Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Стягнення не провадиться також із:

1) сум неоподатковуваного розміру матеріальної до

помоги;

2) грошової компенсації за видане обмундирування і

натуральне постачання;

3) вихідної допомоги у разі звільнення (виходу у від

ставку) з військової служби та з органів внутрішніх справ,

а також грошового забезпечення, що не має постійного

характеру, та в інших випадках, передбачених законо

давством.

7.2. Звернення стягнення за рішеннями по

аліментних обов'язках

Аліментні зобов'язання між членами сім'ї та іншими

родичами визначені в КпШС та СК України, але реальна

процедура їх стягнення залежить від чіткої регламентації

дій державного виконавця, а також інших державних ор-

ганів. В останньому випадку маються на увазі органи

МВС, які зобов'язані сприяти державній виконавчій службі

у розшуку боржника, а також за ст. 24 Закону України

«Про громадянство України» від 18 січня 2001 року

спеціально уповноважений центральний орган виконав-

чої влади з питань громадянства і підпорядковані йому

органи. Вони наділені повноваженнями: приймати заяви

разом з необхідними документами щодо виходу з грома-

дянства України, перевіряти відсутність підстав, за наяв-

ності яких не допускається вихід особи з громадянства

України. За ст. 6 Закону «Про порядок виїзду з України і

в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року

громадянинові України може бути тимчасово відмовлено

у видачі паспорта у випадках, якщо:

2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші

невиконані зобов'язання - до виконання зобов'язань, або

розв'язання спору за погодженням сторін у передбаче-

них законом випадках, або забезпечення зобов'язань за-

ставою, якщо інше не передбачено міжнародним догово-

ром України;

5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладе-

них на нього судовим рішенням,- до виконання зо-

бов'язань;

8) щодо нього подано цивільний позов до суду - до

закінчення провадження у справі тощо.

278

За цих підстав громадянинові України, який має

паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за

кордон у випадках передбачених законом.

Таким чином, існує доволі значна проблема

передачі інформації від одних державних органів до

інших, оскільки в разі повідомлення про кожне

розпочате виконавче провадження або поданий позов

інших державних органів, безліч такої інформації буде

зайвою. Тому подібні проблеми можуть вирішуватись

шляхом з'єднання правоохоронних органів єдиною

комп'ютерною мережею. В даному ж випадку

пропонується за значними позовами та стягненнями

повідомляти уповноважені органи, що вирішують

питання про виїзд громадян за кордон.

Питання виїзду громадян України, які мають

аліментні зобов'язання регламентується також

Постановою Кабінету Міністрів України від 26

лютого 1993 р. № 146 «Про види заробітку (доходу),

що підлягають облікові при відрахуванні аліментів»,

п. 2 якої встановлено такі умови: із зобов'язаних

сплачувати аліменти осіб, які виїжджають за кордон

для постійного проживання у держави, з якими

Україна не має договорів про надання правової

допомоги, стягнення аліментів провадиться до виїзду

за весь період до досягнення дитиною повноліття,

виходячи з його заробітної плати за останній місяць

роботи на момент від'їзду, або ж з п'ятикратного

розміру неоподатковуваного мінімуму доходів

громадян на час проведення розрахунків.

Таким чином, при виїзді громадян, які мають

аліментні зобов'язання, весь обсяг аліментів за

рішенням суду має стягуватись державним

виконавцем єдиним зверненням. Але це питання

визначено в законі лише стосовно дітей, час досягнення

якими повноліття не важко встановити. Але за

статтями 33, 34,81-94 КпШС аліментні зобов'язання

можуть мати:

•

один з розведеного подружжя, який потребує

мате

ріальної допомоги, якщо він став непрацездатним

протя

гом одного року після розірвання шлюбу,- з іншого

подружжя;

•

непрацездатні батьки, які потребують

допомоги,-

з повнолітніх дітей;

•

неповнолітні діти — з батьків; якщо ж вони не ма

ють батьків або якщо батьки з поважних причин не в

змозі їх утримувати, то з діда, баби, брата, сестри, а також

279

з вітчима і мачухи і осіб, які постійно виховували дитину

і утримували її як члена своєї сім 'ї;

• непрацездатні повнолітні діти - з батьків;

• непрацездатні повнолітні члени сім'ї, які потребу

ють матеріальної допомоги, якщо вони не мають чолові

ка або жінки, батьків або повнолітніх дітей,- з онуків,

пасинків і падчерок, а також на осіб, яких вони вихову

вали і подавали їм систематичну матеріальну допомогу

протягом не менш як п'яти років.

Отже, в більшості інших випадків встановити розмір

аліментних зобов'язань осіб, які виїжджають з України,

реально дуже важко, а тому це питання залишається дис-

кусійним.

Загальний порядок стягнення аліментів визначається

за законом судом, який у своєму рішенні має конкрети-

зувати розмір аліментів, що мають стягуватись з борж-

ника, а тому на державного виконавця покладається обо-

в'язок: здійснювати систематичний контроль за правиль-

ним і своєчасним відрахуванням та надходженням відра-

хованих сум аліментів стягувачам. При цьому, поняття

«систематичний контроль» в Законі «Про виконавче

провадження» не розкривається, але, безумовно, термін

«системність» передбачає певні строки, які нч пов'язані

із заявами осіб про відсутність надходжень. Максималь-

ний строк контролю, вважаємо, має бути пов'язаний з

отриманням і обробкою податковою адміністрацією ві-

домостей про сплату громадянами податків, тобто він

має здійснюватись не рідше одного разу на рік. Конкретні

строки повинні узгоджуватись не на рівні податкового

інспектора та державного виконавця, а мають бути

встановлені в нормативних актах.

Положення стосовно визначення розміру заборгова-

ності по аліментах містяться як у законі, так і в КпШС,

які взаємодоповнюють один одного. Так, у Законі «Про

виконавче провадження» встановлено, що розмір забор-

гованості по аліментах визначається державним виконав-

цем за місцем виконання рішення виходячи: з фактично-

го заробітку (доходів), одержаного боржником за час,

протягом якого стягнення не провадилося або одержува-

ного ним на момент визначення заборгованості у твердій

грошовій сумі або у відсотковому відношенні. В разі ви-

никнення спору питання стосовно погашення заборгова-

ності або її розміру вирішуються судом.

280

За ст. 93 КпШС стягнення аліментів за виконавчим

листом за минулий час може бути проведено не більш як

за трирічний строк, що передував пред'явленню вико-

навчого листа до стягнення. У тих випадках, коли за ви-

конавчим листом, пред'явленим до стягнення, відраху-

вання аліментів не провадилось у зв'язку з розшуком

відповідача або якщо відповідач працював за контрактом

в іноземній державі, стягнення аліментів повинно прова-

дитися за весь минулий період.

Спірним є питання про стягнення заборгованості за

час, протягом якого боржник не працював. Так, за зако-

ном встановлено: якщо боржник в цей період не працю-

вав, заборгованість визначається, виходячи з середньої

заробітної плати для даної місцевості. Водночас за

КпШС, якщо відповідач у цей період не працював або

якщо не будуть пред'явлені документи, які підтверджу-

вали б його заробіток (доход), заборгованість визнача-

ється, виходячи із заробітку (доходу), одержуваного на

час стягнення заборгованості, а для осіб, які працювали

за контрактом в іноземній державі,- виходячи з розміру

ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на

час проведення розрахунків.

Стягнення заборгованості повинно провадитися неза-

лежно від досягнення повноліття особою, на утримання

якої були присуджені аліменти.

Державний виконавець у разі надходження виконав-

чого документа повинен підрахувати розмір заборгова-

ності по аліментах 1 повідомити про нього стягувача і

боржника.

7.3. Передача стягувачеві предметів,

зазначених у виконавчому документі

У разі присудження стягувачеві предметів, зазначених

у виконавчому документі, передбачається особлива про-

цедура передачі стягувачеві зазначених у виконавчому

документі предметів, право власності на які було предме-

том спору між позивачем та відповідачем або які були ви-

лучені у стягувача без його вільної згоди на це. Тому ви-

конавче провадження в цьому випадку має обмежений

зміст - лише стосовно чітко визначених предметів, а не

відшкодування можливої шкоди. Саме на це й мусить

бути спрямоване виконавче провадження, що має також

281

визначити особливості його вчинення. Такий вид провад-

жень може застосовуватись як по відношенню до фізич-

них осіб, так і стосовно юридичних осіб.

Державний виконавець у разі невиконання відповід-

ного рішення в добровільному порядку наділений пра-

вом входити до приміщень і сховищ, що належать борж-

никам або зайняті ними, проводити огляд зазначених

приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкри-

вати їх в установленому порядку. Складність розшуку

майна залежить від його характеру. Так, характер пред-

мету стягнення визначає методи розшуку,- наприклад,

вироби із золота або трактор. Однак, тривалість розшуку

може визначатись обсягом необхідних для цього проце-

суальних дій, наприклад, кількістю приміщень, що ма-

ють бути оглянуті, кількістю організацій, звернення до

яких може надати відомості про місцезнаходження роз-

шукуваного майна, або часом, відведеним для цього.

Вважати, що розшук майна триває лише два місяці за

ст. 25 Закону «Про виконавче провадження» немає під-

став, оскільки у разі відсутності відомостей про місце

знаходження майна боржника за виконавчими докумен-

тами державний виконавець виносить постанову про йо-

го розшук, яка затверджується начальником відповідного

відділу Державної виконавчої служби (ст. 42). А це по-

ложення в свою чергу є підставою для винесення поста-

нови про зупинення виконавчого провадження за п. 6

ст. 35 цього Закону до розгляду питання по суті (ст. 36).

Характер предмету розшуку (наприклад, транспортні

засоби: автомобіль, причеп тощо) може викликати необ-

хідність звернення до органів внутрішніх справ, що має

бути також регламентовано в ч. З ст. 42 цього Закону.

Якщо предмет не буде знайдено, це положення є підста-

вою для повернення виконавчого документа стягувачеві.

Необхідність повернення виконавчого документа стя-

гувачеві в даному випадку випливає з того, що держав-

ний виконавець не наділений повноваженнями розглядати

зміну вимог стягувача. Він вправі прийняти заяву стягу-

вача з приводу причин відмови останнього від стягнення,

наприклад, внаслідок суттєвого ушкодження предмету

або у зв'язку з простроченням строку його використання

тощо, однак така заява не має процесуальних наслідків в

процесі виконання і буде лише приєднаною до виконав-

чої справи. Тому пропонується в цьому разі надати пра-

282

во державному виконавцю засвідчити стан предмета, в

якому він передавався стягувачу, якщо встановлення та-

кого факту не потребує спеціальних знань і було підста-

вою для відмови в прийнятті речі. Слід додати, що така

відмова не може позбавляти особу права на відшкоду-

вання завданих їй збитків, про що державний виконавець

має повідомити стягувача, однак у цьому випадку для

захисту порушених прав необхідно звертатись до суду з

ВІДПОВІДНИМ ПОЗОВОМ.

Процес передачі майна, зазначеного у виконавчому до-

кументі, може також ускладнюватись випадками, коли

стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, не

зважаючи на попередження державного виконавця про

повернення йому виконавчого документа. Отже, в разі

наявності в справі двох фактів належного повідомлення

стягувача про необхідність з'явитись у вказаний час за

отриманням предмету стягнення і фактичної неявки стя-

гувача, державний виконавець складає про це акт і повер-

тає стягувачу виконавчі документи (ст. 40 цього Закону).

Оскільки можливість передачі майна за мировою уго-

дою не визначена в законодавстві, то регламентацію цьо-

го питання сторони мають обумовити відповідно до за-

кону в змісті договору.

Якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про

передачу стягувачеві присуджених предметів, то держав-

ний виконавець вирішує питання про притягнення його

до відповідальності, встановленої законом. При цьому,

невиконання вимог державного виконавця щодо повер-

нення майна, на яке накладався арешт чи яке описане в

порядку забезпечення позову судом, через його утаю-

вання чи розтрату, є підставою для притягнення до кри-

мінальної відповідальності за ст. 388 КК України.

■, 7.4. Особливості звернення стягнення

на будинок, квартиру, приміщення,

' земельну ділянку

Спеціальний порядок відчуження будинку, квартири,

приміщення або земельної ділянки пояснюється гуманніс-

тю держави, оскільки це майно передбачається відчужу-

вати лише в останню чергу. При цьому звернення стяг-

нення на будинок, квартиру чи земельну ділянку здійс-

283

нюється лише в разі належності цихоб'єктів боржнику

на праві приватної власності.

Але громадянину може належати на праві приватної

власності декілька будинків, квартир, дач тощо. Тому

таке майно, не пов'язане із проживанням боржника, що

має підтверджуватись актом реєстрації (прописки), за

логікою та умовами справедливості має відчужуватись

на рівні з іншим майном. На жаль, ця обставина не

знайшла свого законодавчого закріплення, і будь-який

будинок або квартира, незважаючи на їх кількість, мають

відчужуватись в останню чергу, хоча об'єкти нерухомості

в сучасній юридичній практиці представляють особливий

інтерес. Саме питання про необхідність проживання

боржника у зазначеному приміщенні визначає відмінність

дачі від перелічених видів нерухомого майна. Тому звичне

поняття будинок не стосується дачної будівлі, оскільки

реєстрації (прописки) у останній не існує. Але приму-

совий порядок реалізації дачного будинку повинен мати

спільні риси з порядком реалізації вищезазначених

об'єктів, тобто до дачного будинку має застосовуватись

продаж з аукціону або прилюдних торгів.

Що ж до об'єктів нерухомості, належних громадянам

на праві власності, що обтяжуються правами наймачів, то

при зверненні стягнення на таке нерухоме майно не-

обхідно враховувати їх права. Це положення випливає з

ст. 229 ЦК про обов'язок продавця попередити покупця

про права третіх осіб на продавану річ, оскільки відсут-

ність такого попередження безумовно веде до правопо-

рушення. Примусовий порядок стягнення майна не може

звільнятись від відповідного загального порядку продажу

майна і захищатись ч. 2 ст. 145 ЦК. Як передбачено в ст.

229 ЦК України покупець у разі відсутності попередження

про права третіх осіб набуває право вимагати

зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування

збитків. Витребування майна з підстав ч. 2 ст. 145 ЦК

України не повинно допускатися не тому, що майно було

продано в порядку, встановленому для виконання судо-

вих рішень, а тому що такі права третіх осіб мають бути

чітко передбачені в Законі і гарантовані.

В чинному законі (ст. 62) не передбачено жодної дії,

яка б свідчила про встановлення прав третіх осіб та їх

охорону. Чинна практика базується на принципі продажу

майна з аукціону без установлення прав третіх осіб, а

284

новий власник, купуючи таке майно за значно зниженою

ціною і охоронюваний ч. 2 ст. 145 ЦК України, повинен

«розібратись» з правами третіх осіб. Так, за ст. 170 ЖК

України, при переході права власності на жилий будинок

(частину, квартиру) до іншої особи новий власник може

вимагати розірвання договору лише у випадку безстро-

кової дії. В порядку статті 168 ЖК України випадок від-

чуження власності не є підставою для розірвання дого-

вору, навіть, коли договір має безстрокову дію. Для цьо-

го необхідні інші додаткові підстави.

Цікавим є питання про можливість звернення стяг-

нення на будинок, який обтяжений обов'язком щодо на-

дання права довічного проживання в будинку або квар-

тирі, яке може випливати із спадкових правовідносин.

Отже, в цьому випадку примусове відчуження будинку

або квартири також має забезпечувати право довічного

користування будинком або його певною частиною,

оскільки це положення передбачається ч. 2 ст. 539 ЦК

України і не обумовлене добровільним або примусовим

порядком відчуження.

Отже, для того, щоб не порушувати права третіх осіб,

боржника зменшенням ціни майна, стягувана, який опи-

няється у скрутному правовому становищі, доцільно ви-

рішувати права третіх осіб на майно до аукціону. Краще

в період добровільного виконання надати громадянину

можливість відчужувати майно за реальною ринковою

ціною з обмеженням його права на отримання грошей та

перерахуванням їх на рахунок Державної виконавчої

служби. Зрозуміло, що в цьому випадку таке положення

має знайти своє відображення в Законі України «Про но-

таріат». А на етапі примусового виконання державному

виконавцю доцільно встановлювати права третіх осіб на

нерухоме майно перед проведенням аукціону.

Стосовно частини третьої ст. 62 вказаного Закону до-

цільно також уточнити, що у нотаріуса можуть знаходи-

тись відомості не тільки про накладення арешту на неру-

хоме майно, а й про наявність заборони відчуження май-

на, яка накладається у переважній більшості випадків у

зв'язку із заставою майна, договором довічного утри-

мання тощо. При цьому наявність заборони відчуження

майна не може служити підставою для ненакладення

арешту на майно.

Однозначність положення ч. 2 ст. 62 цього Закону, яка

285

передбачає відчуження прилеглої земельної ділянки ра-

зом із жилим будинком, торкається випадків, коли вона

належить боржнику на праві власності. В усіх інших ви-

падках разом із будинком має переходити право на орен-

ду землі, довічного користування нею, що випливає з

дозволу на забудову, тощо.

Якщо земля або нерухоме майно були передані до

статутного фонду юридичної особи, звернення стягнення

не може провадитись без виділення належної боржнику

частки в натурі.

. , 7.5. Звернення стягнення

на заставлене майно

За ст. 20 Закону «Про заставу» звернення стягнення

на заставлене майно здійснюється за рішенням суду (ар-

бітражного

або третейського суду), на підставі виконав-

чого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене зако-

ном або договором застави. Звернення стягнення на

заставлене майно державного підприємства (підприєм-

ства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв)

якого є у державній власності) здійснюється за рішенням

суду або арбітражного суду. Російське законодавство

тлумачить заставні взаємовідносини таким чином, що

звернення стягнення на заставлене майно можливе й у

несудовому порядку, коли у сторін досягнута згода і вона

посвідчена в нотаріальному порядку. В такій угоді

сторони можуть домовитись про продаж предмету іпотеки

на публічних торгах або аукціоні, а також про придбання

такого майна утримувачем заставленого майна для себе

або третіх осіб із зарахуванням вимог кредитора. Але за

законодавством Росії заборонено звертати стягнення на

заставлене майно на підставі виконавчого напису

нотаріуса. Автори знають випадки, коли нотаріуси

вчиняли виконавчі написи на договорах іпотеки, які в

подальшому ставали підставою для виконавчого прова-

дження, але судові процеси після цього свідчать про певні

проблеми такого порядку звернення стягнення. Тому для

вчинення виконавчого провадження мають надаватись

безспірні документи, що свідчать про необхідність

можливості відкриття виконавчого провадження стосовно

заставних правовідносин. Це має бути рішення суду і

виконавчий напис нотаріуса, у випадках, передбачених

законом. Крім того, заставні взаємовідносини можуть

ускладнюватись договорами поруки або гарантії. В цьо-

му випадку для звернення стягнення на майно поручни-

ків, на погляд автора, обов'язково має надаватись нотарі-

ально посвідчений договір поруки, коли він є складовою

частиною договору (наприклад, застави), який посвід-

чується в нотаріальному порядку.

Стягнення на заставлене майно в порядку примусово-

го виконання допускається як для задоволення вимог

стягувача-заставодержателя, так і для задоволення вимог

інших стягувачів і регламентується ст. 52 цього Закону.

Для задоволення вимог стягувача-заставодержателя

стягнення звертається на заставлене майно боржника при

недостатності у нього іншого майна для повного задово-

лення цих вимог, з додержанням встановлених законо-

давством прав заставодержателя та вимог глави 6 цього

Закону.

Стягнення на заставлене майно боржника для задово-

лення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, в

порядку примусового виконання допускається лише у

разі, коли вартість предмета застави перевищує розмір

заборгованості боржника заставодержателю. Кошти,

отримані від реалізації заставленого майна, використо-

вуються насамперед для задоволення зобов'язань борж-

ника перед заставодержателем, і лише залишок коштів -

для задоволення вимог стягувача.

Загальний порядок, передбачений у ст. 52 Закону, та-

кож має узгоджуватись із вимогами Закону України

«Про заставу» від 2 жовтня 1992 року (із змінами і допов-

неннями). Отже, положення цієї статті має враховувати

переважне право заставодержателя отримати задоволен-

ня з вартості заставленого майна і регулювати дві правові

ситуації. Перша,- коли стягнення провадиться за ви-

конавчим документом, наприклад, за виконавчим напи-

сом нотаріуса про звернення стягнення на предмет

застави. В цьому випадку державний виконавець вправі

звертати стягнення лише на заставлене майно боржника,

286

' 3 2001 року не арбітражний, а господарський суд.

Фурса С. Я. Значення нотаріальної процесуальної форми у

врегулюванні кредитних відносин // Право України № 11,2001.-

С. 55-59.

287

а не на все майно боржника, навіть, у разі перевищення су-

ми боргу заставодержателю над вартістю предмета застави.

Друга,- коли звертається стягнення на майно боржни-

ка, до якого відноситься заставлене майно. Цей випадок

має передбачати перевищення суми, вирученої від реалі-

зації предмета застави, над сумою боргу (ст. 25 Закону

України «Про заставу»). При цьому перевищення суми,

вирученої від реалізації предмета застави, над сумою

боргу, не повертається заставодавцю, а вилучається на

користь інших кредиторів або держави, якщо відповід-

ним вироком передбачена конфіскація майна. Передба-

чається можливим звернення стягнення на одну річ пред-

мета застави, якщо предмет договору застави складають

дві або більше речей (або прав), і їх вартість перевищує

розмір вимоги заставодержателя.

Необхідно враховувати також, що при реалізації май-

на, яке перебуває у спільній власності і було заставлене

за згодою інших співвласників, на перевищення суми,

вирученої від реалізації предмета застави, над сумою

боргу, не може накладатись стягнення, якщо ця сума

відноситься до майнових прав співвласників. На практи-

ці є також випадки, коли інші співвласники майна не

тільки дають згоду на заставу майна, а й виступають як

«майнові поручники». В цьому випадку також необхідно

враховувати захист інтересів майнових поручників,

оскільки вони виступають поручниками щодо конкрет-

ного зобов'язання, а не стосовно всіх боргів боржника.

Крім того, слід ураховувати, що заставодержатель на-

буває право звернення стягнення на предмет застави в

разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'я-

зання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано,

якщо інше не передбачено законом чи договором. Тобто

раніше визначеного терміну предмет застави не може

бути реалізований, якщо цей строк не визначений мо-

ментом витребування в будь-який час (ст. 165 ЦК України).

При цьому доцільно говорити про неможливість за-

стосування санкцій за несвоєчасне виконання зобов'я-

зань заставодавцем при існуванні інших боргів і немож-

ливості їх забезпечення іншим майном. Так, існує обо-

в'язок державного виконавця: при встановленні у борж-

ника інших боргів, які не можуть покриватись за рахунок

його майна, вчинити необхідні дії стосовно повідомлен-

ня заставодержателя про неплатоспроможність заставо-

288

давця за іншими боргами. В цьому випадку заставодер-

жатель має звертати стягнення на заставлене майно з

моментом виникнення права вимоги, а не чекати вико-

нання і надавати можливість щодо прострочення вико-

нання з наступним СТЯІРМЄННЯМ санкцій.

Державному виконавцю при наявності заставленого

майна, вартість якого перевищує розмір можливої вимо-

ги заставодержатед», необхідно також розглянути мож-

ливість укладення угоди між стягувачем та заставодер-

жателем щодо уступки і переводу боргу згідно ґл. 17 ЦК

України.

У проекті Цивільного кодексу України (ст. 55) пропо-

нується нова стаття щодо визнання фізичної особи як

марнотратника. Безумовно, при введенні в дію цієї нор-

ми підставами для визнання особи такою має бути також

звернення кредиторів, що не отримали задоволення своїх

вимог за вини боржника, не пов'язаної з відшкодуванням

завданої ним шкоди, до суду. В подальшому таке право-

ве становище боржника має стати підставою для одночас-

ного пред'явлення вимог всіх кредиторів незалежно від

часу настання права на пред'явлення вимоги і її вико-

нання.

Державний виконавець для здійснення його повнова-

жень має бути наділений правом перевіряти: дійсність та

розмір вимоги, забезпеченої заставою, відповідність зміс-

ту і форми договору застави вимогам закону, умови щодо

реєстрації застави, момент настання терміну виконання

зобов'язання, забезпеченого заставою, наявність прав

третіх осіб на предмет застави, ступінь виконання зо-

бов'язань, забезпечених заставою тощо (статті 3,12,13,

15, 15-1, 19, 20 Закону України «Про заставу»). В разі

виявлення правопорушень при посвідченні договору

застави, державному виконавцю має бути надане право

звертатись з позовом до суду про визнання цієї угоди

недійсною, а на сьогодні він може звернутись з відповід-

ною заявою до прокурора, який і може порушити провад-

ження щодо визнання цього договору недійсним.

Деякі особливості повинно мати звернення стягнення

на заставу, яка за п. 3-1 ст. 149 КГЖ України застосову-

ється як запобіжний захід у кримінальному судочинстві.

В цьому випадку застава вноситься на депозит органу

попереднього розслідування або суду підозрюваним, об-

винуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридич-

10 2—315

289

ними особами грошима чи передачею їм інших матері-

альних цінностей. Така застава може бути повернута

заставодавцям при виконанні умов кримшально-проце-

суального законодавства, може звертатись в дохід дер-

жави, однак викликає інтерес випадок, передбачений п. 7

ст. 154-1 КПК України. Так, застава, внесена підозрюва-

ним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена су-

дом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

В цьому випадку слід розуміти під поняттям «звернена»

пряму вказівку суду у вироку про використання застави

для відшкодування завданої злочином шкоди, її розмір

та персоніфікацію стягувачів. Отже, за прямою вказів-

кою у вироку суду заставлені на депозиті органу поперед-

нього розслідування або суду гроші державним виконав-

цем мають бути перераховані на рахунки потерпілих,

лікувальні заклади тощо, матеріальні цінності в розмірі

цивільного позову підлягають реалізації, а решта повер-

тається заставодавцю.

Крім перерахованих вище особливостей для заставле-

ного майна є характерним і порядок його реалізації, який

має відповідати вимогам Положення про порядок прове-

дення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставле-

ного майна, затвердженого постановою Кабінету Мініст-

рів України від 22 грудня 1997 р. № 1448. В цьому доку-

менті конкретизується діяльність державного виконавця

з моменту отримання виконавчих документів до затверд-

ження акта про проведений аукціон або до повернення

виконавчих документів заставодержателю.

7.6. Виконання рішень по немайнових спорах

Глава 8 Закону «Про виконавче провадження» при-

свячена виконанню рішень, які постановлені повноваж-

ними органами по немайнових спорах. Але наша пози-

ція, як випливає зі змісту цієї книги, дещо відрізняється

від нормативної. Це положення пропонується розглянути

на загальній процедурі виконавчого провадження по ви-

конанню рішень, за якими боржник зобов'язаний особис-

то вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Покрещук О. О., Фурса С. Я. Питання імплементації міжнарод-

но-правових норм у законодавство України про виконавче провад-

ження //Право України, № з, 2000-С. 84-87.

290

Так, загальний порядок за ст. 24 передбачає, що після

відкриття виконавчого провадження державний викона-

вець визначає боржнику строк добровільного виконання

рішення, яким той зобов'язаний вчинити певні дії або

утриматися від їх вчинення. У разі невиконання без по-

важних причин цих вимог державний виконавець засто-

совує до боржника штрафні санкції чи інші заходи, перед-

бачені законодавством, і призначає новий строк вико-

нання. Тобто в цьому разі примус зумовлений настанням

негативних для боржника наслідків невиконання: штраф-

ні санкції чи інші заходи, які не конкретизовані і які не

можна віднести до примусових, встановлених ст. 4 цього

Закону.

Після цього, за ст. 76 розглядаються два варіанти

процесуальних і правових наслідків, які залежать від по-

ведінки боржника та особливостей виконання рішення і

які застосовуються в певній послідовності. Автором же

для більш чіткої аргументації власної позиції з частини 2

ст. 76 цього Закону відокремлено останнє речення і на-

даються для аналізу дві умовно самостійні правові си-

туації:

1. Якщо після цього рішення не буде виконано, і ви

конання може бути проведено без участі боржника, дер

жавний виконавець організовує виконання відповідно до

повноважень, наданих йому законом, а з боржника стя

гується двократний розмір витрат на проведення вико

навчих дій.

2. Якщо виконати рішення без участі боржника не

можливо, виконавчий документ постановою державного

виконавця, затвердженою начальником відповідного від

ділу Державної виконавчої служби, повертається до суду

чи іншого органу, що видав виконавчий документ.

В першому варіанті цікавим є питання: чи можна на-

кладати штрафні санкції за невиконання рішення в доб-

ровільному порядку; які державний виконавець органі-

зовує дії стосовно виконання рішення немайнового ха-

рактеру замість боржника, і чому за одну й ту саму

провину - невиконання рішення суду в добровільному

порядку,- застосовуються два адміністративних стяг-

нення: штрафні санкції і однократний розмір витрат на

проведення виконавчих дій, оскільки це фінансове стяг-

нення неможливо віднести до інших видів стягнень?

Тобто акцентується увага на тому, що боржником

291

10*