Чуткий А. І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

ноосвітню діяльність (створено бібліотеку, школи, запрошува

лись іноземні вчені та майстри); 6) розгромив печенігів (1017

або 1036 р.) і зміцнив прикордонну систему укріплень.

Недоліком діяльності Ярослава було те, що він не зміг подо

лати згубної практики свого часу і перед смертю поділив Русь

між своїми синами на 12 князівств, чим започаткував процес її

феодального розпаду.

Київська Русь у другій половині XI — першій половині

XIII ст. Після смерті Ярослава Мудрого його старші сини Ізяс

лав (правив у Києві), Святослав (правив у Чернігові) і Всеволод

(правив у Переяславі) домовились про координацію своєї полі

тики, і таким чином фактично збереглась політична єдність Ки

ївської Русі. Така практика співправління тривала з 1054 р. до

1068 р. і дістала назву тріумвірат, тобто — правління трьох.

Старші Ярославичі продовжували політику свого батька: спри

яли розвитку освіти і культури, продовжували християнізацію

Русі, вели активну зовнішню політику, розбили нову кочову ор

ду торків. Проте між ними поступово наростали протиріччя, які

були активізовані зовнішнім фактором. У 1068 р. на Русь вдер

лася нова кочова орда — половці. Об’єднані війська Ярослави

чів у цьому ж 1068 р. були вщент розбиті половцями на Київщи

ні, на р. Альта. Це викликало перше велике повстання у Києві.

Ізяслав втік і повернувся до Києва 1069 р. за допомогою свого

тестя польського короля Болеслава ІІ. Це засвідчило слабкість

його влади і заохотило інших князів претендувати на київський

стіл.

Міжусобна боротьба за Київ розпочалася 1073 р. — Святослав

вигнав з Києва Ізяслава і сам став київським князем (1073–1076).

Він намагався продовжувати зміцнення великокнязівської вла

ди, проте період його князювання був нетривалим.

Після смерті Святослава у Києві правив Всеволод (у 1076–

1093 рр. з невеликою перервою у 1078 р., коли знову правив Ізя

слав). Проте його син Володимир Мономах поступився великок

нязівським столом сину старшого Ярославича Святополку Ізяс

лавичу, який вважався законнішим претендентом на київський

стіл і правив у Києві до 1113 р.

Володимир ІІ Всеволодович Мономах правив у Києві в

1113–1125 рр. Він провів 25 походів проти половців і змусив їх

припинити напади на Русь. Другим важливим напрямом полі

тики Володимира Мономаха було відновлення єдності Русі та

збільшення великокнязівського домену. В Новгород, який пер

шим почав виявляти сепаратистські тенденції, Володимир

призначив правити свого старшого сина Мстислава, решта кня

зів змушені були визнати зверхність Володимира Мономаха. Та

ка політика була продовжена сином Володимира Мономаха

Мстиславом І Великим (1125–1132).

1132–1139 рр. — князювання в Києві молодшого сина Воло

димира Мономаха — Ярополка. Це був період переходу від

єдиновладдя до поліцентризму. Київська Русь остаточно розпа

дається на 12 князівств або земель. Із них у межах сучасної те

риторії України перебували Київське, Чернігівське, Переяслав

ське, Волинське та Галицьке князівства. Причому їхня кіль

кість постійно зростала і в другій половині XIII ст. сягнула 150.

Поза межами сучасної України найсильнішими руськими кня

зівствами були Смоленське, Полоцьке та ВолодимироСуздаль

ське. Більшість правителів цих князівств до кінця XII ст. також

присвоїли титул “великий князь”, чим додатково підкреслили

свою незалежність від Києва. Руські князі, хоча і належали до

однієї династії Рюриковичів, але вели постійні міжусобні війни,

чим послаблювали Київську Русь і робили її легкою здобиччю

для сусідів. Зі сходу та півдня посилились напади половців. Із

заходу почалися нашестя литовських племен (особливо ятвя

гів), Польщі та Угорщини (останні претендували головно на Га

личину). На початку XIII ст. у ПівденноСхідній Прибалтиці

утворився Тевтонський Орден, який підкорив Прибалтику,

а потім почав наступ на Північну Волинь та Полоцьке князівс

тво. Проте головного удару Русі завдало вторгнення нових кочо

виків — монголотатар.

1223 р. — перша навала монголотатар на Київську Русь.

У битві на р. Калка 31 травня 1223 р. татари розбили руські дру

жини внаслідок неузгодженості дій руських князів, але також

зазнали значних втрат і тому відійшли на схід.

У 1237–1238 рр. почалось вторгнення військ монголотатар

ського хана Бату (Батия) на Русь. Татари підкорили Рязанське,

ВолодимироСуздальське та Смоленське князівства. У 1239 р.

вони спустошили Переяславське та Чернігівське князівства.

Грудень 1240 р. — монголо!татари здобули Київ і рушили да

лі на Захід. До весни 1241 р. вони спустошили Галичину та Во

линь, а до початку 1242 р. пройшли Польщу, Чехію, Угорщину

і з Балкан повернули у Поволзькі степи. На Нижній Волзі Батий

заснував столицю своєї держави (Золотої Орди) м. СарайБату.

Під владою золотоординських ханів опинились землі від Уралу

до Дунаю. Руські князівства потрапили у васальну залежність

від Золотої Орди.

Монголотатарська навала остаточно розірвала зв’язки між

окремими частинами Київської Русі, прискорила занепад її дер

жавних інституцій, і в другій половині XIII ст. Київська Русь

остаточно припинила своє існування. Це був поступовий про

цес, і тому не можна називати якийсь конкретний рік як дату

припинення існування Київської Русі.

Київська Русь була першою українською державою, яка за

початкувала українську державотворчу традицію. В період Ки

ївської Русі було завершено консолідацію давньоукраїнського

етносу, закладено основні підвалини української духовної та

матеріальної культури. Величезне значення мало впроваджен

ня християнства. Культурноісторична спадщина Київської Ру

сі по праву належить українському народу і є найкращим під

твердженням його невичерпної енергії, високого духовного та

творчого потенціалу, а також основою національної гордості ук

раїнців і джерелом національного патріотизму.

Галицько'Волинське

князівство (1199–1340)

Галичина. Як окреме князівство виникло в середині XI ст.,

коли Галичину отримав у спадок син Володимира Ярославича

Ростислав (1052–1065), який започаткував місцеву князівську

династію Ростиславичів. Після його смерті Галичиною правили

його сини: Рюрик у Перемишлі (1065–1094), Василько у Тере

бовлі (1065–1124) та Володар у Звенигородці (1065–1124). Ва

силько помер бездітним, і його уділ приєднав син Володаря Во

лодимирко (1124–1153). Він також вигнав сина Рюрика Рости

слава з його уділу і таким чином об’єднав Галичину в одне

князівство та зміцнив князівську владу. Ця політика була про

довжена його сином Ярославом Осмомислом (1153–1187). Ос

танній князь вважався наймогутнішим на Русі, але так і не зміг

остаточно впоратись з галицьким боярством. Причини такої

впливової ролі галицького боярства пояснюються тим, що, на

відміну від решти земель Київської Русі, воно мало місцеве ко

ріння, було тісно пов’язане з регіоном, мало значні землеволо

діння, а отже, не залежало від князя і нічим не було йому зо

бов’язане.

Після смерті Ярослава Осмомисла у Галичі правив спочатку

його син Олег, а потім Володимир, зі смертю якого у 1199 р.

зникла династія Ростиславичів.

Волинь. Князівську династію на Волині започаткував онук

Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який отримав цю

землю в уділ у 1135 р. Він правив тут до 1154 р. і передав Волинь

своєму синові Мстиславу ІІ (1154–1171). Мстиславичі прийшли

на Волинь зі своїми боярами, яким вони надавали землі та поса

ди, а тому на Волині боярство залежало від князя і — відповід

но — підтримувало його. Тому саме волинські князі виступили

з ініціативою об’єднання регіону.

Син Мстислава ІІ — Роман (засновник династії Романови

чів) у 1187 р. здійснив першу спробу об’єднання Галичини та

Волині, а остаточно це вдалось йому у 1199 р. Після цього він

приєднав до створеного ним ГалицькоВолинського князівства

Київ (1201), поставив у залежність від себе туровопінських

князів. Роман також здійснив переможні походи на половців та

ятвягів.

У 1204–1205 рр. Роман Мстиславич розпочав війну з Поль

щею (існують версії, що він хотів узяти участь також у боротьбі

за германську імператорську корону). Але у розпал цієї війни

в червні 1205 р. під м. Завихвост у Польщі Роман потрапив у за

сідку і був убитий. Його малолітні діти — Данило (3 роки) і Ва

силько (1,5 року) не могли керувати країною. Цим одразу ж ско

ристались сусіди, які почали війну за ГалицькоВолинські зем

лі. Ця війна тривала до 1245 р. і призвела до тимчасового

розпаду ГалицькоВолинської держави. Проте поступово Дани

ло Галицький відновив єдність цієї держави. У 1238 р. він оста

точно підпорядкував Галич, а у 1239 р. — Київ. У 1245 р. в бит

ві під Ярославом зазнав поразки останній претендент на владу

в ГалицькоВолинській державі.

Діяльність Данила Галицького (1205–1264): 1) відновлення

єдності ГалицькоВолинської держави; 2) зміцнення князів

ської влади і розправа з боярством; 3) будівництво міст (Холм,

Львів, Данилів та ін.); 4) війни з сусідами (Польща, Угорщина,

Литва, Тевтонський Орден); 5) зміцнення кордонів і розширен

ня території; 6) міжнародні дипломатичні зв’язки (1253 р. отри

мав від Папи Римського королівську корону, сина Лева одру

жив із донькою угорського короля, сина Шварна — з донькою

литовського князя, сина Романа — з австрійською герцогинею,

доньку Предславу віддав за польського князя; у 1246 р. здій

снив поїздку до Золотої Орди і цим убезпечив себе з боку золото

ординців); 7) боротьба з монголотатарами і спроба створити ши

року антимонголотатарську коаліцію (спочатку йому сприяв

успіх, але відсутність підтримки з боку інших держав змусила

припинити боротьбу); 8) культурна діяльність (будівництво цер

ков, сприяння освіті, запрошення іноземних майстрів, підтрим

ка ремесел і торгівлі, свого друкаря Кирила зробив київським

митрополитом).

Таким чином, після татаромонгольської навали ГалицькоВо

линська держава стала головним осередком розвитку економіки

та культури в Україні, виступила спадкоємицею надбань Київ

ської Русі, продовжила українську державотворчу традицію.

Після смерті Данила ГалицькоВолинська держава була по

ділена між його синами (Шварно, Лев, Мстислав). Брат Данила

Василько правив на Волині до смерті у 1269 р., а потім волин

ським князем був його син — Володимир Василькович

(1269–1289).

Чергове об’єднання держави здійснив Лев І (1264–1301). Він

успадкував землі після смерті своїх братів та сина Василька,

який помер у 1289 р. бездітним. Лев І також захопив у Угорщи

ни Закарпаття, а в Польщі Люблінську землю. Внаслідок союзу

із Золотою Ордою зміг повернути під владу ГалицькоВолин

ського князівства Галицьке Пониззя (землі між Прутом та Дніс

тром до узбережжя Чорного моря).

Його син Юрій І (1301–1308 або 1301–1315) домігся створен

ня окремої галицької митрополії. Мав дружні відносини із сусі

дами, заохочував розвиток торгівлі та ремесел, зміцнював кня

зівську владу. Титулував себе “королем Руським”, що могло

свідчити про володіння Києвом.

1308 (1315)–1323 рр. — правління синів Юрія І Андрія та

Лева ІІ. Спираючись на союз із Тевтонським Орденом та Поль

щею, вони вели боротьбу за остаточну ліквідацію залежності від

Золотої Орди та протистояли литовській експансії. Загинули

у боротьбі з татарами (за іншою версією — у боротьбі з литовця

ми), не лишивши дітей, і це призвело до припинення династії

Романовичів.

Галицькі бояри у 1325 р. обрали правителем мазовецького

князя Болеслава, який був одружений із сестрою останніх Рома

новичів. Він прийняв православ’я і правив ГалицькоВолин

ською державою під ім’ям Юрія ІІ у 1325–1340 рр. Але через те

що він проводив політику, спрямовану на зміцнення князів

ської влади, галицьке боярство вчинило проти нього змову та

отруїло його в 1340 р. (за іншою версією — причиною його отру

єння була політика окатоличення). Після цього волинські бояри

запросили правити Волинню сина литовського князя Гедимі

на — Любарта Гедиміновича, а в Галичині почав правити один

із місцевих бояр Дмитро Дедко, який спирався на союз із тата

рами. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ зробив першу

спробу захопити Галичину, а у 1349 р. знову напав і остаточно

підкорив Галицьку землю. Таким чином, ГалицькоВолинське

князівство було поділене між Литвою та Польщею і припинило

своє існування.

Культура Київської Русі

та Галицько'Волинського князівства

Культура Київської Русі характеризувалася стрімким роз

витком і контекстуальністю із загальноєвропейським культур

ним процесом. Характерною рисою розвитку культури Київ

ської Русі було те, що вона розвивалася на стикові трьох куль

турних світів — східного (кочівники та мусульманська

культура), візантійського та західноєвропейського — і тому

увібрала риси всіх цих культур.

Освіта. Важливий елемент духовної культури та її база. Пер

ша школа в Київській Русі, відома нам із літописів, була заснова

на Володимиром І у Києві в 988 р. Школи засновував також Яро

слав Мудрий та інші князі. У цих школах хлопчиків навчали

письму, розтлумачували їм арифметику, тут вони осягали ази бо

гослов’я, історії, риторики. Онука Ярослава Мудрого Янка Всево

лодівна у 1086 р. заснувала першу школу для дівчат, у якій нав

чали грамоті, співам, шиттю та іншому рукоділлю. Існувало при

ватне навчання. Освіту можна було здобути також за кордоном.

Література. Наукові знання. Значну роль у поширенні знань

відігравали перекладні твори закордонних, переважно антич

них та візантійських авторів. Ярослав Мудрий створив першу

на Русі бібліотеку. Вона нараховувала близько 500 книг. Великі

бібліотеки існували також у Новгороді, Галичі та деяких інших

містах Київської Русі.

Однією з найдавніших книг, створених у Київській Русі і яка

збереглася донині, було Остромирове Євангеліє (1056–1057). Це

богослужебна книга, що має багате оздоблення орнаментом, за

ставками та мініатюрами. Назва цієї книги походить від імені її

замовника — новгородського посадника Остромира.

Від XI ст. збереглося ще чотири книги релігійного змісту:

службові мінеї 1095 р., 1096 р., 1097 р., Архангельське єванге

ліє 1092 р. та дві світські книги — “Ізборники” 1073 і 1076 рр.

Останні були збірками етичних та моральних норм, повчальних

статей тощо, зібраних на замовлення київського князя Свято

слава. Серед книг, створених у XII ст., особливо вирізняється

багато оздоблене Мстиславове Євангеліє (1115).

На Русі почали творити і власну релігійну літературу. До

перших таких творів належали “Сказання про Бориса і Гліба”,

що було написане у середині XI ст. і включене до складу “Повіс

ті минулих літ”, “Повчання до братії” новгородського єпископа

Луки Жидяти того ж періоду та “КиєвоПечерський Пате

рик” — збірка агіографічного характеру, створена у КиєвоПе

черській лаврі наприкінці XII — на початку XIII ст., і “Послан

ня пресвітеру Фомі”, написане в середині XII ст. київським мит

рополитом Климентом Смолятичем.

У добу Київської Русі було також започатковано літописну

традицію. Зпоміж давньоруських літописів вирізняють “По

вість минулих літ”, “Київський літопис” XII ст. та “Галицько

Волинський літопис” XIII ст., які дійшли до нас у пізніших ре

дакціях (Лаврентіївський список 1377 р. та Іпатіївський список

1440х рр.). Саме в Київському літописі під 1187 р. і 1189 р.

вперше вживається назва “Україна” для позначення порубіж

них земель (в першому випадку Переяславського князівства,

у другому — Галицького).

З літописів відомим є розвиток медицини на Русі, зокрема

згадуються хірургічні операції та імена найвизначніших лікарів

(Агапіт, Микола Святоша, Пімен, Даміан та ін.). Ігумен Києво

Печерської лаври Феодосій у другій половині XI ст. заснував

першу на Русі лікарню, а чернець Микола Святоша — Микіль

ський шпитальний монастир. Княжна Євпраксія Мстиславівна

написала перший медичний трактат “Мазі”.

Ігумен із Чернігівщини Даниїл, що на початку XII ст. відві

дав Палестину, започаткував географічну науку в Україні. Його

подорожні нотатки (“Ходіння”) містять докладний опис кліма

тичних умов, тваринного та рослинного світу країн, які він від

відав.

Вітчизняна політична та філософська думка були представ

лені творами митрополитів Іларіона та Климента Смолятича,

київського князя Володимира Мономаха, Даниїла Заточника.

Так, київський митрополит Іларіон (перший на цій посаді укра

їнець) у “Слові про закон і благодать” виступив із прославлен

ням Русі та великокнязівської влади. Ця ідея була продовжена

і Володимиром Мономахом (“Повчання дітям”), але останній,

відповідно до нових політичних реалій, акцентував увагу на

проблемах єдності Русі, на слідуванні християнським принци

пам, пом’якшанні феодального визиску населення тощо. Засуд

женню міжусобної боротьби було присвячено “Повчання про

сліпця та хромця” єпископа Кирила Туровського (друга полови

на XII ст.). Політичні та соціальні інтереси окремих верств насе

лення, а не лише центральної влади, були зафіксовані у “Слові

Даниїла Заточника” (друга половина XII ст.) та “Молінні Даниї

ла Заточника” (початок XIII ст.).

Загалом від часів Київської Русі збереглися 192 рукописи. До

праць, які не дійшли до нас в оригіналі, але відомі у пізніших

списках, належать “Слово про закон і благодать” митрополита

Іларіона (середина XI ст.), “Повчання дітям Володимира Монома

ха” (початок XII ст.), “Ходіння ігумена Даниїла” (початок XII ст.),

“КиєвоПечерський патерик” (кінець XII — початок XIII ст.),

“Слово о полку Ігоревім” (1180ті рр.) та ін.

Фольклор. Усна народна творчість Київської Русі була пред

ставлена обрядовими піснями (колядки, щедрівки, купальські,

плачевні та обжинкові пісні), замовляннями, закляттями і яв

ляла собою дохристиянську, язичницьку традицію, яка поєдна

лась із християнством. Особливо відомими є давньоруські били

ни. У своїй сюжетній основі билини мали історичну основу

(князівські чвари, боротьба з кочовиками, згадка конкретних

історичних осіб та подій), яка поступово доповнювалась народ

ною уявою.

Архітектура. Прийняття християнства у поєднанні з полі

тичним зміцненням Київської Русі започаткувало кам’яне бу

дівництво — насамперед будівництво культових споруд. Напри

кінці X ст., за часів Володимира І, було зведено Десятинну церк

ву, князівський палац та розширено саме місто Київ. У

1037–1038 рр. в Києві на згадку про перемогу руських військ

над печенігами за велінням Ярослава Мудрого спорудили ка

федральний собор — Собор св. Софії. В XI ст. у Києві було зведе

но Золоті ворота, церкву Богородиці, Юріїв монастир, Іринин

ську та Успенську церкви; у Вишгороді — храм Бориса і Гліба;

в Чернігові — СпасоПреображенський собор; Софійські собори

у Новгороді та Полоцьку тощо. Споруди X–XI ст. характеризу

вались грандіозністю та багатим оздобленням, однак із посилен

ням феодальної роздробленості у XII ст. відбувається перехід до

переважно невеликих споруд внаслідок зменшення фінансових

можливостей. У цей період зведено Трьохсвятительську та Ми

хайлівську церкви і церкву Богородиці Пирогощої в Києві,

Юр’ївську церкву в Каневі, Борисоглібський та Успенський со

бори в Чернігові, собор Різдва Богородиці в Суздалі, Успен

ський собор у ВолодимиріВолинському, церкву Бориса і Гліба

у Гродно та ін.

Певною відмінністю вирізнялась архітектура Галицького

князівства — тут внаслідок наявності покладів будівельного ка

меню кам’яне будівництво було поширенішим і також був знач

но більшим вплив західноєвропейської архітектурної традиції.

Іконопис, мозаїка та фресковий живопис. Появі мозаїк,

фрески та іконопису на Русі сприяв перехід до християнства.

Давньоруське іконописне мистецтво характеризувалось наслі

дуванням візантійських канонів. Для нього були властиві наси

чені, переважно контрастні фарби. Головним сюжетом були об

рази Богоматері та святих. Відоме ім’я київського іконописця

Алімпія. Найвідомішими зразками іконопису Київської Русі є

вишгородська ікона Богоматері XII ст., ікона “Борис і Гліб”,

“Архангел” та ін.

Важливим елементом внутрішнього прикрашання будівель

в добу Київської Русі були мозаїки та фрески. Зразки фресково

го живопису збереглись у Софійському соборі Києва. Мозаїка

являла собою малюнок, викладений з різнокольорових шматоч

ків смальти. Аби надати малюнку більшої виразності, шматоч

ки смальти кріпилися під різним кутом. Це створювало ілюзію

об’ємності, вигляд такої мозаїки змінювався залежно від освіт

лення. До найвідоміших мозаїк, що збереглись від часів Київ

ської Русі, належать зображення Христа Вседержителя і Бого

матеріОранти у Софійському соборі та зображення Дмитра Со

лунського у Михайлівській церкві Києва.