Чуткий А. І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

Мазепою та шведами. За це Запорозьку Січ було знищено мос

ковськими військами 14 травня 1709 р. Запорожці, що емігрува

ли разом із Мазепою у 1709 р. за межі Російської імперії, засну

вали під владою Туреччини Січ у гирлі Дніпра (Олешківська

Січ). Тут вони перебували до 1734 р., але запорожці постійно

прагнули повернутись в Україну. За сприяння гетьмана Д. Апос

тола у 1734 р. російський уряд дозволив запорожцям поверну

тись на їхні старі землі. На р. Підпільній, недалеко від місця роз

ташування попередньої Січі, була заснована так звана Нова Січ,

яка проіснувала до 1775 р.

В економічному відношенні запорозькі козаки також нама

гались зберігати незалежність і залишалися цілковитими гос

подарями у своїх володіннях, які наприкінці XVII ст. охоплю

вали значні території степової України. Територія була велика,

але мало заселена (наприкінці XVII ст. тут мешкало до 50 тис.

осіб) і практично не освоєна в економічному відношенні. Певно

го розвитку набули тільки рибальство, бджільництво, мисливс

тво. Натомість Запорожжя цілковито залежало від довозу про

довольства та ремісничих виробів з Гетьманщини. У XVIII ст.

ситуація почала поступово змінюватись, особливо ж після за

снування Нової Січі. Почалось інтенсивне освоєння запорозь

ких земель, чому сприяла їх родючість і відсутність феодальних

форм експлуатації. Як наслідок — сюди масово втікали селяни

із сусідніх земель. Вони отримували землі і за невеликий пода

ток охоче вели на них господарство. У 1775 р. на запорозьких

землях проживало близько 200 тис. осіб, переважно це були не

козаки, а селяни, що втікали від закріпачення. Такі зміни стур

бували російський уряд, який ліквідував автономію сусідніх

українських земель і почав запроваджувати в Україні кріпац

тво. Тому у червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозьку

Січ знищили вдруге, а запорозькі землі включили до складу Ро

сійської імперії.

Запорожці після зруйнування Нової Січі знову перейшли на

землі, що були під владою Туреччини — тепер у гирло Дунаю, де

вони заснували Задунайську Січ (1775–1828). Звідси частина

запорожців у 1785 р. перейшла під владу Австрії і заснувала Січ

у Банаті, але у 1811 р. вони повернулися на Дунай. Під час ро

сійськотурецької війни 1828–1829 рр. кошовий Задунайської

Січі Йосип Гладкий перейшов із невеликою частиною запорож

ців на бік Росії. Російський уряд надав цим козакам землі у гир

лі Дону, і вони утворили там Азовське козацьке військо, яке

проіснувало до 1865 р., а потім його розформували і азовських

козаків переселили на східне узбережжя Чорного моря в район

Анапи. Туреччина після переходу частини задунайських коза

ків на бік Росії ліквідувала Задунайську Січ (1828).

Російська імперія, поновивши війни проти Туреччини у

1780х роках, знову відчула потребу у професійних військових,

які б добре знали місцевість і способи ведення війни з турками.

Тому в 1787 р. царський уряд дозволив колишнім запорожцям

в обмін на охорону кордону з Туреччиною відновити козацький

устрій (хоча і в урізаному вигляді) на причорноморських землях

між нижньою течією Південного Бугу і Дністра. Тут утворилося

Бузьке козацьке військо. Воно відзначилось під час російсько

турецької війни 1787–1791 рр. (зокрема, при здобутті Очакова).

Але після відсунення російськотурецького кордону далі на пів

деннийзахід потреба в існуванні тут козаків відпала, і тому

Бузьке козацьке військо у 1792–1793 рр. перевели на нові зем

лі — уздовж р. Кубань, де вони спочатку існували під назвою

чорноморських козаків, а у 1864 р. разом із російськими коза

ками утворили нове військове формування — Кубанське ко

зацьке військо, яке проіснувало до початку XX ст.

Південна Україна

у другій половині XVIII ст.

Територія сучасних Одеської, південних районів Миколаїв

ської, Херсонської, Запорозької, Донецької областей та Крим

у середині XVIII ст. залишалися під владою Кримського ханства,

яке було васалом Османської імперії. Південне узбережжя Крим

ського півострова, сучасна Південна Одещина та землі в гирлі

Дніпра безпосередньо входили до складу Османської імперії. Ці

території використовувались як опорні бази для здійснення рей

дів у глиб України і перешкоджали виходу українських купців на

ринки середземноморських країн через Чорне море і, таким чи

ном, гальмували економічний розвиток самої України.

Ще з XVI ст. одним із важливих напрямів московської полі

тики була боротьба за вихід до Чорного моря. З метою захоплен

ня Північного Причорномор’я у другій половині XVIII ст. Росій

ська імперія вела тривалі війни з Кримським ханством і Турець

кою імперією (1768–1774, 1787–1791). В російськотурецьких

війнах Україна використовувалась як джерело людських та ма

теріальних ресурсів для російської армії і несла на собі основ

ний тягар цих війн.

Внаслідок російськотурецької війни 1768–1774 рр. Росій

ська імперія отримала фортецю Азов у гирлі Дону, Керченський

півострів та землі між Дніпром і Південним Бугом до узбереж

жя Чорного моря включно. Але цей вихід до Чорного моря бло

кувався турецькими фортецями, розташованими на виході

з Дніпровського лиману. Відповідно Російська імперія продов

жила боротьбу за вихід до Чорного моря.

У 1783 р. російська армія захопила і приєднала до Росії Крим

ське ханство, а у 1787 р. почалася нова війна з Турецькою імпе

рією, в якій Росія знову перемогла. Турецька імперія у 1791 р.

змушена була укласти Ясський мир, за яким вона визнавала пе

рехід до Російської імперії території Кримського ханства, а та

кож передала Росії землі між Південним Бугом і Дністром.

Таким чином, на кінець XVIII ст. Північне Причорномор’я

ввійшло до складу Російської імперії. Для України зникла ту

рецькотатарська загроза і з’явилась можливість освоєння ро

дючих земель Півдня та встановлення економічних та інших

контактів через чорноморські порти з європейськими країнами,

хоча у той час це і слугувало головним чином інтересам росій

ського самодержавства. Регіон дістав назву Новоросія. Тут утво

рилися Азовська та Новоросійська губернії і Таврійська об

ласть. У 1802 р. виникла Катеринославська губернія.

До моменту приєднання до Російської імперії Південна Ук

раїна мала незначну кількість населення. Таким чином, голов

ним завданням російської влади було заселення цього регіону.

Заселення Південної України здійснювалося головно силами са

мих українців. Але поряд з ними на ці землі ще з 30х років

XVIII ст. царський уряд почав переселяти сербів, греків, болгар,

німців, румунів, молдаван та ін. Російські поміщики, отри

муючи тут землі, почали переселяти на них своїх російських

кріпаків. Внаслідок такої політики на півдні України виникли

райони компактного проживання ряду переважно південноєв

ропейських народів та росіян.

Почалось створення міст як головних опорних пунктів росій

ської влади в регіоні. У 1776 р. фаворит Катерини ІІ Потьомкін

заснував м. Катеринослав (сучасний Дніпропетровськ). У 1778 р.

засновано і перший порт Російської імперії на Чорному морі —

Херсон. У 1788 р. засновано Миколаїв, а у 1794 р. — Одесу.

Правобережна та Західна

Україна у XVIII ст.

Політичний статус. Західну Україну звільнити зпід влади

Польщі під час Національновизвольної війни 1648–1657 рр. не

вдалось, а в період “Руїни” поляки змогли повернути під свою

владу і Правобережну Україну. Щоправда, у 1672 р., відповідно

до Бучацького договору, Поділля перейшло під владу Туреччи

ни, а південна частина Правобережної України потрапила під

протекторат Турецької імперії. Але після тривалих війн, у

1699 р., згідно з Карловицьким миром, ці землі знову поверну

лися під владу Речі Посполитої.

Під час Північної війни Правобережна Україна була зайнята,

за наказом Петра І, військами Мазепи (1704) і таким чином фак

тично приєдналася до Лівобережної Гетьманщини. Потім вона

була окупована російською армією. За Прутським миром

1711 р., Росія вивела свої війська з Правобережної України.

Формально ці землі переходили під владу П. Орлика, але вже у

1714 р. був укладений турецькопольський договір, за яким

Правобережну Україну повертали Речі Посполитій.

У XVIII ст. Річ Посполита вступила у фазу остаточного занепа

ду. Королівська влада втратила будьякі важелі впливу і не контро

лювала ситуацію на місцях. Магнати перетворились на фактичних

правителів країни. Посилилась анархія та втручання у внутрішні

справи Польщі сусідніх держав — Російської та Австрійської імпе

рій і Прусського королівства — кожна з яких прагнула захопити

Річ Посполиту. Оскільки жодна з цих країн не змогла повністю під

порядкувати Польщу, то вони домовились про поділ польських во

лодінь між собою. У 1772 р. відбувся перший поділ Речі Посполи

тої, за яким Російська імперія отримала Східну Білорусь і частину

Латвії, Австрійська імперія — Галичину, Прусське королівство —

Помор’я. Побоюючись повної втрати незалежності, прогресивна

частина польського суспільства у 1791 р. змусила короля провести

реформи, спрямовані на зміцнення країни. У відповідь на це росій

ські війська окупували Польщу, а у 1793 р. відбувся другий поділ

Речі Посполитої: Росія заволоділа Центральною Білоруссю, Схід

ною Волинню, Брацлавщиною та Поділлям. Пруссія — північною

та західною частинами етнічних польських земель. Австрія у

другому поділі Польщі участі не брала.

У відповідь на другий поділ Речі Посполитої польські патріо

ти у 1794 р. підняли повстання, намагаючись відстояти незалеж

ність своєї держави. Але Австрія, Росія та Пруссія використали

це повстання як привід для остаточного знищення Польщі. Ро

сійські війська захопили Варшаву, і у 1795 р. відбувся третій по

діл Польщі, який ліквідував цю державу. Росія отримала Захід

ну Волинь, Західну Білорусь, Литву та Курляндію. Пруссія —

Центральну Польщу з Варшавою. Австрія — Південну Польщу

з Краковом та Любліном. Окрім цього, Австрія володіла Закар

паттям, а у 1774 р. захопила у Молдавії Буковину. Таким чином,

на кінець XVIII ст. етнічні українські землі були поділені між

Австрійською та Російською імперіями. Невелика територія, за

селена українцями в гирлі Дунаю, належала Туреччині.

Соціально!економічний розвиток. До початку XVIII ст. в За

хідній Україні остаточно завершується полонізація української

шляхти, зникають останні православні церкви та монастирі. На

Закарпатті, яке перебувало під владою Австрійської імперії,

становище українців було особливо важким внаслідок геогра

фічної відрізаності від решти України. Тут панівне становище

продовжували займати угорці. В Західній Україні українці

майже повністю належали до селянського стану і зазнавали не

щадної економічної експлуатації, особливо гостро стояло питан

ня малоземелля.

Аналогічною була ситуація і в Правобережній Україні. Тут

було збережено панівне становище польських феодалів. Посилю

валась панщина, національні та релігійні утиски. У 1696 р. було

завершено переведення діловодства та судочинства на польську

мову. Поступово втрачають своє значення привілеї міст із магде

бурзьким правом, і воно більше не надається. Сейм 1717 р. поз

бавив православних громадян права брати участь в управлінні

державою і запланував остаточно ліквідувати Православну цер

кву в межах Речі Посполитої. Українці, окрім утисків в релігій

ному питанні, були практично позбавлені можливості навчання

рідною мовою та розвитку національної культури. Зростав та

кож економічний визиск населення Правобережної України

(панщина у XVIII ст. доходить до 6 днів на тиждень).

Виняток у цій політиці становили прикордонні землі, голов

ним чином Південна Київщина та Південна Брацлавщина, які

дуже постраждали внаслідок безперервних війн другої полови

ни XVII ст. і продовжували зазнавати нападів татар. Тому, зад

ля заохочення переселення людей на ці землі та економічного

відродження краю, польський уряд погодився на відновлення

тут козацького устрою, а переселенці почали отримувати звіль

нення від податків та панщини і не закріпачувались. Завдяки

цьому на Київщину пішов масовий потік переселенців з інших

регіонів України. Але термін цих пільг, починаючи з 1720х ро

ків, закінчується, зникає загроза з боку Криму і Туреччини. Як

наслідок — Правобережна Україна стає досить спокійним регіо

ном. Відповідно місцеві феодали починають збільшувати пан

щину, інші види відробітків, зростає оброк, посилюється закрі

пачення. Зміна соціальноекономічної політики Речі Посполи

тої щодо Правобережної України вилилась у нову хвилю

народних повстань.

Визвольне повстання 1702–1704 рр. Рух гайдамаків та оп!

ришків. Після укладення Карловицького миру 1699 р. Правобе

режна Україна, як уже зазначалось, повернулась під владу Речі

Посполитої. Зникла потреба у козаках, і тому цього ж року

польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацького

устрою в Правобережній Україні. Сюди було перекинуто поль

ську армію. Поява на початку 1702 р. польських військ і захоп

лення ними кількох міст на Київщині стали приводом до пов

стання. Під Фастовом польські війська були розбиті україн

ськими повстанцями. Ця перемога привела до швидкого

поширення повстання на всю Правобережну Україну. Центром

повстання стала Фастівщина, а фастівський полковник Семен

Палій — його керівником. На півдні Київщини діяли повстан

ські загони, керовані полковниками Самусем та Іскрою, а на По

діллі та Брацлавщині — Андрієм Абазиним. У жовтні 1702 р.

повстанці оволоділи Немировом — колишньою столицею Пра

вобережної Гетьманщини у 1670–1680х роках. Були також за

хоплені такі значні фортеці Правобережжя, як Бердичів та Біла

Церква, а на Поділлі — Могилів, Бар та ін. Проте максимальне

зосередження всіх сил проти повстанців дозволило уряду на по

чатку 1703 р. придушити повстання на Поділлі та Брацлавщи

ні. Але вже навесні 1704 р. повстанці знову перейшли у наступ і

визволили Поділля та Брацлавщину. Лише допомога з боку Ро

сії дала можливість придушити цей виступ.

Землі Правобережної України знову були розподілені між

польськими магнатами та шляхтою, які почали відновлювати

на них кріпацтво та посилили переслідування Православної

церкви. Ліквідація ж козацького устрою дозволяла полякам по

водитись особливо безцеремонно. Все це призвело до чергового

зростання невдоволення українського населення і вилилось

у так званий гайдамацький рух, який тривав на Правобережній

Україні практично до самої ліквідації Речі Посполитої.

Термін “гайдамак” походить із тюркських мов і в перекладі

означає “гнати”, “переслідувати”. Гайдамаками іменували

учасників невеликих збройних загонів, які виникали у пору

біжних степах із втікачів з України. Початково гайдамаки здій

снювали переважно грабіжницькі напади на панські маєтки,

вбивали найбільш ненависних панів, лихварів, корчмарів та

представників королівської адміністрації, нападали на невели

кі урядові військові підрозділи. Частину здобичі віддавали міс

цевим селянам. Після цього гайдамаки втікали у степ. Знаходи

ли вони притулок та підтримку також на Запорожжі та у Ліво

бережній Україні.

Перший великий гайдамацький виступ відбувся у

1734–1738 рр. Він був пов’язаний з посиленням анархії в Речі

Посполитій під час боротьби за королівський престол між Ав

густом ІІІ і Станіславом Лещинським. Користуючись із повної

безконтрольності, озброєні підрозділи польської шляхти займа

лися грабунком українського населення Правобережжя. Водно

час на Правобережжя вступили російські війська, які мали під

тримати Августа ІІІ у боротьбі за престол, але українське насе

лення витлумачило їх появу як прихід на допомогу українцям

від утисків католиків і піднялось на повстання. Гайдамацькі за

гони, які прийшли з Запорожжя, швидко поповнились місце

вим населенням, і почався великий повстанський рух. Головни

ми ватажками на першому етапі повстання були Верлан та Гри

ва. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, частково —

Поділля та Волинь. На допомогу Польщі прийшли російські

війська. Це було несподіванкою для повстанців і призвело до

швидкого придушення перших виступів. Проте саме повстання

не припинилось, і після відходу російських військ у 1736 р. спа

лахнуло з новою силою. Основним центром повстання стала Ки

ївщина, де діяли численні гайдамацькі загони під проводом

Медведя, Харка, Гриви, Жили, Запорожця та ін. На боротьбу

з гайдамаками піднялась польська шляхта та магнати. Ними

було зібрано значну армію, і в 1737 р. основні сили повстанців

були розгромлені, а Верлан з рештками гайдамацьких підрозді

лів відступив до Молдавії. Проте окремі гайдамацькі виступи

тривали до кінця 1738 р.

Незважаючи на жорстоке придушення повстання 1734–

1738 рр., на півдні Київщини і у 1740х роках продовжували ді

яти досить значні гайдамацькі загони. Найвідомішими ватажка

ми цього періоду були Гнат Голий, Іван Борода, Роман Чорний,

Іван Вечірка, Таран та ін. А наприкінці 1740х років піднімаєть

ся нове велике гайдамацьке повстання. Особливого розмаху пов

стання набуло з 1750 р., оскільки саме цього року у багатьох се

лах Правобережної України закінчувався термін звільнення від

панщини, і селяни, не бажаючи ставати кріпаками, вирішили

силою відстояти свої права. У цей час активні бойові дії вели пов

станські загони Сухого, Мамая, Подоляки, Мочули, Письменно

го, Лисого, Вуса та ін. Повстання поступово охопило всю Київ

щину, Брацлавщину і перекинулось на Поділля та Волинь. Най

вищого розмаху це повстання досягло влітку 1750 р., коли

гайдамаки захопили Фастів, Вінницю та ряд інших значних ук

ріплених міст Правобережної України. Російський уряд, занепо

коєний перекиненням цього повстанського руху на Лівобережну

Україну, надіслав на придушення гайдамацького виступу вій

ська. Завдяки цій допомозі Польщі вдалося до кінця 1750 р. при

душити повстання. Настав період тимчасового затишшя. Проте

польські феодали не зробили висновків і не пом’якшили утисків

українського населення. Як наслідок, почалось чергове гайда

мацьке повстання, яке отримало назву Коліївщина.

Безпосереднім поштовхом до Коліївщини стало посилення

релігійних утисків, а також чергове безвладдя у Польщі. Воно

було спричинене королівським маніфестом 1767 р., який гаран

тував рівність прав представників усіх конфесій. У відповідь

фанатична частина польської аристократії виступила проти

уряду. Вона на початку 1768 р. утворила у м. Бар так звану Бар

ську конфедерацію — збройне ополчення шляхти, яка домага

лась збереження виключного становища римокатоликів, а фак

тично — грабувала та мордувала українське населення, руйну

вала православні храми та монастирі. Польський король не мав

сил для придушення цього виступу, і тому звернувся до Росії.

Російські війська вступили на територію Правобережної Украї

ни, і місцеве населення знову витлумачило їх появу як допомо

гу з боку православної Росії і сигнал до повстання.

Значну допомогу в організації повстання надало Запорожжя.

Запорожці висунули зі свого середовища чимало ватажків Колі

ївщини, зокрема й одного з головних її лідерів — Максима За

лізняка та надали цьому виступу організованості. Навесні

1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином Залізняк сфор

мував перший збройний загін, з яким наприкінці травня 1768 р.

розпочав повстання. Коліївщина швидко охопила всю Правобе

режну Україну. Залізняк захопив Смілу, Лисянку, Черкаси,

Корсунь, Богуслав, а 10 червня повстанці взяли найбільшу фор

тецю регіону — Умань. Тут на бік повстанців перейшов уман

ський сотник Іван Гонта, який сприяв швидкому здобуттю цієї

фортеці. Це була кульмінація Коліївщини.

Але розростання повстанського руху налякало російську

владу, яка боялась, що Коліївщина може перекинутись і на під

контрольні Росії землі. Окрім того, існувала версія, що запо

розький кошовий Калнишевський хоче знищити Польщу і ство

рити із Запорожжя та Правобережної України окрему україн

ську державу. Тому російські війська, що перебували у Польщі,

отримали наказ придушити Коліївщину. Полковник донських

козаків, що були у складі російської армії в Польщі, Гур’єв при

був 26 червня 1768 р. під Умань і запросив до себе головних ва

тажків гайдамаків нібито для переговорів, але їх підступно схо

пили та ув’язнили. Позбавлені керівників, повстанці були

швидко розбиті російським та польським військами. Проте ок

ремі виступи тривали до початку 1769 р.

Гайдамацькі повстання зазнали поразки, але польська влада

змушена була певною мірою рахуватися з релігійними потреба

ми православного населення та утримуватись від занадто вели

ких розмірів панщини. Гайдамацькі виступи також сприяли

послабленню Речі Посполитої і врештірешт — її ліквідації.

Не кращим, ніж на Правобережній Україні, було становище

українського населення і в Західній Україні. Тому і тут виник

ли форми масового протесту, схожі з гайдамацьким рухом — це

були опришки, або левенці. Перша згадка про опришків у доку

ментах датується 1529 р. Головним регіоном дії загонів оприш

ків були Карпати. Тут сходились кордони Польщі, Австрії та

Молдавії, що давало змогу загонам опришків, у випадку їх пе

реслідування, переходити з території однієї держави на терито

рію іншої. Опришки діяли невеликими групами по кілька де

сятків чоловік. Вони здійснювали напади на панські маєтки та

представників влади і після цього одразу ж відходили у гори.

Частину награбованого роздавали простому населенню, а також

приходили на допомогу останньому для розправи з найбільш не

нависними експлуататорами. Все це забезпечило опришкам під

тримку з боку українського населення і створило їм імідж бор

ців за народні права.

У першій половині XVIII ст. головними ватажками опришків

були Солонинка, Панчишин, Сабат, Василь Баюрак, Іван Бой

чук та ін. Але найвідомішим ватажком опришків по праву вва

жається Олекса Довбуш (1700–1745), який керував загоном оп

ришків упродовж 1738–1745 рр. Лише внаслідок зради поля

кам вдалося вбити Довбуша. Проте рух опришків не

припинився. Він “пережив” польське панування і його вдалось

знищити лише новій, австрійській владі у 1830х роках.

Українська культура

у другій половині XVII–XVIII ст.

Загальна характеристика. Національновизвольна війна

1648–1657 рр. дала потужний поштовх для подальшого розвит

ку української культури. Чимало українських культурних дія