Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

111

Розділ 7. Форма держави

гальнонаціональних прагнень. Президентська система правління, як

правило, забезпечує більшу ступінь стабільності, ніж парламентська.

Тим не менш президентська республіка теж не є ідеальною формою

правління. Не виключено, що президент може не мати достатньої

кількості голосів у парламенті, аби втілити в життя свою програму,

хоча за допомогою права вето може перешкодити парламентові схва

лити альтернативну законодавчу програму.

В останні десятиріччя внаслідок різноманітних чинників

з’являються змішані форми державного правління, які поєднують озна-

ки парламентських і президентських республік — президентсько-

парламентські і парламентсько-президентські республіки.

До загальних ознак змішаного правління відносять такі.

1. Формування уряду за участю глави держави (президента) і пар-

ламенту.

2. Відповідальність уряду

перед главою держави й перед парламен-

том.

3. Біцефальність виконавчої влади (наявність двох центрів — пре-

зидент та прем’єр- міністр).

4. Відсутність конституційного визначення статусу президента ні

як глави виконавчої влади, ні як глави уряду.

5. Повноваження президента як арбітра між гілками влади та га-

ранта у певних сферах державної діяльності.

6. Заміщення

поста (посади) президента шляхом загальних прямих

виборів.

У президентсько-парламентських республіках президент наділе-

ний більш широкими повноваженнями у формуванні уряду і впливі на

нього, ніж парламент. У таких республіках президент хоча і не є офі-

ційним керівником уряду, проте він може надавати йому керівні вка-

зівки, головувати на його засіданнях,

скасувати нормативні акти, що

їх видає уряд, відправляти уряд у відставку, має широкі повноваження

при його формуванні тощо. До президентсько-парламентських респу-

блік належать, наприклад, Франція, Російська Федерація та ін.

У парламентсько-президентських республіках президент також

наділений широкими повноваженнями, однак його вплив на форму-

вання і роботу уряду обмежено повноваженнями парламенту

в цій

сфері. Саме до таких республік належить Україна. Президент України

вносить у Верховну Раду кандидатуру Прем’єр-міністра України не

самостійно, а за пропозицією коаліції депутатських фракцій або депу-

татської фракції, яка має більшість від конституційного складу Верхо-

112

Частина друга. Загальне вчення про державу

вної Ради. Самостійно він надає до Верховної Ради подання на при-

значення міністра оборони і міністра закордонних справ, а парламент

приймає рішення про їх призначення. Усі інші члени Кабінету Міні-

стрів України призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр-

міністра. Президент не може скасовувати актів уряду, а з мотивів не-

відповідності

Конституції України має право тільки зупиняти їх дію

з одночасним зверненням з цього приводу до Конституційного Суду

України. Кожна з цих різновидів змішаних республік може бути етапом

переходу до президентської або парламентської республіки.

§ 3. Форма державного устрою

Форма державного устрою — це елемент форми держави, який

характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіаль-

ного поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими

частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.

Виділяють дві форми державного устрою: просту (унітарну) і складну

(федеративну, конфедеративну та ін.).

Унітарна держава — це єдина цілісна держава, територія якої

поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають

статусу державних утворень і не володіють суверенними правами.

Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітар-

ними. Позитивом унітарної держави є можливість ефективно керувати

нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність.

Унітарна держава характеризується такими ознаками.

1. Має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парла-

мент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконт-

рольні місцеві органи.

2. Не містить відокремлених територіальних утворень, що мають

ознаки суверенності.

3. Має єдину для всієї держави систему законодавства.

4. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними ор-

ганами здійснюється центральними органами державної влади.

5. Має єдине громадянство.

6. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних

взаємовідносинах на рівні держав.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади

унітарні держави поділяються на централізовані, децентралізовані та

змішані.

113

Розділ 7. Форма держави

Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють ке-

рівники, що призначені із центру і їм підпорядковуються органи міс-

цевого самоврядування (наприклад, Фінляндія).

Децентралізовані — місцеві органи влади мають значну самостій-

ність у вирішенні питань місцевого життя (наприклад, Велика Британія,

Данія, Грузія та ін.).

Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації (напри-

клад, Японія, Туреччина

, Україна та ін.).

У складі унітарних держав можуть бути автономні утворення, які

мають внутрішнє самоврядування у рамках єдиної держави. Автоном-

ні утворення є самостійними тільки у вирішенні питань місцевого

значення в межах, визначених конституцією держави. При цьому авто-

номні утворення залишаються адміністративно-територіальними оди-

ницями, які не є суверенними і

не мають права самостійно визначати

основи своєї організації та принципи взаємовідносин з центральною

владою, а діють у межах повноважень, наданих їм конституцією і за-

конами держави. Автономії у складі унітарних держав вирішують

економічні, адміністративні або національно-культурні питання. Такі

автономні утворення є, наприклад, в Італії, Іспанії, Фінляндії, Україні.

У складі України

— це Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною

складовою частиною України.

Федеративна держава (союзна, від лат. fedus — союз) — це склад-

на союзна держава, що містить державні утворення (республіки,

штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного су-

веренітету, певну юридично визначену політичну самостійність.

Ознаками федеративної держави є такі.

1. Територія федерації

складається із територій її суб’єктів, які

можуть встановлювати власний адміністративно-територіальний по-

діл.

2. Існують два рівня органів державної влади і управління — фе-

дерації та її суб’єктів (наприклад, у Російській Федерації — президент

РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний Суд РФ та ін., а також

президенти, законoдавчі збори

, уряди, верховні суди республік, що

входять до складу РФ).

3. Для федерації характерним є двопалатний парламент, в якому

одна з палат представляє інтереси суб’єктів федерації.

4. Законодавство складається із законодавства федерації і законо-

давства суб’єктів федерації, яке не може суперечити законодавству

федерації.

114

Частина друга. Загальне вчення про державу

5. Суб’єкти федерації не є суб’єктами міжнародного права, але

у міжнародних договірних відносинах у разі надання відповідних по-

вноважень від федерації суб’єктам федерації останні можуть брати

участь у міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна

влада при цьому має виключне право контролювати впровадження

зовнішньої політики.

6. Можливість дворівневої системи судових та

правоохоронних

органів.

7. Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн)

федерації і суб’єктів федерації.

Усі федеративні держави класифікуються за різними критеріями.

За способом утворення федерації поділяються на договірні, кон-

ституційні та конституційно-договірні.

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб’єктами

про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій

те, що суб’єкти федерації в договорі можуть вимагати для себе на-

дання окремих суверенних прав.

Конституційні федерації закріплюються в конституції, що при-

ймається суб’єктами федерації чи затверджується ними (наприклад,

США у 1787 р.). В таких федераціях усі їх суб’єкти мають рівний обсяг

повноважень.

Конституційно-договірні федерації виникають на

основі договору

і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад, Російська Фе-

дерація — у 1992 р. суб’єкти РФ підписали союзний договір з центром,

і у 1993 р. на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих

договорів, Конституцію РФ).

За змістовним критерієм, що кладеться в основу поділу суб’єктів

федерації розрізняють територіальні, національні та змішані федерації

Територіальні федерації — за основу поділу території на території

суб’єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення,

господарсько-економічні зв’язки та ін. (США, Мексика, Бразилія).

Такі федерації є досить стійкими і стабільними.

Національні федерації — за основу поділу на суб’єкти взято націо-

нальний склад населення суб’єктів федерації (колишні СРСР,

Чехосло-

ваччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за

національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека роз-

біжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду.

Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні

критерії (Російська Федерація).

115

Розділ 7. Форма держави

За способами здійснення владних повноважень федерації поділя-

ються на централізовані і децентралізовані.

Централізовані федерації — їх суб’єкти обмежені у прийнятті рі-

шень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія);

Децентралізовані федерації — їх суб’єкти мають широкі повно-

важення у регулюванні власних внутрішніх питань.

За характером владних повноважень між суб’єктами федерації

вони

поділяються на симетричні, коли усі суб’єкти мають однаковий

політико-правовий статус (наприклад, штати в США), і асиметричні,

коли суб’єкти мають різний політико-правовий статус (наприклад,

у Російській Федерації — республіки, федеральні округи, краї, авто-

номні республіки та ін.).

Конфедерація — це союз суверенних держав, створений для до-

сягненння певних цілей

і здійснення відповідних напрямків державної

діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

У минулому конфедераціями були США, Нідерланди, Сенегамбія,

Швейцарія та ін. Остання зберегла назву Швейцарська Конфедерація,

хоча вже давно перетворилася на федерацію. Конфедерація — це тим-

часовий союз, який або розпадається при досягненні цілей для яких

його було створено,

або перетворюється на федерацію.

Конфедеративний устрій відрізняється від федеративного таким.

1. Відсутністю суверенітету, оскільки конфедерація не є у повному

обсязі державою, бо її члени зберігають за собою державний сувере-

нітет.

2. Міжнародно-правовим договірним характером цього об’єд-

нання.

3. Відсутністю вищих органів конфедерації, рішення яких є обо-

в’язковими для неї.

4. Відсутністю єдиних конституції, системи законодавства, грома-

дянства.

5. Тимчасовим характером — конфедерація або розпадається при

досягненні цілей цього об’єднання (Сенегамбія), або перетворюється

на федерацію (США, Швейцарія).

Особливою формою державного устрою, яка мала місце в історії,

була імперія. Імперія (від лат. imperium — влада) — це складна багато-

національна держава, яка утворюється внаслідок насильницького

захоплення однією державою і утримання у своєму складі інших суве-

ренних держав за допомогою військової сили. У минулому це були,

наприклад, Римська імперія, Російська імперія та ін.

116

Частина друга. Загальне вчення про державу

§ 4. Державно-правовий режим

Державно-правовий режим — система прийомів, методів і спо-

собів здійснення державної влади. Ця категорія форми держави є ви-

значальною для характеристики соціальної сутності держави, її при-

значення, спрямованості розвитку до соціальної та правової чи, на-

впаки, до кланової, антисоціальної тощо.

Державно-правовий режим пов’язаний не тільки з формою органі-

зації

влади, а й з її змістом, спрямованістю і діяльністю. Саме державно-

правовий режим визначає характер функціонування механізму держав-

ної влади. Державно-правовий режим характеризується мірою участі

населення в механізмах формування державної влади і способах тако-

го формування, ступенем захисту і забезпечення прав і свобод людини

і громадянина, врахуванням інтересів окремих

соціальних груп, місцем

і роллю окремих недержавних структур у політичному житті суспіль-

ства, методами, інтенсивністю використання ресурсів влади, ідеоло-

гічного тиску і силових структур.

Залежно від рівня участі народу в здійсненні державної влади

державно-правові режими традиційно поділяються на демократичні

і авторитарні.

Демократичний режим являє собою стан політичного життя

суспільства, при

якому державна влада здійснюється на основі прин-

ципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуван-

ні державної політики, створенні та діяльності державних органів,

додержанні прав і свобод людини.

Демократичний режим характеризується такими ознаками.

1. Народ залучається до формування і здійснення державної влади

як безпосередньо (референдум), так і

через своїх представників.

2. Держава додержується принципів виборності і змінюваності

центральних і місцевих органів державної влади, розвитку місцевого

та інших видів самоврядування.

3. Держава сприяє розвиткові структур громадянського суспільства

і правової держави, організації управління на основі принципу реаль-

ного здійснення поділу влади.

4. Прийняттям усіх важливих для суспільства рішень в інтересах

більшості

з урахуванням прав меншості

5. Державна влада є легітимною — діє в інтересах всього населен-

ня і спирається на його довіру.

117

Розділ 7. Форма держави

6. Реальне забезпечення державою прав і свобод людини і грома-

дянина.

7. Організація суспільного життя на засадах політичного і ідеоло-

гічного плюралізмів.

Авторитарні режими характеризують стан політичного жит-

тя суспільства, при якому мають місце часткове чи повне відсто-

ронення народу від державної влади, обмеження і порушення фор-

мально проголошених прав і свобод

людини і громадянина. Залежно

від пануючої ідеології та рівня відсторонення народу від влади, по-

рушення його прав і свобод авторитарні політичні режими поділя-

ються на тиранічні, фашистські, расистські, військово-диктаторські

та ін.

Усі вони характеризуються:

1) вузькою соціальною базою державної влади;

2) надмірної централізацією і концентрацією влади, відсутністю її

поділу;

3) застосуванням

неправових (свавільних) засобів здійснення

влади;

4) порушенням прав і свобод людини;

5) домінуванням в управлінні командних методів.

Авторитарні методи управління часто-густо застосовуються в умо-

вах перехідних періодів від тоталітарного до демократичного і від

демократичного до тоталітарного режимів. Це досить добре видно

у багатьох державах колишнього СРСР, де вибір між демократією

і авторитаризмом за відсутності розвинутого громадянського суспіль-

ства лежить у руслі політичного курсу правлячої еліти.

Тоталітарний режим є найбільш жорсткою формою недемокра-

тичного режиму, що характеризується крайніми проявами автори-

таризму, а саме:

1) народ повністю відсторонюється від державної влади, яка фор-

мується без фактичної участі народу і не контролюється ним;

2) держава

прагне до глобального панування над усіма сферами

суспільного життя, державного контролю в економіці, політиці, куль-

турі, засобах масової інформації, особистому житті тощо;

3) особистість знецінена, вона виступає як засіб для досягнення

державних цілей;

4) пануванням принципу «дозволено тільки те, що прямо перед-

бачено законом»;

118

Частина друга. Загальне вчення про державу

5) ідеологічною одноманітністю, застосуванням засобів соціальної

демагогії;

6) відкритим застосуванням державою збройного примусу віднос-

но суспільства.

Тоталітарний режим є крайньою формою недемократичного по-

літичного режиму. Як показала практика, в сучасних умовах під впли-

вом внутрішніх і зовнішніх чинників він незаперечно руйнується.

Саме такою була доля нацистського режиму в Німеччині і сталінсько-

го

— в СРСР.

§ 5. Міжнародні об’єднання держав

У сучасному світі особливого значення набувають такі об’єднання

держав, як співдружності, співтовариства і союзи, які можуть по-

тенційно мати, як і конфедерація, перехідний характер до створення

федерацій. Такими об’єднаннями на сьогодні є Європейський Союз

(ЄС), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Союз Бєларусі

і Росії, Британська Співдружність та ін. Об

’єднуючі елементи для

таких утворень можуть бути різними: економічні, політичні, ідеоло-

гічні, правові, культурні, релігійні тощо. В основі організації подібних

об’єднань можуть лежати міждержавні договори, статути, декларації,

інші юридичні акти. Цілі створення цих об’єднань можуть бути різ-

ними. Для досягнення тих чи інших цілей члени об’єднань можуть

передавати певні суверенні права наддержавним органам, які в біль-

шості своїй здійснюють не функцію управління, а координують дії

держав-членів об’єднання. Деякі організації формують свій бюджет,

як, наприклад, ЄС. Правотворча діяльність може здійснюватися у ви-

гляді нормативних актів, які ухвалюються наддержавними органами

і узгоджуються державами-членами на рівні держав, глав

держав чи

урядів. При цьому держави-члени цих об’єднань залишаються неза-

лежними, суверенним державами з правом виходу в будь-який момент

з такого об’єднання. Ступінь політико-правової єдності в цих

об’єднаннях є значно нижчим, ніж у конфедераціях і тим більше

федераціях.

Для міжнародних об’єднань характерні такі

ознаки.

1. Формування наддержавних органів для координації діяльності

держав-членів.

119

Розділ 7. Форма держави

2. Такі об’єднання не є суверенними. Держави-члени залишаються

суверенними державами і передають об’єднанню тільки деякі суверен-

ні права.

3. Відсутнє єдине законодавство. При цьому деякі аспекти суспіль-

ного життя можуть регулюватися окремими актами, якщо вони затвер-

джені законодавчими органами держав-членів.

4. Наявність інтересів членів-держав у таких об’

єднаннях, а в разі

їх відсутності — можливість вільного виходу з них.

5. Автономність внутрішніх правової, судової, політичної і інших

систем кожного члена такого об’єднання.

ЄС виникає спочатку як співтовариство внаслідок технологічної

революції, загрози довкіллю, посилення конкурентної боротьби між

Японією, США та Європою, протистояння між країнами західної де-

мократії та соціалістичними

країнами на чолі з СРСР. Це об’єднання

формувалося поетапно. У 1951 р. шість західноєвропейських країн

створили Європейське співтовариство вугілля і сталі, а в 1957 р. —

Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство

з атомної енергії. Головними цілями цих об’єднань були забезпечення

оборони від соціалістичного табору в умовах «холодної війни», по-

ліпшення економічних

умов життя населення, рівний економічний

розвиток західноєвропейських країн, уніфікація правових інститутів.

Для реалізації поставлених завдань були створені відповідні наддер-

жавні органи: законодавчий — Європейська асамблея, у 1962 р. пере-

йменована в Європейський парламент, виконавчий — Європейська

комісія і судовий — Європейський Суд.

Економічна інтеграція протягом сорока років призвела до певної

політичної інтеграції, оскільки за

цей час було створено загальні

ресурси, єдині митні кордони, єдина економічна політика, зовніш-

ньоторговий, економічний та валютний союзи. Все це стало переду-

мовою формування єдиного простору без кордонів. У 1992 р.

п’ятнадцять країн західної Європи заснували ЄС, у якому економіч-

не співтовариство доповнювалося політичним, правовим, гуманітар-

ним тощо. Наприклад, Європейський парламент

відповідно до права

ЄС є представницьким органом народів, що входять до ЄС, який

формується з депутатів, котрі обираються у кожній країні окремо на

основі загального виборчого права шляхом таємного голосування за

кількісними квотами від кожної з країн. Формується загальний бю-

джет ЄС, існує єдина грошова одиниця, усі громадяни держав-членів

ЄС визнаються громадянами ЄС і можуть обирати і бути обраними

120

Частина друга. Загальне вчення про державу

до муніципальних органів будь-якої з держав ЄС, якщо вони постій-

но проживають у цій державі, але є при цьому громадянами іншої

держави-члена ЄС тощо. Усе це свідчить про формування міжна-

родного утворення, яке певною мірою має державницький характер.

Проте на сьогодні не можна визначати ЄС як федерацію чи конфе

дерацію, оскільки рішення наднаціональних органів мають реко-

мендаційний характер для органів державної влади членів ЄС і по-

требують ратифікації національними парламентами. Не затвердже-

но Конституцію ЄС, країни-члени ЄС різняться за своїм економіч-

ним і соціальним розвитком, а відтак, між ними існують відповідні

суперечності.

СНД виникла у 1991 р. внаслідок розпаду

єдиної держави — Со-

юзу Радянських Соціалістичних Республік за наявності на той час

двох протилежних тенденцій, а саме: прагнення республік СРСР до

суверенітету та їх господарсько-економічної залежності одна від

одної, яка склалася в результаті багаторічного спільного розвитку.

Діяльність СНД здійснюється через спільні координаційні органи,

наприклад, такі: Раду глав держав, Раду глав

урядів, Міжпарламент-

ську асамблею СНД та ін. Діяльність цих органів має дорадчий ха-

рактер, оскільки всі держави, що входять до СНД, є незалежними

державами, а відносини між ними будуються на засадах міжнарод-

ного права. Основними документами СНД є Угода про створення

СНД від 8 грудня 1991 р., Алма-Атинська декларація від 21 грудня

1991 р., Статут СНД від 22 січня 1993 р. Всі держави, що входять до

СНД, можуть приєднуватися до тих чи інших угод як асоційовані

члени. Крім того, передбачається безумовна можливість виходу із

членства СНД.

До міждержавних об’єднань належать також політичні, військово-

політичні, екологічні та інші союзи, коаліції, регіональні блоки тощо.

В їх

основі лежать загальні цілі та інтереси держав-членів, намагання

використовувати спільні ресурси держав для їх досягнення. Прикла-

дами таких об’єднань є: Організація Об’єднаних Націй (ООН), Пів-

нічноатлантичний блок (НАТО), Організація африканської єдності. На

їх основі функціонують спеціалізовані організації, як, наприклад,

ЮНЕСКО, що сприяє захисту культурної спадщини людства. Розвиток

міждержавних

організацій свідчить про об’єднавчі світові процеси,

взаємозалежність держав від глобальних світових проблем, підвищен-

ня ролі і значення міждержавних структур суспільства у світовому

співтоваристві.