Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
Натомість зовнішня політика, армія та силові структури, ви
пуск грошей, законодавство та інші важливі складові політики
також зосередились у Москві. Тому після входження УСРР до
складу СРСР можна вести мову про остаточну втрату Україною
ознак політичної незалежності та її повернення до складу мо
дернізованої Російської імперії, тільки вже радянської —
СРСР. Єдиним позитивним наслідком встановлення радянської
влади було припинення бойових дій на території України з кін
ця 1921 р.
Причини переходу до непу
та зміст нової економічної політики
На початку 1921 р. особливо гостро стала відчутною згуб
ність подальшого дотримання політики “воєнного комунізму”:
країна була охоплена селянськими повстаннями, робітничими
виступами, активізувались антирадянські політичні сили, від
новилася можливість зовнішнього втручання, була цілковито
розвалена економіка, не вистачало практично всіх товарів та
продовольства. Все це загрожувало більшовикам втратою влади
в країні. Відповідно постала негайна потреба зміни внутрішньо
політичного курсу. Зробивши належні висновки, лідер росій
ських більшовиків В. Ленін вирішив змінити внутрішню полі
тику радянської влади.
Питання відмови від політики “воєнного комунізму” вперше
було обговорене на Пленумі ЦК РКП(б) 24 лютого 1921 р., про
те викликало гостру дискусію. Лише 15 березня 1921 р. X з’їзд
РКП(б), після придушення Кронштадтського повстання, яке
власне і змусило учасників з’їзду ухвалити реалістичне рішен
ня, прийняв постанову “Про заміну продрозкладки натураль
ним податком”. Це означало відмову від викачування макси
мальної кількості зерна з селян за безцінь і проведення закупів
лі у селян зерна за ринковим цінами. Подальші кроки на
шляху відміни політики “воєнного комунізму” були зроблені
на Всеросійській продовольчій нараді в червні 1921 р., на якій
уперше новий політичний курс був названий новою економіч
ною політикою (неп). Остаточно ж перехід до непу затвердив
9 серпня 1921 р. РНК РРФСР. До кінця 1921 р. визначилися і
251
головні складові непу, які полягали у поверненні до окремих
елементів ринкової економіки. Не відміняючи монополії держа
ви на володіння великими промисловими підприємствами, час
тину середніх та дрібних промислових підприємств почали зда
вати в оренду приватним особам, а державні підприємства пере
водили на госпрозрахунок. Селянам передавали у приватну
власність значні земельні площі. Відновлювалися грошові від
носини та приватна торгівля. Значну роль в оздоровленні фі
нансової системи СРСР відіграв український економіст М. Вла
димиров, який у 1922 р. був відкликаний до Москви і очолив
проведення грошової реформи, яка успішно закінчилась на по
чатку 1924 р. За його ініціативи в обіг замість інфляційних па
перових “радзнаків” були випущені забезпечені золотом бан
ківські білети — червінці, які перетворилися на одну з найміц
ніших валют світу. Була також відмінена обов’язкова трудова
повинність, оплату праці перевели з натуральної у грошову
форму. Всі ці дії сприяли швидкому виходу економіки з кризи
та досягненню нею довоєнного рівня. У 1923 р. скінчився
голод.
В Україні впровадження непу мало свою специфіку. Еконо
мічний ефект від заміни продрозкладки продподатком став від
чутним в Україні лише у 1922 р., оскільки продподаток мав стя
гуватися, починаючи із врожаю 1921 р., тобто у 1922 р., нато
мість у 1921 р. залишався в силі закон про продрозкладку, хоча
її обсяги і були зменшені на 20 %. Отже, в Україні неп запрова
дили на рік пізніше, ніж у Росії, тобто у 1922 р. Це було викли
кано і запеклим опором республіканського партійного керів
ництва щодо непу, а також через опір комнезамів на місцях і го
лод. Лише після проведення заміни керівництва КП(б)У, яке з
1923 р. очолив Е. Квіринг, а з 1925 р. вірний служака Й. Сталі
на Л. Каганович, курс на неп, проголошений центральним ке
рівництвом більшовицької партії, почав впроваджуватись і
в УСРР. Головними його складовими були реформи у промисло
вості та сільському господарстві.
У процесі реалізації політики непу в промисловості України
були здані в оренду 5200 підприємств, а націоналізовані підпри
ємства об’єднані у госпрозрахункові трести. Госпрозрахунок оз
начав фактичну економічну самостійність трестів: відтепер во
ни самі шукали постачальників сировини та ринки збуту своєї
252
продукції, формували фонд зарплати та вели всі економічні опе
рації. Замість галузевих главків управління державними про
мисловими підприємствами перенесли на місця — були створе
ні трести. В Україні трести на середину 1920х років об’єднали
більшість державних промислових підприємств. Так, шахти
Донбасу об’єднані в трест “Донвугілля”, металургійні заводи
ДонецькоКриворізького басейну — в трест “Південсталь”, залі
зорудну промисловість — у Південнорудний трест, хімічну про
мисловість — у три трести (“Коксобензол”, “Хімвугілля” та
“Склосода”), підприємства харчової промисловості об’єднано в
“Цукротрест”, “Бахсіль”, “Маслотрест” тощо. Підприємства,
що об’єднувались у трести, втрачали економічну, а часто і юри
дичну самостійність та цілковито підпорядковувалися керівно
му органу тресту, тобто перетворювались на монопольні об’єд
нання. Для закупівлі сировини, координації торговельних опе
рацій та збуту продукції були створені синдикати, а для
укладення торговельних угод та найму робочої сили — біржі.
Велась активна реконструкція старих та будівництво нових за
водів та інших промислових підприємств. Так, в УСРР за роки
непу було збудовано 32 великі заводи сільськогосподарських
машин і Україна перетворилася на головну базу радянського
машинобудування для сільського господарства. Саме в Україні
в 1921 р. був створений перший радянський трактор (на Кічка
ському машинобудівному заводі під Олександрівськом), а у
1924 р. споруджений Харківський тракторний завод, на якому
почався серійний випуск гусеничних тракторів “Комунар”. Від
повідно до плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО) в Україні з се
редини 20х років почалося будівництво великих електростан
цій — Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС та Дніпровської
ГЕС. Відбудовували старі невеликі електростанції, що існували
при заводах та в окремих містах.
Паралельно з реформами у промисловості тривало і рефор
мування сільського господарства. З 1922 р. селян України пе
ревели на продподаток. До кінця 1923 р. у власність селян було
передано 92 % орних земель республіки, решта залишилась
у власності держави. 19 травня 1923 р. був затверджений дек
рет ВУЦВК та РНК УСРР про запровадження єдиного сільсько
господарського податку в грошовій формі. Причому основну
його частку сплачували заможні господарства, тоді як до
253
1925 р. від його сплати були звільнені близько 25 % госпо
дарств (головним чином — незаможних селян). Така політика,
поперше, дала можливість сформувати державний грошовий
фонд для закупівлі зерна, а подруге, призвела до покращання
матеріального становища найбідніших верств сільського насе
лення. З 1921 р. в сільському господарстві також почала заохо
чуватися практика утворення колективних господарств — кол
госпів, радгоспів та кооперативів. Абсолютна більшість україн
ських селян віддавала перевагу кооперуванню. До 1928 р. всіма
видами кооперації в Україні було охоплено 85 % селянських
господарств.
Розвиток культури в Україні
у 1921–1928 рр. Церковне життя
“Українізація” та “Коренізація”. З метою заспокоєння насе
лення, схилення на свій бік національної інтелігенції та ство
рення позитивного іміджу СРСР за кордоном радянське керів
ництво на XII з’їзді РКП(б) в квітні 1923 р. проголосило курс на
“коренізацію”. Ця політика мала проводитись у сфері культури
і передбачала: 1) широке впровадження мов національних мен
шин у діловодство, освіту і культуру в місцях компактного про
живання національних меншин; 2) збільшення частки пред
ставників національних меншин в управлінському та партій
ному керівництві; 3) відродження і розвиток культур корінних
національностей. Крім того, партія намагалась злитися з наро
дом, щоб останній не розглядав партію як інородне утворення.
На практиці це означало поповнення представниками націо
нальних меншин партійного керівництва республіки та адмі
ністрації, переведення освіти та видавничої справи на націо
нальні мови, заохочення відродження національних тради
цій тощо.
В Україні політика “коренізації” мала дві складові: 1) власне
“коренізацію”, яка передбачала розвиток культури національ
них меншин, що проживали в Україні (кримських татар, поля
ків, євреїв, німців, греків, молдаван та ін. ); 2) “українізацію”,
яка означала всебічний розвиток культури титульної нації Ук
раїни, тобто — українців. Зазначимо, що українізація проводи
254
лась не лише на території УСРР, а й у місцях компактного про
живання українців за її межами — на Кубані та Північному
Кавказі, в окремих регіонах Сибіру та Казахстану, на Далекому
Сході.
Партійне керівництво УСРР (Квіринг, Лебідь та ін. ), яке на
початку 1920х років на 80 % складалось не з українців, вороже
поставилось до політики “українізації” і всіляко перешкоджало
її впровадженню. Але на середину 1920х років серед партійно
го керівництва УСРР відбулись кадрові зміни: запеклого ворога
українізації Е. Квіринга на посаді генерального секретаря
КП(б)У в 1925 р. замінили на Л. Кагановича (останній хоча і не
симпатизував українцям, але, слухняно виконуючи вказівки
Сталіна, почав вивчати українську мову і змушував до того ін
ших керівників), народним комісаром освіти став О. Шумський
(найпослідовніший і щирий прибічник українізації). Багато ук
раїнців очолили місцеві партійні та державні органи влади,
а частка українців в КП(б)У зросла з 20 % у 1920 р. до 52 % у
1927 р., хоча серед ЦК і не перевищувала 25 %.
Освіта. Відповідно до політики українізації та коренізації до
1927 р. на українську мову викладання перейшли 25 % вищих
навчальних закладів, 59 % технікумів, 80 % шкіл. Були створе
ні також майже 600 шкіл з німецькою мовою викладання,
351 — з польською, 342 — з єврейською, 31 — з татарською.
Одним з пріоритетних завдань радянського керівництва
у сфері культури було визначено ліквідацію неписьменності.
Відповідно до цього в 1921 р. РНК УСРР видав декрет, яким усе
неписемне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане
вчитися читати і писати. У 1923 р. для вирішення цього завдан
ня було створене товариство “Геть неписьменність”, а також
спеціальні гуртки з навчання дорослих — товариства ліквідації
неписьменності (лікнепи), а їх відвідувачів заохочували мате
ріально. Завдяки цим заходам до кінця 20х років чисельність
неписьменних серед дорослого населення зменшилося з 76 %
до 43 %. У 1924 р. запроваджувалося обов’язкове початкове
(чотирирічне) навчання для дітей. Середньою освітою станом
на 1927 р. було охоплено понад 35 % дітей шкільного віку (про
ти 22 % у 1917 р. ), а кількість студентів зросла у 3,5 раза.
Позитивними моментами реформування освіти було: скасу
вання плати за навчання, створення мережі заочної та вечірньої
255
освіти, скасування поділу навчальних закладів відповідно до
гендерного чинника, відокремлення освіти від Церкви, рівність
всіх станів у здобутті освіти, розширення мережі навчальних
закладів, викладання національними мовами.
Наука. Одним з головних центрів розвитку науки та культу
ри в Україні була Українська Академія наук (з 1921 р. по
1936 р. — Всеукраїнська Академія наук або ВУАН) та її струк
турні підрозділи (відділи, кафедри та інститути). Президентом
ВУАН до 1921 р. був В. Вернадський, у 1921–1922 рр. — М. Ва
силенко, у березні–травні 1922 р. — О. Левицький, а з 1922 р.
до 1928 р. В. Липський. До кінця 1920х років ВУАН мала 3 від
діли — історикофілологічний, соціальноекономічний та фізи
коматематичний.
В історичній науці важливе значення мала праця М. Грушев
ського, який навесні 1924 р. повернувся в Україну. Працюючи
у ВУАН, він створив історичну школу, яка повела системне вив
чення різних аспектів та етапів історії України. В Харкові плід
но працював історик Д. Багалій та його учні. Вивченням ко
зацтва займався Д. Яворницький. Всі вони продовжували роз
вивати немарксистську історію. Марксистський напрям в
історичній науці представляв М. Яворський.
В літературознавстві помітним явищем була творчість
А. Кримського, С. Єфремова, О. Білецького та інших, які вив
чали український фольклор та літературу, а також вели дослід
ження літератур і фольклору інших народів світу, розробили
новий український правопис, видавали словники та іншу фахо
ву літературу.
Першорядне значення мала діяльність М. Гамалії та Д. Забо
лотного (у сфері епідеміології), О. Богомольця, О. Палладіна,
Ф. Яновського, М. Стражеска (в галузі медицини), М. Холодно
го та А. Сапегіна (у біології, зоології, генетиці), І. Шмальгаузе
на (в експериментальній зоології).
В економіці велику роль відіграла діяльність визначного еко
номіста М. Волобуєва, який обґрунтував доцільність самостій
ного розвитку України, та К. Воблого. Обидва були прибічника
ми ринкової економіки.
У сфері фізикоматематичних наук і техніці особливо важли
ве значення мала праця Д. Граве, який створив Київську мате
матичну школу. М. Крилов та М. Боголюбов започаткували
256
дослідження в галузі нелінійної механіки. Теоретичні роботи
в галузі чистої математики вів Г. Пфейффер. Л. Ландау став
засновником досліджень з термоядерного синтезу. Теоретичне
обґрунтування польотів у космос розробив талановитий україн
ський конструктор Ю. Кондратюк. І. Сікорський продовжував
створення нових моделей літаків.
Література. Літературне життя України 1920х років від
значалось значним різноманіттям напрямів і течій. У цей
період виникло багато літературних об’єднань та груп. Зокре
ма: спілка селянських письменників “Плуг” (П. Панч, С. Пи
липенко, А. Головко), спілка пролетарських письменників
“Гарт” (В. ЕлланБлакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), “Мо
лодняк”, “Нова генерація”, “Ланка” (перейменована на
МАРС — Майстерня революційного слова, до неї належали
Г. Косинка, Є. Плужник та ін.), ВАПЛІТЕ — Вільна академія
пролетарської літератури (М. Хвильовий, М. Бажан, В. Сосю
ра, Ю. Яновський), неокласики (М. ДрайХмара, М. Зеров,
М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футу
ристи (М. Семенко).
Один з визначних українських письменників того часу —
М. Хвильовий започаткував гостру літературну дискусію
1925–1927 рр., кинувши гасло “Геть від Москви! Дайош Євро
пу!” Він закликав українських письменників наслідувати не ро
сійську, а західноєвропейську літературу. За це його було підда
но гострій критиці і позбавлено можливості працювати.
Музика і театр. Загальне пожвавлення культурного життя не
оминуло і музичної творчості та театру. Плідно працювали такі
визнані композитори, як Б. Лятошинський, Л. Ревуцький,
К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий. У 1926 р. було засно
вано Київський симфонічний оркестр. У 1925–1926 рр. створе
но театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі. В Києві бу
ла заснована хорова капела “Думка”. У 1922 р. (за іншою версі
єю — у 1918 р. ) Л. Курбас створив у Києві свій славнозвісний
театр “Березіль”, який робив сміливі постановки українських
класиків та сучасних режисерів. Повернулися з еміграції та від
новили свою театральну діяльність в радянській Україні М. Са
довський та П. Саксаганський. Формувалось нове покоління ді
ячів українського театру (А. Бучма, Г. Юра, Н. Ужвій, О. Вату
ля, Ю. Шумський).
257
Образотворче мистецтво. Продовжували діяльність пред
ставники старшого покоління М. Бойчук (засновник власної
художньої школи — бойчукістів), К. Трохименко, Ф. Кричев
ський, І. Їжакевич та формувалася нова зміна (В. Касіян,
А. Петрицький та ін.). Соціалістичний реалізм співіснував у
їх творчості з елементами авангарду та інших творчих на
прямів.
Кіно — належало до нових жанрів мистецтва, але незважаю
чи на це, швидко розвивалось. Цьому сприяла загальна доступ
ність кіномистецтва і особливе сприяння кінематографу з боку
радянської влади, хоча зворотним боком цієї турботи була його
швидка політизація. Та, незважаючи на це, українські кіномит
ці (І. Кавалерідзе, В. Гардш, О. Алещенко, О. Довженко, І. Сав
ченко) створили справжні шедеври, частина з яких увійшла до
золотого фонду світового кінематографу (наприклад, фільм
О. Довженка “Арсенал”). У Києві наприкінці 1920х років було
створено велику кіностудію.
Церковне життя. Загальна лібералізація життя в роки непу
сприяла відродженню також і релігійного життя. 14 жовтня
1921 р. Всеукраїнська православна церковна рада скликала
І Всеукраїнський православний собор, на якому було проголо
шено створення Української Автокефальної Православної Цер
кви (УАПЦ). До 1924 р. УАПЦ вже мала до 2 тис. парафій.
УАПЦ одразу ж опинилась у скрутному становищі, оскільки
проти неї виступила РПЦ та радянська влада, яка небезпідстав
но вважала УАПЦ однією з опор українського національного
відродження. До того ж під час голоду 1921–1923 рр. у церков
було вилучено майже все майно. Але сильні релігійні настрої се
ред населення України змусили владу вдатись не до відкритих
репресій, а до розколу самих віруючих. Влада інспірувала ство
рення різних дрібних і лояльних щодо влади церков, наприк
лад: Нової Православної (обновленської) Церкви або “Живої
Церкви”; Української Синодальної Церкви, створеної у 1923 р.;
Братського об’єднання українських автокефальних церков,
створеного у 1925 р. Ці церковні організації не здобули особли
вої популярності серед віруючих, але вносили безлад і анархію
в релігійне життя, чим давали радянській владі ґрунт для кри
тики Церкви та боротьби з нею.
258
УСРР (УРСР) у 1929–1938 рр.
Встановлення тоталітарного режиму
в СРСР. Репресії
21 січня 1924 р. помер В. Ленін. Головними претендентами
на владу після його смерті були Л. Троцький, Л. Каменєв,
Г. Зинов’єв та Й. Сталін. У 1924 р. Сталіну вдалося відсторо
нити від керівництва найбільшого конкурента та другу за впли
вовістю після Леніна особу в партії Л. Троцького. На XIV з’їзді
ВКП(б) (грудень 1925 р.) з партії виключили Г. Зинов’єва та
Л. Каменєва. Було також проведено знищення їхніх прибічни
ків у партійному та державному керівництві. Проте на цьому
репресії не припинились. Вони лише змінили свою спрямова
ність та масштаби — знищивши головних претендентів на вла
ду, Сталін почав планомірне знищення (“чистку”) всіх ешелонів
партії та заміну її складу на нових, особисто відданих йому осіб.
Головною опорою Сталіна стали прокуратура, суд і особливо
ВЧК (перейменована у 1922 р. на ДПУ, а у 1934 р. на НКВС).
Завданням цих органів було засудження та знищення всіх, хто
міг хоча б на рівні думок виступати проти сталінського режиму.
У 1934 та 1937 рр. відбулось дві хвилі “чисток”. Під приво
дом боротьби з контрреволюцією 5 грудня 1934 р. вийшла пос
танова ВЦВК про посилення кримінальної відповідальності
(розгляд кримінальних справ у термін не більший 10 днів, без
участі сторін, відхилення клопотань про помилування, негайне
виконання вироку). Основним елементом репресій стали судові
процеси, на яких судили одразу групу осіб. Аналогічні процеси
відбувались і в Україні.
Так, у 1928 р. відбулась так звана Шахтинська справа (судо
вий процес над керівництвом вугільною промисловістю й тех
нічною інтелігенцією Донбасу), за якою лише в Україні засуди
ли близько 1 тис. осіб. А вже наступного, 1929 р., відбулася
пов’язана із цією справа так званого Харківського центру (в ан
тирадянській діяльності звинуватили та засудили кілька десят
ків керівників промислових підприємств Східної та Південно
Східної України). Остаточне ж знищення старих висококва
ліфікованих кадрів керівників промислових підприємств і
259
технічної інтелігенції України відбулось під час судового проце
су 1930 р. над так званою Промисловою партією (за цією спра
вою було засуджено понад 2 тис. осіб). Завдяки цим діям Сталін
подолав опір керівників промисловості своєму курсу на соціа
лістичний штурм у цій галузі.
У січні 1930 р. відбувся судовий процес над “Спілкою визво
лення України” — СВУ (45 засуджених, з них 2 академіки,
11 професорів, 2 письменники).
У червні 1930 р. проведено суд над ще однією міфічною анти
радянською організацією “Контрреволюційною організацією
в сільському господарстві України” (знищено групу керівників
сільського господарства).
У 1931 р. відбувся процес над “Українським національним
центром” (засуджено 50 визначних українських учених, зокре
ма М. Грушевського та М. Яворського). М. Грушевський завдя
ки своїй світовій славі не міг бути так просто знищений. Тому
його не розстріляли, але він опинився під домашнім арештом,
його вивезли до Москви із забороною повертатися в Україну, а в
1934 р. М. Грушевський помер за загадкових обставин. Одразу
ж після цього знищили створену ним історичну школу, а його
твори заборонили.
У березні 1933 р., у розпал голодомору, з метою перекладен
ня із себе відповідальності у цій трагедії Сталін інсценував спра
ву 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України,
Білорусі та Північного Кавказу. Їх звинуватили в тому, що вони
прищеплювали худобі у колгоспах чуму, і це викликало її масо
вий падіж. У науководослідних установах України за цією
справою заарештували 270 професоріваграрників.
Не обійшли репресії і національні меншини, що проживали
в Україні. Так, вже у 1931 р. відбувся процес над міфічною
“Польською військовою організацією”, яка начебто за підтрим
ки польської розвідки готувала антирадянське повстання
в УСРР та її приєднання до Польщі. Із середини 1930х років по
силились репресії проти кримських татар.
Друга хвиля репресій прокотилася після пленуму ЦК ВКП(б)
на початку 1937 р., на якому заарештували М. Бухаріна та О. Ри
кова. 31 липня 1937 р. затверджено наказ про арешт 269 тис.
осіб., з яких 76 тис. одразу ж розстріляли. Це був своєрідний план
винищення інакомислячих, який швидко перевиконали (один з
260