Чуткий А. І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

типом нагадували пізньотрипільські племена. У племен куль

тури стрічкової кераміки набули поширення металеві вироби.

На Волинь у першій половині III тис. до н. е. прийшли племена

культури лійчастого посуду, які витіснили племена культури

стрічкової кераміки, а територією Лівобережної України

заволоділи войовничі скотарські племена ямної культури.

В епоху бронзового віку (ІІ тис. до н. е.) на зміну ямній культу

рі на Півдні України прийшла катакомбна культура кочових

скотарських племен.

У степовій та лісостеповій Україні у середині ІІ тис. до н. е.

проживали племена культури багатоваликової кераміки. Посе

лення містилися біля річок, їх населення займалося приселищ

ним скотарством і землеробством. У середині ІІ тис. до н. е. тери

торія сучасної Південної та Лівобережної України була заселена

племенами зрубної культури. Це були племена осілих скотарів,

що мігрували з поволзьких степів. Вони займалися землеробс

твом, а також мали власне бронзоливарне виробництво.

На Правобережній Україні у ІІ тис. до н. е. проживали земле

робськоскотарські племена культури шнурової кераміки. Центр

цієї культури містився на території сучасної Польщі. У середині

ІІ тис. до н. е. на основі племен культури шнурової кераміки ви

никла тшинецько!комаровська культура, яку дослідники вва

жають праслов’янською. Племена цієї культури на території су

часної України займали Полісся, Прикарпаття та частину Пра

вобережжя, у них переважало землеробство і скотарство, жили

в наземних житлах або напівземлянках, поселення були постій

ні, їх жителі вміли виготовляти металеві вироби. На базі тши

нецькокомаровської культури у XI–X ст. до н. е. виникла біло!

грудівська культура — перша культура на території України,

в якій у широкий вжиток входять вироби із заліза. Племена цієї

культури були поширені на Правобережній Україні, займались

землеробством, вели осілий спосіб життя — проживали в посе

леннях, розташованих на підвищеннях біля річок і добре укріп

лених. Померлих ховали у безкурганних могильниках як за об

рядом тілоспалення, так і тілопокладення. Із покійником хова

ли чимало речей, що свідчило про розвинутий культ померлих та

віру у потойбічне життя. Племена білогрудівської культури час

тина дослідників вважає предками східних слов’ян.

Кочові племена та давньогрецькі

колонії на території України

(І тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.)

Кіммерійці. Кіммерійці — перший народ на території Украї

ни, про який згадують писемні джерела (давньогрецькі автори

Гесіод, Геродот, Страбон) та давньогрецькі міфи. Більшість уче

них вважає кіммерійців іраномовними кочовиками, що прий

шли у причорноморські степи в XI–IX ст. до н. е. з Поволжя.

Кіммерійців ототожнюють з племенами зрубної культури. Вони

панували в степах між Дунаєм і Доном з межі ІІ– І тис. до н. е.

до VIII–VII ст. до н. е. Початково це були кочові племена скота

рів. Але поступово кіммерійці почали переходити до осілого

способу життя й займатися землеробством. Вони налагодили

торговельні контакти з населенням Близького Сходу та Балкан

ського півострова. Кіммерійське суспільство перебувало на по

розі класоутворення, але розвиток державотворення у кімме

рійців перервала навала скіфів.

Скіфи. На межі VIII–VII ст. до н. е. зі сходу в Північне При

чорномор’я вдерлись племена скіфів. Іраномовні кочовики,

батьківщиною яких були степи Центральної Азії, витіснили

кіммерійців з Північного Причорномор’я і встановили тут своє

панування, яке тривало до середини IV ст. до н. е. Скіфи утвори

ли протодержавне об’єднання — Велику Скіфію, яка охоплюва

ла територію степу та лісостепу між Доном та Дунаєм. Скіфи (за

свідченням Геродота) поділялися на чотири групи: скіфицар

ські (займали степовий Крим та Нижнє Подніпров’я), скіфико

човики (причорноморські степи), скіфиземлероби (лісостеп на

схід від Дніпра) та скіфиорачі (лісостеп між Дністром і Дніп

ром). Останні дві групи українські історики вважають пра

слов’янами (праукраїнцями).

Значною подією в історії скіфів стала війна проти перського

царя Дарія І (513 р. до н. е.), в якій скіфи перемогли і здобули

славу непереможного народу. Скіфи постійно воювали проти су

сідів, особливо проти фракійців (населення Балканського півос

трова). Це призвело до їх зіткнення з Македонією. У 339 р.

до н. е. в битві з царем Філіппом ІІ Македонським скіфи були

розбиті (загинув і 90річний скіфський цар Атей, який особисто

брав участь у битві). І хоча скіфи у 331 р. розгромили македон

ське військо, але й підірвали свою могутність. Велика Скіфія

розпалась на дві Малі Скіфії (одна розташовувалась на Нижньо

му Дунаї, друга займала степову частину Криму та Нижнє По

дніпров’я). Остання проіснувала до 375–376 рр. н. е., коли її

знищили гуни.

Сармати. Головний удар Великій Скіфії завдали сармати, що

прийшли в IV ст. до н. е. у Північне Причорномор’я зі сходу.

Сармати панували у причорноморських степах з IІІ ст. до н. е. до

III ст. н. е.

Суспільний лад сарматів вирізнявся міцнішим родоплемін

ним ладом та військовою демократією і складався із союзів пле

мен, очолюваних вождями, проте в управлінні брали участь всі

вільні общинникивоїни. Страбон (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) по

діляв сарматів на племена язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та

аланів. У джерелах згадуються також сарматські царі, зокрема

цар Гатал, що могло свідчити про прискорення розпаду родо

племінного ладу, початок класоутворення та державотворення.

В перших століттях нашої ери сармати були витіснені з Пів

нічного Причорномор’я або асимільовані готами.

Готи. У ІІ ст. н. е. з ПівденноСхідної Прибалтики у Північне

Причорномор’я прийшли германські племена готів, які витіс

нили сарматів. На думку деяких учених, готи створили у Под

ніпров’ї власну державу (держава Германаріха) і заснували

Київ. У III–IV ст. н. е. готи поділилися на західних (вестготів) та

східних (остготів). Вестготи перейшли через Дунай і зайняли

Балкани. Остготи залишились у Причорномор’ї.

Гуни. Наприкінці IV ст. н. е. в Північне Причорномор’я зі

сходу прийшла ще одна кочова орда — гуни. Вони завдали по

разки сарматам і готам і змусили їх залишити цей регіон, а та

кож знищили Малу Скіфію. Рештки скіфів і готів закріпились

у гірському Криму, де проіснували до другої половини

І тис. н. е., поступово змішуючись та асимілюючись з новими

народами, що приходили у Крим. Гунське панування тривало

до середини V ст., до розгрому цих кочівників.

Давньогрецькі колонії в Північному Причорномор’ї. У VII–V ст.

до н. е. Північне Причорномор’я стало об’єктом грецької колоніза

ції. Перше грецьке поселення в цьому регіоні — Борисфеніда —

було засноване у VII ст. до н. е. на о. Березань в районі Буго

Дніпровського лиману. Впродовж наступних двох століть ви

никли інші грецькі колонії на півдні сучасної України. Найві

доміші зпоміж них: Херсонес (район сучасного Севастополя),

Ольвія (біля сучасного Миколаєва), Пантикапей (Керч), Феодо

сія, Тіра (поблизу БілгородаДністровського) та ін.

Грекиколоністи не переривали зв’язків з батьківщиною, і

таким чином Північне Причорномор’я потрапило в орбіту то

дішнього цивілізованого світу, духовна культура якого значною

мірою вплинула на місцеве населення.

Грецькі колонії являли собою незалежні містадержави (по

ліси). Формою політичної організації цих містдержав була ра

бовласницька республіка (аристократична або демократична).

У демократичних республіках (Ольвія, Тіра) участь у житті дер

жави брали всі вільні громадяни чоловічої статі, у аристокра

тичних (Пантикапей) — лише верхівка. Пантикапей став столи

цею Боспорського царства (IV ст. до н. е. — IV ст. н. е.).

В окремі періоди грецькі міста потрапляли в залежність

від скіфів, у ІІ–І ст. до н. е. — від Понтійського царства, а з

І–ІІ ст. н. е. — від Риму. У 370х роках н. е. більшість давньо

грецьких колоній у Північному Причорномор’ї була знищена

гунами.

Походження слов’ян.

Давня історія східних слов’ян

Питання походження слов’ян належить до найпроблемні

ших внаслідок своєї ідеологізації та заполітизованості. Єдине,

що можна стверджувати напевно, це те, що слов’яни — авто

хтонне населення Європи, яке належить до європеоїдної раси та

індоєвропейської мовної сім’ї.

Стосовно прабатьківщини слов’ян, то на цю роль, за різними

гіпотезами, претендують: ПівденноСхідна Прибалтика, Вісло

Одерський регіон, район Карпат, КарпатоДніпровський регіон,

район Прип’яті, район Середнього Дунаю та ін.

Поява слов’ян, за різними теоріями, коливається між рубе

жем ІІ–І тис. до н. е. і першою половиною І тис. н. е. Вперше

слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венеди” у

І ст. н. е. у римських авторів. Так, Пліній Старший (24–79 рр. н. е.)

і Тацит (І ст. н. е.) розміщували їх біля південного узбережжя

Балтійського моря. Грецький географ ІІ ст. н. е. Птоломей писав,

що вони заселяли землі між Балтійським морем (Венедська зато

ка) та Карпатами (Венедські гори). Подібне зміщення ареалу роз

селення венедів на південь могло свідчити про початок їх пересе

лення у цьому напрямку. Етнонім “слов’яни” вперше вжили ві

зантійські автори V–VIІ ст. ПсевдоКесарій, Іоанн Ефеський,

Менандр, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Сімокатта і Мав

рикій, а також готський історик Іордан. Вони оповідають, що ра

ніше цей народ був відомий як венеди, а нині як слов’яни і поді

ляється він на дві гілки — склавинів та антів. Склавинами, на

думку вчених, можна вважати предків західних слов’ян, а ан

тів — південних та східних. Візантійські історики також відзна

чали, що це були осілі землеробські племена, які не мали власної

держави та були язичниками й вели постійні війни з Візантією

та кочовиками (у III–IV ст. із готами, з кінця IV до середини

V ст. — з гунами, у другій половині VI — на початку VII ст. —

з аварами). Анти займали степову Україну між Дністром та

Дніпром і на думку вітчизняних учених (Грушевський, Брайчев

ський та ін.) були давніми українцями. Брайчевський довів, що

вони створили своє царство, яке існувало з IV до початку VII ст.

У IV–VI ст. н. е. під час Великого переселення народів

слов’яни зайняли значну територію, яка простяглась від Ельби

на заході до верхів’їв Волги на сході, від Чорного та Середземно

го морів на півдні до Балтики на півночі. Розселення по такій

великій території призвело до виникнення відмінностей між ок

ремими групами слов’ян. Як наслідок, єдина слов’янська спіль

нота у VI–VII ст. розпалась на три гілки: західні (поляки, чехи,

словаки, лужичани, полабськоприбалтійські слов’яни), східні

(українці, росіяни та білоруси) і південні (серби, словенці, чор

ногорці, хорвати, македонці та болгари) слов’яни. Особливістю

слов’янської колонізації був її переважно мирний характер.

На території сучасної України слов’яни розселялись із Пра

вобережної лісостепової частини в інші її регіони. На півночі во

ни витісняли фінноугорські племена, на заході — рештки гер

манців і фракійців, на півдні та сході велася безперервна бо

ротьба з іраномовними та тюркомовними кочовиками. Частково

слов’янам відповідає зарубинецька (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.)

та черняхівська (III–V ст. н. е.) археологічні культури. Суто

слов’янськими були пеньківська, київська та ін. археологічні

культури (V–VII ст.).

У VIII–IX ст. у східних слов’ян сформувалося 12 союзів пле

мен, або племінних князівств, які являли собою протодержавні

утворення. З них на території сучасної України розміщувались

7 союзів — поляни, уличі, тиверці, древляни, волиняни, білі хор

вати і сіверяни; на території сучасної Білорусі — дреговичі, кри

вичі та частково радимичі; на теренах сучасної Росії — в’ятичі,

словени та радимичі. Іноземні джерела повідомляють про наяв

ність трьох основних об’єднавчих державних центрів у східних

слов’ян: Куявія (Київ), Славія (Новгород) та Артанія (Волинь або

Крим). Наприкінці V ст. відбулося заснування Києва, який став

центром полянського племінного союзу східних слов’ян.

Розділ

Київська Русь. Галицько'

Волинське князівство

Київська Русь

У VIII–IX ст. прискорився процес майнового розшарування

у східних слов’ян. Водночас зросла зовнішня загроза із прихо

дом у Східну Європу нової орди — хозар. Усе це стимулювало

процес державотворення. Постала потреба об’єднання всіх схід

них слов’ян в одній державі, що було здійснено київськими кня

зями. Це полегшувалося спільністю походження, мови, культу

ри, ментальності й території розселення східних слов’ян.

Спочатку Київ став центром полянського племінного союзу,

а у 882 р. варязький князь (точніше — регент) Олег, який пра

вив у Новгороді, захопив Київ і перетворив його на центр своєї

держави. Так виникла Київська Русь.

Історики ще й досі сперечаються щодо ролі варягів (норма

нів) у цих подіях. У XVIII ст. німецькі історики, що працювали

в Росії, — Шльоцер, Міллер та Байєр сформулювали так звану

норманську теорію, згідно з якою варягам належала ключова

роль у створенні Київської Русі. Саме варяги, на їхню думку,

принесли державотворчий дух та державну організацію схід

ним слов’янам. Цієї теорії дотримувалося чимало дореволюцій

них російських та українських істориків. Але вже тоді почалась

боротьба з нею. Першим виступив із критикою норманської тео

рії М. Ломоносов, заявивши, що вона принижує слов’ян. У ра

дянський період норманська теорія вважалась ненауковою і всі

ляко засуджувалась. Натомість під тиском багатьох фактів

(свідчення середньовічних вітчизняних і закордонних джерел,

археологічні та інші докази) на сьогодні є незаперечною значна

роль варягів у творенні Київської Русі. Навіть усі перші київ

ські князі (до Святослава) мали варязькі імена і спирались на

варязькі дружини в управлінні державою. До того ж варяги ві

діграли також важливу роль у створенні Англійської держави,

заснували Неаполітанське королівство тощо. Отже, їх участь

у творенні української держави не може розглядатись як при

низлива для нас. Єдине зауваження стосується того, що ця роль

була важливою, але не виключною. Варяги лише прискорили ті

державотворчі процеси, що вже кілька століть відбувалися

у східних слов’ян.

Олег (882–912) — засновник Київської Русі. Він виконував

обов’язки регента при малолітньому Ігорі — синові першого ва

рязького князя на Русі Рюрика. Він підкорив древлян, сіверян

та радимичів, а також ряд неслов’янських племен. Олег заклав

модель централізованої держави замість традиційної для схід

них слов’ян федерації племен.

У 907 р. Олег здійснив переможний похід на столицю Візан

тії Константинополь (літописний Царгород, сучасний Стамбул).

Результатом цього походу стало укладення руськовізантій

ського договору, за яким Візантія сплачувала контрибуцію і на

давала пільги та право безмитної торгівлі руським купцям. Піс

ля цього Олег здійснив ряд походів проти Арабського халіфату

на південнозахідне узбережжя Каспійського моря. Під час од

ного з цих походів він і загинув.

Ігор (912–945) — син Рюрика. Приєднав до Русі племена ти

верців та уличів. Ігор також здійснив ряд успішних походів на

узбережжя Каспійського моря. Загострення стосунків із Візан

тією призвело до нових походів русичів на Константинополь.

Перший з них у 941 р. був невдалим (руський флот спалено за

допомогою “грецького вогню” — таємної зброї візантійців, що

являла собою запальну суміш, яка горіла навіть у воді). Другий

похід Ігоря на Константинополь — 943 р. — закінчився укла

денням нового договору (944 р.) з Візантією на умовах договору

Олега (але руських купців позбавили права безмитної торгівлі).

У 944 р. русичі здійснили успішний похід на Кавказ, де здобу

ли ряд великих міст (Дербент, Ширван, Бердаа).

Великі і постійні військові експедиції поглинали значні ре

сурси і вимагали все нових і нових надходжень до князівської

скарбниці. Це призводило до постійного збільшення данини,

внаслідок чого зростало невдоволення населення, що вилилось у

945 р. у повстання древлян, які вбили Ігоря під час чергового

збирання данини.

Ольга (945–964) — дружина Ігоря. Єдина жінка, яка прави

ла в Київській Русі. Юридично вона виконувала регентські

обов’язки при малолітньому сині Ігоря — Святославі.

Ольга придушила повстання древлян, але, розуміючи неми

нучість інших повстань, впорядкувала збір данини. У 957 р.

Ольга здійснила перший в історії Русі візит на найвищому рівні

за кордон (до Константинополя). Там вона прийняла християнс

тво. Було відправлено також посольство до германського імпе

ратора Оттона І, що мало збалансувати візантійський вектор

зовнішньої політики та підкреслити Візантії самостійність Русі.

У 964 р. Ольга передала владу Святославу, продовжувала жити

в Києві, де і померла близько 969 р.

Її правління було добою вирішального повороту в історії Ки

ївської Русі. Країна дістала впорядковане управління і почала

інтегруватись у політичну систему християнського світу. Хрис

тиянство одержало могутній імпульс для поширення на Русі.

Святослав (964–972) — весь час свого правління провів у без

перервних війнах. У 964 р. підкорив в’ятичів. У 965 р. розгро

мив волзьких болгар та буртасів. У 966 р. завдав поразки Хозар

ському каганату. На землях хозар на Нижньому Дону був засно

ваний руський форпост у причорноморських степах —

м. Саркел (Біла Вежа). У 966–967 рр. були розгромлені і обкла

дені даниною північнокавказькі племена, а території Таман

ського та Керченського півостровів (Тмутараканське князівс

тво) приєднані до Київської Русі.

На запрошення Візантії Святослав взяв участь у війні з болга

рами (967–971), проти яких здійснив два походи і навіть збирав

ся перенести на Дунай столицю своєї держави. Але через проти

дію Візантії, яка почала побоюватися претензій свого союзника

на болгарські землі, які вона сама хотіла підкорити, Святослав

був змушений повернутись до Києва. Повертаючись додому з дру

гого болгарського походу у 972 р., виснажені рештки русичів

потрапили в засідку, організовану печенігами (нова тюркомовна

орда, що на початку IX ст. прийшла у Причорномор’я) на Дніп

рових порогах, і були розбиті (загинув і сам Святослав).

Володимир І Великий (978 (980) — 1015) — київській князь

з 978 (980) р. У 981 р. він приєднав до Русі Західну Волинь та Га

личину, а у 981–984 рр. підкорив в’ятичів та радимичів, чим за

вершив об’єднання всіх східнослов’янських племен в одній дер

жаві. Він також остаточно розгромив Хозарський каганат, у

987 р. здійснив похід на Херсонес та вів безперервну боротьбу

з печенігами.

Володимир І відзначився і як князьреформатор. Він провів:

1) судову (кодифікація правових норм); 2) військову (створено

постійну професійну армію — дружину і ополчення, поступова

відмова від використання варягів); 3) грошову (початок карбу

вання власної монети — златники та срібники); 4) релігійну

(980 р. — спроба впорядкувати язичницькі культи в один за

гальнодержавний, 988 р. — впровадження християнства як

державної релігії); та 5) адміністративну (ліквідовано племінні

князівства, у регіони почали призначатись як правителі діти ве

ликого князя, створено розгалужений апарат великокнязів

ських урядовців) реформи.

Значну увагу Володимир І приділив розвитку культури та ос

віти. Велось також активне містобудування та спорудження ук

ріплень на південних кордонах Київської Русі. В Києві збудова

но перший кам’яний храм на Русі — Десятинну церкву. В зов

нішній політиці він започаткував установлення династичних

зв’язків із представниками правлячих династій Європи. Його

син Святополк був одружений з донькою польського короля,

Ярослав — з донькою шведського короля, одна донька була

дружиною угорського короля, друга — польського, третя —

чеського.

Перед смертю Володимир І поділив Київську Русь між своїми

синами, що призвело до міжусобної боротьби, в якій переміг

Ярослав Мудрий.

Ярослав Мудрий (1015–1018, 1019–1054) — прийшов до

влади після тривалої боротьби зі своїм братом Святополком.

Правління Ярослава було періодом найвищого піднесення Київ

ської Русі.

Діяльність Ярослава Мудрого: 1) прийняв загальнодержав

ний звід законів — “Руську Правду”; 2) поширював християнс

тво; 3) зміцнив міжнародні зв’язки Русі (династичні відносини

були встановлені з правлячими династіями Угорщини, Німеч

чини, Польщі, Візантії, Норвегії, Швеції і навіть Франції);

4) проводив активне будівництво міст; 5) здійснював культур