ж року Дмитро