Чуткий А. І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

чів дістали підкріплення своїм національним почуттям внаслі

док відродження української державності. Сформувалась укра

їнська політична еліта, яка також сприяла розвитку вітчизня

ної культури. Українська культура звільнилася від репресій

з боку польської влади. Але після розколу Гетьманщини на дві

частини і початку “Руїни” зазнає збитків також і культурне

життя. Культурний розвиток кожної з українських земель від

бувається окремо, і тому формуються культурні відмінності між

окремими її регіонами.

Освіта. Національновизвольна війна кардинально змінила

ситуацію в цій сфері. Б. Хмельницький та більшість його нас

тупників чудово розуміли те важливе значення, яке має освіта

для формування самостійної держави та нації. Відповідно осві

та незмінно отримувала значну матеріальну підтримку з боку

більшості гетьманів, а освічені особи могли досить швидко зро

бити блискучу кар’єру.

Система освітніх закладів України XVII–XVIII ст. складала

ся з двох вищих навчальних закладів (Львівський університет

та КиєвоМогилянська академія), середніх навчальних закла

дів (колегіумів) та початкових шкіл. Останні були як світськи

ми, так і духовними. Львівський університет, заснований у

1661 р., був цілковито польським (навчання велося польською

мовою, і навчались у ньому переважно поляки), а тому не мав

принципового значення для розвитку української освіти того

часу. До того ж він був взятий під контроль єзуїтами і до 1784 р.

фактично існував як духовний навчальний заклад. Таким чи

ном, головним осередком вищої освіти в Україні був Києво

Могилянський колегіум. Ще відповідно до Гадяцького трактату

1658 р. планувалось надання йому статусу академії та засну

вання в Україні університетів. Але остаточно надання Києво

Могилянському колегіуму статусу академії відбулось у 1701 р.

Повний термін навчання у КиєвоМогилянській академії ста

новив 12 років. Тут вивчали латину, грецьку мову, богослов’я,

музику, філософію та ряд інших дисциплін переважно гумані

тарного профілю. Зпоміж відомих викладачів академії були

В. Ясинський, Й. Галятовський, А. Сатановський, Й. Крюков

ський, Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Ю. Конись

кий та ін. В Академії на початку XVIII ст. навчалось до 2 тис.

студентів, причому не лише з України, а й також з Росії, Чехії,

Сербії та інших країн. Серед вихованців академії особливо ус

лавились Антоній Радивілович (визначний проповідник), Си

меон Полоцький (теолог), Стефан Яворський (просвітник, нау

ковець та релігійний діяч), Дмитро Туптало (єпископ Ростов

ський, згодом канонізований), Григорій Сковорода (філософ,

письменник), Феофан Прокопович (релігійний та громадський

діяч), Григорій Полетика (письменник, політичний та громад

ський діяч), Василь Рубан (історик та поет), Олександр Безбо

родько (визначний політик Російської імперії), Артемій Ведель

(композитор) та ін.

У XVIII ст. царський уряд повів наступ на КиєвоМогилян

ську академію, небезпідставно вважаючи її головним центром

українського національнокультурного руху. Найталановиті

ших викладачів переводили на роботу в Росію, штучно обмежу

валась чисельність студентів. У 1783 р. навчання в академії бу

ло переведено на російську мову, а у 1817 р. КиєвоМогилянську

академію закрили. Водночас заборонялося створення інших ви

щих навчальних закладів.

У 1786 р. на території Російської імперії було проведено ос

вітню реформу, яка полягала в остаточному закріпленні стано

вої освіти та введенні різних типів навчальних закладів, які

поділялись залежно від терміну та характеру навчання. В гу

бернських містах створювали чотирикласні училища, в яких

вивчали російську мову та історію, фізику, механіку, арифме

тику та архітектуру; в повітових містах — двокласні училища,

в яких навчали читанню, письму, лічбі та історії. Вся система

освіти у Підросійській Україні наприкінці XVIII ст. стала ро

сійськомовною і слугувала головним засобом русифікації.

Література. У другій половині XVII ст. відродилась релігійна

полеміка. Головним її літературним вираженням був твір Лаза

ря Барановича “Нова міра старої віри” (1676), а також збірник

проповідей “Ключ розуміння” Йоаникія Галятовського 1655 р.

Зпоміж релігійної літератури важливе місце посідають також

праці св. Дмитрія Ростовського “Руно зрошене” та чотиритомна

агіографічна праця “ЧетьїМінеї”.

Поетичний жанр розвивали Климентій Зиновіїв та Іван Ве

личковський. Глибоким патріотизмом пронизані вірші Семена

Дівовича (“Розмова Великоросії з Малоросією”) та Василя Кап

ніста (“Ода на рабство”), створені у другій половині XVIII ст. і

в яких засуджувалася дискримінаційна політика Росії щодо

України. Чимало поетичних творів були пов’язані з проблема

ми буденного життя (“Ярмарок” Івана Некрашевича, “Пісня

світська” Левицького, “Піснь о біднім сироті” Пєшковського,

“Піснь о світі марнім” Федора Кастевича та ін.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав перші частини “Енеїди”.

Написана живою розмовною українською мовою, замість заста

рілої церковнослов’янської, вона була зрозумілою для сприй

няття більшістю населення і започаткувала нову українську лі

тературу.

Літописи. Історична наука. У XVIII ст. історія продовжува

ла розвиватись у літописному жанрі. В цей час було створено

літописи Самовидця (анонімний твір, внаслідок значної його

політичної опозиційності російській владі, ймовірний автор —

Роман РакушкаРомановський), Григорія Грабянки, Самійла

Величка. Ці літописи дістали назву козацьких, оскільки їх

створювали представники козацької старшини і головним іс

торичним героєм у них виступало козацтво. В цих творах обс

тоювалась ідея самобутності України та українського народу,

доводилась тяглість української історії від Київської Русі до

козацької доби. Треба також зазначити, що, на відміну від лі

тописів Київської Русі та літописів XIV–XVII ст., у козацьких

літописах XVIII ст. помітна тенденція до аналізування подій,

виділення причиннонаслідкових зв’язків, використання

значної джерельної бази. У літописі Величка було вперше по

дано визначення поняття “український народ” як сукупності

всіх груп населення, що проживали на території України, а та

кож подається географічне позначення України як території

по обидва боки Дніпра.

Наприкінці XVIII ст. створюються перші власне історичні

праці. До них належать “Короткий опис козацького малоро

сійського народу” Петра Симоновського, видана Василем Ру

баном праця “Краткая летопись Малой России” невідомого ав

тора та “Історія русів”. В “Історії русів” вперше було подано

етапи української історії (Київська Русь — ГалицькоВолин

ська держава — ЛитовськоРуський період — доба козацтва)

та доводиться її безперервність. В “Історії русів” також прово

диться ідея необхідності самостійного розвитку України та

відмінності між росіянами та українцями. Твір є анонімним.

Ймовірним автором вважається Григорій Кониський або Гри

горій Полетика.

Філософія була тісно пов’язана з літературою та історією. Го

ловним осередком розвитку філософії в Україні залишалась Ки

євоМогилянська академія. Відомими філософами середини

XVII — першої половини XVIII ст. були Йосиф Горбацький, Іно

кентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Василь

Ясинський, Григорій Кониський. Головними рисами україн

ської філософії другої половини XVII–XVIII ст. був гуманізм,

який поєднувався з глибокою релігійністю та патріотизмом.

Цілу віху в українській філософії становить творчість Григо

рія Сковороди (1722–1794). Він походив з бідної козацької сім’ї,

здобув освіту у КиєвоМогилянській академії (вступив до неї у

14 років). Головним положенням філософії Сковороди була ідея

“сродної праці”. Це означало, що кожна людина повинна займа

тись тією професією, до якої у неї є покликання. Лише тоді лю

дина буде щаслива і зможе пізнати саму себе, а це відкриє їй

шлях до пізнання Бога.

Загалом в Україні розвивались головним чином гуманітарні

та природничі науки. Це було обумовлено тим, що наука зали

шалась тісно пов’язаною з релігією і чимало вчених походили

з духовного стану. До того ж колоніальний статус України пе

решкоджав прогресу у науковій сфері та повноцінному вивчен

ню закордонного досвіду, що особливо згубно позначилось на

розвитку фізикоматематичних та природничих дисциплін. Хо

ча з XVIII ст. починається поступовий розвиток і цих наук. Зок

рема, у 1793 р. українець І. Фальковський видав перший в Ро

сійській імперії підручник змішаної математики. Ф. Прокопо

вич та інші діячі української культури спеціально закликали

своїх учнів до вивчення фізикоматематичних та природничих

дисциплін. Ф. Прокопович також створив курс лекцій з мате

матики.

Музика та театр. Продовжувався розвиток музики у Києво

Могилянській академії. Тут навчання музичному мистецтву

здійснювали досвідчені фахівці за рукописними або друковани

ми нотними збірками духовних пісень (так звані ірмологіони).

У 1650х роках ректор академії Лазар Баранович організував

при КиєвоМогилянській академії спеціальну музичнохорову

школу. Остаточно утверджується багатоголосий спів, теоретич

ну основу якого було впорядковано в 1677 р. у “Граматиці муси

кійській” українського композитора Миколи Дилецького. Но

вим осередком музичної освіти та культури була також співоча

школа у Глухові. Окрім цього, при гетьманській резиденції Ро

зумовського у Глухові діяла капела.

Українськими композиторами XVIII ст., що здобули світове

визнання, є М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель.

Михайло Березовський (1745–1777) здобув освіту у Києво

Могилянській академії, потім — в Італії, де створив свої перші

музичні твори (опера “Демофонт”, соната для скрипки та ін.).

Після повернення з Італії працював у Петербурзі, але не був виз

наним і невдовзі помер. Є автором 18 хорових концертів, з яких

до нашого часу дійшло три, але й вони засвідчують тонке відчут

тя музики та неперевершену майстерність, вміле поєднання за

хідноєвропейської та української музичних традицій.

Дмитро Бортнянський (1751–1808) одержав музичну освіту в

Італії. Повернувшись у Росію, працював у Петербурзі спочатку

капельмейстером, а невдовзі — директором Придворної співаць

кої капели. Залишив значну музичну спадщину у сфері як ду

ховної, так і світської музики. Найвідомішими його музичними

творами є опери “Алкід”, “Креонт” та “Сокіл”. Сприяв набли

женню вітчизняної музичної традиції до західноєвропейської.

Артемій Ведель (1767–1808) навчався у КиєвоМогилянській

академії, а згодом очолював академічний хор. Був талановитим

скрипалем. Поєднав у своїй музиці класичний та народний еле

менти. Першим вніс народні мотиви у духовну музику. Є авто

ром понад 30 духовних концертів, зокрема “Літургії”, “Херу

вимської”, “Всенощної”, “На річках Вавилонських”.

Театральне життя було представлене діяльністю мандрів

них лялькових театрів (вертепів) та шкільною драмою. Драма

тичні твори у XVIII ст. створювали Дмитрій Ростовський (“Ус

пенська драма”), Семен Полоцький (комедія “Про блудного си

на”), Феофан Прокопович (трагікомедія “Володимир”), Лаврін

Горка (“Йосиф Патріарха”), Митрофан Довгалевський (“Коми

ческоє дєйствіє”), Георгій Кониський (“Воскресеніє мертвих”)

та ін. У 1798 р. в Україні було створено перший постійний те

атр (у Харкові).

Архітектура. В українській архітектурі XVII–XVIII ст. до

мінував стиль бароко, який прийшов із Західної Європи, але

на українських землях набув певних специфічних рис і тому

дістав назву українського бароко. До найвідоміших україн

ських архітекторів XVIII ст. належать І. Зарудний (найвідомі

ша споруда — Богоявленська церква Братського монастиря

у Києві), С. Ковнір (Ковнірівський корпус і дзвіниця на Даль

ніх печерах у КиєвоПечерській лаврі, а також Кловський па

лац у Києві), І. ГригоровичБарський (фонтан “Самсон”, Пок

ровська та НабережноМикільська церкви, надбрамна церква

Кирилівського монастиря у Києві та собор Різдва у Козельці,

Трьохсвятительська церква в с. Лемеші на Чернігівщині, спо

руди Межигірського монастиря під Києвом). В Україні в цей

час працювали також російські архітектори Г. Шедель,

Й. Старцев, І. Мічурін. Останній збудував за проектом італій

ського архітектора Б. Растреллі Андріївську церкву в Києві.

У Західній Україні в 1747–1762 рр. було споруджено собор

св. Юра (Львів), а у 1760–1770х роках Успенський собор По

чаївської лаври.

Одним із напрямів архітектури стають садовопаркові ком

плекси. Вони створюються в маєтку Румянцева в Качанівці (на

Чернігівщині), в маєтку Розумовського в Батурині та ін. Най

кращим зразком садовопаркової архітектури в Україні вважа

ється Софіївський дендропарк, створений у маєтку графа По

тоцького на Черкащині.

З другої половини XVIII ст. в архітектурі України поширю

ється класичний стиль. Він характеризувався зменшенням де

коративних елементів, чіткістю та спрощенням форм. Україн

ське бароко продовжує існувати, але царським указом 1800 р.

було заборонено будівництво споруд в українському стилі. Та

ким чином, навіть в архітектурі російський уряд прагнув до ні

веляції відмінностей між Росією та Україною задля повної аси

міляції останньої.

Образотворче мистецтво. Іконопис. У XVII–XVIII ст. продов

жувала розвиватись Лаврська граверна школа у Києві, яка була

представлена творчістю братів Тарасевичів, Аверкія Козачків

ського та Григорія Левицького. Наприкінці XVII та у XVIII ст.

в Україні працювали і такі відомі гравери, як Ширський, Зуб

рицький, Мігура та ін.

У КиєвоПечерській лаврі продовжувала свій розвиток київ

ська іконописна школа (Григорій Маляренко, Данило Красов

ський, Василь Дворецький). Настінні розписи Успенського со

бору КиєвоПечерської лаври здійснили в середині XVIII ст.

лаврські художники Іван та Феоктист. Відомими західноукра

їнськими іконописцями кінця XVII — початку XVIII ст. були

Ілліч Бродлакович та Іван Руткович, творець іконостасу П’ят

ницької церкви у м. Жовква, а в галузі фрескового живопису —

Строїнський.

У другій половині XVII–XVIII ст. розвивається світський

живопис. Головним жанром залишається портрет. Від другої

половини XVII–XVIII ст. відомі портретні зображення

Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського, С. Сулими

та ін. У XVIII ст. визначними українськими живописцями бу

ли Володимир Боровиковський, Антоній Лисенко, Дмитро Ле

вицький. Поширеним живописним сюжетом стають зображен

ня козака Мамая, а в іконописі — ікони Покрови.

Розділ

Українські землі наприкінці

XVIII — у першій половині

XIX ст.

Українські землі під владою

Російської імперії

у першій половині XIX ст.

Адміністративно!територіальний устрій. Чисельність та етніч!

ний склад населення. Українські землі, що належали на початку

XIX ст. Російській імперії, поділялись на три генералгуберна

торства: Малоросійське (Харківська, Полтавська і Чернігівська

губернії), Київське (Київська, Подільська, Волинська губернії),

НоворосійськоБессарабське (Катеринославська, Херсонська і

Таврійська губернії, а також Бессарабська область). Губернії поді

лялись на повіти. Головні посади в адміністрації займали росія

ни, що посилювало русифікацію України. У 1831 р. у Правобе

режній Україні було ліквідоване магдебурзьке право, а у 1841 р.

чинність Литовських статутів. Таким чином, до 1840х років ад

міністративний устрій, діловодство, судочинство та управління

України були повністю нівельовані до російських стандартів.

У Підросійській Україні на початку XIX ст. проживало

8,2 млн осіб, але внаслідок інтенсифікації приросту населення

його чисельність на середину XIX ст. зросла майже у 2,5 раза і

становила 20 млн осіб. Серед населення України на початку

XIX ст. найчисельнішою групою було селянство (95 %).

Відбулись зміни у соціальній та національній структурах насе

лення Підросійської України. Зокрема зник козацький стан. Ко

зацька старшина перетворилася на дворянство. Відбулось закрі

пачення селянства. Почався процес формування нових суспільних

класів — буржуазії, інтелігенції та робітників. Серед цих нових

соціальних груп українці становили меншість. У національному

відношенні українці на початку XIX ст. становили майже 90 %

населення України, але внаслідок переселенської політики цариз

му, спрямованої на змішання та асиміляцію націй, частка україн

ців постійно зменшувалась. Натомість в Україні з’явилось чимало

представників російської національності, більшість з яких нале

жала до привілейованих станів або робітництва. Російська мен

шина зосереджувалась переважно в містах Лівобережної та Пів

денної Україні. На Правобережжі найбільшою національною мен

шиною були поляки та євреї. У загальній чисельності населення

України поляки становили 6 %, а євреї — 8 %. Особливо стро

катим був національний склад Південної України. Там, окрім

українців, проживали росіяни, вірмени, серби, болгари, греки,

євреї, татари, грузини, угорці. З початку XIX ст. посилилось пере

селення німців до України (2 %). Водночас самі українці почали

переселятися на Кубань (Малиновий Клин), Північний Кавказ та

Поволжя, де до кінця XIX ст. їх нараховувалось близько 2 млн і

вони становили від 20 до 70 % населення цих регіонів.

Економічний розвиток. Економічний розвиток України

першої половини XIX ст. характеризувався: 1) посиленням ін

теграції до загальноросійського ринку; 2) посиленням кризи

феодального господарства і поступовим переходом до капіта

лізму; 3) початком промислового перевороту; 4) появою нових

галузей промисловості; 5) розвитком товарногрошових відно

син; 6) контролем економіки іноземним капіталом; 7) колоні

альним характером економіки. Колоніальний статус обумовив

розвиток в Україні переважно сировинної промисловості та

сільського господарства: на їх частку припадало понад 85 %

виробленої в Україні продукції. Натомість готова промислова

продукція надходила в Україну з Росії та інших країн Європи.

А збереження феодальних відносин обумовило тривале вико

ристання на промислових підприємствах праці кріпаків.

Головною галуззю економіки України й надалі залишалося

сільське господарство. Впродовж першої половини XIX ст. його

товарність швидко зростала, і воно дедалі більше почало перео

рієнтовуватися з внутрішнього на зовнішній ринок. На середи

ну XIX ст. Україна давала 80 % експорту цукру, 70 % експорту

зернових та 60 % експорту вовни, що їх експортувала Російська

імперія. З’явилась спеціалізація регіонів України з вирощуван

ня окремих груп сільськогосподарської продукції. Так Правобе

режна Україна спеціалізувалась на вирощуванні цукрових бу

ряків, Східна — льону, картоплі, тютюну, соняшників, Півден

на — зернових, кукурудзи, соняшнику, а також фруктів.

Активно розвивалась і тваринницька галузь сільського госпо

дарства, продукцію якої поставляли не лише до Росії, а й до

Австрії, Німеччини та інших європейських країн.

Поступово зростала частка промислового сектора виробниц

тва. Утвердження фабричнозаводського виробництва вияви

лось у зростанні кількості промислових підприємств в Україні в

3,7 раза: в 1825 р. їх нараховувалося 650, а у 1860 р. — 2230.

Особливо швидко промислові підприємства почали з’являтися з

30–40х років XIX ст. Це було початком промислового переворо

ту у Підросійській Україні. Головними центрами зосередження

промисловості були райони великих міст (Харків, Одеса, Київ,

Катеринослав) та Донбас. На середину XIX ст. в Донбасі діяло

32 металургійних та 11 чавуноливарних заводів, а видобуток ву

гілля становив 6 млн пудів на рік.

Розвиток промисловості та розширення економічних зв’язків

руйнували натуральний характер господарства та сприяли роз

витку торгівлі в Україні. Особливо великого значення набуває тор

гівля через причорноморські порти. Територія України виступала

також у ролі транзитного коридору між Росією та західноєвропей

ськими країнами. Важливу роль відігравала також торгівля Укра

їни з Росією. Торгові операції здійснювалися на ярмарках, які по

ділялись на ярмарки місцевого значення, яких на середину

XIX ст. в Підросійській Україні нараховувалось близько 12 тис.,

та ярмарки, що мали статус регіональних і навіть міждержавних.

До останніх належали: Контрактовий ярмарок у Києві, три хар

ківські ярмарки, Введенський ярмарок у Сумах, Сорочинський на

Полтавщині, Петропавлівський у Катеринославі та Георгіївський

у Єлисаветграді. В торгівлі до появи залізниць важливу роль віді

гравало чумацтво. Зокрема, чумаки перевозили до 640 тис. т зер

нових щороку, що становило 75 % вивозу зернових з України.

Розвиток промисловості та торгівлі стимулював зростання

міст. До найбільших міст Підросійської України належали Оде

са, Харків та Київ. Особливо швидко розвивались міста Півден

ної України, зокрема, вже згадувана Одеса, а також Єлисавет

100