Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні
Подождите немного. Документ загружается.
розвинутих демократичних країн Заходу, повага до людської особистості та її
індивідуального вибору як обґрунтування будь-яких соціальних заходів (у
тому числі соціального захисту й розвитку).
Процес демократичної реконструкції соціальної політики в галузі
соціальної роботи підтримувався різноманітними програмами,
запропонованими США й ООН. Для оцінки цих програм у 1955 році
американське міністерство охорони здоров'я, освіти й соціального захисту
провело опитуванння серед соціальних працівників усього світу, що брали
участь у програмах стажування в США, які фінансувалися американським
урядом, а також фондами, створеними ООН. У результаті було зроблено
загальний висновок про те, що світова співдружність соціальних працівників
набула більш глибокого розуміння того, як функціонує демократія і яким
повинно бути ставлення до людей.
Таким чином, у повоєнний період соціальна робота, будучи
координуючим елементом програм соціального захисту, займала істотне
місце в програмах зарубіжної допомоги, запропонованих США й ООН.
Програми, задумані для Європи, були частиною глобальної стратегії
вирішення соціальних і людських проблем, породжених війною. Вони мали і
практичне, і “показове” значення для підготовки нового демократичного
порядку, у якому соціальний захист діяв би як джерело легітимності.
Соціальна робота повинна була зіграти важливу роль у відновленні
європейських суспільств через упровадження навичок самодопомоги й
заміщення фашистського авторитаризму егалітарною практикою. У холодній
війні, що почалася потім, демократичні методи, спрямовані на стимулювання
особистої ініціативи, стали використовуватися також і як знаряддя
антикомуністичної, антиколективістської пропаганди.
У 90-х роках у країнах Центральної і Східної Європи соціальна робота
зіткнулася з проблемою вирішення завдання відновлення громадянського
суспільства на трьох рівнях: через підтримку й поліпшення реальних
матеріальних умов життя (житло, охорона здоров'я, соціальне забезпечення);
через організацію професійної системи допомоги населенню через мережу
державних і неурядових закладів; через “педагогічні цінності”, присутні в
процесі соціальної роботи як неавторитарна “допомога в самодопомозі”,
особливо в підтримці “неофіційних” добровільних організацій соціального
захисту, які не були занадто тісно пов'язані з авторитарною системою.
Стисло резюмуємо сказане.
1. Соціальна робота завжди задається межами системи соціальної
політики в галузі соціального захисту й завжди відігравала важливу роль у
конкретизації заходів соціальної допомоги. У будь-якій системі соціального
захисту в цьому полягає і її гуманістичне покликання, і функція соціального
контролю.
2. Ціннісні орієнтації соціальної роботи історично утворилися і
пов'язані не з державними структурами, а з громадянським суспільством. Але
ці ціннісні орієнтації утворили навколо соціальної роботи простір, у якому
могли видозмінюватися й перевизначатися потреби різних державних систем,
121
а також могла розвиватися професійна структура соціальної роботи.
3. При такому підході з'являється можливість інтегрувати три
компоненти, що обумовлюють розмаїтість форм соціальної роботи у світі:
політику соціального захисту як частину державної і національної політики,
інтелектуальні традиції, концепції і науковий потенціал, втілені в систему
підготовки кадрів, і потреби клієнтів, на задоволення яких завжди
спрямована діяльність соціальних працівників.
4. У наш час під тиском економічних обставин у багатьох країнах
світового співтовариства змінюється стратегія соціального захисту, а це може
призвести до посилення дискримінаційних аспектів соціального захисту й
соціальної роботи. Це відбивається в тій ситуації, коли солідарність і
згуртування однієї частини населення йде за рахунок іншої, а приватизація
соціальної роботи (відділення її від державної системи соціального захисту)
спроможна посилити цей поділ.
4.2. Державно-правові (політичні) засади соціальної роботи
Соціальна робота є показником розвитку правової соціальної держави.
Це твердження випливає з того факту, що соціальна робота – функціональне
вираження соціально-політичної й соціально-правової відповідальності
держави й суспільства перед населенням.
Така відповідальність історично властива всьому періоду розвитку
цивілізації. Ще в додержавному давньому суспільному самоврядуванні
первісне співтовариство повинно було утримувати непрацездатних, дітей,
допомагати один одному. У Давній Греції афінський архонт Солон (VI ст. до
н.е.) звільнив бідноту від державних податків. Римські правителі античного
часу безкоштовно надавали плебсу “хліб і видовища”. Східнослов'янські
правителі, легітимізуючи своє правління, зводили “милосердя” й “турботу
про народ” у ранг ідейних найважливіших основ свого правління.
Проте, суспільство пройшло довгий шлях, перш ніж законодавчо були
закріплені засади соціальної політики й соціальної роботи. Зазначений
процес супроводжувала система відповідних чинників:
наслідки численних війн ХХ ст. призвели до запуску
компенсаційних соціальних механізмів;
поява реального соціалізму, який спробував уперше забезпечити
в масовому порядку такі соціальні права, як право на працю, соціальні права
жінок і дітей, безкоштовні освіта й медичне обслуговування;
правління соціал-демократичних урядів у Швеції, Норвегії, Данії,
Великобританії, ФРН та інших країнах;
розширення сфери дії соціальних ризиків і зростання їх кількості
в умовах НТР і комерціалізації, що за високої активності профспілок, лівих
рухів, громадянських ініціатив призвело до соціально-правового закріплення
гарантій від наслідків таких ризиків у соціальному законодавстві.
Перше відповідальне питання, яке тут виникає, має таку свою
постановку: чи дійсно соціальна робота сфокусована на клієнті або ж у її
122
основі лежать інтереси держави?
Щоб відповісти на це запитання, необхідно розглянути його в площині
дослідження феномена соціальної роботи в різноманітних системах
соціального захисту.
Навіть швидкий погляд на стан соціальних працівників у різних
європейських країнах показує, що є істотні відмінності між країнами, де вони
зайняті переважно в державних агентствах (Фінляндія, Ірландія, Норвегія,
Швеція, Англія та ін.), і країнами, де переважають неурядові агентства
(Німеччина, Нідерланди та ін.). Але в кожній країні можна знайти обидві
форми, а неурядові агентства нерідко фінансуються із суспільних фондів і
виконують офіційні функції, що робить зазначену відмінність відносною.
Аналогічним чином розгляд відмінностей законодавства, що регулює
практику соціальної роботи, дає можливість тільки приблизно судити про
питому вагу тих або інших форм діяльності, оскільки законодавство, як
правило, не регламентує в деталях конкретні функції соціальних працівників.
Таким чином, система соціального захисту значно впливає на завдання
і практичні форми соціальної роботи. Соціальна робота займає певне місце в
цій системі, але прямо нею не визначається. Перш ніж аналізувати, як різні
системи соціального захисту можуть впливати на соціальну роботу,
необхідний спеціальний розгляд її місця стосовно державної традиції як
такої, тому що соціальна робота, як правило, виникає раніше за державну
систему соціального захисту. Її практичні форми можуть відображати
елементи певної культурної традиції даної країни, які не були прямо
опосередковані пануючою організацією соціального захисту (але які могли
самі по собі вплинути на цю організацію).
Так, наприклад, в Англії соціальні працівники уникають брати на себе
відповідальність стосовно соціального фонду (дуже не люблять роздавання
грошей), а соціальні працівники континентальної Європи не вважають
діяльність щодо призначення посібників принципово несумісною зі своїми
професійними функціями.
Отже, державно-правові засади соціальної роботи полягають і
детермінуються у різних системах соціального захисту.
Розглянемо основні з них.
Система “громадянство – держава”
У цій системі питання соціального захисту доводилось вирішувати в
кожному конкретному випадку з позицій того, як краще вирішити
матеріальні проблеми людини – чи шляхом “реінтеграції” її в систему ринку
праці або ж просто шляхом надання їй допомог із суспільних або приватних
фондів.
У різних країнах зазначена система має свої специфічні відмінності й
особливості. Але те загальне, що характеризує народження багатьох
європейських національних держав, пов'язане з процесом капіталістичної
індустріалізації, для якої люди виступали як робоча сила, перетворюючись
тим самим у свого роду товар.
У цих умовах державність, вірність громадян державі повинні
123
ґрунтуватися на якихось принципах, відмінних від ринкових. Такі принципи
знаходять своє відображення у феномені “соціальне громадянство”, який
пов'язаний із наданням соціального захисту й забезпеченням людини,
незалежно від її положення на ринку. Дотримування зазначених правил
визнане одним із найважливіших компонентів побудови солідарності,
солідарної держави. І хоча загальний зміст соціального громадянства
задавався й задається політиками, соціальні працівники опиняються із самого
початку на передньому краї тих мікропроцесів, які визначають включення
тих або інших осіб у сферу дії соціального громадянства або їх виключення з
нього.
“Система державного патерналізму у сфері соціального захисту”
Дана система передбачає примат держави у здійсненні політики
соціального захисту громадян.
Раннім зразком індивідуалізованого застосування державного
соціального захисту може служити еберфельдська система надання
персональної грошової допомоги бідним, яка потім лягла в основу організації
державної системи соціального захисту в Німеччині.
У 1853 році в Еберфельді – німецькому містечку, що пережив період
активної індустріалізації, – городяни, що належали до середнього класу,
розробили скоординовану, ефективну систему розподілу пожертвувань.
Місто поділили на райони або квартали, і в кожному з них призначили
відповідального з числа добровольців, чиє “робоче навантаження” налічувало
до чотирьох сімей. Ці добровольці приймали заявки на допомогу і брали на
себе функцію ретельної оцінки особистих обставин відповідно до положення,
розробленого міською адміністрацією.
Таким чином, виник принцип, який характеризує функціонування
системи державного патерналізму у сфері соціальної роботи, – принцип
сполучення й координації добровільних і офіційних служб, що розділяє, але
одночасно ставить під суспільний контроль функції централізованого
управління й надання персональних послуг населенню.
Подібний підхід утворився й у Нідерландах (Голландії), де з кінця ХІХ
століття держава розглядається як така, що спирається на окремі «сектори»
колективних, але внутрішньо незалежних структурах, які представляють
інтереси різноманітних груп населення (католиків, протестантів, іудеїв,
соціалістів і гуманістів). Право кожної групи мати не тільки свої школи й
лікарні, але і профспілки, політичні партії, засоби масової інформації.
Стосовно соціального захисту й особливо індивідуальних соціальних послуг
цей процес позначав, що багато організацій склалися як “секторні”, приватно
керовані, але переважно фінансовані державою ініціативи, а місцеві влади
брали на себе створення своїх власних служб тільки там, де подібні
ініціативи були відсутні.
“Громадянство й держава із системою соціального захисту”
Держава із системою соціального захисту становить собою третю фазу
організаційної диференціації сучасних суспільств – від громадянських прав
до політичних і соціальних. Це позначає, що складний комплекс відносин
124
між державою й окремими громадянами знаходить своє вираження в
діяльності співпрацівників системи соціального захисту, навіть коли вони
зайняті в добровільному секторі.
Історично формування соціальної держави пов'язують із діяльністю
рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка-Шенгаузена (1815 –
1898). За його особистої участі були прийняті і стали діяти: закон про
страхування на випадок хвороби (1884 р.), закон про страхування від
нещасливих випадків (1885 р.), закон про страхування у зв'язку зі старістю й
інвалідністю (1891 р.).
Засновниками сучасного типу соціальної держави, який сформувався
безпосередньо після Другої світової війни, вважають Конрада Аденауера
(1876 – 1967), першого канцлера ФРН, і Людвіга Ерхарда (1897 – 1977),
економіста, державного діяча, який вивів ФРН із кризи після поразки у війні.
Ступінь розвиненості соціальної держави визначається такими
чинниками:
розміром бюджетних асигнувань на соціальну сферу,
позабюджетні фонди й соціальне страхування;
ступенем розвиненості соціальних служб (частка зайнятих у
соціальній сфері Швеції – 35%, Нідерландів – 28%, США – 26%, Франції й
Англії – 25%, Германії – 21%, Японії – 13%);
ступенем розвиненості соціального законодавства, що передбачає
дотримання принципу поділу влади; реалізацію функцій законодавчої,
виконавчої й судової влади в соціальній сфері; формування нормативно-
правової бази соціального менеджменту; взаємодія органів і закладів
соціальної сфери з приватними ініціативами.
Соціальна держава повинна забезпечувати права людини, гідний
прожитковий мінімум, соціальну рівність людей, гарантоване соціальне
забезпечення найбільше уразливих соціальних груп і категорій населення.
Якщо об'єднати аналіз “режимів соціального захисту” з відповідною
їхньою типологією, то розвиток систем соціального захисту в цілому можна
укласти в нижченаведене моделі.
Скандинавська модель
Ця модель найкраще представлена донедавна у Швеції. У межах цієї
моделі соціальні працівники зайняті в основному в державних агентствах,
створюючи частину розвинутої мережі мультидисциплінарних служб, яка
бере на себе значну частку неформальних функцій за доглядом, що
традиційно в сім'ї виконувала жінка.
Соціальна політика в галузі соціальної роботи забезпечує універсалізм
скандинавської моделі й ґрунтується на зайнятості як на головній умові, що
забезпечується або, принаймні, спонсується державою. Логіка тут цілком
очевидна: якщо основна частина “захисту” може бути забезпечена завдяки
роботі, то держава може менше звертатися до перерозподільних мірок поза
ринком праці.
Залишкова модель
Поширена, в основному, у Британії. Ця модель робить упор на
125
підтримку поза ринком праці, що перетворює висновок про матеріальний
стан в основний інструмент забезпечення мінімального прожиткового рівня й
готовності працювати.
Держава бере на себе контрольне оцінювання й функції з
першочергового втручання, тоді як нестатутні організації (добровільні
організації) здійснюють догляд. Таким чином, у цій моделі соціальна робота
безпосередньо ототожнюється з державою, яка визначає межі соціальних
прав і покладається більше на примус, ніж на підтримку громадянських і
соціальних прав. У цих умовах статутним соціальним працівникам
доводиться не тільки проводити межу між прийнятною та неприйнятною
практикою соціального захисту, але й балансувати між громадянськими
правами клієнтів, не маючи можливості розпоряджатися ресурсами, які
забезпечували б права клієнтів.
Корпоративна модель
Ця модель діє в Австрії, Німеччині, Голландії і Швейцарії. Окремі її
елементи існують також у Франції та в Італії.
Як корпоративістська держава делегує обов'язки щодо соціального
захисту і, насамперед, соціального страхування, професійних, релігійних та
інших добровільних організацій, зберігаючи в такий спосіб статусні
відмінності й у той же час гарантуючи права на соціальний захист.
Зазначена модель базується на понятті “субсидарність” (англ. –
допоміжність, додатковість), у якому відбивається відповідний принцип
відносин між статутним, добровольчим і дійсно неформальним секторами
догляду. Соціальна політика, що базується на цьому принципі, віддає
перевагу потужним добровольчим організаціям перед державними службами.
Це позначає, що добровольчий сектор відіграє головну роль як за обсягом,
так і за розмаїтістю послуг.
Принцип субсидарності тісно пов'язаний із принципом солідарності:
“менша” структурна одиниця може звернутися до “більшої” за підтримкою
для виконання своїх функцій, не втрачаючи при цьому контроль над своєю
діяльністю. Єдність зазначених принципів здатна здійснити “соціальна
держава”, у якій правова, економічна й соціальна системи базуються на
принципі соціального забезпечення (можливість уникнути матеріальних
збитків для громадянина), соціальної справедливості й соціальної рівності
(можливостей).
У межах аналізованої моделі утворюються цільові функціональні
“соціальні служби”, які керуються професіоналами й базуються не на
благодійності, а на соціальних правах і гарантіях і спрямовані на раціональне
здійснення універсальних цілей соціальної політики.
Рудиментарна модель соціального захисту
Панує в Португалії, Іспанії, Греції, Ірландії й у ряді областей Італії, де
юридичні права на соціальне забезпечення або цілком відсутні, або
мінімальні. Соціальні служби в цих країнах розвивалися некоординовано й
несистематично, вони не змогли досягти повної зайнятості, так що
незадоволеним своїм економічним або політичним положенням реальним
126
виходом із ситуації залишається еміграція. У той же час сильним політичним
чинником забезпечення лояльності й запобігання невдоволення тут є
обіцянка майбутньої всеосяжної системи соціального захисту.
Особливості соціальної роботи в постсоціалістичних країнах
Ці особливості пов'язані з двома основними моментами.
По-перше. Найважливішим чинником, що в кінцевому рахунку призвів
до падіння соціалістичних режимів, було те, що реальне розширення
соціальних прав, яке різною мірою стосується різних прошарків населення,
супроводжувалося суворим обмеженням прав політичних і громадянських.
По-друге, перебудовуючи на капіталістичний лад соціальну політику й
соціальні служби в колишніх соціалістичних країнах, дуже важливо мати на
увазі вищезазначений момент. Аналогічна ситуація, що й при соціалізмі,
може повторитися, якщо ринкові принципи вводяться як для економічної
діяльності, так і для функціонування соціальної служби, із передбаченням,
що одних цих принципів буде достатньо для забезпечення регулятивних
процесів соціального розвитку. При такому диктаті соціальній роботі буде
відведено допоміжну роль виправлення перегинів, компенсування нестачі
прав, розподілу пільг. Політична система, що народжується, повинна бути
націлена на комплексне й одночасне забезпечення громадянських,
політичних і соціальних прав.
Підведемо підсумки сказаному.
1. У світлі глибоких перетворень світових політичних структур
соціальна робота не може більше замикатися у вузькій сфері державної
соціальної політики. Це позначало б заперечення зв'язку соціальної роботи з
історичними й політичними процесами, відмова від прагнення змінити
суспільство.
2. Суспільна політика створюється й визначається повсякденними
рішеннями персоналу соціальних служб, консультантами і працівниками у
співтоваристві, які розглядають політику як процес розвитку, а не статичну
систему заданих законів. Їхні рішення, обмежені національним
законодавством, усе сильніше суперечать їхньому власному відчуттю
справедливості, а їхні знання про ситуацію в інших країнах підкреслюють
можливості, не реалізовані в даних національних умовах.
3. Безвідносно до конкретної моделі соціального захисту, у межах якої
здійснюється соціальна робота, у щоденній практиці самої роботи
виявляється багато загального. У цьому значенні практика соціальної роботи
є відображенням держави із системою соціального захисту. Істотною рисою
такої держави є те, що вона передбачає визнання потреб і одночасно їх
витіснення, підтримку соціальних прав громадян і одночасно нові форми
соціального контролю, через уведення нових правил і збільшення обсягу
влади професіоналів і бюрократів.
4. При будь-якій системі соціального захисту на соціальних працівників
покладається політична місія: у першу чергу визначити межу між особистими
неприємностями й суспільними проблемами.
127
Для будь-якого сучасного суспільства характерно, що ця межа не може
розглядатися як задана раз і назавжди, що вона тепер умовна і становить
собою відомий політичний компроміс.
Існуючі системи соціального захисту і процеси міжнародної інтеграції
мають безпосереднє відношення до практики соціальної роботи. У свою
чергу, соціальні працівники представляють і конкретизують ці системи через
застосовувані методи впливу, постійно розкриваючи і прояснюючи межі
соціальної солідарності.
4.3. Соціальна робота й суспільні рухи
У жодній з країн соціальна робота не увібрана цілком державними
службами, але ніде вона й не діє цілком поза статутними межами. У силу
своєї внутрішньої логіки й суперечливості будь-яка система соціального
захисту потребує постійного припливу соціальних працівників. Такий
приплив багато в чому забезпечується на основі й за рахунок різноманітних
суспільних рухів.
Зародження соціальної роботи збігається за часом з утворенням
сучасних західних національних держав і пов'язано з підтримкою
внутрішньої стабільності, якої ці держави потребували. Але в той же час вона
не створюється безпосередньо державою. Соціальна робота відноситься до
сфери громадянського суспільства, до саморегулюючих структур сучасного
суспільства, які виступають посередниками між індивідом і державою.
Відносини між соціальною роботою й державою становлять собою складне
сполучення автономії й залежності, неминучості й розрахунку, чергування
періодів посилення й послаблення впливу держави. Картина зазначених вище
відносин між соціальною роботою й державою достатньо добре зрозуміла на
такому явищі, як “нові соціальні рухи”, які прагнуть знову затвердити
автономію громадянського суспільства.
На соціальну роботу в Європі з 2-ої половини 20-го століття суттєво
вплинув
Жіночий рух.
Фемінізм привернув суспільну увагу до прихованих форм гноблення
жінок і виник у 60-х роках спонтанно у всіх промислово розвинутих країнах.
Для жіночих груп була характерна різноманітність поставлених
проблем, що відображали багато різноманітних форм гноблення й
дискримінації жінок. Подібні форми й засоби відрізнялися в різних країнах,
але результати дискримінації і гноблення були практично ідентичні скрізь:
підкреслювалася біологічна відмінність, яка виправдовувала економічне,
соціальне й політичне підпорядкування. На основі цієї універсальної
подібності були швидко встановлені міжнародні зв'язки. Загальним
результатом жіночих кампаній було винесення на суспільне обговорення
нових, особистісних і закритих до того часу питань і надання їм політичного
звучання.
Наведемо декілька найбільш показових прикладів.
128
В Італії феміністський рух розвивався поза організаційними
структурами й демонстрував недовіру до організованої влади. Ці нові форми
політичної боротьби виявилися дуже ефективними для поліпшення
соціальних служб у напрямку, заданому жінками. У 1970 році був прийнятий
закон, що дозволяє розлучення, у 1971 році вийшли закони про дошкільні
дитячі заклади, про захист прав працюючих матерів, а також скасування
закону, що забороняє поширення інформації про контроль над
народжуваністю. У 1978 році пішла легалізація абортів (і це в тій країні, де
таким сильним був вплив католицької церкви!).
Найхарактернішою рисою жіночого руху в Ірландії стала активна
участь городянок трудящого класу в боротьбі з бідністю, в організації
освітніх і консультативних центрів, а також те, що вони стали головною
рушійною силою в питаннях соціальних прав. Новий імпульс у цьому
напрямку був викликаний обранням Мері Робінсон, провідного юриста в
галузі громадянського права, на посаду президента країни.
Суспільні рухи також призвели до:
активізації діяльності добровольчих організацій.
Відбулося це тому, що суспільні рухи не тільки заповнюють прогалини
в наданні послуг, але також створюють альтернативні моделі реалізації
соціальної солідарності, оскільки ця роль більше не довіряється державі.
У 70-х роках бурхливе зростання добровольчих організацій
відзначалося у всіх країнах Європи. У Великобританії за період з 1970 по
1986 рік число зареєстрованих благодійних організацій подвоїлося,
досягнувши 158 тисяч. У Італії майже 60% асоціацій, що існували в 1989
році, були засновані після 1970 року. Поява більшості національних
організацій самодопомоги в Голландії відноситься до середини 70-х років,
коли вони стали активно діяти у всіх сферах соціального захисту. У Франції з
1981 року число нових асоціацій соціального й культурного профілю щорічно
збільшувалося на 20 %. У середині 80-х років число груп самодопомоги в
Німеччині досягло 40 тисяч, охопивши близько 600 тисяч чоловік.
Структурні й функціональні компоненти діяльності добровольчих
організацій у всіх країнах у цей період достатньо однорідні. Більше всього
було різного роду кооперативів з більш ніж 10 тис. проектів, за ними йдуть
групи, що займаються проблемами фізичного і психічного здоров'я (велика
частина з них – проблемами алкоголізму), допомогою країнам, що
розвиваються, і роботою з молоддю й безробітними; організації прихильників
миру; групи підтримки людям похилого віку й бездомним; групи
самодопомоги.
Найбільш тісно соціальна робота зіткнулася з чинниками, що
впливають на суспільні рухи, у сфері того, що називається
робота в співтоваристві.
Наведемо найбільш яскраві приклади.
У Нідерландах до початку 60-х років усі населені пункти з кількістю
жителів понад 75 тисячі мали мікрорайонну форму роботи у співтоваристві,
основною функцією якої було узгодження впливу різноманітних постійних
129
груп інтересів (церкви, профспілок та інших організацій). З початку 70-х
років робота в співтоваристві почала ширше залучати до роботи місцевих
жителів і перетворилася в посередника між державою й населенням.
Більшість програм розвитку співтовариства (в основному фінансовані
ЄС) зосереджувались на конкретних послугах і на питаннях соціальних прав і
представництва, оскільки для працівників у співтоваристві не існує
встановлених меж такої діяльності. Так, третя програма ЄС щодо боротьби з
бідністю, розпочата в 1989 році, робить упор на інтеграцію економічно й
соціально менше благополучних груп суспільства шляхом спільних зусиль
громадських організацій, добровольчих об'єднань роботодавців і профспілок.
Подібні програми пов'язані з такою проблемою розвитку соціальних
служб, як
догляд у співтоваристві.
Розвиток соціальних служб у колишніх комуністичних країнах мав
пряме відношення до реструктуризації соціальних служб у країнах Західної
Європи, таких як Великобританія, де на початку 90-х років були розпочаті
глибокі перетворення.
Центральним в англійських дебатах стало поняття “догляд у
співтоваристві”. У ньому знайшли своє вираження і професійна критика
надмірного захоплення влаштуванням у стаціонар і інтернати, і ідеї руху
самодопомоги. Так, наприклад, програма перебудови охорони здоров’я й
соціальних служб у Великобританії передбачала, що групи з найближчого
оточення (сім'я, друзі, сусіди й інші групи) здійснюють велику частину
догляду, виходячи з потреб, які вони, як ніхто інший, можуть розпізнати й
задовольнити.
Наріжним каменем Шведської моделі догляду в співтоваристві є право
всіх громадян на “прийнятний рівень життя”, записане в Законі про соціальні
служби (1981 р.): соціальні служби покликані сприяти розкриттю й розвитку
внутрішнього потенціалу індивідів і груп з урахуванням відповідальності
самих індивідів за соціальний стан інших людей і свій власний.
На думку Норвегії, інституціоналізований антагонізм між працівниками
і клієнтами повинен бути рішуче знищений, і прикладом тут можуть бути
“альтернативні” агентства соціальної роботи типу притулків для жінок, що
зазнавали грубого поводження, і різноманітні, спільно керовані
консультаційні центри.
Трансформація соціальної роботи, що відбувається, на принципі
догляду в співтоваристві показує, що вона є частиною загальних змін у
відносинах між державою із системою соціального захисту і громадянами.
Зазначені зміни призводять
до відродження громадянського суспільства.
Тут основна проблема полягає не стільки в рівні соціальних служб або
в тому, краще чи гірше державні служби, ніж приватні, скільки в тому, як
зробити реальними “соціальне” (солідарність) у суспільстві.
Процеси послаблення державного втручання й посилення соціальної
згуртованості йдуть поруч. Альтернатива державі з системою соціального
130