Дендемарченко Г.Г., Джулай Г.С., Будник М.А. Місцеве самоврядування в Україні: історичний та сучасний аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ

ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ В ЧЕРКАСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Місцеве самоврядування в Україні:

історичний та сучасний аспекти

Навчально-методичний посібник

Черкаси 2006

Посібник складається із трьох взаємопов’язаних частин:

теоретичної, практичної або прикладної та нормативної.

У першій викладено основи місцевого самоврядування,

друга містить практичні рекомендації щодо

використання різних форм залучення громадян до участі

у місцевому самоврядуванні, у третій зібрано основні

законодавчі акти, які регулюють функціонування

місцевого самоврядування в Україні.

Дане видання є практичним посібником представникам

органів місцевого самоврядування, лідерам

територіальних громад, громадських організацій, усім,

хто цікавиться проблемами місцевого самоврядування.

Укладачі:

Дендемарченко Г.Г. – начальник управління державної служби

Головдержслужби України в Черкаській області

Джулай Г.С. – завідувач сектору, юрисконсульт управління державної

служби Головдержслужби України в Черкаській області

Будник М.А. – головний спеціаліст управління державної служби

Головдержслужби України в Черкаській області

З М І С Т

Вступне слово......................................................................................................4

Глава 1. Із історії розвитку місцевого самоврядування в Україні..................5

Глава 2. Концептуальні засади місцевого самоврядування в Україні...........9

Глава 3. Теорії місцевого самоврядування.....................................................11

Глава 4. Сучасна система місцевого самоврядування в Україні..................13

Глава 5. Конституційно-правові основи місцевого самоврядування...........16

Глава 6. Матеріальна основа місцевого самоврядування..................................28

Глава 7. Фінансова основа місцевого самоврядування.................................31

Глава 8. Соціальна основа місцевого самоврядування..................................37

Глава 9. Територіальна основа місцевого самоврядування..............................39

Глава 10. Пріоритетні напрямки розвитку місцевого самоврядування......40

ДЖЕРЕЛА, ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА................................................42

Шановний читачу!

Розпад адміністративно-командної системи, а також світовий досвід щодо

необхідності використання місцевого самоврядування об’єктивно ведуть до пошуку

такої моделі організації влади в Україні, яка відповідала б сучасним демократичним

вимогам і забезпечувала б права і свободи громадян, задоволення їх потреб та надання

послуг.

Світовий досвід переконує, що для успішного соціально-економічного розвитку у

кожній конкретній громаді вкрай потрібні спільне визначення цілей, які мають спільно

досягати місцева влада, підприємництво, громадськість і члени територіальної громади.

Ця теза підтверджується вже й українським досвідом. Тут можна навести приклади

таких українських міст, як Бердянськ, Камянець-Подільський, Івано-Франківськ,

Черкаси, Чернівці та інші. В цих містах завдяки зусиллям міських голів і депутатів

активно застосовуються такі інструменти місцевої демократії, як громадські слухання,

місцеві ініціативи, систематичне спілкування лідера з громадою через прямий теле- і

радіо ефір, широка гласність у роботі місцевої влади, регулярний соціальний

моніторинг тощо. В цих містах уже ухвалені чи завершується підготовка статутів

територіальних громад.

Розбудова місцевої демократії та ефективного місцевого управління є завданням

як органів місцевого самоврядування так і місцевої спільноти - територіальної громади.

Цього можна досягти за обопільною згодою обох сторін як рівноправних партнерів.

Але ініціатива, роль організатора безсумнівно належить органам місцевого

самоврядування. Важливим інструментом підтримки цих партнерських стосунків є

запровадження процедур і стандартів публічної політики, притаманних ефективним

демократичним суспільствам. Із-за їх відсутності система управління гальмує

демократичні перетворення, економічне зростання та людський розвиток.

Сподіваюсь, що даний практичний посібник стане певною мірою інструментарієм

у побудові діалогу між мешканцями і владою. Насамперед це стосується вирішення

проблеми підвищення ефективності надання послуг населенню, використання

комунальної власності в інтересах територіальної громади, а також вирішення

соціально-економічних, житлово-комунальних, культурно-освітніх та інших проблем

різного масштабу, що так чи інакше стосуються громадян.

Начальник управління державної служби

Головдержслужби України в Черкаській області Г.Дендемарченко

Глава 1. ІЗ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Місцеве самоврядування кожної країни, як і організація та здійснення в ній

державної влади, всебічно відображає традиції народу, його ментальність, рівень

розвитку суспільства та умови його існування. Це стосується й місцевого

самоврядування України, яке існувало з найдавніших часів і характеризувалось, як

правило, реальним демократизмом.

Місцеве самоврядування на теренах нашої держави виникло в середні віки у

вигляді перших спроб міського самоврядування, що надавалось магдебурзьким правом,

частково зберігалось у часи козацької республіки (XV-XVII ст.), але остаточно

занепало в часи після безславного об’єднання України з Росією (1654 року). Незначна

його реанімація за умов царизму (1917-1919р.р.) закінчилась фактичним відродженням

національного поняття місцевого самоврядування лише у березні 1990 року після

обрання депутатів Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад народних

депутатів.

Науковці виділяють такі основні історичні періоди становлення національного

місцевого самоврядування:

 Перший період – зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм

місцевого самоврядування (в основі яких були рід та суверенна громада), своїми

хронологічними рамками сягав часу зародження й утворення держави

східнословянських племен на українських землях, він тривав до середини XIV

століття;

 Другий період або ж період європеїзації, що характеризувався поєднанням

місцевих форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації

самоврядування (місто Магдебург), від середини XIV ст. і до першої половини

XIX ст. Магдебурзька грамота, що надавалася королем тому чи іншому місту,

була класичним актом децентралізації суверенної влади середньовічної держави

на рівень цього міста, його територіальної громади;

 Третій період відзначався русифікацією вітчизняного місцевого самоврядування

на території сучасної України, центральна, східна, а згодом і південна частина

якої входили до царської Росії. Західна частина України належала Польщі,

Австрійській, пізніше Австро-Угорській монархії. Хоча процес русифікації в

місцевому самоврядуванні України почався десь наприкінці XVII ст., свого

апогею він досягнув у XIX ст. та на початку ХХ століття;

 Четвертий період є спробою українізації місцевого самоврядування, початком

якого потрібно вважати 20-ті рр. ХХ ст., і який триває дотепер. Починаючи з

1991 р., в Україні нарешті відновлені спроби українізувати як місцеве

самоврядування, так і інші сфери суспільного життя.

Зупинемося трохи детальніше на останньому періоді. Варто зазначити, що

радянська влада не визнавала місцевого самоврядування. За Конституцією УРСР

1919 р. органами влади на місцях (в селах і містах) були ради, а в волостях, повітах і

губерніях — з'їзди рад і обрані ними виконавчі комітети.

Конституція УРСР 1937 р. перетворила ради на представницькі органи на всіх

рівнях, а Конституція 1978 р. закріпила принцип єдності системи рад виключно як

органів державної влади.

Грицяк І. Місцеве самоврядування України в історії і сучасності // Вісник УАДУ. – 1996. - №1. –

с. 53-67.

Реальне місцеве самоврядування об'єктивно можливе лише в умовах суверенітету

держави, оскільки вона виступає його гарантом, а іноді й творцем його системи.

Природно, що і в нашій країні цей інститут поступово склався лише після здобуття

Україною незалежності.

Відродженню місцевого самоврядування в Україні передувала чергова спроба

підвищення ролі рад як місцевих органів державної влади шляхом вдосконалення їх

структури. Відповідно до рішень союзних органів, прийнятих в 1989— 1990 рр., поряд

з виконкомами і їх головами стали обиратись президії і голови рад. Щоправда,

передбачалось обрання на посади голів Рад партійних керівників, але незалежно від

наслідків цієї спроби діяльність представницьких органів дещо активізувалась, хоча й

викликала в самих радах суперечності між їх представницькими і виконавчими

органами та їх керівниками.

Початок реальному відродженню місцевого самоврядування в сучасних

умовах поклали «Декларація про державний суверенітет України»

і прийнятий на

її основі та відповідно до неї Закон УРСР від 7 грудня 1990 р. «Про місцеві Ради

народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування»

. Цей Закон вперше

в умовах радянської влади проголошував принципи місцевого самоврядування і відмову

від принципу «демократичного централізму» у відносинах між радами різних рівнів.

Було ліквідовано структурне двовладдя рад, оскільки голова ради ставав одночасно

головою виконавчого комітету відповідної ради. Але фактично виникло функціональне

двовладдя в зв'язку з тим, що місцеві ради народних депутатів відповідно до ст. 2 Закону

проголошувались одночасно органами місцевого самоврядування й органами державної

влади. Дуалізм цих органів влади не лише об'єктивно послаблював ради як органи

місцевого самоврядування, але й порушував вертикаль виконавчої влади. У зв'язку з цим

26 березня 1992 р. була прийнята нова редакція відповідного Закону і частково змінена

його назва.

В новому Законі «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне

самоврядування»

місцеве самоврядування визначалося як територіальна

самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи,

які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів

України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування — як

територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи,

які вони утворюють, питань місцевого життя в рамках Конституції України та

законів України.

Тим самим Закон у новій редакції зробив значний крок щодо відходу від

дуалістичної теорії і практики в організації місцевої влади і місцевого самоврядування та

передбачив утвердження місцевого і регіонального самоврядування, проголосивши,

правда, практично новий дуалізм. Територіальною основою місцевого самоврядування

проголошувались сільрада, селище, місто, а регіонального самоврядування — відповідно

район, область.

На основі виконавчих комітетів рад областей, районів та міст Києва і Севастополя

утворювались державні адміністрації на чолі з представниками Президента України. У

зв'язку із зупиненням діяльності виконавчих комітетів можливості рад в управлінні

місцевими справами істотно зменшувались, що посилило конфронтацію між керівниками

органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної виконавчої влади.

Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради України. – 1990. - №

31, ст. 429.

Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування. Закон УРСР від

7 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 2 , ст. 5.

Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування. Закон України від

1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 28, ст. 387.

Незабаром від двоїстої природи рад відмовились. За Законом України «Про

формування місцевих органів влади і самоврядування» (3 лютого 1994 р.)

ради всіх

рівнів проголошувались органами місцевого самоврядування. Голови рад, за винятком

районних у місті, обирались шляхом прямих виборів безпосередньо населенням і за

посадою очолювали виконавчі комітети. Поряд з цим нововведенням ради областей,

районів, міст Києва і Севастополя наділялись функціями органів державної влади. У

порівнянні з попередньою моделлю місцевої влади можна було розцінювати прийняття

зазначеного закону як тимчасову перемогу прихильників місцевого самоврядування, адже на

всіх рівнях передбачалось формування повноцінних представницьких органів місцевого

самоврядування із своїми власними виконавчими структурами.

Але всього за кілька місяців в країні були проведені дострокові президентські вибори.

Новий глава держави не міг погодитися з такою моделлю місцевої влади, оскільки, на

його погляд, це послаблювало систему виконавчої влади. 6 серпня 1994 р. Президент

України видав Указ “Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої

влади на місцях”, яким установив підзвітність та підконтрольність собі голів районних і

обласних рад та очолюваних ними виконавчих комітетів з питань здійснення ними

делегованих повноважень державної виконавчої влади.

З обранням нового Президента України настав період гострої кризи і конфронтації

органів державної влади. Розпочалась активна ревізія досягнутих демократичних

перетворень у розбудові місцевого самоврядування. Інтенсифікувався пошук систем

кожного виду влади і одночасно системи місцевих органів державної влади та моделі міс-

цевого самоврядування. Цей пошук завершився безпрецедентним кроком у державному

будівництві і конституційному процесі – підписанням 8 червня 1995 року Конституційного

договору між Верховною Радою України та Президентом України, яким було введено в

дію схвалений 18 травня 1995 року Верховною Радою України Закон України «Про

державну владу і місцеве самоврядування в Україні»

. Згідно з цим законом місцевими

органами державної виконавчої влади в районах (крім районів в містах), областях,

містах Києві і Севастополі знову проголошувались державні адміністрації, які тепер

очолювали голови відповідних рад, тобто обіймали одночасно дві посади. Право

призначення керівників адміністрацій отримав Президент України.

Первинними суб'єктами місцевого самоврядування визначались територіальні

колективи громадян, які проживають в селах, селищах, містах, а його територіальною

основою — відповідні населені пункти. Представницькі органи місцевого самоврядування

цих адміністративно-територіальних одиниць — ради — очолювали їх голови, які

одночасно були і головами виконавчих комітетів.

Представницькими органами районів, областей, міст Києва і Севастополя згідно з

Законом визначались відповідні ради. Виконавчі комітети при них не формувались.

Отже на цей раз взяли верх прихильники командно-адміністративної системи

управління, яких, як виявилось, в Україні чимало. Фактично вся влада на обласному і

районному рівні була зосереджена в руках місцевих державних адміністрацій. Обласні ж

і районні ради перетворились у декоративні органи, які імітували місцеве

самоврядування на регіональному рівні. На мій погляд, було зроблено крок назад в

реалізації принципу децентралізації влади, який є нині загальносвітовою тенденцією.

На превеликий жаль, ця система місцевого самоврядування була значною мірою

закріплена новою Конституцією України

, а згодом і Законом України «Про місцеве

самоврядування в Україні»

, яким було введено інститут сільського, селищного,

Про формування місцевих органів влади і самоврядування. Закон України від 3 лютого 1994 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 22, ст.144.

Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 18 травня 1995 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 18, ст. 33.

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30, ст.141.

міського голови та розділено посади голови районної і обласної рад та глави районної і

обласної державних адміністрацій.

Безперечно, прийняттям Конституції та Закону України "Про місцеве

самоврядування в Україні" зроблено важливі кроки на шляху становлення та

конституційного закріплення основ місцевого самоврядування у нашій державі. Разом з

тим, варто зазначити, що базові принципи місцевого самоврядування сформульовані в

Європейській Хартії про місцеве самоврядування, яка була схвалена Комітетом

міністрів країн Ради Європи в 1985 році і ратифікована парламентом України 15 липня

1997 року

, у місцевому самоврядуванні України реалізовані не в повній мірі.

Цими широкими принципами є: правова, організаційна та фінансова автономії

органів місцевого самоврядування.

 Суть правової автономії органу місцевого самоврядування полягає в тому, що

він має власні повноваження, визначені писаним законом і, де це можливо –

конституцією (ст. 2 Європейської Хартії про місцеве самоврядування), а також має

право на судовий захист по забезпеченню своїх повноважень та дотриманню

конституційних принципів самоврядності (ст. 11). Повноваження мають бути повними і

виключними, тобто такими, щоб не належали одночасно іншим органам. У межах своїх

повноважень орган місцевого самоврядування повністю незалежний у здійсненні

власних ініціатив з будь-якого питання, що належить до його компетенції. Це правило

чинне і тоді, коли йдеться і про делеговані цьому органові повноваження (ст.ст. 3 і 4).

 Суть організаційної автономії полягає в тому, що орган місцевого

самоврядування повинен мати можливість сам визначати свою власну внутрішню

структуру, яка б відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління

(ст.ст. 6, 7 і 10). Діючи в межах закону, орган місцевого самоврядування не

підпорядковується іншим органам влади, а будь-який адміністративний контроль за

його діями можливий лише при умові забезпечення законності та конституційних

принципів місцевого самоврядування (ст. 8).

 Суть фінансової автономії місцевого самоврядування полягає у праві органів

місцевого самоврядування володіти та розпоряджатись власними коштами, достатніми

для здійснення їх функцій та повноважень (ст. 9).

Європейська Хартія місцевого самоврядування зобов’язує всі країни, які її

ратифікували, застосовувати у своєму законодавстві основні принципи, що гарантують

самостійність місцевої влади.

Країни-члени Ради Європи, серед них і Україна, вже зробили істотні кроки у

напрямі досягнення цілей цього документа, який є гарантом і дієвим інструментом

демократизації усіх країн Європейського співтовариства.

Основний Закон нашої держави (ст.7) закріплює: «В Україні визнається і

гарантується місцеве самоврядування». Закон України «Про місцеве самоврядування в

Україні» (ст.2), відповідно до Конституції, визначає поняття місцевого самоврядування,

як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади-

жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл,

селища, міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах

Конституції і Законів України. Ст. 3 Закону України "Про місцеве самоврядування в

Україні" гарантує громадянам України право на участь в місцевому самоврядуванні.

Будь-які обмеження цього права забороняються законом.

Отже чинна система місцевого самоврядування, передбачена Конституцією та

законодавством, існує уже понад вісім років. Термін достатній для того, аби підвести

Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21.05.1997 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 1997. - № 24, ст.170.

Європейська Хартія про місцеве самоврядування // Місцеве та регіональне самоврядування в

Україні – К., 1994. – Вип..1/2 (6/7). – с.71.

деякі підсумки та зробити певні висновки щодо ефективності її функціонування та

відповідності міжнародним стандартам.

У порівнянні з радянським періодом, коли інститут місцевого самоврядування

взагалі не визнавався, нині на найвищому, тобто конституційному рівні його визнано і

гарантовано. Зауважимо: якби усі конституційні приписи а також норми чинного

законодавства, що регулюють статус, засади, функції та повноваження місцевого

самоврядування, суворо дотримувались, в першу чергу органами виконавчої влади та їх

посадовими особами, якби органи прокуратури беззастережно і неупереджено

здійснювали належний нагляд за дотриманням цього законодавства усіма суб’єктами

конституційно-правових відносин і, зокрема державними посадовцями, можна було б

за період після прийняття Конституції України та Закону «Про місцеве самоврядування

в Україні» зробити набагато більше у напрямку розвитку і зміцнення місцевого

самоврядування в нашій державі. Але ні найвищі посадові особи нашої держави, ні

органи виконавчої влади, ні органи прокуратури не мають жодного інтересу щодо

цього молодого і перспективного конституційно-правового інституту публічної влади.

Хоч декларацій і імітації якихось дій у цьому напрямку вистачає. Проте конкретних і

дієвих кроків щодо зміцнення і розвитку місцевого самоврядування, на жаль, в останні

роки майже немає.

Ратифікувавши у 1997 році Європейську Хартію місцевого самоврядування,

Україна взяла на себе низку зобов’язань, які у повній мірі до цих пір не виконала. Не

довершеним залишається місцеве самоврядування на районному і обласному рівні,

оскільки ради не мають своїх виконавчих структур, не розмежовані належним чином

повноваження між органами місцевого самоврядування різних рівнів, а також між ними

та місцевими органами виконавчої влади, не врегульованим залишається питання

управління комунальним майном, не визначено правовий статус об’єктів спільної

власності територіальних громад, не розмежовано землі державної та комунальної

власності, місцеві бюджети не забезпечені достатніми джерелами їх наповнення,

законодавчо не визначено статус, функції і повноваження територіальних громад, які є

базовим елементом системи місцевого самоврядування. Нарешті, в Україні не

забезпечено реалізації у повній мірі на практиці основоположних принципів місцевого

самоврядування, передбачених Європейською Хартією місцевого самоврядування,

якими є організаційна, правова та фінансова автономія органів місцевого

самоврядування, про що вже йшлося. Перелік не вирішених проблем можна

продовжувати.

Характерним є те, що всі ці проблеми відомі і Президенту України, і Парламенту,

і Уряду. Вони неодноразово озвучувались на різних рівнях та різноманітних заходах.

Але до вирішення зазначених проблем справа не доходить.

Глава 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Місцеве самоврядування, що є вельми важливою ознакою демократії будь-якої

держави, має специфічну форму у кожній із них. Саме через місцеве самоврядування

найповніше може бути реалізована ідея здійснення влади народом безпосередньо,

вирішені питання взаємодії особи, територіальної громади, органів влади. Без

координації їх діяльності неможливо вирішити тих завдань, що виникають перед

органами місцевого самоврядування.

Як ми уже зазначили у попередній главі, в Україні місцеве самоврядування має

свою історію становлення. На сучасному етапі воно вийшло на новий щабель свого

розвитку.

То що ж таке місцеве самоврядування? Як зрозуміти його сутність насамперед з

теоретичної, концептуальної точки зору?

Поняття самоврядування означає право, делеговане і гарантоване державою

місцевим громадам (комунам, общинам, муніципалитетам) та іншим формам

самоорганізації громадян, на незалежне і самостійне вирішення безпосередньо або

через інституції, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, у межах чинного

законодавства України та власної фінансово-економічної бази.

Місцеве самоврядування – багатогранне політико-правове явище, і як обєкт

конституційно-правового регулювання:

 є основою конституційного ладу в Україні, тобто є одним із найважливіших

принципів організації та функціонування влади у суспільстві загалом і в державі

зокрема, а також необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу;

 є специфічною формою народовладдя (ст. 5 Конституції України);

 надає право жителям відповідної територіальної одиниці (територіальної

громади) на самостійне вирішення питань місцевого значення.

Юридична енциклопедія дає визначення місцевого самоврядування як політико-

правового інституту народовладдя, через який здійснюється управління місцевими

справами в низових адміністративно-територіальних одиницях шляхом самоорганізації

жителів певної території за згодою і при сприянні держави.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ,

міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи,

а також – через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси

територіальних громад сіл, селищ, міст (ст. 2).

Тобто, вирішення територіальною громадою питань місцевого значення може

здійснюватися у двох формах демократії:

 безпосередньої – через проведення виборів, місцевих референдумів, вирішення

певних питань на сходах жителів села, певної території тощо;

 представницької – через обрані органи місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування – це виборні та інші органи, уповноважені на

вирішення питань місцевого значення і які, відповідно до ст. 5 Конституції України,

не належать до системи органів державної влади. Органи місцевого самоврядування та

їх посадові особи, згідно зі ст. 19 Конституції України, зобов’язані діяти лише на

підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами

України.

Питання місцевого значення – це питання безпосереднього забезпечення

життєдіяльності населення адміністративно-територіальної одиниці.

Адміністративно-територіальна одиниця (утворення) – це частина єдиної

території держави (село, селище, район у місті, місто, район, область), що є

просторовою основою для організації і діяльності місцевих органів державної влади та

самоврядування.

Вирішення питань місцевого значення та в інтересах місцевого населення

визначає основні функції місцевого самоврядування. А саме:

 забезпечення участі населення у вирішенні питань місцевого значення;

 управління комунальною власністю, фінансовими засобами місцевого

самоврядування;

 забезпечення комплексного розвитку територій;

 забезпечення потреб населення в соціально-культурних, комунально-побутових

та інших життєво необхідних послугах;

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30, ст.141.

Юридична енциклопедія : 3 том. – К: „Українська енциклопедія”, 2001. – с.731.

Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21.05.1997 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 1997. - № 24, ст.170.

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30, ст. 141.

Там само.